Вступ

Сучасний етап у розвитку етичної науки пов’язаний з питаннями, від характеру вирішення яких багато в чому залежить становище людини у світі. Й оскільки філософія не без підстав завжди пов’язувалася з людською мудрістю, а етика — з мудрістю життя, їм по праву й належить осмислювати ступінь неблагополуччя в людському домі, піднестися до осягнення стану світу, шляхом аналізу того, що відбувається, знайти причини, котрі потрясають основи специфічно людського способу існування. В цьому зв’язку актуалізується моральна проблематика, що органічно вплітає щонайгостріші питання людства в життєву тканину індивідуального морального розвитку, загальне людства в те неповторне, творче, що переживається в почутті.

Сьогодні виникає сумнів щодо можливості наукового аналізу моралі, в тому числі й теоретичного пізнання і дефініцій. Серед прихильників ціннісної орієнтації в етиці посилюється тенденція відмови від колишніх претензій на науковість, від наукового аналізу моралі й здобутих таким чином знань, спостерігається цілковита переорієнтація на моральні цінності як умову адекватного відтворення своєрідної місії моралі.

Спроби осмислення того, яким чином відбувається освоєння моральних цінностей, переносяться в площину відтворення даного процесу. Моральний вплив, безпосередньо здійснюваний у формах проповіді, есе, уявляється способом адекватного відтворення моральних цінностей. Спираючись на досвідно відоме про особливості моральності, закріплене в ціннісних координатах, дослідники, як правило, концентрують увагу на розкритті зв’язку моральних цінностей з моральним учинком.

Відмова від спроб обгрунтування моралі з неморальних джерел, звернення до цілісно вираженої у вчинку своєрідності моралі веде до асоціативного способу відображення специфіки морального через відоме з його безпосереднього прояву в життєдіяльності людей.

1. Актуальні проблеми етики та їх значення для розв’язання загальнолюдських проблем

Головною для даної орієнтації сьогодні залишається ідея адекватного відтворення моралі або ж, як вона частіше формулюється прихильниками цієї орієнтації,— викладу моралі моральним способом.

Вартий обміркування той факт, що виведення специфіки моралі з моральних джерел, тобто з моральних цінностей, крім урахування історичного досвіду, в якому вони закріплені, увічнені, та особистого досвіду, в якому вони існують, передбачає наявність механізму їх реалізації, оживлення, й тут на перше місце висувається питання про те, яким чином це відбувається.

За всієї самоочевидності того, що моральні цінності мають загальнолюдський характер, вивести останній із моральних джерел, тобто з моральних же цінностей, так само неможливо, як неможливо пояснити їх реалізацію індивідуумом через інтеріоризацію. І справа тут не лише в тому, що за такого тлумачення «впровадження» моральних цінностей у моральну свідомість індивіда розраховане на максимально нетворчий акт і по суті є не що інше, як більш чи менш витончена маніпуляція його свідомістю, навернення його в чиюсь, а не в свою віру.

При найтонше побудованих асоціаціях і прихованому моралізаторстві ці цінності залишаються байдужими адресатові доти, доки не запрацює механізм, діями якого й створювалися моральні цінності. Та де гарантія, що пропоновані для відтворення морального операції забезпечені таким механізмом? Якщо врахувати, що початкове уявлення про моральність спирається на безпосередньо-досвідний характер її вираження, на рівень індивідуального морального розвитку проповідника, апелює до конкретної, індивідуальної форми буття, то де- підстави для взаємодії і в чому вбачається її смисл? Можливо, в тому, що цінності стали реальністю? А де гарантії, що самі цінності будуть сприйняті адекватно, в тому числі й їхнім проповідником, що вони, як це мало місце в інтерпретаціях «золотого правила» ‘, з міри людяності не перетворяться на постулати Санчо Панса, котрий побачив цінність у шоломі Мамбріна, лише уявивши його тазком для гоління?

Подібні метаморфози відбуваються тому, що для вказаної інтерпретації необхідно принаймні… розуміти Дон Кіхота. Не можна не погодитися з прихильниками даної орієнтації, що в моральних контактах має місце особливе розуміння, котре означає співпереживання. Зауважимо, що осмислення механізму останнього можливе тільки на науковому рівні аналізу.

Однією з найвищих і абсолютних моральних цінностей, котрі реалізуються в індивідуальному світі особистості, виступає любов, неповторну своєрідність якої не можна висловити інакше, ніж через відтворення її конкретної, неповторної своєрідності. Але саме таким чином відкривається розумінню те, як слід підходити до питання про наукове пізнання. Розкрити іншому суть свого почуття, домогтися розуміння ним цього почуття на рівні його переживання, пізнати його — не те ж саме, що в гносеологічному розумінні означає його пізнання.

Ступінь сприйнятливості відтворюваного образу любові залежить не тільки від способу її відтворення, а й від адресата. Тут залежність його сприйняття розкривається не стосовно інтересу, освіченості, інформованості про любов і не від особистого досвіду цього адресата. Сам індивідуальний досвід, рівень розвитку почуттів свідчать про певну здатність загальнішого порядку, яка сягає своїми коренями в основи людини, її відносини зі світом. Саме в площині відносин індивідуально переживане почуття як таке або ж його недоступність для індивіда дістають пояснення і з боку його осягненості іншими. З’ясовується також, чому це можливе в такій формі, як співпереживання. Отже питання виходить за межі конкретного вияву почуття, потребує в своєму вирішенні визначення специфіки породжуючих його відносин.

Емпіричний аналіз породжує сентенцію, що у кожного своя любов, але він не може пояснити, в чому її суть і чому вона доступна не кожному. Ототожнення гуманізації етики з її «екзистенціалізацією» не наближує нас до вирішення вічного питання про рівність людства в його моральному, істинно людському змісті. Серед різних аспектів цього питання й той, якою стосується законна претензія: чому любов у таких нерівних частках дістається не тільки конкретним людям, а й епохам? Постулати типу «якою мірою міряєте…» не відповідають на питання «чому?»

В розвитку зарубіжних філософсько-етичних концепцій сьогодні посилюється тенденція до пошуку загальної основи моральних цінностей, джерела, що живить багатоманітність проявів людського універсуму. В працях Е. Фромма таким універсальним началом, яке розсуває межі людської спільності до планетарного буття, виступає любов. У осмисленні любові автор вбачає відповідь на всі проблеми людського існування. З цих позицій розуміється необхідність змін соціальної структури, розглядається механізм подолання відчуження. Зауважимо, що всі докази, так само як і визначення критерію істинності людських цінностей, пов’язані з аналізом людських відносин на рівні їхньої моральної форми — «істинно людського спілкування».

Полишаючи осторонь звичну до недавнього часу оцінку даної концепції як абстрактно-антропологічної, розглянемо, з чим пов’язане звернення до загального людського існування — до відносин: істинно людських і не істинно, формалізованих, анонімних, функціональних або ж, як їх сьогодні позначають, рольових. Розглядаючи любов як особливий спосіб ставлення людини до світу й до іншого, Е. Фромм абсолютизує в ній родову, іманентну людському розвиткові потребу «ставитися», розкриту Марксом у безпосередності її прояву в способах освоєння людиною дійсності, серед яких і моральний спосіб освоєння.

Для наших міркувань щодо наукових способів визначення моральних цінностей даний приклад важливий як свідчення того, що плідні пошуки пояснення моральних цінностей вирішуються переходом в іншу площину, яка дає змогу зримо уявити специфічно людське ставлення до світу. На даному рівні специфіка морального вимальовується об’ємно, відкривається аналізові з опертою на закономірності її прояву суперечливою вірогідністю. Таке осягнення морального недоступне емпіричному аналізові.

Із багатства матеріалу з даної теми, який міститься в кризі В. Франкла «Людина в пошуках смислу»3 особливий інтерес являє те, як у процесі розробки конкретних методик психотерапії для подолання екзистенціонального вакууму, пов’язаного з утратою людиною сенсу життя, Франкл, учений екзистенціональної орієнтації, виходить за межі її основної тези — «існування передує сутності». Він розширює межі екзистенціоналізму, долаючи при цьому закладені в ньому обмеження для проникнення в людську природу сенсу життя.

У даному контексті важливим видається процес, у якому пошуки шляхів і способів усунення дефіциту сенсу людського існування, здавалося б, обмежених рамками індивідуального буття й тому гранично конкретних, розширюються до масштабів Всесвіту, як тільки цей сенс усвідомлюється як людський, а його аналіз переміщується на сутнісний рівень.

Аналізуючи умови, що роблять можливою спробу самогубства, Франкл доходить висновку, що «уявити собі це можна в тому випадку, якщо людина як така — або якщо вона нею вже перестала бути; це принаймні було початково — добивається того, що знайти в своєму житті сенс і здійснити його». Отже, перед нами приклад того, як емпіричний аналіз, безумовно доцільний при розробці подібних методик, відкриває дорогу науковому аналізу, як тільки виникає необхідність заглиблення у вивчення явища, пов’язаного з проблемами людського буття.

Моральна проблематика, визначаючи предмет дослідницького інтересу і відповідні йому способи аналізу, зумовлює й докорінну зміну його напряму. «Вершинна психологія, котра включає в своє поле зору прагнення до сенсу» ‘, являє собою координати, що відкриваються логіці аналізу. їх можна підкріпити словами Гете про те, що, приймаючи людину «такою, якою вона є, ми робимо її гіршою; приймаючи ж її такою, якою вона повинна бути, ми змушуємо її бути такою, якою вона може стати».

Сказане дає підставу для висновку, що тенденція вітчизняної етики до протиставлення емпіричного аналізу моральних цінностей (відтворення їхньої своєрідності в безпосередності її вираження в життєдіяльності індивіда, в існуванні) науковому аналізові перспективна лише в плані критичного переосмислення етичних знань про моральне, які не підтверджуються практикою.

Розвиток даної тенденції не містить у собі можливостей для розв’язання проблем методологічного характеру, серед яких основною виступає проблема способів наукового визначення моральних цінностей. Апеляція до індивідуального існування в своїй претензії на спосіб аналізу моральних цінностей обмежена живою безпосередністю морального почуття, неповторно індивідуального, унікального переживання моральних цінностей.

Оскільки виявлення їхньої сутності лежить за межами індивідуального досвіду, а значить, можливе лише на рівні аналізу їхнього генезису та еволюції, досягнутого при з’ясуванні їхньої специфіки в контексті розробки проблеми людини, то пропонований підхід, виключаючи загальне — підставу для визначення цінностей як моральних, позбавляється критеріїв у визначенні їх наявності, рівня прояву в існуванні індивіда, можливості пізнання суспільної, духовної природи почуттів, пояснення співпереживання як механізму морального відношення.

Справа, отже, полягає не в тому, що теоретичний аналіз моральних цінностей неспроможний, а в рівні, на якому він здійснюється. Тут доречно повторити здавна відому й досі шановану філософами думку, що особистість усвідомлює себе стосовно суспільства, в якому живе, і стосовно людства, якому належить. Схоже, що її моральне самопочуття та пошуки виходу, способів подолання екзистен-ціонального вакууму й виступають силами, що спонукають сьогодні екзистенціональну філософію до перегляду ряду теоретико-методологічних положень. Серед них і того, котре становить її основу.

Очевидно, прояснення істини, що забуття сутності людської також таїть у собі наслідки, як і забуття буття, і є поворотним кроком у розвитку дослідницької думки, схильної до гуманістичної ідеї оздоровлення людства ним же породженими цінностями. Й цілком чітко простежується закономірність, із якою в безпосередній реалізації моральних цінностей у життєдіяльності індивіда проявляється його людська сутність. Ця самоочевидність розгортається сьогодні в напрямі дедалі більшого вкорінення моральних цінностей в основу проблематики суспільно-історичного розвитку, усвідомлення їхнього іманентного людському розвиткові характеру, визначення їх як загальнолюдських цінностей.

Напевно, й вирішення питання’про способи їх наукового визначення має здійснюватися в параметрах зв’язку людини та людства, існування та сутності. Розкриття механізму, діями якого втілюється виражений у моральних цінностях зв’язок між існуванням індивіда та його людською сутністю,— таким постає вихідне завдання при теоретичній розробці способів наукового визначення моральних цінностей у їхньому зв’язку з нормативним характером моральної свідомості.

Розробка даної проблеми вітчизняною етикою ведеться давно і в різних напрямах, але за всіх відмінностей у висновках спільним є підхід до моралі як до освоєння людиною дійсності. Це дає підставу говорити про цілий напрям в етичній науці, на відміну від раніше розглянутої орієнтації.

Гуманістичний пафос, що спрямовує дослідницьку думку на захист «морального життя», «забуваного буття», проявився в етиці давно. Він був тим первісним імпульсом переосмислення етичних знань, з якого й почалася наукова розробка проблеми моральних цінностей. При цьому важливо підкреслити й принципове значення орієнтації на сходження від конкретного до абстрактного, яка мала місце в цей період. Не менш суттєвою подією для розвитку етичної науки стало звернення до проблеми моральних відносин. Так відбувалася принципово нова постановка проблеми діяльної сутності моралі, яка докорінно змінила уявлення про її специфіку й способи наукового визначення останньої.

Не можна сказати, що даний процес був усвідомлений у своєму значенні з перших же кроків становлення проблеми. Скоріше, як уже підкреслювалося, загальне виявилося в різних напрямах її розробки через звернення до безпосереднього вираження моральності в життєдіяльності людей.

Емпіричний аналіз не вичерпує методологічних проблем. За всієї його спрямованості проти сваволі «мислячої голови», викривальної моці повсталого проти «забування» буття, самоочевидної сьогодні невідповідності постульованого в абстракціях мислено загального реальній картині розсуспільненого, окремого існування, емпіричний аналіз не може розкрити навіть власну актуалізацію інакше, аніж звертаючись до напрацьованого на сутнісному рівні пізнання. Слід підкреслити, що процес емансипації людської індивідуальності, який стимулює сьогодні розвиток етичної думки, не дістав ще достатнього вираження в етиці саме через обмежені можливості емпіричного аналізу.

В окремих дослідженнях триває розробка теоретико-методологічних аспектів позначених проблем і це становить поки що їхні відмітні концептуальні особливості. В розвитку цих досліджень проглядається їхня залежність від діяльнісного підходу до моралі. Відхід від категоріальної системи в її гносеологічному обгрунтуванні та звернення до моральних цінностей у пошуках способу адекватного відтворення в теорії специфіки моралі здійснюється в цих дослідженнях у контексті розробки в них же висунутого визначення моралі як способу освоєння людиною дійсності ‘.

Закладені таким чином основи нового напряму у вивченні моралі набули розвитку у розробці ряду таких глобальних проблем, як співвідношення добра і зла, проблема всеісторичного характеру моралі, моральних відносин, сенсуалізму в етиці й почуттів у моральності. В цьому, напевно, й полягає головний доказ на користь визнання за принципом діяльнісного підходу до моралі основоположного способу наукового визначення моральних цінностей.

Як бачимо, розуміння моралі і, відповідно, підхід до неї відкривають різні можливості для її вивчення етикою, а також різне тлумачення етики як науки. Сьогодні, коли значення моральності для нормального самопочуття людини виявляється у зв’язку з гострим дефіцитом таких істинно людських цінностей, як совість, сенс життя, почуття власної гідності, обов’язку та інших складових самодостатнього світу особистості, відкривається в їхньому значенні для розвитку людства в цілому, стає очевидним, що моральність не може бути зведена до виконання людиною правил поведінки. Тим більше, що самі .правила вказують на певні норми й вимагають серйознішого обгрунтування їхньої своєрідності, ніж те, котре виводиться з потреб, що виникають у суспільній практиці людей. Покладені на особистість таким чином обов’язки недосконалі тим, що обертають мораль на спосіб приборкання індивіда, передбачають цю необхідність як започатковану наперед, керуючись тим, що людський індивід явно антисуспільний. І лише діючи згідно з правилами, виробленими суспільством, індивід стає суспільною істотою.

Навряд чи необхідно розкривати корені такого спрощеного розуміння суспільної сутності людини й реалізації її у відносинах із суспільством. Побудоване на кількісному вимірі суспільності людини, поза її якісною певністю, що реалізується в творчій діяльності й тому покладає в своїй основі творчий потенціал індивідуальності, таке розуміння суспільності виключає з моралі можливість творчої участі індивідів, стверджує мораль покори, яка знеособлює людину, пропонує моралізаторство всупереч своєрідній моральній діяльності людини.

Подолання таких уявлень про мораль, які спростовуються сьогодні самим життям, і стало відправною точкою в розвитку етики. Вивчення природи моральних норм, їх виникнення і смислу в житті людини, їхнього зв’язку з моральними цінностями — ці та інші подібні питання, пов’язані з аналізом специфіки моральної свідомості, й зумовили розвиток другого напряму в сучасній етиці.

2. Естетичні проблеми у розвитку людської індивідуальності

Розвиток творчих можливостей людини, їх активізація у всіх сферах людської життєдіяльності — один з основних напрямків духовного оновлення сучасного суспільства, що переживає глибокі зміни. Чим нагальніше потреба у розвитку людської індивідуальності, тим гостріше постає необхідність у науковій теорії творчості, вивчення її природи і форм прояву, її витоків і механізмів.

Художня творчість є одним з найвищих рівней організованості соціального буття. Це складна динамічна , самокерована система. Але її неможливо зрозуміти, абстрагуючись від аналізу тих сфер людського життя, специфіка яких детермінує і природу, і функції художнього процесу.

Творчість як така — це діяльність людини щодо перетворення реальності відповідно до власних цілей і потреб, яка ґрунтується на пізнанні і використанні об’єктивних законів дійсності. Творча діяльність, пов’язана зі створенням в матеріальній або духовній сфері нового, оригінального, не є способом життя , що властивий лише вибраним геніям. Вміння виходити з кризових ситуацій, творче вирішення проблеми, відмова від звичного, застарілого, особистісне зростання — невід’ємна умова життя більшості представників людства. Будь-яка продуктивна дія є результатом якісного стрибка мислення, творчої роботи уяви, що супроводжують появу як принципово нових відкриттів у сфері науки таких, як геліоцентрична система поглядів на світ Коперника, Періодична система елементів Менделєєва, теорія відносності Ейнштейна, так і особистісних, але не менш важливих, здобутків людини в якості активного учасника суспільних, сімейних, трудових відношень.

Творчий потенціал особи становить органічна єдність інтелектуальних, емоційних, вольових, фізичних можливостей людини та її навичок, що є основою для створення нового. Розумові здібності — абстрагування, узагальнення, уявлення тощо, емоційні здібності — вміння сприймати світ почуттєво, їх концентрація ( за допомогою волі ) у напрямку вирішення конкретного завдання, наявність необхідного для цього рівня вміння, навичок впливають на життєвотворчі можливості і здібності людини.

Життєтворчість є цілісним життєствердженням людської особи як вільного суб’єкта, творенням людиною самої себе як суб’єкта культури. Для естетичного суб’єкта простором творчої діяльності стає його індивідуальне життя, буття в роді; для творчої особистості — наявність усвідомленої інтенції на творчу самореалізацію у культурному аспекті. Спрямованість на перетворюючий тип життєздійснення, здібність до самоствердження, присвоєння родової сутності у власних переживаннях є складовими естетичної творчості.

Існує різниця між розумінням естетичної творчої діяльності як філософської абстракції та безпосереднім її виявленням у реальності в конкретних формах її втілення.

Розглядаючи феномен естетичного як чуттєве відношення людини до світу, можна визначити естетичну творчість як засіб і сферу дійсного самоствердження особи. Це не означає, що мова йде про виділення особливого виду творчої діяльності поряд, наприклад, із науковою. Це — абстракція, яка відбиває одну з всезагальних характеристик родового існування людини. Естетична творчість є простором і механізмом присвоєння родової всезагальності через переживання реальним суб’єктом особистих смислів буття. Вона дозволяє індивіду поєднати у безпосередньому самопочуванні обмежену унікальність свого існування з тотальністю, всезагальністю людського способу світобуття. Це діяльнісний, емоційно-оціночний процес зв’язку особи і світу, через що основним «твором» людини стає її власне життя. Здійснюючись за участю свідомості, присвоєння індивідом цілісно-людських родових визначеностей буття як власних сутнісних сил на практиці не усвідомлюється як таке, не контролюється волею. Часто засвоєні, пережиті смисли культури, які забезпечують індивіду співпричетність до соціуму, вербально не усвідомлюються.

Естетична творчість як діяльна «переробка» культури у власних переживаннях, є універсальною діяльністю, поза якою не існує ні одна людина. Творча культура естетичного суб’єкта характеризується загальною здібністю людини засвоювати й перетворювати реальність відповідно до міри кожного феномена, який включений у процес перетворення, і до міри самої людини, «за законами краси». Потреба і здібності творити за законами краси реалізуються універсально, набуваючи в кожному виді діяльності своїх специфічних рис.

Втілення суб’єктом естетичної творчості своєї родової сутності у безпосередніх актах життєдіяльності знаходить засіб цілісного вираження — художню творчість, яка є найбільш адекватною формою опредмечування і трансляції естетичного досвіду творення. Перетворення естетичної діяльності на художню не є переходом однієї якості в іншу, де перша зникає, витиснута і замінена другою. Ми маємо справу з таким перетворенням, коли вихідна діяльність зберігається у перетвореному вигляді, залишаючись фундаментом другої, більш спеціалізованої. У розвитку сутнісних сил особи — як чуттєво-емоційних, так і раціонально-інтелектуальних — значна роль належить художній творчості, що відкриває широкий простір для самореалізації людської індивідуальності в якості вільного суб’єкта, формує дійсно людське ставлення до оточуючого світу. 

Висновки

Визначення вихідних понять «сутність моралі», «структура моралі», обґрунтування ідей морального прогресу, ролі моральнісного відношення у творенні атмосфери людяності життя тощо набувають нині актуального значення не лише для етичної теорії, але і для осмислення духовних процесів, що відбуваються в суспільстві, зокрема в Україні в умовах державотворення. Актуальні вони також для практики морального виховання.

У дослідженні сутності моралі виділяються два різних підходи до розв’язання проблеми. Один пов’язаний з виведенням природи моралі з якоїсь єдиної субстанційної основи. Другий — з пошуком та обґрунтуванням властивих саме їй рис шляхом уникання процедури редукування їх до універсально-філософських постулатів. Критика редукціонізму Просвітництва, що зводив поняття морального обов’язку до розумно визначеного інтересу, опертого на природні потреби людини, була здійснена в етиці Канта. Він поставив проблему виділення моральності в окрему галузь, що не редукується до інших сфер духовного досвіду. Однак наявна в етиці Канта абсолютизація спекулятивного мислення спричиняла розчленування і протиставлення чуттєвого і розумно-вольового начал у моральному досвіді людини. Принципи моралі він розглядає як апріорні, такі, що не виводяться з досвіду, а є трансцендентальними істинами чистого розуму. У такий спосіб мораль була виведена за межі історичного процесу її формування та розвитку в діяльнісному самостановленні людства.

У сучасній науці тенденції редукціонізму пов’язуються з розчленуванням цілісності моральної свідомості на раціональну та емоційну сфери. При цьому раціональне ототожнюється з сутнісним у проявах людини, а емоційно-чуттєве начало біологізується або тлумачиться як асоціальне.

Очевидно, що плідною є позиція синтезу багатого досвіду суспільності стосунків, опертого на багатство чуттєвого досвіду та раціонально визначеного вибору діяльності. 

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.
2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.
3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.
4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.
5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.
6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Ви-давничий центр «Академія», 2005. — 414 с.
7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.