Вступ

Актуальність теми. Афганська криза була й залишається одним з найбільш значимих і великомасштабних збройних локальних конфліктів XX століття й вона із самого початку несла на собі відбиток радянсько-американського протиборства. Із грудня 1979 р. Афганістан перетворився в полігон військового й ідеологічного протистояння двох наддержав. Ця криза заслуговує на особливу увагу — держава перебуває в центрі Азії й займає важливе геостратегічне положення, ситуація в Афганістані завжди впливала  не тільки на суміжні з ним держави, але й на весь регіон Близького й Середнього Сходу. До того ж, Афганістан традиційно представляв більшу важливість для Росії, тому що він має загальну границю із середньоазіатськими республіками, що раніше входили до складу Радянського Союзу й значно впливає  на обстановку в цих республіках. У свою чергу, внутрішня обстановка в середньоазіатських республіках, населених мусульманами, може впливати  на положення в Росії (на її південних рубежах) і бути причиною нестабільності в цьому регіоні.

Наслідку афганської кризи 1978 -1989 р. можна спостерігати й донині  . Ця країна на справжній момент є однієї з основних баз міжнародного тероризму й ісламського екстремізму, а також світовим лідером по виробництву наркотиків. Всі ці проблеми вкрай турбують світове співтовариство. Тому можна зробити висновок, що вивчення афганського конфлікту містить у собі не тільки сугубо академічний, але й практичний інтерес. До того ж, у даній роботі досліджується не стільки безпосередньо афганська криза, скільки поводження в цій кризі його основних зовнішніх учасників — СРСР і США. Представляється важливим з наукового погляду  розглянути й вивчити поводження наддержав, їхні мотиви, мети, форми й методи протиборства, тактику й стратегію в даному конфлікті, оскільки ці держави на розглянутий у нашім дослідженні момент часу визначали загальну лінію світової політики й міжнародних відносин і безпосередньо впливали  на положення справ у будь-якій частині миру. Крім того, завжди буває важливим проаналізувати поводження всіх учасників тої або іншої локальної кризи, тому що треті держави (у цьому випадку це Радянський Союз і Сполучені Штати) можуть мати значне й іноді, як і в нашім випадку, більший вплив на ескалацію, розвиток, хід і підсумки кризи, чим самі протиборчі сторони (уряд Афганістану, Пакистан і афганська збройна опозиція).

Багатопланове дослідження історії афганської кризи й радянсько-американського протистояння в цій кризі може служити цілям подальшого розширення й поглиблення вже наявних знань про трансформацію міжнародних відносин і змінах спочатку вибраної зовнішньополітичної лінії великих держав в інтернаціоналізованих локальних конфліктах. У російській історіографії дотепер   немає дослідження, у якому були б розглянуті динаміка й еволюція радянсько-американського протистояння в ході афганської кризи й у безпосереднього прямого зв’язка з ним.

Хронологічні рамки дослідження: у роботі розглядається протистояння СРСР і США в перший період внутрішнього конфлікту в Афганістані. За досліджуваний відрізок часу обрані 1978 — 1985 р.

Початковою датою взятий 1978 р. — для початку афганської кризи ця дата є у більшій частині визнаною у вітчизняній і закордонній історіографії. Цього року  відбулася Квітнева революція й тоді ж почалося збройний опір новому режиму, тому дослідження представляється доцільним почати саме із цієї події.

Фінальною датою роботи був обраний 1985 р. В 1985 р. главою Радянського Союзу став М.Горбачов, і радянська зовнішньополітична лінія у відношенні як США, так і афганської кризи початку перетерплювати певні зміни, щоправда, не відразу, але така тенденція досить чітко намітилася. Тому 1985 р. обраний як фінальний у дослідженні. Період з 1978 по 1985 р. в афганській кризі можна виділити як перший за тією ознакою, що відбулося збройне залучення радянських військ в афганський конфлікт; США й багато країн миру почали ряд мір, що мають своєю метою; засудити радянське поводження в Афганістані; політика США у відношенні молодого кабульського режиму, афганський опозиції й Радянського Союзу перетерпіла протягом  1978 — 1985 р. певні зміни, які значним образом подіяли на хід, а пізніше і на підсумки афганської кризи; Другий період почався в 1985 р., із приходом до влади в СРСР М.Горбачова й характеризувався, цілеспрямованим рухом до політичного дозволу афганського локального конфлікту. Тому нами й був обраний період з 1978 р. по 1985 р. включно — виникнення й розвиток такого специфічного явища, як афганська криза, залучення в нього двох наддержав, динаміка й еволюція» радянсько-американського протистояння в афганській кризі в досить складний історичний період, що деякі дослідники характеризують як «другий виток холодної війни».

Метою роботи є динаміка, еволюція; форми, методи й підсумки протистояння СРСР і США в перший період афганської кризи, зміни зовнішньополітичної лінії США в цей період відносно  Радянського Союзу й афганської кризи й навпаки — зміни тактики й стратегії Радянського Союзу відносно США й афганської кризи й кінцеві результати цих змін.

Для досягнення поставленої мети автор вважає за необхідне рішення наступних дослідницьких завдань:

— виділити й проаналізувати основні цілі, переслідувані США. і Радянським Союзом в афганському конфлікті, а. також спробувати розкрити причини, що спонукали обидві наддержави прийняти в цьому конфлікті участь;

— розглянути радянсько-американські відносини в 1978 — 1979 р. у взаємозв’язку, с. афганською кризою (до уведення ОКСВ в Афганістан), виділити пріоритети й найбільш важливі питання, що цікавили обидві сторони, вивчити процес зародження радянсько-американського протистояння в афганській кризі;

— розглянути політику США у відношенні афганської внутрішньої кризи в 1978 — 1979 р. (як стосовно   офіційного Афганістану, так і до збройної опозиції); позицію, зайняту США відносно  Квітневої революції 1978 р.; основні цілі США в регіоні на той період часу й засобу досягнення цих цілей; відношення американської адміністрації до можливого радянського військового залучення у внутрішній афганський конфлікт;

— проаналізувати радянсько-американські відносини в 1980 — 1985 р. у взаємозв’язку з афганською кризою, зміни зовнішньополітичної лінії, причини й наслідки цих змін, при цьому особлива увага приділити військовій політиці (виділивши нову зовнішньополітичну лінію США на Ближньому й Середньому Сході) і ідеологічному радянсько-американському протистоянню в афганському конфлікті;

— розглянути санкції США відносно  Радянського Союзу у зв’язку з уведенням ОКСВ в Афганістан і їхні наслідки для СРСР (маються на увазі не тільки економічні, але й політичні, дипломатичні, військові міри, початі США);

— розглянути політикові США в 1980 — 1985 р. у відношенні офіційного Афганістану й особливо  збройної афганської опозиції, причини зміни цієї політики й наслідку таких змін;

— окремо розглянути доктрину США відносно  афганської війни («N 800-166»), проаналізувати її вплив на радянсько-американське протистояння в Афганістані;

— вивчити спроби дипломатичного врегулювання афганської кризи в 1981 — 1985 р. у частині, що стосується радянсько-американського дипломатичного протистояння в Афганістані, роль у процесі мирного врегулювання США й Радянського Союзу.

Об’єкт дослідження — радянсько-американське протистояння в афганській кризі в 1978 — 1985 р.

Предмет дослідження — причини, форми, методи й кінцеві підсумки радянсько-американського протистояння в Афганістані в зазначений вище період часу в дипломатичній, військовій, ідеологічній і іншій сферах, роль США й СРСР у спробах дипломатичного врегулювання афганського конфлікту, допомога афганської опозиції з боку США й вплив цієї допомоги на радянсько-американське протиборство в Афганістані; а також документи, що розкривають хід радянсько-американського протистояння в афганській кризі.

Розділ 1. Місце Афганістану у системі міжнародних відносин

1.1. Геополітичне значення Афганістану у світовій політиці

Ісламська держава Афганістан займає важливе геополітичне положення в південно-західній частині Азії. Воно розташовано на древніх шляхах переселення народів і завойовницьких походів, що визначило етнічні й культурні розходження народів, що населяють країну. Ще в першій половині Й тисячоріччя до нашої ери на території сучасного Афганістану виникла рабовласницька держава Бактрія, що робила великий вплив на навколишні країни. З тих часів всі завойовницькі походи — і Олександра Македонського, і монголо-татарська навала, і походи Тамерлана, і інші так чи інакше проходили через Афганістан. Тут пролягало й одне з відгалужень знаменитого Шовкового шляху.

Для панування й закріплення на Середньому Сході вирішальне значення мало втримання Афганістану. Наприклад, після завоювання Індії Великобританія протягом  ХІХ сторіччя з кілька безуспішних походів в Афганістан, намагаючись установити там своє панування. Там же згодом зштовхнулися геополітичні інтереси Британської й Російської імперій, а в ХХ столітті — США й Радянського Союзу. Не випадково про Афганістан говорять як про «цвинтар імперій».

В 1921 році в Кабулі був підписаний радянсько-афганський договір про дружбу, що ввійшов в історію як перший рівноправний договір Афганістану з великою державою.

У договорі сторони підтвердили визнання незалежності один одного й установлення дипломатичних відносин. Під час Другої світової війни, незважаючи на спроби Німеччини й Туреччини залучити на свою сторону Афганістан, афганська держава зберегла нейтралітет.

У післявоєнні роки Радянський Союз тісно співробітничав з Афганістаном. В 1973 році в Афганістані відбувся державний переворот, була скинута монархія й проголошена республіка. Переворот загострив суперечності між різними політичними силами. У результаті у квітні 1973 року відбулася квітнева (саурська) революція й до влади прийшла Народно-демократична партія, що проголосила створення Демократичної Республіки Афганістан.

Розбіжності усередині НДПА, серйозні помилки уряду в соціальній і економічній політиці, активізація діяльності збройної опозиції ще більше ускладнили обстановку в країні. Все це й  іноземне втручання, що підсилилося, у справи Афганістану, у тому числі й Китаю, створювало серйозну погрозу Радянському Союзу. У цих умовах радянський уряд не знайшло більше раціональних шляхів урегулювання обстановки в Афганістані й після кількаразових наполегливих прохань афганського уряду був змушений в грудні 1979-го ввести радянські війська в Афганістан. Спочатку це сприяло деякій стабілізації обстановки в країні. Однак через відсутність широкої народної підтримки, неефективності соціально-політичних і економічних перетворень, початих новими правителями, війна затяглася ще майже на 10 років.

У результаті зросла напруженість всієї міжнародної обстановки. У квітні 1988 року з ініціативи ООН і при сприянні СРСР і США в Женеві були підписані угоди, згідно яким з Афганістану виводилися радянські війська й одночасно повинні були бути закриті в Пакистані й Ірані всі табори по підготовці моджахедів і припинене надання матеріальної й військової допомоги афганської опозиції з боку Пакистану й деяких західних країн. 15 лютого 1989 року всі радянські війська були виведені, надалі  Росія припинила всяку допомогу Республіці Афганістан, а матеріальна й військова допомога афганської опозиції тривала. Все це привело до падіння республіканського уряду Афганістану. До влади прийшла збройна опозиція, очолювана талибами, що також не змогла стабілізувати обстановку в країні. При знаходженні в Афганістані радянських військ фактор загального ворога якось поєднував різні опозиційні угруповання, але з відходом радянських військ боротьба між ними ще більше загострилася. І запекла громадянська війна в Афганістані тривала ще більше 10 років.

Після відомого теракту в США в 2001 році в Афганістан прийшли американські війська, а з 2003 року — міжнародні сили сприяння безпеки (МССБ, ІSAF) під командуванням НАТО — фактично відбулася замаскована передача Афганістану під контроль США й НАТО. І з погляду  міжнародних правових норм не все тут зроблено легітимно. Незважаючи на це, будь-яка країна: Грузія, Україна, Польща, країни Балтії, що бажають заслужити прихильність США, посилають свої війська в Ірак або Афганістан. Тепер уже війська 42 країн беруть участь в окупації Афганістану, з них 14 країн, що не є членами НАТО.

Навіть із цього короткого екскурсу в історію ми бачимо, що в Афганістані ніколи не було спокійно. Але з 1973 року от уже 36 років іде практично безперервна війна в Афганістані й ніяких перспективах урегулювання й стабілізації обстановки поки не видно.

Це змушує ще раз критично оцінити все, що було в минулому, особливо в останні 30- 40 років, і зробити об’єктивні висновки для кардинального дозволу афганської проблеми.

Ближній і Середній Схід тісно зв’язані між собою, а в ряді аспектів, особливо в цивілізаційному й релігійному відношеннях, і нероздільні.

Багаті енергетичні ресурси й можливість використання мусульманського фактора у своїх геополітичних інтересах завжди залучали до них увага не тільки Великобританії, але й інших ведучих держав. Прагнення США встановити свій вплив у цих регіонах найбільше активно початок проявлятися після Другої світової війни. Головна мета з не тільки у встановленні контролю над енергоресурсами, але й у щільному геополітичному оточенні Радянського Союзу (Росії) кільцем ворожих для нього держав і військових баз на території Туреччини, Іраку, Пакистану, В’Єтнаму й інших прилягаючих до нього країн.

Однак після війни у В’єтнамі, квітневій революції в Афганістані в 1978 році, скинення проамериканського монархічного режиму в Ірані в лютому 1979-го й інших невдач американської політики цей план почав провалюватися.

Але в 1980- 1990 роках, у період так званої перебудови в нашій країні, а потім розпаду СРСР і Організації Варшавського договору, оголошеного як «перемога Заходу в холодній війні», США й країни НАТО побачили новий шанс для встановлення свого глобального панування й створення монополярного світу.

Разом з тим зникнення «радянської військової погрози» і об’єднуючого загального ворога зробили по суті безглуздим існування НАТО. Альянс почав розмагнічуватися й зі зсередини. Одночасно чіткіше позначилися й зі свій вплив нові регіональні центри сили (насамперед  Китай) з тенденцією до встановлення багатополярного миру. З’явилися й деякі інші економічні й військово-політичні фактори, що встановлюють межі беззастережного лідерства США. Деякі одіозні акції США не підтримувалися навіть найближчими союзниками по НАТО. Агресія проти Югославії в 1999 році ще більше підірвала міжнародний авторитет США і їхній вплив у світі.

У цій обстановці потрібно була подія, яке б струснуло увесь світ, згуртувало НАТО й інші країни навколо США. Такою подією, що було неможливо без участі певних сил усередині США, став теракт 11 вересня 2001 року.

1.2. Вплив СРСР на Афганістан і їх взаємини у 80-х роках

На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла на стадії феодалізму з глибокими пережитками родоплемінного ладу і общинно-патріархального укладу життя. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою феодалів, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн. афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні й феодальні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна.

До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом республіки Афганістан.

У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об’єднання було неповним: військові організації існували окремо. Крім НДПА, таємно діяв Об’єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА), створений 1974 р. полковником А.Кадиром.

У 60-ті роки організаційно оформився рух ісламських фунда-менталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда.

На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.

Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ «Альфа» захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль.

Розділ 2. Афганське питання у радянсько-американських взаєминах

2.1. Розвиток американо-рядянських відносин у першій половині 80-х років та їхня імплементація на Передньому Сході

Перебування радянських військ в Афганістані можна вважати «гарячої» пробій сил усередині фінального етапу «холодної війни» і одним з її найбільш яскравих відбиттів. Афганська криза й військова участь у ньому СРСР значно сприяли загостренню радянсько-американських відносин в 1980- 1985 гг., але в той же час і глобальне протистояння між СРСР і США було основною причиною продовження внутріафганського конфлікту.

В Афганістані СРСР потрапив у свого роду геополітичну пастку, якою уміло скористалися його стратегічні супротивники. «Вимотуючи» Радянський Союз в Афганістані й використовуючи афганський фактор в інформаційній війні, Вашингтон одночасно прагнув реалізувати й свою стратегічну мету — послабити Радянський Союз, підірвати його престиж на міжнародній арені й дискредитувати на. глобальному рівні усе ще привабливу у світі соціалістичну ідею суспільного й державного устрою. Таким чином, уперше після 1945 р. Радянський Союз, в Афганістані зазнав політичної поразки, виявившись не в змозі захистити дружній режим у сусідній країні, що прискорило ерозію, а потім і демонтаж радянської присутності в регіоні. Афганська криза була обрана Сполученими Штатами для досягнення своїх глобальних далекоглядних цілей у радянсько-американському протистоянні ще й тому, що, за словами кандидата філософських наук К.Цаголова, «у глобальній стратегії Афганістан привертає увагу США не як окремий об’єкт із погляду  його внутрішнього розвитку, а як країна, що займає певне геостратегічне положення в загальному поясі ісламських держав, яким можна було б додати антирадянський характер».

В епоху «холодної війни» радянсько-американське суперництво насамперед  проявлялося в Третьому світі, де радянська й американська адміністрації надавали підтримку державам, що заявили про свою прихильність до капіталістичного або до соціалістичного табору, а також приймали ту або іншу сторону в численних локальних конфліктах. У ряді регіонів і держав Третього миру зі змінним успіхом ішла боротьба за лідерство Радянського Союзу й Сполучених Штатів (не перехідна, втім, певні рамки), і Афганістан не був виключенням. Афганістан не представляв для Сполучених Штатів особливого інтересу, сприймалася як переважно «зона впливу» Радянського Союзу й афганська політика США проводилася в загальному руслі американської політики в близько- і середньосхідному  регіоні. Відповідно, обстановка в Афганістані й довкола нього не робила скільки- помітного впливу на радянсько-американські відносини до 1978 р.

Квітнева революція 1978 р. як для радянської сторони, так і для американських вищих посадових осіб була несподіваної й американська реакція спочатку була негативною. Афганські події були сприйняті американською стороною як можливість для Радянського Союзу зміцнитися в даному регіоні, якою вони не могли не скористатися. Але проте, аж до 1979 р. американська адміністрація відносно  внутрішніх подій в Афганістані займала стримано-вичікувальну позицію. З убивством посла США в Афганістані А. Дабса й падінням в Ірані шахського режиму геостратегічне значення Афганістану для США зросло. У відношенні Афганістану пішли штрафні санкції й у цілому американська політика відносно  афганської кризи посилилася. Президент США Дж.Картер дозволив главі СНБ 3. Бжезинському паралельно з офіційної проводити свою власну лінію, спрямовану на надання допомоги афганської опозиції(втім, до уведення радянських військ в Афганістан ця допомога була лише гуманітарною). Але в цілому на радянсько-американські відносини всі ці події впливу не зробили — справа не йшла далі взаємних нападок у пресі.

У США аналізували внутрішнє становище справ у ДРА в 1978 — 1979 р., стежили за передислокацією радянських військ на радянсько-афганській границі й числом радників СРСР в Афганістані й намагалися прогнозувати подальший розвиток подій. Не можна погодитися з тезою, що зустрічається в деяких вітчизняних дослідників, що США спеціально зберігали мовчання, сподіваючись у такий спосіб втягти СРСР у вкрай невигідний для нього збройний конфлікт у Третьому світі. Як можна побачити й в американських офіційних документах, США попереджали Радянський Союз на найвищому  рівні про небажаність більше прямого військового залучення у внутрішній афганський конфлікт і можливі наслідки такого залучення як для самого Афганістану й регіону, так і для подальших перспектив радянсько-американських відносин, але радянська сторона не прислухалася до таких попереджень. Але при цьому слід зазначити, що за свідченням американських документів, скинення режиму НДПА в довгостроковій перспективі могло б відповідати стратегічним інтересам США в цьому регіоні. І американська сторона у своїх попередженнях про небажаність радянського військового втручання в афганські події не була занадто наполеглива, а займала скоріше все ту ж вичікувальну позицію, що й відразу незабаром Квітневої революції. Хоча аж ніяк не «зберігала мовчання», провокуючи Радянський Союз на військове залучення.

Рішення про уведення ОКСВ в Афганістан було прийнято радянськими лідерами в тому числі й під впливом помітно погіршилися до кінця 1979 р. радянсько-американських відносин (із причин, не зв’язаним безпосередньо з подіями в Афганістані) і міжнародної обстановки в цілому, і тому його можна назвати певною мірою  поспішним. Але разом з тим і уведення військ украй негативно вплинув на міжнародну обстановку й на радянсько-американські відносини, які скотилися на грань прямої конфронтації. Первісна реакція в США на уведення радянських військ було шокової, але дуже незабаром американські лідери взяли курс на «вимотування» Радянського Союзу в афганському конфлікті. США розгорнули широкомасштабну антирадянську пропаганду, сприяли різкому осуду дій Радянського Союзу на трибунах ООН і інших міжнародних організацій, спробували підключити до антирадянських заходів своїх європейських союзників і ряд мусульманських держав. Радянське військове залучення в афганську кризу стало свого роду «вододілом» у радянсько-американських відносинах. Американська адміністрація виявила зацікавленість у тім, щоб використовувати радянську, військову присутність в Афганістані, перетворити цей конфлікт у важіль тиску на СРСР. У підсумку різко ускладнилися як можливості розблокування афганського конфлікту, так і радянсько-американські відносини. Ситуація в Афганістані при ясно, що позначалися спробах, місцевих сил у власне ім’я інтересів глибше втягти своїх глобальних союзників у регіональну конфронтацію ставила під сумнів можливість нормалізації радянсько-американських відносин. У свою чергу, і територія Афганістану перетворилася в «полігон» гострої військово-політичної конфронтації двох глобальних соціальних систем.,

Поряд з ідеологічним осудом відносно  Радянського Союзу Сполученими Штатами був негайно початий ряд політичних, економічних і інших санкцій: відстрочка ратифікації договору ОСВ-2, заборона на радянське рибальство в територіальних водах США, скорочення двосторонніх торговельних відносин, зернове ембарго, бойкотування  Олімпійських Ігор у Москві, згортання наукових і культурних зв’язків. Такі санкції, як бойкотування  Олімпіади й зернове ембарго, не досягли того ефекту, на який розраховували американці. Але заборона на поставки високих технологій у СРСР і скорочення торговельних двосторонніх відносин були чутливі, для радянської економіки, у тому числі й у довгостроковій перспективі.

У січні 1980 р. була прийнята нова військова т.зв. «доктрина Картера», що позначила близько- і середньосхідні регіони як життєво важливі для США й була позначена рішучість США захищати свої інтереси в даних регіонах будь-якими доступними військовими засобами. У військовій політиці адміністрація Картера повернулася до «стримування» часів «холодної війни». Втілюючи; на практиці нову військову «доктрину Картера», США розгорнули військову активність у регіоні Перської затоки й Індійського океану. Таким чином, події в Афганістані й довкола нього були розцінені американською адміністрацією й міжнародним співтовариством як вихідні за рамки регіонального конфлікту й придбали характер глобальної проблеми, вістря рішення якої було спрямовано проти СРСР. Адміністрація Р.Рейгана проводила з 1981 р. активну військову політику, що почасти була продовженням «доктрини Картера», а почасти містила в собі нові елементи. Зоною «життєвих інтересів» США як і раніше залишався регіон Перської затоки, Південно-Західної й Південної Азії; що зв’язувалося зі знаходженням там важливих для Заходу джерел нафти, а також перебуванням в Афганістані Обмеженого контингенту радянських військ, факт чого розглядався американською адміністрацією як пряма погроза статус-кво в регіоні. Все це сприяло різкому загостренню радянсько-американських відносин саме на ґрунті афганської кризи й військовий радянсько-американської конфронтації.

Американська адміністрація взяла прямий курс на всебічну підтримку афганських повстанців, метою чого було максимальне залучення Радянського Союзу у внутрішній афганський конфлікт. США вирішили використовувати стратегію й тактику «війни за дорученням», уже випробувану ними в ряді інших країн Третього миру. Ставка була зроблена на афганські ісламістські угруповання. США сподівалися на «набір окулярів» у військово-політичній боротьбі зі СРСР, не йдучи на пряму конфронтацію на стратегічному рівні. Крім того, підтримуючи повстанців, США прагнули продемонструвати лідерам і населенню мусульманських країн, що не США, а СРСР є «смертельним ворогом ісламу», і тим самим спробувати підірвати позиції Радянського Союзу в Третьому світі й насамперед  на Ближньому й Середньому Сході. Початок масованих поставок зброї й фінансових засобів для афганських повстанців з боку США значно збільшили дипломатичні ставки в афганському конфлікті. Разом з тим протягом  усього 1980 р. США по можливості прагнули не афішувати свою причетність до допомоги моджахедам, побоюючись занадто явної конфронтації з Радянським Союзом.

Варто сказати, що до середини 1980- х рр. Афганістан перетворився у своєрідний «інкубатор» по виведенню нового покоління радикальних ісламістів. Американськими спецслужбами (разом з Пакистаном і рядом арабських країн) були вжиті певні заходи по організаційному й ідеологічному оформленню ісламської опозиції, що пізніше, уже з 1990- х рр., стане «ядром джихажа» і міжнародного тероризму. США до певної міри розраховували використовувати події в Афганістані з метою витиснути СРСР і взагалі комунізм зі Сходу руками ісламських екстремістів. Афганістан став досвідченим полем, на якому вдалося сформувати «феномен моджахедизма». Ще одним проектом американської адміністрації по поширенню джихада з території Афганістану на радянську територію була підтримка мусульман у радянській Середній Азії з метою дестабілізувати радянську багатоетнічну імперію, що також стала здійснюватися при адміністрації Р.Рейгана.

2.2. Зміни зовнішньополітичного курсу США після грудня 1979 року

Введення радянських військ в Афганістан став важливим приводом для ескалації психологічної війни проти Радянського Союзу, розв’язаної США. Американські ЗМІ на ґрунті уведення радянських військ в Афганістан розгорнули широкомасштабну антирадянську пропаганду у світовому масштабі. Американською стороною в пропагандистській боротьбі проти Радянського Союзу були використані такі факти, як порушення (як реальні, так і мнимі) радянськими військами прав людини в Афганістані (використання хімічної зброї, бомбоштурмові удари проти мирних поселень і т.д.). До того ж радянське військове залучення в афганський конфлікт використовувалося Сполученими Штатами як виправдання для власної наступальної військової політики і як привід для обвинувачень в «радянській військовій погрозі». Таким чином, США розширювали масштаби допомоги афганським заколотникам з метою глибше утягнути СРСР в афганський збройний конфлікт і разом з тим прагнули використовувати це військове залучення, проводячи пропагандистське настання з викриттям дій ОКСВ в Афганістані, а також по можливості погоджувати питання «поводження» ОКСВ в Афганістані з іншими питаннями відносин СРСР і США. Радянські відповідні пропагандистські міри були , набагато більше слабкими й мали менший ефект, чим американські. В? радянсько-американської психологічної й- и- ідеологічній боротьбі, розв’язаної незабаром уведення ОКСВ в Афганістан і у зв’язку із цим уведенням, радянська, сторона програла. Пропагандистська радянсько-американська війна на ґрунті афганських подій тривала весь позначений у дослідженні період.

Оскільки ні однієї з конфронтуючих в Афганістані: сторін не вдавалося домогтися вирішального військового перелому, те вже наприкінці  1980 — початку 1981 р. був узятий прямий курс на дипломатичне врегулювання афганської кризи. США по великому рахунку не були зацікавлені в найшвидшому рішенні афганського питання за допомогою; проведення переговорів, оскільки продовження війни в Афганістані, відповідало їхньої стратегії «хрестового походу» проти світового комунізму, вимотування й подальшої дискредитації — свого ідеологічного супротивника. . Разом з тим, як представлялося американської адміністрації, і переговори по Афганістану, паралельно з ескалацією військового тиску на Радянський Союз в Афганістані,, могли б принести відчутні політичні бонуси. В американській адміністрації існували 2 різних підходи до врегулювання афганської кризи — прихильники ведення» війни «до останнього афганця» («кровопускателі») і прихильники переговорів і подальшого дипломатичного врегулювання проблеми («переговорщики»); Можна сказати, що офіційна політика американської адміністрації в афганському питанні включала пошук швидкого рішення питання: про вивід радянських військ шляхом переговорів. Однак при близькому знайомстві з діями США в Афганістані ставало ясно, що американська політика, фактично була спрямована на військове забезпечення моджахедів у повному обсязі й усунення перспектив прийняття політичних рішень шляхом переговорів до тих пір; поки є надія, на військову перемогу мусульманських повстанців. США. аж ніяк не сприяли якнайшвидшому дипломатичному врегулюванню афганської кризи, прагнучи не тільки дозволити ця криза у свою користь, але й витягти з нього й затягування дипломатичного урегулювання максимальні для. себе дивіденди в глобальної, конфронтації з Радянським Союзом.

Особливо варто відзначити, що як рішення про уведення ОКСВ в Афганістан, так і рішення про політичне врегулювання конфлікту, і наступному виводі військ з Афганістану приймалися значною мірою  під тиском США (якщо не прямим, то принаймні   напевно опосередкованим). У першому випадку — тобто на рішення про уведення військ — у чималому ступені вплинула поточна міжнародна ситуація, у цілому несприятлива для Радянського Союзу, і Сполучені Штати не в останню чергу були творцями цієї міжнародної (насамперед  військово-політичної) ситуації. У другому випадку на ухвалення рішення про дипломатичний дозвіл «афганського питання» і наступному виводі радянських військ у значній мірі зробила вплив політична лінія США, націлена на надання всебічної й безумовної підтримки ісламським повстанцям і ведення війни «до останнього афганця». Безумовно, продовження збройного конфлікту без перспектив мирного врегулювання було б чревате для СРСР занадто більшими економічними, політичними, дипломатичними й т.п. витратами, і його дипломатичне врегулювання було при такому розкладі сил куди більше кращою мірою. Але проте, очевидно, що й це рішення приймалося під впливом «таємницею» політики США.

Якщо для Дж. Картера афганський конфлікт займав не дуже значне місце в загальному контексті глобального радянсько-американського протиборства, то Р. Рейган зробив на цей конфлікт серйозну ставку — для того, щоб довести іншим країнам, особливо  Третього миру, що соціалістичний шлях розвитку не є неминучим. Для американської сторони — поразка Радянського Союзу в Афганістані було б доказом того, що «доктрина Брежнєва», відповідно до якої жодна  соціалістична країна ніколи не буде «загублена» на користь Заходу, не має сили. Адміністрація Р.Рейгана взяла курс на широкомасштабне використання афганської кризи з метою зміцнити американський вплив у близько- і середньоазіатському регіоні й витягти дивіденди в глобальному радянсько-американському  протистоянні. З 1981 р. в адміністрації США прямо поставили перед собою  завдання змусити СССР максимально «заплатити» за участь в афганському, конфлікті в моральному, економічному, фінансовому, дипломатичному, військовому планах. Концепція,КНИ (конфлікти низької інтенсивності) була прийнята до керівництва новою адміністрацією США й використовувалася в. протистоянні з Радянським Союзом у ході афганської кризи. Американська адміністрація значно розширила масштаби різнобічної допомоги афганським, повстанцям — (військової, фінансової, ідеологічної). «Російського ведмедя заманили в афганський капкан і розстрілювали американською й китайською зброєю».

На початку 1985 р. адміністрацією США була прийнята секретна директива по національної безпеці № 166, що уперше прямо сформулювала й принципово змінила, специфічні цілі афганської війни в контексті загальної стратегії США. Метою нової стратегії стало не просто «вимотування» Радянського Союзу в збройному афганському конфлікті, як це відбувалося раніше, а була взята лінія; спрямована на рішучий перелом збройної боротьби на користь моджахедів. Адміністрація Р.Рейгана після підписання директиви з національної безпеки № 166 перетворила діяльність моджахедів у наріжний камінь своєї політики в Південно-Західної* Азії й у важливу частину своєї глобальної стратегії «відкидання» Радянського Союзу в Третьому світі. На афганську кризу було вирішено робити глобальну ставку в радянсько-американському протистоянні.

Розділ 3. Міжнародно-правове врегулювання кризи в Афганістані

3.1. Врегулювання кризи в Афганістані з 1979-1988 роки

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутріфракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою.

У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. 8 жовтня 1979 р. Таракі був задушений прихильниками Аміна. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.

На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.

Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ «Альфа» захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль.

Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду — священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось.

У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички.

Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало приходити в період правління Ю.В.Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв’язання афганської проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С.Горбачова. Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М.Наджибулла.

У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців).

В 1987 році в Афганістані почалася здійснюватися політика національного примирення, прийнята й схвалена на Пленумі ЦК НДПА в грудні 1986 року. Відповідно до цієї політики, НДПА офіційно відмовлялася від монополії на владу, у липні 1987-го був опублікований закон про політичні партії, затверджений Президією Ревради ДРА. Цей закон регулював питання створення й діяльності політичних партій. Лише в жовтні на загальнопартійній конференції НДПА була затверджена й підписана всіма делегатами резолюція «Про невідкладні завдання зміцнення єдності НДПА в умовах боротьби за національне примирення». Адже розкол партії на два крила — «Хальк» і «Парчам» — продовжував діяти.

29 листопада в Кабулі відбулася Вища рада Афганістану — Лойя Джирга. 30 листопада Лойя Джирга затвердив Конституцію Республіки Афганістан, був вибраний президент країни — Наджибулла, що оголосив делегатам афганського парламенту про продовження лінії на припинення вогню до 15 липня 1988 року. Вивід Радянських військ з Республіки Афганістан за узгодженням обох сторін передбачалося здійснити за дванадцять місяців.

Із січня 1987 року радянські війська в основному припинили ведення активних наступальних бойових дій і вступали в бій тільки у випадку нападу на місця своєї дислокації. За свідченням командуючого 40- й Армією генерал-полковника Б. В. Громова, «відповідні або, залежно від  ситуації  бойові дії, що попереджають, командир зобов’язаний був проводити тільки для того, щоб не допустити масової загибелі наших людей і навіть виключити таку погрозу».

Уже в другій половині січня 1987 року опозиція провела рішуче настання й проти радянських, і проти афганських гарнізонів, не залишаючи без уваги й мирні кишлаки.

Сама присутність 40- й Армії не дозволяло моджахедам безповоротно вирішувати поставлені цілі скинення уряду ДРА. Разом з тим опозиційні партії розцінили політикові національного примирення насамперед  як слабість державної влади й лише підсилили боротьбу по її скиненню. Підвищилася бойова активність загонів моджахедів в умовах однобічного припинення вогню радянськими й урядовими військами.

У листопаді-грудні 1987 р.була проведена одна з найбільших операцій «Магістраль» по розблокуванню Хоста. Скориставшись відсутністю радянських частин в окрузі Хост, душмани до осені 1987 року відновили одну із самих великих перевалочних баз «Джавара», що радянські війська розгромили ще навесні 1986 року. Існувала небезпека створення в Хосте тимчасового уряду опозиційних сил. Було ухвалене рішення спланувати й провести велику спільну військову операцію афганських і радянських військ і забезпечити населення Хоста в першу чергу продовольством, а також іншими видами матеріальних засобів, зірвати задуми опозиції по формуванню альтернативного уряду Афганістану.

У   цій операції зі складу 40- й Армії брали участь сили 108- й і 201- й мотострілкових дивізій, 103- й повітряно-десантної дивізії, 56- й окремої десантно-штурмової бригади, 345- го окремого парашутно-десантного полку й ін. З боку афганської армії були притягнуті сили й засоби п’яти піхотних дивізій, однієї танкової бригади й декількох підрозділів спецпризначення. Крім того, в операції брали участь більше десяти батальйонів царандоя й госбезопосности.

Обстановка на магістралі Гардез- Хост була складною. Спочатку стояло опанувати перевалом Мережі- Кандав — він розташований на висоті трьох тисяч метрів. Угруповання опозиції в цьому районі складалися в основному з воєнізованої частини плем’я джадран. Це плем’я взагалі не підкорялося ніякому уряду й діяло, як уважали потрібним його керівники. В 80- е роки керівництво формуваннями моджахедів здійснював Джелалуддин, виходець із цього плем’я.

Оскільки переговори із Джелалуддином виявилися безрезультатними, 23 листопада була почата операція «Магістраль». До результату 28 листопада передові частини опанували перевалом Мережі- Кандав. Потім знову почалися переговори з лідерами воюючого плем’я джадран. Але 16 грудня війська були змушені продовжити бойові дії. 30 грудня по магістралі на Хост рушили перші машини із продовольством.

Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані.

Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань є Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем’єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек). В конфлікт втрутилась потужна сила — рух Талібан, який об’єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні.

3.2. Розв’язання кризи в Афганістані в період з 1988-1990-ті роки

Під час візиту в США в грудні 1987 року М. С. Горбачов заявив, що політичне рішення про вивід радянських військ прийнято. Незабаром у Женеві за стіл переговорів сіли делегації СРСР, США, Афганістану й Пакистану з метою вироблення політичного рішення афганської проблеми. 14 квітня 1988 року були підписані п’ять основних документів з питань урегулювання політичної обстановки навколо Афганістану. Згідно із цими домовленостями, які набули чинності  15 травня 1988 року, радянські війська повинні покинути територію Афганістану, а США й Пакистан зобов’язалися повністю припинити фінансування афганських заколотників.

Радянський Союз неухильно виконував всі взяті на себе зобов’язання. Уже до 15 серпня 1988 року була виведена половина Обмеженого контингенту. Для виводу радянських військ були визначені напрямки: на заході — Кандагар — Шинданд — Кушка, на сході —    маршрути, що поєднувалися в Кабулі, з Газни, Гардеза й Джелалабада, далі через перевал Саланг у Кулі-Хумри й Термез.

Улітку 1988 року (з 15 травня по 15 серпня) радянські війська були виведені з таких гарнізонів, як Джелалабад, Газни, Гардез, Кандагар, Лашкаргах, Файзабад і Кундуз. Разом з тим бойові дії проти загонів опозиції не припинялися.

Зрозуміло, опозиція була б бездарною, не скориставшись зручним випадком. З початку виводу радянських військ вона початку діяти із ще більшою напористістю на всій території країни.

Із середини травня стали регулярними обстріли Кабула ракетами.  Оживали раніше перерізані тропи, по яких поставлялося моджахедам військове спорядження. У терміновому порядку відроджувалися й заново створювалися в прикордонні з Пакистаном і Іраном зонах укріпрайони, бази, склади. Різко збільшувалися поставки зброї, у тому числі ракети » земля-земля» з дальністю дії до 30 кілометрів, «Стингери» і ін.

Результат, звичайно, позначився негайно. Значно скоротилася діяльність афганської авіації. З 15 травня по 14 жовтня збройними загонами опозиції були збиті 14 літаків і 36 вертольотів афганських ВВС. Вони почали спробу опанувати деякими провінційними центрами. 24 червня загонам моджахедів удалося на якийсь час захопити центр провінції Вардак — місто Майданшахр. З боку опозиції в боях за місто брало участь більше 2 тисяч чоловік. У липні піддався тривалій облозі й штурму центр провінції Забіль місто Калат. Що осаджували розгромили підтягнуті з інших районів війська, але Калат — невеликий населений пункт із приблизно 7 тис. жителів — був сильно зруйнований

Генерал-полковник Б. В. Громов, підводячи підсумки за цей рік, у своїй книзі «Обмежений контингент» повідомив: «У результаті бойової діяльності 40- й Армії протягом  1988 року загони опозиції були значно ослаблені. Разом з підрозділами збройних сил Афганістану ми провели більшу роботу з розчищення районів уздовж магістралей. Після  переговорів, що не відбулися, з опозицією під час проведення військових операцій ми нанесли моджахедам значний збиток. Радянськими військами було захоплено більше 1000 зенітних гірських установок і більше 30 000 реактивних снарядів до них, більше 700 мінометів і приблизно 25 000 хв, а також значна кількість стрілецької зброї й більше 12 мільйонів патронів. У другій половині 1988 року силами 40- й Армії було захоплено 417 караванів опозиції, що випливали з Пакистану й Ірану. Проте   моджахеди як і раніше становили небезпеку для уряду Афганістану».

У листопаді, після відходу радянської бригади, опозиціонери в змові з посадовими особами другого армійського корпуса афганської армії спробували захопити владу в Кандагаре. Переворот удалося запобігти. Але обстановка від цього не розрядилася, вона продовжувала розжарюватися й тут, і в інших провінціях — у міру того, як усе менше залишалося в ДРА радянських військових частин.

Радянська сторона виконала женевські угоди.40- я Армія до 15 лютого 1989 року покинула територію Афганістану. Всі події після виводу радянських військ підтвердили те, що статус-кво зберігався в цій країні тільки завдяки присутності там радянських військ.

Висновки

Стратегія США в Афганістані базувалася переважно на військовому методі зміцненні своїх позицій. Тобто , передбачалося знищення активної й боєздатної частини Аль-Каїди й Талібана; нейтралізація їхнього політичного впливу на афганське суспільство; паралельне будівництво військових і державних інститутів нової афганської держави й у міру стабілізації країни — наступна поступова передача повноважень у руки нового національного маріонеткового уряду. При цьому виключалася можливість компромісу й політичного діалогу з т.зв. «помірними талібами». Дана стратегія фактично завела США в тупик.

На цій хвилі керівництво США всерйоз розраховувало на встановлення в Кабулі гранично лояльного режиму, що дозволяє забезпечувати довгострокова американська військова й політична присутність. У свідомості американського керівництва створилася приваблива ілюзія гіпотетичної можливості сформувати в Афганістані площадку для розгортання політичної, а також силовий і не тільки, активності на декількох напрямках.

Саме головне в цій стратегії те, що у Вашингтоні вважали ймовірність нанесення поразки талібам досить високої. Отже, мова йшла лише про те, яке кількість військ і озброєнь для такої операції буде потрібно. На початку липня 2009 р. війська США майже без втрат зайняли один з повітів провінції. Одночасно із цим британські війська вийшли до переправ через ріку Гильменд, що дозволило блокувати рух талибов між найбільшими містами провінції Герешк і Лашкаргах. Після завершення цієї операції американські війська почали такої ж операції в Кандагарі, Нанганхарі й Кунаре.

На шляхах політичного врегулювання афганської проблеми й створення в Афганістані неагресивної держави надалі  необхідно зосередити основні зовнішньополітичні зусилля всіх зацікавлених у цьому держав у взаємодії з усім міжнародним співтовариством у цілому. Видимо, це співробітництво здебільшого  буде проходити в рамках ООН, тому підвищення ролі цієї міжнародної організації в регіоні, безсумнівно, буде досить плідним для вирішення афганської кризи.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.
2. Афганистан: страна, люди, общество. — Симферополь: Издательство Международного Таврического эколого-политологи­ческого университета, 1995. — 120 с.
3. Внешняя политика и международные связи Демократической Республики Афганистан. — Кабул: Госиздат, 1984. — 53 с.
4. Вооруженные силы Афганистана в 1919-1977 гг. // История вооруженных сил Афганистана. 1747-1977 / Ю.В.Ганковский, А.И.Полищук, М.Ф.Слинкин, В.В.Луков / Под ред. Ю.В.Ганковского. — М.: Наука, 1985. — Глава 4, с.86-169; глава 5, с.170-178; послесловие, с.179-191, 200-204.
5. Всемирная история. Холодная война. Распад СССР. Современный мир. — М.: АСТ — Харвест. Минск, 2002.- С.188.
6. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.
7. Втрати населення країн Середнього Сходу в локальних війнах і конфліктах 1945-2002 рр. // Воєнна історія. – 2004. — №4-6
8. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, — 271 с.
9. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.
10. Дубровская О.Н. Краткая история войн и сражений. — М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2002. — С.436
11. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.
12. Коргун В. Афганистан. Этническое противостояние // Азия и Африка сегодня. — 2002. — №12. — С.17 — 21
13. Лавер О.Г. Війни та народонаселення країн світу в ХХ столітті. Статистичне дослідження. — Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ управління у справах преси та інформації, 2002. — 304с.
14. Народно-демократическая партия Афганистана у власти. Время Тараки-Амина (1978-1979 гг.). — Симферополь: Издательство Симферопольского государственного университета, 1999. — 359 с.
15. Народно-демократическая партия Афганистана у власти. Время Тараки-Амина (1978-1979 гг.). — Симферополь: Симфероп. гос. ун-т, 1996. — Деп. в ІНІОН РАН № 51629 від 11 червня 1996. — 395 с.
16. Народно-демократическая партия Афганистана: путь к власти. — Симферополь: Симфероп. гос. ун-т, 1993. — 744 с. — Библиогр.: 380 назв. — Рус. — Деп. в УкрНДІНТІ № 2327 Ук — 93 від 18 листопада 1993. — Реф. в ІНІОН РАН № 20 Р — 94 від 13 січня 1994.