Останнім часом у науці кримінального права все більше вчених звертають увагу на той факт, що стрижневим питанням сьогодення є проблема якості та ефективності кримінального закону [1, 5]. При цьому завдання аналізу соціальної зумовленості та ефективності кримінального закону стає все більш гострим унаслідок необхідності глибинного пізнання процесів криміналізації та пеналізації суспільства, закономірностей контролю над злочинністю, прогнозування ефективності превентивних функції кримінального закону. Більше того, як зауважує професор В. Туляков, відбувається віртуалізація правової норми, за якої формальна наявність заборони нейтралізується необов’язковістю або неможливістю (матеріальною або процесуальною) його виконання [2, 5]. В ідеалі застосування кримінально-правової норми є її незастосуванням. Але саме ця оста- точність заходів кримінального-пра- вового примусу, їх адитивність, зорієнтованість на правозастосовців та їх правосвідомість, а не на пересічних громадян, поруч з іншими системними недоліками публічно-правового регулювання, призвели до формування значної кількості суперечливих явищ та процесів, які у сумі дають можливість говорити про припинення розвитку кримінально-правової доктрини, знаходження кримінального законодавства та правозастосування у стані системної кризи [3, 43]. Усе це зумовлює нагальну потребу у науковому та професійно-практичному осмисленні закономірностей криміна- лізації і пеналізації та характеризує не тільки актуальність, а й визначає теоретичне і практичне значення дослідження.

Взагалі питання призначення покарання мають складну та багатопланову природу і посідають одне з провідних місць у науці кримінального права та правозастосовній діяльності. їх розробкою займалися багато правознавців. Особливий внесок в їх дослідження зробили такі вчені, як М. Бажанов, Л. Багрій-Шахматов, Ю. Баулін, Я. Брайнін, Л. Бєлогриць-Котляревський, І. Гальперін, Т. Денисова, І. Карпець, Г. Крігер, Л. Кругліков, І. Лановенко, Т. Леснієвські-Костарєва, В. Мальцев, Ю. Мельникова, Т. Непомняща, С. Познишев, В. Полтавець, Є. Полянський, Ю. Пономаренко, Т. Понятовська, Л. Прохоров, Т. Сахарук, М. Становський, М. Таган- цев, В. Туляков, В. Тютюгін, I. Фой- ницький, М. Хавронюк, М. Шарго- родський та ін. Однак існуючі політичні, соціально-економічні зміни, зміни у законодавчому полі, обраний курс на гуманізацію кримінального законодавства зумовлюють необхідність подальшого наукового пошуку.

Метою цього дослідження є аналіз природи призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання, передбаченого ст. 69¹ КК України, в аспекті з’ясування формальних рамок здійснення суддівського розсуду, виявлення недоліків та упущень вказаної норми.

Кримінальне законодавство України на виконання принципів гуманізму, справедливості, економії заходів кримінальної репресії містить спеціальні правила, які передбачають обов’язкове пом’якшення покарання при його призначенні судом. 15 квітня 2008 р. Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» № 270-VI [4] Кримінальний кодекс України був доповнений ст. 69¹. Прийняття цієї норми, на нашу думку, є ще одним кроком у продовженні законодавчої діяльності, спрямованої на зменшення суддівського розсуду при призначенні покарання, введення формалізованих критеріїв оцінки обставин справи. Потрібно наголосити, що при призначенні покарання у процесі обрання індивідуалізованої міри кримінально-правового впливу особі, визнаній винною у вчиненні злочину, ми зіштовхуємося з проблемою суддівського розсуду, це є закономірним, адже розсуд судді є явищем об’єктивним, окреслене колом рішень, що виносяться у справі, та наданою законодавцем мірою свободи вибору у прийнятті того чи іншого рішення. Інтерес до проблеми суддівського розсуду зростає ще у зв’язку з тим фактом, що комплексні дослідження цього явища практично відсутні, в існуючих дослідженнях українських та російських учених порушуються лише деякі аспекти вказаної проблеми [5], певною мірою деякі питання суддівського розсуду були об’єктом дослідження тих науковців, які займалися питаннями диференціації кримінальної відповідальності та призначенням покарання. Фактично у науці кримінального права при призначенні покарання проблема суддівського розсуду зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності правозастосувача формальними рамками закону з мірою свободи вибору заходів кримінально- правового впливу. У цьому світлі аналіз призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання, передбачене ст. 69¹ КК, набирає ще більшого сенсу та значимості.

Як зазначає Т. Нікіфорова, ст. 69¹ КК є важливим кроком у реалізації ідеї конкретизації кримінально-правового значення обставин, що пом’якшують покарання, що, звичайно, є перспективним [6, 258]. Взагалі проблема конкретизації кримінально-правового значення обставин, які пом’якшують покарання, була і залишається однією з найбільш актуальних та дискусійних у науці кримінального права, оскільки призначення покарання є важливим етапом здійснення правосуддя, який потребує досить детальної регламентації. Як слушно зазначає В. Курляндський, конкретизація кримінально-правового значення обставин, які пом’якшують покарання, допомогла б практиці, оскільки вона тягне за собою процес деталізації судової діяльності, полегшує її здійснення, оскільки надає у розпорядження судді відносно чіткі орієнтири, створюючи достатньо конкретні уявлення про роль у призначенні покарання певних обставин справи [7, 94]. У науці кримінального права можна виділити декілька моделей здійснення конкретизації кримінально-правового значення обставин, які пом’якшують покарання. Більшість моделей конкретизації кримінально-правового значення обставин, які пом’якшують покарання, пов’язані з пропозицією введення у кримінальний закон формалізованих критеріїв врахування відповідних обставин при виборі конкретного строку (розміру) покарання. Однак противники цієї ідеї стверджують, що її прийняття ускладнило б роботу суду, внесло б у неї шкідливі для здійснення правосуддя елементи формалізму, адже судді здатні правильно оцінити значення тієї чи іншої обставини, яка пом’якшує покарання, у кожному конкретному випадку [10, 64]. Прибічники ж звертають увагу на те, що розумна формалізація була б найкращим способом обмеження та подолання можливого суб’єктивізму суддів, важливим засобом боротьби із різнобоєм у судовій практиці, засобом подальшого зміцнення законності у кримінальному судочинстві [11, 62; 12, 5]. На нашу думку, остання позиція виглядає більш обґрунтованою. Не можна погодитися з тим, що особам, які вчиняють аналогічні злочини та характеризуються приблизно однаково, призначають діаметрально різні строки (розміри) покарання. Однак слід погодитися з Л. Кругліковим, який стверджує, що повністю покладатися на судовий розсуд при призначенні покарання не можна, адже правосвідомість судді може бути гарантом призначення справедливого покарання лише у поєднанні з висококваліфікованим умінням судді застосувати закон, призначити покарання. Однак презюмувати таке вміння кожного судді, на жаль, не є можливим [11, 67].

Потрібно відзначити, що одну із концепцій формалізації обставин, які пом’якшують покарання, розробив саме Л. Кругліков. Згідно з нею серед усіх обставин, які пом’якшують покарання, слід виділити головні (особливі) пом’якшуючі обставини і визначити міру їх впливу щодо максимуму санкції статті, яка встановлює відповідальність за вчинений особою злочин. Наприклад, за наявності певних особливих пом’якшуючих обставин призначене покарання може бути не більше трьох четвертих максимального строку (розміру) санкції статті, яка встановлює відповідальність за вчинений особою злочин [13, 140-141]. Слід відзначити, що подібна концепція лежить в основі норми, передбаченої ст. 69¹ КК України, яка і встановлює особливий порядок (спеціальні правила) призначення покарання за наявності у справі певних обставин, які пом’якшують покарання.

Для судді при призначенні покарання також правозастосовними орієнтирами є положення постанови Пленуму Верховного Суду України (далі — постанова ПВСУ) «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7 із змінами, внесеними згідно з постановою ПВСУ № 18 від 10 грудня 2004 р., № 8 від 12 червня 2009 р. та № 11 від 6 листопада 2009 р.

Із приписів норм ст. 69¹ КК випливає, що зниження максимального строку (розміру) найбільш суворого виду покарання, передбаченого у санкції, є не правом, а обов’язком суду, тобто за наявності достатніх на те підстав вирішення питання про пом’якшення покарання законодавцем віддано не на розсуд судді, а має обов’язковий характер. Також, як тлумачить ВСУ у п. 63 вказаної постанови, таке зниження покарання стосується лише основного виду покарання і обходить додаткове. Якщо ж така санкція є альтернативною, то суд має право застосувати ст. 69¹ КК стосовно максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду основного покарання з числа тих декількох, які у цій санкції передбачено. Інші ж менш суворі види основних покарань, передбачені у санкції відповідної статті (санкції частини статті) як альтернативні, призначаються судом у межах тих максимальних строків (розмірів), які встановлені для них у цій санкції. Однак це роз’яснення Пленуму ВСУ може викликати певні зауваження. Так, якщо виходити із буквального тлумачення тексту статті 69¹, в якій не міститься точної вказівки на обмеження обов’язковості пом’якшення тільки максимальними строками (розмірами) найбільш суворого виду основного покарання, то правила ст. 69¹ КК можуть застосовуватися і до додаткових покарань, які передбачені у санкції статті Особливої частини як обов’язкові. Адже обмеження пом’якшення покарання, передбаченого ст. 69¹ КК, лише основними видами покарання є порушенням принципу справедливості та економії заходів кримінальної репресії. Подібна практика вже мала місце в історії українського правотворення. Так, до внесення Законом України від 15 квітня 2008 р. змін до кримінального законодавства суд мав можливість призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, передбачене ст. 69 КК, лише за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості. Але Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 КК України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 р. було визнано неконституційним положення ч. 1 ст. 69 КК України у частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом [15]. Частина 2 ст. 69 КК України передбачає, що обов’язкове додаткове покарання може не призначатися на підставах, передбачених ч. 1 цієї статті. Але до прийняття вказаного Рішення ч. 1 ст. 69 КК обмежувала застосування ч. 2 ст. 69 лише щодо осіб, які вчинили злочини середньої тяжкості, тяжкі і особливо тяжкі, тобто до осіб, які скоїли злочини невеликої тяжкості, ця норма закону, включаючи як основні, так і додаткові покарання, не могла застосовуватися взагалі. На практиці це породжувало проблеми, що призвело до звернення Пленуму ВСУ до КСУ з проханням урегулювати цю ситуацію. Тому ми вважаємо, що приписи ст. 69¹ є можливим застосовувати і до додаткових покарань, що передбачені у санкції як обов’язкові. Наступним, більш проблемним є зауваження, який же механізм застосування правил ст. 69¹ КК, якщо у санкції поряд з основним покаранням передбачено такі види примусу, як, наприклад, спеціальна конфіскація? Взагалі, у науці кримінального права спірним є питання щодо можливості загальної конфіскації майна, правової природи та меж спеціальної конфіскації, порядку призначення конфіскації за вчинення окремих злочинів [16, 56]. Зрозумілим є те, що спеціальна конфіскація як така не є покаранням, це так званий захід безпеки, хоча кримінальним законом України такі інститути, як заходи безпеки, соціального захисту, реституції та компенсації нормативно не закріплені, що є вагомим недоліком. Більше того, не вироблені загальні засади призначення таких заходів кримінально-правового впливу, і тому вони призначаються за правилами призначення кримінальних покарань, що є неприпустимим; і крім цього, вони призначаються поруч із покаранням, що також є неприпустимим, адже не будучи покаранням, вони мають каральний заряд та відіграють значну роль у протидії злочинності. Так, до прикладу, візьмемо санкцію ч. 2 ст. 201 КК, де за контрабанду, вчинену за попередньою змовою групою осіб, або особою, раніше судимою за даний злочин, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 20 років з конфіскацією предметів контрабанди та з конфіскацією майна. Який же правильний порядок призначення покарання за наявності підстав для застосування ст. 69¹ КК? Виходячи із роз’яснень Пленуму ВСУ, пом’якшення покарання стосується лише основного покарання і обходить додаткове. Крім того, що робити з конфіскацією предметів контрабанди? На нашу думку, за наявності до того підстав, передбачених ст. 69¹ КК, покарання не може перевищувати 2/3 від 12 років (тобто 8 років) позбавлення волі з конфіскацією предметів контрабанди, адже, з одного боку, сама природа цього заходу безпеки є очевидною, необхідною для обов’язкового застосування у разі закріплення його санкцією, з другого — у тексті санкції ч. 2 ст. 201 КК все-таки вжито прийменник «з», що наголошує на імперативності припису. Більше того, правильним підходом було б поширювати правила ст. 69¹ КК і на додаткові покарання, передбачені як обов’язкові, у цьому випадку це конфіскація майна, тобто не більше 2/3 від усього майна, що може бути конфісковане.

Далі, із приписів цієї статті випливає, що вони стосуються випадків призначення лише таких видів покарань, які мають строковий характер (наприклад позбавлення волі) або призначаються у певному розмірі (наприклад штраф). Правила ст. 69¹ КК не поширюються на осіб, що вчинили злочин, за який санкцією закону передбачено найбільш суворий вид покарання — довічне позбавлення волі, крім тих, що вчинили злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (п. 62 постанова ПВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. зі змінами, внесеними згідно з постановою ПВСУ від 12 червня 2009 р.).

Проте не можна не відзначити певні прогалини та недоліки норми, передбаченої ст. 69¹ КК України. Насамперед виникає питання, чому саме обставини, передбачені п. 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК України, були виділені законодавцем як «особливі» та такі, що потребують чіткої регламентації їх впливу на покарання. Тут, звичайно, слід врахувати подібність норм, передбачених ст. 69¹ КК України та ст. 62 КК Російської Федерації (далі — КК РФ) [17], та відповідно подібність пом’якшуючих обставин, які визнані російським та вітчизняним законодавцем як такі, що потребують чіткої регламентації їх впливу на призначення покарання. Так, згідно з ч. 1 ст. 62 КК РФ за наявності пом’якшуючих обставин, передбачених пунктами «і» та (або) «к» ч. 1 ст. 61 цього Кодексу, і відсутності обтяжуючих обставин строк чи розмір покарання не може перевищувати 2/3 максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу. Проте таке запозичення має певні недоречні упущення. Так, зокрема, Законом України від 15 квітня

2008 р. у ст. 66 п. 2¹ було введено таку обставину, що пом’якшує покарання, як надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину. Взагалі ця обставина була вперше закріплена у Модельному Кримінальному кодексі країн Співдружності Незалежних Держав (далі — СНД) [18] від 17 лютого 1996 р., де вона передбачалася у п. «к» ч. 1 ст. 62, потім ця обставина була регламентована більшістю кримінальними кодексами пострадянських держав. У КК України ця обставина закріплена як самостійна, тому передбачена саме окремим п. 2¹, у той час як у Модельному КК країн СНД та у більшості кодексах пострадянських держав (Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Туркменистану) вона закріплена поряд із такими обставинами, як добровільне відшкодування або усунення матеріальної чи іншої шкоди, завданої злочином, інші дії, які спрямовані на загладжування шкоди, завданої злочином, в одному пункті частини статті. Невключення цієї обставини у ст. 69¹ КК України, з одного боку, є не виправданим із таких причин. По-перше, оскільки відшкодування завданого збитку або усунення вже заподіяної шкоди визнається особливою «пом’якшуючою» обставиною, то тим більше надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину, тобто дії, спрямовані на недопущення заподіяння шкоди, повинні визнаватися «особливою обставиною, яка пом’якшує покарання». По-друге, можливо логічно було би просто включити обставину, передбачену п. 2¹ ч. 1 ст. 66 КК України, в п. 2 ч. 1 цієї ж статті, як це зроблено у Модельному КК країн СНД та КК РФ, і таким чином урегулювати цю ситуацію. З другого боку, логіка українського законодавця очевидна: закріпивши у ст. 69¹ КК України саме обставини, передбачені пунктами 1 та 2 ст. 66, він тим самим передбачив обов’язкове пом’якшення покарання як засіб заохочення позитивної посткримінальної поведінки винного [19]. І тому така обставина, як надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину, закріплена у КК України як самостійна окремим пунктом у переліку обставин, які пом’якшують покарання.

В юридичній літературі склалося достатньо стійке уявлення про достатність для застосування ст. 69¹ КК України наявності хоча б однієї із обставин, описаних у пунктах 1 чи 2 цієї статті. Але це досить спірна позиція. Верховний Суд України також не дає роз’яснення цієї ситуації. Вченими висловлюється думка, що, незважаючи на те, що за змістом ст. 69¹ КК обставини, передбачені пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК, дійсно можна охарактеризувати як «найважливіші», «особливі» та «виключні», вони, однак, такими не є [20, 33-35]. Представники цієї позиції аргументують це тим, що набагато важливіше у цьому аспекті обставини, які впливають безпосередньо на характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, так як саме вони визначають тяжкість кожного вчиненого злочину. Посткримінальна поведінка, якою б позитивною вона не була, не може зробити бувше небув- шим, вплинути на характер і ступінь суспільної небезпечності уже вчиненого злочину. Тому цілком зрозумілі заперечення про обов’язок суду наводити мотиви застосування тієї чи іншої з обставин, справедлива критика редакції ст. 69¹ КК України. Недостатня соціальна обумовленість норми, передбаченої ст. 69¹ КК, поглиблюється ще й досить вільним її тлумаченням у літературі та правозастосовній практиці. Чому лише на тій підставі, що всі обставини, указані у пунктах 1 та 2 ст. 66 КК, при вчиненні одного злочину сполучаються рідко, робиться висновок про якесь інше, ніж з’єднувальне, значення сполучника «та», використаного у ст. 69¹ КК? Чи не буде справедливіше віддати належне законодавцю і припустити інше, що власне він саме і має на увазі, обов’язкове сполучення хоча би двох із обставин, передбачених у пунктах 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК? Тому для застосування ст. 69¹ КК необхідна наявність як мінімум по одній з обставин кожного із цих пунктів. Адже у цій статті насправді використаний з’єднувальний сполучник «та», а не що-небудь інше. Потрібно сказати, що ця позиція науковців заслуговує на увагу і показує той факт, що нинішня редакція ст. 69¹ КК породжує збої у функціонуванні системи норм про призначення покарання. Слід відзначити, що російський законодавець вирішив цю проблему. Так, у редакції Федерального закону «По внесенню змін у ст. 62 Кримінального кодексу Російської Федерації» від 14лютого 2008 р. № 11-ФЗ правила, викладені у ч. 1 ст. 62 КК, можуть застосовуватися за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами «і» чи «к» ч. 1 ст. 61 КК, оскільки законодавець вжив сполучники «та (або)». I дійсно, ми приходимо до усвідомлення, що у практиці вітчизняного правозастосування спірність цього питання обумовлена наявністю у законі сполучника «та» між пунктами 1 та 2. Якщо виходити із буквального тлумачення тексту закону, то слід визнати, що для застосування ст. 69¹ необхідні обидва названі пом’якшуючі обставини. Якщо виходити із заохочувального змісту норми, покликаної забезпечити дійове каяття, то, очевидно, для застосування ст. 69¹ достатньо наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК України. Більше того, враховуючи, що фактичні обставини деяких злочинів виключають можливість одночасного вчинення дій, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК, на нашу думку, необхідним є внесення відповідних змін до КК України шляхом вжиття законодавцем сполучників «та (або)» з метою закріплення можливості застосування ст. 69¹ КК за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1 та 2.

Деякі певні заперечення викликає включення до числа «особливих» таких пом’якшуючих обставин, як з’явлення із зізнанням та щире каяття. Щодо з’явлення із зізнанням, то суди часто враховують таку обставину тоді, коли в матеріалах справи є такий процесуальний документ, як явка з повинною, який, як відомо, досить часто складається тоді, коли особа, затримана як підозрюваний, підтверджує свою участь у вчиненні злочину в обмін на запевнення її у тому, що покарання їй буде пом’якшено. На це звертав увагу і Пленум ВСУ, який у постанові від 24 жовтня 2003 р. роз’яснив, що суди, вирішуючи питання про наявність такої обставини, що пом’якшує покарання, як з’явлення із зізнанням, повинні перевіряти, чи були подані до органів розслідування, інших державних органів заява або зроблене посадовій особі повідомлення про злочин (у будь-якій формі) добровільним і чи не пов’язано це з тим, що особа була затримана як підозрювана і, будучи викритою, підтвердила свою участь у вчиненні злочину. Тому, враховуючи наявність такої негативної практики, вважається недоречним включати з’явлення із зізнанням у перелік обставин, які потребують особливої регламентації їх впливу на покарання. Для порівняння: Кримінальний кодекс Китайської Народної Республіки (далі — КК КНР) не має переліку пом’якшуючих обставин, але два види таких обставин, як з’явлення із зізнанням та заслуги, виділені в окремі статті КК КНР (ст. 67 та ст. 68 КК КНР) [21]. Законодавець сам дає тлумачення з’явлення із зізнанням. Так, з’явлення із зізнанням — «це самостійний прихід після вчинення злочину і правдиве описання власного злочину». Також під з’явленням із зізнанням розуміється правдиве описання підозрюваним, обвинуваченим у злочині, стосовно якого застосований запобіжний захід, злочинцем, який відбуває покарання, іншого вчиненого ним злочину, про який ще невідомо правоохоронним органом. При цьому може бути призначене більш м’яке покарання чи покарання нижче від найнижчої межі. Той, хто вчинив незначний злочин, може бути звільнений від покарання (ст. 67 КК КНР). Як бачимо, якщо за КК КНР наявність з’явлення із зізнанням може призвести взагалі до звільнення від покарання, то за КК України ця обставина дає тільки пом’якшення покарання. За Кримінальним кодексом Японії (ст. 42 КК) «покарання особі, яка, вчинивши злочин, з’явилася із зізнанням до того, як було виявлено владою, може бути пом’якшено» [22]. Що стосується щирого каяття, то, виходячи із того, що щире каяття — це насамперед морально-психологічне явище, і встановити, чи дійсно у свідомості особи відбулися відповідні зміни, досить важко, суди часто роблять висновок про наявність такої обставини, ґрунтуючись лише на словах підсудного, що не завжди свідчить про дійсно щирість такого «каяття». Тому включення з’явлення із зізнанням та щирого каяття у ст. 69¹ КК України є теж спірним.

Звичайно, виділення обставин, які є «особливими», є складним завданням. Кожна із обставин, передбачених ч. 1 ст. 66 КК України, має обов’язкове пом’якшуюче значення, та її наявність у цій нормі свідчить про те, що суд зобов’язаний врахувати її при призначенні покарання, якщо вона буде встановлена у справі. Кожна обставина у кожній справі може мати особливе значення. Проте встановлення в арифметичних пропорціях ступеня впливу на покарання усіх без винятку пом’якшуючих обставин може перетворити діяльність суду в чисто математичний підрахунок строку чи розміру покарання.

Отже, можна дійти висновку, що ст. 69¹ КК України є продовженням законодавчої діяльності, спрямованої на зменшення суддівського розсуду при вирішенні кримінальних справ і особливо при призначенні покарання, що сприятиме уніфікації судової практики. Така розумна формалізація кримінально-правового значення обставин, що пом’якшують покарання, є найкращим способом обмеження та подолання можливого суб’єктивізму суддів, подальшого зміцнення законності у кримінальному судочинстві. Здійснивши аналіз ст. 69¹, зрозумілим стає те, що формальними рамками, що обмежують свободу розсуду судді, при призначенні покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання, передбаченого ст. 69¹ КК, є: 1) правило про обов’язковість пом’якшення покарання; 2) максимальні строки (розміри) найбільш суворого покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК. У вирішенні всіх інших питань (вибір виду покарання, строк (розмір) не найбільш суворого виду покарання, розмір найбільш суворого виду покарання у межах від мінімального, встановленого санкцією, до максимального, який визначається відповідно до ст. 69¹), суд керується лише власним розсудом. Тому, враховуючи вагомий вплив норми, передбаченої ст. 69¹ КК України у реалізації ідеї обмеження суддівського розсуду, подальша розробка концепцій конкретизації кримінально-правового впливу обставин, що пом’якшують покарання, на міру покарання, яке призначає суд винній особі, має вагоме право на існування та сприятиме упорядкуванню суддівського розсуду при призначенні покарання.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Тацій В. Я., Борисов В. І., Тютюгін В. І. Актуальні проблеми сучасного розвитку національного права України // Право України. — 2010. — № 9. — С. 4-15.
2. Туляков В. А. Виртуальность уголовного права : постановка проблемы // Генезис публічного права : від становлення до сучасності : зб. наук. пр. / за ред. С. В. Ківалова, В. О. Тулякова, О. В. Козаченко. — Миколаїв, 2010. — С. 5-6.
3. Туляков В. О. Кримінальне право сучасності : криза доктрини чи криза юрисдикцій // Право України. — 2010. — № 9. — С. 40-46.
4. Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15 квітня 2008 р. № 270-VI // Вісник Верховної Ради України. — 2008. — № 24. — Ст. 236.
5. Канцір В. С. Проблеми судового угляду при застосуванні законодавства України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Л., 1998. — 17 с.; Севастьянов А. П.Пределы судейского усмотрения при назначении наказания : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. — Красноярск, 2004. — 20 с.; Рарог А. И., Степалин В. П. Судейское усмотрение при назначении наказания // Государство и право. — 2002. — № 2. — С. 36-42.
6. Нікіфорова Т. І. Призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. — 2008. — № 3(27). — С. 257-262.
7. Курляндский В. И. Уголовная политика, дифференциация и индивидуализация уголовной ответственности // Основные направления борьбы с преступностью / под ред. И. М. Гальперина,
8. И. Курляндского. — М., 1975. — С. 95-99.
9. Долиненко Л. А. Смягчающие обстоятельства по действующему уголовному праву и в судебной практике : учеб. пособие. — Иркутск, 1980. — 82 с.
10. Кругликов Л. Л. О формализации степени влияния смягчающих и отягчающих обстоятельств // Проблемы повышения эффективности борьбы с преступностью. — Иркутск, 1983. — С. 60-69.
11. Нажимов В. П. Справедливость наказания — важнейшее условие его эффективности // Вопросы организации суда и осуществления правосудия в СССР. — Калининград, 1973. — Т. 2. — 4-9.
12. Кругликов Л. Л. Смягчающие и отягчающие обстоятельства в уголовном праве. — Воронеж, 1985. — 166 с.
13. Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (консти- туційності) положень статті 69 КК України ( справа про призначення судом більш м’якого покарання) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www.ccu.gov.ua/pls/wccu
14. Гуторова Н. О., Шаповалова О. А. Конфіскація майна за кримінальним правом України : проблеми та перспективи // Право України. — 2010. — № 9. — С. 56-65.
15. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13 июня 1996 р. (принят ГД ФС РФ 24 мая 1996 г., одобрен СФ 5 июня 1996 г.
16. Модельный Уголовный кодекс стран СНГ от 17 лютого 1996 р.
17. Сабитов Р. А. Посткриминальное поведение (понятие, регулирование, последствия). — Томск, 1985. — 192 с.
18. Мальцев В. Назначение наказания при наличии смягчающих обстоятельств // Уголовное право. — 2004. — № 4. — С. 33-37.
19. Уголовный кодекс Китайской Народной Республики / под ред. А. И. Коробеева. — СПб., 2001. — 303 с.
20. Уголовный кодекс Японии / под. ред. А. И. Коробеева. — СПб., 2002. — 226 с.