Вступ.

1. Праця як сфера життєдіяльності і основний фактор виробництва.

1.1. Технологічний зміст праці.

1.2. Суспільний характер праці як економічна категорія.

2. Особливості організації праці на виробництві.

2.1. Організація суспільної праці.

2.2. Організація праці на підприємстві. Зміст і складові елементи.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Праця відіграє винятково важливу роль у розвитку людського суспільства. Завдяки праці накопичено потенціал продуктивних сил, суспільні багатства, сформовано сучасну цивілізацію. Прогрес людства неможливий без праці.

Праця була і залишається найважливішим фактором життєдіяльності людини.

За своїм конкретним змістом праця є активним процесом діяльності людини, спрямованої на виробництво суспільно корисних, споживчих продуктів: матеріальних або духовних. Отже, технічний прояв праці у виробництві відображає її зміст, під яким розуміється сукупність трудових функцій працівників. Зміст праці визначає її відмінності не лише за трудовими функціями, а й за видами: фізична, розумова, управлінська і виконавча, проста і складна та інші види. Зміст праці виражається також змістовністю: ступенем складності, різноманітністю функцій, насиченістю, інтелектуальністю. Фактором змісту є продуктивні сили, що розвиваються в результаті науково-технічної революції.

Норми праці є технічною основою раціональної організації виробництва. Організувати працю на підприємстві – це перш за все правильно розставити людей, зайняті виконанням єдиного завдання. Для цього необхідно знати, скільки праці і якої якості потрібно для виконання тієї чи іншої операції або іншої частини виробничого процесу. Правильна організація праці передбачає в першу чергу встановлення кількості пропорцій між окремими видами праці з врахуванням їх якісних відмінностей.

1. Праця як сфера життєдіяльності і основний фактор виробництва

1.1. Технологічний зміст праці

З технічної точки зору — процес праці є свідомою, доцільною діяльністю людей, за допомогою якої вони видозмінюють сили природи, пристосовуючи їх до задоволення своїх потреб. Результатом трудової діяльності може бути виробництво споживчих товарів і послуг або засобів, необхідних для їх виробництва. Ним можуть бути також виробництво енергії, засобів інформації, ідеологічних продуктів, а також дії управлінських і організаційних технологій. При цьому необхідність і спрямованість трудової діяльності задаються людині суспільством, тому за своєю природою вона є суспільно необхідною і визнаною. У процесі праці робоча сила може функціонувати за наявності таких трьох компонентів: предметів праці, засобів праці і людей як суб'єктів праці.

Основними елементами праці є: сама праця, засоби праці, предмети праці. Праця є процесом функціонування робочої сили.

Революціонізуючим елементом технологічного удосконалення праці є засоби і предмети праці.

Предметом праці є речовина природи, на яку людина впливає цілеспрямовано за допомогою засобів праці. Предмети праці утворюють матеріальну основу продукту і підрозділяються на основні і допоміжні матеріали. До предметів праці відноситься все те, що добувається, обробляється, формується, тобто матеріальні ресурси, наукові знання і т.д. В умовах науково-технічного прогресу створюються нові, відсутні в природі матеріали із заздалегідь заданими властивостями.

До засобів праці відносяться знаряддя праці і робоче місце, за наявності і за допомогою яких людина впливає на предмети праці, перетворюючи них у необхідний для споживання продукт.

Саме розвиток засобів і предметів праці визначив три історичні епохи:

— доіндустріальну, що тривала тисячоліття. Характерним для цієї епохи є ручне виробництво.

— індустріальну, що продовжувалась століття (друга половина XIX і перша половина XX століття). Для цієї епохи характерне зародження, розвиток і удосконалення великого машинного виробництва. Значного поштовху розвитку цієї епохи надала науково-технічна революція, пов'язана із впровадженням у виробництво атомної енергії, автоматизації і винайденням синтетичних матеріалів.

— постіндустріальну (друга половина XX і XXI століття).

Розвиток продуктивних сил цієї епохи характеризується комп'ютеризацією виробництва, комплексною автоматизацією, розвитком біотехнологій обробки нових матеріалів. Характерною її рисою всеохоплююча інформатизація всіх сфер діяльності.

Необхідно також мати на увазі, що в процесі праці на людину впливає велика кількість зовнішніх виробничих і невиробничих факторів, сукупність яких називають умовами праці. До них належить сукупність елементів виробничого середовища, які впливають на працездатність, здоров'я людини.

Психофізичні фактори праці дозволяють удосконалювати організацію праці, встановлювати раціональні режими праці і відпочинку, поліпшувати умови праці, удосконалювати її стимулювання і поліпшувати соціально-психологічний клімат у колективі[13, c. 64-66].

Слід враховувати, що трудовий процес є не механічним поєднанням трьох його основних компонентів: предметів праці, її засобів і умов, а органічна єдність, основним елементом якої є суб'єкт трудової діяльності, носій і власник робочої сили — сама людина і її трудова діяльність. Людині як суб'єкту праці властиві індивідуально-психологічні і фізіологічні особливості, рівень знань, індивідуальна кваліфікація, уміння, навички та ін. Однією із умов праці має бути її техніко-технологічне оснащення: енергооснащеність, технічна оснащеність, техніка безпеки та ін. У сукупності зазначені фактори утворюють індивідуальну продуктивну силу праці, що визначає її ефективність і продуктивність.

Одним із істотних наслідків праці і формою прояву є затрата нервової і мускульної енергії людини, у результаті створюються споживчі вартості, на відновлення яких працюючому необхідні вільний час і матеріальні ресурси.

Впливаючи на навколишнє середовище і змінюючи його, люди, спонукувані зростаючими потребами, змінюють і власну природу: розвивають здатність до праці; збагачують свої знання, збільшують можливість їх використання; розширюють сферу трудової діяльності, удосконалюють сам процес праці.

Діяльність людини спрямована, таким чином, на створення прогресивних машин, механізмів, нових матеріалів із заданими властивостями, засобів передачі і збереження інформації, творів мистецтва і літератури, удосконалення наукових відкриттів. В міру розвитку продуктивних сил змінюється і саме людське суспільство, спосіб життя людей. Тому сучасне виробництво впливає на навколишнє природне середовище. У виробничі процеси втягуються не тільки традиційні природні ресурси (ґрунт, вода, ліси, корисні копалини), а й атмосфера, світовий океан, космос.

Під впливом науково-технічного прогресу відбуваються систематичні зміни змісту, підвищується культурний рівень і кваліфікація працівників, зростає рівень і якість життя населення.

Органічне поєднання науки з виробництвом викликає глибоку перебудову всього технічного базису виробництва, форм його організації і управління.

Нестримне зростання прогресивних інформаційних технологій, комп'ютеризація робочих місць і обладнання сприяє переходу від екстенсивних методів до інтенсивних. Інтенсифікація виробництва приводить до зростання обсягів виробництва і якісного поліпшення продукції за рахунок підвищення ступеня використання засобів виробництва (знарядь праці і матеріалів, потенціалу робочої сили).

Технологічні особливості прояву конкретної праці виражаються його змістом.

Зі сказаного вище випливає, що праця — явище багатогранне, тому застосовуються різні схеми її класифікації. Основні з них такі:

1. В залежності від виду діяльності:

а) творча праця:

— переважно інтелектуальна (науково-дослідницька, конструкторська, праця письменника, викладача та ін.);

— переважно фізична (робота скульптора, живописця);

б) керівна праця:

— переважно інтелектуальна (підприємницька праця, праця в лінійному управлінні підприємством, ділянкою, менеджери);

— переважно фізична (ремісник, комірник та ін.);

в) виконавча праця:

— переважно інтелектуальна (діловодство, консультант, референт та ін.);

— переважно фізична (робітники різної кваліфікації, підсобні робітники).

2. В залежності від рівня освіти:

а) праця, що вимагає тривалої підготовки;

б) праця, що не потребує значної підготовки;

в) праця, що не потребує підготовки.

3. В залежності від ступеня механізації:

а) ручна;

б) машинно-ручна;

в) механізована і автоматизована;

г) апаратурна.

4. В залежності від умов праці:

а) підземна;

б) на шахтній поверхні;

в) в нормальних умовах;

г) в шкідливих умовах;

д) в гарячих цехах;

5. За психофізіологічними показниками:

а) регламентована;

б) нерегламентована;

в) монотонна;

г) приваблива(неприваблива) та ін.[8, c. 51-53]

1.2. Суспільний характер праці як економічна категорія

Економічна наука, розглядаючи процес суспільного розвитку, виділяє в ньому періоди не тільки за рівнем розвитку продуктивних сил (характеру знарядь праці), а й за формою їх застосування (характеру відносин людей у процесі створення матеріальних благ і послуг). Праця має двоїсту природу, на що справедливо звернув увагу К. Маркс. Це виражається єдністю простого процесу праці і суспільно-визначеної його форми, тобто єдністю матеріально-речовинного змісту і суспільного соціально-економічного характеру.

У постіндустріальну епоху суспільний характер праці відзначається змішаною власністю на засоби виробництва, де над державною превалює приватна власність в акціонерній формі. Суспільний характер праці опосередковується товарно-грошовими відносинами на відміну від соціалістичної системи господарювання, де панує державна власність, а характер праці є опосередковано-суспільним. Суспільна форма праці є категорією виробничих соціально-економічних відносин.

Характер праці відображає ступінь розвитку виробничих відносин і розкриває процес взаємодії людини і суспільства.

До показників характеру праці відносять:

а) форму власності;

б) ставлення працівників до роботи;

в) відносини розподілу виробничих продуктів і послуг;

г) ступінь соціальних відмінностей у процесі праці.

В умовах ринкового виробництва суспільний характер праці опосередковується через обмін. І в цій якості виявляється абстрактний характер праці, що створює вартість, обумовлену кількістю суспільно необхідного часу праці. Звідси очевидно, що різні види праці і їх продукти можуть бути якісно різними, але кількісно порівнянними, тому що в їх основі може бути певна кількість затрат суспільної праці, вимірювана суспільно необхідним часом. Така праця створює вартість, величина якої визначається середніми витратами часу, при середній кваліфікації працюючих і середній інтенсивності їхньої праці. Питання суспільно необхідної праці, як і форми суспільних відносин, вивчає економічна теорія.

Соціально-економічний характер праці відображає форму її громадської організації і являє собою сукупність відносин між учасниками трудового процесу при певному способі виробництва.

Праці властива певна громадська організація. Завдяки поділу праці виробництво продуктів у суспільстві одночасно створює певні суспільні відносини людей у процесі праці щодо розподілу, обміну і споживання її продуктів.

Такий чином, праця є умовою життєдіяльності окремих людей у структурі суспільства будь-якої його організації, підприємства[4, c. 58-61].

Як свідчить досвід, головне в таких змінах громадської організації праці у зв'язку з переходом до ринку — це зміни в пріоритетності інтересів і стимулів до праці. Ринкові відносини передбачають ієрархію пріоритетності інтересів. Якщо реалізовані особисті інтереси, то відповідно будуть реалізовані і колективні. В цих умовах зростає значимість проблем мотивації трудової діяльності, стимулювання праці, а також необхідності підвищення статусу працівника в системі соціально-трудових відносин. Саме в процесі праці формується певна система соціально-трудових відносин, які є стрижнем суспільних відносин на будь-якому рівні управління працею.

Основним фактором, що визначає характер праці у певній суспільній формації, є форма власності на засоби виробництва. Похідним від цього фактором є форма розподілу і споживання продуктів праці.

Відносини розподілу, як і вся система виробничих відносин, залежать від відносин власності. Власники робочої сили у виробничому процесі одержують доход у залежності від того, яку роботу вони виконують і як вони це роблять, тобто основним критерієм розподілу є праця. Доход власників засобів виробництва визначається розміром власності й умовами її реалізації. Тому в основі розподілу в ринковій економіці лежить розподіл за працею і капіталом.

Спільна праця передбачає певну суспільну форму, тому що є суспільним процесом. Суспільний характер праці виявляється у взаєминах окремих людей, трудових колективів і суспільства в цілому щодо форми суспільного зв'язку і власності на засоби виробництва. Тому реальні досягнення виробництва завжди визначаються тим, наскільки ефективно використовується головна продуктивна сила суспільства — робоча сила, що приводить в рух засоби і предмети праці. Отже, організація виробництва і управління працею мають бути підпорядковані меті досягнення високих виробничих результатів на основі поєднання робочої сили із засобами виробництва. Таким чином, підвищення ефективності виробництва повністю залежить від економії сукупних затрат суспільної праці. У цьому зв'язку суспільству треба вміти управляти суспільною працею, вирішувати завдання стимулювання економічного росту, регулювати зайнятість, зменшувати різницю у розподілі доходів.

Функції організації управління працею в Україні виконує держава, застосовуючи різні методи впливу на економіку.

Управління працею включає сукупність органів державної законодавчої, виконавчої і судової влади, що регулюють основні соціально-економічні відносини в країні, а також сукупність методів управління і механізмів їх використання. Необхідно не тільки прийняття законів, контроль за їх виконанням, вироблення і реалізація політики і рекомендації у сфері соціально-трудових відносин[11, c. 68-69].

Зміна і розвиток соціально-трудових відносин у суспільстві поєднана з такими важелями економічного регулювання ними, як потреби, інтереси, мотиви і стимули до праці.

Перехід до ринкових відносин багато змінив у пріоритетності інтересів і стимулів до праці. Особисті інтереси стали головними в реалізації інтересів колективів і суспільства.

Визнання первинності особистих інтересів стало найважливішою умовою визнання значимості проблем мотивації трудової діяльності, стимулювання праці, а також необхідності підвищення статусу працівника в системі соціально-трудових відносин. Завданням суспільства є забезпечення узгодженості інтересів різних соціальних груп, суспільних, колективних і особистих інтересів, подолання протиріч між ними. Суспільні інтереси полягають у розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, охороні навколишнього середовища, підвищенні рівня добробуту людей.

Таким чином, пріоритет задоволення особистих інтересів, узгодження їх із загальнодержавними є запорукою безконфліктного вирішення проблем управління соціально-трудовими відносинами суспільства на шляху соціально-економічного розвитку[12, c. 36-37].

2. Особливості організації праці на виробництві

2.1. Організація суспільної праці

Основні елементи організації суспільної праці зводяться до наступного:

1. Організоване залучення працездатного населення до праці.

2. Суспільний поділ і кооперація праці в масштабі держави.

3. Загальнодержавна система регулювання заробітної плати.

4. Загальнодержавна система підготовки і розширеного відтворення робочої сили.

У ринкових умовах виробництва всі ці елементи організації суспільної праці приводяться в дію за допомогою товарної форми виробництва й обміну. Так, наприклад, залучення робочої сили до праці, оплата праці та інші елементи організації суспільної праці проявляються через купівлю-продаж специфічного товару — робочої сили. Робоча сила так само, як і будь-який інший товар, має споживчу вартість і вартість; через вартість робочої сили реалізується закон мотивації й оплати праці.

Всі елементи організації суспільної праці (у масштабі держави) мають свій показник — продуктивність суспільно-визначеної праці, тобто оціненого через ринок праці. Затрачена, але не оцінена ринком праця не має громадського визнання і потреби. Таким чином організація суспільної праці зайнята регулюванням не будь-якої праці, а лише тієї, що отримала оцінку на ринку товарів.

Така організація суспільної праці визначає організацію праці і на окремому підприємстві[7, c. 78-79].

2.2. Організація праці на підприємстві. Зміст і складові елементи

Організація праці на підприємстві являє собою розподіл загального обсягу робіт і встановлення необхідних пропорцій у чисельності виконавців, розміщення працівників і досягнення узгодженості в їх діях, за якої продуктивно використовується техніка, матеріальні і трудові ресурси.

Організація праці на підприємстві включає такі елементи:

а) форми організації праці;

б) організація і планування робочих місць;

в) обслуговування робочих місць;

г) багатоверстатне обслуговування;

д) прийоми і методи праці;

є) режими праці і відпочинку;

ж) методи оцінки ефективності заходів наукової організації праці.

Схема класифікації показників, що визначають характер поділу і кооперації праці на виробництві, представлена на рис. 1, форм організації праці — на рис.2, факторів, що визначають форми організації праці, — на рис. 3.

Розподіл праці має межі:

— економічні (враховуються витрати робочого часу);

— технологічні (враховується час виконання операцій, прийомів та ін.);

— фізіологічні (враховується інтенсивність праці);

— соціальні (враховується змістовність праці, задоволеність, монотонність та ін.).

У промисловості відомі такі види розподілу праці:

— за характером виконуваних робіт (основна діяльність, обслуговування виробництва, управління):

— за функціональними ознаками (за професіями, спеціальностями);

— за рівнем кваліфікації і складності робіт[14, c. 112-115].

Суміщення професій є формою кооперації.

Суміщення значень факторів у сформованих техніко-організаційних умовах виробництва змінює розрахункові умови, що визначають форми організації праці. До таких умов належать: обсяг продукції, що випускається (кількість операцій) за один цикл, кількість виконуваних операцій, тривалість і послідовність їх виконання, режим праці і спосіб виконання робіт та ін.

Найбільш впливовим фактором є техніка її параметри. Змінюється техніка, послідовно вводяться нові технології, раціоналізується організація виробництва, нормування і т.д.[18, c. 64-66]

Вивчення й освоєння передових прийомів і методів праці здійснюється за такими етапами:

— вивчення й узагальнення досвіду передових робітників;

— розробка карти описання передових методів праці і підготовка інформації про це;

— впровадження передових методів праці через школи передового досвіду, курси, семінари та інші засоби.

Аналіз передового досвіду проводиться відповідно до річного графіка.

Трудовий процес вивчається двома способами:

— безпосереднім спостереженням;

— за допомогою реєструючих приладів.

При вивченні прийомів, методів праці аналізують зміст трудового процесу в цілому і за складовими його елементами. Розчленування трудового процесу на складові елементи дозволяє визначити вплив окремих факторів на їх тривалість. Аналізу підлягають:

— зміст трудового процесу;

— порядок і послідовність виконання трудового процесу;

— зміст прийомів, методи їх виконання і траєкторії рухів. При розчленуванні операції на прийоми забезпечується їх

розмежування як за призначенням, так і за способами виконання. Встановлюється порядок виконання прийомів. Прийоми можна здійснювати послідовно або паралельно. Найбільш ефективним є проектування комплексного методу робіт на підставі вибору кращих прийомів не одного, а декількох робітників. Критеріями відбору передових прийомів служать:

— найменша трудомісткість виконання;

— мінімальна тривалість;

— якість роботи.

Практично напрацьовані такі принципи раціоналізації рухів:

— скорочення кількості і тривалості рухів;

— суміщення рухів (рухи обох рук мають бути узгодженими);

— раціональність напрямків рухів;

— ритм і темп роботи.[25, c. 84-86]

Висновки

Категорія «зміст праці» відображає професійну приналежність праці, склад виконуваних робіт, їх складність, послідовність виконання. Це — функціональні особливості конкретної праці, обумовлені предметом праці, засобами праці і формою організації виробничого процесу.

Зміст праці висуває певні вимоги до освіти, кваліфікації, здібностей індивіда. Він виявляє ставлення до праці і задоволеність нею, інтерес до праці, розподіл функцій на робочому місці, характеризує рівень розвитку продуктивних сил. У залежності від переважання тих чи інших функцій у трудовій діяльності людини визначається складність праці, утворюється конкретне співвідношення функцій розумової і фізичної праці. Головні фактори, що змінюють зміст праці, —- розвиток засобів виробництва, науково-технічний прогрес, перебудова техніки і технології виробництва. За змістом розрізняють: працю в сфері матеріального виробництва, послуг, науки, культури і мистецтва, в інших сферах; праця в окремих галузях матеріального і нематеріального виробництва.

Під формою організації праці розуміється об'єднання працюючих у певній структурі на принципах раціонального поділу і кооперації їх праці. Під поділом праці розуміється спеціалізація працюючих на виконанні певних функцій або їх комплексу. Кооперація є системою виробничих взаємозв'язків між групами чи окремими виконавцями в процесі роботи. Глибина поділу і кооперації праці визначається факторами техніки, технології й організації виробництва, що постійно змінюються і впливають на форми організації праці через зміну обсягу і тривалості виконуваних робіт.

Умови праці формуються і визначаються типом і рівнем техніки, технології й організації виробництва. До них відносять природні, санітарно-гігієнічні умови, виробниче середовище, можливість повноцінного відпочинку, умови побуту і т.д.

Список використаної літератури

1. Конституція України (Основний закон) // Голос України. -1996.

2. Закон України "Про інформацію" // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48.

3. Закон України "Про Державну службу" // Голос України. -1994.— 5 січ.

4. Агапова Е. Г. Основи фізіології та психології праці. — Самара, 1991.

5. Білоус О. Г. Менеджмент: конкурентоспроможність та ефективність. — К., 1992.

6. Васшіьченко Ю. Л. Механизм времени: Тайм-менеджмент: теория, практикум — К.: Наша культура и наука, 2001.

7. Виханский О. С., Наумов А. И. Менеджмент. — М.: Гардарика, 1998.

8. Виноградский М. Д., Виноградская А. М., Шкапова О. М. Организация работы менеджера. — К.: Кондор, 2002.

9. Задачник по научной организации и нормированию труда в машиностроении. — М.: Машиностроение, 1997.

10. Зайверт Л. Ваше время в ваших руках. — М.: Економика, 1989.

11. Журавль П. В., Карташов С. П. Технология управления персоналом — М.: Экзамен, 2000.

12. Карпіловська С. Я., Мітельман Р. Й та ін. Основи професіогра-фії. — К.: МАУП, 1997.

13. Колпаков В. М., Дмитрето Г. А. Стратегический кадровый ме-недмжент. — К.: МАУП, 2003.

14. Методы и приемы деятельности менеджера и бизнесмена. К, 1993.

15. Научная организация труда в управлении трудовым коллективом. — М.: Экономика, 1991.

16. Научная организация труда и управления. — М., 1996.

17. Панасюк А. Ю. Управленческое общение.—- М.: Экономика, 1990.

18. Рапорт В. С. Основы нормирования управленческого труда.-М.: Экономика, 1968.

19. Рофе А. И. Научная организация труда: Учеб. пособие. М.: МИК, 1998.

20. Справочное пособие по НОТ / В. А. Смирнов. — М.: Экономика, 1986.

21. Ткачук В. Г., Хапко В. Б. Психофизиология труда. — К.: МАУП, 1999.

22. Федотов В. В. Рациональная организация умственного труда. — М.: Экономика, 1987.

23. Фельзер А. Б., Добровольский О. Д. Техника работы руководителя: Учеб. пособие. — К.: Выща шк.

24. Щёкин Г. В. Практическая психология менеджмента. — К.: МАУП, 1994.

25. Экономика труда и социально-трудовые отношения / Н. И. Еси-нова и др. — К.: Кондор, 2003.