У радянські часи система органів державної влади базувалася на принципі демократичного централізму. Відповідно до цього принципу всі органи державного управління, суду та прокуратури були підпорядковані відповідним Радам депутатів трудящих або безпосередньо населенню; нижчі ланки органів цієї системи підпорядковані вищим тощо. Система органів Радянської держави очолювалась Верховною Радою СРСР, яка володіла всією повнотою союзної державної влади та виражала суверенітет народу. Визнання принципу поділу влад як основи організації та здійснення державної влади в Україні означало відмову від принципу демократичного централізму. Заснування нових за функціональним призначенням державних органів та зміни у компетенції існуючих органів призвели до появи в системі юридичних актів України принципово нових за змістом юридичних актів – рішень Конституційного Суду України (далі – КСУ), вето Президента, рішень адміністративних судів щодо законності актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування тощо. Ці акти випливають з системи стримувань і противаг, повязані з необхідністю реагування на виникнення у правовій системі т.з. “дефектних” актів, що не відповідають Конституції і законам України.

Припинення дії нормативно-правових актів індивідуально-правовими актами здійснюється шляхом їх скасування та призупинення дії. Спочатку розглянемо скасування нормативно-правових актів індивідуально-правовими актами. Такими повноваженнями наділений КСУ шляхом визнання нормативно-правового акта неконституційним і адміністративні суди шляхом визнання його незаконним.

Як визначено в ст. 61 Закону України „Про КСУ”, орган конституційної юрисдикції може визнати неконституційним юридичний акт повністю або в окремій його частині. Закони, інші юридичні акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність (ч. 2 ст. 152 Конституції України). Таким чином, той чи інший юридичний акт або його окремі положення, що визнані КСУ неконституційними, фактично скасовуються [1, с. 9].

Щодо природи рішень КСУ про визнання нормативно-правового акта неконституційним, то серед науковців немає єдиної точки зору. Останнім часом помітною стала тенденція до віднесення таких рішень до джерел права шляхом визнання їх нормативно-правовими актами [2, с. 67; 3, с. 7, 8], актами негативної [4, с. 29; 5, с. 102; 6, с. 16], а іноді навіть позитивної правотворчості [2, с. 67; 7, с. 400, 401; 8, с.29;]. Професор А.О. Селіванов з цього приводу наголошує: ”Наведені точки зору окремих авторів вимагають додаткової аргументації і серйозного обґрунтування, оскільки теорія конституційного права схиляється до протилежних висновків” [с. 46].

На наш погляд, такі висновки робляться, виходячи з формально-юридичних позицій, без урахування мети та призначення конституційного контролю, а також історії формування відповідних юридичних категорій. Вони виходять із розповсюдженого визначення нормативно-правового акта як правотворчого письмового акта-документа, яким встановлюються нові правові норми, вносяться зміни в раніше прийняті, а також скасуються чинні норми права [10, с. 165]. Твердження про те, що при скасуванні правової норми “фактично створюється нова норма” [11, с. 8], пов’язано з поділом правотворчості на “позитивну” і “негативну”. Якщо позитивною правотворчістю визнається процес створення нових, то негативною – скасування старих правових актів. Останнє, по суті, рівнозначне прийняттю нового нормативного акта [11, с. 19]. Однак, на думку М.В. Цвіка, такий підхід є аж ніяк не переконливим. Правоскасовуючі акти цілком позбавлені ознак нормативності. Ними не формулюються нові правові приписи, а виконується виключно руйнівна робота. Навіть суто термінологічно формула “законоскасування” є антиподом формули “законотворення”. Визнання правоскасовуючого акта нормативним входить усупереч з вимогами логіки, бо прирівнює роботу з скасування неконституційних, незаконних або застарілих актів до творчого процесу правозакріплення і правотворення [12, с. 20,21].

Підстави включення до поняття нормативно-правового акта актів, що скасовують норми права, є зовсім інші, ніж їх нормативність. Поняття нормативно-правових актів було розширене для відображення у визначенні мети головної змістовної ознаки – правотворчого призначення цих актів. Так, у 60-ті рр. ХХ ст. О.В. Міцкевич, І.С. Самощенко зазначали, що правильне визначення поняття “нормативно-правовий акт” не може відволікатися від призначення даного акта, від його “юридичної функції” та обмежуватися тільки вказівкою на необхідність відшукати викладення норм права в тексті даного акта. Таке визначення має виділяти як головну ознаку правотворче призначення правового нормативного акта, під яким слід розуміти акт, що оформлює встановлення, зміну чи скасування дії правових норм [13, с. 24–26; 14, с. 51; 15, с. 22; 16, с. 31]. Тим самим розрізняються власні ознаки нормативності й ознаки правотворчого призначення нормативно-правового акта.

Отже, щоб зрозуміти природу правоскасовуючих актів КСУ необхідно зясувати, чи наділений він правотворчими повноваженнями. Сам орган конституційної юрисдикції України однозначно не визнає за собою правотворчих повноважень. КСУ неодноразово зазначав, що „вдосконалення чинних нормативних актів”, „заповнення прогалин в праві” не належить до його компетенції, що законодавче врегулювання питання є прерогативою органів законодавчої влади України (див.: ухвали КСУ від 27 червня 2000 р. № 2-уп/2000 та від 10 березня 1998 р. № 1-уп/98). Отже, рішення КСУ щодо конституційності юридичних актів не відповідають такій ознаці нормативно-правових актів, як прийняття їх уповноваженим суб’єктом правотворчості шляхом встановленої процедури. Отже, органи конституційного судового контролю не уповноважені на здійснення правотворчості. Потенційна можливість перетворення органів конституційного контролю на правотворців становить реальну загрозу їх виходу за межі компетенції, що може призвести до порушення балансу повноважень у державному механізмі загалом.

Про відсутність правотворчої природи вказаних рішень КСУ свідчить те, що КСУ здійснюючи конституційний контроль, обмежений правом так званої „зв’язаної ініціативи”, тобто він може розглядати справи тільки у випадках звернення до Суду уповноважених осіб [9, с. 22; 17, с. 15]. КСУ, здійснюючи таку діяльність, зв’язаний існуванням підстав, за наявності яких він зобов’язаний визнати акт неконституційним [18, с. 117]. Акти правотворчості спрямовані на забезпечення узгодженості законодавства. В свою чергу, прийняття рішення КСУ, яким певне положення законодавства визнане неконституційним, нерідко призводить до виникнення прогалин у законодавстві, тобто порушує цілісність його структури [17, с. 15].

Таким чином, визначені риси відмінності актів скасування права, що охоплюються поняттям нормативно-правового акта, та рішень КСУ щодо конституційності юридичних актів доводять, що останні не належать до актів нормативно-допоміжного характеру та не можуть бути визнані нормативно-правовими актами. На нашу думку, Рішення КСУ щодо конституційності правових актів є правозастосувальними актами (індивідуально-правовими актами державних органів). Аргументи проти розуміння рішень КСУ в якості правозастосувального акта наводять А.О. Селіванов та Г.О. Христова. Так, стверджується, що Конституційний Суд вирішує виключно питання права, він не вдається до встановлення фактичних обставин справи, а його рішення не розповсюджується на індивідуально визначене коло осіб, не враховує усіх особливостей і обставин конкретної ситуації [9, с. 30,45; 17, с. 6, 13, 18]. Дійсно, КСУ застосовує правові норми щодо особливого предмету (фактичного матеріалу) – нормативно-правових актів. Проте Рішення КСУ щодо визнання неконституційними нормативно-правових актів мають чітко індивідуальний характер (стосуються конкретної ситуації, розраховані на одноразове застосування, їх дія вичерпується виконанням), що дозволяє розглядати вказані акти КСУ як правозастосувальні.

Як уже зазначалося, адміністративні суди можуть скасовувати нормативно-правові акти шляхом визнання їх незаконності. Так, відповідно до п. 1. ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2006 року компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних і юридичних суб’єктів із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Критерії незаконності таких актів встановлені у ч. 3 ст. 2 цього Кодексу. Такі рішення адміністративних судів також є індивідуально-правовими актами, а не актами правотворчості.

Окрім скасування правових актів, як спосіб припинення їх дії називається і призупинення актів [19, с. 10–13]. Юридична природа призупинення дії полягає в тому, що у передбачених законом випадках настає тимчасове припинення його виконання, що означає відновлення виконання призупиненого акта у випадках визнання його законності або скасування (повну чи часткову), якщо акт не відповідає закону. Таким чином, призупинення може передувати скасуванню акта, хоча такий наслідок не є обов’язковим; призупинення само по собі має самостійне юридичне значення. Це обумовлюється передусім його цільовим призначенням як правоохоронної міри, що дозволяє створити необхідні умови для попередження настання негативних правових наслідків, забезпечити приведення акта до вимог законності [19, с. 13]. В Конституції України передбачено три випадки призупинення дії нормативно-правових актів. Згідно з п.15 ч.1 ст. 106 Конституції України Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до КС щодо їх конституційності. Згідно з ч. 2 ст. 137 Конституції України з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до КСУ щодо їх конституційності. Згідно ч. 2 ст. 144 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Євграфова Є.П. Формування системи національного законодавства (деякі питання теорії і практики): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — Х., 2005. — 19 с.
2. Євграфова Є. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства // Право України. – 2001. – № 10. – С. 66 – 68.
3. Тесленко М.В. Правова природа актів Конституційного Суду України // Право України. – 2000. – №2. – С. 6 – 9.
4. Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. – 1998. – №5. – С. 25–29.
5. Терюкова Е.Ю. Способы участия органов конституционного правосудия в правотворчестве // Вестник Московского университета: Сер. 11: Право. – 1999. – №5. – С. 98 – 105.
6. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико-правовий аспект): Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.01/ Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2002. — 19 с.
7. Марченко М.Н. Источники права: Учеб. пособ. – М.: Проспект, 2005. – 760 с.
8. Скакун О. Конституційний Суд як учасник правотворчості (законотворчості) в Україні // Юридична Україна. – 2003. – № 1. – С. 26 – 32.
9. Селіванов А.О. Верховенство права в Конституційному правосудді: Аналіз конституційної юрисдикції. – К.; Х.: Акад. прав. наук України, 2006. – 400 с.
10. Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права: Учеб. для вузов. – М.: Спартак, 1998. – 448 с.
11. Лившиц Р.З. Судебная практика как источник права // Судебная практика как источник права. – М.: Ин-т гос-ва и права РАН, 1997. – С. 3 – 19.
12. Цвік М. Про систему юридичних актів // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 4. – С. 14 – 24.
13. Мицкевич А.В. Акты высших органов Советского государства. Юридическая природа нормативных актов высших органов государственной власти и управления СССР. – М.: Юрид. лит, 1967. – 175 с.
14. Мицкевич А.В. Правотворческое значение нормативного акта // Советское государство и право. – 1965. – №11. – С. 49 – 57.
15. Самощенко И.С. Основные черты нормативных актов социалистического государства // Советское государство и право. – 1968. – № 4. – С. 22–30.
16. Самощенко И.С. Некоторые вопросы учения о нормативных актах социалистического государства // Правоведение. – 1969. – № 3. – С. 26–33.
17. Христова Г.О. Юридична природа актів Конституційного Суду України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Націон. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Х., – 19 с.
18. Гойман В.И. Действие права (методологический анализ). – М.: Академия МВД РФ, 1992. – 181 с.
19. Искакова К.С. Отмена и приостановление актов управления: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12..00.02 / Моск. гос. ун-т. – М., 1987. – 24 с.