Принцип непорушності права власності, закріплений у ст. 41 Конституції України, ЦК та ЗК України, не має абсолютного характеру. І це є цілком обґрунтованим та логічним як з точки зору розвитку інституту власності у нашій державі, так і загальносвітових тенденцій. Універсальною умовою для обмеження права власності особи є домінування над її особистісним інтересом, на задоволення якого спрямоване володіння, користування та розпорядження власним майном, інтересу певної референтної соціальної спільноти, що в «державницькому» суспільстві проявляється в інтересі держави чи квазідержавного публічного утворення.

Активні процеси розвитку відносин приватної власності в Україні протягом останніх років неминуче та закономірно актуалізували питання необхідності врахування публічного суспільного інтересу у реалізації власником своїх повноважень. Базові положення вирішення цієї проблеми були закладені у нормах ст. 41 Конституції України, у якій передбачено, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Частково це конституційне положення отримало розвиток у ЦК та ЗК України. Але норми зазначених нормативних актів не лише були позбавлені визначеності як щодо конкретних підстав примусового відчуження об’єктів власності та процедурно-процесуального порядку їхнього застосування, а й у системному тлумаченні були взаємовиключними та навіть неконституційними [1].

Основним нормативно-правовим актом, який регулює суспільні відносини, що виникають у процесі відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, став Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17 листопада 2009 р. (далі — Закон). Його прийняття засвідчує державницьке розуміння необхідності закріплення на законодавчому рівні гарантій непорушності права власності на земельну ділянку та об’єкти, що на ній розміщені. У цьому Законі визначені матеріальні та формальні підстави проведення відчуження об’єктів власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, визначено процедурно-процесуальний порядок здійснення цих юридичних дій та, водночас, передбачено внесення змін до основних нормативно-правових актів, які склали базу зазначеного правового інституту, значною мірою уніфікувавши його.

Примусове відчуження об’єктів нерухомості є комплексним правовим інститутом, що потребує при його дослідженні аналізу науково-практичних підходів представників науки конституційного, цивільного, земельного права та теорії адміністративної юстиції щодо розуміння основних категорій. Саме тому для аналізу зазначеної теми широко застосовуються здобутки провідних науковців цих сфер правових знань, зокрема, В. Авер’янова, П. Кулинича, М. Смоковича, В. Стефанюка, Н. Титової, М. Шульги та ін. Але слід наголосити, що недостатніми є наукові розвідки щодо організаційно-правових механізмів примусового відчуження земельних ділянок та інших об’єктів, що на них розміщені.

Метою статті є аналіз фактичних, нормативних та процесуальних підстав примусового відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності з мотивів суспільної необхідності в умовах чинної нормативно-правової бази.

Закон закріпив юридично правильну та обґрунтовану концепцію, за змістом якої у разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об’єктів для суспільних потреб, зазначені об’єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність за рішенням суду (ст. 15).

Ця категорія справ стала не лише одним із первістків «агресивних» у відношенні до прав, свобод та інтересів осіб форм діяльності судової влади, а й випробуванням для функціонування адміністративного судочинства, у провадженнях якого вона таки реалізовуватиметься.

Розгляд цих категорій справ у судовому порядку визначається конституційним принципом непорушності права власності та виключності підстав його примусового відчуження. Правила адміністративного судочинства, на противагу цивільному чи господарському, найбільш повно відповідають інтересам забезпечення прав та свобод людини при вирішенні питання правомірності вилучення земельної ділянки всупереч її волі з ініціативи суб’єкта владних повноважень. Це зумовило включення до КАС України ст. 183¹, яка визначає окремі формально-процесуальні аспекти провадження у справах за адміністративними позовами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

Однак процесуальна норма не дає відповіді на ключові питання предмета та підстав такого позову. Відповідь на них можна отримати лише шляхом комплексного дослідження Закону та КАС України в цілому.

Основні елементи правовідносин, які підлягають дослідженню адміністративними судами при розгляді пред’явлених позовів, ґрунтуються на необхідності перевірки правового статусу суб’єкта владних повноважень, який звернувся із позовом, правового статусу земельної ділянки та іншого об’єкта нерухомості, що на ній розміщений, дотримання формальної процедури відчуження, визначеної законом у діях суб’єкта владних повноважень.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 107 КАС України першим і найважливішим питанням з точки зору відкриття судового провадження є встановлення достатньої адміністративної процесуальної дієздатності особи на звернення із вимогами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності. Оскільки при визначенні кола справ, які розглядаються за зверненням суб’єктів владних повноважень, необхідно враховувати конституційний принцип, що органи влади діють тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, відповідно, суб’єкти владних повноважень можуть звертатися до адміністративного суду тільки у випадках, передбачених законом. При цьому у законі повинно чітко визначатися право та первинні нормативні підстави конкретного органу на звернення до адміністративного суду, тобто повинен визначити достатню адміністративну процесуальну дієздатність.

Частина 1 ст. 183¹ КАС України визначає, що право звернутися з адміністративним позовом про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до закону можуть викуповувати ці об’єкти для суспільних потреб. Тотожне за суттю формулювання міститься у ч. 1 ст. 16 Закону, згідно з якою орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону звертається до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження зазначених об’єктів.

Детальний аналіз цих приписів дає змогу дійти висновку, що право на звернення із подібними позовами до адміністративного суду мають лише ті суб’єкти владних повноважень, за якими закон визначив й повноваження на викуп таких об’єктів. Регулюванню цього питання присвячені статті 8 та 9 Закону. При цьому законодавець застосував диференційований підхід визначення права на викуп земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна залежно від виду суб’єкта владних повноважень (природи його повноважень) — орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування, конкретної суспільної потреби, її значення (загальнодержавне чи місцеве), адміністративно-територіальне розміщення відчужуваного об’єкта та його співвідношення із територією поширення компетенції відповідного суб’єкта владних повноважень.

Особливу увагу слід звернути і на той факт, що ч. 1 ст. 15 Закону визначає можливість звернення про примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності лише для розміщення об’єктів національної безпеки і оборони; лінійних об’єктів та об’єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об’єктів, необхідних для їх експлуатації; об’єктів, пов’язаних із видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення; об’єктів природно-заповідного фонду; кладовищ.

Таким чином, вирішуючи питання щодо адміністративної процесуальної дієздатності, судам слід системно застосовувати положення статей 8, 9,ч. 1 ст. 15 Закону та ч. 1 ст. 183¹ КАСУкраїни, а саме, наприклад, не можна вважати належним позивачем у справі Кабінет Міністрів України з вимогою про примусове відчуження земельної ділянки для влаштування кладовища на території територіальної громади, оскільки згідно зі ст. 9 Закону рішення про викуп земельних ділянок для таких суспільних потреб приймають виключно сільські, селищні, міські ради в межах територій здійснення їх повноважень. Як і не може місцева рада звернутися з вимогою про примусове відчуження земельної ділянки для розміщення об’єкта національної безпеки й оборони, навіть на території власної громади. Встановлення такої невідповідності суб’єкта із правом на звернення повинно бути однозначною підставою для повернення позовної заяви позивачу на підставі п. 3 ч. 3 ст. 108 КАС України або залишення позовної заяви без розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 155 КАС України, якщо вказані обставини будуть встановлені вже після відкриття провадження у справі.

За змістом ч. 2 ст. 183¹ КАС України зазначена категорія справ підсудна у першій інстанції апеляційним адміністративним судам за місцем розташування нерухомого майна, що підлягає примусовому відчуженню.

Згідно з ч. 1 ст. 23 КАС України усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово. Закріплений особливий нормативний порядок вирішення справ про примусове відчуження земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності, не передбачає розгляд вказаної категорії справ у апеляційних адміністративних судах колегією суддів. Відсутність підстав для колегіального розгляду випливає зі змісту загальної ст. 24 КАС України. Крім того,ч. 2 ст. 24 КАС України, яка визначає можливість колегіального розгляду адміністративної справи за клопотанням однієї зі сторін або з ініціативи судді в разі її особливої складності, містить застереження про її дію лише щодо розгляду та вирішення справ у окружному адміністративному суді. Однак вважаємо, що керуючись офіційними принципами адміністративного судочинства — верховенства права та законності (в тому числі такими його складовими як аналогія закону (ч. 7 ст. 9 КАС України)), вказані норми можуть бути застосовані і при розгляді адміністративних справ у першій інстанції апеляційними судами з аналізованої категорії спорів.

Нормативний дисонанс вносить нове положення ч. 5 ст. 24 КАС України, яким стаття була доповнена Законом від 7 липня 2010 р.: «Адміністративні справи, підсудні Київському апеляційному адміністративному суду як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі трьох суддів». А отже, справи щодо примусового відчуження земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які знаходяться на території підсудній Київському апеляційному адміністративному суду розглядаються виключно колегіально у складі трьох суддів, в той час як всі решта — можуть розглядатися колегіально за клопотанням сторін або з ініціативи суду.

Протягом двомісячного строку розгляду справи цієї категорії перед судом стоїть вирішення важливого завдання — перевірити достатність підстав та фактичну обґрунтованість для примусового відчуження об’єкта приватної власності особи. Звичайно, базове значення у цьому процесі має аналіз ст. 15 Закону, яка прямо визначає підстави для примусового відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності. Частина 1 цієї статті визначає, що у разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об’єктів для суспільних потреб зазначені об’єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під цільове розміщення.

Вказівка на «. неотримання згоди власника. з викупом цих об’єктів для суспільних потреб.» стверджує визнану доктринальну закономірність для такої категорії справ — суб’єкт владних повноважень має право звернутися до суду, але після встановленої законом процедури вирішення цього спору в досудовому порядку [2, 62]. Тобто звернення одразу до суду з вимогами про примусове відчуження об’єктів з мотивів суспільної необхідності, оминаючи попередню процедуру можливого погодження питання із власником, є незаконним, якими б нагальними обставинами воно не обґрунтовувалося, в такому позові належить відмовити. У цьому випадку суду не лише слід перевірити, а суб’єкту владних повноважень відповідно до правил доказування в адміністративному судочинстві — подати докази щодо звернення з пропозицією до власника про викуп об’єкта нерухомості для суспільних потреб, а й відстежити дотримання законності визначеної у нормативному порядку процедури (розділ ІІ Закону). Порушення цього порядку повинно мати такі ж наслідки, що й повне його ігнорування. Правильність цього висновку підтверджує і ч. 1 ст. 16 Закону.

Другу частину аналізу становить з’ясування підстав для звернення із вимогою про примусове відчуження. Об’єкти нерухомості можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення чітко визначених у законі об’єктів і споруд. З огляду на принципове значення зазначених підстав як законних передумов порушення конституційного права власності особи, їхнє однозначне розуміння та встановлення існування є гарантією забезпечення інтересів власників у вказаній категорії спорів. Однак ґрунтовне вивчення змістової частини формулювань, які визначають підстави примусового відчуження, дає підстави стверджувати про необхідність вдосконалення законодавчих положень.

Перш за все, говорячи про конкретний перелік об’єктів, для розміщення яких допускається примусове відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що розміщені на них, однозначним повинно бути використання уніфікованої нормативної термінології. Однак чітко встановити значення кожної з використаних категорій є проблематичним завданням — з’ясування, що належить до «об’єктів національної безпеки і оборони», «об’єктів, пов’язаних із видобуванням корисних копалин», «об’єктів, необхідних для експлуатації лінійних об’єктів та об’єктів транспортної і енергетичної інфраструктури» практично неможливо з точки зору формулювання чинних правових норм.

У цих випадках обов’язковому дослідженню повинна бути піддана відповідна містобудівна та проектно- кошторисна документація. У зв’язку із спеціальною сферою знань, які тут слід застосовувати, не виключеною у цьому випадку є й можливість проведення відповідної судової експертизи на предмет дослідження дотримання нормативних вимог у поданих проектах та супутній документації, а також оформлення висновку про дійсну необхідність допоміжних об’єктів, під які проводиться примусове відчуження земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені. Однак з огляду на принципи оцінки доказів в українському судочинстві, все ж відповідальним за остаточне вирішення питання залишається суддя.

Звичайно, погодитися з таким порядком справ є неправильним. Справедливим у цьому випадку є зауваження І. Покровського про те, що закриття правових колізій та пробілів у праві — основне завдання законодавця. Завжди є пробіли, які не можна закрити ні судовим тлумаченням, ні доктриною, особливо що стосується вирішення питань, які впливають на процеси, які щоденно відбуваються в економіці держави. Тепер же, там, де сумлінніше повинен був думати законодавець, повинні думати окремі судді. Але жоден суддя не володіє тими засобами, які необхідні для вирішення питання, якими може користуватися законодавець [3, 37, 39].

Частково вирішити низку проблем, які виникають щодо нечіткості окремих положень визначення підстав примусового відчуження об’єктів, можна було б за рахунок додаткових ознак-підстав застосування інституту примусового відчуження. Означення «додаткові» жодним чином не вказує на факультативний чи необов’язковий характер цих ознак, оскільки зі змісту законодавчих положень лише доведення перед судом та встановлення їхньої сукупної наявності є достатньою передумовою для законної та обґрунтованої постанови адміністративного суду про задоволення позову.

Перш за все привертає увагу ключовий критерій, який застосовується законодавцем і у конституційних нормах для визначення можливості примусового відчуження земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна — «як виняток з мотивів суспільної необхідності». Тож для задоволення позову про примусове відчуження суд повинен встановити суспільну необхідність саме в пропонованому під вилучення об’єкті нерухомості.

Абзац 7 ч. 1 ст. 1 Закону надав таке визначення суспільної необхідності: «обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку».

Для визначення суспільної необхідності при застосуванні норм Закону слід з’ясувати два аспекти: по-перше, загальнодержавний інтерес або інтерес територіальної громади, для задоволення якого допускається примусове відчуження об’єктів, що й визначає цю необхідність, а по-друге, виключний (а радше — винятковий) характер такої необхідності.

Питання правового інтересу є надзвичайно складною юридичною конструкцією. Його офіційне тлумачення та ознаки подані у Рішенні Конституційного Суду України у справі «Про охоронюваний законом інтерес» від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004. Спрощуючи складне юридичне формулювання, його визначено як певне незаборонене законом та несуперечливе загально-правовим засадам прагнення суб’єкта у сфері відносин з іншими правовими суб’єктами.

Однак у нашому випаду складнощі на цьому не закінчуються, оскільки встановити законність інтересу та його захисту щодо кожної конкретної фізичної особи чи навіть ординарної юридичної особи простіше, ніж визначити загальнодержавний інтерес чи інтерес територіальної громади, оскільки останні за своєю природою є правовою фікцією — формою політичної організації частин людського суспільства. Більше того, у розглядуваному аспекті ефемерний інтерес частини соціуму протиставляється чітко вираженому та конституційно закріпленому інтересу особистості — щодо вільного володіння, користування та розпорядження належним йому цінним майном.

Вказати на наявність загальнодержавного чи громадського інтересу та довести його перед судом — обов’язок суб’єкта владних повноважень, який звертається до суду згідно з правилами доказування в адміністративному судочинстві. Однак і суд не може у своїй оцінці покладатися виключно на запевнення позивача, незалежно від його державно-правового статусу, а повинен володіти достатньо переконливими аргументами на користь того, що подальше розміщення об’єктів, під які примусово відчужується земельна ділянка та інші об’єкти, становить інтерес саме для українського суспільства чи його окремої частини, а не для конкретного суб’єкта владних повноважень, який звернувся з позовом. Для правильного вирішення цих питань судами та іншими правозастосувачами слід дотримуватися правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України у справі «Про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді» від 8 квітня 1999 р. № 3-рп/99: «Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств» (абзац 3 ч. 4 мотивувальної частини Рішення).

Такий підхід не є новелою української правової системи. Одна з найдосконаліших міжнародних систем захисту прав осіб, згідно з Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., інтерпретуючи можливість примусового обмеження права на безперешкодне користування власним майном, закріпленого ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції, лише в інтересах суспільства, також не дає чіткого визначення цього поняття, однак вказала на певні застереження у його розумінні. У справі Джеймса та інших проти Об’єднаного Королівства, яку розглядав Європейський суд з прав людини, заявники стверджували, що критерій «інтереси суспільства» при розгляді норми, яка стосується позбавлення права власності, дотримується лише у тому випадку, якщо власність вилучається для суспільного використання у спільних інтересах всього суспільства, і що, як наслідок, перехід власності від однієї особи до іншої лише в інтересах останнього при жодних умовах не може вважатися таким, що здійснений в «інтересах суспільства». Суд вирішив, що порушення ст. 1 Протоколу № 1 було відсутнім, ґрунтуючись на тому, що хоча позбавлення власності, яке здійснюється лише з метою передачі тієї чи іншої приватної вигоди іншій приватній особі, не може вважатися здійсненим «в інтересах суспільства», примусова передача майна від однієї приватної особи іншій може, залежно від обставин, становити законну мету сприяння таким суспільним інтересам. Надалі Суд висловив думку про те, що заволодіння власністю для реалізації законної соціально-економічної або іншої політики може здійснюватися «в інтересах суспільства», навіть якщо суспільство в цілому прямо не використовує цю власність або ж не користується її благами [4, 414].

Водночас саме визначення примусового відчуження, відповідно до абз. 6 ч. 1 ст. 1 Закону, вказує на одне суттєве застереження — воно обов’язково трактується як перехід права власності на майно, яке перебуває у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади, а тому первинно, за рішенням суду, таке майно не може бути відчужене одразу у приватну власність інших фізичних чи юридичних осіб. Хоча таке застереження щодо подальшої долі майна відсутнє.

Таким чином, наведені вище аргументи вказують, що вирішуючи питання про наявний загальнодержавний інтерес чи інтерес громади у питанні примусового відчуження земельної ділянки та інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, підміняти його суб’єктним підходом є очевидно неправильно і це може призвести до очевидної помилки та, як наслідок, — безпідставного позбавлення судом особи права власності.

При з’ясуванні цих питань суд повинен виходити з дії принципу офіційного з’ясування всіх обставин справи в адміністративному процесі (ч. 4 ст. 11 КАС України), в тому числі щодо виявлення та витребовування доказів з власної ініціативи. Однак вважаємо, що у цьому випадку суд повинен чітко розуміти різницю між наслідками дії принципу офіційності та підміною собою однієї зі сторін. А тому суд може визначитися із необхідною доказовою базою для доведення наявності чи відсутності загальнодержавного інтересу чи інтересу територіальної громади, про який заявив та який обґрунтовує позивач, однак у жодному випадку він не може самостійно визначати та вказувати на наявність такого інтересу поза формулюванням позову суб’єктом владних повноважень і самостійно здійснювати дії щодо його доказування.

З’ясувавши передумови для встановлення публічного інтересу у примусовому відчуженні, констатація суспільної необхідності вимагає встановлення виключного характеру такої необхідності. Розуміння такої «виключності» необхідності дає системне тлумачення положень Закону:

• такі потреби не можуть бути забезпечені шляхом використання земель державної чи комунальної власності (ч. 1 ст. 2 Закону);
• якщо об’єкти, визначені у ст. 15 Закону, можна розмістити виключно на земельних ділянках, що відчужуються, або якщо розміщення таких об’єктів на інших земельних ділянках безпосередньо завдасть значних матеріальних збитків або спричинить негативні екологічні наслідки відповідній територіальній громаді, суспільству або державі в цілому (ч. 4 ст. 4 Закону), а будівництво цих об’єктів передбачається здійснити із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших чинників (ч. 2 ст. 15 Закону);
• будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об’єктів, під розміщення яких відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення права власності на таке майно попереднього власника (ч. 2 ст. 16 Закону).

Забезпечити дотримання критерію виключного характеру суспільної необхідності та його доведенню сприятиме нормативно визначене дослідження генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, матеріалів погодження місця розташування таких об’єктів та документації із землеустрою, затверджених в установленому законодавством порядку (ч. 2 ст. 7 Закону).

Такий комплексний критерій знову ж таки становить значне поле для дослідження з боку повноважних органів, оскільки для позитивного вирішення справи про примусове відчуження земельної ділянки та іншого нерухомого майна, що на ній розміщене, суд, на підставі ретельного дослідження переліченої документації, повинен дійти до твердого переконання, що констатований публічний інтерес не може бути задоволений у інший спосіб, крім як вилучення пропонованої земельної ділянки у її власника. Наприклад, перелік речових прав на нерухомість сьогодні не обмежується правом власності, відомо безліч інших інститутів, що, не позбав- ляючи власника його майна, водночас у формі певних правових обмежень режиму використання землі дозволяють користуватися цією земельною ділянкою для суспільних потреб (на правах оренди, встановлення сервітутних обмежень на земельну ділянку тощо).

Конституцією України одним із принципів примусового відчуження власності з мотивів суспільної необхідності визначено попереднє та повне відшкодування завданих власнику збитків. Цей же принцип перенесено і до абзац 2 ч. 3 ст. 4 Закону, а відповідно, за його дотриманням теж повинен стежити суд при вирішенні заявленого позову. Крім того, ч. 5 ст. 183¹ КАС України додатковим реквізитом постанови визначила умови попереднього повного відшкодування вартості земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, збитків, завданих власнику внаслідок примусового відчуження, та їх розмір, визначений відповідно до закону.

Таким чином, поява Закону, який регламентує порядок примусового відчуження земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, є безперечним позитивом та кроком назустріч цивілізованим відносинам між власником та суспільством і державою на шляху узгодження відносно абсолютної свободи власності. Слушним є й обрана законодавцем адміністративна судова форма вирішення такого спору. Подані ж вище критичні зауваження до змісту багатьох основоположних норм Закону вказують, наскільки далекий від стандартів верховенства права український законодавець. Звичайно, що дати абсолютно вичерпні дефініції окремих понять та положень неможливо і недоцільно з огляду на постійний розвиток суспільних відносин (наприклад суспільні потреби, суспільна необхідність). Від такої термінології не відмовляються і розвинені правові системи. Водночас поєднання кількох оціночних нечітких понять можливості обмеження конституційних прав особи у своїй сукупності створюють небезпечну суміш підстав для тотального і необґрунтованого з точки зору природного права ігнорування суб’єктивних прав особи. У таких ситуаціях, у черговий раз в Україні, на перешкоді цьому повинен стати суд із його фаховою правозастосовною позицією, яка, будучи вираженою у прецедентах, стане своєрідною додатковою інструкцією щодо застосування закону.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Жибер А. Примусове вилучення земель приватної власності з мотивів суспільної необхідності // Правовий тиждень. — 2008. — № 1—2 (74—75).
2. Смокович М. Суб’єкт владних повноважень як позивач в адміністративному судочинстві // Вісник Вищого адміністративного суду України. — 2010. — № 2. — С. 52—64.
3. Добрачев Д. В. Проблемы судебной практики в сфере оборота земли. — М., 2005. — 144 с.
4. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия : право и практика. — М.,1998. — 600 с.