Вступ

Причинний зв’язок – це об’єктивно існуючий зв’язок між злочинним діянням (дією або бездіяльністю) і суспільно небезпечними наслідками, наявність якого є обов’язковою умовою для притягнення особи до кримінальної відповідальності, якщо склад злочину за конструкцією об’єктивної сторони є матеріальним. Причинний зв’язок розглядається як одна з факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину.

Питання про причинний зв’язок (далі — ПЗ) в кримінальному праві (далі — КП) має наукове і практичне значення, пов’язане з встановленням і доведенням винності особи за вчинене протиправне діяння за його формою прояву, мотиваційною сферою і заподіяними наслідками. Кримінально-правова наука, як відомо, ґрунтується на філософській теорії казуальності.

Розуміння причинності, як певної форми відношення між діями та їх наслідками, сформувалося в процесі практичної діяльності Homo sapiens. В античні часи, вчення про причинність отримало назву «детермінізм» (від. лат. determinare- визначаю), і перші зачатки такого поняття закладені в роздумах давньогрецького філософа-матеріаліста Демокріта, котрий головним завданням вбачав пояснення феномену руху за принцином детермінізму [1, с. 28-29]. 

1. Причинний зв’язок у складі злочину та точки зору на поняття причинний зв’язок

Найчастіше у кримінально-правовій літературі вказується, що причинний зв’язок є факультативною ознакою об’єктивної сторони складу злочину (див. Ознаки об’єктивної сторони складу злочину), адже є обов’язковим елементом лише у злочинах з матеріальним складом, проте в окремих джерелах навчального та наукового характеру, причинний зв’язок відносять і до обов’язкових елементів.

Окремі вчені (Н. Ярмиш та ін.) відстоюють точку зору про те, що причинний зв’язок взагалі не має самостійного місця серед ознак об’єктивної сторони складу злочину, і виступає як атрибут наслідку, оскільки таким може бути названа лише та подія, що перебуває з діянням у причинному зв’язку.

У кримінальному праві існують різні точки зору на поняття причинний зв’язок, зокрема, вказується, що це: 1) такий зв’язок між суспільними явищами, при якому одне явище (суспільне небезпечне діяння) закономірно, з внутрішньою необхідністю утворює інше явище – злочинні наслідки (М. Коржанський); 2) це реальне, необхідне, внутрішньо закономірне з’єднання між суспільно небезпечним діянням і слідом за ним суспільно небезпечним наслідком, який існує об’єктивно і не залежить від впливу сторонніх сил (В. Сверчков); 3) об’єктивно існуючий зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, коли дія або бездіяльність породжує настання таких наслідків (Ю. Іванов); 4) це об’єктивний зв’язок між явищами, коли одне з них  – причина, породжує інше – наслідок (П. Фріс).

Проблематика причинного зв’язку у кримінальному праві знайшла своє розроблення у дисертаційних дослідженнях: в Україні, причинному зв’язку безпосередньо присвячені дисертації таких вчених як С. Багіров, О. Тимчук, Н. Ярмиш; у Російській Федерації – А. Кошелєва, В. Малінін та ін.

В кримінально-правових відносинах ПЗ взаємодії певних об’єктів не має внутрішнього стійкого (природного) зв’язку їх складових. В системі «злочинне діяння-наслідок» ПЗ є казуально-генетичним, наявний у вузько визначеному напрямку спричинення наслідків і фіксується як локальний та конкретні складові неприродної взаємодії. Власне тому, необхідність спричинення наслідків неможливо зводити до окремого казуального факту, протиправного діяння. Крім того, причинна залежність наслідків злочину характеризується і певного вибірковістю, спрямованістю дії на досягнення визначеної цілі, що є характерним у сфері усвідомлюваного вольового діяння. Людські вчинки, за сутністю, детерміновані зовнішніми і внутрішніми мотивами, а необхідність у наслідках злочинних діянь виступає як мета [1, с. 220], однак, і за таких обставин, ніякої необхідності у злочинному спричиненні шкоди особі чи суспільству не було з часів дії законів шумерської теократичної цивілізації.

В навчальній літературі до розпаду Радянського Союзу відносно ПЗ було відмічено, що створена Піонтковським теорія що «необхідних і випадкових причинних зв’язків», базується на категоріях діалектики, та придавала значення признаку складу злочину тільки необхідному причинному зв’язку, на відміну від теорії Conditio… [1, с. 121-140]. Пізніше антинаукове тлумачення ПЗ продовжено і теж вказано, що методологічний підхід теорії «необхідного спричинення» має прояв у наданні значення ПЗ як ознаки об’єктивної сторони складу злочину, коли наслідок є необхідним [12, с. 138-144].

В підручниках Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого більш логічно наводиться, що кожна з наявних теорій з певного науковою обґрунтованістю розглядає проблему причинності в КП. Теорії магюь низку безсумнівних позитивних якостей, а критичні зауваження обґрунтовані розвитком науки КП і кожна з них може бути доповнена новими положеннями. І далі, що діяння виступає необхідного умовою, без якої неможливе настання наслідку [13, с. 120126]. Водночас зауважимо, що в підручниках окремих авторів, виданих в сучасні роки, відсутнє наукове тлумачення сутності ПЗ в Кримінальному праві.

В 21 ст. на території Східної Європи вчинені дослідження ПЗ в КП. В 2000 р., в СПб була опублікована монографія В. Б. Малініна [14], відносно якої науковці цілком вірно відмітили, що Малінін не прийняв до уваги результати досліджень ПЗ в КП, проведені в 20 ст. і залишився прихильником давно розкритикованої теорії Conditio. Дослідник не усвідомив, що ПЗ у злочинному діянні має об’єктивні межі рушійного впливу, в нормах КК відповідальність особи визначається, водночас і обмежується конкретними умовами реальної дійсності. І тільки наведені в законі обставини визнаються необхідними і достатніми для настання відповідальності особи за вчинене діяння. В дописах Малініна наявні і деякі позитивні, та інші суперечливі розсуди по різним обставинам ПЗ, а рецензії недостатньо об’єктивні [5, с. 254-258].

В 2003 р. на території Східної України опубліковано дослідження, породжене Н. М. Ярмиш за темою «Теоретичні проблеми ПЗ в КП (філософсько-правовий аналіз)», виконаний на відповідному рівні філософських пояснень, з визнанням всіх теорій доцільними при розгляді події злочину. Наведено окремі види причинного зв’язку і інші питання, та висновок автора досліджень, згідно якого у філософії єдності думок не має, практично з жодної проблеми [6].

Цілком вірно. Філософська школа ніколи не закінчить своїх роздумів, продовжить і на ін. планеті, а ехо сумнівів про них не стихне, бо сумніви і є психологічним коренем філософії [1, с. 21]. Та знаменитий доктор Фауст свого часу втілював символ людського розуму і сумнівів у необхідності знання [7, с. 526], і проголосив: «у філософію вник, до краю всіх наук дійшов — і правник і богослов» [8, с. 91]. І так збувається, публікації сучасних авторів за назвою «Філософська категорія причинності…»безсумнівно, є філософськими.

В 2005 р. опубліковано дослідження О. Л. Тимчука [1], в якому доводить переваги безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, коли діяння є самим ближнім до наслідків і свої доводи обґрунтовує «міллевськими» методами, про незмінне настання за однією подією другої [2 с. 260], міллевські методи вважає логічними і не усвідомлює, що критична оцінка таких наявна в наукових виданнях.

Задовго до задумів дослідника було відомим, що Дж. Ст. Мілль ПЗ тлумачив з позицій позитивізму, механістичного уявлення, як незмінне поєднання подій, в яких попередні умови однаково необхідні для виникнення наступних, [5, с. 170]. Відповідно, в дописах Тимчука «розквіли» логістичні розсуди, що свідчать про відсутність необхідного досвіду досліджень ПЗ в кримінальному праві.

В додаток відмітимо, що в умовах досягнень епохи інформаційних технологій, проблеми доведення ПЗ в КП збільшуються і потребують відповідних знань, оскільки КП в 21 столітті — наука про боротьбу з демонами нашого буття. Значна частина злочинних діянь небезпечних для суспільства, наявна в економіко- фінансовій (бізнесовій) сфері, в електронно-інформаційній та пов’язані з процесами використання і небезпечних матеріалів, речовин чи різних механізмів. За таких умов, вчинювані протиправні діяння, — це широке коло обставин, а детермінанти (в т.ч. кондиціональні і снонукаючі, інформаційні і функціональні) належать науковому дослідженню, з метою встановлення ПЗ у системі «злочинне діяння-наслідок».

Причина не лише передує наслідок у часі, але й шляхом переносу властивостей предмету і енергії діяння, обумовлює його виникнення і наявність; відображує реальні структурні, функціональні, динамічні та ін. особливості зв’язку діяння і об’єкта впливу, і на основі такого процесу в кримінальному праві практично сформувалась і дієва в сучасну епоху “казуально-генетична” теорія причинного зв’язку. А питання про ПЗ діянь і наслідків в сучасних багатофакторних техногенних процесах, в яких детермінантні зв’язки вивчає і наука ергономіка, можливо викласти окремо, а правникам доцільно зрозуміти діалектику такого феномена кримінального права.

2. Дослідження причинного зв’язку у кримінальному праві

У переважній більшості джерел наукового та навчального характеру вказується, що кримінальне право не розробляє та не створює власного вчення про причинний зв’язок (теорії причинності), а ґрунтується на теорії причинності, чи каузальності (причина), розробленою філософією (М. Бажанов, В. Малінін та ін.). Водночас, окремі дослідники відстоюють точку зору, що кримінально-правова доктрина може (і повинна) створити власне розуміння причинного зв’язку, обумовлене специфікою кримінального права й потребами правозастосування (О. Тимчук).

Разом із цим, для кримінального права причинний зв’язок має значення в тому аспекті, що конкретний суспільно небезпечний наслідок породжується певним злочинним діянням, а не поведінкою третіх осіб (не виключаючи самого потерпілого) або будь-яких інших зовнішніх сил (наприклад, сил природи, технічних процесів та ін.). У кримінальному праві причиновий зв’язок має значення лише по відношенню до протиправної дії чи бездіяльності.

Аналіз кримінально-правової літератури дозволяє зробити висновок про плюралізм точок зору на питання причинного зв’язку, зокрема, існують не лише різні теорії (концепції), але й різні погляди на те, які саме з них (з великої кількості) є основними.

Традиційно, у вітчизняній кримінально-правовій літературі до основних теорій причинного зв’язку відносять такі:

• теорія еквівалентності, або іноді – «теорія необхідної умови» («conditio sine gua non»);
• теорія адекватності причини;
• теорія необхідного спричинення;
• нерівноцінних умов;
• найближчої причини;
• реальної можливості;
• вірогідної причинності та ін.

Необхідно зауважити, що, очевидно, єдиним спільним для всіх теорій про причинний зв’язок у кримінальному праві критерієм є те, що причина завжди повинна передувати наслідку в часі.

У доктрині кримінального права прийнято виділяти окремі види причинного зв’язку, які мають кримінально-правове значення, зокрема: 1) безпосередній причинний зв’язок (або прямий причинний зв’язок); 2) опосередкований причинний зв’язок; 3) необхідний причинний зв’язок, що поділяється, в свою чергу, на: 3.1) необхідний причинний зв’язок при співучасті; та 3.2) необхідний причинний зв’язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Опосередкований причиновий зв’язок часто також визначається як «необхідний» у кримінально правовій літературі.

3. Причинний зв’язок та злочинна бездіяльність

Проблемним є питання щодо причинного зв’язку при злочинній бездіяльності. На сьогодні можна констатувати наявність двох протилежних точок зору: 1) причинний зв’язок при бездіяльності відсутній, а особа підлягає кримінальній відповідальності, власне, за факт невиконання покладених на неї юридичних обов’язків, при реальній можливості виконати необхідні дії та запобігти настанню шкідливих наслідків (прихильники – В. Малінін, Г. Тимейко, М. Шаргородський та ін.); 2) причинний зв’язок при бездіяльності це реальний факт, при цьому не варто (на відміну від прихильників протилежної точки зору) обмежувати причинний зв’язок лише природними зв’язками (фізичними), недооцінюючи соціальний характер причинного зв’язку (прихильники – В. Кудрявцев, А. Тер-Акопов, Т. Церетелі та ін.).

Основою майже всіх напрямів вирішення питання про причинний зв’язок у кримінальному правовому розумінні, які існували раніше та існують зараз, є положення про те, що причинність як об’єктивна категорія відображає взаємний зв’язок між явищами зовнішнього світу, їх взаємозалежність і взаємодію. Деякі з цих явищ виступають як причина, інші — як наслідок. Причину і наслідок прийнято розглядати як співвідносні поняття, що мають значення лише у разі застосування до кожної конкретної ситуації (випадку). Те, що виступає наслідком одного явища, є причиною іншого.

Особливість причинного зв’язку в кримінальному праві полягає в тому, що як причина завжди виступає суспільно небезпечне діяння людини, а як наслідок — заподіяна таким діянням шкода (у злочинах з матеріальним складом) або створена реальна можливість настання шкоди (у деяких злочинах з формальним складом).

Складність вирішення питання про причинний зв’язок виникає в тому разі, коли до небезпечного діяння людини приєднуються дії інших осіб, зовнішні обставини або події, які не залежать від діяння даної людини. Особливі труднощі виникають при розгляді справ про автоаварії; про порушення законодавства про охорону праці, пов’язані з нещасними випадками з людьми; про халатність з боку посадових осіб тощо.

У науці кримінального права щодо вирішення проблеми причинного зв’язку існує кілька правових концепцій. Основними серед них вважаються: 1) теорія причинності conditio sine qua поп, що у деяких літературних джерелах дістала назву — теорія еквівалентної причинності; 2) теорія адекватної причинності; 3) теорія необхідного спричинення.

Теорія причинності — conditio sine qua поп (умова, без якої не … ; необхідна умова) — виникла в першій половині XIX ст. у Німеччині, і здобула широке визнання, а деякі її положення не втратили актуальності і дотепер, зокрема, в англосаксонській системі кримінального права, хоч і додержується здебільшого теорії головної, ближчої, причини.

Наведемо два приклади з теорії, що розглядається. Так, А. спрямував пістолет на Б. і наказав: «Гаманець чи життя!». Потерпілий від раптового переляку і психічного потрясіння зазнав серцевого нападу і помер. Д. наніс ножовий удар і поранив кровоносну судину дівчині, яка була свідком Ієгови; дівчина відповідно до її релігійних переконань відмовилася від переливання крові, через що померла від втрати крові. З точки зору теорії причинності «умова, без якої не … «, якби на Б. не був спрямований пістолет, а дівчині не була нанесена ножова рана, то «не» виник би у Б. серцевий напад, не виникла б потреба у переливанні крові у дівчини і не стався б наслідок — смерть Б. і смерть дівчини. Оскільки спрямованість пістолета з боку А. та ножова рана з боку Д. залишаються необхідними умовами смерті потерпілих, то А. і Д. мають відповідати за теорією «умова, без якої не … » за настання смерті їхніх жертв.

Англійський криміналіст Пітер Лейленд, який, аналізуючи непов’язані події, за причинної зумовленості використовує критерій «якби не … «, щоб з’ясувати, чи сталася б та чи та подія, «якби не» сталося іншої події, наводить розглянуту англійським судом справу Р. проти Сміта 1959 року, яку відтоді вважають за кращий прецедент. Сталася бійка, під час якої один солдат штрикнув багнетом іншого. Потерпілого занесли до лікаря, де й урвалося його життя. Лікар був заклопотаний і не спромігся оцінити тяжкість поранення. Від лікування, яке призначив зрештою лікар, потерпілому погіршало, і він невдовзі помер. При розгляді апеляційної скарги на присуд (про навмисне вбивство) зазначено, що удар багнетом становив «реальну головну причину» смерті, а неправильне лікування не пов’язане безпосередньо зі смертю1.

За теорію причинності conditio sine qua поп, діяння людини тоді ставало причиною даної події, якщо слугувало необхідною умовою настання цієї події. При цьому вважалося, що причиною будь-якої події є, разом з діянням людини, кожна необхідна для її настання умова, що перебуває у ланцюгу причинності. Теорія, що розглядається, встановила загальні правила: причиною певного наслідку має вважатися таке діяння людини, яке є однією з достатніх умов настання такого наслідку за наявності суб’єктивної умови — усвідомлення особою того, що нею вчиняється, і передбачення нею наслідків вчиненого.

Недоліком теорії conditio sine qua поп визнано те, що вона не давала відповіді на питання про причинний зв’язок щодо наслідків, які виникли за допомогою інших сил. За змістом ця теорія дозволяла вважати діяння людини достатньою причиною дуже віддалених наслідків, які сталися від інших, сторонніх, причин.

Згодом у теорії кримінального права Німеччини та Росії з’явився новий напрям, що дістав назву «причина — умова», «причина — привід». Основне положення його зводиться до того, що не всі умови, за яких настають шкідливі наслідки, однакові: одні з них є головними, інші — другорядними і вважаються лише приводом.

Якщо діяння людини було головною умовою наслідку, то воно визнавалося причиною наслідку. Коли ж наслідки виникали від приєднання до дії сторонніх, самостійно діючих, не викликаних людиною сил, то такі дії людини визнавалися лише приводом; у цьому разі вважалося, що причинного зв’язку між діянням людини і кінцевим наслідком немає і за настання такого наслідку людина не повинна була відповідати. Наприклад, А. заподіяв Б. тілесне ушкодження, потерпілий залишився на вулиці і замерз. Дії А. відповідно до зазначеного теоретичного напряму є лише приводом смерті Б. і не можуть вважатися причиною смерті останнього, тому що стороння сила (холод) не викликана діями А., а приєдналася цілком самостійно. Разом з тим положенням визнавалося, що коли на такий (у наведеному випадку) розвиток події і на такий наслідок розраховував А., то він мав відповідати за смерть Б. Якщо це так, то немає сенсу доводити відмінність між причиною і приводом.

Можна констатувати (виходячи з аналізу спеціальної літератури), що більшість вчених, все ж таки визнає наявність причинового зв’язку при злочинній бездіяльності, що обґрунтовується як вольовим характером самої злочинної бездіяльності, так і тим, що у соціальному світі відсутність дії, яку особа могла і повинна була виконати, реально може породити настання суспільно небезпечних наслідків.

Класичний приклад, який наводять з цього приводу у навчальній літературі – матір не годує новонароджену дитину з метою позбавити її життя; при цьому в соціальному сенсі, смерть настає саме від бездіяльності матері (матір не надає їжу при тому, що повинна була і могла це зробити), хоча в фізичному сенсі, смерть є результатом виснаження організму). 

Висновки

Отже, проблема причинного зв’язку між явищами, що існують у природі та суспільстві, вирішується філософською наукою. Певні філософські теорії (механістична, діалектичного матеріалізму, ідеалізму та реалізму) щодо причинності як об’єктивної категорії деякою мірою мають використовуватися наукою кримінального права відповідно до завдання цієї науки. Але філософське поняття причинності не визначальне для вирішення питання про причинний зв’язок у кримінальному праві. Проблема причинності в філософській науці вирішується відповідно до об’єктивних законів природи стосовно причинного зв’язку між її різними явищами. При цьому нерідко об’єктивними закономірностями природи пояснюються і закономірності людського суспільства.

Наука кримінального права, виходячи з розуміння суті причинності між явищами природи, має розв’язувати проблему причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням людини і наслідками такого діяння (об’єктивний критерій), пов’язуючи розвиток такого зв’язку з волею цієї людини, з її можливістю (неможливістю) передбачати наслідки свого діяння і бажанням або небажанням певних наслідків від вчинення такого діяння (внутрішній критерій). Внутрішній критерій не пов’язаний із законами природи про причинність, оскільки людина є часткою тієї природи, яка володіє вищим інтелектом, — розумом. Цей внутрішнє мірило є визначальним у вирішенні причинного зв’язку в кримінальному праві.

Питання про причинний зв’язок започатковано італійськими юристами середньовіччя щодо діяння проти життя і здоров’я людини. Були розроблені правила так званої теорії виняткової причинності, за якими дія винного мала бути безпосередньою причиною смерті. За цими правилами тілесні ушкодження поділялися на три групи: 1) тілесні ушкодження безумовно смертельні; 2) тілесні ушкодження, які виліковуються; 3) тілесні ушкодження, які тягнуть за собою смерть лише внаслідок випадкових обставин.

Причинний зв’язок смерті з тілесними ушкодженнями визнавався лише у випадках: а) безумовних смертельних ушкоджень (відсікання голови, поранення серця тощо). Наприклад, А. пострілом впритул завдає смертельну рану в серце Б. Тут дія А. (поранення серця), безперечно, спричинює смерть Б., тобто рана серця є винятковою причиною смерті; б) коли смерть від тілесного ушкодження наставала до закінчення так званих критичних днів — більшість визнавала сорок днів, багато хто — рік і один день, деякі — сім днів. В основу «критичних днів» покладено, очевидно, релігійне переконання, що душа померлого залишається протягом зазначеного часу в його прижиттєвій оселі та місцях його перебування на землі, а після цього відходить до Бога, до раю. Військовий артикул Петра І 1716 року називав 15 видів смертельних ран, заподіяння яких пов’язувалося з безумовним настанням смерті, що певною мірою відповідало теорії виняткової причинності між діями винного і смертю потерпілого. 

Список використаної літератури

1. Гумін, О. Кримінально-виконавче право України [Текст] : навчальний посібник / Олексій Гумін, Костянтин Марисюк, 2015. — 391,[1] с.
2. Ємельянов, В. Кримінальне право України. Загальна частина. Основні питання вчення про злочин [Текст] : науково-практичний посібник / Вячеслав Ємельянов, 2018. — 139,[3] с.
3. Кримінальне право України [Текст] : навч. посіб. для підготовки до іспитів / укл.: І. В. Тетарчук, Т. Є. Дяків, 2013. — 239 с.
4. Кримінальне право України: Особлива частина [Текст] : підручник / Юрій Баулін [та ін.]. ; ред.: В. Я. Тацій, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін, 2015. — 677,[3] с.
5. Кримінально-виконавче право [Текст] : підручник / Володимир Голіна [та ін.], 2015. — 391,[1] с.
6. Панов, М. Проблеми методології науки кримінального права [Текст] : вибрані наукові праці / Микола Панов, 2018. — 471,[1] с.
7. Савченко, А. Кримінальне право України. Загальна частина (у схематичних діаграмах) [Текст] : навчальний посібник / Андрій Савченко, Юлія Шуляк, 2014. — 155,[1] с.
8. Тютюгін, В. Кримінальне право України. Загальна частина [Текст] : посібник для підготовки до іспитів / Володимир Тютюгін, Олександр Комаров, Микола Рубащенко, 2017. — 200,[2] с.
9. Чернишова, Н. Кримінальне право України [Текст] : [тези лекцій і практичні завдання для курсантів Київського училища міліції МВС України] / Н. В. Чернишова, М. В. Володько, М. А. Хазан ; за ред. В. М. Бовсуновського, 2005. — 456 с.