Вступ

Актуальність теми. В українському суспільстві триває гостре обговорення європейського вибору України. Численні історичні факти вказують на давню орієнтацію України на Європу, приналежність її до європейського світу. Зокрема, про європейський напрямок розвитку України, наявність традицій європейського права та демократії переконливо свідчить магдебурзьке право українських міст XIV–XVIII ст. Дія інститутів самоуправління відрізняло міста та правову систему України від Росії, в якій спроба реформування міського управління відбулася на початку XVIII ст. Російське та українське міське самоуправління мають різні джерела формування та концепцію. Так, право українських міст на самоуправління створювалося за європейським зразком, так званим магдебурзьким правом, хоча і має від відправного варіанту відмінності. Російське – формувалося на засадах місцевих традицій жорсткої централізації.

Засновані Петром І магістрати та ратуші мали фіскальне призначення, сприяли скоріше зміцненню централізації управління, ніж розвитку міського самоврядування.

Історіографія наукових досліджень магдебурзького права українських міст нараховує майже 150 років. Ця історична проблема не залишалася без уваги дореволюційних та радянських істориків, в її бібліографії нараховується сотні публікацій. Огляд наукового доробку декількох поколінь істориків дозволить визначити напрямки, що потребують поглиблення вивчення, наукового аналізу сучасних вчених.

1. Основні причини та передумови запровадження магдебурзького права

На думку більшості дослідників, Магдебурзьке право було формою своєрідної зовнішньої політичної колонізації, економічної експансії та знаряддям католизації українського населення з боку європейських держав. М. Владимирський-Буданов зазначав, що самоврядування міст стало основною причиною їх політичного занепаду.

Час надання магдебургії, за словами В. Антоновича, був періодом занепаду общинного ладу в кожній області; Магдебурзьке право було вироблене на чужому ґрунті, і його ідеї механічно переносилися в Україну, а тому не могли бути повністю засвоєні й сприйняті мешканцями українських міст. Ідея чужорідності Магдебурзького права для українських міст і відірваності міста від землі через запровадження елементів магдебургії була підхоплена М. Грушевським [1, 259].

Проте сучасні дослідники не завжди настільки категоричні у своїх судженнях. Вони вважають, що, попри ці недоліки, Магдебурзьке право все ж залишило помітний слід у суспільному та політичному житті. Воно надавало міському самоврядуванню ряд демократично-правових переваг: сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, позитивно впливало на формування правової культури, давало право на демократичний порядок обрання міської влади, закріплювало податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги для ремесел і торгівлі та ін. Зрештою, це було одним із найважливіших факторів інтеграції українського суспільства в європейську цивілізацію.

Та незважаючи на значне розходження в поглядах фахівців із зазначеної теми, проблема становлення Магдебурзького права в Україні залишається актуальною та потребує більш глибокого переосмислення в контексті нових викликів, що постають перед сучасною українською державою.

Магдебурзьке право виникло у Німеччині у XII ст. Правовою основою став привілей архієпископа Віхмана 1188 р. Протягом XII–XIII ст. Магдебурзьке право поширилось на німецькі землі,  територію Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини.

У кінці XIII — на початку XIVст. воно почало запроваджуватись на українських землях, що входили до складу Галицько-Волинської держави.

Першим з відомих на сьогодні привілеєм про надання Магдебурзького права українським містам став привілей останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ Тройденовича м. Сянок у 1339 р. З кінця ХIV ст. це право поширилось на Поділля, Волинь, Київщину, а в XVI ст. — на Лівобережну Україну [4, 121].

За часів Литовської держави на Поділлі було впроваджене місцеве самоврядування у вигляді так званого Магдебурзького права, яке надавалось уставними грамотами великих князів литовських.

Лише за період 1572–1647 рр. українським містам і містечкам було видано 50 таких грамот [3, 57].

Магдебурзьке право надавалося 1374 р. Кам’янцю-Подільському, 1431 р. — Полонному, 1455 р. — Бакоті, Зінькову, Смотричу, 1458 р. — Ярмолинцям, 1466 р. — Летичеву, 1543 р. — Старій Синяві, 1584 р. — Фельштину (нині Гвардійське), 1583 р. — Ляхівцям, 1592 р. — Дунаївцям, 1593 р. — Меджибожу, 1600 р. — Новокостянтинову, 1614 р. — Деражні [7, 117].

Кам’янець-Подільський належить до числа руських міст, які мали повне Магдебурзьке право, яким переважно користувалися тільки поляки і німці. Все інше населення опинилося в невигідному для себе становищі і почало виселятися з міста.

У 1374 р. князь Юрій Коріатович вирішив якнайшвидше заселити Кам’янець, тому відвів для міста близько двохсот ланів землі і звільнив поселенців на 20 років від платежів за цю землю, також надав право самосуду перед радцями; призначався суд сумісний для вирішення спору між князем, землянином чи дворянином, з одного боку, і міщанином — з іншого.

З 1385 р. столицею Поділля став Кам’янець [7, 107]. Свій міський устрій Кам’янець-Подільський запозичив зі Львова, так зване “Львівське право” [5, 13].

Згідно з Магдебурзьким правом влада належала виборному магістрату, який поділявся на дві колегії — Раду (адміністративний орган) і Лаву (судовий орган). У невеликих містах та містечках колегії діяли неподільно. Так, у Кам’янці магістрат майже не ділився на колегії, а правив у повному складі. Тут були три окремі національні юрисдикції — українська, польська і вірменська [2, 59].

Раду очолював бургомістр, Лаву — війт [7, 117]. У королівських містах посада війта була виборною або спадковою, у приватних містах війта призначали його власники. До появи магістратів війт був головною владою в місті. Він керував судом лавників, який вів цивільні і карні справи.

Проте з виникненням магістратів війту підпорядковувалась тільки судова справа. Так, згідно з архівними матеріалами Магдебурзького права війт повинен був мати “страх Божий, правду, мудрость, расторопность, умереннность и милость для всех равную, знание прав, важность и должен судить без пристрастия, без гневу, ненависти, милости, приязни и даров для того, что посулы заслеплют и самого мудрого человека глаза”.

Суворі вимоги ставилися й до бургомістрів. В історичних хроніках зазначено, що обирати слід людей “добрых, расторопных, оседлых, не весьма богатых и не убогих, среднего имения для того, что богатые обвыкли утеснять, а среднейшие, способнейшие общенародные дела в собственный пример приводить, и для того должны они быть всегда в долгу доброй славы, справедливость и правду сохраняющие, ласкательства и злости не имеющие, в словах и поступках достаточны, не пьяницы, не двуязычники, не блазневаты, не сорливы” [6, 10].

Місцеве самоуправління часто порушувалося воєводами, старостами, володарями міст на користь євреїв, католицьких монастирів, костьолів,  релігійних чиновників.

2. Поширення магдебурзького права на українських землях (XIV — першої половини XIX ст.)

Магдебурзьке право є однією із найвідоміпшх систем середньовічного міського права, яка регулювала різноманітні політичні, соціально-економічні та правові відносини того часу. Територіально воно поширювалася у Центрально-Східній Європі, відтак і на українських землях у Галицько-Волинській державі, а після припинення її існування — на українських землях, що увійшли до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії. Визначальною особливістю застосування магдебурзького права в Україні стало його широке використання органами самоврядування міст Гетьманщини та міста Києва, а також у кодифікації українського права у XVIII — на початку XIX століття.

Однак, не зважаючи на широке застосування магдебурзького права в Україні, воно є не в повній мірі дослідженим у вітчизняній історико-правовій науці. Все це засвідчує про необхідність опрацювання та вивчення магдебурзького права в ракурсі історико-правового досвіду для удосконалення діяльності державних органів влади, місцевого самоврядування в сучасній Українській державі. Відтак, зазначені обставини актуалізують дану проблематику у сьогоденні.

Першим українським містом, яке отримало магдебурзьке право на основі існуючого привілею, стало місто Новий Сонч на Лемківщині (воно належало Польщі). У 1339 році останній галицько-волинський князь Болеслав Юрій II Тройденович наддав магдебурзьке право місту Сяноку. Цей привілей уперше опублікував професор Бреславського університету Р. Роепель. У привілеї князь також дозволив провести локацію міста війтові Бартку. Привілей написано латинською мовою. За змістом та структурою він відповідає документам, що видавалися керівниками інших європейських держав у випадку надання магдебурзького права, а також засвідчує відповідну правову освіту писаря Галицько-Волинської держави. Серед міщан згадувались українці, угорці, поляки та німці [3,с.82].

У свою чергу, про можливість надання Львову магдебурзького права стверджують більшість українських дослідників [4, с.67 — 69]. Ще один аргумент, про який мало згадується, — більшість населення тогочасного Львова становили німці, зацікавлені у самоврядуванні міста за німецьким зразком. Польський дослідника. Янечек стверджує, що за даними міських книг вони становили понад 70% мешканців міста. Німецькі науковці наполягають на кількості, що досягає 80% до середини XV ст. Упродовж XIV — XV ст. у нормативно-правових актах вживали переважно німецьку назву міста — Лемберг. Усе це дає підстави стверджувати, що у Львові в останні роки існування Галицько-Волинської держави створено самоврядування на основі магдебурзького права з війтом і радниками, яке, можливо, поширювало юрисдикцію на всіх мешканців міста. На думку М. Грушевського, у першій половині XIV ст. німецьке право було загальновідомим на території Галицької України [2,с.226].

У 1356 році король Казимир III Великий надав Львову привілей про магдебурзьке право. Завдяки цьому місто вивільнено з-під влади каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних та інших службовців. Мешканці були підзвітні перед війтом. Війт, своєю чергою, відповідав перед королем або старостою, якого той призначав. Магдебурзьке право поширювалося на всіх мешканців міста: вірмен, русинів, євреїв, татар та сарацинів. Для поліпшення матеріального стану міста йому надано 70 франконських ланів у лісах, виноградниках, ланах і пасовиськах. Відтак, українські дослідники Т. Гошко і М. Капраль вважають привілей 1356 року повторним, так званим релокційним документом [5,с.27;6,с.41].

Після Львова король Казимир III Великий надав магдебурзьке право ще низці міст і сіл Галичини, гцо увійшли до складу Руського Королівства, таку назву носили західно-українські землі до 1434 року у складі Польського королівства. Крім того, сюди можна додати населення Лемківщини, Підляшшя й інших українських етнічних територій, розміщених за межами зазначених польських воєводств і князівств.

На Лемківщині локація на основі магдебурзького права відбулася наприкінці XIII — початку XIV ст. До 1370 року було надане магдебурзьке право місту Коломиї та селу Винничкам.

Зі смертю Казимира III Великого завершився своєрідний перший етап локації українських міст і сіл за магдебурзьким правом у складі Польщі.

Політику локацій українських міст на підставі магдебурзького права продовжив король Владислав Ягайло, який після підписання польсько-литовської Кревської унії у 1385 році та одруження з Ядвігою став главою об’єднаної держави і засновником нової королівської династії Ягеллонів. Так, у 1393 році магдебурзьке право отримує місто Жидачів, у 1397 — місто Щирець. Наприкінці XIV — на початку XV ст. значно збільшується кількість сіл Галичини, котрі переходять на магдебурзьке право. Наприклад, у 1418 році його одержало село Добрівляни біля Дрогобича, м. Долина, у 1421 році — с. Блажів, у 1422 році — с. Вуйковичі, у 1423 році — с. Вільшана, у 1431 році — м. Стрий. Отже, на початку XV ст. разом із містами, яким надано магдебурзьке право, збільшується кількість сіл на Холмщині та Підляшші.

У 1469 році магдебурзьке право одержало місто Бібрка, де у привілеї зазначено, що тут скасовується руське (українське) та польське право і встановлюється тевтонське (магдебурзьке).

На відміну від інших українських земель у Галичині, поряд з містами магдебурзьке право було чинне і в селах. Це було пов’язане із значно швидким його поширенням на західноукраїнські землі та наявністю тут німецьких колоністів.

Керівниками сіл, що використовували магдебурзьке право ставали солтиси, у їх руках зосереджувалася адміністративна і судова влада. Першими солтисами сіл Галичини, котрі використовували магдебурзьке право, були німецькі колоністи.

Найвищий рівень розвитку магдебурзького права на західноукраїнських землях відбувся впродовж XIV — першої половини XV ст. Правовий статус сіл магдебурзького права Галичини частково обмежили у середині XV ст. після виступу солтисів та втручанням органів державної влади і шляхти у діяльності сіл.

Як бачимо, поширення магдебурзького права на українських землях було пов’язане із загальноєвропейськими тенденціями розвитку міст та заселенням німецьких колоністів, котрі з’явилися на території Галицько-Волинської держави.

У свою чергу, на українських землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, магдебурзьке право почало поширюватися трохи пізніше і не такими швидкими темпами. На розвиток магдебурзького права у Великому князівстві Литовському, зокрема на українських землях, чималий вплив мав Бельський привілей 1564 року, підтверджений актом Люблінської унії.

Отже, у 1508 році Великий литовський князь польський король Сигізмунд І видав локаційно-магдебурзький привілей для міста Тучина, а 1513 року надав владиці берестейському та володимирському Никифорові магдебурзький привілей на локацію міста Квасова, але ця локація була невдалою. У 1514 році привілей на локацію міста за кульменським (різновид магдебурзького) правом присвоїли місту Дорогобужу. У 1518 році князь Василь Сангушко отримав привілей, за яким він мав провести локацію Ковеля за магдебурзьким правом. Власник міста Покидька — Олександр Збаражський отримав 1532 року привілей на запровадження магдебурзького права. Міста Комер (1610 p.), Княгин (І 5 80 р.), Локачі (1611р.) перевели на магдебурзьке право їхні власники. У 1540 році Сигізмунд І видав для луцького єпископа привілей на локацію міста Торчина на основі магдебурзького права, а 1559 року це право одержало місто Берестечко, 1562 року — Торговиця, 1564 року — Олика, І600 року — Горохів, 1616 року — Хлопатин [7,с.46-56]. Треба зазначити, що більшість волинських міст, яким надано це право, були приватновласницькими. Так, 1598 року магдебурзьке право присвоєно місту Колкам, власником котрого був берестейський воєвода Андрій Лепринський. У 1583 році Константин Острозький наддав це право місту Козятину, що підтвердив королівський привілей. У 1590 році власник Нового Малина — Вацлав Єлович-Малинський надав йому магдебурзьке право, що також підтверджено королівським привілеєм [7,с. 5 9-61 ].

У 1631 році князь Григорій Четвертинський одержав привілей на заснування міста на вільних землях, якому дали назву Базилія із наданням йому магдебурзького права. Того ж року, магдебурзький привілей одержало місто Кашовоград, власником якого був Ян Косовський [7,с.74].

Стосовно Києва, як вказує сучасна російська дослідниця Т. Круглова, магдебурзьке право було впроваджено 1498 року, однак певні привілеї були надані ще 1494 та 1497 років. Наступною стала грамота 1514 року, за якою Сигмунд І — Великий литовський князь і водночас польський король підтвердив привілей Великого князя Олександра про надання місту магдебурзького права, значно розширивши права киян [8,с.126-128]. Окрім того, литовські князі й королі Речі Посполитої видали ще низку нормативно-правових актів, які регулювали діяльність органів міського самоврядування Києва до введення його у склад Московського царства.

Зауважимо, що велику кількість міст Волині, яким надано магдебурзьке право, становили міста, котрі були власністю родини Острозьких (вона володіла основними маєтками і була фактичним володарем цієї території). Варто наголосити, що під Волинню маємо на увазі не лише сучасну Волинську область України, а територію, яка належала до складу Волинського Воєводства Великого князівства Литовського, а згодом — Речі Посполитої. Серед міст власності Острозьких, яким надано магдебурзьке право — Смолдерев (1596 р.), Кузьмин (1517р.), Красилів (1517р.), Чернехів (1529 р.), Сурож (1599 p.), Коломищиці (1561 р.) [7,с.62].

Приватновласницьким містам магдебурзьке право надавали й інші магнати. У 1560 році князь Андрій Вишневецький отримав локаційно-магдебурзький привілей для міста Вишнівця, його брат Константин — для міста Дорофіїва, 1568 року на основі привілею Великого Литовського князя — міста Андріїва (Нового Вишнівця) та містечка Попівці (локація останнього виявилася невдалою) [7, с. 73 — 77]. У 1583 році князі Яким і Михайло Заславські одержали королівський привілей на магдебурзьке право для Нового Заслава, 1633 року Юрій Заславський мав привілей для міст Фоненова і Славути [ 7,с. 82-87].

Треба вказати що на відміну від Галичини, де на магдебурзьке право переходили здебільшого існуючі населені пункти, на Волині чимало міст, котрі здійснювали самоврядування цим правом, утворювалися на вільних незаселених землях. Усі привілеї на магдебурзьке право містам Волині до середини XVI ст. написано староукраїнською мовою — державною мовою Великого князівства Литовського.

На Лівобережній Україні магдебурзьке право стало поширюватися у середині XVI ст. Першим містом Лівобережжя, яке отримало магдебурзьке право, став Переяслав (1585 р.) — на основі привілею короля Стефана Баторія. Привілей видано на ім’я власника Костянтина Острозького, де зазначено, що він на пустій місцевості в городищі Переяславі мав право будувати міста і села. Щорічно в місті можна було проводити двотижневі базари, три ярмарки. Поселенці мали податкові пільги впродовж 30 років, що було найбільшим терміном, який траплявся на українських землях. Привілей надавали для поліпшення економічного стану міста та розбудови фортеці у боротьбі з татарськими нападами [9,с.388-389].

У 1620 році магдебурзьке право одержало місто Стародуб (тепер Російська Федерація), 1623 року — Чернігів, 1627 року — Ніжин, а 1666 року-Погар [10,с.45-53]. Полтава отримала привілей у 1752 році від останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, а Новгород-Сіверський — 1758 року. Окремі дослідники вважають, що привілей для Полтави 1752 року був повторним. Магдебурзьке право мали й інші привілейовані міста Лівобережної України — Почеп, Остер, Млин, Козелець та ін. [9,с.391—402].

Поряд із наданням траплялися й випадки позбавлення магдебурзького права, наприклад, у Білій Церкві 1589 року, коли міщани надали зброю і продовольство козакам. Магдебурзьке право тут відновили на прохання війта лише через 30 років. Схожі випадки 1595 року зафіксовано у містах Корсуні та Брацлаві [1,с.297].

Отже, поширення магдебурзького права у Центрально-Східній Європі пов’язують із кількома факторами. Зокрема це спільні риси у розвитку міст на даних територіях та швидкість розвитку нових торгівельно-ремісницьких центрів. Правителі Центрально-Східної Європи сприяли наданню містам магдебурзького права, яке підвищувало їх соціально-економічний статус та збільшувало доходи державної казни.

Поширення магдебурзького права на схід Європи, у тому числі на українські землі, є результатом як закономірних суспільно-політичних, так і історико-правових процесів, що відбувались на даному континенті (урбанізація, розподіл праці, розвиток торгівлі, поширення християнства, становлення європейського ринку та ін.), а також суб’єктивного вияву волі міських громад до самоврядування, до прийняття рецепції міського права, запозичення готових правових конструкцій інших міст.

Висновки

Магдебурзьке самоуправління передбачало такі державні повинності для жителів міст, а саме: 1) охорона та захист укріплень міста; 2) утримання  та будівництво міських фортець, постачання їх боєприпасами; 3) охорона кордонів своїх земель, організація спостережних пунктів; 4) перевозка, утримання, обслуговування великокняжих службових осіб; 6) сплата податі князю та старості.

У багатьох містах військова повинність замінювалась грошовими і натуральними внесками. У 1654 р. міщани Смотрича змушені були платити значний чинш від будинків і земель, що були в їхньому користуванні (подомне і поземельне), податок на право куріння, вина і пива (варове і слодове), давали осеп (данина зерном натурою), капщизну (податок на право продажу птиці), помирне і мостове (за продаж хліба, користування мостами). На оборону міста збирались податки з усіх видів міського виробництва.

Магдебурзьке право гарантувало певною мірою самостійність міст, але разом з тим визначало значну частку міських доходів і повинностей на користь укріплень та їх озброєння. При цьому було важко розмежувати міське самоуправління і владу старости як начальника фортеці. Адже в грамотах на Магдебурзьке право містá вважалися урядом як укріплення.

Історія існування Магдебурзького права В Україні є досить повчальним моментом для сучасного етапу формування й поглиблення принципів народовладдя та муніципальних структур у контексті розвитку муніципальної влади, а саме:

1. Магдебурзьке право неможливо застосовувати в повному обсязі. Доцільним є використання лише окремих елементів німецького самоуправління з урахуванням місцевих умов.
2. Міське самоврядування має відкидати становий характер управління. Адже Магдебурзьке право спричинило в українських містах економічну нерівність членів місцевої громади.
3. Слід докорінно змінити практику зосередження самоврядування та виконавчої влади в руках однієї особи та наближених до неї привілейованих осіб.

Варто також зазначити, що Магдебурзьке право — це інститут свого часу, який не є досконалим (маємо на увазі відсутність чіткого поділу влади та взаємного підпорядкування установ самоуправління, що існували).

Список використаної літератури

1. Батанов О. В. Муніципальна влада в Україні: проблеми теорії та практики: Монографія / Відп. ред. М. О. Баймуратов. — К.: Юрид. думка, 2010. — 656 с.
2. Гамоля Н., Кадомська М. Всякому городу нрав і права // Галицькі контракти. — 2005. — № 35. — С. 58–61.
3. Камінська Н. В. Місцеве самоврядування: теоретико-історичний і порівняльно-правовий аналіз: Навч. посіб. — К.: КНТ, 2010. — 232 с.
4. Кобилецький М. Магдебурзьке право як джерело рецепції римського права в Україні // Право України. — 2007. — № 8. — С. 121–125.
5. Кушнір Л. Б. Магдебурзьке право в межах сучасної Хмелиниччини // Літопис Хмельниччини: Краєзнавчий зб. — Хмельницький, 2004 . — С. 12–16.
6. Місцеве самоврядування в столиці України / За заг. ред. О. М. Невельова. — К., 2000. — С. 10.
7. Кобилецький М. Надання місту Львову магдебурзького права // Вісн. Львів.ун-ту : Сер. юрид. — 2001. — Вип.36. — С.60 — 64.
8. Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI — першій половині XVII ст. // Львів : Добра справа, 2003. — 205 с.
9. Багалій. Д. Магдебурзьке право на Лівобережній Україні // Розвідки про міста і міщанство на Україні — Русі в XV — XVIIICT. ( Руська історична бібліотека ). — Львів, 1904. — Т.24. — С. 387 — 442.
10. Корпус магдебурзьких грамот українським міста : два проекти видань 20-х — 40-х років XX століття / [упоряд. В. Андрейцев та ін.]. — К.: Прайм,2000. — 214с.