referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Обман покупців або замовників ст.225 КК України

ВСТУП

Актуальність теми. На сьогоднішній час існуюче адміністративне та кримінальне законодавство України, незважаючи на особливу актуальність проблеми відповідальності за обман покупців у торговельній діяльності, потребує перегляду. При цьому повинні бути значно зменшені розміри заподіяної шкоди при обмані покупців у кримінальному законодавстві. У Кодексі України про адміністративні правопорушення необхідно передбачити норму про відповідальність за обман покупців на ринках осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності; передбачити відповідальність за використання фальсифікованих засобів вимірювання під час реалізації товарів або надання послуг; випуск або реалізацію споживачам недоброякісної продукції тощо.

Як свідчить практика реалізації заходів щодо захисту прав споживачів, у 85-90 відсотків суб’єктів господарювання у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг порушуються законодавчо визначені права громадян як споживачів. Це зумовило визнання пріоритетності реалізації державної політики у цій сфері, яка, у свою чергу, потребує належного наукового обґрунтування та забезпечення.

Проблемам кримінальної відповідальності за таке посягання на суспільні відносини із забезпечення прав та законних інтересів споживачів, як обман покупців та замовників у науці завжди приділялась велика увага: вони були об’єктом розгляду в дисертаційних дослідженнях, монографіях, відповідних розділах підручників та навчальних посібників, наукових статтях тощо. До різноманітних аспектів розгляданої тематики свого часу звертались такі криміналісти: П.Андрушко, А.Бєлахов, М.Бондаренко, Г.Бушуєв, Б.Волженкін, Г.Вольфман, Г.Галахова, Л.Гаухман, Ю.Гладишев, Ю.Головльов, А.Гришин, Н.Гуторова, О.Делієв, О.Дудоров, М.Загородников, А.Карєв, В.Колосова, М.Коржанський, В.Кучер, Б.Леонтьєв, Н.Лопашенко, Ю.Ляпунов, С.Максимов, І.Маландін, Л.Малахов, Г.Матусевич, В.Мисливий, М.Мельник, В.Навроцький, А.Наумов, П.Некипєлов, Г.Олександров, Р.Оримбаєв, М.Панов, О.Перепелиця, А.Півазян, Н.Романенко, С.Романов, Р.Сабітов, Ю.Салєєв, Г.Самілик, І.Сапожніков, В.Сташис, Є.Стрельцов, В.Тацій, В.Устименко, М.Хавронюк та інші.

Але в період до проголошення незалежності України обман покупців та замовників розглядався під іншим кутом зору — як злочин у сфері торгівлі та побутового обслуговування населення. Розробки Г.Александрова (1948 р.), М.Загородникова, І.Сапожнікова (1958 р.), Н.Романенка (1963 р.), А.Гришина (1975 р.), Г.Вольфмана (1977 р.), Г.Самілика (1980 р.), О.Делієва (1983 р., 1987 р.) та деяких інших авторів, здійснені в цьому напрямку, мають велике наукове і практичне значення, але базуються на положеннях кримінального законодавства радянського періоду. Висновки, сформульовані в цих роботах, певною мірою втратили свою актуальність у зв’язку з кардинальними змінами в українському суспільстві, реформуванням законодавства про кримінальну відповідальність, результатом якого стало прийняття 5 квітня 2001 р. нового Кримінального кодексу України (далі — КК України), який вніс суттєві корективи до кримінально-правової охорони прав та законних інтересів споживачів, зокрема до норми про обман покупців та замовників (ст.225 КК України 2001 р.).

Незважаючи на великий обсяг спеціальної літератури з проблем кримінальної відповідальності за обман покупців та замовників, єдності поглядів на сутність цього складу злочину у криміналістів не було. Наявні також суперечності у правозастосовчій практиці, суттєві помилки при вирішенні окремих питань кваліфікації, що пояснюється як недосконалістю відповідної кримінально-правової норми, так і відсутністю сучасних комплексних наукових досліджень цієї проблематики, а також недостатнім досвідом правоохоронних органів у справі захисту прав та законних інтересів споживачів.

Викладене свідчить про необхідність комплексної наукової розробки питань кримінальної відповідальності за обман покупців та замовників як злочин, що належить до групи посягань на суспільні відносини із забезпечення прав та законних інтересів споживачів. Це й обумовило вибір теми дослідження, яка є актуальною і має науково-практичне значення.

Метою роботи є комплексна розробка та конкретизація актуальних наукових питань, пов’язаних з темою дослідження, а також формулювання обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства й практики його застосування з урахуванням пріоритетності реалізації державної політики у сфері захисту прав та законних інтересів споживачів. Мета роботи зумовила такі основні завдання дослідження:

– шляхом ретроспективного аналізу формування системи кримінально-правової охорони споживачів з’ясувати роль норм кримінального права в регулюванні споживчих відносин;

– на підставі системно-структурного аналізу споживчих відносин визначити видовий об’єкт злочинів, що посягають на суспільні відносини із забезпечення прав та законних інтересів споживачів;

– виявити проблеми ефективності кримінально-правової охорони споживачів в Україні та сформулювати загальні положення щодо їх подолання;

– здійснити дослідження об’єктивних та суб’єктивних ознак складу обману покупців та замовників;

– розв’язати найбільш спірні питання кваліфікації обману покупців та замовників за новим законодавством України про кримінальну відповідальність;

– дослідити питання про види покарань за обман покупців та замовників та проблеми їх призначення за чинним КК України;

– розробити пропозиції щодо вдосконалення як законодавчої (насамперед кримінально-правової) бази захисту прав та законних інтересів споживачів в Україні, так і практики його застосування.

Об’єктом дослідження є обман покупців та замовників як характерний злочин, що посягає на суспільні відносини з забезпечення прав і законних інтересів споживачів.

Предметом дослідження виступає кримінально-правова норма про обман покупців та замовників, а також інші норми кримінального права (у тому числі зарубіжного), що встановлюють відповідальність за посягання на суспільні відносини з забезпечення прав та законних інтересів споживачів; практика їх застосування; розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за ці злочини; норми інших галузей права, які входять до системи правового регулювання споживчих відносин; наукові погляди та розробки щодо досліджуваної проблеми.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети й завдань, об’єкта і предмета дослідження. Застосування системно-структурного методу дало можливість здійснити комплексний аналіз споживчих відносин та з’ясувати роль норм кримінального права в їх регулюванні.

РОЗДІЛ 1. Кримінальна відповідальність за обман покупців та замовників у механізмі захисту прав та законних інтересів споживачів від злочинних посягань

1.1. Норми кримінального права у механізмі правового регулювання споживчих відносин

Початок перебудови українського суспільства, перехід до ринкової економіки та орієнтація її на людські інтереси; застаріла неефективна система державного контролю за якістю продукції; зародження споживчої правосвідомості; вплив міжнародних факторів (Хартія Європейського Союзу (1973 р.), Керівні принципи ООН із захисту інтересів споживачів (1985 р.), міжнародний консьюмерський рух); підвищена увага до європейських стандартів споживчого нормативного регулювання; поступовий вплив глобалізаційних тенденцій на національне законодавство – потребувало першочергового розширення прав споживачів, значної законодавчої діяльності в цьому напрямку, а також практичних заходів для забезпечення їх реального здійснення.

Зазначені чинники стали підґрунтям для розробки та прийняття у першій половині 90-х років минулого сторіччя, споживчого законодавства, яке враховуючи нові можливості розвитку суспільства, й до сьогодні перебуває у стадії оновлення. Поступова інтеграція обумовила використання світових стандартів як у галузі прав людини, так і сфері прав споживачів. У розробці нових підходів до даного процесу почали залучатися не тільки представники органів державної влади, але й самі споживачі, активність яких в даний час в сфері захисту своїх прав вагомо зросла.

Як влучно зауважує Л.М. Іваненко, сучасний етап правового регулювання прав споживачів можна умовно поділити на три підетапи [5, с.15 – 19].

Перший підетап правового регулювання прав споживачів розпочався у 90-х роках ХХ ст., після прийняття Декларації «Про державний суверенітет України» 16 липня 1990р., Закону УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» вiд 03.08.1990 у сфері обігу товарів і послуг склалася вкрай негативна ситуація. Кількісний асортимент явно перевершував якісний, що позначилося практично в безконтрольному виникненні як стихійних місць для торгівлі, так і самих новоз’явлених комерсантів.

Із розвитком ринкової економіки, особливого значення набуває таке поняття як «добросовісна конкуренція», яка є запорукою нормального функціонування суб’єктів підприємницької діяльності, тобто виробників продукції (робіт, послуг). У зв’язку із потраплянням на споживчий ринок все нових та більш доступних товарів, стрімкого розвитку конкуренції та боротьби за споживача, виробники продукції не завжди звертали свою увагу на таке поняття як «якість продукції». Саме тому, на наш погляд, боротьба за якість продукції спонукало тогочасну державну владу до прийняття 12 травня 1991 р.  Закону України «Про захист прав споживачів» [3], в якому містився не тільки революційний для того часу обсяг прав споживачів, але і механізм їх реалізації. Споживачі вперше отримали можливість вдатися до законних, цивілізованих способів відстоювання своїх інтересів. Під впливом його застосування змінюється ставлення держави до питань правового забезпечення прав споживачів. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» [3] споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: захист своїх прав державою; належну якість продукції та обслуговування; безпеку продукції; необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією; майнової та моральної (немайнової) відшкодування шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією та ін.

Звичайно, цей перший Закон не був позбавлений недоліків, i не випадково вже 15 грудня 1993 р. до нього було внесено ряд істотних змін та доповнень.

Другий підетап правового регулювання прав споживачів був розпочатий прийняттям Конституції України 1996 р. Так, Основний Закон незалежної України у своїх статтях закріпив право громадян на споживання товарів належної якості. Також, в ній були задекларовані права споживача і обов’язковість виконання положень Закону України «Про захист прав споживачів». В Україні було прийнято цілу низку законодавчих актів, указів Президента та постанов Уряду у сфері торговельного та інших видів побутового обслуговування населення, що регулюють відносини між споживачем з одного боку та виробником, виконавцем і продавцем з іншого, а так само у сфері технічного регулювання та споживчої  політики держави.

Третій під етап правового регулювання прав споживачів розпочався одночасно із входженням України у нове, ХХІ ст. Так, 24 травня 2000 р. було видано Указ Президента України «Про Основні напрямки соціальної політики на період до 2004 року», в якому  визначалися основні напрямки державної та соціальної політики у сфері захисту прав споживачів.

Також, оновлюються норми Цивільного і Господарського кодексів, у складі яких є спеціальні норми, які застосовуються як при регулюванні так і при захисті прав споживачів та норми адміністративного і кримінального законодавства, що регламентують окремі сторони комерційної діяльності.

Варто відмітити, що з моменту здобуття незалежності і до нині в Україні тривають економічні реформи, метою яких є послідовна інтеграція нашої країни в Європейську економічну спільноту. У зв’язку з цим, особливого значення при захисті прав споживачів, набувають міжнародні договори і угоди, зокрема, такі як резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», Угода про основні напрямки співробітництва держав-членів Співдружності Незалежних Держав у сфері захисту прав споживачів [4], Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво у сфері захисту прав споживачів.

Так, враховуючи великий європейський досвід, а також особливості національної традиції, 1 грудня 2005 р. набула чинності нова редакція Закону України «Про захист прав споживачів» [3].

Відбулося значне підвищення ефективності реалізації прав та гарантій споживачів на захист своїх порушених прав, шляхом поширення позасудової форми захисту та розширенням суб’єктного складу захисних інстанцій.

Таким чином, за останні роки була прийнята ціла низка нормативно-правових актів, які по-новому стали регулювати правовідносини, що виникають між виробниками, продавцями, надавачами послуг, споживачами та відповідними державними органами в процесі виробництва, продажу, споживання продукції й отриманні послуг, а також визначає відповідальність за порушення прав споживачів. До таких можна віднести нормативно-правові акти, які започаткували загальні положення законодавства України у сфері захисту прав споживачі; захистили від нечесної підприємницької практики; врегулювали правовий статус споживачів в залежності від сфери споживання забезпечили нормативно-технічне регулювання  упорядкували правове забезпечення якості та безпеки продукції; окреслили надання інформації про продукцію врегулювали питання у сфері    торгівельних та інших видів послуг; врегулювали питання щодо оптової і роздрібної торгівлі алкогольними напоями і забезпечення їх високої якості та захисту здоров’я споживачів; забезпечили контроль в екологічній сфері;  створили і наділили повноваженнями  контролюючі органи і громадські організації з метою захисту прав споживачів; встановили відповідальність за порушення законодавства України про захист прав споживачів, тощо.

Отже, за період незалежності України, сформувалася різногалузева система юридичних норм, якій властива спрямованість на регулювання і захист споживчих відносин, які складають самостійний предмет правового регулювання відповідно до компетенції різних суб’єктів здійснення державної влади. Таким чином, можна стверджувати, що із початком розбудови незалежної України та вдосконаленням правового регулювання споживчих відносин, у науковій літературі з’явився новий міжгалузевий інститут захисту прав споживачів.

1.2. Об’єкт та види злочинів, що посягають на суспільні відносини з забезпечення прав та законних інтересів споживачів

Права споживачів як предмет правового регулювання розвивався протягом усієї історії функціонування державних механізмів України. Проте, якісно-кількісні показники цього процесу характеризувалися різним рівнем втручання держави у сферу споживчих відносин та особливостей правового регулювання захисту прав споживачів.

Варто зазначити, що вивчення історії становлення та розвитку правового законодавства прав споживачів має величезне значення, насамперед тому, що сприяє усвідомленню складного, багатогранного і часто суперечливого історичного минулого, охоплюючи при цьому усі аспекти такого розвитку та функціонування.

З проголошенням незалежності України починається новий етап розвитку та модернізації споживчої нормативної бази, що присвячена вдосконаленню правового регулювання прав споживачів. Відбувається поступове пристосування механізму правового регулювання, у сфері захисту прав споживачів, до нових економічних умов, зокрема ринкових відносин, факторів конкуренції та боротьби за споживача.

Здійснюється вдосконалення системи форм та методів загальної та індивідуальної регламентації споживчих відносин; наближення якості правового регулювання до європейських стандартів у сфері захисту прав споживачів шляхом підвищення ефективності позасудової форми захисту та розширення системи захисних інституцій.

Злочини проти прав споживачів в Кримінальному кодексі України в окрему групу не виділені. З врахуванням видового об’єкта до цієї групи злочинних діянь можна віднести злочини, передбачені статтями 225-227 КК.

Зокрема, це обман покупців та замовників, фальсифікація засобів вимірювання, випуск або реалізація недоброякісної продукції.

Конструктивними є такі компоненти об’єктів вказаних злочинів:

–– потерпілі від цього злочину;

–– права потерпілої сторони;

–– соціальні зв’язки;

–– матеріалізовані блага (предмети).

Потерпілим від злочину, передбаченого ст. 225, 226 КК, може бути громадянин – покупець або замовник, у т.ч. громадянин, який займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

Якщо обман вчинено щодо покупців та замовників – юридичних осіб або держави, дії винного слід кваліфікувати за статтею КК про відповідальність за той чи інший злочин проти власності.

Коло потерпілих від злочинів, передбачених ст. 226 та 227 КК значно ширші, такими можуть бути і юридичні особи чи інші суспільні об’єднання. Потерпати від цих злочинів можуть, насамперед, права потерпілих як споживачів товарів, продукції, послуг тощо.

Соціальні відносини, які є одним з компонентів цих злочинів, існують в сфері випуску та реалізації вказаних предметів, надання послуг і т.п., що регулюються Законом України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 р. в редакції Закону від 1 грудня 2005 р. та іншими нормативними актами.

Предметом злочинів проти прав споживачів можуть бути грошові кошти, товари або різні вироби, що виготовляються чи ремонтуються на замовлення громадян, вимірювальні прилади чи інструменти, а також недоброякісна або некомплектна продукція та товари.

Обман покупців та замовників (ст. 225 КК). Основним безпосереднім об’єктом злочину є права й законні інтереси споживачів. Додатковим — встановлений порядок ведення торговельної діяльності та діяльності у сфері надання послуг в частині нормального, правомірного обслуговування покупців та замовників.

Фальсифікація засобів вимірювання (ст. 226 КК). Об’єктом злочину є нормальне, правомірне функціонування державної метрологічної системи в частині встановленого порядку виготовлення та обігу засобів вимірювання.

Предмет злочину — фальсифіковані засоби вимірювання — вимірювальні прилади та інструменти. Засобом вимірювальної техніки визнається технічний засіб, який застосовується під час вимірювань і має нормовані метрологічні характеристики.

Випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 КК). Об’єктом злочину є встановлений порядок реалізації продукції і товарів споживачам, який забезпечує право останніх на належну якість і безпеку продукції і товарів. Потерпілим від злочину є споживач — громадяни та суб’єкти господарської діяльності, які придбавають продукцію і товари для задоволення власних побуто­вих, виробничих або інших потреб.

Предмет — недоброякісна або некомплектна продукція і товари.

Недоброякісною є продукція, яка не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам.

Незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного клейма (ст. 217). Предмет цього злочину — державне пробірне клеймо, тобто знак встановленого єдиного зразка, що засвідчує цінність виробів із дорогоцінних металів і зміст вагових одиниць основного дорогоцінного металу в одній тисячі вагових одиниць сплаву. Для кожного виду дорогоцінних металів встановлені проби (державні стандарти) (наприклад, для платини — 950 проба).

РОЗДІЛ 2. Кримінально-правова характеристика обману покупців та замовників

2.1. Об’єкт обману покупців та замовників

Об’єктом злочину є встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг населенню, а також законні інтереси покупців та замовників.

Використання в диспозиції ст. 225 КК України терміну „покупців та замовників” не узгоджується з термінологією, що використовує Закон України „Про захист прав споживачів”, який є центральним елементом регулювання відносин за участю громадян-споживачів. Запровадження у ст. 225 КК України терміна „споживачі” сприяло б гармонізації законодавства про кримінальну відповідальність та законодавства про захист прав споживачів, що у свою чергу має позитивно вплинути на стан кримінально-правової охорони прав та законних інтересів громадян в Україні.

За чинною редакцією ст. 225 КК, обман покупців та замовників може бути вчинений лише під час реалізації товарів або надання послуг. Таким чином, притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вводять в оману споживачів під час виконання замовлених ними робіт, суперечило б ч. 3, 4 ст. 3 КК України, що створює ситуацію неповної захищеності цієї сфери суспільного життя.

Як свідчить аналіз поняття „обман”, уведення споживачів в оману може бути здійснене як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Отже, законодавець, не враховуючи цієї обставини, необґрунтовано використовує в диспозиції ч.1 ст. 225 КК України лише поняття „дії”.

Законодавче визначення, відповідно до якого злочином визнається обман покупця чи замовника, вчинений у значному розмірі щодо одного потерпілого, не відповідає вимогам правозастосовної практики та не є характерним для цього кримінально караного делікту.

Диспозиція ч.1 ст. 225 КК жодним чином не обмежує коло осіб, котрі можуть нести кримінальну відповідальність за введення споживачів в оману під час реалізації ним товарів та надання послуг. Зазначене необґрунтовано розширює межі дії цього кримінального закону, дозволяючи притягувати до кримінальної відповідальності осіб, які не є суб’єктами господарської діяльності чи їх працівниками. Це суперечить сутності розгляданого посягання, яке заподіює шкоду громадянам саме коли вони стають споживачами, тобто коли вступають до взаємовідносин із господарюючими суб’єктами з метою задоволення своїх власних побутових потреб. Тому коло осіб, котрі можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за скоєння злочину, передбаченого ст. 225 КК України, потребує законодавчого обмеження шляхом вказівки на те, що його можуть вчинити лише працівники суб’єктів господарської діяльності або громадяни-підприємці.

Останнім часом одним із найбільш поширених та небезпечних посягань на права та законні інтереси споживачів стало введення їх в оману щодо споживчих властивостей або якості товару. З огляду на це посилений захист громадян від неякісних товарів, робіт, послуг зумовлює необхідність доповнення диспозиції ст. 225 КК вказівкою на зазначений спосіб скоєння цього злочину. Такий крок не слід розцінювати як криміналізаційний, оскільки цей спосіб охоплюється поняттям „інший обман споживачів”. Його передбачення серед найбільш поширених способів вчинення розгляданого злочину матиме, на нашу думку, стимулювальний вплив на працівників правоохоронних органів щодо його виявлення, а також профілактичний вплив на осіб, які використовують його для введення споживачів в оману.

Поява в економіці України після набуття нею незалежності нових господарюючих суб’єктів в галузі виробництва, торгівлі, послуг, відносини конкуренції за ринок збуту, що склалися між ними, покликані вирішити задачі підйому національної економіки, що, в свою чергу, потребує адекватного правового забезпечення. У діючому Кримінальному кодексі України міститься розділ VII за назвою «Злочини в сфері господарської діяльності». Це поняття ввійшло в науковий обіг.

Останнім часом істотно розширився не тільки ринок товарів, які здатні безпосередньо задовольняти різноманітні потреби різних категорій споживачів, а також відбувається його переорієнтація до нематеріальних сфер діяльності — робіт і послуг, що можуть виконуватися (надаватися) громадянинові-споживачеві у вигляді суспільно-корисної діяльності виконавця з надання визначеного договором матеріального або нематеріального блага. Це культурно-дозвільні, ігрові, туристичні, освітні, медичні, готельні, комунальні, транспортні, правові послуги, послуги телефонного зв’язку (стільникового, внутріміського, міжміського), послуги Інтернет-зв’язку. Ці безумовно позитивні економічні процеси покликані вирішувати задачу підйому національної економіки в складних умовах становлення правової держави і повинні, на жаль, аналізуватися в кримінально-правовому аспекті через велику кількість різноманітних правопорушень і злочинів.

У зв’язку з цими обставинами метою даного дослідження є вивчення елементів складу злочину «обман покупців та замовників» та застосування їх положень до кваліфікації діянь, пов’язаних з обманом в сучасних умовах розвитку споживчого ринку товарів та послуг.

Критерієм, який допомагає систематизувати злочини в сфері господарської діяльності, та об’єкти, які потребують більш відокремленої охорони, є певні сфери економічної діяльності [1, с 191]. В зв’язку з цим, на нашу думку, доцільно виділити злочини в сфері споживання товарів та послуг (ст. ст. 225, 226, 227 КК).

Говорячи про споживання товарів та послуг, мається на увазі кінцева мета діяльності, задля якої вона взагалі існує, тому що скільки-небудь повно і точно оцінити внесок галузей економічної діяльності украй важко, оскільки він часто реалізується побічно — через розгалужену сферу кінцевого споживання і багатоступінчасту систему міжгалузевих зв’язків. Проте його зростання простежується в розширенні позицій і якісному удосконаленні послуг, функції яких полягають в розвитку людських ресурсів і створенні і господарському освоєнні наукового знання.

При кваліфікації обману покупців і замовників складається враження, що об’єктом даного злочину є інтереси окремих споживачів або підприємців, що виготовляють, реалізують товари (роботи, послуги). Більш ретельне вивчення інтересів, які переслідує держава, встановлюючи кримінальну відповідальність за даний злочин, дозволяє зробити висновок, що це частина економічних інтересів, які переслідує держава [2, с 219], що виражаються у дотриманні порядку здійснення господарської діяльності в сфері споживання товарів та послуг. Тобто об’єктом даного злочину є ті соціально-схвалені і поставлені під охорону кримінального закону суспільні відносини, які встановлюють порядок здійснення господарської діяльності в сфері споживання товарів та послуг, прозорість її ведення, яка б була зрозумілою не тільки органам влади, а й іншим суб’єктам споживчого ринку, які звертаються до суб’єктів господарювання з приводу надання останніми різноманітних товарів та послуг. Так, відповідно до ст. 50 Конституції України, «кожен має право на безпечне для життя й здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Коленому гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена» [3]. Додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом даного кримінально караного делікту є права й матеріальні інтереси споживачів на отримання товарів належної кількості, яка вимірюється одиницями ваги, площини, довжини за заздалегідь обумовленою ціною, на придбання товару і послуг належної якості, яка відома обом сторонам угоди.

2.2. Об’єктивна сторона обману покупців та замовників

Об’єктивна сторона обману покупців та замовників полягає в діях, які набувають форми обмірювання, обважування, обраховування або іншого обману.

Обмірюванням є обманні дії, внаслідок яких покупцеві відпускається менше, аніж належить, товару, кількість якого «вимірюється» певними одиницями довжини, площі й об’єму. Обмірювання при продажу тканин та інших подібних товарів має вигляд «недоміру», а при продажу рідких товарів (молочних продуктів, квасу, пива, спиртних напоїв, бензину тощо) — «недоливу».

Обважування — це відпуск покупцеві товарів меншої ваги, аніж та, яку відповідно до встановленої ціни належить відпустити за сплачену ним грошову суму,

Обраховування має вигляд або неправильного підрахунку вартості проданого товару й отримання внаслідок цього з покупця більшої, ніж належить, грошової суми, або ж неправильного підрахунку кількості одиниць товару, яка передається покупцеві, і передачі йому в такий спосіб меншої, ніж оплачена, кількості товару.

Під іншим обманом розуміється застосування будь-яких, крім названих вище, способів, за допомогою яких винний отримує від покупця чи замовника більшу грошову суму, ніж та, що має бути сплачена за товар чи послугу відповідно до встановлених цін чи тарифів. Іншим обманом є, зокрема, продаж товару за ціною, вищою від встановленої (цей спосіб ще називають «перевищенням встановлених роздрібних цін»), продаж зіпсованих товарів, пролеж товарів нижчого сорту за ціною вищого, перевищення встановлених цін і тарифів на побутові і комунальні послуги, що надаються населенню, тощо.

Обов’язковою ознакою даного злочину є обманний характер відповідних дій — вони вчиняються в такий спосіб, щоб створити в покупця чи замовника враження правильності дій винної особи. Продаж товарів, надання послуг за завищеними цінами з відома і за згодою самого покупця чи замовника не містять складу даного злочину, однак за наявності підстав можуть кваліфікуватись за ст. 354. а якщо такі дії вчинено посадовою особою, — за ст. 368.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є обстановка — злочин може бути вчинений під час реалізації товарів покупцям або надання послуг замовникам. Це може мати місце на підприємствах торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, комунального господарства, на ринках чи в інших місцях.

Приміткою до ст. 225 визначено, що обманні дії можуть охоплюватись цією статтею лише у тих випадках, коли матеріальну шкоду спричинено громадянинові. Якщо обмірювання, обважування, обрахування чи інший обман вчинено щодо покупців чи замовників, які є юридичними особами, їхніми представниками, а також у випадках, коли покупцем чи замовником виступає держава, обманні дії не можуть кваліфікуватись за ст. 225. За наявності необхідних ознак такі дії мають кваліфікуватись як шахрайство за ст. 190.

Обман покупців та замовників утворює склад злочину, передбаченого ст. 225, якщо він вчинений у значних розмірах. Про поняття значних розмірів див. примітку до ст. 225. Обман покупця чи замовника у розмірі, який не є значним, не містить складу даного злочину навіть у тих випадках, коли внаслідок неодноразового обману різних покупців та замовників їм заподіяно матеріальну шкоду, що сумарно перевищує значний розмір.

Злочин є закінченим з моменту спричинення покупцеві чи замовникові за допомогою обману майнової шкоди, що перевищує три і більше неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.

Предметом обману виступає не вилучений з цивільного обігу товар, роботи, послуги і гроші як їх еквівалент [4, с 21], оскільки предметом злочинного зазіхання прийнято вважати необхідну частину суспільних відносин, елемент об’єкта зазіхання, із властивостями якого кримінальний закон пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину [5, с 74], впливаючи на який злочинець порушує або намагається порушити конкретні суспільні відносини.

Об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 225 КК України, виражається в обмані — це спосіб (той або інший порядок, манера виконання чого-небудь, шлях здійснення чого-небудь [6, с 321]) суспільно небезпечної дії або бездіяльності, а саме — шляхом повідомлення неправдивої інформації.

Законодавець при викладенні найбільш: поширених, на його думку, форм обману покупців та замовників (обмірювання, обважування, обраховування) звернув увагу лише на форми, пов’язані з обманом у кількості предмета злочину. Таким чином, до поняття «іншого обману покупців та замовників» здебільшого були включені ті його форми, котрі пов’язані не з кількісними, а з якісними характеристиками предмета форми обману покупців або замовників родового поняття «інший обман» [7, с 19].

Зважаючи на те, що споживача турбують у першу чергу споживчі якості товару, а особливо, споживчі властивості робіт та послуг, які отримані за певні кошти і які повинні задовольняти конкретні потреби споживачів, то несправдження їх очікувань (велика ціна, низька якість, відсутність певних споживчих властивостей та ін.) може призводити до введення споживачів в оману, неадекватного вибору продукції, несправедливого перерозподілу грошових коштів на ринку, збитків та банкрутства суб’єктів господарювання, соціальної напруги. Тому варто б було говорити не про конкретні форми обману покупців та замовників (обмірювання, обважування, обраховування тощо), які здебільшого мають місце в галузях реалізації товарів, а про дезінформацію щодо кількісних, якісних показників товарів (робіт, послуг), їх грошової вартості з урахуванням на вказівку інтелектуального впливу на свідомість покупців та замовників з боку винної особи.

При цьому слід звернути увагу на те, що обман покупців та замовників в умовах здійснення систематичної діяльності, пов’язаної з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, є своєрідною формою зловживання довірою, яка можлива при наявності несумлінного використання злочинцем довіри внаслідок відносин, що склалися до моменту вчинення обману (наприклад, відносини споріднення, отримання грошей у борг тощо). Виходячи із довіри до обманщика і впевненості у правильності і добросовісності його дій, певну довіру у потерпілого при обмані його під час реалізації товару або наданні послуг викликає та обставина, що він звертається за задоволенням своїх потреб до відповідного суб’єкта господарювання. Це в певній мірі «спрощує» задачу суб’єкта злочину «обман покупців і замовників», на відміну коли «шахрайський» обман суб’єкт повинен створити так би мовити на «голому» місці. І якщо вірне таке припущення, то доказ самого факту обману ще не доводить вини, і вся складність полягає в тому, щоб довести те, що обвинувачуваний не мав умислу виконати узяте зобов’язання (що і є обманом) і мав на меті безоплатно заволодіти чужим майном, оскільки шахрайство, як відомо, є однією з форм викрадення, про що свідчить її розміщення у розділі VI Особливої частини КК України [8].

Кримінальна відповідальність за обман покупців та замовників можлива лише при наявності визначеного розміру матеріальної шкоди. За існуючої в КК інтерпретації ст. 225 «матеріальний збиток в сумі, що перевищує три неоподатковувані мінімуми доходів громадян» слід, на нашу думку, розглядати це як обставину, яка повинна враховуватися при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки при неспівпадінні моменту вчинення дій, спрямованих на введення в оману іншої особи, і моменту закінчення самого злочину потрібно виконання додаткових дій або настання визначених наслідків [9, с 56], що характерне лише для злочинів із матеріальним складом. Це повинно зазначатися у диспозиції відповідної статті.

Обчислення суми «значного матеріального збитку» провадиться згідно з правилами ч. 2 ст. 4, примітки ст. 225 КК, п. 22. 5 ст. 22, пп. 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 р. [10], статей Закону України про державний бюджет на поточний рік щодо розміру мінімальної заробітної плати.

2.3. Суб’єктивні ознаки обману покупців та замовників

З’ясовуючи зміст суб’єктивного боку будь-якого злочину, мотиву, що спонукає людину діяти у певний спосіб, і визначаючи його співвідношення з іншими ознаками в суспільно небезпечному діянні, необхідно брати до уваги специфіку й особливості людської поведінки. За своїм соціально-психологічним змістом людська поведінка є досить складним і багатоплановим явищем. Однак головне, чим воно різниться від інших явищ — його цілеспрямований, вибірковий характер. Людина зазвичай прагне обрати таку поведінку, яка більше відповідала б пристрастям і потягам, яким належить важливе місце в структурі її особистості.

Мотиви будь-якої поведінки, в тому числі злочинної, мають два боки: змістовний і динамічний (енергетичний). Відбиваючись у свідомості, інтереси особистості набувають мотиваційного значення у вигляді уявлень, думок, ідей, ідеалів. Це змістовний бік мотиву, його підстава. На ній ґрунтується висновок про доцільність певного роду поведінки з урахуванням передбачення можливих наслідків. Але такий висновок сам по собі не стає спонуканням до дії. Активність реалізується під впливом емоційних переживань — бажання, прагнення, потягу, пристрасті. Емоції являють собою функції потреб і оцінки суб’єктом можливості задоволення актуальних потреб. Вони становлять динамічний, енергетичний бік мотиву. Тож дієвість мотиву визначається силою і напруженістю емоційних переживань, а останні залежать від гостроти актуальної потреби й наявної в даний час можливості її задоволення. Протікання емоційних переживань залежить також від типу нервової системи (темпераменту).

Не всяка потреба породжує мотив і його реалізацію. Гальмують активність, що намітилася, інші потреби й мотиви. У боротьбі мотивів перемагає сильніше почуття. Вольові якості особистості посилюють одні мотиви і послаблюють інші. Людина як істота, що наділена свідомістю і волею, здатна коректувати свої почуття і навіть побороти їх. Особистість у повсякденній діяльності керується не лише індивідуальними, а й груповими, а також суспільними інтересами, що перебувають між собою в складних і часом суперечливих відносинах. Якщо індивідуальний інтерес переживається завжди як бажання, прагнення, потяг або пристрасть, то суспільна потреба відбивається в голові насамперед як усвідомлення обов’язку. Іноді це суперечить бажанню, і тоді рушійною силою мотиву стає усвідомлення обов’язку. В боротьбі розуму з почуттям частіше перемагає почуття. Протистояти йому може лише сильніше почуття [4, с. 43].

Вплив мотиву на кваліфікацію злочину не вичерпується тільки тими випадками, коли вони текстуально передбачаються як необхідні елементи складу. Не входячи безпосередньо до складу злочину, у низці випадків мотив є такою умовою, без якої неможливо визначити інші ознаки складу, суспільну небезпеку діяння. У таких випадках мотив має начебто непрямий вплив на кваліфікацію злочину. Мотиви, якими керувалася особа, вчиняючи злочин, не можуть мати однакового значення в кваліфікації вчиненого. Основним же мотивом є якесь одне спонукання, що визначає зміст вчиненого. Саме основний мотив має вирішальне значення в оцінці кваліфікації вчиненого злочину. Інші спонукання хоча й діють, так би мовити, в унісон, змінюють або посилюють значення загальної рішучості вчинити злочин, але у вчиненому діянні відіграють підлеглу, другорядну роль [3, сс. 133,135].

Ці загальні положення мають бути враховані під час кваліфікації будь-якого складу злочину. Не є винятком тут і група діянь, які передбачені розділом VII Особливої частини КК України «Злочини в сфері господарської діяльності» [1].

Суб’єктом злочину може бути будь-яка осудна особа, яка досягла 16-річного віку і здійснює розрахунки з покупцями під час здійснення торговельної діяльності або провадить розрахунки із замовниками при наданні їм послуг. При цьому винний може як самостійно вести відповідну діяльність (індивідуальний підприємець, особа, яка веде торгівлю за одноразовим патентом, продавець продукції, вирощеної у власному підсобному господарстві тощо), так І, діяти за дорученням інших осіб (продавець у торговельному підприємстві, працівник підприємства побутового обслуговування, заготівельник тощо).

Особа, що укладає і здійснює окрему угоду, предметом якої є продаж її власного майна, не може визнаватися суб’єктом цього злочину, У випадках застосування особою обману покупця при здійсненні подібної угоди її дії за наявності підстав можуть бути кваліфіковані за ст. 190.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Суб’єктом обману покупців і замовників повинні визнаватися всі особи, які перебувають у трудових відносинах з відповідним суб’єктом господарювання, що здійснює діяльність у сфері споживання товарів і послуг, у тому числі і ті з них, у функції яких не входить безпосереднє обслуговування покупців і замовників (розфасовники, вантажники, мийники посуду, прибиральниці й ін.), але здійснюють такі дії за вказівкою посадових осіб відповідного підприємства або з інших причин (наприклад на прохання продавця).

По-перше, реалізація товарів, виконання робіт, надання послуг особами, що перебувають в трудових відносинах з відповідними підприємствами, здійснюються від імені цих підприємств. По-друге, покупець звертається для задоволення своїх потреб у відповідне підприємство, думаючи, що його обслуговування буде здійснено належною особою. Для покупця не має значення, ким він обслуговується, і він не зобов’язаний уточнювати ці обставини. По-третє, наприклад, договір купівлі-продажу буде вважатися дійсним із усіма правовими наслідками, що випливають звідси, незалежно від того, ким продані товари від імені підприємства торгівлі або громадського харчування. Покупець може не усвідомлювати факт обслуговування його особою, яка не перебуває в трудових відносинах з відповідним підприємством, проте здійснює реалізацію товарів, робіт, послуг від імені підприємства.

У злочині, передбаченому ст. 225 КК «Обман покупців та замовників», ця особлива ознака полягає в занятті визначених посад на підприємствах, зайнятих у сфері споживання товарів та послуг. Тільки особа, що безпосередньо реалізує товари, виконує роботи, надає послуги, виконуючи при цьому свої специфічні функції в силу свого службового становища або за розпорядженням адміністрації, може обманювати споживача, що йому довіряє. Якщо ж особа не має повноважень на здійснення такої діяльності, обманює споживача, то вона повинна нести відповідальність тільки за шахрайство [11, с 315-316].

Суб’єктивна сторона обману покупців та замовників характеризується прямим умислом, тобто він містить у собі, як і будь-який інший умисний злочин, ознаки: а) усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності; б) передбачення ним суспільно небезпечних наслідків, що мали місце в результаті заподіяння майнової шкоди безпосередньому додатковому об’єкту; в) бажання настання цих наслідків.

Вольовий момент умислу при обмані покупців полягає в бажанні суб’єкта використати на свою користь майно, що належить покупцям або замовникам — окремим громадянам. Але цим вольовий момент злочинного обману не обмежується. З диспозиції ст. 225 КК випливає, що мотив [12, с 624] не є необхідною ознакою складу обману покупців, оскільки він не введений у зазначений склад.

Однак встановлення мотиву вчиненого злочину необхідно. Мотив вчиненого злочину може бути віднесений до обставин, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта. Тому, як наслідок, судом мотив обов’язково повинен бути виявлений. Мотив вчиненого злочину є досить важливою обставиною, що характеризує як ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, так і характер, і ступінь суспільної небезпеки особи, що його вчинила [13, с 343], адже без урахування мотивів злочинів неможливе належне виконання вимог індивідуалізації покарання [14, с 46].

Для встановлення істини у справі і визначення форми вини особи, що допустила діяння, передбачені в диспозиції статті 225 КК України, необхідно враховувати:

1) кількісну частину обману (обраховування, обваження, обмірювання), тобто чи можна реально помилитися на таку суму;

2) частоту випадкових помилок на свою користь. Для з’ясування даної обставини при здійсненні перевірочної закупівлі на підприємстві, у даному заході мають брати участь не менше двох чоловік. Чим більше фактів обману покупців і замовників встановлено, тим легше буде довести умисел у діях винного. Дана обставина визначає також і загальний розмір збитку, що впливає на кваліфікацію діяння;

3) наявність скарг і повідомлень про факти зловживання, допущених робітниками підприємств, з боку покупців та замовників;

4) загальний стале роботи винної особи на підприємстві;

5) наявність пристосувань і пристроїв, спеціально використовуваних для обмірювання (обважування) покупців та замовників;

6) інші обставини [15, с 331].

Одне з таких діянь — обман покупців та замовників, відповідальність за який передбачається в статті 225 КК. Так, для застосування статті 225 КК необхідне передбачення винним ознак, що характеризують об’єкт і об’єктивний бік даного злочину. Кримінально-правове значення мають лише ті обставини, що характеризують дії винного, котрі виражаються в обмані.

Обман у широкому правовому розумінні — умисне спотворення справжнього стану речей, свідома дезінформація контрагента, введення його в оману шляхом повідомлення або замовчування інформації щодо певних фактів, обставин, подій минулого, теперішнього або майбутнього часу з метою спонукати його за власною волею вчинити або не вчинити конкретні дії в інтересах зазіхача [10, с. 219]. Аналіз злочинів, де суспільно небезпечне діяння характеризується обманом, показує, що в переважній більшості випадків формою такого обману є активна дія. У випадках обману у формі бездіяльності суб’єкт не спотворює істини. Він пасивний і не вживає певних заходів для вчинення обману, не перешкоджає виникненню омани в потерпілого. Винний не тільки не прагне розвіяти виниклу оману, а, навпаки, використовує її у своїх інтересах [8, с. 38].

Безпосереднім основним об’єктом обману покупців і замовників, на нашу думку, є встановлений державою порядок здійснення господарської діяльності підприємств, установ і організацій у сфері реалізації товарів і послуг населенню, який порушуватимуть, здійснюючи облудні дії стосовно покупця і замовника [9, с. 442], безпосереднім додатковим об’єктом цього злочину, на нашу думку, є майнові інтереси покупців та замовників. Для застосування статті 225 КК необхідне усвідомлення винним не лише облудних дій, а й їхніх розмірів, оскільки останні в цьому випадку є ознакою, що характеризує склад обману покупців і замовників як злочин.

Це дає підставу стверджувати, що обман покупців та замовників належить до так званих матеріальних складів злочинів. Продиктований він внутрішнім спонуканням продавця (особи, що відпускає товари, послуги та ін.) одержати майно, що йому передається контрагентом, а закінченим, на нашу думку, може вважатися з моменту завдання майнової шкоди покупцям та замовникам.

Обман покупців та замовників можливий тільки за наявності прямого умислу, тобто він містить у собі, як і будь-який інший умисний злочин, такі ознаки: а) усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності; б) передбачення ним суспільно небезпечних наслідків, що мали місце в результаті заподіяння майнової шкоди безпосередньому додатковому об’єкту; в) бажання настання цих наслідків.

Якщо особа неправильно уявляє обставини, що є елементами складу, то таке положення виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. Наприклад, продавець помилково реалізує товар нижчого сорту за ціною вищого. У такому разі особливого значення набуває помилка, тому що це — помилка у фактичних обставинах, що є ознаками складу статті 225 КК. За цими підставами в діях продавця немає складу злочину. Якщо винний неправильно уявляє собі факти, що не є ознаками складу, то це в кримінально-правовому змісті не істотно. Для складу обману покупців характер і зміст передбачення винного неістотні, але й у подібній ситуації може бути порушено питання про відповідальність не тільки за статтею 225 КК, а й за шкоду здоров’ю, тобто за статтями, що карають за злочин проти особистості.

Вольовий момент умислу під час обману покупців полягає в бажанні суб’єкта використати на свою користь майно, що належить покупцям або замовникам — окремим громадянам. Але цим вольовий момент злочинного обману не обмежується. З диспозиції статті 225 КК витікає, що мотив [6, с. 624] не є необхідною ознакою складу обману покупців, оскільки він не міститься у зазначеному складі.

Тому текстуально, хоч би з яких мотивів вчинявся обман покупців та замовників, це не впливає на його кваліфікацію. Момент закінчення даного злочину визначається моментом, коли особа вилучила майно, наприклад, одержавши незаконну вказівку на службі, і має реальну можливість розпорядитися ним як своєю власністю, тобто з моменту спричинення майнової шкоди потерпілому.

Однак встановлення мотиву вчиненого злочину необхідне. Мотив вчиненого злочину може бути віднесений до обставин, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта. Тому, як наслідок, суд обов’язково повинен виявити мотив. Мотив вчиненого злочину є досить важливою обставиною, що характеризує як ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, так і характер, і ступінь суспільної небезпеки особи, що його вчинила [7, с. 343], адже без урахування мотивів злочинів неможливе належне виконання вимог індивідуалізації покарання [5, с. 46].

Окремо розглянути варто питання про мету, до якої прагне особа, обманюючи покупців та замовників. Так, за корисливого мотиву винний має на меті одержати шляхом обману покупців або замовників певне майно, тобто для особистого збагачення. Тут не можна не брати до уваги, що спосіб дії, обраний працівником торгівлі для здійснення цієї мети, є суспільно-небезпечним. Мотив і ціль дають можливість передбачити психічний стан особи під час здійснення злочину, виявити причини протиправної поведінки й правильно визначити форму вини, ступінь суспільної небезпеки винного [2, с. 54].

Мотив і ціль обману покупців повинні бути враховані в судовій практиці при визначенні ступеня суспільної небезпеки вчиненого і при призначенні покарання.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що продовжується тенденція відокремлення платних послуг в умовах функціонування ринкового механізму в плані їхнього галузевого характеру і відомчої приналежності, що впливає на поведінку учасників договірних відносин, для яких великого значення набуває не фактичне панування над річчю, а правомочності розпорядження і споживання, характерних для послуг. Пояснити це просто: істотна зміна економічних відносин з неминучістю спричиняє зміну системи їхньої кримінально-правової охорони. Істотна зміна економічного порядку має місце лише в порівнянні з декількома десятиріччями радянської державності. У більш великому історичному масштабі мова йде про відновлення традиційних відносин. І хоча реставрація традиційного економічного порядку не є його простим відтворенням, навряд чи можна говорити про радикальну зміну майнових відносин.

РОЗДІЛ 3. Проблемні питання кримінальної відповідальності за обман покупців та замовників

3.1. Проблеми ефективності кримінально-правової охорони споживчих відносин в Україні

Особливостями кваліфікації злочинів проти прав споживачів є вчинення злочину особою, раніше судимою за даний вид злочину, за умови, що судимість з такої особи не знята або не погашена у встановленому законом порядку.

Дослідження проблеми показує наявність прогалин в кримінальному законодавстві в частині захисту прав споживачів. Зокрема, заслуговує на підтримку пропозиція передбачити в кримінальному законодавстві норму, якою визначити відповідальність за реалізацію недоброякісних продуктів харчування, а також фальсифікованих ліків, оскільки через поширеність і згубний вплив на здоров’я людей суспільна небезпечність таких дій дуже значна.

Спрямованість конституційно-правового впливу на суспільні відносини в сфері споживання виражається, по-перше, у виділенні комплексного міжгалузевого нормативного масиву, необхідного і достатнього для регулювання зазначених відносин. По-друге, – у визначенні єдиних цілей, принципів, цінностей для всіх галузей права, що регулюють відносини в сфері споживання. По-третє, – у правотворчому, правозастосовчому узгодженні норм різних галузей, що задіяні в регулюванні споживчих відносин, виключенні суперечностей між ними. Таке узгодження досягається, зокрема, за рахунок уточнення предмету правового регулювання різних галузей права, законодавства, чіткого розмежування сфер їх регулювання.

Перелік прав споживачів міститься в Законі України «Про захист прав споживачів». Відповідно до частини першої його статті 4 споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на:

1) захист своїх прав державою;

2) належну якість продукції та обслуговування;

3) безпеку продукції;

4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);

5) відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством;

6) звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав;

7) об’єднання в громадські організації споживачів (об’єднання споживачів).

За частиною другою цієї статті споживачі також мають інші права, встановлені законодавством про захист прав споживачів. Отже дана стаття не закріплює вичерпного переліку прав споживачів.

Так, стаття 12 цього Закону встановлює, що споживач має право вимагати від продавця (виробника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виробник, виконавець).

Подібний, але не ідентичний перелік прав споживачів міститься і в частині першій статті 39 Господарського кодексу України. Згідно з нею споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на:

  • державний захист своїх прав;
  • гарантований рівень споживання;
  • належну якість товарів (робіт, послуг);
  • безпеку товарів (робіт, послуг);
  • необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг);
  • відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законом;
  • звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.

З метою захисту своїх прав та законних інтересів громадяни можуть об’єднуватися на добровільній основі у громадські організації споживачів (об’єднання споживачів).

Порівнюючи наведені переліки прав споживачів, варто відзначити відсутність у Законі України «Про захист прав споживачів» на відміну від Господарського кодексу України права на гарантований рівень споживання.

Крім того, у Господарському кодексі України закріплено право споживачів на звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів. У вказаному Законі згадка про захист законних інтересів споживачів відсутня.

З урахуванням викладеного можна визначити конституційно-правове регулювання забезпечення прав споживачів як створення за допомогою норм конституційного права необхідних умов для  реальної реалізації прав споживачів, а також системи їх гарантування з боку держави, до якої входять інституційні, охоронні та захисні елементи.

3.2. Відмежування обману покупців та замовників від суміжних злочинів й інших правопорушень

У теорії кримінального права висловлюються думки про те, що обман покупців і замовників є ні чим іншим, як шахрайством (М. Й. Коржанський, В. О. Навроцький та ін.). Ю. І. Ляпунов зазначає, що корисливий обман покупців і замовників, який мав на меті незаконне збагачення винного за рахунок окремих громадян-споживачів, по суті, являє собою шахрайство, яке вчиняється спеціальним суб’єктом. Головна відмінність між зазначеними злочинами полягає в об’єкті посягання.

Особливість обманних дій щодо покупців і замовників полягає в тому, що такі дії посягають не тільки на законні інтереси покупців, замовників (додатковий обов’язковий об’єкт), але й порушують установлені законодавством правила торгівлі та надання послуг населенню (основний безпосередній об’єкт). Цей злочин у теорії кримінального права відносять до багатооб’єктних, водночас шахрайство посягає на один об’єкт – відносини власності. Потерпілим від обману покупцем і замовником може бути лише окремий громадянин. Якщо ж обманні дії, передбачені диспозицією ст. 225 КК України, вчинюються відносно представників юридичних осіб, то такі дії утворюють склад шахрайства.

Покупцями й замовниками, за ст. 225 КК України, є тільки окремі громадяни. Обман фізичних осіб, які зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, а також представників підприємств, установ або організацій кваліфікується, залежно від розміру заподіяної шкоди, як шахрайство за ст. 190 КК України або як дрібне викрадення чужого майна за ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Певна відмінність між цими складами полягає і в предметі злочину. Так, предметом обману покупців і замовників можуть бути товари або грошові кошти – залежно від того, на отримання якого з цих двох видів майна було спрямовано дії винної особи. Обов’язковою ознакою предмета обману покупців і замовників є те, що він не є виключеним із цивільного обігу. Обман покупців і замовників може бути вчинений тільки при здійсненні “легальної” угоди купівлі-продажу, побутового замовлення та інших угод, які здійснюються за участю громадян. Отже, не можна кваліфікувати як обман покупців і замовників діяння особи, яка здійснює обманні дії при реалізації предметів, вилучених із цивільного обігу, а також стосовно яких установлені спеціальні правила продажу (придбання) і цих правил не було дотримано. Це стосується й надання протиправних послуг. Щодо предмета шахрайства, то ним може бути не тільки чуже майно, але і право на майно, предметом обману покупців і замовників право на майно бути не може. Об’єктивна сторона обману покупців і замовників обмежена специфічною обстановкою, у якій вчиняється злочин, – реалізація товарів або надання послуг.

Сфера застосування цієї норми обмежується певним колом цивільно-правових угод, а здійснення шахрайських дій поширюється на більш ширше коло відносин, пов’язаних з обігом матеріальних цінностей, зокрема й тих, які вилучені з цивільного обігу. Диспозицією ст. 225 КК України обмежується коло способів учинення злочину – це обмірювання, обважування, обраховування чи інший обман покупців або замовників. Хоча ст. 225 КК України не містить вказівки на те, хто може бути суб’єктом цього злочину, але зі змісту статті випливає, що не будь-яка особа може підлягати відповідальності за цей злочин, а лише така, яка є працівником торговельного підприємства, установи, організації, що надають послуги населенню або здійснюють реалізацію товарів. Тому питання про кваліфікацію за ст. 225 КК України виникає лише за наявності спеціального суб’єкта – працівника зазначених підприємств і організацій, що наділені відповідними правами й обов’язками, а також громадян, які зареєстровані приватними підприємцями у сфері торгівлі та послуг.

Таким чином, суб’єктом цього злочину можуть бути працівники торгівлі, які безпосередньо обслуговують населення. Якщо ж обман, передбачений ст. 225 КК України, вчинює приватна особа (наприклад, селянин, який торгує на ринку овочами, вирощеними на власній ділянці, чи м’ясом відгодованої ним худоби), то його дії потрібно кваліфікувати за ст. 190 КК України як шахрайство. Слід додати, що вчинення дій, передбачених ст. 225 КК України, особою, яка тимчасово виконує обов’язки працівника торгівлі на прохання останнього (знайомий, родич), кваліфікується як шахрайство, оскільки ця особа не є працівником торгівлі й не зареєстрована приватним підприємцем. Звернення на свою користь надлишків товарів, які утворилися внаслідок обману покупців і замовників, потрібно кваліфікувати як шахрайство й обман покупців і замовників [4].

3.3. Покарання за обман покупців та замовників

На підставі зазначених вище аргументів, з метою підвищення ефективності захисту споживачів від введення в оману, пропонуємо:

  1. Викласти ст. 225 КК України та примітку до неї в такому вигляді:

„Стаття 225. Обман споживачів

  1. Умисне обмірювання, обважування, обраховування, введення в оману щодо споживчих властивостей або якості товару (роботи, послуги), а також інший обман споживачів під час реалізації товарів, виконання робіт або надання послуг працівником суб’єкта господарської діяльності або громадянином-підприємцем, якщо ці діяння вчинені у значних розмірах, —

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Ті самі діяння, вчинені особою, раніше судимою за обман споживачів, —

караються штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. Обманом споживачів у значних розмірах слід вважати обман, що спричинив громадянам матеріальну шкоду в сумі, яка перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.”

  1. Врахувати зауваження та пропозиції, висловлені нами в аційному дослідженні:

а) під час проведення законопроектних робіт, спрямованих на оптимізацію кримінально-правової охорони громадян-споживачів від посягань на їх права та законні інтереси;

б) при підготовці постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про обман покупців та замовників”.

Підбиваючи підсумок, маємо зазначити, що представлене дослідження проблем кримінальної відповідальності за обман покупців та замовників у контексті кримінально-правової охорони споживчих відносин мало на меті розглянути лише основні питання цієї теми, а відтак не може претендувати на абсолютність.

ВИСНОВКИ

Дослідження актуальних проблем кримінальної відповідальності за обман покупців та замовників, здійснене відповідно до сформульованих завдань роботи, дає підстави для таких висновків.

Одним із найголовніших факторів розвитку вітчизняної економіки слід визнати посилений захист прав та законних інтересів споживачів. Про це свідчить і виявлена активізація нормотворчої діяльності органів законодавчої та виконавчої влади в зазначеному напрямку, яка зумовила зародження й дедалі стрімкіший розвиток міжгалузевого правового інституту споживчого права. У цьому аспекті слід позитивно оцінити тенденцію до уніфікації норм стосовно дотримання прав і законних інтересів споживачів, вироблення міжнародних стандартів у цій галузі, спільного вироблення шляхів подолання проблем, які мають місце у цій сфері, у площині міжнародних (всесвітніх) та регіональних установ.

Сучасний механізм державного захисту прав та законних інтересів споживачів отримує прояв у врегулюванні відносин між споживачами та виробниками, продавцями, виконавцями товарів, послуг та робіт, а також в охороні цих відносин заходами державного примусу. Регулювання зазначених вище відносин здійснюється насамперед шляхом встановлення взаємних прав та обов’язків суб’єктів відносин диспозитивними галузями права. Охорона останніх здійснюється імперативними галузями права, зокрема кримінальним правом.

Кримінально-правові норми, що встановлюють відповідальність за посягання на суспільні відносини із забезпечення прав та законних інтересів споживачів, входять до механізму правового регулювання споживчих відносин, виступаючи тією його частиною, яка виконує охоронну функцію щодо регламентованих нормами цього комплексного інституту відносин.

Ретроспективний аналіз свідчить, що паралельно зі становленням кримінального права як галузі відбувався процес виокремлення норм про відповідальність за злочини проти споживачів, котрі здебільшого стосувалися різноманітних форм обману, фальсифікації. При цьому розвивалася тенденція до об’єднання (концентрації) розгляданої групи злочинів у межах дедалі меншої кількості структурних частин аналізованих актів, що є свідченням поступового усвідомлення законодавцем їх спорідненості. Паралельно з цим розширювалися межі кримінально-правової охорони інтересів громадян щодо задоволення ними власних побутових потреб у сфері торгівлі та послуг. Поступово відбувалися процеси уніфікації кримінально-правових норм, які встановлювали відповідальність за ці посягання, шляхом відступу від казуїстичності при їх формулюванні.

Зазначимо, що виділення групи кримінально караних діянь, які посягають на права та законні інтереси споживачів, не було традиційним у вітчизняній теорії кримінального права. Злочини, що включаються до цієї групи, правознавці здебільшого відносили до тих, що вчиняються у сфері промисловості, торгівлі та послуг. Ми доходимо висновку про те, що існує нагальна необхідність у виробленні нового підходу до цих злочинів, який повинен виходити, передусім з пріоритету кримінально-правової охорони прав та законних інтересів споживачів. І мова повинна вестися не про механічну заміну однієї назви іншою, а про суттєву зміну самого підходу до розгляданої групи кримінально караних деліктів.

Аналізуючи структурні елементи видового об’єкта злочинів, що посягають на суспільні відносини з забезпечення прав та законних інтересів споживачів, ми дослідили такі його компоненти, як учасники (суб’єкти) відносин, предмет відносин та сутність взаємодії споживачів із суб’єктами господарської діяльності. Проведений аналіз підтвердив висунуту нами тезу про те, що чинне кримінальне законодавство містить ряд норм, призначених прямо чи опосередковано охороняти права та законні інтереси споживачів від злочинних посягань. До них, зокрема належать: ст.ст. 204, 225, 226, 227, 229, 327 КК України 2001 р.

На нашу думку, для обману покупців та замовників, а також для випуску або реалізації недоброякісної продукції характерним є механізм заподіяння шкоди об’єктові „зсередини”, коли злочин вчиняється самим учасником суспільних відносин. У такому випадку шкода спричиняється шляхом виключення суб’єкта з цього суспільно корисного й охоронюваного кримінальним законом суспільного відношення. Відтак доходимо висновку, що кримінально-правову охорону споживчих відносин, так би мовити „в чистому вигляді” здійснюють лише норми, передбачені ст.ст. 225, 227 КК України.

Виходячи з вищезазначеного та ґрунтуючись на системно-структурному аналізові видового об’єкта злочинів, що посягають на споживчі відносини, ми сформулювали його визначення як суспільних відносин із забезпечення дотримання продавцями (виробниками) товарів, виконавцями робіт та послуг закріплених у законодавстві прав та охоронюваних законом інтересів громадян-споживачів під час задоволення ними власних побутових, не пов’язаних із підприємницькою діяльністю, потреб щодо придбання та користування певними благами (товарами, роботами, послугами).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України.— 1996.— №30.— Ст.141.
  2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. — 2001.— №25-26.— Ст.131. Із наступними змінами та доповненнями.
  3. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року № 129-IV // Урядовий кур’єр. — 09.10.2003.— №189.
  4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-X // ВВР УРСР.— 1984.— Додаток до № 51.— Ст.1122. Із наступними змінами та доповненнями.
  5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-ІV // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003.— №5.— 464 с.
  6. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV // Відомості Верховної Ради. — 2003.— № 18-22.— Ст.144.
  7. Закон України „Про ціни і ціноутворення” від 3 грудня 1990 року № 507-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1990.— №52.— Ст.650. Із наступними змінами станом на 10.02.2000.
  8. Закон України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 року №1023-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1991.— № 30.— Ст.379. В редакції Закону України № 3682-XII від 15 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1994.—№ 1.— Ст.1. Із наступними змінами станом на 10.01.2002.
  9. Авер’янов В.Б., Денисов В.Н., Сіренко В.Ф., Бобровник С.В., Головченко В.В. Законодавство: проблеми ефективності / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: Наук. думка, 1995.— 232с.
  10. Алексеев А.И. Криминология. Курс лекций.— М.: Издательство «Щит-М», 1999.— 340 с.
  11. Алексеев С.С. Теория права.— М.: Издательство БЕК, 1994.— 224 с.
  12. Белоусов Е.Н., Крючкова П.В., Орлова Л.А., Сорк Д.М., Янин Д.Д. Закон о защите прав потребителей с научно-практическим комментарием / Международная конференция обществ потребителей.— М., 1996.— 122 с.
  13. Беляев И.Д. История русского законодательства: Для студ. вузов, обуч. по юрид. спец. / Санкт-Петербургский ун-т / Ю.А. Санулов (сост.).— СПб.: Лань, 1999.— 640с.
  14. Бойко А.И. Римское и современное уголовное право.— СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003.— 259 с.
  15. Волженкин Б.В. Преступления в сфере экономической деятельности (экономические преступления).— СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002.— 641 с.
  16. Волков Б. С. Проблема воли и уголовная ответственность. — Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1965. — 136 с.
  17. Воробей П.А. Кримінальна відповідальність за незаконну торговельну діяльність / Під ред. В.К.Матвійчука.— К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996.— 116 с.
  18. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика.— М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2001.— 316 с.
  19. Гаухман Л.Д., Максимов С.В. Уголовная ответственность за преступления в сфере экономики.— М.: Учебно-консультационный центр «ЮрИнфоР», 1996.— 304 с.
  20. Гуторова Н.А. Преступления в сфере хозяйственной деятельности: Раздел VІІ Особенной части Уголовного кодекса Украины с научно-практическим комментарием.— Х.: ООО „Одиссей”, 2003.— 256 с.
  21. Гуторова Н.А. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций.  — Харьков: «Одиссей», 2003.— 320 с.
  22. Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія.— Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001.— 384 с.
  23. Джекебаров У. С., Рахимов Т. Д., Судакова Р. Н. Мотивация преступлений и уголовная ответственность. — Алма-Ата: Наука, 1987. — 192 с.
  24. Дзигарь А.Л. Уголовные наказания: Эволюция и перспективы: Монография.— Краснодар, 2001.— 201 с.
  25. Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: Монографія.— К.: Юридична практика, 2003.— 924 с.
  26. Дудоров О.О., Мельник М.І., Хавронюк М.І. Злочини у сфері підприємництва: Навчальний посібник / За ред. Хавронюка М.І.— Київ: Атіка, 2001.— 608 с.
  27. Зелинский А. Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. — Харьков: Вища школа, 1986. -167 с.
  28. Комах Е. В. Правовой статус предприятий розничной торговли: Дис. … канд. юрид. наук (12.00.04) — Донецк, 1999. — С.143.
  29. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів.— К.: Юрінком Інтер, 1998.— 416 с.
  30. Коржанський М.Й. Об’єкт і предмет злочину.— Київ, 1997.— 112 с.
  31. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій.— К.: Наукова думка, 1996.— 336 с.
  32. Короленко М.П. Проблеми декриміналізації діянь.— К.: Науковий світ, 2000.— 11 с.
  33. Котов Д. П. Мотивы преступлений и их доказывание. Вопросы теории и практики. — Воронеж, 1975. — 152 с.
  34. Криминология: Учебник (для учебных заведений МВД Украины) / Лихолоб В.Г., Филонов В.П., Коваленко О.И., Михайлов А.Е.; Под ред. В.Г.Лихолоба и В.П.Филонова.— Киев-Донецк, 1997.— 398 с.
  35. Криминология: Учебник для юридических вузов / Под общей редакцией доктора юридических наук, профессора А.И.Долговой.— М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРАМ, 1999.— 784 с.
  36. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна: Курс лекцій / За ред. М.Й.Коржанського. — К.: Атіка, 2001.— 432 с.
  37. Кримінальне право України. Загал. частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В.Андрусів, П.П.Андрушко, В.В.Бенківський та ін.; За ред. П.С.Матишевського та ін.— Стер. вид. — К.: Юрінком Інтер, 2000.— 512 с.
  38. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І.Бажанов, Ю.І.Баулін, В.І.Борисов та ін.; За ред. проф. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, С.Я.Тація.— Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.— 416 с.
  39. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І.Бажанов, Ю.І.Баулін, В.І.Борисов та ін.; За ред. проф. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, С.Я.Тація.— Х.: Право, 1997.— 368 с.
  40. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В.Андрусів, П.П.Андрушко, С.Я.Лихова та інші; За редакцією П.С.Матишевського та інших.— К.: Юрінком Інтер, 1999.— 896 с.
  41. Кримінальне право України: Тези лекцій і практ. завд. для курсантів Київського училища міліції МВС України / Н.В.Чернишова, М.В.Володько, М.А.Хазін. За ред. В.М.Бовсуновського.— К.: Наукова думка, 1995.— 456 с.
  42. Кримінальне право. Особлива частина: Підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та інші. Відпов. ред. Шакун В.І.— К.: НАВСУ-Правові джерела, 1999.— 896 с.
  43. Кримінальний кодекс України. Проект, підготовлений за завданням Комісії Верховної Ради України авторським колективом на чолі з проф. В.М.Смітієнком // Іменем закону.— 1997.— 16 травня.
  44. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. I. Борисов, С. Б. Гавриш та Ін./За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. — 1196 с.
  45. Кримінологія: запрошення до дискусії: Монографія // Авт. кол.: О.В.Баляба, Е.В.Віленська, Е.О.Дидоренко, Б.Г. Розовський.— Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000.— 318 с.
  46. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений.— 2-е изд., перераб. и дополн.— М.: Юристъ, 2001.— 304 с.
  47. Кузьміна С.А. Захист інтересів суб’єктів господарювання від недобросовісної конкуренції: Дис. … канд. юрид. наук (12.00.04) — Донецьк, 2000. — С.44.
  48. Левшина Т.Л. Основы законодательства о защите прав потребителей: Курс лекций / Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ. — М.: Юрид. лит., 1994. — С.4.
  49. Наумов А.В. Механизм уголовно-правового регулирования // Криминологические и уголовно-правовые идеи борьбы с преступностью / РАН; Институт государства и права / С.В. Бородин (ред.). — М., 1996. — С.7.
  50. Пионтковский А. А. Учение о преступлении по со-ветскому уголовному праву // Курс советского уголовного права. Общая часть. — М.: Госюриздат, 1961. — 666 с.
  51. Преступления в сфере экономики. Уголовно-правовой анализ и квалификация / Б.Д.Завидов, О.Б.Гусев, А.П.Коротков, И.А.Попов, В.И.Сергеев. — М.: Экзамен, 2001. — С.4-6.
  52. Стрельцов Е. Л. Ответственность за обман заказчиков по советскому уголовному праву.- К.: Вища школа, 1985.- 152 с.
  53. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Отв. ред. Е. Л. Стрельцов. — Харьков: ООО «Одиссей», 2005 — 864 с.
  54. Юридична енциклопедія. — К. Українська енциклопедія, 2002. — Т. 4. — 717 с.