ВСТУП.

РОЗДІЛ 1. Давньосхідні монархії.

1.1. Виникнення давньосхідної держави.

1.2. Сутність давньосхідної форми правління.

1.3. Механізм східної теократії.

РОЗДІЛ 2. Єгипет і Китай – країни із деспотичною формою правління.

2.1. Єгипет – країна з деспотичною формою монархії.

2.2. Китай – централізована деспотична імперія.

РОЗДІЛ 3. Вавилон і Індія: обмеження влади царя.

3.1. Правителі Вавилона.

3.2. Індія – монархічна форма форжави.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

ВСТУП

Актуальність теми: відомості, що стосуються походження і розвитку держави в країнах Стародавнього Сходу, мають для нас особливе значення. Інтерес до них пояснюється передусім тим, що історія цих найбільш ранніх цивілізацій, де процес виникнення держави, як правило, не був ускладнений взаємодією з уже існуючими розвиненими політичними структурами, дає можливість з найбільшою повнотою розкрити сам механізм становлення державності взагалі.

Ще в далекій давнині в долинах таких великих азіатських та африканських рік, як Тигр і Євфрат у Месопотамії, Ніл у Єгипті. Інд і Ганг в Індії, Хуанхе і Янцзи в Китаї, а також у Закавказзі та Середній Азії з'являються перші паростки цивілізації. Родючі землі, хороші кліматичні умови, великі повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Разом з тим розвивалися скотарство, ремесло, обмін. Саме в таких регіонах, найсприятливіших для життя людини, виникали нові форми господарства і культури, зароджувалося рабство, з'являлася приватна власність. Первіснообщинний лад вступав у стадію свого розкладу, розвивалися необхідні передумови для виникнення і успішного розвитку класового суспільства.

Археологічні матеріали, які мають відношення до Стародавнього Єгипту, фіксують уже в V-IV тисячоліттях до н. е. появу тут приватної власності, наявність полонених-рабів, початок соціального розшарування вільних общинників. У Стародавній Месопотамії розвиток продуктивних сил на кінець IV — початок III тисячоліття до н. е. досяг рівня, необхідного для виникнення класового суспільства. В Індії це відбувалося дещо пізніше — в середині III тисячоліття до н. е. Наприкінці III — на початку ІІ тисячоліття до н. е. первіснообщинний лад вступив у період свого розкладу і в Китаї. У Закавказзі подібні зрушення відбувалися в ХУІІ — IX століттях до н. е.

Першим ступенем у розвитку класового суспільства, початкового фазою в становленні держави і права був Стародавній світ.

Стародавні цивілізації існували протягом величезного проміжку часу, з IV-III тисячоліть до н. е. і до середини І тисячоліття н. е. За своєю суттю це були рабовласницькі суспільства, основою яких став поділ на вільних і рабів. І хоча види рабської залежності були досить різноманітними, і траплялися в ці часи різні форми власності на раба (державна, храмова, общинна, приватна), сутність рабства була єдиною — експропріація особи раба, зведення його до рівня засобів виробництва. Рабство, навіть у тих країнах, де кількість рабів була порівняно невеликою, мало значний вплив на статус різних груп вільного населення (підвладних членів сім'ї, різного роду боржників, представників нижчих каст тощо), і навіть на становище селян-общинників, робочою силою яких могла розпоряджатися держава. Рабство залишало глибокий слід в ідеології, політичній та правовій свідомості вільного населення. Дуже значним був вплив рабовласницьких відносин на форми держави і державний лад, на діючі системи права.

Не всі народи земної кулі пройшли стадію класового рабовласницького суспільства і держави. На більшій частині нашої планети в цю епоху продовжував ще зберігатися родоплемінний лад, але рабовласницькі держави протягом усієї своєї історії значно впливали на первіснообщинну периферію, яка їх оточувала, прискорюючи в ній процес класоутворення.

В історичному розвитку держав Стародавнього світу можна побачити як єдині, загальні для всіх них закономірності, так і значну своєрідність, особливості, притаманні кожній окремій державі. Усі вони, наприклад, за своєю суттю були рабовласницькими, однак характер рабства був різним. Повсюди існував апарат державного примусу, але форми правління, структура органів влади і управління, принципи організації державного апарату були неоднаковими. Істотні розбіжності мали і діючі в цих країнах системи права. У зв'язку з цим в історико-правовій науці всі стародавні держави, світу поділяють на дві групи: держави Стародавнього Сходу і держави античного світу.

Під Стародавнім Сходом розуміють, як правило, країни Близького Сходу (Єгипет, Ассиро-Вавилонська держава, Хетське царство, Урарту, Фінікія, Палестина, Персія). Інколи до цього списку додають Давню Індію і Давній Китай. Саме тут виникли перші в історії людства держави та склалися найбільш ранні правові системи. Для порівняння: перші держави в Європі з`явилися на 1-1,5 тис. років пізніше, ніж на Близькому Сході чи в Індії.

Давньосхідна держава, будучи рабовласницькою, являла собою організацію панування над рабами і дрібними виробниками — селянами і ремісниками. Основне її завдання полягало в охороні рабовласницької власності і відповідної форми експлуатації величезної маси рабів і незаможної частини вільного населення, в придушенні, у разі необхідності, їх опору.

Мета нашого дослідження полягає в тому, щоброзкрити правовий статус правителя в державах Стародавнього Сходу.

Завдання дослідження:

• охарактеризувати давньосхідні монархії;
• Єгипет і Китай – країни із деспотичною формою правління;
• Вавилон і Індія: обмеження влади царя.

Об`єктом дослідженняє правителі в державах Стародавнього Сходу.

Предметом дослідженняє науково-теоретичне вивчення правового статусу правителя в державах Стародавнього Сходу.

Структура роботи – робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (30) і має загальний обсяг 53 сторінки.

РОЗДІЛ 1. ДАВНЬОСХІДНІ МОНАРХІЇ

1.1. Виникнення давньосхідної держави

Відомості, що стосуються походження і розвитку держави в країнах Стародавнього Сходу, мають для нас особливе значення. Інтерес до них пояснюється передусім тим, що історія цих найбільш ранніх цивілізацій, де процес виникнення держави, як правило, не був ускладнений взаємодією з уже існуючими розвиненими політичними структурами, дає можливість з найбільшою повнотою розкрити сам механізм становлення державності взагалі.

Ще в далекій давнині в долинах таких великих азіатських та африканських рік, як Тигр і Євфрат у Месопотамії, Ніл у Єгипті. Інд і Ганг в Індії, Хуанхе і Янцзи в Китаї, а також у Закавказзі та Середній Азії з'являються перші паростки цивілізації. Родючі землі, хороші кліматичні умови, великі повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Разом з тим розвивалися скотарство, ремесло, обмін. Саме в таких регіонах, найсприятливіших для життя людини, виникали нові форми господарства і культури, зароджувалося рабство, з'являлася приватна власність. Первіснообщинний лад вступав у стадію свого розкладу, розвивалися необхідні передумови для виникнення і успішного розвитку класового суспільства.

Археологічні матеріали, які мають відношення до Стародавнього Єгипту, фіксують уже в V-IV тисячоліттях до н. е. появу тут приватної власності, наявність полонених-рабів, початок соціального розшарування вільних общинників. У Стародавній Месопотамії розвиток продуктивних сил на кінець IV — початок III тисячоліття до н. е. досяг рівня, необхідного для виникнення класового суспільства. В Індії це відбувалося дещо пізніше — в середині III тисячоліття до н. е. Наприкінці III — на початку ІІ тисячоліття до н. е. первіснообщинний лад вступив у період свого розкладу і в Китаї. У Закавказзі подібні зрушення відбувалися в ХУІІ — IX століттях до н. е [12, с. 17].

Процес соціальної стратифікації спостерігається в цих країнах усе виразніше. Швидко розповсюджується рабство, неухильно зростає приватна власність. Усе це вносить у життя людей значні зміни. Прагнення до збагачення стає визначальним моментом у їх діяльності. Гонитва за чужим добром веде до війн між сусідніми общинами і племенами, поступово утворюється соціальна верхівка, яка тепер протистоїть усій масі вільних общинників.

Важливим моментом у переході від родового суспільства до класового був розвиток на останньому етапі первіснообщинного ладу особливої організації управління, яка дістала назву військової демократії, її основні елементи у вигляді народних зборів чоловіків-воїнів, ради родових старійшин і верховного воєначальника можна знайти в усіх країнах Стародавнього Сходу на певному рівні їх розвитку. Верховна влада тут також належала народним зборам, основою колективу були кровні зв'язки. Військові вожді (раджан в Індії, лугаль в Месопотамії і т. д.) обиралися народними зборами.

Організація управління у вигляді військової демократії формується в умовах, коли з'являються приватна власність і зародки експлуатації. А це веде до розхитування підвалин родового ладу. Отже, тут уже помітні не тільки риси родової організації, а й початок її руйнування, перші зародки державної влади.

Виникнення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї та Месопотамії публічної влади, відокремленої від народу, відбувалося на основі розвитку тих зародків державної організації, які містила в собі військова демократія.

Піднесення військового вождя в процесі становлення державності було характерною рисою для країн Стародавнього Сходу. Поряд з військовими обов'язками такий вождь привласнює і господарські функції. Так, лугаль у Стародавній Месопотамії очолює роботу по будівництву храмів, міст, іригаційних споруд і т. д. Одержує лугаль і економічну базу у вигляді великого власного господарства. Виділялися своїм багатством і раджапи Стародавньої Індії, які отримали право «карати тих, хто заслуговує кари, і підтримувати тих, хто заслуговує підтримки» [12, с. 23]. Посада такого вождя стає спадковою.

Навколо нього утворюється новий, тепер уже державний апарат управління, тоді як народні збори і рада родових старійшин відходять на другий план. У Єгипті, Індії, Месопотамії до такого державного апарату управління входили, з одного боку, найближчі родичі правителя, з другого — особисті його слуги.

Поступово оформлявся і другий елемент державності — розподіл населення за територіальною ознакою. У цих країнах з'являється поняття територіальних одиниць, усередині яких живуть люди, які не зв'язані родинними стосунками.

Таким був шлях виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу.

Ще на зламі ІУ — III тисячоліть до н. е. склалася давньоєгипетська державність, яка існувала до І століття до н. е. На початку III тисячоліття до н. е. виникають міста-держави в Месопотамії: Еріду, Ур, Лагаш та ін. Перша успішна спроба об'єднати країну була зроблена Саргоном — правителем Аккада (XXIV ст. до н. е.). Потім підноситься місто Ур, а в XVIII ст. до н. е. виникає одна з найвеличніших держав давнини — Вавилонське царство. У II тисячолітті до н. е. з'являється держава в Китаї. В епоху Чжоу (XI — III ст. до н. е.) давньокитайська держава розпадається на декілька ворогуючих між собою самостійних царств. Роздробленість була ліквідована в III столітті до н. е., коли утворилася могутня централізована імперія Дінь. В Індії у III — II тисячоліттях до н. е. в долині Інду виникає і розвивається культура Хараппи — самобутня цивілізація, яка вже знала державну владу[19, с. 31]. Однак у середині II тисячоліття до н. е. ця культура зникає, і в XIII — XII століттях до н. е. починається новий етап в історії Індії, який був пов'язаний з проникненням на її територію племен аріїв. Процеси класового розшарування, що відбувалися в цей час у аріїв, обумовили виникнення в середині І тисячоліття до н. е. ряду невеликих держав у долині Гангу. З утворенням 332 року до н. е. імперії Маур'їв було досягнуте політичне об'єднання країни. У IX столітті до н. е. в Закавказзі на Вірменському нагір'ї в районі озера Ван виникає держава Урарту[19, с.32].

Своєрідною рисою давньосхідних суспільств була також наявність кастового ладу. Вільне населення тут не було однорідним за своїм правовим становищем. Воно поділялося на соціальні групи, які мали різні права та обов'язки і перетворювалися поступово на зв'язані однією професією замкнені касти.

Кастовий поділ був властивий усім давньосхідним суспільствам. У Стародавньому Єгипті, кастовими групами ставали жерці, воїни, переписувачі та ін. У середині І тисячоліття до н. е. станово — кастові групи оформлюються в Китаї. У Стародавньому Вавилоні вільне населення поділялося на дві категорії: авілум (людина, син людини) і мушкенум (дрібний люд).

За своїм правовим становищем авілум стояв вище мушкенума. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я авілума охоронялися більш суворо. Так, якщо авілум виб'є око авілуму або зламає йому кістку, то винний відповідав за принципом таліону — «рівне за рівне», тобто «око за око». Коли ж він так само скалічить мушкенума, то покарання мало обмежитися штрафом. Особливий правовий статус отримував не тільки сам авілум, але й члени його сім'ї. Наприклад, якщо авілум вдарить вагітну жінку, дочку авілума, і ця жінка 'помре, то належить вбити його власну дочку. Але коли такий випадок траплявся з дочкою мушкенума, то досить було заплатити за її смерть 1/2 міни (приблизно 250 г) срібла. Різниця між цими групами полягала, як вважають деякі дослідники, в тому, що авілум — це повноправні общинники, а мушкенум — люди, які стояли поза общиною і були пов'язані з царським або храмовим господарством. Однак найвідчутнішим кастовий розподіл був у Стародавній Індії, де все вільне населення поділялося на чотири замкнені групи — варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Поділ на варни було оголошено споконвічне існуючим, він був освячений релігією. На підтвердження цього жерцями було створено легенду про те, що великий «прабатько всіх живих істот» Пуруша створив брахманів із своїх уст, кшатріїв — із рук, вайшіїв — із стегон, шудр — із ступень. Для кожної варни жерцями була розроблена своя дхарма, тобто закон способу життя, визначені права і обов'язки.

Утворилася ієрархія варн. Кожна попередня за народженням варна розглядалася вищою за наступну. Три перші варни вважалися «двічі народженими» і різко протиставлялися варні шудр — «один раз народженим», людям низького походження[15, с. 14].

Першу варну складали жерці-брахмани, їм приписували божественне походження, вони користувались особливими пільгами та 18 привілеями. Брахмани були монополістами знань і освіти, часто займали в державному апараті впливові посади різного роду радників. їх обов'язком було постійно вивчати священні книги — Веди і навчати інших, приносити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Брахмани вважалися володарями усього живого і мертвого на землі, всі їхні бажання повинні були виконуватися безвідмовно. Особу і майно вважали недоторканними, а будь-яка образа, поранення, вбивство брахмана тягнули за собою найсуворіші покарання.

Привілейованою варною були і кшатрії-воїни. Цій варні ставили в обов'язок управляти країною, захищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релігійних обрядів та ритуалів. Кшатрії становили світську знать, яка була наділена державною, політичною і військовою владою. З варни кшатріїв, як правило, походили правителі Індії — раджі.

За вченням брахманів, між ними і кшатріями повинна існувати тісна співпраця і взаємодопомога. «Кшатрії не благоденствують без брахманів, — сказано в Законах Ману, — брахмани не благоденствують без кшатріїв; брахмани і кшатрії, будучи міцно з'єднаними, благоденствують і в цьому (світі), і в майбутньому» [15, с.18].

Найчисленнішою була варна вайшіїв. Вона була вже непривілейованим станом. До неї входили селяни-общинники і торговці. Засобом існування вайшіїв були землеробство, скотарство, торгівля. Люди цієї варни були зобов'язані вправно і добросовісно працювати, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно приносити жертви, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечувати всім необхідним себе і членів вищих варн.

Для варни шудр був визначений лише один обов'язок — вірно служити трьом вищим варнам. Шудри були особисто вільними, вони не були рабами, мали право володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Однак шудра не мав права брати участь у релігійних обрядах, на нього дивились як на нечистого. Брахман не повинен був давати шудрі ні поради, ні залишати своєї їжі, не повинен був навчати шудру священному закону. Показово, що в законах було сказано: «Шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи можливість (зробити це). бо шудра, набуваючи багатство, утискує брахманів» [3, с. 29]. Але були в Індії і такі вільні люди, які опинилися за межами чотирьох варн — чандали та ін. «Здебільшого це були представники відсталих племен, їх вважали «нечистими» [3, с.29]. Вони виконували брудну роботу, працювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерців, тощо, їм було заборонено входити вдень у селища, користуватися громадськими колодязями та купальнями. Вони повинні були все своє життя кочувати, переходячи з одного місця на інше.

Належність до тієї чи іншої варни визначалася тільки народженням. Перехід із однієї варни до іншої був неможливим. Індійцю всіляко прищеплювали переконання в необхідності найсуворішого додержання всіх правил, що стосувалися його варни. «Тільки додержання (кожним) свого закону, -сказано в давньоіндійській пам'ятці, -веде на небо і у вічність, при його порушенні світ гине від змішання каст» [3, с.30].

Поділ на варни пронизував усе життя древнього індійця. Від варни залежали тяжкість покарання, розмір одержаної спадщини, відсоток за договором позики. Правове становище людини, її заняття або професія, ім'я, одяг, порядок прийняття їжі — все це визначалося варною.

Такі найхарактерніші риси суспільної структури в країнах Стародавнього Сходу.

1.2. Сутність давньосхідної форми правління

Давньосхідні держави набули своїх остаточних форм не відразу, їх державно-політичний розвиток почався з етапу ножових держав — адміністративно-господарських об'єднань общин, що тільки починали втрачати свій родовий і первісно-суспільний характер. Це наклало відбиток на форму політичного режиму, що багато в чому зберіг риси демократизму і егалітаризму родоплемінного ладу, і на одну з перших державних форм правління — монархію.

Переважною і типовою для давньосхідних держав була монархічна форма правління, проте це була не єдина форма. Індії, наприклад, були відомі своєрідні республіки — гани і сангхи, а у вавилонських містах траплялися деякі елементи самоврядування.

Виникнення і тривале існування в країнах Стародавнього Сходу особливої давньосхідної форми правління, яка характеризується необмеженою владою божественного правителя, правителя-бога, визначалися специфікою їх соціальне-економічного розвитку. Річ у тім, що існуюча потреба сумісних зусиль для запобігання руйнівним наслідкам повеней або їх ліквідації, а пізніше і для економного і сумісного використання води владно вимагала втручання централізуючої сили уряду. Отже, турбота про величезні громадські роботи, про створення технічно продуманої, складної системи іригаційних споруд переходила до рук держави. Це спричиняло посилення державного апарату, виникнення сильної державної влади, яка мала змогу регулювати економічне життя давньосхідного суспільства.

Оскільки держава в країнах Стародавнього Сходу в цілому складалася з безлічі сільських общин, кожна з яких мала свою зовсім самостійну організацію і становила замкнений маленький світ, правитель виступав як об'єднуюче начало і підносився наче божество над усіма дрібними і роз'єднаними общинами. Ось чому система сільських общин завжди ставала міцною основою сильної центральної влади

Отже, існуюча в країнах Стародавнього Сходу форма правління зрештою була обумовлена економічним фактором, певними особливостями способу виробництва.

Можна знайти різні оцінки форми правління, яка існувала в країнах Стародавнього Сходу. Дуже поширеним було і залишається сьогодні визначення її як східної деспотії, тобто «монархічної форми правління з необмеженою владою обожнюваного правителя, жорсткою централізацією, всеосяжним контролем розгалуженого військове-адміністративного апарату» [5, с. 42]. Концепція східної деспотії була сприйнята історичною та історико-правовою наукою. І слід визнати, що вона зіграла позитивну роль у розкритті закономірностей функціонування соціальне- політичних і духовних структур Стародавнього Сходу.

Першими взяли під сумнів концепцію східної деспотії фахівці-сходознавці. Організація політичної влади в Стародавній Індії, Вавилоні та інших давньосхідних державах, зазначали вони, довгий час зберігала риси племінної демократії та деякі елементи самоврядування і тому, у строгому розумінні слова, не була деспотією. Отож уявлення про всеосяжне поширення деспотії на Сході є помилковим.

Більш рішучими були виступи проти концепції східної деспотії під час дискусії про азіатський спосіб виробництва, яка розгорнулася у другій половині 60-х років XX ст. Учасники дискусії, посилаючись на нові матеріали, аналіз першоджерел, вважали за необхідне дати більш точне визначення давньосхідної форми правління і відмовитись від поняття східної деспотії.

У зв'язку з цим доцільно згадати, що свого часу Гегель запропонував для визначення форми держави на Стародавньому Сході інше поняття — східну теократію[5, с. 44]. Воно значно точніше відображує форму правління, яка існувала в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, де правитель розглядався як бог або представник бога на землі, де існувало тісне переплетіння політичної і релігійної влади, де особлива роль належала жрецтву, та ін.

Саме тому у підручнику використовується визначення форми держави на Стародавньому Сході як східної теократії.

1.3. Механізм східної теократії

Щоб розкрити сутність східної теократії, слід передусім розглянути її механізм, визначивши висхідні елементи цієї форми правління, її складові частини.

Вершиною усього державного механізму в країнах Стародавнього Сходу був правитель — цар. У Єгипті це був фараон, в Індії — раджа, в Китаї — ван, у Вавилоні — лугаль або патесі-лугаль. У його руках була зосереджена вся влада, йому належали всі вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, він був верховним воєначальником, найвищим суддею, в деяких країнах він мав жрецькі повноваження. «Держава — це цар: така коротко суть усіх елементів держави» [7, с.18], — стверджував автор «Артха-шастри», давньоіндійського політико-економічного трактату IV — III століть до н. е.

Характерною і найважливішою рисою східної теократії було обоготворення особи правителя. Це властиво для всіх країн Стародавнього Сходу. В Єгипті, наприклад, фараон вважався сином бога сонця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт». У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тяньцзи (син Неба). «Небесний владика» дав тяньцзи країну -Піднебесну, дав йому і народ. Отже, тяньцзи володіє Піднебесною тому, що її вручило йому велике божество, накази якого він і виконує. Обоготворявся також давньоіндійський раджа, який вважався втіленням восьми божеств — охоронців світу: Місяця, Вогню, Сонця тощо. Тому, «подібно Сонцю, він пече очі, ніхто на землі не може навіть дивитись на нього» [7, с. 19]. Так само у вступі до вавилонських Законів царя Хаммурапі говориться, що Хаммурапі — «могутній цар, сонце Вавилону, який дав світло країні Шумера і Аккада, був покликаний великими богами, які дарували йому народ («чорноголових») і направили його, щоб керувати людьми» [7, с. 19].

Складний двірцевий церемоніал повинен був підкреслювати надприродне походження правителя та його влади. В Єгипті не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя. Заборонялося підданим вимовляти або зображати на письмі також ім'я давньокитайського вона -тяньцзи. З метою звеличення правителів споруджувалися піраміди, розкішні палаци, величезні усипальні, численні храми та ін.

Маючи всю повноту влади, давньосхідний правитель водночас повинен був рахуватися з аристократичною верхівкою суспільства, з інтересами жрецької та військової знаті, інакше його могли скинути з трону, як це неодноразово мало місце в Єгипті та Вавилоні. Не випадково в Індії раджи, побоюючись двірцевих інтриг, вживали запобіжних заходів. Палац раджі з таємними проходами в стінах розташовувався в середині фортеці. Поблизу правителя постійно знаходилися знавці отрути і лікарі. Навіть з царицею раджа бачився тільки у внутрішніх покоях і тільки після того, як її оглянуть довірені літні жінки.

Влада правителя в давньосхідних країнах досягала різного ступеня сили. Необмеженою була влада, наприклад, правителя в Єгипті, де перед лицем фараона навіть вища знать почувалася зовсімбезправною. Ще грубіші форми правління існували в Китаї за царювання імператора Цінь Шихуона (ІІІ cт. до н. е.). У цей час з метою ослаблення внутрішніх ворогів та запобігання повстанням усю зброю в приватних осіб було відібрано, за наказом Цінь Шихуана було живцем поховано 460 конфуціанців, знищені стародавні книжки та ін. В Індії необмежена влада правителя не набула такого розвитку.

У розпорядженні правителя був розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу. Як говорить «Архашастра», «управління царством здійснюється з помічниками, одне колесо не крутиться» [12, с. 55].

Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна двірцева система управління, центром якої був палац правителя. Тут не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тому характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом. Тож особи, які обслуговували правителя, одночасно були і державними чиновниками, а дворецький, який очолював всю масу слуг і керував життям палацу, ставав вищою посадовою особою в цьому державному апараті.

Дійсно, першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький — чаті, в Китаї — сян, у Вавилоні — нубанда, в Індії — головний мантрин. Це був, як правило, найближчий родич правителя, вірна йому людина. В руках дворецького зосереджувалися всі важелі управління державою, він займався найрізноманітнішими питаннями, які потрапляли в поле зору правителя.

Безпосереднє управління виконувалося вищими посадовими особами. Так, в Індії чиновники центрального управління поділялися на декілька розрядів: радник — мантрин, вищий сановник — махаматра, сановник — аматья, наглядач — адх'якша. Тільки наглядачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників — мантрипарипіад. Він здійснював перевірку всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, крім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя, астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці та ін. Дуже впливовою особою в Індії був хатній жрець — пурохіта. Особливого значення надавалось шпигунам, таємним інформаторам. Були також посадові особи, які керували будівництвом і ремонтом зрошувальних споруд: каналів, водосховищ, загат, колодязів тощо.

У Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (візир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну, і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі. Візир очолював також Раду десяти — дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл»[3, с. 39]. Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт» [3, с. 40].

У Стародавньому Вавилоні найвищим сановником був нубанда, управитель царського палацу і маєтків. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом -усіма господарськими роботами, іригаційними спорудами, фінансами. Після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, радники царя, воєначальники. Усі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, але й вищими службовими особами в державі.

У Китаї в період Чжоу першим і найближчим помічником вана, який очолював усю масу чиновників і виконував різноманітні доручення правителя, був сян — дворецький. Згадуються, крім нього, три головні радники вана: тайбао, тайші і тайфу. Безпосереднє управління здійснювалося вищими чиновниками. Утворення централізованої імперії Цінь викликало деякі зміни в центральному апараті. Найближчим помічником ціньського імператора стає перший радник — ченсян, який очолював роботу апарату і виконував усі вказівки імператора. Важливу роль відігравав тайвей, який командував усіма збройними силами імперії. Особливе місце належало шаофу, який «відав збиранням податків з гір, морів, водоймищ і озер»[12, с. 55]. За зберігання зібраного з населення зерна відповідав «начальник великих складів»[12, с.55]. Питання суду і покарання входили до компетенції тінвея. Джерела повідомляють, що він відав «усіма законами про покарання». Складний апарат державного управління перебував під постійним контролем одного з вищих чиновників -юйші дафу і його помічників. Це був інститут всевідаючих цензорів — юйші.

Отже, в умовах двірцевої системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в пій були лише особи, слуги, яким давали доручення. Однак, незважаючи на велику кількість всіляких чиновників та посадових осіб і різнобічний характер їх діяльності, в цьому апараті можна знайти певну систему — наявність трьох головних галузей, трьох головних відомств управління.

Такими трьома провідними напрямами в роботі державного механізму були: фінансове відомство, або відомство по пограбуванню свого власного народу; військове відомство, або відомство по пограбуванню інших народів, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.

Це були системи органів державного апарату, які відали тією чи іншою сферою державного життя. До обов'язків фінансового відомства належали накладення і стягування податків, поборів та мит, стеження за наповненням царської казни тощо. Відомство військових справ займалося обороною країни від нападів сусідів, забезпеченням кордонів держави системою оборонних споруд та гарнізонами воїнів, матеріальним забезпеченням військ, їх озброєнням тощо. Відомство публічних робіт становило систему органів, які відали організацією, проведенням і забезпеченням суспільне необхідних громадських робіт, передусім іригаційної системи, каналів, водосховищ, будівництвом палаців, храмів, пірамід, вирубанням лісів, прокладанням доріг та ін. У Стародавній Індії спеціальні чиновники контролювали розподілення води на поля, вели боротьбу з наслідками стихійного лиха: повеней, затоплень, пожеж, засух.

Слід мати на увазі, що всі ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їх функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті самі державні органи виконували різні функції.

Двірцевій системі був властивий дуже високий ступінь централізації управління, що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів -в палац. Звідси -зв'язок між ланками державного механізму переважно за вертикаллю, вирішення найвищим сановником -чаті, ну бандою.

Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Як правило, вся територія давньосхідних імперій поділялася на декілька великих намісництв (областей, номів, округів тощо). Чиновникам, що стояли на чолі таких адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження. Це викликало постійну загрозу сепаратистських тенденцій, призводило, як це було, наприклад, у Китаї, до розпаду єдиної держави на окремі царства. Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. В Індії, Месопотамії, Єгипті, Китаї представники общинної адміністрації (старости, члени общинної або сільської ради, обліковці тощо) стежили за виконанням різноманітних обов`язків і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.

Отже, сувора централізація в побудові і діяльності царської адміністрації поєднувалась у державах Стародавнього Сходу з общинним самоврядуванням, притаманним низовій ланці управління.

Таким чином, можна зробити висновок, що вищою судовою владою в кожній з перерахованих вище держав володів монарх, йому підпорядковувалися всі судові органи держави. Судова влада не була чітко відмежована від адміністрації, і в основному судові функції виконували органи адміністрації. У всіх державах існували і вищі, і нижчі суди. Причому в Єгипті існували ще храмові суди і номові суди; в Вавилоні — професійні судді. У Єгипті і Вавилоні судова влада досягла більш високого рівня розвитку, ніж в Індії або Китаї.

Опорою апарату державного управління і найважливішою складовою частиною державного механізму країн древнього Сходу служили поліція і військо.

РОЗДІЛ 2. ЄГИПЕТ І КИТАЙ – КРАЇНИ ІЗ ДЕСПОТИЧНОЮ ФОРМОЮ ПРАВЛІННЯ

2.1. Єгипет – країна з деспотичною формою монархії

Як і у Вавилоні, держава в Єгипті мала характер своєрідної монархії — деспотії. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) належала одній особі — монархові, котрий правив за допомогою централізованого, бюрократичне організованого апарату, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію.

Причини деспотичної влади монархів крилися у специфічних природних умовах цього регіону, збереженні поземельної, сусідської общини, у відсутності впродовж тривалого часу, а потім слабкому розвитку приватної власності на землю, в необхідності проведення великого обсягу загальнодержавних, громадських (зокрема, іригаційних) робіт, необхідності тримати у покорі велику кількість рабів та ін.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалізованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості" [23, с. 48], оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра чи титул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що був символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишних обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілували землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали дозвіл поцілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідомляють, що люди втрачали свідомість або й помирали при повідомленні, що з ними хоче говорити фараон.

Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу засвідчують храми, споруджені на їх честь, грандіозні усипальниці — піраміди та інші будівлі, які споруджували впродовж десятиліть сотні тисяч людей. Фараону, і тільки йому, належала вся повнота законодавчої влади, його воля — закон; законом вважали все те, чого хоче фараон. Фараону належала і верховна виконавча, і судова влада, він був верховним воєначальником, іноді — й верховним жерцем.

Були, звичайно, періоди, коли влада фараона слабшала, їх убивали, усували з трону, особливо жерці, коли зміцнювались номи, домінували відцентрові сили. Але незабаром деспотична влада фараонів зміцнювалась і держава знову централізовувалась. Об'єктивні передумови впливали на це постійно. Насамперед, це необхідність будування і підтримання в робочому стані величезної, складної мережі каналів, водойм та інших іригаційних споруд. Така праця була не під силу не тільки окремим господарствам, громадянам, а навіть номам. Для її виконання необхідно було об'єднувати зусилля всієї держави, а це вимагало міцної влади. Без сильної влади, що здійснювала загальний нагляд і керівництво виконанням усіх цих робіт, Єгипет швидко б занепав.

Фараон правив державою за допомогою великого розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фараони спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосереджуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали "начальником усієї держави, півдня і півночі" "начальником усіх вельмож", йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць [23, с. 51]. Релігійна ідеологія підтримувала високий престиж візира, його оголосили "пророком справедливості", верховним жерцем бога Тота, бога законів і порядку, і вірили в те, що його устами говорить сам бог Тот, який, в свою чергу, є візиром бога Ра.

Візир зосереджував усі важелі державного управління. Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали йому про всі справи, від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити безмежність його влади. Він був підпорядкований тільки фараонові, який у разі потреби давав йому безпосередні вказівки. Візир очолював Велику раду десяти — дуже важливий орган у системі управління, що була також, цілком імовірно, найвищою судовою інстанцією країни (не рахуючи фараона). В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

Високим державним сановником був головний скарбник і одночасно хоронитель царської печатки. Функції його були ширші, ніж назва посади. Насправді йому підпорядковувались не тільки державна скарбниця, але ще й державні склади, комори, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою — зерном, худобою, птицею, плодами тощо. Тому його ще називали "завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл"[23, с.54]. Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони. Над ними стояли тільки фараон і візир.

Головному скарбнику безпосередньо допомагали два "скарбники фараона", які завідували каменоломнями, срібними і мідними рудниками, копальнями. Вони відповідали за поставляння будівельних матеріалів для царських робіт, могли ввозити їх з інших країн. Вони виконували також функції військового і морського міністрів.

Важливу роль відігравав "начальник усіх царських робіт" — так би мовити, міністр громадських (публічних) робіт. Існував ще ряд інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, зокрема "єдиний друг фараона", "фараонів знайомець" та ін.

Далі йшли правителі номів — номархи, яких призначав фараон зі знаті. Вони були наділені великою владою на місцях — законодавчою, виконавчою, судовою, військовою. Іноді влада номархів настільки зростала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засновували свої династії, воювали між собою і з зовнішніми ворогами, будували собі піраміди, палаци, храми.

На нижчих щаблях влаштувався розгалужений чиновницький апарат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними секретарями, писцями тощо, з властивими для них формалізмом, бюрократизмом, тяганиною, хабарництвом. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудниками, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, керували поліцією.

Найчисленнішою категорією була категорія писців і наглядачів. На ці посади мали доступ усі вільні. Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, хоча примусово спадкового закріплення громадян за певними спеціальностями не існувало. З епохи Середнього царства зберігся документ, у якому батько, віддаючи свого сина у школу писців, наставляв його: "Я бачив побої. Зверни серце своє до книг. Немає нічого вищого від них. Як у воді, плавай у книгах, і ти знайдеш в них опору: писець ніколи не був жебраком" [23, с. 56].

Для службовців нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. З розряду писців, наприклад, вийшло чимало вищих сановників Єгипту.

За свою службу чиновники отримували від фараона платню, здебільшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користування або й дарував землі, рабів, худобу та ін.

Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскільки останніх призначали на державні посади, а чиновники діставали сан жерців. В епоху Нового царства особливо зросла роль жерців у суспільстві і державі. Чимало жерців було призначено на високі державні посади: один із них був начальником флоту, інший — очолював усіх лікарів. У цю епоху небачене збагатились храми. За часів Рамзеса III, як засвідчують документи, храми володіли до 15 % усієї придатної до обробітку землі, до 500 тис. голів худоби, мали 53 майстерні, 88 кораблів, десятки тисяч рабів; на них працювали тисячі селян. Храмам належали каменоломні, копальні, рудники.

У період Стародавнього і навіть частково Середнього царства Єгипет не мав великої постійної армії. Професійною військовою силою були тільки загони особистої охорони фараона, його сім'ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внутрішнього порядку і кордонів — лівійські, нубійські лучники та ін. Військову охорону мали храми, збирачі податків. Така сама ситуація була і в номах. Крім того, в Єгипті здавна існувала поліція з нубійських негрів.

За необхідності скликали ополчення, основну масу якого становили селяни й ремісники. Кожен ном поставляв певну кількість війська. Такий же обов'язок покладали на храми та на інших великих землевласників.

Після вигнання гіксосів Єгипет мілітаризується, стає великою агресивною державою, небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з'являються нові види зброї — колісниці, згодом — бойові слони. Роль воїнів у суспільстві і державі зростає. Вони одержують додаткові пільги, за службу — оплату, в тому числі земельні ділянки, рабів. В епоху XIX династії (XII ст. до н.е.) з'являються наймані (головним чином лівійські) війська, роль яких і потенційна вага в армії дедалі зростають. Наділений привілеями клан воїнів стає все більш замкненим, професійним. Воєначальники, військові командири щораз більше впливають на державні справи. Іноді вони навіть проголошували себе фараонами, в тому числі іноземці (XXII династія, від X ст. до н.е.).

Судові органи в Єгипті не були відокремлені від владних чи адміністративних. Вищі службові особи в державі одночасно виступали як судді. Отже, верховним суддею був фараон — земний бог, що ніби втілював найвищу справедливість. Внаслідок цього він міг будь-яку справу розглядати особисто, як і змінити рішення будь-якої іншої судової інстанції. Зазвичай здійснення верховного судочинства фараон доручав візирові. Тільки деякі справи, наприклад про державну зраду, він розглядав особисто.

В свою чергу, візир розглядав справи або одноособове, або як головуючий Ради десяти, що, як зазначалось, виконувала судові й адміністративні функції. В епоху династії як вищий судовий орган виникає "Палата шести", яку теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі справи. До її складу, який затверджував фараон, входили вищі сановники держави.

2.2. Китай – централізована деспотична імперія

Як і в інших країнах Стародавнього Сходу, в Китаї існувала деспотична форма правління з великим і громіздким державним апаратом. Це було потрібно для організації передусім великомасштабних суспільних робіт, зазвичай іригаційних, що зумовлювалося економічними потребами країни, необхідністю тримати в покорі масу рабів, бідні верстви власних громадян, а також експансіоністським характером давньокитайської держави, яка постійно з кимось воювала, захищалась або нападала.

Тенденція до монополізації главою держави всієї повноти влади проявилася дуже швидко, ще в іньському Китаї, де спочатку не існувало чіткого порядку престолоспадкування — спадкували брати, сини, племінники. Наприкінці Інь престол передавався до найстаршого сина. В цей час складається й адміністративний апарат, у якому чиновники з покоління в покоління обіймали одні і ті ж посади, які передавались у спадок, проте з дозволу вана.

Уже в період пізнього Шан (Інь) правитель зосереджує не тільки всі функції управління країною, організатора економіки, а й верховного жерця, військового вождя тощо. Це й знайшло відбиток у появі титула "ван" — верховного правителя всієї країни. В іньських написах ідентичним терміном "ван" для позначення правителя держави є терміни "ді" і "цзи". "Ді" походить від слова "Шанді" — найвищого божества, представником якого на землі є"3емний ді" або "Нижній ді", тобто "ван". Згодом "ді" означало "імператор" або "цар". "Цзи" має буквальне значення "син", а в даному випадку — це титул царя, "сина божества"[3, с. 72]. Він широко вживався і в інші періоди історії Китаю.

Ван користувався необмеженою, деспотичною владою. Йому належала вся земля в державі. Він був найбільшим рабовласником. Іньські написи засвідчують, що в державі все робилося з наказу вана: "Ван наказав збудувати палац", "Ван наказав послати рабів прокопати канал", "Ван наказав цянам виступити у похід проти ту" тощо[3, с. 72].

Все населення держави Шань-Інь, а також усі підлеглі племена повинні були беззаперечно підкорятися вану; за непослух піддавали жорстоким покаранням. Ван був верховним воєначальником, особисто очолював всі більші походи іньців проти сусідніх племен з метою загарбання нових територій і полонених, був також першосвящеником; тільки він мав право робити жертвоприношення Небові. Йому віддавали шану як "синові Неба", і ця назва згодом (у ранньочжоуський період) перетворюється в офіційний титул — "Тяньцзи". Його називають "батьком і матір'ю" підданих, народ не мав права вимовляти його ім'я, щоб не осквернити Неба. Померлого вана ховали у великій гробниці-могилі, приносячи в жертву і ховаючи у тій же могилі його слуг, рабів, дружину, численні дари — все, що могло служити йому в потойбічному світі[3, с.74].

Великою була влада вана і в початковий період Чжоу, коли вона поширювалась не тільки на царські володіння, а й на підлеглі території правителів різних рангів.

Розпад держави Чжоу потягнув за собою значне послаблення влади вана. Зросло значення місцевих правителів, так званих чжоу хоу, які вийшли з його підпорядкування і стали укладати між собою на з'їздах "клятвенні договори" про союз і взаємну підтримку. Проте утвердження династії Цінь, при якій країна знову була об'єднана, різко посилило могутність верховного правителя.

В ціньсько-ханьському Китаї формується централізована деспотична імперія. Перемогу централізаторських тенденцій можна пояснити низкою сприятливих обставин і причин. Це, зокрема, етнічна духовна і культурна спільність більшості населення Китаю, яка почала формуватися в результаті асиміляції племен ще в Іньській державі. Власне іньське суспільство, іньська народність, культура лягли в основу китайської народності та культури. Це комплекс соціально-економічних причин, який об'єктивно вимагає створення єдиної системи господарства, єдиного внутрішнього ринку, єдиної системи мір, ваг, грошей, митної політики. Це усвідомлення найдалекогляднішими представниками правлячих кіл Китаю необхідності об'єднання, припинення постійної міжусобної боротьби "всіх проти всіх", що дуже послаблювала країну, їхня підтримка політики створення міцної централізованої влади виразилася у поширенні в епоху Чжаньго ідеології легістів, тобто прихильників міцної бюрократичної держави, строгих, обов'язкових для всіх законів, які б становили основу державного управління.

"Влада — це те, чим володіє лише правитель", — писав у IV ст. до н.е. Шан Ян, один з ідеологів легізму і державний діяч Ціньської імперії[8, с.25]. Діяльність легістів, котрі відстоювали в якості домінуючих інтереси правителя, держави, казни, була відповіддю на сваволю місцевих правителів, розвиток приватної земельної власності, що загрожувала традиційній системі експлуатації селянсько-общинних мас.

Власне Шан-Ян провів серію реформ, про які вже згадувалося і які вели до централізації царства Цінь (введення єдиного податку на землю залежно від розміру землеволодіння, чіткого адміністративно-територіального поділу, кругова порука в десяти- і п'ятидвірках, заборона кровної помсти, введення єдиної міри, ваги тощо).

Політика легістів у царстві Цінь завдала серйозного удару головному противнику централізації — потомственній титулованій аристократії, оскільки згідно з новим положенням про ранги знатності вони присвоювались не у зв'язку з аристократичним походженням, а за заслуги перед правителем.

Засновник Ціньської династії Інь Чжен, котрий прийняв у 221 р. до н.е. титул найвищого імператора — хуанді, відомий в історії під іменем Цінь Шихуана, знову зосередив у своїх руках всю повноту влади. Він правив жорстоко, свавільно, нещадно розправлявся з всілякими проявами невдоволення — чи то знаті, чи широких верств населення. Вся зброя у приватних осіб була конфіскована, знищені приватні замки, інші оборонні споруди. За його наказом були живими закопані у землю 460 конфуціанців, котрі виступали проти сваволі імператора, спалено численні стародавні книги, манускрипти.

Владу монарха у ціньсько-ханьському Китаї знову почали обожнювати. Вважалось, що він отримує повеління всемогутнього Неба на управління країною, яка називалася "Піднебесною". Небесний владика дає йому в управління і населення всієї країни, а також землі далеких некитайських "варварських" народів. Отже, вже тоді насаджувалась думка про китайського імператора як владики всіх китайських, а також відомих і невідомих некитайських земель. Саме в ці часи появляється твердження, що "всюди під обширним Небом немає такої землі, яка б не належала вану" [8, с. 29].

В розпорядженні верховного правителя знаходився численний, розгалужений апарат управління, на який він опирався, здійснюючи свою владу. До його складу, з одного боку, належали близькі та дальші родичі правителя, а з іншого — його особисті слуги та довірені урядовці. Це відобразилося на назвах службових осіб і їх становищі в державі.

У джерелах епохи Шан (Інь) зустрічається близько 20 офіційних титулів. Цих службових осіб за їх функціями можна розділити на три категорії. До першої належать цивільні урядовці, які допомагали вану в різних видах адміністративної роботи. До другої — військові командири (вищих рангів), до третьої — різні дорадники, консультанти, літописці, ворожбити та ін.

У період Чжоу центральні органи управління стали ще більше розвиненими і різноманітними. Уточнено розподіл функцій між органами й окремими урядовцями. При цьому, як засвідчують джерела, чжоу-ці в управлінні державою багато чого перейняли в іньців. Тому тут зберігалась значна спадкоємність у структурі та функціях державного механізму.

Найвищим після вана сановником в період Чжоу був сян. Він безпосередньо керував всіма вищими урядовцями, виконував різні доручення вана — державні та особисті, зосереджував всі нитки управління країною. Від імені вана він здійснював верховне судочинство, за його дорученням командував армією тощо. Сяном зазвичай був якийсь родич правителя або особливо довірена інша особа.

В числі інших вищих сановників джерела подають ще трьох головних дорадників вана. Один з них називався великим вихователем (тайбао), другий — великим вчителем (тайші), третій — великим наставником (тайфу). Вони виховували і навчали спадкоємця престолу, а коли він ставав ваном, то були його довіреними дорадниками.

Безпосереднє управління найважливішими галузями державного життя здійснювалося вищими державними урядовцями. Особливе місце серед них посідає п'ять осіб. Це сима — вищий військово-адміністративний чиновник, який командував військом. Вище від нього в цій сфері стояли тільки сян і, звичайно, ван. Сикун відав громадськими роботами, питаннями землеробства, торгівлі, ремесла, наглядав за справністю іригаційних систем. Ситу займався питаннями, пов'язаними з повинностями населення, сплатою податків, стягненням данини з підлеглих народів. Сикоу відав накладенням покарань. Ще один вищий чиновник відав культом. Він контролював виконання релігійних обрядів, принесення жертв предкам чжоуських ванів та ін.

В столиці, зокрема при палаці вана, було немало інших високих чинів. Вони обслуговували палац, все палацове господарство, виконували різні доручення вана і найвищих чиновників, оберігали царську скарбницю, забезпечували палац усім необхідним.

Важливу роль відігравали в період Чжоу писарі та історіографи, в руках яких знаходились ведення документації, різних книг, хронік та ін.

Отже, в Стародавньому Китаї оформляється типова двірцево — вотчинна система управління з трьома основними відомствами: внутрішніх / справ, військових справ і громадських робіт. Ці ж засади управління збереглись і в наступні періоди, хоча створення централізованої імперії зумовило деякі зміни у центральному апараті. Як засвідчують джерела, ван Цінь Шихуан "навів порядок у країні, ввів єдине законоположення і єдину (нову) систему управління".

Найближчим помічником імператора (у ціньський період) стає перший дорадник — ченсян, котрого призначає сам імператор. Він очолює роботу всього державного апарату і реалізує всі вказівки імператора. Важлива роль належить тайвею — командувачеві всіма збройними ними силами імперії. Особливе місце в центральному апараті посідав шаофу, що відав збором податків "з гір, морів, штучних водойм і озер". В його підпорядкуванні знаходились службовці, котрі відповідали за будівництво і ремонт зрошувальних споруд, водойм і збір податків за користування іригаційними спорудами; також ті, хто збирав податки за видобуток солі, розробку корисних копалин, виплавку заліза та ін. За зберігання зібраного з населення продовольства відповідав "начальник імператорських складів". Питання судочинства і покарань належало до компетенції тінвея; він "відав усіма законами про покарання"[8, с.34]. Окремі чиновники здійснювали управління різними народами і племенами, що залежали від імперії. Були чиновники, які відали справами, пов'язаними з членами імператорського роду. Один з чиновників відповідав за царських охоронців; інший — за вартових царського палацу; ще інший — за здійснення релігійних обрядів у палаці, принесення жертв. Спеціальні чиновники розслідували всілякі змови, злочини, спрямовані проти імператора.

Поведінку, працю, побут царських чиновників контролював один з найвпливовіших сановників — юйші дафу, який мав численних помічників, інформаторів, шпигунів. Цей сановник відповідав і за державний архів, зберігав різні документи, звіти та міжнародні договори та ін. Отже, ці троє сановників — ченсян, тайвей і юйші дафу — дістали назву "трьох гунів", "підвалин" Ціньської імперії.

У Ціньській імперії чітко проявляються ознаки східної деспотії, що виникає в Китаї, — державної форми, якій притаманні необмежений характер влади правителя, двірцева система управління, наявність трьох основних відомств у державному управлінні, поєднання суворої централізації з системою общинного самоуправління.

Крім трьох основних відомств, що продовжують розвиватися, вдосконалюватися, розростатися, як у Ціньський період, так і ранній при династії Хань (206 р. до н.е. — 25 р. н.е.), в центральному апараті держави існували й інші відомства: судове, обрядів, землеробства, ремесла, імператорського двору, двірцевої охорони, їхні керівники завжди запрошувались до імператора на наради, де обговорювались важливі питання державного життя.

Б імперії Хань державний апарат Китаю серйозних змін не зазнав: вся ціньська система органів і службових осіб продовжувала діяти.

Обов'язки першого міністра, канцлера продовжував виконувати ченсян. Щоправда, спочатку їх було два — "лівий" і "правий", потім — один. Функції його розширились: належало розробляти фінансову політику держави, іншими словами, складати бюджет, контролювати надходження і видатки. Він же відповідав за оборону країни, військові приготування.

Оформилось особливе відомство обрядів, яке очолював верховний жрець. Уніфіковані релігійні ритуали мали служити соціальному згуртуванню, вихованню населення у дусі признання непорушності та святості існуючих порядків. Характерно, що верховний жрець здійснював нагляд над створеною в 124 р. до н.е. імператорською академією, що готувала кадри високопоставлених урядовців.

Створено відомство цензури, очолене верховним цензором. Чиновники цього відомства пильно стояли на варті існуючих порядків як У центрі, так і на місцях. Вони були "очима і вухами" імператора, стежили за благонадійністю службовців всієї держави, розслідували відповідні справи.

Загалом порівняно з державним апаратом інших давньосхідних деспотій навіть центральний апарат Стародавнього Китаю вирізнявся багаточисельністю, більшим обсягом повноважень, що визначало й більшу соціальну значущість, питому вагу, престиж чиновництва.

Місцеве управління. Держава, яка виникла в Китаї у період пізнього Шан (Інь), не була єдиним, цілісним організмом з міцною централізуючою владою. Навпаки, джерела зображають Стародавній Китай як сукупність великої кількості територіальних колективів чи володінь зі своїми вождями — правителями, котрі підпорядковувались верховній владі іньського вана. Відомо декілька термінів їх титулів (можливо, рангів) — фан, хоу, бо, цзи та ін. Потім їх називають терміном "чжоухоу"[8, с. 36].

Між цими правителями-вождями і ваном склалась певна система взаємовідносин, близька до системи сюзеренітету — васалітету. Чжоухоу повинні були регулярно з'являтися у вана, що було виразом визнання влади останнього, підпорядкування йому. Ван мав право видавати їм розпорядження стосовно різних аспектів господарського життя, військової справи. Місцеві правителі були зобов'язані приводити вану при потребі свої ополчення, присилати людей і рабів для виконання громадських робіт, а також доставляти різну данину — зерно, рис, худобу, пшеницю, коней, частину мисливської здобичі та ін. Доставляли також полонених — рабів, захоплених у війнах.

Отримувана ваном від місцевих правителів данина мала для нього не тільки важливе господарське значення, а й не менш важливе політичне: вона засвідчувала підпорядкованість, покірність чжоухоу вождів різних племен, у тому числі й некитайських. З іншого боку, при нападі ворогів кожен із чжоухоу міг розраховувати на військову допомогу вана.

Система чжоухоу збереглась і у період Чжоу. До неї входили брати, сини, племінники й інші родичі та соратники вана, які отримали "свої" території після завоювання Іньської держави, царства і території, що раніше знаходились під владою Інь тощо. Отже, чжоуське завоювання не змінило статусу дрібних правителів у іньську епоху. Вони, правда, повинні були з'явитись до двору чжоуського вана, виразити свою покірність і отримати від вана грамоту на право управління відповідною територією. Невиконання ними зобов'язань, зокрема несплата данини, суворо каралися: ван ішов на них війною.

Водночас саме існування системи чжоухоу засвідчує недосконалість, нетривкість політичного об'єднання держави в епоху Чжоу. Відсутність міцних зв'язків між окремими регіонами, єдиного внутрішнього ринку, етнічна різноманітність населення, відмінності у рівні суспільно-економічного розвитку різних регіонів — все це утруднювало об'єднання, сприяло виникненню відцентрових тенденцій.

За таких умов влада чжоуського вана щораз більше слабшала, зростала могутність окремих місцевих правителів. Внаслідок цього у VIII ст. до н.е. держава Чжоу по суті розпалася на велику кількість майже незалежних царств, які вели між собою безперервну жорстоку боротьбу.

Непоодинокими були випадки, коли декотрі місцеві правителі, об'єднавшись, протиставляли себе, навіть воювали з чжоуським ваном. У 681 р. до н.е. виникла так звана ліга князів, куди входило 36 князівств як своєрідне автономне об'єднання у складі Чжоуської держави. Вона була визнана ваном, представник котрого був присутній на її зборах. Правителі всіх князівств з'являлись на ці збори особисто в супроводі вищих сановників.

Невпинна міжусобна боротьба привела до того, що в VII-V ст. до н.е. в Китаї виділилось п'ять могутніх князівств, правителі яких присвоїли собі титул "ба-вана" ("правитель-гегемон"). Вони підпорядкували собі всі дрібніші князівства і території. Це були Ці, Цзинь, Цінь, Сун і Чу. Чжоу перетворилось в таке ж володіння, як і інші царства, може, навіть слабкіше від названих п'яти, хоча його правитель носив титул вана, а правителі царств-гегемонів формально вважались його васалами.

У V-ІІІ ст. до н.е. Китай вступив у епоху "Князівств, що борються" коли 7 найбільших з них вели напружену боротьбу за лідерство у країні. Поступово їхні правителі стали суверенними, ніким не обмеженими монархами, перестали підпорядковуватися чжоуському правлячому домові, захоплювали чужі землі та міста, змушували слабших правителів платити данину. Аж до кінця епохи Чжоу ці царства становили основний тип державних утворень у Китаї. В кожному царстві був власний апарат управління, причому принципи його організації та діяльності як у чжоуського вана, так і в окремих царствах майже нічим не відрізнялися. До характерних його ознак відносились, наприклад, багаточисельність посад і чиновників загалом, своєрідна структура апарату з "потрійністю" посад — три гуни, дев'ять цінів, двадцять сім дафу тощо, незначна роль жрецтва.

В умовах політичного розпаду держави Чжоу у Китаї тривалий час не існувало чіткого адміністративно-територіального поділу. Країна складалась із величезної кількості різних за розмірами князівств, володінь, наділів, общин. Значна частина території окремих царств і князівств перебувала під юрисдикцією спадкової аристократії, там не існувало монаршої адміністрації.

У середині IX ст. до н.е. в Західному Чжоу з'являються перші елементи територіального поділу. Тут введено округи, що були податковими і військовими одиницями. Приблизно з VII ст. до н.е. правителі царств починають боротьбу з аристократією за повноту влади. Одним з проявів цієї боротьби було, власне, встановлення чіткого і стабільного територіального поділу.

В окремих царствах створюються адміністративні повіти, очолені чиновниками, яких присилали з центру. Бони повністю несли відповідальність перед правителем царства. Це згодом відіграло велику роль у ліквідації самої удільної системи, зміцненні влади центру на місцях.

У 350 р. до н.е. Шан Ян провів адміністративну реформу в царстві Цінь. Територію імперії поділено на провінції та округи (36, потім 40); округи ділились на повіти, волості й тіни — адміністративні одиниці, до складу яких входило по 10 общин.

На місцях діяла складна система управління. Очолювали провінції губернатори, котрі призначалися правителем і перед ним несли відповідальність. В округах діяли начальники (теж призначалися правителем). Губернатори і начальники округів зосереджували цивільну владу. Військова перебувала у відповідних командирів військового відомства. Тільки у прикордонних областях у руках губернаторів зосереджувались цивільні та військові повноваження. Судові функції перебували в руках окремих судових чиновників (губернського чи окружного судді). Знаходились там і представники інших центральних відомств — іригаційних робіт, двору, фінансового тощо.

У повіті справами керували начальник і два його помічники, один з яких допомагав у вирішенні управлінських справ, інший — у проведенні слідства і розшуку правопорушників. До компетенції чиновника, який очолював волость, передусім належало забезпечити надходження податків і натуральних поставок, порядок, розгляд спорів між населенням, виявлення злочинців. Він мав двох заступників.

Аналогічні функції були у начальника тіна і двох його помічників. Община, незважаючи на руйнування общинного землеволодіння, продовжувала відігравати роль відносно самостійної адміністративно-територіальної одиниці. Керівництво справами тут перебувало в руках старости і "батьків-старійшин" — фулао. Староста ("лічжен") спочатку обирався з їх середовища, згодом став призначатися царськими урядовцями.

Нижчий адміністративний персонал, починаючи з волосних старійшин та кінчаючи тінною і общинною адміністрацією, не входив до складу чиновництва, а отже, не отримував державної платні, їх утримували відповідні територіальні колективи. В тінах і общинах представники адміністрації, як і інші общинники, платили податки, виконували трудові повинності, але мали владні функції, — аж до мобілізації селян-общинників для захисту своєї території від нападу ворогів. На чолі міського самоуправління стояла рада старійшин (сань-лао) та міський голова.

В імперії Хань адміністративний поділ серйозних змін не зазнав: область, повіт, волость, місто, село (община). Один з імператорів у І ст. до н.е., намагаючись зміцнити центральну владу, розділив всю територію імперії на 13 великих провінцій — чжоу. Потім, у зв'язку з розширенням території, кількість їх постійно зростала.

Певні зміни відбувались у способах комплектування й утримання чиновницького апарату. Тривалий час у Китаї вирішальна роль у системі управління належала аристократії, її представники обіймали майже всі вищі посади в центральних і місцевих органах управління, в армії, передаючи їх у спадок. Крім того, широко практикувалась передача у володіння представникам аристократичних родів, військово-службової знаті різних за величиною і значенням територій.

Серйозні зміни відбулись тільки в III ст. до н.е., коли вся величезна армія чиновників Ціньської імперії була поставлена на державне грошове і натуральне забезпечення. Начальники центральних відомств, наприклад, отримували по 2 тис. даней (60 тис. кг) зерна на рік; їх заступники — по 1 тис. даней; інші чиновники центрального апарату — від 300 (9 тис. кг) до 600 даней зерна.

В епоху Хань вводиться екзаменаційна система підбору на державні посади. Вперше спеціальні екзамени для бажаючих вступити на державну службу були встановлені в 121 р. до н.е. при імператорі Уді.

Характерною рисою управлінського апарату стародавнього Китаю, крім його численності, був суворий бюрократичний контроль, система взаємного стеження, доносів, кругової поруки, коли за проступок чи злочин чиновника відповідали й ті, що працювали поруч з ним та його начальники.

Збройні сили. Армія відігравала у Стародавньому Китаї велику роль, що пояснюється як частими оборонно-наступальними війнами, так і селянськими повстаннями.

В державі Інь постійної професійної армії не існувало. Хоч іньський ван мав професійні збройні загони, але вони не були численними. Військові походи здійснювались за допомогою ополчень, які надавались у розпорядження вана підвладними правителями (чжоухоу). Спочатку такі ополчення були невеликі — 3-6 тис. воїнів, але в міру розширення території держави і, відповідно, кількості населення все більше зростали.

РОЗДІЛ 3. ВАВИЛОН І ІНДІЯ: ОБМЕЖЕННЯ ВЛАДИ ЦАРЯ

3.1. Правителі Вавилона

На чолі перших державних організмів, якими були міста-держави у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі їхня влада, як і назва, найімовірніше походили від назви вождів племен чи міжплемінних союзів, які осіли в Месопотамії. З виникненням держав родоплемінні вожді перетворилися в органи політичного панування, органи держави, утворивши з допоміжним апаратом так звану публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, а великий обсяг іригаційних та інших робіт необхідно було чітко і централізовано регулювати. Цього можна було досягти встановленням міцної влади, тому державна влада набула характеру деспотії.

Отже, влада правителя тут була абсолютною: патесі видавав від свого імені закони, мав вищу адміністративно-виконавчу владу, був верховним воєначальником, найвищим суддею. Дуже часто він був верховним жерцем, називаючи себе намісником місцевого бога. Населення приписувало йому особливу могутність і надприродну силу. У знайдених документах зазначалось, що він повинен оберігати країну і народ від стихійних лих, гніву богів, нашестя ворогів, наповнювати канали водою, забезпечувати високі врожаї, примножувати кількість риби у воді і звірів на землі, будувати храми, фортеці, громадські споруди, млини, загони для священних тварин тощо.

Між окремими патесіатами, за документальними свідченнями, постійно точилася боротьба за владу, війни. Підкоривши сусідні території, племена, патесіати, переможець присвоював собі титул лугаля ("велика людина"). Починаючи з аккадської династії, правителі південного Межиріччя називають себе "царями Шумеру і Аккаду", а згодом "царями чотирьох частин світу" [15, с. 41]. Водночас вони вже називають себе не намісниками бога, а власне богами, приписуючи собі божественну, магічну силу. Богами вважали і називали, зокрема, царів Саргона, Нарамсина та ін. Вони будують власні храми, де народ віддає їм почесті, як богам, молиться до них.

При Хаммурапі влада царя ще більше зміцнюється. Він розгорнув енергійну діяльність не тільки всередині країни, всіляко її зміцнюючи, розбудовуючи, впорядковуючи законодавство, консолідуючи всі сили держави, намагаючись згладити соціальні протиріччя, припинити внутрішні чвари, а й у галузі зовнішньої політики. З цією метою цар здійснює низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, спрямованих на підкорення всіх інших держав Межиріччя і об'єднання країни. Саме він зумів перетворити Вавилон з центра відносно невеликої держави у столицю всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші патесіати.

Хаммурапі вважав себе богом. Його закони проголошували, що він призначений правити Вавилоном як син і спадкоємець бога Мардука. Царя називають "сонцем Вавилону", "царем правди", якому ще один бог, Шамаш, доручив чинити правосуддя [15, с. 44].

Якщо раніше міста і споруди мали імена богів, то починаючи з 1-ої Вавилонської династії спостерігається тенденція заміни імен богів іменами царів (стіна Аммізадуга, канал Хаммурапі тощо).

Отже, накази царя були не просто.наказами світського правителя, а й наказами бога. Цар ставав божеством незалежно від способу, яким посів трон — за спадковістю, внаслідок державного перевороту чи загарбницької війни. Зайняття трону правителем, який одночасно був богом, ставало незаперечним доказом того, що завойовник сильніший, могутніший від попередника, що боги переможців могутніші за богів переможених, які виявилися нездатними захистити своє населення, свою землю. Отже, підкореним народам марно чинити будь-який опір.

Зауважимо, що таке звеличування і обожнювання царів не завжди подобалося жерцям, які й самі претендували на перші ролі у державі. Поступове відпадання від Вавилонської держави захоплених раніше територій, поява там своїх могутніх царів призвело до послаблення царської влади. У II тис. до н.е. вавилонських царів уже не вважали богами, а лише їх намісниками, обранцями на землі, тобто звичайними людьми. Однак влада царів і далі необмежена: вони мали право на життя й смерть підданих, визначали основні напрями і конкретні кроки внутрішньої і зовнішньої політики держави, будували розкішні палаци й усипальниці, вели війни й укладали мир, створювали й скасовували закони тощо.

Ще до утворення єдиної, централізованої держави у патесіатах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів і правового становища.

Створення єдиної централізованої держави, ускладнення функцій управління зумовило розростання, розгалуження ієрархічного адміністративного апарату як у центрі, так і на місцях. Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. (Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища людей заможних, впливових, авторитетних. Нубанда керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом — усіма господарськими роботами, зокрема іригаційними, землеробством, фінансами. Йому підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, а при потребі заступав царя в усіх інших державних справах.

Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці. Всі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, а й вищими службовими особами у державі.

Держава була поділена на провінції. Спочатку її очолювали місцеві патесі, але вже як намісники царя, а потім царські урядовці — губернатори, яких призначав цар зі своїх палацових або місцевих вельмож. Провінції поділяли на округи або області на чолі з шакканаку. Міста очолювали рабіану, а общини — старійшини.

У Давньовавилонській державі всі три «гілки» влади — законодавча, виконавча і судова — були зосереджені в руках царя. Разом із тим царська влада не була абсолютною. На відміну від Єгипту й Китаю, давньовавилонський цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Тобто глава держави не був самостійним, його діяльність направлялася зверху, богом. Знизу царська влада обмежувалася сильним духовенством і правлячою верхівкою багатих міст. Три священних міста Вавилонії: Ниппур, Сиппар і Вавилон мали пільгові грамоти, що давали їм привілейоване становище. Цар не мав права ув'язнювати громадян цих міст, вимагати у них солдат, примушувати працювати в храмових господарствах. Охоронцями недоторканості прав міст виступали жерці.

3.2. Індія – монархічна форма форжав

За формою правління індійські держави були монархічними. Республік в Індії у стародавні часи не було. На думку деяких дослідників, влада царів, князів-магараджів тут не була деспотичною. Це припущення вони мотивують, по-перше, тим фактом, що надто самоізольованими, замкненими були общини, сільські громади; по-друге, тим, що правителі повинні були виконувати особливу дхарму — певні обов'язки: захищати країну, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, опікувати вдів, сиріт, хворих, організовувати роботу, спрямовану на ліквідацію наслідків стихійних лих, епідемій, запобігати голодові тощо [22, с.81]. Треба пам'ятати і про те, що царі та князі управляли країною, по суті, за участю брахманів. Звичайно, ці обставини накладають відбиток на характер і повноту царсько-князівської влади. Такою всеохоплюючою, твердою, як у Єгипті чи Вавилоні, вона, напевне, не була, однак міцність її все-таки відчувалась у країні. Владу царів (раджів і князів-магараджів) обожнювали. Брахмани вчили, що цар є бог або намісник бога і його розпорядження треба виконувати як такі, що походять від бога. У законах прямо сказано, що цар є "великим божеством з тілом людини". Цар мав "право життя і смерті" над своїми підданими (крім брахманів), володів величезними багатствами, численними палацами, маєтками, рабами. За будь-який непослух, особливо бунтарство чи підбурювання до нього, винних карали мученицькою смертю. Проте вищої релігійної влади він не мав.

В управлінні державою цар спирався на великий і розгалужений апарат урядовців — чиновників. Найважливішим з них був візир. Існувало також три відомства, три головні галузі управління, що здійснювали основні функції держави: фінансове, військове і відомство публічних (громадських) робіт.

При царі існувала рада (матрипарішад), що складалася з верхівки світської знаті, вищих урядовців. Для царя її рішення мали дорадчий характер. Зате рекомендації і поради брахманів були майже обов'язковими до виконання.

Безпосередньо допомагали цареві управляти його радники — мантрини і магаматри та деякі вищі урядовці — свого роду міністри. Серед них були брахмани. Призначав їх усіх цар з числа "хоробрих, досвідчених, шляхетного походження і випробуваних" людей[22, с.83]. Саме вони разом з представниками від більших міст входили у раду. На всі інші, дрібніші посади в центрі та на місцях призначення урядовців проводили ці радники і міністри.

Дуже важливим було фінансове відомство, на чолі якого стояв головний збирач податків. Він керував великим штатом чиновників, які або контролювали збір податків, або (дрібніші) самі їх збирали. Податки сплачували всі вільні люди, крім брахманів та знаті. Ними були обкладені міста і села, рудники, ліси й сади, стада й торговельні шляхи, ринки й заїжджі двори та ін. Цареві належало віддавати п'ятдесяту частину кожного стада худоби, золота чи срібла, від шостої до десятої частини врожаю зернових культур, плодів саду, лікарських трав і коріння та ін. Брахманські школи складали спеціальні збірники вказівок, де точно зазначали скільки і чого саме кожна людина повинна платити цареві і брахманам, які повинності виконувати. Наприклад, кожний селянин, кожний ремісник, крім сплати податків, повинен був щомісяця один день працювати на царя і т.п.

Значну суму становили й штрафи, які накладали суди на винних, що скоїли проступки чи злочини, а також судові мита та ін. Податки і побори стягували не тільки грішми, а й натурою — продуктами, які йшли на прогодування царського двору, війська,, царських слуг і рабів, брахманів, чиновників. Чиновники за свою службу отримували платню натурою або грішми, але частіше одержували в користування земельні наділи з рабами.

Щодо військового відомства, то верховним головнокомандувачем військових сил був цар, його міг заступати візир. Існувала військова рада, що складалася з 30 членів, розподілених на 6 колегій. Кожна колегія мала свого голову. Колегії відали різними родами військ, їх постачанням, транспортом.

Відносно відомства публічних (громадських) робіт, то відразу треба зазначити, що воно не набуло такого розвитку і не мало такого значення, як у Вавилоні чи Єгипті. В Індії протікає значно більше рік, ніж у названих країнах, отже, і потреба у системі іригаційних споруд була дещо меншою. Але й тут будували канали й водойми, осушували значні масиви заболочених земель. До того ж йшла боротьба з джунглями, які постійно наступали на поля; джунглі очищали і для здобуття нових плодоносних земель. Отже, відомство громадських робіт потрібне було для керування усіма вказаними роботами, які виконували раби, вайші та шудри. За освоєння нових земель землеробів і навіть цілі сільські общини звільняли на декілька років (3-5) від сплати податків.

Згідно з вченням брахманів, держава тоді процвітає, коли цар розумно і добре керує своїми підданими. Тому організації управління як в центрі, так і на місцях надавали великого значення. Країна була поділена на провінції, на чолі яких стояли, як правило, царевичі (сини правителя). Провінції ділили на округи на чолі з окружними начальниками, що "думають про всі справи". До складу округів входили сільські поселення і міста. Сільські райони також були чітко поділені за кількістю господарств — на десятки, двадцятки, сотні, тисячі. На чолі цих адміністративних одиниць стояли відповідні управителі (старости десяток і двадцяток, сотські, тисяцькі), що одержували царську платню. Села теж мали своїх старост, їх основним обов'язком було управляти життям поселення, наглядати за порядком, боротися з порушниками цього порядку і злочинцями. Найважливіші питання сільської громади вирішували на сходках жителів. По селах існували ще й ради старійшин. Старости й інші управителі збирали з підлеглого населення продукти, які регулярно доставляли в столицю цареві. Грошові податки збирали відповідні царські урядовці.

У містах теж існувала чітка система управління. На чолі кожного міста стояв царський урядовець — управитель міста. При ньому створювали колегіальний орган — міську раду, що складалась з шести колегій по п'ять членів у кожній. Кожна колегія мала чітко визначену сферу-діяльності:

1) колегія, що керувала ремісничим виробництвом;

2) відала торгівлею;

3) вела облік населення;

4) забезпечувала місто водою і продовольством;

5) стягувала податки і мита;

6) організовувала і контролювала торгівлю іноземних купців.

Діяльність усіх місцевих органів управління контролювали спеціальні урядовці на чолі з окремим міністром. У кожне село, міський округ чи більше поселення призначали урядовців-контролерів, які наглядали за діяльністю службових осіб на місцях. Зловживання службовим становищем, згідно з законами, карали звільненням з посади та конфіскацією майна. Існував ще інститут секретних царських інформаторів та агентів, які наглядали за урядовцями різних рангів та за злочинцями, що відбули покарання.

Отже, апарат управління в Індії був великий, розгалужений, централізований. Нестійкі і неміцні економічні, торговельні зв'язки між окремими регіонами країни компенсувались, власне кажучи, централізацією органів управління, їх чисельністю і чіткою організацією. І як тільки цю централізацію порушували, єдина держава розпадалася на відокремлені самостійні частини.

Суд в Індії в стародавню епоху не був відокремлений від адміністрації. Правосуддя, згідно з вченням брахманів, вважали одним з найважливіших обов'язків держави, царя. Отже, найвищим суддею був цар, який розглядав справи за участю вчених-брахманів. Зауважимо, що далеко не кожна людина могла звернутися зі скаргою безпосередньо до царя. Він же розглядав і скарги щодо рішень нижчих судових інстанцій, тобто водночас був найвищою апеляційною інстанцією. Здійснювали судочинство і царські радники, міністри, кожному з яких для розгляду справ виділяли для допомоги по три вчених-брахмани. Судочинство на місцях здійснювали відповідні урядовці — правителі провінцій, округів, міст спільно з брахманами, котрі добре знали священні книги. Цар міг призначити, зазвичай із брахманів, і професійних суддів, які виїжджали або постійно діяли на місцях. У сільських місцевостях по громадах діяли суди самих громад зі старостою на чолі. На кожні десять сіл призначали колегію у складі трьох суддів, яка була апеляційною інстанцією стосовно рішень громад.

Якщо рішення суду не задовольняло сторони, то вони могли звернутися у вищу інстанцію.

Збройні сили були надзвичайно важливою опорою держави. В Індії існувало професійне військо, поділене на різні види — піхоту, кінноту, колісниці, бойові слони. Існував і флот. Воїни отримували за службу платню або земельні ділянки (насамперед командири). При необхідності скликали ополчення, в яке йшли всі вільні люди, крім брахманів, високих урядовців і шудрів. За наказом царя кожен правитель провінції, округу, міста і т.д. повинен був поставляти певну кількість воїнів.

Правителі Стародавньої Індії не мали у своєму розпорядженні необмежених законодавчих повноважень. Навіть у великій, відносно централізованій державі Маур'єв (IV-II ст. до н.е.) суттєве значення мали колегіальні органи державної влади, такі як мантршшришад — рада сановників, дорадчий орган при царі.

В Індії для управління країною було створено центральний апарат, що очолювався сімома або вісьмома міністрами, призначеними царем з числа людей «благородного» походження і вірних цареві. При царі існувала рада, до якої входили міністри. На засіданнях ради обговорювалися питання про управління державою, про війну і мир, витрати царської скарбниці і безпеку держави. З одним із своїх міністрів — вченим брахманом — цар обов'язково радився перед прийняттям остаточного рішення.

В Індії існувала чітка структура органів управління на місцях і розміщення загонів військ для збереження суспільного спокою на території кількох селищ. На чолі кожного селища стояв сільський староста, на чолі десяти селищ -десяцький, на чолі двадцяти — староста двадцяти, двох сотень селищ — соцький і тисячі селищ — тисяцький. В обов'язки цих посадових осіб входило збереження громадського порядку в підпорядкованих їм селищах і боротьба зі злочинцями. Крім того сільський староста був зобов'язаний стягувати з населення продукти, які мали щодня доставлятися цареві.

У містах також існувала чітка система управління. Для кожного міста призначався головний управляючий всіма справами. Крім того, в містах були міські ради, що складалися з шести колегій з п'ятьма членами в кожній. На колеги покладалося управління всім складним і різноманітним життям міст. Коло обов'язків кожної колегії було суворо визначене. В Індії діяльність всіх органів управління контролювалася спеціальними чиновниками на чолі з особливим міністром. У кожне місто і сільський округ призначався контролер, який повинен був спостерігати за діями всіх посадових осіб на місцях.

В Індії правосуддя, за вченням брахманів, вважалося одним із головних завдань держави. Цар був наділений правом судити, карати, тому вища судова влада належала йому. Як і в Єгипті, суд не був відділений від адміністрації, цар здійснював судову владу спільно з призначеними з брахманів радниками. На допомогу своїм радникам він призначав ще по троє брахманів, досвідчених у священних книгах. На всі судові посади в державі призначав також він. У країні були нижчі і. вищі суди. Якщо рішення справи нижчим судом не задовольняло одну з сторін, вона могла звернутися до вищого суду для нового розгляду.

ВИСНОВКИ

Ранню давньосхідну монархію не можна характеризувати як монархію в пізнішому значенні — настільки своєрідною вона була за своїми зв'язками з суспільством, що її породило. За характером ці зв'язки головним чином мали більш економічно розпорядливий, релігійний і військово-адміністративний характер, ніж політичний і правовий.

Давньосхідна монархія виникла шляхом переродження влади виборного релігійного і господарського вождя союзу общин, на базі якого утворилася протодержава, у владу правителя-монарха. Основні його функції — виконання обов'язків жерця і організація публічного господарства — визначали і зміст влади:

— по-перше, правитель наділявся повноваженнями відправляти релігійний культ, виконувати і тлумачити волю божества, організовувати святилища, релігійні церемонії, приносити жертви і вимагати жертовних підношень; у цих межах правитель діставав права контролювати діяльність общин і навіть окремих сімей, звідси ж виникали повноваження правителя втручатися у внутрішньо родові і сімейні справи;

— по-друге, правитель отримував повноваження регулювати збір продуктів, які виділялися на загальнодержавні потреби, встановлювати розміри податків або натурального відпрацювання, розподіляти земельний (або інший ресурсний) фонд країни, організовувати в разі необхідності видачу продуктів населенню або привілейованим верствам, визначати міру участі общин, родів і кожного підвладного в загальнодержавних роботах.

Спочатку монарх, як вождь над общинного виборного управління, зберігав прихильність до інститутів традиційного управління старшинства — рад жерців, старійшин, знаті.

На наступному етапі свого розвитку давньосхідна монархія характеризувалася посиленням влади монарха як військового вождя союзу племен або помів. Правитель наділявся повноваженнями по керівництву об'єднаним військом, бойовим командуванням, організації державної військової сили. Тут рішучіше оформлялися його поліцейські і репресивні повноваження, опорою яких були постійні військові загони, що створювалися при ньому як раніше при військовому вожді. На основі цього ступінь його примусових владних повноважень стає значно вищою: зрештою монарх здобував право визначати долю підданого, аж до питання про життя і смерть. Це свідчило про встановлення особливого політичного режиму, при якому піддані жили у постійному страху, не захищені законом. Оскільки цей режим дістав назву з древньогрецької — необмежена влада, давньосхідну монархію стали іменувати східною деспотією. Однак це не зовсім правильно тому, що східна деспотія — це своєрідна форма держави, яка характеризувалася:

— монархічною формою правління з необмеженою владою спадкового монарха (деспота), який обожнювався і виступав одноосібним законодавцем і вищим суддею;

— централізованою державою, значно збільшеною в розмірах до рівня імперії, як наслідок завоювання, з повноцінною і самостійною системою адміністрації, суду, фінансів, підпорядкованою єдиним державним потребам;

— деспотичним режимом, із всеохоплюючим наглядом за безправними підданими з боку розгалуженого адміністративного апарату, підпорядкованому деспоту.

Концепція «східної деспотії» бере свій початок ще від «батька історії» Геродота (V ст. до н.е.). У літературно-політичних дискусіях XVIII ст. про правильно побудовану державу «деспотія» визначалася як неправильна, згубна для суспільства монархія, де государ владний був вільно розпоряджатися не тільки адміністрацією країни, але і майном, і навіть життям підданих [12. с.11]. Приклади такого свавільного правління черпали, як правило, з історії середньовічного Сходу (Туреччини, Персії) або історії давнини. Твердження, що і давнім, і середньовічним суспільствам Сходу органічно властива однаково деспотична форма держави, міцно трималося протягом XVIII-XX ст.ст., аж до останнього часу. Дійсно, в тому або іншому вигляді вказані вище риси можна виявити в історії імператорського Риму, феодальної Азії і Європи і навіть у більш пізній час. Але своєрідність східної деспотії полягала в причинах, які обумовили її появу й існування.

Основною з них є збереження протягом досить тривалого часу поземельної общини і досить слабкого розвитку приватної власності на землю. Необхідність створювати і підтримувати в порядку іригаційні споруди, без яких не могло розвиватися землеробство в давньосхідних країнах, підвищувало значення держави, передусім, його правителя. У масовій свідомості правителі наділялися всесильними повноваженнями не тільки внаслідок божественного характеру своєї влади — царственості, але і внаслідок одноосібної ролі, що відводилася їм у підтримці безпеки, правосуддя, елементів соціальної справедливості в суспільстві. Своїм консерватизмом, відчуженістю від зовнішнього світу, своїм небажанням втручатися в політику («заважати» зосередженню такої необмеженої влади) сільська община сприяла перетворенню центральної влади в деспотію.

Поряд з загальними рисами східні деспотії окремих країн мали свої особливості. Більш ґрунтовний аналіз державно-правових інститутів країн Стародавнього Сходу показує, що до «класичних» східних деспотій можна віднести лише Єгипетську і Китайську. У Вавилоні і Індії влада верховних правителів, як уже зазначалося, не була необмеженою. Влада царя Стародавньої Індії обмежувалася тантрипарішадом, а давньовавилонського — сильним духовенством і верхівкою багатих міст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авдиев В. И. История древнего Востока: Учебник для студ. вуз. -М.: Госполитиздат, 1953. -758 с.
2. Антология мировой философии: Древний Восток. -Минск: Харвест; М.: АСТ, 2001. -990, с.
3. Бенгтсон, Герман. Правители эпохи эллинизма. -М.: Наука, 1982. -391 с.
4. Варга Домокош. Древний Восток: У начал истории письменности. -Будапешт: Корвина, 1979. -159 с.
5. Всеобщая история государства и права /Под ред. К. Й. Батыра. — М.: Былина, 1996
6. Глиняный В. П. История государства и права зарубежных стран. — Ч. 1. — X.: Одиссей, 2000; Ч. 1. — X.: Одиссей, 2003
7. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. — М.: Изд-во НОРМА, 2000
8. История государства и права зарубежных стран: Учебник для юрид. фак. и инст. / Под общ. ред. проф. П. Н. Галанзы. — Т.1 — М.: Юрид. лит-ра, 1963.; Т. 2. — М.: Юрид. лит-ра, 1969
9. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов по спец. «Правоведение»/ Под ред. О. А. Жидкова й Н. А. Крашенинниковой. — Ч. 1 — 2. — М.: НОРМА — ИНФРА, 1998
10. История Древнего Востока /Под ред. В. Й. Кузищина. — М., 1988
11. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник /За ред. О. М. Джужі. — К.,2000
12. Крижанівський О. П. Історія Стародавнього Сходу: Підручник для студ. вузів,. -К.: Либідь, 2000. -589,с.
13. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2001
14. Макарчук В. С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2000
15. Мелларт Джеймс. Древнейшие цивилизации Ближнего Востока. -М.: Наука, 1982. -149 с.
16. Омельченко О. А. Всеобщая государства и права: Учебник: В 2 т. Т. 1-2. — М.: Остожье, 1998
17. Перетерский Й. О. Всеобщая история государства и права. — Ч. І. — М., 1954
18. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник. -К.: Знання, 2006. -359 с.
19. Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии й Африки / Под ред. А. Й. Рогожина и Н. Н. Страхова. — Харьков, 1981
20. Страхов М. М. Всесвітня історія держави і права. — Учбовий посібник: Вип. 1.Держава і право Стародавнього світу: Харьків.: УВС, 1994
21. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти. — Харків: Право,1999, 2001; 2-е вид. переробл. і доп. — К.: Ін Юре, 2003
22. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навчальний посібник. — Т.1: Історія держави і права країн Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. — Львів: СПОЛОМ, 1999
23. Тураєв Б.А. Історія Стародавнього Сходу: Посібн. для істор. фак. ун-тів і пед. ін-тів УРСР: Пер. з рос. -К.: Рад. школа, 1938 -Т. 2. -1938. -330, с.
24. Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. — К., 1994
25. Хачатурян В. М. История мировых цивилизаций с древнейших времен до конца XX века: Пособие для общеобразоват. учебных заведений. — 4-е изд. — М.: Дрофа, 2000
26. Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Каравела, Львів; Новий світ — 2000, Магнолія плюс, 2003
27. Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн. Част. 1 — Історія держави та права країн Стародавнього Сходу. — Львів, 2002
28. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: (Ист. гос-ва и права заруб. стран): Учебник для вузов по спец. «Правоведение». 2-е изд. перераб. и доп. — М.: Высшая школа, 1983; 3-е изд. — М., 1996; М.: Юриста, 2000
29. Черниловский З. М. История феодального государства и права. Учеб. пособие. — М., 1959
30. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.:Вентурі, 1995; 2-е вид. переробл. ідоп. — К.: Олан, 2003