ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОСАДОВИХ ОСІБ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

1. Посада як організаційно-правова форма службової діяльності
2. Поняття, ознаки та види посадових осіб митної служби України
3. Сутність та елементи правового статусу посадових осіб органів митної служби України
4. Проходження служби посадовими особами митних органів України .

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

РОЗДІЛ 2 ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЕЛЕМЕНТІВ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОСАДОВОЇ ОСОБИ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

1. Права та обов’язки посадової особи митної служби України
2. Обмеження, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів
3. Поняття та види гарантій як елементу правового статусу посадової особи митної служби України
4. Особливості юридичної відповідальності посадових осіб митної служби

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Митна служба України, яка є єдиною загальнодержавною системою, що складається з митних органів та спеціалізованих митних установ і організацій, виконує широке коло завдань у сфері митної справи. Від належного виконання працівниками митних органів своїх функцій значною мірою залежить захист економічних інтересів України. За таких умов особливо гостро постають питання визначення правового статусу їх посадових осіб, які наділені зовнішніми або внутрішніми державно-владними повноваженнями, несуть підвищену відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків. Чітке визначення та юридичне закріплення правового статусу посадових осіб митних органів має важливе науково-практичне значення, оскільки неналежна регламентація його складових (прав, обов’язків, обмежень, гарантій та відповідальності) веде до порушення законності, знеособлення керівництва і зниження відповідальності за прийняті рішення.

Сьогодні має місце невідповідність деяких положень Митного кодексу України Закону України „Про державну службу” в частині, що стосується порядку і умов проходження служби працівниками митних органів, відсутнє чітке визначення поняття посадової особи митних органів, нормативно не розмежовано посадових та службових осіб митних органів, залишається не врегульованою система повноважень та обов’язків посадових осіб митної служби, ґрунтовного теоретичного осмислення вимагають питання, пов’язані з обмеженнями посадових осіб митних органів під час їх професійної діяльності, забезпеченням правових і соціальних гарантій працівників цієї правоохоронної структури та їх юридичною відповідальністю.

До проблем правового статусу посадових осіб як державних службовців у цілому, так і органів митної служби зокрема частково звертались такі вітчизняні науковці, як В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяк, С.Д. Дубенко, І.Г. Калетнік, В.Т. Комзюк, Н.Р. Нижник, О.В. Петришин, О.Ю. Оболенський, В.К. Шкарупа та ін. Зокрема, В.Б. Авер’янов та О.Ф. Андрійко досліджували особливості управлінських відносин у сфері державної служби, її місце у системі державного управління, а також проблемні питання здійснення державного контролю за службовою діяльністю державних службовців. Ю.П. Битяк, С.Д. Дубенко, Н.Р. Нижник, О.В. Петришин та О.Ю. Оболенський досліджували загальні проблеми становлення та розвитку державної служби в Україні, її соціальну роль, функції та види, особливості державно-службових відносин в Україні, аналізували особливості правового статусу посадових осіб як державних службовців, порядок проходження ними державної служби. Частково питання правового статусу посадових осіб митної служби були розглянуті у працях І.Г. Калетнік, В.Т. Комзюка та В.К. Шкарупи. Разом із тим у вітчизняній юридичній літературі питання правового статусу посадових осіб митної служби висвітлені недостатньо, в існуючих наукових працях ці питання досліджувались фрагментарно або в рамках ширшої правової проблематики, без комплексного підходу.

Таким чином, викладені вище обставини, а також відсутність належного предметного дослідження даної проблеми в науці адміністративного права обумовлюють актуальність і важливість комплексного дослідження широкого кола питань, пов’язаних із правовим статусом посадових осіб митної служби України, а також їх розвитком і удосконаленням.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п.1.1 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004 – 2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., п.п.3.1, 3.3 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006 – 2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 12 грудня 2005 р.

Мета і завдання дослідження.Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України та відповідних підзаконних нормативно-правових актів, узагальнення практики їх реалізації визначити сутність та особливості правового статусу посадових осіб митної служби України, сформулювати науково-обґрунтовані пропозиції та рекомендації до чинного законодавства із зазначених питань.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні завдання:

— з’ясувати сутність посади як організаційно-правової форми службової діяльності;

— визначити поняття, виокремити ознаки та види посадових осіб митної служби України;

— з’ясувати сутність та елементи правового статусу посадових осіб органів митної служби України;

— проаналізувати проблемні питання проходження служби посадовими особами митних органів України;

— охарактеризувати права та обов’язки посадових осіб митної служби;

— проаналізувати обмеження, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів;

— визначити поняття та види гарантій як елементу правового статусу посадових осіб митної служби України;

— з’ясувати особливості юридичної відповідальності посадових осіб митної служби;

— на підставі виконання цих завдань виробити конкретні пропозиції та рекомендації щодо удосконалення теоретико-правових засад правового статусу посадових осіб митної служби України.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які складаються у сфері професійної діяльності посадових осіб органів митної служби.

Предмет дослідженнястановлять теоретико-методологічні засади та сучасний стан правового регулювання окремих елементів правового статусу посадових осіб митної служби України.

Методи дослідження.У роботі використовуються як загальнонаукові методи пізнання об’єктивної дійсності, що базуються на діалектичному підході до об’єкта дослідження, так і окремі методи наукового пізнання. Зокрема, логічний метод використано під час дослідження аналітичних матеріалів, точок зору авторів з окремих питань, які є предметом дослідження (розділи 1, 2). Порівняльно-правовий метод використано під час дослідження окремих видів посадових осіб митної служби України, особливостей проходження служби посадовими особами митних органів України (підрозділи 1.2, 1.4). За допомогою системно-структурного методу було здійснено класифікацію посадових осіб митної служби, з’ясовано сутність та елементи правового статусу посадових осіб органів митної служби України, охарактеризовано їх права та обов’язки (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1). За допомогою статистичного методу і документального аналізу схарактеризовано особливості обмежень, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів, проаналізовано гарантії як елемент правового статусу посадової особи митної служби України (підрозділи 2.2, 2.3). Соціологічні методи (опитування, анкетування) застосовано для характеристики проблемних питань юридичної відповідальності посадових осіб митної служби, аналізу окремих аспектів проходження служби в митних органах (підрозділи 1.4, 2.4).

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці із загальної теорії держави і права, розробки фахівців у галузі адміністративного права та теорії управління. Нормативною основою роботи є Конституція України, законодавчі та інші нормативно-правові акти, які визначають правовий статус посадових осіб митної служби України. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні матеріали з означених питань.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що дисертація є одним із перших комплексних досліджень теоретико-правових проблемправового статусу посадових осіб митної служби України. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:

вперше:

— обґрунтовано потребу збільшення існуючої кількості категорій посад та рангів державних службовців;

— здійснено класифікацію посадових осіб митних органів за напрямками діяльності та характером посадових повноважень;

— розширено перелік ознак посади державної служби, до яких віднесено: вона є основною та первинною ланкою державного органу чи його структурного підрозділу; створюється у розпорядчому порядку, закріплюється нормативно-правовим актом і є однією з основних категорій державно-службових відносин; є частиною компетенції відповідного органу; визначає зміст діяльності державного службовця; від неї залежать обсяг, форми та методи участі державного службовця у практичному здійсненні компетенції того державного органу, в якому він працює;

— класифіковано гарантії на: економічні, службові та соціальні;

— запропоновано концептуальний підхід щодо вирішення питань правового регулювання обмежень, пов’язаних із професійною діяльністю посадових осіб митних органів.

дістали подальшого розвитку:

— питання професійної діяльності митних органів України;

— визначення сутності правового статусу посадових осіб органів митної служби до елементів якого віднесено обов’язки, права, обмеження, гарантії та відповідальність;

— характеристика прав і обов’язків посадових осіб митних органів, які зведено у дві групи: загальні та спеціальні (спеціалізовані);

— з’ясування особливостей державної служби в митних органах та посадової особи митних органів;

удосконалено:

— поняття „державної служби в митних органах України”, „посади державної служби”, „посадової особи органів митної служби”, „правового статусу посадових осіб органів митної служби”, „проходження служби посадовими особами митних органів”, „обмеження професійної діяльності посадових осіб митних органів”, „гарантій посадових осіб митних органів”, „юридичної відповідальність посадових осіб митних органів”;

— складові проходження служби посадовими особами митних органів;

— сутність та мету юридичної відповідальності посадових осіб митних органів, а також характеристику її окремих видів;

— правовий статус посадових осіб митної служби України шляхом внесення змін до наступних нормативно-правових актів: Митного кодексу України, законів України „Про державну службу”, „Про Дисциплінарний статут митної служби України”, „Про політичні партії в Україні”, Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України, Положення про спеціальні звання посадових осіб митної служби України, Примірного положення про преміювання працівників митних органів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, щовони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

– у науково-дослідній сфері – основні положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки теоретико-правових питань правового статусу посадових осіб митної служби України;

– у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень до нормативно-правових актів, які визначають правовий статус посадових осіб митної служби України;

– у правозастосовчій діяльності – використання одержаних результатів дозволить покращити правове регулювання професійної діяльності посадових осіб митної служби України;

– у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть використовуватись під час проведення занять із дисципліни „Адміністративне право” та спецкурсу „Судові та правоохоронні органи”.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, з використанням останніх досягнень науки адміністративного права, всі сформульовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора.

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на науково-практичній конференції „Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин” (Чернігів, 2007), а також на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності ОВС, управління в органах внутрішніх справ Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації.Основні результати дисертаційного дослідження викладені у чотирьох наукових статтях в наукових журналах і збірниках наукових праць, що визначені ВАК України як фахові з юридичних наук, а також у тезах доповіді на науково-практичній конференції.

Структура дисертації.Дисертація складається із вступу, двох розділів‚ поділених на 8 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 203 сторінки. Список використаних джерел складається із 195 найменувань і займає 17 сторінок.

РОЗДІЛ 1ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОСАДОВИХ ОСІБ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

1.1. Посада як організаційно-правова форма службової діяльності

Виконання покладених на митні органи завдань передбачених ст.11 Митного кодексу України (далі — МКУ) [1] залежить від чіткого визначення правового статусу їх посадових осіб, які виконують покладені на них обов’язки залежно від категорії посади. Як зазначено в ст.19 Конституції України „…посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” [2]. Практика державного будівництва виробила три основних типи побудови структури державних органів: лінійний (галузевий), функціональний і змішаний (лінійно-функціональний), що випливають з функціонально-галузевої системи державного управління. Різновидом цієї системи є виробничо-територіальний. Фактично відповідно до цього і будується структура апарату державних органів. Кожний державний орган складається з взаємозв’язаних посад.

Посада, яку займає державний службовець, визначає зміст його діяльності і правове становище. Від посади залежать обсяг, форми, методи участі державного службовця у практичному здійсненні компетенції того державного органу, в якому він працює. Як відзначає В.Б.Авер’янов, „посада розглядається у нерозривному зв’язку з інститутом служби у державних чи громадських організаціях. Відповідно – ця категорія із усіх осіб, зайнятих суспільно-корисною працею, притаманна тільки службовцям. Їх необхідність обумовлена тим, що в процесі своєї праці службовець має справу з людьми, впливає на них. Посада має визначити необхідну поведінку службовця у відношенні до інших осіб – обсяг та межі його впливу, прийоми, способи, засоби спілкування з людьми по службі тощо” [3, c.189-190]. Отже, категорія „посада” є базовою (початковою, вихідною, основоположною) для з’ясування правового статусу посадових осіб митної служби України, який зумовлений завданнями та функціями органів, які входять до її системи та характером державно-службових повноважень, якими наділені їх посадові особи.

Разом з тим рівень науково-теоретичного осмислення сутності та особливостей категорії „посада” як організаційно-правової форми службової діяльності посадових осіб в цілому та органів митної служби зокрема є недостатнім. У свій час, значний внесок у дослідження цієї категорії та проблемних питань, які були пов’язані з її використанням зробили радянські вчені з фаху адміністративного права, а саме: І.Л.Бачило, Д.М.Бахрах, Ю.М. Козлов, В.М.Манохін, І.М.Пахомов, С.С.Студенікін, Ц.А.Ямпольська та інші. Серед сучасних вчених як вітчизняних, такі і зарубіжних, які досліджували цю категорію слід, в першу чергу, назвати В.Б.Авер’янова, О.П.Альохіна, О.Ф.Андрійко, Ю.П.Битяка, Г.Бребана, А.С.Васильєва, Б.Гурне, С.Д.Дубенко, Л.В.Коваля, В.К.Колпакова, Н.Р.Нижник, В.Ф.Опришка, О.В.Петришина, Г.Райта, Ю.А.Тихомирова, Г.Й.Ткача, О.Ю.Оболенського, Є.В.Охотського, В.В.Цвєткова, О.І.Щербака та інших. Питання державно-службових відносин в органах митної служби, під час дослідження яких з’ясовувалась сутність та види посад в цих органах були предметом наукового пошуку Є.В.Додіна, Ю.М.Дьоміна, І.Г.Калетніка, В.Т.Комзюка, О.Т.Корнійчука, А.П.Павлова, П.В.Пашка, Д.В.Приймаченка, К.К.Сандровського, С.С.Терещенка В.К.Шкарупи, В.І.Щербини та ін. Однак сьогодні у правничій літературі не існує комплексного дослідження сутності категорії „посада”, що як слід є причиною існування прогалин у правовому регулюванні державно-службових відносин в цілому та тих із них, які виникають, змінюються та припиняються в органах митної служби.

Вважаємо, що передувати дослідженню сутності категорії „посада” як організаційно-правової форми службової діяльності працівників митних органів повинно з’ясування таких понять як „митна служба”, „митні органи”, „працівники митних органів”, „службова діяльність”. Так, поняття митної служби дістало законодавче закріплення, під якою в ст.12 Митного кодексу України розуміється „єдина загальнодержавна система, яка складається з митних органів та спеціалізованих митних установ і організацій”. Під митними органами у цьому ж законодавчому акті розуміються „спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузі митної справи, на які відповідно до цього Кодексу та інших законів України покладено безпосереднє здійснення митної справи” (ст.1 МКУ) [1]. Як зазначено в ч.2 ст.12 Митного кодексу України „митними органами є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи, регіональні митниці, митниці” [1].

На нашу думку, до митних органів необхідно також віднести спеціалізовані митні установи та організації (експлуатаційні, транспортні, інформаційно-аналітичні, кінологічні, освітні, науково-дослідні), які є спеціалізованими, так як вони створюються для забезпечення діяльності митних органів, які виконують основні завдання, що повинно бути відображено у ч.2 ст.12 МКУ. Таким чином, митні органи можна звести у дві групи: 1) основні, тобто ті, на яких покладено безпосереднє здійснення митної справи; 2) спеціалізовані, які створюються у межах бюджетних коштів, передбачених для утримання митної служби України, виключно для забезпечення виконання завдань, покладених на основні митні органи. Структурними підрозділами основних митних органів є: митний пост, який безпосередньо здійснює митний контроль та оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України (ст.16 МКУ); 2) митні лабораторії, які є структурними підрозділами регіональних митниць, митниць (ст.18 МКУ); 3) митна варта, тобто спеціальні підрозділи митних органів, призначені для боротьби з порушеннями митних правил, охорони територій, будівель, споруд та приміщень митних органів, охорони та супроводження товарів і транспортних засобів, забезпечення охорони зон митного контролю (ст.19 МКУ) та ін.

Наприклад, структурними підрозділами митниці є: відділ організаційно-контрольної роботи, відділ зв’язків з громадськістю; відділ з питань захисту прав інтелектуальної власності; чергова частина; підрозділ по боротьбі з контрабандою і порушеннями митних правил; відділ митної варти; загальний відділ; відділ по роботі з особовим складом; відділ внутрішньої безпеки; відділ фінансів та бухгалтерського обліку; юридичний відділ; відділ інформаційної роботи та митної статистики; відділ (сектор) організації митного контролю; відділ (сектор) контролю за переміщенням вантажів; відділ митних платежів; відділ контролю митної вартості та номенклатури; відділ (сектор) технічних засобів митного контролю; митні пости; підрозділи (відділи, сектори) митного оформлення; господарсько-експлуатаційний відділ [4].

Як було зазначено вище органи митної служби є спеціальними органами виконавчої влади із спеціальним статусом. Ми погоджуємось з думкою тих вчених, які зазначають, що для визначення статусу будь-якого органу необхідно: 1) визначити місце органу в загальній системі виконавчої влади, його рівень; 2) визначити так звані „межі відання”, тобто окреслити сферу суспільних відносин, обов’язковим учасником яких він є, а також перелічити об’єкти, безпосередньо йому підлеглі; визначити коло завдань, покладених державою на даний орган; перелічити функції, покладені державою на даний орган; визначити сукупність обов’язків і прав (правомочностей) органу та його посадових осіб при виконанні покладених на орган функцій, тобто визначити міру можливої поведінки органу і його посадових осіб при виконанні своїх функцій (права), а також міру їх належної поведінки (обов’язки) [5; 6; 7; 8; 9; 10 та ін.].

До ознак органів митної служби ми відносимо: створюються державою, є найважливішою складовою органів державного управління і державного апарату в цілому; їх діяльність регулюється переважно адміністративно-правовими нормами які визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки учасників правовідносин однією стороною яких є митні органи; виконують завдання та функції державного управління в сфері митної справи; наділені державно-владними повноваженнями; об’єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано; мають власну внутрішню структуру та штат службовців; здійснюють як охоронний, так і регулюючий вплив на підвідомчу їм сферу суспільних відносин; здійснюють специфічний вид державної діяльності, яка за своїм юридичним змістом є виконавчо-розпорядчою; їх діяльність має вторинний, підзаконний характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону, однак реалізуючи свою компетенцію, виконуючи положення законів та правових актів інших державних органів, вони наділені правом прийняття підзаконних нормативних актів, як нормативних, так і індивідуальних (накази, вказівки, розпорядження, інструкції, положення тощо); в органах митної служби діє особливий порядок проходження служби (особливі вимоги до прийняття на службу, дисципліни, присвоєння спеціальних звань, атестування, соціально-правового захисту тощо).

Дослідження елементів правового статусу митних органів, зокрема їх призначення, структури, завдань, функцій, повноважень, форм та методів діяльності, відповідальності виходить за межі нашого дослідження. Однак зазначимо те, що діюча сьогодні єдина система митних органів України в основному відповідає загальноприйнятим в міжнародній практиці нормам і стандартам. Але ефективність роботи окремих митниць ще досить низька, частина з них залишається збитковими, що вимагає подальшого перегрупування кадрових, фінансових і технічних можливостей окремих митних органів з врахуванням характеру транспортних, зокрема транзитних, перевезень, так званого „пасажиропотоку” і криміногенної обстановки в деяких регіонах країни.

Що стосується з’ясування такого терміну як „працівники митних органів”, то зазначимо, що поряд із ним використовуються і такі терміни як „кадри”, „особовий склад”, „персонал”, „співробітники”, „службовці”. Слід зазначити, що ці терміни використовуються як в науковій літературі під час дослідження різних аспектів діяльності митних органів, так і у відомчих нормативних актах Державної митної служби України (далі — ДМС). Вважаємо, що такі категорії як „працівники”, „кадри” та „персонал”, є синонімами, так як характеризують усіх працюючих осіб в митних органах. Інші терміни, „особовий склад”, „співробітники” та „службовці” вказують на окрему категорію працюючих в митних органах, тобто державних службовців, які виконують основні завдання та функції, що покладені на митні органи і яким присвоєно спеціальні звання. Порядок присвоєння спеціальних звань визначається Положенням про спеціальні звання посадових осіб митної служби України, що затверджується Кабінетом Міністрів України [11]. Характеристика посадових осіб митної служби України як державних службовців буде здійснена нами у наступному підрозділі дисертації.

Категорія „службова діяльність” безпосередньо пов’язана із такими термінами як „служба” та „службовець”, отже розглянемо їх більш детальніше. Так, служба є невід’ємною ознакою суспільства і забезпечує його організованість шляхом практичного втілення в життя завдань, вироблених у процесі суспільної діяльності. Служба характеризується як явище, що зароджувалося і розвивалося разом із соціальною організацією та всередині неї [12, c.101]. Під службою в одному із тлумачних словників української мови розуміється „виконання яких-небудь обов’язків по відношенню до кого-небудь; працювати, трудитись в ім’я кого – або чого не будь” [13, с.557]. С.І.Ожегов, під службою розуміє роботу, заняття службовця, а також місце його роботи, будь-яку сферу діяльності [14, с.701].

Слід зазначити, що поняття „служба” не дістало законодавчого визначення, відсутній і єдиний підхід до його розуміння у правовій науці. Так, Д.М.Бахрах розглядає поняття „служби” в широкому розумінні, розуміючи під ним „різновид платної суспільно-корисної діяльності, що полягає в управлінні, його обслуговуванні чи соціально-культурному обслуговуванні людей” [15, с.10]. Ю.М.Старілов наводить загальне визначення служби як діяльності, пов’язаної з керівництвом, управлінням, контролем, наглядом, обліком тощо [16, с.15]. На думку О.В.Петришина, служба є одним із видів трудової діяльності людини, а відносини службовця і організації обумовлені цим видом та одночасно відображають особливості й способи її виконання [17, с.26]. О.Ю.Оболенський визначає таку категорію як „професійна служба”, яка „полягає у здійсненні та/або забезпеченні здійснення завдань і функцій держави (державна служба, військова служба, медична служба, дипломатична служба, податкова служба, служба в системі освіти тощо), створенні духовних цінностей (робота в науково-дослідних, проектних організаціях), соціально-культурному обслуговуванні людей тощо [18, с.59]. Поняття професійної служби пропонує вживати Л.В.Коваль, яку він визначає, як адміністративно-правове відношення службовця, який перебуває на посаді в державних органах, об’єднаннях громадян, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, до цих організацій, що має своїм змістом обов’язкову діяльність по реалізації управлінських функцій [10, с.48].

На нашу думку, поняття „служба” є досить змістовним, як слід, під ним необхідно розуміти: по-перше, сферу діяльності; по-друге, систему організацій, установ і підприємств; по-третє, професійну діяльність; по-четверте, певний соціально-правовий інститут; по-п’яте загальний обов’язок (наприклад строкова служба у Збройних Силах України). Звідси вважаємо доцільним службу визначити як суспільно-корисну діяльність, яка полягає у виконанні певних функцій.

Доцільно виділити такі види служби: службу у державних органах (організаціях, установах, підприємствах); службу в органах місцевого самоврядування; службу у недержавних організаціях та їх об’єднаннях; службу у міжнародних, іноземних, змішаних організаціях.

Під службовцем ми розуміємо особу яка виконує які-небудь обов’язки по відношенню до кого-небудь; працює, трудиться в ім’я кого – або чого не будь. Як слід службова діяльність – це виконання яких-небудь обов’язків по відношенню до кого-небудь; праця (робота) в ім’я кого – або чого не будь. Службовці митних органів є різновидом державних службовців, а служба в цих органах є видом державної служби. Як і інші державні службовці, службовці митних органів здійснюють завдання і функції держави.

З’ясувавши такі терміни як „митна служба”, „митні органи”, „працівники митних органів”, „службова діяльність” та інші близькі до них за змістом категорії перейдемо до безпосереднього розгляду сутності посади як організаційно-правової форми службової діяльності. Так, один із тлумачних словників визначає посаду як „службове становище, яке пов’язане з виконанням певних обов’язків у якій-небудь установі, підприємстві, організації” [13, с.473]. Слід зазначити, що ця категорія дістала законодавче визначення. Так, згідно зі ст.2 Закону України „Про державну службу”, посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень [20]. Вважаємо, що законодавче закріплення поняття посади має важливе теоретичне і практичне значення, оскільки воно отримало характеристику з організаційної і юридичної (правової) точки зору. Організаційний і юридичний аспекти посади пов’язані з посадовою особою — людиною, яка займає посаду, повинна виконувати відповідні посадові обов’язки та нести відповідальність за якість їх виконання. Відповідно обов’язки та права конкретизуються в нормативних актах, де крім функцій і повноважень закріплюються вимоги до особи, що претендує на зайняття посади (спеціальна освіта, стан здоров’я, знання державної мови тощо), рівень заробітної плати, порядок зарахування, кваліфікаційний ранг за посадою та ін. [21, с.101].

Сьогодні можна констатувати відсутність у теорії і практиці однозначного тлумачення поняття „посада” та, у зв’язку з цим існування проблем нормативно-правового забезпечення державної служби. Це обумовлюється, по-перше, інтенсивними змінами у самому державному (публічному) управлінні, по-друге, не систематизованістю нормативно-правових актів в сфері державної служби, по-третє, нечіткістю визначень основних понять державної служби та посадової особи. Так, у ст.1 Федерального закону Росії „Про основи державної служби” під державною посадою розуміється посада у федеральних органах державної влади, органах державної влади суб’єктів Федерації, а також в інших державних органах, які утворені відповідно з Конституцією, з установленим колом обов’язків по виконанню і забезпеченню повноважень даного державного органу, грошовим забезпеченням і відповідальністю за виконання цих обов’язків [22].

Розглянемо деякі із запропонованих в науковій літературі визначення поняття „посада”. Так, В.М.Манохін під посадою розуміє частину організаційної структури державного органу (організації), відособлену і закріплену в офіційних документах (штати, схема посадових окладів та ін.), з відповідною частиною компетенції держоргану (організації), надану особі — державному службовцю з метою її практичного здійснення [23, с.72].

Г.I.Петров посаду визначає як „офіційно встановлений комплекс обов’язків і відповідних їм прав, що визначають місце і роль службовця (працівника) у державному або громадському органі, на підприємстві, в установі, організації” [24, с.159].

Ю.П.Битяк визначає посаду як „найпростіший елемент організаційної структури, комплекс прав і обов’язків, що визначають місце службовця у вирішенні організаційно-управлінських проблем. У ряді випадків до її поняття включається і відповідальність” [21, с.87].

О.Ю.Оболенський, розглядає посаду в „статутно-правовому” та „конкретно-функціональному” значенні”. У першому випадку посада є немовби передумовою оформлення правового статусу державного службовця. У другому випадку посада — це конкретизуюче поняття, що визначає завдання державного службовця, тобто цілі, завдання, функції та повноваження на конкретній посаді, передані йому на основі адміністративного акту (доручення, розпорядження, подання, чи в будь-який інший законний спосіб) [18, с.176]. Під посадою О.Ю.Оболенський розуміє „запроваджену компетентним органом (законами чи іншими законодавчими актами) в установленому порядку первинну структурну одиницю органу з відповідним правовим статусом, яка визначає місце і роль працівника державного апарату у вирішенні завдань, що стоять перед цим органом, і висуває до цього працівника певні вимоги” [с.177].

В.Я.Малиновський пропонує використовувати поняття „державно-службова посада” під якою він розуміє „визначену структурою та штатним розкладом первинну структурну одиницю органу державної влади (організації) та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами (посадовою інструкцією) коло службових функції та повноважень” [25, с.454].

Разом з тим, деякі адміністративісти відзначають, що більш доцільним є міжгалузевий, державно-правовий підхід до поняття посади. Так, Ю.О.Розенбаум характеризує посаду як державно-правове становище [26, с.23], М.П.Орзіх звертає увагу на те, що традиційний розгляд посади спричиняє зміщення цього первинного елементу державної служби та визнання державного органу первинною клітинкою апарату управління [27, с.8].

Будучи одною з форм поділу праці, посада виконує роль первинної універсальної форми організації людей в усіх державних, громадських чи приватних структурах [28, с.95]. Посада є найменшим первинним елементом, який визначає зміст службової діяльності. На відміну від професії чи спеціальності вона не залежить від конкретної особи і до її заміщення може існувати самостійно, що дозволяє виділяти вакантні (вільні) і зайняті посади. Посада забезпечує організованість діяльності і упорядкованість відносин, які виникають у процесі виконання завдань служби. Її соціальна сутність виражається через роль особи, яка її займає, тобто посада виступає „юридичним описом соціальної позиції цієї особи” [29, с.6].

На думку В.Б. Авер’янова доцільним є виділення двох видів посад. По-перше, посади, що, як правило, заміщуються за конкурсом, які доцільно було б віднести до професійної державної служби, або, інакше кажучи, служби чиновників. У свою чергу професійна державна служба, на думку вченого, має охоплювати: а) адміністративну службу (службу в державних органах, їх апараті, місцевих органах самоврядування); б) спеціалізовану службу (судові органи, органи прокуратури, внутрішніх справ, державної безпеки, митні тощо); в) цивільну службу (медичні, наукові, навчальні та інші державні установи). По-друге, посади, які обіймаються шляхом виборів, призначення чи зарахування слід було б віднести, умовно кажучи, до позапрофесійної державної служби, або служби за договором (контрактом). У позапрофесійну державну службу доцільно включити: а) політичні посади; б) посади патронатної служби; в) допоміжні (обслуговуючі) посади [30, с.12].

У свою чергу, О.Ю.Оболенський пропонує виділяти такі типи посад: державні посади; патронатні посади; адміністративні посади; посади технічного та обслуговуючого персоналу (останні не належать до державної служби з причини відсутності владних, організаційно-розпорядчих і консультаційно-дорадчих повноважень) [18, с.178].

Приведене вище надає змогу зробити висновок про те, що в адміністративному праві склалося два основні підходи щодо поняття посади – організаційний і функціональний. Організаційний підхід полягає у визначенні посади як первинного структурного елементу державного органу, який утворюється у нормативному порядку [23, с.72]. Функціональний підхід до розуміння поняття посади полягає у тому, що вона розглядається як комплекс службових обов’язків і прав та напрямків діяльності службовця, який її займає. Вважаємо, що лише комплексне дослідження обох підходів дає можливість з’ясувати сутність і роль посади у службовій діяльності, так як, з одного боку, посада є первинним, відокремленим елементом організаційної структури, з іншого – сукупністю службових обов’язків і прав.

На нашу думку, в посаді доцільно виділити службовий та особистий аспекти. Так, перший дозволяє характеризувати службовця як носія управлінських функцій і визначає коло завдань, здійснення яких виступає для нього обов’язком. Цей аспект посади передбачає також сукупність прав і обов’язків, пільги, заохочення та міру відповідальності особи як учасника службової діяльності. Особистий аспект пов’язаний з професійністю та компетентністю особи, її моральними якостями (етикою поведінки), досвідом та результатами роботи.

Таким чином, посаду необхідно розглядати як: частину органу, підприємства, установи, організації; певну частину компетенції відповідного органу, тобто частину його функцій; правовий стан, тобто вона створюється та ліквідовується у розпорядчому порядку правовими актами компетентних органів (посадових осіб); елемент (складову частину) штатного розкладу; сукупність елементів правового статусу посадової особи (права, обов’язки, обмеження, гарантії, відповідальність); службове місце працівника.

До ознак посади державної служби ми відносимо:

1) посада є основною та первинною ланкою державного органу чи його структурного підрозділу;

2) кожна посада створюється у розпорядчому порядку, закріплюється нормативно-правовим актом і є однією з основних категорій державної служби, державно-службових відносин;

3) посада є частиною компетенції відповідного органу;

4) посада, яку обіймає державний службовець, визначає зміст його діяльності і правове положення;

5) від посади залежить обсяг, форми та методи участі державного службовця у практичному здійсненні компетенції того державного органу, в якому він працює;

6) посада забезпечує оформлення організаційно-правового положення службовців, за її допомогою закріплюються їх службові функції, ступінь участі у виконавчій діяльності, взаємозв’язок з роботою інших службовців і всього органу в цілому.

За допомогою посади визначається: по-перше, соціальний статус посадової особи (тобто це порівняння певної посади з вищими, нижчими і рівними посадами як одного і того ж органу, так і інших органів, які належать до одного або різних відомств); по-друге, організаційний статус посадової особи (тобто місце посади в структурі того чи іншого органу); по-третє, правовий статус посадової особи (права, обов’язки, обмеження, гарантії та відповідальність).

Таким чином, вважаємо доцільним посаду державної служби визначити як встановлену у нормативному порядку первинну структурну одиницю державного органу (організації, установи чи підприємства), яка передбачає певне коло службових повноважень (прав і обов’язків), здійснення яких в переважній більшості випадків відбувається за рахунок коштів Державного бюджету, а у випадку неналежного їх виконання (невиконання) настає службова відповідальність.

У радянські часи існувала Єдина номенклатура посад службовців, затверджена у вересні 1967 року [31]. Це був перший правовий акт, який провів класифікацію посад, хоча у ньому і спостерігалося певне ототожнення з класифікацією службовців. Сьогодні такий підхід не відповідає вимогам часу і не дає можливості провести класифікацію ні державних посад, а ні державних службовців. Одним із напрямів адміністративної реформи передбачено законодавче закріплення трьох видів державних посад: політичних; адміністративних та патронатних посад [32]. Вважаємо, що такий підхід дозволить визначити завдання кожного типу посад у діяльності державного органу, визначити їх організаційно-функціональний зміст та законодавчо закріпити відповідні умови і порядок їх заміщення.

Державні політичні посади на відміну від адміністративних та патронатних не відносяться до посад державної служби, а службовці, які займають політичні посади є політичними діячами держави.

Серед адміністративних посад доцільно виділити керівні посади та посади спеціалістів (функціональних службовців) державного органу. В основу такого поділу покладено наявність владних повноважень у державного службовця, які спрямовані на здійснення організаційно-розпорядчих функцій. Особливістю адміністративних посад є те, що зміна керівників або складу державних органів не є підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.

Наступним видом посад державної служби є патронатні посади. Прийняття на патронатні посади здійснюється переважно шляхом призначення. Патронатна служба спрямована на забезпечення діяльності державних політичних діячів та окремих посадових осіб. Природа патронатної служби визначає особливість правового статусу службовця, який займає відповідну посаду. Державні службовці патронатної служби виконують дорадчі функції, які визначаються згідно із завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у діях підготовки пропозицій, прогнозів, порад, рекомендацій, а також необхідних матеріалів для шефа, організації його контактів із громадськістю та засобами масової інформації. Характерною особливістю цього виду посад, на відміну від адміністративних, є те, що зміна керівників чи складу державних органів тягне за собою припинення службовцем патронатної служби державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.

Таким чином, працівники на адміністративних та патронатних посадах є державними службовцями і беруть участь у здійсненні завдань та функцій державної влади. Ці працівники мають державно-владні повноваження і, зокрема, несуть відповідальність за посадою. У свою чергу, політичні діячі несуть особливу відповідальність за наслідки діяльності, яка має ознаку публічної. Як зазначає В.Б.Авер’янов, політичною є відповідальність політичного діяча за свою діяльність, а також за діяльність органу, до складу персоналу якого він належить, перед українським народом, а також перед органом, що його призначив, у формі усунення з посади, оголошення резолюції недовіри, відставки (тобто, перед главою держави, парламентом, а також у певних формах – перед населенням) [33].

Не заперечуючи поділу посад на політичні, адміністративні та патронатні, вважаємо доцільним поширити на всіх осіб, які їх займають, вимоги загального законодавства про державну службу, надавши їм статус державних службовців. У зв’язку з цим вважаємо доречним привести думку О.Ю.Оболенського, який зазначає, що відокремлення політичної служби від державної може призвести до того, що „сама держава розділиться на численні органи, і політичний керівник будь-якого з них буде реалізувати юридично-владні повноваження в конкретній сфері державного управління на свій власний розсуд. А оскільки державні службовці стають цілком залежними від керівника органу державної влади – „політичного діяча”, який заміщує державну посаду за призначенням чи обранням, то вони не зможуть ні протидіяти його незаконним діям, ні забезпечувати законність його дій і рішень” [34, с.78]. Така ж сама позиція знайшла відображення в авторському проекті нової редакції Закону України „Про державну службу”, в якому усіх осіб, що підпадають під визначення посадових, віднесено до державних службовців [35, с.10].

До посад державної служби слід також віднести посади у державних установах і на підприємствах, так як ці посади: є їх організаційно-структурними елементами; утворюються у розпорядчому порядку; вимагають відповідної професійної підготовки щодо здійснення службових завдань; визначають коло службових повноважень, виконання яких відбувається за дорученням держави; ці посади утримуються за рахунок коштів державного бюджету.

Відповідно до чинного законодавства певну посаду можуть обіймати не лише державні службовці. Так, Законом України „Про звернення громадян” [36] закріплене право громадян на оскарження дій посадових осіб як державних, так і недержавних організацій. У тексті зазначеного нормативного акту поняття „посада” вживається не лише у значенні представника органів державної влади, але й органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, організацій незалежно від форм власності, до яких громадяни мають право звернутися з питань реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав та інтересів зі скаргами про порушення таких прав.

Кожна посада створюється у розпорядчому порядку, тобто відповідні органи (посадові особи) визначають: її назву; місце в службовій ієрархії; вимоги до осіб, які можуть займати ту чи іншу посаду; коло службових повноважень за цією посадою; порядок призначення на цю посаду та звільнення з неї; посадові оклади. Посада включається у штатний розклад, в єдину номенклатуру посад службовців. В науковій літературі штат визначається як „структурний елемент державної служби, який передбачає включення державних службовців, які наділені певними рангами та отримали право обіймати відповідні посади, до того чи іншого державного органу” [37, с.128-129]. На нашу думку під штатом (штатним розкладом) необхідно розуміти офіційний документ, який визначає найменування органу чи підрозділу, відображає його структуру, посадовий і кількісний склад, спеціальні звання (категорії персоналу) за посадами, посадові оклади і джерела утримання посад. Затверджений в установленому порядку штат стає єдиним нормативним документом, що дає право на комплектування посад певних органів і підрозділів відповідними категоріями працівників.

На основі типових штатів розробляються і затверджуються штатні розписи. Після затвердження штатний розпис набирає юридичної сили. Відповідно до штатного розпису та схеми посадових окладів формуються та видаються кошти на оплату праці службовців. Типові штати враховують: 1) кількість державних службовців відносно інших працівників; 2) співвідношення різних категорій державних службовців; 3) кількість державних службовців та інших працюючих до обсягу управлінської або іншої діяльності; 4) кількісне співвідношення робітників і службовців на підприємствах, в організаціях та установах до обсягу виробництва або іншої діяльності, а також при певному обсязі роботи [21, с.86].

З метою чіткої структуризації державної служби необхідно провести класифікацію посад державної служби, яка має не тільки теоретичне, але і практичне значення. Проведення класифікації посад державних службовців сприятиме стабільності державної служби, а відтак і підвищенню професіоналізму державних службовців. З іншого боку — відсутність єдиної класифікації посад у вітчизняному законодавстві створює труднощі при переході службовця з посади в органах виконавчої влади загальної компетенції на посади в органи спеціальної компетенції, або на посади у державні установи чи підприємства.

Наприклад, В.Я.Малиновський під класифікацією посад розуміє організацію робочих місць в установі (організації) у групи на основі посадових обов’язків, повноважень, відповідальності та вимог до кваліфікації [25, с.453]. Серед переваг класифікації посад вчений називає такі: визначення професійних вимог, обов’язків, обсягу повноважень та відповідальності службовців; встановлення критеріїв для рівнів оплати праці; встановлення ієрархічних рівнів між різними категоріями службовців; стимулювання покращення ефективної діяльності службовців через можливість службового просування та матеріального забезпечення; упорядкування структури державної служби; створення стандартної термінології для функцій управління персоналом; захист службовців від політичних і персональних впливів при вступі на роботу, зміні політичної чи персональної кон’юнктури та визначення рівня їх матеріального забезпечення [25, с.453].

На нашу думку, вище приведене є ніщо інше як призначення чи завдання класифікації посад, однак не зовсім зрозуміло, що мав на увазі вчений коли серед „переваг” класифікації посад запропонував і таку як „захист службовців від політичних і персональних впливів при вступі на роботу”.

У ст.25 Закону України „Про державну службу” зазначено, що основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу [20]. У цьому ж Законі передбачено сім категорій посад та п’ятнадцять рангів службовців. Кожній із 7 категорій відповідає 3 ранги. Отже, державному службовцю присвоюється один із трьох рангів, що відповідає категорії, під яку підпадає та чи інша посада. Ранг службовцю присвоюється відповідно до очолюваної посади, яку він займає, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посади державний службовець має успішно відпрацювати на займаній посаді два роки. За виконання особливо відповідальних завдань державному службовцю може бути присвоєно черговий ранг достроково в межах відповідної категорії посад.

Таким чином, критеріями класифікації посад державних службовців відповідно до Закону України „Про державну службу” є: організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу; обсяг і характер повноважень на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу. Так, організаційно-правовий рівень органу визначається його правовим статусом (повноваженнями) щодо призначення державних службовців на посади в органи державної влади та їх апарат. Обсяг і характер повноважень на конкретній посаді визначаються особливостями завдань і функцій держави, покладених на державного службовця колом його посадових завдань та обов’язків і наданих йому відповідних повноважень посадової особи.

У світовій практиці інститут державної служби розвивається у двох напрямах. Перший з них умовно називають кар’єрним, другий — посадовим. Так, за кар’єрною системою чиновник вступає на державну службу на весь період своєї професійної діяльності. В процесі служби він послідовно отримує посадове підвищення, тобто „робить” кар’єру, просувається службовими „сходами”. За посадової схеми він укладає контракт щодо виконання певних функцій на відповідній посаді в державному апараті протягом певного часу. В цьому разі просування по службі немає. Кар’єрна державна служба характерна для континентальної системи права, посадова — для англосаксонської [9, с.146].

У міжнародній практиці в основу класифікації державних службовців покладено два критерії: перший — це визначення рангу посади, згідно з яким посади класифікуються відповідно до посадових обов’язків, що визначають ранг особи, яка обійме цю посаду, а також її матеріальне забезпечення; другий — визначення рангу особи, який полягає у визначенні кваліфікації, навичок, вміння та здібностей особи, на основі чого їй присуджується відповідний ранг, який не залежить від посади, котру займає службовець.

Вважаємо, що розробка системи державної служби повинна базуватись саме на класифікації посад, яка є важливим інструментом функціонування інституту державної служби. На підставі класифікації посад здійснюється: 1) визначення професійних та інших вимог до державних службовців (морально-етичних, фізичних, відсутність судимості тощо). Так, в ст.412 МКУ зазначено, що „не можуть бути прийняті на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину” [1]; 2) визначення прав, обов’язків та відповідальності службовців; 3) порядок призначення на посаду та звільнення з неї; 4) встановлення посадових окладів; 5) встановлення ієрархічних рівнів між різними категоріями службовців; 6) стимулювання ефективної діяльності службовців через можливість службового просування та матеріального забезпечення; 6) упорядкування структури державної служби.

Ми поділяємо думку тих вчених, які зазначають, що поділ посад на категорії має бути обґрунтований якісними відмінностями цих посад, а не рівнем органу, оскільки він необхідний насамперед для єдиного правового регулювання однотипних посад, а не для визначення рейтингу престижності тієї чи іншої посади [38, c.306]. Вважаємо, що такий поділ удосконалить правове регулювання державно-службових відносин, починаючи від порядку відбору і призначення на ці посади, і закінчуючи спеціальними вимогами щодо порядку проходження державної служби.

Перспективним також буде збільшення існуючої кількості категорій посад (від 7 до 15) та рангів державних службовців (від 15 до 40) що надасть змогу: по-перше, більш чіткіше визначати кваліфікацію службовця; по-друге, диференційовано підходити до оплати праці службовців; по-третє, підвищити мотивацію службовця до професійного росту.

Нормативним документом, який визначає науково обґрунтований перелік професійних завдань, обов’язків та прав державного службовця, вимоги до його професійної підготовки, освітньої кваліфікації, досвіду практичної роботи є професійно-кваліфікаційна характеристика посади. На нашу думку, кожна кваліфікаційна характеристика повинна складатися з таких розділів: 1) „Завдання”; 2) „Права”; 3) „Обов’язки (відповідальність)”; 4) „Кваліфікаційні вимоги”.

Доцільним в межах цього підрозділу дисертації є проведення розмежування понять „посада державної служби” та „державна посада”. Необхідно зазначити, що чинне законодавство України про державну службу не передбачає ці терміни. Вважаємо, що поняття державної посади є ширшим за змістом від поняття „посада державної служби”, так як охоплює державні посади, що займають особи, які не є державними службовцями, наприклад, Президент, Голова Верховної Ради, Прем’єр-Міністр, члени Кабінету Міністрів України тощо.

Наприкінці зазначимо, вдосконалення правових засад функціонування державної служби потребує більш чіткого законодавчого визначення класифікації посад державних службовців, насамперед виходячи з обсягу їх повноважень, впливу на прийняття кінцевого рішення, складності роботи, відповідальності тощо. Необхідно встановити критерії та більш досконалий порядок віднесення посад державних службовців до відповідних категорій, співвідношення між категоріями посад та рангами державних службовців загальної та спеціалізованої державної служби, що має сприяти побудові кар’єри державного службовця і гарантувати необхідну мотивацію для підвищення ефективності його діяльності, розширення можливостей рівного доступу громадян до різних видів державної служби, вільному переходу їх з однієї служби до іншої.

1.2. Поняття, ознаки та види посадових осіб митної служби України

Як було зазначено у попередньому підрозділі дисертації службовці митних органів є різновидом державних службовців, а служба в цих органах є державною службою. В ст.1 Закону України „Про державну службу”, остання визначена як „професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів” [20]. Зважаючи на це, вважаємо доцільним державну службу в митних органах України визначити як спеціалізовану професійну діяльність осіб, що займають посади в державних митних органах та їх апараті, з метою реалізації митної політики в державі та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба в митних органах, з урахуванням сформульованого нами поняття, може бути охарактеризована з різних аспектів. Так, з державно-правової точки зору, державний службовець митних органів є так званим „служником” держави, наділеним нею відповідними повноваженнями. З адміністративно-правової точки зору, державний службовець є представником органу виконавчої влади, особливим (спеціальним) суб’єктом адміністративної відповідальності. З кримінально-правової точки зору, державний службовець митних органів є особливим (спеціальним) суб’єктом кримінальної відповідальності. Державний службовець є також особливим суб’єктом і з цивільно-правової точки зору при відшкодуванні шкоди, заподіяної громадянам внаслідок його неправомірних дій (бездіяльності).

Ми погоджуємось з думкою Л.В.Коваля який зазначає, що „державний службовець є учасником специфічного правовідношення. З одного боку, він вступає у трудові правовідносини, пов’язані з особистим професійним положенням, трудовими правами та обов’язками, з іншого – у адміністративно-правові, пов’язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій [10, с.47-48].

До особливостей державного службовця органів митної служби ми відносимо такі: 1) державний службовець митних органів – це фізична особа, громадянин України, який досяг 18-річного віку і здатний за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я виконувати покладені на митну службу України завдання; 2) він виконує свою діяльність від імені держави та за її дорученням, держава здійснює контроль за його діяльністю і у випадках, передбачених законодавством, застосовує до нього засоби примусу; 3) приймає присягу державного службовця на вірність народу України, що передбачено ст.17 Закону України „Про державну службу” або урочисте зобов’язання митної служби України; 4) як правило йому присвоюється спеціальне звання; 5) на нього покладено безпосереднє здійснення митної справи або він забезпечує таку діяльність; 6) може мати владні повноваження (керівники, інспектори тощо), так і не мати (фахівці, обслуговуючий персонал); 7) як правило, дії державного службовця митних органів тягнуть за собою певні юридичні наслідки (приймає управлінські рішення, накладає адміністративні стягнення тощо), які можуть встановлювати, змінювати чи припиняти різноманітні правовідносини; 8) діяльність державних службовців митних органів має невиробничий характер, тобто не пов’язана безпосередньо із створенням матеріальних благ; 9) одержують заробітну плату за рахунок державних коштів; 10) переважна більшість державних службовців митних органів перебуває під соціально-правовим захистом, який передбачено законодавчими актами.

Беручи до уваги вище приведене вважаємо доцільним визначити державного службовця органів митної служби як громадянина України, який обіймає у встановленому законом порядку посаду у структурі митних органів склав присягу або прийняв урочисте зобов’язання і здійснює від імені держави надані йому функції і повноваження в сфері митної справи на професійній основі за плату та за рахунок державного бюджету.

Отже, ключовим у сформульованому нами понятті є зайняття посади в митних органах. Владні повноваження посадових осіб митних органів виходять із компетенції конкретного митного органу. Слід погодитись з думкою Р.Б.Шишки та В.В.Сергієнка про те, що діяльність посадових осіб митних органів здійснюється як безпосередньо в митних органах, так і на території підприємств і організацій, які підвідомчі митній службі [39, с.276-277].

Питання про визначення посадової особи митного органу України має дуже велике значення, що насамперед, пов’язано з визначенням компетенції посадових осіб митної служби, їх прав та обов’язків, відповідальності. Крім того, практичне значення поняття „посадова особа” тісно пов’язане з кримінальним законодавством, інститутом адміністративної відповідальності, всіма галузями та сферами управлінської діяльності. Тому доцільним буде розгляд його загальнотеоретичних аспектів.

Поняття посадової особи вперше було розроблено кримінально-правовою наукою. Так, у ст.1 Декрету РНК РРФСР від 8 травня 1918 року „Про хабарництво”, суб’єктами хабара визнавалися посадові особи, „які перебували на державній та громадській службі у РРФСР” [40]. Однак іще задовго до цього, Аристотель зазначав, що посадовими особами слід назвати тих, які „мають вирішальну і розпорядчу владу, особливо цю останню, тому що з поняттям розпоряджатися пов’язано уявлення про різні влади” [41, с.519].

М.О.Іллічов виділяє певні етапи (періоди), які пов’язанні з певним розумінням сутності поняття „посадова особа”, зокрема: 1) до 1917 року – період панування гранично розширювального тлумачення поняття „посадова особа”; 2) 1917 – 1949 рр. – період законодавчого закріплення поняття „посадова особа”, прирівняного до поняття „службовець”, та період протиборства розширювальної й обмежувальної тенденції в розвитку цього поняття; 3) з 1949 р. до початку 90-х рр. − період обмежувальної тенденції цього поняття; 4) з початку 90-х рр. по наш час — період переосмислення цього поняття з урахуванням корінних змін українського законодавства і фактично новим формуванням законодавства про державну службу [42, c.16-17].

На усіх без винятку етапах розвитку державності під час з’ясування сутності поняття „посадова особа” вчені зверталися до кримінального права, оскільки практично всі спроби його законодавчого визначення були дані у кримінальному праві. Із набранням чинності нового Кримінального кодексу України виникла термінологічна плутанина у визначенні службовців, які займають посади в державних органах і наділені керівними (організаційно-розпорядчими, консультативно-дорадчими) повноваженнями. Так, відповідно до ст. 2 Закону України „Про державну службу” [20] такі особи належать до категорії „посадових”, а згідно зі ст. 364 КК України [43] – до категорії „службових”. На нашу думку, наслідком такої плутанини, може бути поширення норм розділу XVII „Злочини у сфері службової діяльності” Кримінального кодексу України на усіх державних службовців, тобто буде мати місце розширення кола суб’єктів кримінальної відповідальності.

Згідно з КпАП до посадових осіб віднесено працівників, які перебувають на державній чи громадській службі і обіймають посади, пов’язані із здійсненням організаційно-владних, адміністративно-управлінських функцій, внаслідок яких виникають певні правові наслідки для осіб та організацій, яким вони адресовані [44]. Приведене дає змогу зробити висновок, що КпАП виходить за межі державно-службових відносин і розглядає поняття посадової особи в широкому аспекті.

В науковій літературі під посадовою особою розуміють: 1) працівника розумової або конторської праці, який перебуває на роботі в державних установах чи підприємствах, щодо якого законодавством встановлено певні умови праці та забезпечення [45, с.46]; 2) службовців, які тією чи іншою мірою здійснюють управління як людьми, так і речами [46, с.36]; 3) громадянина, який виконує службову функцію з управління на професійній основі, наділений хоча б мінімумом державно-владних повноважень і здатністю приводити в дію апарат примусу, спеціальним юридичним статусом і офіційними атрибутами посади [47, с.29]; 4) службовця державного апарату, який має підлеглих, працю яких він зобов’язаний організувати [48, с.27-30]; 5) працівника, який перебуває на державній чи громадській службі, виконує організаційні, адміністративно-управлінські функції, в результаті яких можуть наступати певні правові наслідки [49, с.24]; 6) державного службовця, який уповноважений на виконання управлінської функції, наділений публічно-правовим статусом, здійснює державно-владні повноваження, приймає обов’язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутий до підвищеної юридичної відповідальності [50, c.60]; 7) службовця, який наділений державно-владними повноваженнями щодо здійснення юридично значимих управлінських дій, внаслідок яких виникають, змінюються чи припиняються управлінські правовідносини, а також особа, яка постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням виконує функції представника цього органу виконавчої влади щодо забезпечення виконання прийнятих рішень [51, с.46]; 8) службовця, який „обіймає посаду в органі управління на підставі загальних або спеціальних нормативних актів, виконує організаційно-розпорядницькі функції з реалізації компетенції даного органу, наділений спеціальними владними (розпорядницькими) повноваженнями, що виражаються у володінні правом здійснювати дії, які безпосередньо призводять до настання певних юридичних наслідків і несе у зв’язку з цим підвищену відповідальність (соціальну і правову) за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків” [42, с.40-41]; 9) службовець, який з метою постійного чи тимчасового управління організаційною структурою і представництва її інтересів у зовнішніх відносинах наділений організаційно-владними повноваженнями і правомочний вчиняти службові юридичні дії [52, с.409].

Аналіз приведених вище визначень понять посадової особи надав змогу зробити висновок про її вузьке та широке розуміння. Вузьке розуміння посадової особи полягає в ототожненні її з керівником (заступником керівника) та представником влади, які наділені владними повноваженнями, що можуть спричиняти настання юридичних наслідків. Прихильники широкого розуміння цього поняття відносять до категорії посадових осіб практично всіх державних службовців, які обіймають певну посаду в органах державного апарату, включаючи навіть допоміжний персонал.

На нашу думку більш обґрунтованим є вузьке розуміння посадових осіб, так як твердження про те, що всі державні службовці є посадовими особами взагалі робить неможливим існування терміну „посадова особа”. Використовуючи сьогодні у будь-якому нормативному акті поняття „посадова особа”, законодавець тим самим дає зрозуміти, що йдеться не про всіх службовців, а про їх певну частину. Більш того, в Основному законі України водночас використовуються поняття „посадова” та „службова особа”, що є орієнтиром для подальшої нормотворчості.

Деякі науковці пропонують визначити загальне для усіх галузей права поняття посадової особи, яке мало б міжгалузеве значення [23, с.122-123; 53, с.189]. Так, Г.Є.Пєтухов та А.С.Васильєв для розробки єдиного поняття посадової особи пропонують поєднати юридичній критерій та матеріальні ознаки посадових осіб [49, с.26].

Для визначення єдиного поняття „посадової особи” О.Т.Усольцев пропонує виділити такі загальні ознаки: перебування на службі в державному органі, на підприємстві, в установі; здійснення організаційно-розпорядчих функцій; наявність юридично-владних повноважень з управлінні людьми; підвищена соціальна відповідальність [54, с.15].

Як відзначає В.Б.Авер’янов, для закріплення в законодавстві уніфікованого поняття „посадова особа” є відповідні підстави: по-перше, посадова особа виступає обов’язковим суб’єктом управління будь-якою організаційною структурою; по-друге, з метою керівництва, координації та контролю за діяльністю відповідної організаційної структури посадова особа наділяється владними повноваженнями, які здійснюються через організаційно-розпорядчі функції; по-третє, спеціальне коло службових повноважень зумовлює підвищений ступінь юридичної відповідальності посадових осіб; по-четверте, діяльність посадових осіб здійснюється на платній основі, визначеній працедавцем [52, с.408].

Інші науковці зазначають, що „єдине поняття посадової особи, універсальне для всіх галузей права, сформулювати неможливо, оскільки різні галузі права відрізняються предметно і системно та вирішують вищезазначене питання шляхом, який характерний лише для тієї чи іншої галузі права [55, с.112].

На нашу думку, проблема визначення поняття „посадова особа” полягає саме у тому, що як в науці, так і в законодавстві переважає галузевий підхід до розуміння цієї категорії. Як правило, представники галузевих юридичних наук розглядають поняття посадової особи лише у взаємозв’язку з цілями й особливостями тієї чи іншої галузі права, що веде до однобічності в розкритті сутності та змісту цього поняття. І тут ми поділяємо думку В.Б.Авер’янова який відзначає, що „в період реформаційних змін у сфері державної служби особливого значення набула проблема подолання галузевих підходів у визначенні поняття „посадова особа”, його уніфікації та законодавчого закріплення” [52, с.399].

В науковій літературі пропонуються різні ознаки посадових осіб. Так, І.Г.Калетник до таких ознак відносить: перебування на державній службі, заміщення посади у державному органі чи його апараті, виконання повноважень керівника або заступника керівника, здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, виконання службових повноважень за рахунок державних коштів [56, с.89].

Є.А.Агєєва, до основних характеристик посадової особи відносить: обіймання посади, що, як правило, пов’язано з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських обов’язків; наявність державно-владних повноважень: від права приймати управлінські рішення, що мають юридичне значення, до контролю за їх виконанням [55, с.113].

М.Д.Лисов виділяє групи ознак посадової особи: ознаки, які вказують на основну відмінність посадових осіб від інших категорій працівників, зокрема виконувані ними функції; ознаки, які характеризують тривалість здійснення цих функцій; ознаки, які визначають місце здійснення вказаних функцій (державні або громадські заклади, організації, підприємства); ознаки, які характеризують юридичне становище особи в системі державного або громадського закладу [57, с.28].

П.І.Павленко, серед ознак посадової особи виділяє такі: вона уповноважена державою виконувати управлінські в широкому розумінні функції; наділена юридичними державно-владними повноваженнями; правовий статус посадової особи регулюється нормами публічного права; посадова особа має право приймати юридично обов’язкові для інших осіб рішення; посадова особа виступає як безпосередній носій і представник державної влади; посадова особа має право видавати певні правові акти; посадова особа може бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності [50, c.59].

М.О.Іллічов, до ознак посадових осіб пропонує відносити такі: посадові особи − це службовці, які перебувають на публічній чи громадській службі; особи, які обіймають посади на підставі загальних чи спеціальних нормативних актів; наділені спеціальними владними (розпорядницькими) повноваженнями, що виражаються у володінні правом вчиняти дії, безпосередньо спрямовані на настання юридичних наслідків; наділені правом по займаній посаді виконувати організаційно-розпорядницькі функції щодо реалізації компетенції державного чи громадського органу; характеризуються наявністю підвищеної відповідальності (соціальної та правової) за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків [42, с.31].

На нашу думку, з’ясуванню сутності поняття „посадова особа” допоможе класифікація державних службовців, завданням якої є: чітка організація державної служби; визначення обсягу і характеру повноважень службовців; встановлення посад; налагодження взаємин між службовцями; здійснення контролю за організацією державної служби і належним виконанням службовцями посадових повноважень.

В юридичній літературі зустрічаються різноманітні підходи до класифікації державних службовців. Так, С.В.Ківалов та Л.Р.Біла, всіх державних службовців класифікують за такими підставами: 1) залежно від розподілу державної влади: а) державних службовців органів законодавчої влади, б) державних службовців органів виконавчої влади, в) державних службовців органів судової влади; 2) залежно від характеру державної служби: а) цивільних державних службовців, б) спеціалізованих (мілітаризованих) державних службовців; 3) залежно від обсягу посадових обов’язків: а) посадових осіб, б) осіб, що не є посадовими [58, с.20].

А.П. Клюшніченко виділяє такі групи державних службовців: а) керівний склад; б) основний склад; в) допоміжний склад; г) представників влади [59, с.27].

Г.І.Петров державних службовців поділяє на: 1) керівників, які організовують, спрямовують і координують роботу підлеглого їм апарату, контролюють виконання управлінських рішень, інспектують, здійснюють підбір і розстановку кадрів; 2) оперативних працівників, діяльність яких полягає у кваліфікованій розробці питань, підготовці проектів рішень, що приймаються та затверджуються єдиноначальними та колегіальними керівниками органу або його структурного підрозділу (юристи, інженери, економісти); 3) технічних виконавців, які безпосередньої участі у здійсненні управлінських функцій не беруть, а виконують допоміжну роботу, пов’язану із здійсненням управлінських функцій [24, с.163-164].

М.М.Конін пропонує поділити всіх службовців на: керівників; відповідальних фахівців; фахівців-виконавців; технічних працівників; допоміжний обслуговуючий персонал [60, с. 27].

М.Н.Перфільєв та Б.Д.Лебін виділяють три групи державних службовців: 1) керівників, якими є працівники, що виконують організаційно-управлінські та виробничі функції; 2) спеціалістів, які виконують переважно виробничі функції; 3) персонал з діловодства [61, с.63-64].

А.І. Щербак критерієм для класифікації державних службовців обирає наявність чи відсутність владних повноважень, зокрема, за цим критерієм державних службовців він поділяє на: керівників; функціональних керівників; виконавців; техніко-допоміжний персонал; обслуговуючий персонал [62, с.78].

Г.Атаманчук, виділяє дві групи державних службовців: посадових осіб і працівників обслуговування. Перші реалізують певний обсяг управлінської діяльності щодо здійснення компетенції відповідного державного органу. До складу обслуговування входять працівники, які виконують допоміжні матеріально-технічні та інші операції, дії щодо забезпечення посад державних службовців, їх робота не має безпосередньо управлінського характеру, вона виконується на робочих місцях у відповідних органах, аналізується й оцінюється за адекватними їм нормами [63, с.26].

Ю.П. Битяк, залежно від владних повноважень класифікує державних службовців на: допоміжний персонал; фахівців; посадових осіб; представників адміністративної влади [8, с. 91]. Саме такий підхід буде взятий нами за основу під час класифікації державних службовців митних органів за таким критерієм як характер владних повноважень.

На нашу думку, залежно від характеру служби державних службовців можна поділити на дві великі групи: цивільних державних службовців та мілітаризованих державних службовців. Ми погоджуємося з думкою А.В.Петришина, який зазначає, що основною відмінністю цивільної служби від мілітаризованої є використання цивільних (невійськових) методів управління, а також те, що перші є не військовими, а цивільними особами, не перебувають на військовій чи воєнізованій службі з усіма її атрибутами [64, с.119]. На думку Ю.Н.Старилова державна служба включає різні підвиди, які об’єктивно необхідні державі і створені нею для реалізації спеціальних функцій та особливої внутрішньогалузевої компетенції [65, с.159]. Вважаємо доцільним виділити такі види цивільної державної служби: 1) загальну, тобто здійснення загальних, традиційних, „стандартних” для всіх сфер діяльності державно-службових функцій, які не мають галузевої специфіки (служба в органах виконавчої влади загальної компетенції); 2) спеціальну, тобто реалізацію спеціально встановлених у нормативних правових актах повноважень службовців, котрі обіймають посади в державних органах, які мають яскраво позначену галузеву компетенцію (суддя, державний нотаріус, дипломат тощо).

До мілітаризованих державних службовців належать особи, які проходять військову службу (армія, військово-морський флот, прикордонні війська) і воєнізовану службу (міліція, органи служби безпеки, органи пожежного нагляду тощо). В науковій літературі до ознак мілітаризованої служби відносять такі: професійним обов’язком службовців цієї категорії є захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян та встановленого порядку управління; вступ на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, які досягли вісімнадцятирічного віку; наявність спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, обумовлених специфічними особливостями посадових функцій мілітаризованих службовців; ці службовці мають особливі умови вступу на службу, її проходження, присвоєння спеціальних звань, проведення атестації і припинення служби; наявність встановленого в спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов’язки, відповідальність, спеціальні пільги); особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності [66, с.21; 67, с.65].

На нашу думку, особливість державної служби в митних органах полягає в тому, що їй характерні ознаки, як цивільної, так і мілітаризованої служби, однак останні переважають, що, насамперед, обумовлено наявністю: Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України; Дисциплінарного статуту митної служби України; спеціальних звань; форменого одягу; права зберігання, носіння та застосування вогнепальної зброї. Звідси можна зробити висновок, що одна частина державних службовців митних органів є мілітаризованими, інша – цивільними.

Слід також зазначити і те, що в науковій літературі пропонується окремо виділити правоохоронну державну службу [68, с.28-29], а саме службу у судових органах, службу в органах внутрішніх справ, службу в органах прокуратури, службу у митних органах, службу в органах державної безпеки, службу в органах податкової міліції та так звану „спеціалізованої державної службу” до якої відносяться державні службовці, які мають спеціальні звання і працюють або служать у державних органах зі спеціальним статусом, що мають спеціальні або специфічні повноваження (державна дипломатична служба, державна податкова служба, державна митна служба, державна пожежна служба, санітарно-епідеміологічна, контрольно-ревізійна, фельд’єгерська служба тощо) [52, с.396-398].

Найбільш вдалою, на нашу думку, є класифікація державних службовців митних органів за обсягом владних повноважень, якими їх наділено. Згідно з цим критерієм доцільно виділити: 1) допоміжний (технічний, обслуговуючий) персонал; 2) фахівців (спеціалістів); 3) представників адміністративної влади; 4) посадових осіб. Так, допоміжний персонал виконує матеріально-технічні операції, що не тягнуть юридичних наслідків (секретарі, касири та інші службовці, що здійснюють підготовку та оформлення документів, господарське обслуговування, діловодство тощо). Однак це не означає, що вони не беруть участі у процесі прийняття управлінських рішень. Своєю діяльністю вони готують умови для здійснення юридично значущих дій. Матеріально-технічні операції, які вони здійснюють носять допоміжний характер, їх основне призначення — обслуговування самого процесу управління, всіх інших форм управлінської діяльності. Вони створюють умови для використання інших форм роботи органів виконавчої влади. Наприклад, Ю.П.Битяк матеріально-технічні операції поділяє на такі види: а) діловодські (всі операції, які пов’язані з виготовленням документів органами управління і яким притаманні технічний характер листування, передрук, розмноження і т. ін.); б) безпосереднє виконання приписів правових актів, якщо воно має матеріальний (технічний) характер (операції про передачу засобів або майна, видачу виконавчих документів, проведення конфіскації, оплатного вилучення і т. ін.); в) реєстраційні, що мають самостійне значення (реєстрація фактів та подій у сфері управління); г) статистичні (збирання та оброблення статистичної інформації відповідно до встановлених правил); ґ) інформаційно-довідкові (складання та опрацювання доповідних записок, довідок за результатами перевірок, підготовка довідників і довідок про роботу органів управління, дача відповідних роз’яснень і консультацій на підставі інформаційних матеріалів); д) по систематизації матеріалів, у тому числі правових актів (створення комплексних інформаційно-аналітичних систем для державних потреб); е) інформаційно-технологічні (впровадження інформаційних технологій в різних ланках державного управління) [8, с.126].

До фахівців (спеціалістів) належать службовці, які мають вищу освіту і виконують роботу, що вимагає додаткових знань або трудових навичок у певній галузі. Їх посади не пов’язані з керівною діяльністю і також не тягнуть юридичних наслідків і лише в окремих випадках, як виняток, дії цієї категорії державних службовців можуть мати юридичні наслідки. Фахівцями (спеціалістами) в митних органах є економісти та юрисконсульти, референти, інженери, експерти тощо.

Посадовими особамияк правило вважаються керівники та заступники керівників, інші державні службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих функцій, тобто, які мають владні повноваження. Як відзначає В.І.Ремньов, наявність владних повноважень визначає важливу роль цих службовців у формуванні мікроклімату законності як у підпорядкованих їм установах, організаціях, так і у взаємовідносинах із зовнішніми об’єктами управління, а також громадянами” [69, с.140]. Владний характер посадових повноважень допомагає здійснювати вплив на інших працівників з метою забезпечення ефективності їх діяльності. Посадові особи наділені правом вчиняти службові дії, які породжують юридичні наслідки для інших осіб, зокрема вони мають право прийому на роботу, застосування заходів заохочення або заходів дисциплінарного примусу. Одним із проявів владних повноважень є право посадової особи приймати адміністративні акти [52, с.402]. Посадові особи наділяються владними повноваженнями на підставі нормативно-правових актів, які визначають їх зміст. Ці повноваження обумовлені компетенцією певного органу чи підрозділу.

При визначенні поняття посадової особи митних органів слід звернути увагу на практичне значення відокремлення цих осіб від інших службовців, які працюють в органах митної служби. Зокрема, це пов’язано із тим, що у деяких випадках юридична відповідальність передбачена саме стосовно посадових осіб, так як будь-яка посадова особа митного органу є державним службовцем, проте не кожний державний службовець органу митної служби є посадовою особою.

Посадові особи митних органів здійснюють організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов’язки. Так, згідно з п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 „Про судову практику у справах про хабарництво”, організаційно-розпорядчими вважаються обов’язки по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо) [70]. Отже до посадових осіб належать службовці, які керують діяльністю підлеглих їм працівників, а також мають право здійснювати в межах своєї компетенції владні дії, що призводять до юридичних наслідків.

Згідно цієї ж Постанови Пленуму Верховного Суду України, адміністративно-господарськими обов’язками вважаються „обов’язки по управлінню або розпорядженню майном (встановлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження в тому чи іншому обсязі є у начальників планово-економічних, постачальних, фінансових відділів і служб, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів тощо” [70].

Слід зазначити, що поняття посадової особи дістало законодавче закріплення як в Законі України „Про державну службу” (ст.2) [20], так і в Митному кодексі України (ст.407) [1]. Так, в Законі України „Про державну службу” посадовими особами вважаються „керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій” [20].

Вважаємо безпідставну критику норми Закону України „Про державну службу” в тій частині де йдеться про те, що посадові особи виконують консультативно-дорадчі функції [8, с.90], так як законодавець вважає посадовими особами тих службовців, які виконують як організаційно-розпорядчі так і консультативно-дорадчі функції. Консультативно-дорадчі функції пов’язані з вирішенням самостійних питань і підготовкою аналітичних матеріалів чи консультацій, висновків якими користується керівництво для підготовки управлінських рішень, видання наказів і розпоряджень (юрисконсульти, референти, радники, наукові консультанти тощо). Але якщо державний службовець не наділений організаційно-розпорядчими чи адміністративно-господарськими функціями, а виконує лише консультативно-дорадчі функції, то він не може бути віднесений до посадових осіб. Помилковим було б те, якщо б законодавець використав замість сполучника „та” сполучник „чи” („або”). Обов’язковим при цьому є виконання посадовою особою саме організаційно-розпорядчих або консультативно-дорадчих функцій, так як виконання лише консультативно-дорадчих функцій не характеризує службовця як посадову особу. І навпаки, виконання лише організаційно-розпорядчих функцій і невиконання консультативно-дорадчих характеризує службовця як посадову особу. Однак, беручи до уваги те, що консультативно-дорадчі функції може виконувати будь-яка особа доцільним, на нашу думку, є виключення цього словосполучення як класифікаційної ознаки з понять посадової особи, які закріплені в ст.2 Закону України „Про державну службу” та ст.407 Митного кодексу України.

В Митному кодексі України, під посадовими особами митної служби розуміються „працівники митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій, на яких цим Кодексом та іншими законами України покладено здійснення митної справи, організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і яким присвоєно спеціальні звання” [1].

Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець під посадовими особами митної служби розуміє: по-перше, працівників митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій; по-друге, працівників, на яких цим Кодексом та іншими законами України покладено здійснення митної справи та які у зв’язку з цим здійснюють організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції; по-третє, працівників яким присвоєно спеціальні звання.

Як видно, в Законі України „Про державну службу” та Митному кодексі України має місце фактичне змішування понять „державний службовець” та „посадова особа”. Однак чітке розмежування цих понять має значення для визначення повноважень конкретної особи, виду та обсягу її відповідальності тощо. Посадові особи є одними із видів державних службовців. Саме тому всі посадові особи можуть бути кваліфіковані як державні службовці, але не всі державні службовці можуть бути визначені як посадові особи. Слід також зазначити і те, що термін „посадова особа” не є похідним від поняття „посада”, а пов’язується з наявністю особливих, посадових повноважень. Поняття посади є більш ширшим за змістом, так як посади в органах митної служби займають не лише посадові особи, а й спеціалісти (фахівці), обслуговуючий персонал.

На нашу думку, приведене вище поняття посадової особи митної служби України, яке сформульоване у ст.407 МКУ характеризує не посадову особу, а державного службовця в цілому. Більш того, аналіз приведеного в ст.407 МКУ поняття посадової особи митної служби України дає змогу зробити висновок про те, що усі працівники митних органів, на яких покладено здійснення митної справи, організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і яким присвоєно спеціальні звання є посадовими особами. Звідси викликає запитання: а чи всі службовці митних органів яким присвоєно спеціальні звання та які виконують організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції є посадовими особами ?. Вважаємо, що не всі, так як частина із них є не посадовими а службовими особами. Отже доцільним буде розмежування посадових та службових осіб митних органів.

Слід зазначити, що до початку 90-х років минулого сторіччя у вітчизняному законодавстві і науковій літературі широко вживаним був термін „службова особа”, і лише прийнятий у 1995 році Закон України „Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб” [71] вніс зміни у Кримінальний [43], Кримінально-процесуальний кодекси [72], Кодекс про адміністративні правопорушення [44] щодо використання терміну „посадова особа” замість „службова особа”. Однак після прийняття Конституції України 1996 р. ця проблема актуалізувалась знову, так як в Основному законі водночас вживаються поняття як „посадова особа” так і „службова особа”. У чинному Кримінальному кодексі України переважно використовується поняття „службова особа” (ст.364), однак в деяких випадках використовується поняття „посадова особа” (ст.57) [43]. В Кодексі України про адміністративні правопорушення термін „службова особа” вживається лише в одному разі (ст.91-4) [44]. Закон України „Про Службу Безпеки України” [73] ототожнює поняття „посадової” та „службової” особи. У Цивільному кодексі України водночас використовуються поняття „посадова особа” та „службова особа” [74]. Отже можна зробити висновок про відсутність єдиної позиції законодавця щодо використання цих термінів – з одного боку, та розмежування законодавцем цих понять – з іншого.

На нашу думку, основним критерієм розмежування цих понять є характер владних повноважень. Так, в правничій літературі, залежно від обсягу і сфери владного впливу розрізняють лінійну та функціональну владу. Лінійна влада полягає у здійсненні управлінських функцій стосовно підлеглих, що дає змогу розпоряджатися трудовими і матеріальними ресурсами, тобто здійснювати внутрішнє управління (адміністрування) [75, с.10-11]. Другу групу становлять особи, наділені функціональною владою, що забезпечує практичне здійснення службових завдань та окремих функцій управління. До цієї групи службовців необхідно віднести так званих „службових осіб”, тобто усіх тих державних службовців, які не відносяться до посадових осіб, зокрема спеціалістів та обслуговуючий персонал.

Таким чином, усі посадові особи водночас є службовими, однак не всі службові особи можуть бути посадовими. Посадові особи як правило займають керівні посади і у зв’язку з цим виконують організаційно-розпорядчі (організаційно-владні) функції. Саме наявність влади дає підстави характеризувати посадову особу як обов’язкового суб’єкта управлінського процесу, тобто є визначальним елементом службово-правового статусу посадової особи. Владний характер посадових повноважень допомагає здійснювати вплив на інших службових осіб з метою забезпечення їх діяльності. Посадові особи мають право вчиняти службові дії, що породжують юридичні наслідки для інших осіб, зокрема, вони мають право прийому на роботу, застосування заходів заохочення або примусу.

Поняття „службова особа” за своїм змістом є ширшим і не пов’язане із зайняттям керівної посади чи виконанням функцій керівника. Отже розмежування між поняттями „посадова особа” та „службова особа” полягає у такому: по-перше, посадова особа наділена як зовнішніми владними повноваженнями, так і внутрішніми (посадові особи мають підлеглих по службі), службова – тільки зовнішніми; по-друге, усі посадові особи водночас є службовими, однак не всі службові особи можуть бути посадовими.

Слід також зазначити те, що Концепція адміністративної реформи в Україні [32], Стратегія реформування системи державної служби в Україні [76], Концепція розвитку законодавства про державну службу [77], Програма розвитку державної служби на 2005-2010 рр. містять саме термін „посадова особа” [78].

Вважаємо, доцільним в Законі України „Про державну службу” визначити поняття: 1) посадових осіб, як осіб, які наділені зовнішніми або внутрішніми державно-владними повноваженнями, здійснюють організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, мають право здійснювати юридично-значимі дії, які спричиняють виникнення, зміну чи припинення правових відносин, і несуть у зв’язку з цим підвищену відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків; та 2) службових осіб, як всіх інших державних службовців, крім посадових осіб.

Організаційно-розпорядчими (владними) повноваженнями в митних органах наділені не тільки керівники, заступники керівників а й представники адміністративної влади, дії яких також можуть спричиняти юридичні наслідки. Отже останню категорію державних службовців митних органів складають представники адміністративної влади, чиї дії поширюються на осіб, що їм не підпорядковані.

Слід зазначити, що одні вчені вважають, що представники влади є посадовими особами, і ці терміни повинні відноситися як часткове до загального. Інші, навпаки, виходять з того, що не кожного представника влади можна розглядати як посадову особу, що поняттям посадової особи не охоплюються всі представники влади і вони відносяться як загальне до часткового [79, с.14]. Деякі вчені вважають, що термін „представник влади” є застарілим і не може більше використовуватися у правовій науці [54, с. 16].

На нашу думку, представники влади є різновидом посадових осіб, так як в більшості випадків вони не мають підлеглих їм по службі осіб, однак наділені державно-владними повноваженнями до осіб не підлеглих їм по службі.

Представники адміністративної влади наділені правом застосовувати заходи адміністративного примусу до учасників правовідносин, які порушують нормативно встановлені правила поведінки. До них належать службовці митних органів, які наділені владними повноваженнями публічного характеру, тобто розпорядчою владою поза межами митних органів, в яких вони працюють, і щодо багатьох організацій і громадян, які організаційно їм не підпорядковані. Згідно з п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 „Про судову практику у справах про хабарництво” до представників влади належать, зокрема, працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості [70].

Таким чином, представники влади характеризуються тим, що вони: беруть участь у правових відносинах із непідлеглими їм особами, органами й установами; виступають в цих відносинах від імені органів держави і самі безпосередньо можуть вживати заходів, необхідних для виконання законних вимог, із якими вони виступають; серед заходів, які застосовуються до непідлеглих їм осіб, можуть використовувати і заходи примусового порядку.

З’ясувавши сутність державної служби в митних органах, визначивши ознаки службовців митних органів, здійснивши класифікацію державних службовців в органах митної служби розглянемо проблемні питання класифікації посадових осіб. Так, П.І. Кононов виділяє посадових осіб, які наділені державно-розпорядницькими повноваженнями (голова адміністрації), і посадових осіб, наділених державно-охоронними повноваженнями (судді, прокурори, працівники МВС тощо) [81, с.16].

На думку Г.В. Атаманчука, посадових осіб можна поділити на: керівників державних органів; оперативно-виконавчих або функціональних працівників; спеціально уповноважених представників влади [82, с.32].

О.В. Петришин, вважає, що посадових осіб державного апарату доцільно класифікувати на: 1) осіб, які безпосередньо здійснюють прерогативи державної влади (вищі посадові особи, статус яких регулюється Конституцією й окремими законами України, судді, прокурори); 2) осіб, які знаходяться на службі в державних органах і їх апараті відповідно до Закону України „Про державну службу” та інших законодавчих актів щодо організації та діяльності державних органів; 3) осіб, які займають керівні посади в органах управління державних установ і організацій; 4) осіб, які мають виборчий мандат [83, с.44].

Беручи до уваги приведені вище підходи вчених щодо класифікації такої категорії державних службовців як посадові особи, спробуємо класифікувати посадових осіб органів митної служби. Наприклад, В.Я.Настюк та М.Г.Шульга, за характером повноважень усіх службовців органів митної служби поділяють на посадових осіб та інших службовців (працівників) [84, с.104-105].

На нашу думку, посадових осіб митних органів доцільно класифікувати за такими критеріями: 1) за напрямком (сферою) діяльності на:а) посадових осіб, які мають лише внутрішньо-організаційні владні повноваження (як правило це керівники, заступники керівників експлуатаційних, транспортних, інформаційно-аналітичних, кадрових та інших підрозділів забезпечення); б) посадові особи, які мають владні повноваження лише публічного характеру (інспектори митної служби та прирівняні до них особи); в) посадові особи, які мають владні повноваження як публічного, так і внутрішньо-організаційного характеру (керівники, заступники керівників регіональних митниць, митниць, митних постів, керівники та їх заступники підрозділів митної варти); 2) за характером посадових повноважень на: а) керівників (заступників керівників), які наділені владними повноваженнями як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Керівники (заступники керівників) органів митної служби беруть безпосередню участь у підборі, розміщенні й управлінні службовими кадрами (прийняття на службу, ротація, звільнення зі служби, накладення дисциплінарних стягнень, направлення на підвищення кваліфікації, перепідготовку, здійснення контрольних повноважень щодо підлеглих їм по службі тощо), так і представляють підпорядковані їм органи у різних правовідносинах; б) представників влади, які наділені державно-владними повноваженнями до осіб не підлеглих їм по службі. Вони наділені правом застосовувати заходи адміністративного примусу до учасників правовідносин, які порушують нормативно встановлені митні правила, тобто реалізують розпорядчу владу поза межами митних органів, в яких вони працюють, і щодо багатьох організацій і громадян, які організаційно їм не підпорядковані.

Отже, до посадових осіб митних органів відносяться керівники, заступники керівників Державної митної служби України; регіональних митниць, митниць і митних постів; митної варти; управлінь, відділів, інших структурних підрозділів митних органів (експлуатаційних, транспортних, інформаційно-аналітичних, кінологічних спеціалізованих установ та науково-освітніх організації), а також службовці, які мають державно-владні повноваження публічного характеру, тобто представники адміністративної влади (інспектори митної служби та прирівняні до них особи).

Допоміжний (технічний) персонал, фахівці (спеціалісти) до посадових осіб не відносяться.

Таким чином, до ознак посадової особи митних органів ми відносимо:

1) це фізична особа, громадянин України, який досяг 18-річного віку і здатний за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я виконувати завдання, покладені на митну службу України;

2) виконує свою діяльність від імені держави та за її дорученням;

3) приймає присягу державного службовця або урочисте зобов’язання посадових осіб митної служби України;

4) особа, якій, як правило присвоєно спеціальне звання;

5) здійснює організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції у зв’язку з чим наділена зовнішніми чи внутрішніми повноваженнями владного характеру що допомагає їй здійснювати вплив на інших осіб;

6) законні розпорядження посадової особи митних органів є обов’язковими для виконання;

7) наявність встановлених обмежень щодо здійснення окремих видів діяльності (ст.ст.414, 415, 416 МКУ);

8) дії посадової особи митних органів тягнуть за собою певні юридичні наслідки, які встановлюють, змінюють чи припиняють правовідносини;

9) одержує заробітну плату за рахунок державних коштів;

10) перебуває під соціально-правовим захистом, який передбачено законодавчими актами.

Таким чином вважаємо доцільним посадових осіб органів митної служби визначити, як працівників митних органів, яким присвоєно спеціальне звання, на яких законодавчими актами покладено здійснення митної справи та які у зв’язку з цим наділені зовнішніми або внутрішніми державно-владними повноваженнями, здійснюють організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, мають право здійснювати юридично-значимі дії, і несуть підвищену відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків.

Наприкінці зазначимо, що норми Конституції є нормами прямої дії, які перш за все спрямовані на захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. А тому закріплена в Конституції України норма про те, що органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України повинна стати орієнтиром і основним принципом діяльності всіх без винятку категорій державних службовців митних органів а тим більше посадових осіб, які мають найбільший об’єм владних повноваження. У зв’язку з чим необхідним є закріплення в законодавчих актах єдиного загально-правового поняття посадової особи, основою якого може бути запропоноване нами вище його визначення.

1.3. Сутність та елементи правового статусу посадових осіб органів митної служби України

Як зазначено в Концепції адміністративної реформи в Україні [32] найпершим і радикальним заходом реформування державної служби має стати чітке визначення статусу державних службовців. Правовий статус державних службовців митних органів в цілому та їх посадових осіб зокрема регламентований Конституцією України, Митним кодексом України, Законами України „Про державну службу”, „Про Дисциплінарний статут митної служби України”, „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” „Про боротьбу з корупцією”, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Кримінально-процесуальним Кодексом України, Кримінальним кодексом України та конкретизується в цілому ряді підзаконних нормативно-правових актах різного рівня, статутах та положеннях про окремі митні органи, типових професійно-кваліфікаційних характеристиках, положеннях та інструкціях, що розробляються на основі типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад і затверджуються керівниками відповідних органів.

Законодавчі та підзаконні акти, які визначають правовий статус як державних службовців митних органів в цілому, так і їх посадових осіб зокрема регулюють найважливіші питання службової діяльності цієї категорії працівників: права і обов’язки; призначення на посаду, обмеження пов’язані із службою; присвоєння рангів; переміщення по службі; відрядження; звільнення зі служби; соціально-правовий захист; особливості юридичної відповідальності тощо.

Законодавче визначення правового статусу державних службовців викликає пожвавлений суспільний інтерес насамперед через надання цій категорії працівників ряду переваг матеріального характеру (доплати за вислугу років, за ранги, підвищений рівень соціально-побутового та пенсійного забезпечення тощо). Однак ці переваги, які відображаються в певних гарантіях є складовою їх правового статусу, що насамперед пов’язано з підвищеними вимогами і відповідальністю за належне виконання ними службових повноважень, необхідністю дотримання встановлених обмежень.

Як в Законі України „Про державну службу” [20], так і в Митному кодексі України [1] правовому регулюванню статусу службовців присвячено, в першому випадку – окремий розділ, в якому визначено: основні обов’язки та права державних службовців (ст.ст.10, 11); обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу (ст.12); декларування доходів державних службовців (ст.13); особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців (ст.14); в другому – окрему статтю, яка називається „Правовий статус посадових осіб митної служби України” (ст.408). З приведеного можна зробити висновок, що Закон України „Про державну службу” до елементів правового статусу державних службовців відносить: обов’язки, права, обмеження та дисциплінарну відповідальність (Розділ ІІІ), а Митний кодекс України лише обов’язки та права (ст.408). Однак в інших розділах (статтях) цих законодавчих актів йдеться про інші елементи правового статусу державних службовців, зокрема гарантії (правові та соціальні) та відповідальність.

Звідси вважаємо доцільним у Розділі ІІІ Закону України „Про державну службу” помістити окремі статті, які передбачали б соціально-правові гарантії для державних службовців та їх відповідальність за порушення законодавства про державну службу (на даний час це ст.ст.36-38, які містяться в інших розділах цього Закону). Крім того, одну із статей Розділу ІІІ Закону України „Про державну службу” доцільно присвятити обмеженням для службовців, які пов’язані як з прийняттям їх на державну службу, так і з її проходженням, яка б носила назву: „Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу та її проходженням” (на даний час ці статті містяться в різних розділах Закону). У свою чергу, в Митному кодексі України необхідно передбачити окремий розділ під назвою: „Правовий статус посадових осіб митних органів” в якому було б визначено права та обов’язки посадових осіб, обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу та її проходженням, соціально-правові гарантії службовців та особливості їх відповідальності.

Як зазначено в Науковій програмі дослідження розвитку державної служби та вдосконалення кадрового забезпечення державного управління, з часу прийняття Закону України „Про державну службу” створено нормативно-правову базу у сфері державної служби, яка включає понад 650 нормативно-правових актів, серед яких 37 законів, понад 200 указів і розпоряджень Президента України, 400 актів Кабінету Міністрів України та Головдержслужби [85]. Цими документами визначені основи функціонування інституту державної служби, порядок прийняття на державну службу, її проходження, формування кадрового резерву, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, а також матеріального забезпечення і соціального захисту державних службовців. Однак дискусії, що існують навколо правового статусу державних службовців в цілому та митних органів зокрема свідчать про певну нестабільність його норм, зумовлену інколи і політичним характером відносин, в яких перебувають державні службовці. У той же час серед науковців відсутня єдність щодо сутності та елементів правового статусу як державних службовців, так і такої їх частини як посадові особи, і, насамперед кола осіб, які можуть набувати цей статус.

Загальновизнаним є те, що початковим етапом дослідження повинно бути обрання основ методології, зокрема, до визначень, категорій, що мають ключове значення для визначення понятійного каркасу проблеми. Це обумовлено тим, що на даний час правова наука не виробила єдиного підходу до понять „статус”, „правовий статус”, „правове положення”, які широко використовуються як в науковій літературі, так і нормативно-правових актах.

Так, в словниках статус визначається як: 1) правове становище осіб або організацій, установ тощо [13, с.572]; 2) встановлене нормами права положення його суб’єктів, сукупність їх прав і обов’язків” [86, с.655]; 3) співвідносний стан (позиція) індивідуума або групи в соціальній системі, що визначається по ряду ознак, специфічних для даної системи (економічних, професійних, етнічних та інших) [87, с.306]; 4) „сукупність прав і обов’язків, що визначають юридичний стан особи, державного органу чи міжнародної організації, комплексний показник становища певного прошарку, групи чи індивідів в соціальній системі, один з найважливіших параметрів соціальної стратифікації [88, с.400]. В перекладі з латинського „статус” означає положення, стан чого-небудь або будь-кого: „статус людини”, „статус особи”, „статус громадянина”, „статус органу” тощо. Отже, можна зробити висновок про те, що: по-перше, категорія „статус” використовується для характеристики як фізичних, так і юридичних осіб; по-друге, ця категорія використовується різними галузевими науками для аналізу структурних елементів тих суспільних відносин, які становлять їх предмет.

Що стосується правового статусу, то під ним в науковій літературі розуміють: систему прав, свобод і обов’язків, які знайшли своє чітке правове закріплення в нормах права [89, с.121]; правовий стан людини, що відображає її фактичне положення у взаємовідносинах з суспільством та державою [90, с.503]; сукупність прав і свобод, обов’язків та відповідальності особистості, що встановлюють її правовий стан в суспільстві [91, с.217]; законодавче встановлені державою і взяті в єдності права, свободи і обов’язки особи [92, с.189]; юридичне вираження соціального статусу [28, с.346.].

Правовий статус у вітчизняному правознавстві обґрунтовано вважається категорією, яка має надзвичайну цінність, тому що відображає та закріплює становище і значення, яке особа чи орган (організація, установа, підприємство) займають в суспільстві. Отже, категорія „правовий статус” є однією із центральних категорій сучасної теорії держави і права, яка визначає, що правовий статус є частиною такого суспільного явища як правовідносини, проблема дослідження якої цією наукою визнається однією з найбільш складних [89-92; 93-98]. Це пояснюється як постійними змінами умов суспільного життя, що потребує якісно нових підходів у дослідженні цієї проблеми, так і самою складністю, багатозначністю цього юридичного явища.

Беручи до уваги тематику цієї дисертації, в подальшому ми будемо досліджувати саме правовий статус фізичних а не юридичних осіб. Категорія правового статусу державного службовця походить від більш загальної категорії – правовий статус особистості, а тому більшу увагу приділимо аналізу саме цієї категорії. Так, в основі правового статусу особу лежить фактичний соціальний статус, який визначається усією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов суспільного життя. Правовий статус особи є комплексною правовою категорією, яка розкриває всі грані закріпленого у праві статусу певної особи, її соціально-юридичні ознаки. При визначенні змісту правового статусу особи, основна увага повинна акцентуватись на комплексі суб’єктивних прав та юридичних обов’язків особи [99, с.74], які мають правове закріплення у конституції держави та інших законах, що встановлюють рівні умови і гарантії активної участі громадян у різних сферах державного і громадського життя [100, с.10].

Як зазначає В.В.Лазарев, „проблема правового статусу особистості важлива та багатогранна. Вона порушує всю діалектику відносин людини і суспільства, громадянина і держави. Її дослідження дозволяє проникнути (з позиції історії та сучасності) в суть політичних процесів і правових систем, поглибити уявлення про права та свободи людини, про стан правової свідомості, правової культури суб’єктів правовідносин і про зміст останніх, пізнати матеріальні, духовні, інші інтереси індивідів, глибоко дослідити систему гарантій забезпечення прав та свобод людини і громадянина” [98, с.480-481].

В науковій літературі правовий статус особистості розглядається в широкому та вузькому аспектах. У широкому – як юридично закріплений стан людини в суспільстві, правове положення особи щодо інших учасників суспільних відносин. У вузькому – як обсяг конкретних прав та обов’язків, гарантій, якими володіє людина як суб’єкт права [95; 97; 98]. Як зазначає М.І.Матузов, правовим статус називається тому, що мова йде про правові прерогативи особистості, її юридичні можливості, права та свободи, компетенції, повноваження, а також обов’язки та відповідальність як суб’єкта права і як громадянина [101, с.129]. На нашу думку, назву правового, статус отримав тому, що його основні елементи закріплюються в правових нормах, які визначають багатогранні зв’язки фізичних осіб із соціальним середовищем.

В науковій літературі виділяються певні види (групи) правового статусу особистості [98, с.485; 93, с.413; 101, с.239]. Наприклад, М.І.Матузов розрізняє загальний (для всіх громадян), спеціальний (для певних груп громадян: робітників, військовослужбовців, пенсіонерів, службовців тощо) та індивідуальний (приватний) правові статусу осіб. [101, с.239]. Так, загальний статус особи визначається Основним Законом держави та конституційними законами. Він є загальним, узагальненим і однаковим для усіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю й визначеністю; передбачає рівність прав та обов’язків громадян, рівність усіх перед законом; є базовим для інших різновидів правового статусу; слугує основною для набуття конкретних суб’єктивних прав і обов’язків та реалізації відповідальності.

Спеціальний статус характеризує представника тієї або іншої соціальної групи, який наділений законами та іншими нормативними актами спеціальними, додатковими правами, обов’язками, обмеженнями та відповідальністю. Цей вид правового статусу обумовлений особливостями стану особи і потребами її функціональної спеціальної активності (наприклад, студент, пенсіонер, працівник митного органу, державний службовець, посадова особа). Спеціальний правовий статус доповнює або обмежує загальний правовий статус. На відміну від загального статусу, спеціальний статус має мінливий характер.

Індивідуальний статус являє собою сукупність персоніфікованих прав, обов’язків, гарантій, обмежень та відповідальності. Наприклад, права, обов’язки, гарантії, обмеження та відповідальність керівника митниці є ніщо інше як його індивідуальний правовий статус.

Вище приведені статуси не існують відокремлено один від одного, вони перебувають у постійній взаємодії, є неподільними. Як наслідок, правовий статус конкретної особи може розглядатись як сума загального, спеціального та індивідуального статусів.

Отже правовий статус державних службовців є спеціальним відносно правового статусу особистості. Він поєднує елементи інституту державної служби від вступу на державну службу до її завершення. В науковій літературі правовий статус державного службовця визначається як: 1) сукупність правил проходження державної служби — прав, обов’язків, обмежень, заборон, гарантій, соціального захисту, відповідальності [21, с.144]; 2) сукупність прав, обов’язків, свобод, обмежень відповідальності, що встановлені законами і гарантовані авторитетом держави [102, с.67]; 3) особливий вид спеціально визначених і гарантованих державою норм, що характеризують місце державного службовця в суспільстві [18, с.187]; 4) система юридичних прав, свобод та обов’язків як основа, ядро, стрижневий елемент його правового становища [103, с.170]; 5) обов’язки, права, гарантії їх здійснення, а також відповідальність [104, с.80-81].

З приведеного можна зробити висновок, що особливість того чи іншого визначення поняття „правовий статус державного службовця (посадової особи)” залежить від певних елементів, які вчені вважають доцільним віднести до його структури.

Як в нормативних актах, так і у науковій літературі часто вживаним є термін „правове положення”, в зв’язку з чим виникає питання про його співвідношення з поняттям „правовий статус”. Наприклад, на думку Н.В.Вітрук, категорія „правовий статус особи” є більш вузькою, оскільки виступає частиною (ядром) поняття „правове положення особи” [105, с.152]. С.С.Алексєєв з цього приводу зазначає, „правовий статус асоціюється зі стабільним правовим станом суб’єкта, а правове положення розглядається як динамічний розвиток сукупності прав і обов’язків особи, що зумовлено її вступом до тих чи інших правовідносин” [106, с.78].

Однак переважна більшість науковців вважають ці категорії аналогічними, тобто синонімами. Як зазначає В.Б.Рушайло „спроби використати ці терміни як такі, що відрізняються за змістом і значенням, будуть необґрунтовані, не дивлячись на те, що громадянин може виступати у різних якостях, а також незважаючи на необхідність термінологічного відображення цих особливостей” [107, с.75-84]. Таку ж точку зору поділяємо і ми. На нашу думку, терміни „статус” та „положення” етимологічно співпадають, це слова-синоніми, які означають одне і теж.

З’ясувавши загальнотеоретичні підходи вчених щодо розуміння таких категорій як „статус”, „правовий статус”, „правове положення” та сформулювавши їх власне розуміння перейдемо до безпосереднього розгляду правового статусу посадових осіб органів митної служби, який має певні рівні. Так, посадові особи митних органів мають правовий статус: 1) всіх державних службовців, про що зазначено в Законі України „Про державну службу”; 2) всіх службовців, які працюють в митних органах, що визначено в МКУ; 3) лише посадових осіб. Кожен рівень правового статусу характеризується певним об’ємом прав, обов’язків, обмежень, гарантій та відповідальності. Наприклад, посадова особа має більше владних повноважень ніж службовець, який не є посадовою особою – з одного боку, та, у зв’язку з цим підвищену відповідальність – з іншого. Загальні засади правового регулювання праці усіх зайнятих на державній службі працівників митних органів не повинні передбачати єдиного правового статусу, а навпаки враховувати особливості певних видів діяльності. Особливий характер правовідносин, які складаються за участю посадових осіб органів митної служби визначають зміст їх прав та обов’язків. Їх особливість, зокрема владний характер безпосередньо впливають на формування правового статусу зазначеної категорії працівників, визначають межі його поширення.

Вважаємо, що правовий статус посадових осіб є диференційованою і комплексною системою елементів, яка має вертикальну і горизонтальну структуру. Де вертикальна полягає в розмежуванні видів посадових осіб залежно від: рівня органу, займаної посади, присвоєного звання тощо. Горизонтальна – у чіткому визначенні повноважень (прав та обов’язків), вказує на велику кількість спеціальних напрямків професійної діяльності посадових осіб митних органів. Встановлений правовими нормами обсяг прав та обов’язків повинен бути оптимальним для виконання покладених на посадових осіб повноважень. Необхідність дотримання обмежень та посилена відповідальність, мають узгоджуватись з підвищеними вимогами до цієї категорій працівників. Пільги повинні компенсувати додаткові навантаження.

Правовий статус посадових осіб митних органів складається з правового та організаційного аспектів. Правовий аспект статусу характеризується сукупністю прав, обов’язків, обмежень, гарантій та відповідальності. Організаційний аспект — визначається місцем митного органу як в структурі державного апарату, так і в системі митних органів, посадою, яку він обіймає в цьому органі.

Правовий статус посадових осіб митних органів передбачає: по-перше, наявність владних повноважень як внутрішньо-організаційного (керівники, заступник керівників), так і зовнішнього характеру (керівники, заступник керівників, представники адміністративної влади); по-друге, можливість виступати в межах своєї компетенції від імені держави під час реалізації митної політики, безпосередню причетність по роду роботи до підготовки та прийняття державно-управлінських рішень в сфері митної справи; по-третє, наявність встановлених обмежень як під час вступу на державну службу, так і під час її проходження; по-четверте, наявність гарантій соціально-правового захисту; по-п’яте, підвищену відповідальність як за власні дії, так і за діяльність (бездіяльність) підлеглих їм працівників.

Правовий статус посадових осіб митних органів залежить від умов, в яких проходить державна служба. Тому особливості їх правового статусу можуть визначатися суспільно-політичною (державно-правовою) ситуацією, що виникає об’єктивно, наприклад введення режиму надзвичайного стану, мобілізація, інших встановлених законами адміністративно-правових режимів. В цих випадках зміст статусу посадової особи може змінюватися, вони отримують додаткові повноваження, для них можуть встановлюватися особливі умови проходження служби і юридичної відповідальності тощо. Деякі службовці митних органів можуть отримати статус посадової особи у зв’язку з виконанням деяких делегованих повноважень.

Посадові особи митних органів являють собою особливий різновид державних службовців. Одні з них виконують управлінські функції, інші правоохоронні, треті – управлінські та правоохоронні водночас. Вони мають відмінний від інших службовців правовий статус, здійснюють від імені і за дорученням держави організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарчі функції. Окрім того вони вступають у правові відносини, які випливають із змісту їх службових повноважень не лише в середині митного органу чи підрозділу, але й зовні, тобто вступають у відносини з громадянами, іншими державними та недержавними органами під час реалізації митних повноважень. Виступаючи від імені держави, вони можуть застосувати заходи, необхідні для виконання їх законних вимог, зокрема заходи примусового характеру. Отже, посадові особи митних органів наділяються державно-владними повноваженнями і здатні проводити в дію механізм державного примусу. Владна природа службових повноважень посадових осіб митних органів забезпечує реальну і необхідну можливість даної категорії службовців впливати на поведінку як зовнішніх, так і внутрішніх відносин для досягнення соціально-корисного результату, а саме недопущення незаконного переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів.

Для посадових осіб митних органів визначені особливі умови проходження і припинення служби. На посадових осіб митних органів поширюється дія Дисциплінарного статуту [108], який затверджується законом та Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України [109]. Посадові особи митної служби України проходять атестацію, порядок проведення якої визначається Кабінетом Міністрів України [110]. Посадовим особам органів митної служби присвоюються спеціальні звання відповідно до займаних посад і стажу роботи, серед яких: дійсний державний радник митної служби; державний радник митної служби 1 рангу; державний радник митної служби 2 рангу; державний радник митної служби 3 рангу; радник митної служби 1 рангу; радник митної служби 2 рангу; радник митної служби 3 рангу; інспектор митної служби 1 рангу; інспектор митної служби 2 рангу; інспектор митної служби 3 рангу; інспектор митної служби 4 рангу; інспектор митної служби; молодший інспектор митної служби; курсант [1]. Порядок присвоєння спеціальних звань визначається Положенням про спеціальні звання посадових осіб митної служби України, що затверджується Кабінетом Міністрів України [11].

Посадові особи митної служби України мають єдиний формений одяг з відповідними знаками розрізнення. Зразки форменого одягу, норми забезпечення ним та строки його експлуатації затверджуються Кабінетом Міністрів України, а правила носіння — спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи.

Особи, які вперше зараховуються на посади державної служби у митних органах, спеціалізованих митних установах та організаціях, приймають Присягу державного службовця. Саме інститут присяги формує засадні вимоги до державних службовців, їхньої діяльності, дає чіткі підстави для спільного, єдиного розуміння цілей, завдань державного управління кожним державним службовцем та своєї конкретної ролі у складному механізмі державної влади [102, с.67]. Працівники, яким вперше присвоюється спеціальне звання митної служби України, приймають урочисте зобов’язання.

Для посадових осіб митних органів передбачена спеціальна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації. У зв’язку із службою в митних органах на них поширюються певні обмеження про, які більш детальніше мова буде йти у підрозділі 2.2 дисертації.

Посадові особи митної служби України перебувають під захистом закону. Захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна цих посадових осіб та членів їхніх сімей від злочинних посягань, інших протиправних дій здійснюється відповідно до Закону України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” [111] та забезпечується мірами відповідальності, передбаченими Кримінальним кодексом України [43] та Кодексом України про адміністративні правопорушення [44]. Держава гарантує посадовим особам митної служби України соціальний захист і матеріально-побутове забезпечення.

Після призначення на певну посаду, службовець митного органу включається так би мовити в його „складний організм”, який можна показати у вигляді такої схеми: займаної державної посади; входження у встановлений штат державних службовців; особливе місце посадової особи митних органів, що визначається конкретними її посадовими обов’язками та правами.

Отже, правовий статус є категорією не тільки багатоаспектною, а й багатоелементною. В словниках елемент (від латинської elementum – первісна речовина) визначається як: складова будь-чого цілого [112, с.245]; об’єкт, який входить до складу визначеної системи і розглядається у її межах як неподільний [113, с.127]. Наприклад, Л.М.Колодкін і А.Ф.Фатула під структурними елементами правового статусу посадової особи розуміють сукупність елементів, що зумовлюють зміни службово-правового становища. На нашу думку, під елементами правового статусу слід розуміти його складові.

Дискусійним в науковій літературі є виділення окремих елементів правового статусу державних службовців та посадових осіб. Так, О.В.Петришин до елементів правового статусу державних службовців відносить: юридичні державно владні повноваження та юридичну відповідальність [47, с.41]. Ю.П.Битяк серед елементів правового статусу посадової особи називає трудову правосуб’єктність працівників, їх основні трудові права та обов’язки, гарантії цих прав і відповідальність за невиконання обов’язків [114, с.43]. В.М.Манохін включає до елементів статусу службовця: завдання за посадою; його основні функції, права й обов’язки; правові форми діяльності службовців; порядок взаємовідносин за посадою [23, с.97-99]. М.О.Іллічов до елементів правового статусу посадової особи відносить: найменування посадової особи; функції посадової особи; повноваження (права та обов’язки) посадової особи; нормативно закріплені структурно-функціональні зв’язки; відповідальність [42, с.49-50].

Розглядаючи елементи правового статусу посадової особи деякі вчені як один із елементів виділяють компетенцію [115, с.248], інші — свободи, які знайшли юридичне закріплення в нормах права та визначають політико-правове становище особи в суспільстві та державі [89, с.121-128].

Цікавою є позиція Є.А.Лукашевої, яка елементи правого статусу особи поділяє на основні та додаткові. До основних елементів вчена відносить права та обов’язки. Додаткові елементів, на її думку, слід вважати або передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або елементами, вторинними по відношенню до основних (так, юридична відповідальність вторинна по відношенню до обов’язків, без обов’язків немає відповідальності), або категоріями, які далеко виходять за межі правового статусу (система гарантій) [116, с.94].

Як бачимо позиції вчених з приводу віднесення тих чи інших елементів до структури правового статусу розділились. Однак, позитивним у цьому є той момент, що кожний вчений пропонує своє бачення цієї проблеми, свій набір складових елементів, що, у свою чергу, дозволяє розглянути проблематику елементного складу правового статусу особи з різних аспектів. Слід зазначити і те, що не дивлячись на такий широкий спектр поглядів, майже усі вчені виділяють в структурі правового статусу права, обов’язки та відповідальність. Відносно решти елементів їх позиції істотно відрізняються.

На нашу думку, помилковим є віднесення до структури правового статусу посадової особи таких елементів як: найменування посадової особи; її правосуб’єктності; громадянства; свобод; функцій; завдань; компетенції; нормативно закріплених структурно-функціональних зв’язків. Вважаємо, що не всі фактори, які характеризують правове положення посадової особи, є одночасно елементами її правового статусу. Так, правосуб’єктність не характеризує специфіку правового положення посадової особи, а є тільки передумовою правоволодіння та виконання юридичних обов’язків особи у певній сфері, передумовою виникнення та реалізації її спеціального правового статусу. Інший елемент структури правового статусу, який виділяється деякими вченими, а саме найменування посадової особи є так би мовити зовнішньою та другорядною його ознакою. Що стосується функцій, завдань та компетенції, то вони як правило характеризують правовий статус органу в якому працює посадова особа та відповідно до яких на неї покладається певний об’єм прав, обов’язків та відповідальності. Такий елемент як структурно-функціональні зв’язки є похідним від повноважень посадової особи, і також не може виділятися як самостійний елемент її правового статусу. Не можна погодитись з думкою тих вчених, які відносять до структури правового статусу громадянство, оскільки воно має юридичні властивості, які помітно відрізняються від правового статусу. Змістом громадянства є стан юридичного зв’язку з певною державою, що виступає передумовою володіння особою як загальним правовим статусом громадянина цієї держави, так і спеціальним. Як вірно з цього приводу зазначає Є.А.Лукашева, громадянство є передумовою, що визначає правовий статус індивіда без будь-яких винятків [116, с.92].

Вважаємо, що основу правового статусу посадових осіб органів митної служби складають: обов’язки, права, обмеження, гарантії та відповідальність, які будуть дослідженні нами у розділі другому дисертації. Сукупність елементів правового статусу посадових осіб митних органів передбачає визначення у законодавстві, яким чином вони мають діяти, які завдання вирішувати та яка відповідальність настає за неналежне виконання чи невиконання покладених на них обов’язків.

Отже, вважаємо доцільним правовий статус посадових осіб органів митної служби визначити як передбачену в нормативно-правових актах систему обов’язків, прав, обмежень, гарантій та відповідальності особливої категорії службовців на яких законодавчими актами покладено здійснення митної справи.

Аналізуючи таку систему елементів правового статусу посадових осіб митних органів слід зазначити, що розмежування їх обов’язків тягне за собою встановлення певних прав, наявність обов’язків і прав породжує різноманітні обмеження, а також потребу у гарантіях та підвищеній відповідальності. Разом з тим, обов’язки, права, обмеження, гарантії та відповідальність встановлюються не для кожної посадової особи митних органів персонально, а для посади, яку вона заміщує, і тому є похідними від завдань і функцій певного органу чи підрозділу митної служби в якому конкретна посадова особа працює.

Тому сукупність обов’язків, прав, обмежень, гарантій і відповідальності визначає основний зміст державно-службових відносин посадових осіб органів митної служби. Зміст діяльності посадової особи визначається не її особистістю, а посадою яку вона займає. Так, приймаючи управлінське рішення посадова особа виражає не тільки власну волю, а й волю державного органу, який вона представляє (митниці, митного посту, митної варти тощо). Крім того, за поведінку посадової особи несе відповідальність орган митної служби, який вона представляє. Тому, правовий статус посадової особи визначається саме займаною посадою, в якій об’єктивізується його функціональна роль, місце в державному органі та в системі відповідних органів [117, с.10-12].

Правовий статус посадової особи митних органів має складний та багатогранний характер. З одного боку – вона є представником органу державної виконавчої влади, з іншого є особою найманої праці — суб’єктом службово-трудових відносин, які регулюються як нормами трудового права, так і адміністративно-правовими нормами. З цього приводу слід зазначити, що в науковій літературі відсутня єдина точка зору відносно того норми якої саме галузі права переважають в регулювання процедури проходження служби [8; 116; 118]. Наприклад, як відзначає В.Б.Авер’янов, „традиційно в науці адміністративного права державно-службові відносини поділяються на дві основні групи: а) відносини, що виникають у процесі організації державної служби, а саме – у зв’язку з підготовкою, добором і розстановкою кадрів; встановленням статусу державних органів; із заміщенням посад державної служби, проведенням оцінювання службової діяльності й просуванням по службі – такі відносини мають адміністративно-правовий характер і відбивають сутність державної служби; б) відносини, що складаються: в ході реалізації державної служби, тобто в процесі діяльності службовця всередині державного органу (його апарату); в процесі організації службового часу та часу відпочинку; щодо дисципліни й оплати праці; у процесі функціонування кадрів управління поза межами державних органів. Останню групу відносин найчастіше відносять до галузі трудового права” [38, с.309-310]. Наприклад відносини пов’язані із дисципліною праці, професійним навчанням (перепідготовка, підвищення кваліфікації), ротацією службовців регулюються як трудовим, так і адміністративним правом. Саме такий стан речей призвів до того, що такий вид відносин дістав назву – „службово-трудових”, під якими в науковій літературі розуміються „двосторонні відносини по виконанню за винагороду роботи за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією або посадою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, що виступають формою закріплення суб’єктивних трудових прав і обов’язків” [119, с.40].

На нашу думку, проходження державної служби є комплексним правовим інститутом, який регулюється як нормами адміністративного, так і трудового права. Підтвердженням чого є закріплення як в Законі України „Про державну службу”, так і в Митному кодексі України правових норм, які регулюють питання робочого часу та часу відпочинку державних службовців, оплати їх праці, соціально-побутового та пенсійного забезпечення.

Вважаємо доцільним, в правовому статусі посадових осіб митних органів виділити дві групи елементів: 1) елементи, які закріплені в статусі відповідної посади (посадові права та обов’язки, відповідальність тощо); 2) елементи, які не закріплені в статусі посади (наприклад, загальні права та обов’язки, обмеження і заборони, відповідальність, які стосуються як всіх державних службовців, так і усіх службовців митних органів). Так, перша група елементів пов’язана безпосередньо з посадою, яку займає посадова особа митного органу. Ці елементи встановлюються під час передбачення конкретної посади в штатному розкладі того чи іншого органу митної служби. Відповідно вони набувають свого нормативного закріплення в посадових інструкціях, штатних розписах тощо. А елементами правового статусу конкретної посадової особи вони стають при заміщенні нею відповідної посади.

Друга група елементів носить забезпечувальний характер, тобто спрямована на створення умов для сумлінного, відповідального, неупередженого та якісного виконання службовцями завдань в сфері митної справи. Елементи цієї групи, як правило, знаходять своє закріплення в чинному законодавстві [1; 20].

Актуальним є питання про момент набуття особою правового статусу посадової особи. Слід зазначити, що в чинному законодавстві про державну службу чіткої і ясної відповіді на нього немає. Тільки п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, які пов’язані з корупцією” [120], зазначено, що особа набуває статусу державного службовця з моменту прийняття рішення про зарахування її на посаду державного службовця незалежно від того, прийняла вона присягу чи ні, а також чи присвоєно їй ранг і чи попереджено її про обмеження, встановлені ст. 5 Закону „Про державну службу” [20]. На нашу думку, державний службовець набуває статусу посадової особи з моменту: 1) призначення на посаду про що видається відповідний наказ; 2) виконання службових обов’язків під час делегування йому певних владних повноважень.

Немаловажне значення для практики має визначення моменту втрати правового статусу посадовою особою митних органів, який збігається із виданням наказу про її звільнення. Так, відповідно до п.45 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України, службові особи митних органів звільняються зі служби: за віком — у разі досягнення віку, встановленого для них пунктом 10 цього Положення; через хворобу — у разі визнання їх непридатними до служби в митних органах за рішенням медичної комісії; через службову невідповідність; за порушення дисципліни, правил митного контролю, за інші вчинки, що дискредитують службову особу, відповідно до Дисциплінарного статуту працівників митних органів України; за власним бажанням; через скорочення штатів — у разі відсутності можливості використання по службі; у зв’язку з переведенням у встановленому порядку на іншу роботу. Службові особи, засуджені за вчинення злочину, підлягають звільненню зі служби в митних органах після набуття законної сили вироку суду. Звільнення з роботи службових осіб митних органів провадиться керівниками органів, які мають право прийняття на роботу.

Правовий статус посадових осіб органів митної служби змінюється також із настанням нових умов проходження служби: підвищення (пониження) по службі; переведення на роботу до іншого митного органу тощо. Наприклад, підвищення по службі надає працівнику митного органу додаткові повноваження (права і обов’язки), водночас встановлюються і додаткові заборони і обмеження по службі, особливі процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином особливість правового статусу посадових осіб митних органів характеризується тим, що:

1) він виникає у зв’язку із заміщенням державної посади, яка є базою для визначення його елементів;

2) вони виконують свою діяльність від імені держави та за її дорученням;

3) їх діяльність підпорядкована виконанню завдань, покладених на відповідний підрозділ чи службу, і носить офіційний характер;

4) приймають присягу або урочисте зобов’язання посадових осіб митної служби України;

5) їм присвоюються спеціальні звання;

6) їхні права та обов’язки встановлюються у межах компетенції митних органів, в яких вони перебувають на державній службі, характеризуються єдністю, так як права одночасно є обов’язками, адже вони використовуються в інтересах служби, а обов’язки — правами, бо інакше обов’язки неможливо буде здійснити;

7) законні вимоги посадових осіб митних органів повинні виконуватися всіма, кому вони адресовані, про що прямо вказано в законодавчих актах;

8) повинні дотримуватись встановлених обмежень з метою ефективності службової діяльності;

9) на них поширюється дія Дисциплінарного статуту та Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України;

10) для них передбачені певні соціальні та матеріально-побутові гарантії;

11) несуть підвищену юридичну відповідальність як за власні дії, так і за дії (бездіяльність) підлеглих їм осіб.

Підводячи підсумок зазначимо, актуальним сьогодні є підвищення правового статусу посадових осіб митних органів, що надасть змогу досягти таких соціальне значимих результатів: підвищити професіоналізм, і як слід продуктивність їх службової діяльності; зменшити рівень правопорушень в діяльності посадових осіб, зокрема тих, які вважаються корупційними; підвищити авторитет митної служби в очах населення.

Досягти цього допоможуть такі заходи: впорядкування класифікації посад державних службовців митних органів, насамперед виходячи з обсягу їх повноважень, складності роботи, відповідальності; вдосконалення системи проходження державної служби в митних органах, яка має передбачати вступ на державну службу та кар’єрний ріст державного службовця відповідно до рівня його професійності, інших особистих ділових, морально-етичних якостей, практичних навичок, необхідних для роботи на певній посаді; підвищення значення кадрових резервів, ролі конкурсів на заміщення вакантних посад, атестації та іншого оцінювання роботи посадових осіб митних органів; підвищення дієвості системи безперервного професійного навчання службовців митних органів; запровадження нових ефективних програм матеріального заохочення, які б надавали посадовим особам митних органів можливість підтримувати гідний рівень життя; створення належних та безпечних умов праці, усунення шкідливих, небезпечних факторів, що впливають на посадових осіб митної служби; забезпечення, спільно з профспілковими організаціями, соціальних гарантій працівникам митної служби; проведення систематичної ротації працівників митних органів за фаховим напрямком; запровадження системи пільгового кредитування, санаторно-курортного забезпечення; вирішення житлових проблем, зокрема шляхом створення відомчого житлового фонду; підвищення відповідальності посадових осіб митних органів за додержання законодавства, кваліфіковане та своєчасне виконання посадових обов’язків, ефективне використання фінансових та інших ресурсів держави; удосконалення механізму запобігання проявам корупції і зловживанням на державній службі.

1.4. Проходження служби посадовими особами митних органів України

Подальша демократизація суспільних відносин і у зв’язку з цим підвищенні вимоги до професійної діяльності державних службовців зумовили потребу наукового осмислення організаційно-правових питань проходження державної служби. Проходження державної служби є підінститутом правового інституту державної служби, головна функція якого полягає в забезпеченні цілісного регулювання правил і процедур прийняття на службу, переміщення по службі та її припинення.

У тлумачному словнику В.І. Даля поняття „проходити службу” визначене одним словом „служити” [121, с.202]. В науковій літературі пропонуються різні погляди на сутність та структурні елементи проходження державної служби. Розглянемо деякі із запропонованих в правничій літературі визначення поняття „проходження служби”. Так, О.П.Ноздрачов, під терміном „проходження державної служби” розуміє „будь-які переміщення на державній службі після первинного призначення на державну посаду” [122, с.78]. Д.М.Бахрах вважає, що проходження держслужби — це „динаміка службового статусу особи, що обіймає державну посаду, тобто процес перебування на посаді, його службова кар’єра” [123, с.128]. Ю.Н.Старилов проходження служби визначає як „тривалий процес, що починається з виникнення державно-службових відносин, тобто з моменту заміщення посади державного службовця, з подальшим переміщенням працівника по службі, проведенням оцінки і атестації службовців, і закінчується припиненням державно-службових відносин” [65, с.213]. І.П.Лаврінчук під проходженням служби розуміє „суспільний інститут, який являє собою зміну в службово-правовому становищі працівників, що відбувається у зв’язку чи на підставі обставин, які породжують, змінюють або припиняють службово-трудові відносини [124, с.72]. В.С.Ничипоренко та Є.В.Охотський визначають проходження державної служби як „систему дій та організаційних заходів, які спрямовані на реалізацію принципу рівного доступу до державної служби, визначають порядок і підстави прийняття на державну службу, випробовування, виконання посадових повноважень, заохочення та застосування дисциплінарних стягнень, присвоєння класних чинів, проведення конкурсів, атестацій, а також припинення державної служби [125, с.362].

Науковцями виділяються й різні аспекти (елементи, процедури) проходження державної служби. Так, О.П.Ноздрачов до елементів проходження служби відносить: заміщення більш високої вакантної посади; присвоєння чергового кваліфікаційного розряду; збільшення розміру грошового утримання; зарахування до кадрового резерву; направлення на перепідготовку і підвищення кваліфікації; направлення на стажування; тимчасове випробування на посаді [122, с.78].

Л.Р.Біла та С.В.Ківалов серед елементів проходження служби виділяють такі: заміщення більш високої державної посади; присвоєння чергового рангу; збільшення розміру грошового утримання; зарахування до кадрового резерву; направлення на перепідготовку і підвищення кваліфікації; направлення на стажування [58, с.33].

В.Я.Малиновський до елементів проходження служби відносить: добір персоналу; введення на посаду нових співробітників; планування та розвиток професійної кар’єри; оцінка показників діяльності службовців; припинення державної служби, відставка державних службовців [25, с. 464].

О.Ю.Оболенський зазначає, що проходження державної служби об’єднує норми, що визначають: формування кадрового резерву; вступ на державну службу; просування (переміщення) по службі; щорічну оцінку та атестацію; професійне навчання; підстави й способи припинення державної служби [18, с.209].

І.П.Лаврінчук до процедур проходження служби відносить такі як: прийняття на державну службу; атестування; переміщення по службі; присвоєння працівникам кваліфікаційних розрядів, категорій, спеціальних звань, рангів; підстави припинення служби” [124, с.72].

Серед елементів проходження служби В.С.Ничипоренко та Є.В.Охотський виділяють такі: порядок і підстави прийняття на державну службу; випробовування; виконання посадових повноважень; заохочення та застосування дисциплінарних стягнень; присвоєння класних чинів; проведення конкурсів, атестацій; припинення державної служби [125, с.362].

С.Д.Дубенко вважає, що „інститут проходження державної служби складається з: організації добору кадрів в управлінський апарат; здійснення переміщень працівників по службі; встановлення і реалізації засобів звільнення з державної служби” [126, с.65].

Автори науково-практичного посібника: „Організаційно-правові засади управління державною службою в Україні” під загальною редакцією В.С.Венедіктова вважають, що „зміст поняття проходження державної служби має охоплювати: процес працевлаштування; будь-які переміщення на державній службі; встановлення умов проходження державної служби; оцінку службово-трудової діяльності державних службовців; навчання державних службовців безпосередньо на державній службі; присвоєння певного кваліфікаційного розряду; стимулювання праці державних службовців та їх матеріальне забезпечення; соціальне партнерство в процесі державної служби між представниками суб’єктів службово-трудових відносин; режим робочого часу та відпочинку державних службовців; гарантії та компенсації різним категоріям державних службовців; дисципліну виконання державними службовцями своїх посадових обов’язків; охорону службово-трудової діяльності державних службовців; захист трудових прав державних службовців; відповідальність суб’єктів службово-трудових відносин за порушення законодавства про проходження державної служби; припинення службово-трудових відносин [127, с.140-141].

На думку В.Л.Коваленко, окремими елементами проходження служби є: виконання службових обов’язків на умовах випробувального строку (як умови прийняття на державну службу); стажування державних службовців у тому ж або в іншому державному органі; направлення у відрядження; проведення перенавчання та перепідготовки відповідно до закону; проведення службового розслідування з відсторонення (або без такого) від роботи; звернення до службовців більш високого рівня з метою оскарження неправомірного, або незаконного, або неетичного рішення іншого службовця; застосування заохочень; накладення стягнень тощо [128, с.353].

Питання проходження служби в митних органах були також предметом досліджень фахівців в сфері митної справи. Так, І.Х.Калетнік під проходженням служби в митних органах розуміє сукупність юридичних фактів, які характеризують правовий стан працівників митних органів і відображають його динаміку [129, с.42]. До елементів проходження служби автор відносить: прийняття на службу в митні органи; присвоєння спеціального звання; проходження службової атестації; переміщення по службі; звільнення [129, с.42].

Беручи до уваги вище приведене можна зробити такі висновки: по-перше, вчені пропонують різну кількість елементів проходження служби (від трьох до п’ятнадцяти); по-друге, одні вчені початковим етапом проходження служби вважають професійний відбір (підбір), які є частиною профорієнтаційної роботи, інші – призначення на посаду; по-третє, наявним є широке та вузьке розуміння проходження служби, де вузьке розуміння проходження служби полягає у його стадійності (прийняття на службу, ротація, звільнення), широке – включає й інші елементи, які пов’язані з проходженням служби.

Вважаємо доцільним, проходження служби посадовими особами митних органів визначити як сукупність організаційно-правових норм (правил і процедур), які породжують, змінюють або припиняють службово-трудові відносини.

Організаційною формою проходження державної служби є система державних органів. Їх диференціація за завданнями та функціями вимагає встановлення особливостей проходження служби у відповідних органах, що безпосередньо стосується і проходження служби посадовими особами митних органів.

Питання проходження державної служби службовцями митних органів, зокрема і їх посадовими особами регулюються Митним кодексом України, Законом України „Про державну службу” (з тих аспектів проходження служби, які неврегульовані МКУ), Законом України „Про Дисциплінарний статут митної служби України” та цілою низкою підзаконних актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Головного управління державної служби України, Державної митної служби України.

На нашу думку, проходження служби посадовими особами митних органів об’єднує правові норми, які регулюють такі питання: 1) прийняття на державну службу (призначення на посаду); 2) прийняття присяги та урочистого зобов’язання посадових осіб митної служби; 3) порядок присвоєння спеціальних звань; 4) стажування; 5) встановлення умов проходження державної служби, зокрема визначення посадових повноважень та відповідальності, режиму робочого часу та часу відпочинку (відпусток), грошового та матеріального забезпечення та ін.; 6) забезпечення безпеки під час виконання службових обов’язків; 7) соціально-правовий захист службовців; 8) організацію професійної підготовки службовців; 9) сумісництво; 10) заохочення; 11) оцінювання професійної діяльності; 12) просування (переміщення) по службі; 13) припинення державної служби.

Вважаємо, що проходження державної служби посадовими особами органів митної служби є свого роду певним процесом, який складається з послідовних етапів, зокрема: 1) прийняття на службу; 2) безпосереднє проходження служби; 3) звільнення зі служби.

Аналіз приведених вище аспектів проходження служби посадовими особами митних органів надав змогу звести їх у дві групи: 1) перша – ті, які регулюються адміністративно-правовими нормами, зокрема: прийняття на державну службу (призначення на посаду); прийняття присяги та урочистого зобов’язання; стажування; організація професійної підготовки службовців; сумісництво; порядок присвоєння спеціальних звань; заохочення і притягнення посадових осіб до відповідальності; атестацію; просування (переміщення) по службі; забезпечення безпеки під час виконання службових обов’язків; 2) друга – ті, які регулюються нормами трудового права, зокрема: встановлення робочого часу для посадових осіб митної служби; грошове та матеріальне забезпечення (преміювання, встановлення надбавок); надання відпусток; соціально-правовий захист службовців.

Однак деякі аспекти проходження служби регулюються як адміністративно-правовими нормами, так і нормами трудового права, наприклад: профорієнтаційна робота; стажування; організація професійної підготовки службовців; сумісництво; заохочення; притягнення посадових осіб до дисциплінарної відповідальності; підстави і способи припинення державної служби, що іще раз підтверджує сформульовану нами у попередньому підрозділі дисертації тезу про те, що як державна служба в цілому, так і проходження служби зокрема становлять комплексну систему службово-трудових відносин, так як регулюються водночас нормами адміністративного та трудового права.

Перейдемо до безпосереднього розгляду виділених нами вище елементів (аспектів) проходження служби посадовими особами митних органів. Так, першим (початковим) елементом проходження служби є прийняття на державну службу (призначення на посаду). Згідно зі ст.412 Митного кодексу України на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій приймаються громадяни України, які досягли 18-річного віку і здатні за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я виконувати завдання, покладені на митну службу України [1]. Подібна норма міститься в п.3 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України [109]. З приведеного можна зробити висновок, що основними вимогами прийняття на державну службу є: 1) досягнення 18-річного віку; 2) наявність в претендента: а) ділових якостей; б) моральних якостей; в) необхідного освітнього рівня; г) належного стану здоров’я. Розглянемо ці вимоги більш детальніше. Так, ділові якості передбачають насамперед професіоналізм і компетентність у сфері митної справи, наявність практичного досвіду роботи, ретельність, комунікабельність і т. ін. До моральних якостей, необхідних посадовим особам для виконання покладених на них обов’язків, належать відвертість, чесність, сумлінність, уважність та ввічливість у ставленні до людей. Освітній рівень є необхідною умовою прийняття громадянина на роботу до митних органів. У зв’язку з ускладненням завдань, які стоять перед митними органами, підвищується роль економічної та правової підготовки. МКУ передбачає, що посадові особи митних органів повинні мати добре здоров’я. Ця вимога особливо має значення для тих, хто безпосередньо здійснює митну справу, виконує роботу щодо митного оформлення та контролю, виявлення та припинення контрабанди і порушень митних правил [104, с.94-95].

Відповідно до п. 21 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України [109], на службу до митних органів приймаються громадяни на добровільних договірних засадах. Призначення на посади здійснюється керівниками митних органів, яким надано право прийняття та звільнення з роботи. Призначення на посади посадових осіб митних органів має забезпечувати використання цих осіб за основною чи спорідненою спеціальністю, набутим досвідом та особистими якостями. Ми підтримуємо думку про те, що „призначення працівників на керівні посади номенклатури Державної митної служби має здійснюватися з урахуванням думки профспілкового органу [130, с.7].

Після призначення посадової особи митного органу на посаду заводиться особова справа до якої додаються: 1) наказ (розпорядження) про призначення на посаду; 2) копії указів, постанов, наказів, розпоряджень органів вищого рівня про призначення (рішень про обрання) на посаду (у випадках, передбачених чинним законодавством); 3) текст Присяги, скріплений підписом службовця (для осіб, уперше прийнятих на державну службу) або урочистого зобов’язання (для осіб, яким вперше присвоюється спеціальне звання митної служби України); 4) копії документів про надані пільги; 5) копія паспорта; 6) копія військового квитка (для військовозобов’язаних) 7) опис документів особової справи.

Крім перерахованих документів, до особової справи в хронологічному порядку з часом надходження додаються: 1) заява про переведення на відповідну посаду, продовження терміну перебування на державній службі, звільнення з посади; 2) наказ (розпорядження) про переміщення на іншу посаду, звільнення з посади; 3) наказ, розпорядження, копії указів, розпоряджень, постанови про присвоєння спеціального звання, заохочення, службове розслідування, накладення та зняття стягнення; 4) листи-погодження, накази про продовження терміну перебування на державній службі (для осіб, які досягли граничного віку перебування на державній службі); 5) документи про підвищення кваліфікації (перепідготовку); 6) атестаційні матеріали; 7) інші документи, які містять відомості щодо проходження державної служби в органх митної служби.

На нашу думку, з метою залучення до служби в органах митної служби професіоналів необхідно в ст.412 МКУ передбачити норму такого змісту: „На службу до митних органів приймаються громадяни України на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законодавчими актами України. Порядок проведення конкурсу регулюється Положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних службовців митних органів підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніш як за один місяць до проведення конкурсу. Забороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та документи, подання яких не передбачено законодавством України”.

Іншим елементом (аспектом) проходження служби посадовими особами митних органів є прийняття присяги та урочистого зобов’язання посадових осіб митної служби. Так, відповідно до ст.413 МКУ, особи, які вперше зараховуються на посади державної служби у митних органах, спеціалізованих митних установах та організаціях, приймають Присягу державного службовця, про що робиться відповідний запис у трудовій книжці. Як вірно, на нашу думку, зазначає А.Г.Кабанець, „саме інститут присяги формує засадні вимоги до державних службовців, їхньої діяльності, дає чіткі підстави для спільного, єдиного розуміння цілей, завдань державного управління кожним державним службовцем та своєї конкретної ролі у складному механізмі державної влади” [102, с.67]. Працівники, яким вперше присвоюється спеціальне звання митної служби України, приймають урочисте зобов’язання. Порядок прийняття урочистого зобов’язання регулюється Положенням про прийняття урочистого зобов’язання працівниками митної служби України, яке затверджене наказом Державної митної служби України від 31 грудня 2003 р. № 942 [131].

Вважаємо доцільним в ст.413 МКУ передбачити норму такого змісту: „Відмова державного службовця від прийняття присяги чи урочистого зобов’язання є підставою для припинення державної служби”.

Одним із аспектів проходження служби в органах митної служби є присвоєння спеціальних звань. Так, відповідно до ст.410 МКУ, спеціальні звання присвоюються посадовим особам митної служби України відповідно до займаних посад і стажу роботи. Спеціальне звання дійсного державного радника митної служби присвоюється Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Спеціальні звання державного радника митної служби 1, 2, 3 рангів присвоюються Президентом України за поданням керівника спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи. Спеціальні звання радника митної служби 1, 2, 3 рангів, інспекторів митної служби 1, 2, 3, 4 рангів, інспекторів митної служби та молодших інспекторів митної служби присвоюються керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи. Спеціальне звання курсанта присвоюється керівниками відповідних закладів освіти, що віднесені до сфери управління спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи. Порядок присвоєння спеціальних звань визначається Положенням про спеціальні звання посадових осіб митної служби України, яке затверджується Кабінетом Міністрів України [11]. Так, відповідно до цього Положення під час призначення на посади працівникам митної служби присвоюються спеціальні звання в межах відповідної категорії посад: 1) особі, що вперше зарахована на посаду, згідно з якою передбачено забезпечення виконання завдань, покладених на митні органи, виконання організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, присвоюється спеціальне звання інспектора митної служби; 2) особі, що зарахована на навчання до навчального закладу за державним замовленням митної служби, присвоюється звання курсанта; 3) випускникам навчальних закладів, у яких здійснювалася підготовка фахівців для митної служби, присвоюється спеціальне звання інспектора митної служби 4 рангу, а випускникам з відзнакою — спеціальне звання інспектора митної служби 3 рангу; випускникам, що навчалися за направленням митних органів без відриву від роботи та з відзнакою закінчили повний курс навчання, може присвоюватися достроково чергове спеціальне звання в межах, передбачених посадою, за умови перебування в попередньому спеціальному званні не менше ніж протягом половини відповідного терміну; 4) працівникам, які не мають стажу роботи в митній службі, але яким присвоєно ранг державного службовця, спеціальне або військове звання офіцерського складу, у разі призначення на керівну посаду (не нижче начальника відділу) може бути присвоєне спеціальне звання на ступінь нижче від граничного відповідно до займаної посади; 5) особі, що вперше зарахована на посаду, згідно з якою передбачено забезпечення виконання завдань, покладених на митні органи, виконання адміністративно-господарських та інших подібних функцій, присвоюється спеціальне звання молодшого інспектора митної служби.

За наявності наукового ступеня або вченого звання у відповідній галузі (якщо це не передбачено вимогами до посади), відповідного почесного звання працівнику митної служби може бути присвоєне спеціальне звання на ступінь вище граничного звання, передбаченого посадою, за умови закінчення терміну перебування в попередньому спеціальному званні.

У разі присвоєння чергового спеціального звання в межах відповідної категорії посад для працівників митної служби установлюється такий термін перебування у спеціальному званні: державний радник митної служби 2 рангу — 3 роки; державний радник митної служби 3 рангу — 3 роки; радник митної служби 1 рангу — 3 роки; радник митної служби 2 рангу — 3 роки; радник митної служби 3 рангу — 3 роки; інспектор митної служби 1 рангу — 2 роки; інспектор митної служби 2 рангу — 2 роки; інспектор митної служби 3 рангу — 2 роки; інспектор митної служби 4 рангу — 2 роки; інспектор митної служби — 2 роки; молодший інспектор митної служби — 2 роки.

Термін перебування у спеціальному званні, найвищому для відповідної посади, не обмежується. Термін перебування в спеціальному званні дійсного державного радника митної служби, державного радника митної служби I рангу, курсанта не встановлюється.

На нашу думку, передбачення в Положенні того, що „термін перебування працівника митної служби у відпустці з догляду за дитиною не зараховується до терміну перебування у спеціальному званні” є дискримінаційним та таким, що порушує норми трудового законодавства, а отже повинен бути відмінений.

Протягом терміну застосування дисциплінарного стягнення або відсторонення від займаної посади чергове спеціальне звання не присвоюється. Затримка в присвоєнні чергового спеціального звання до одного року або пониження в спеціальному званні на один ступінь може застосовуватися як дисциплінарне стягнення в порядку, передбаченому Дисциплінарним статутом митної служби. Час перебування у пониженому спеціальному званні до терміну перебування в поновленому спеціальному званні не зараховується.

Голова Держмитслужби має право: достроково присвоювати працівникам митної служби спеціальне звання за умови перебування в попередньому спеціальному званні не менше ніж протягом половини відповідного терміну; присвоювати спеціальне звання на один ступінь вище передбаченого відповідною посадою працівнику митної служби, який досяг граничного віку перебування на службі.

Позбавлення спеціального звання здійснюється лише за вироком суду. Про присвоєння та позбавлення спеціального звання робиться відповідний запис у трудовій книжці. Особам, яким присвоєно спеціальні звання, виплачуються щомісячні грошові надбавки у розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України.

На нашу думку, у цьому положенні необхідно передбачити норму такого змісту: „Для забезпечення своєчасного присвоєння чергових спеціальних звань необхідні для цього документи оформляються заздалегідь, з таким розрахунком, щоб вони надійшли на розгляд начальника, який має право присвоювати відповідне спеціальне звання, до дня закінчення встановленого строку вислуги років у спеціальному званні”, що дисциплінує існуючу процедуру підготовки подань про присвоєння спеціальних звань.

З метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей працівників, які претендують на посаду державного службовця в митних органах, проводитися їх стажування терміном до двох місяців, умови та порядок проведення якого регулюється Положенням про порядок стажування у державних органах, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1994 р. № 804 [132]. Стажування проходять як особи, що вперше претендують на посаду державного службовця, так і державні службовці, які бажають зайняти більш високу посаду в органах митної служби. Зарахування на стажування, терміни та процедура його проходження оформлюються наказом керівника того митного органу, де проводиться стажування. Під час проходження стажування працівник повинен додержуватись правил внутрішнього трудового розпорядку державного органу, де він проходить стажування.

Стажування посадової особи митного органу може проводитись з відривом від основної роботи. У цьому випадку за працівником, направленим на стажування, зберігається його посада та заробітна плата за основним місцем роботи з подальшим урахуванням змін розміру мінімальної заробітної плати відповідно до чинного законодавства. Стажисту за основним місцем роботи відшкодовуються також витрати на проїзд до місця стажування і назад, добові за час знаходження в дорозі та найм житла.

На період стажування в митному органі за стажистом закріплюється державний службовець, відповідальний за стажування. Зміст стажування визначається індивідуальним планом, що затверджується керівником структурного підрозділу митного органу, де проводиться стажування.

Після закінчення стажування стажист подає керівництву державного органу доповідну записку про стажування з висновками керівника структурного підрозділу щодо можливості використання стажиста на державній службі, а за основним місцем роботи — стислий письмовий звіт. За результатами стажування стажисту видається довідка для подання за основним місцем роботи.

Одним із необхідних елементів проходження служби є встановлення умов її проходження, зокрема: 1) визначення посадових повноважень (прав та обов’язків); 2) відповідальності; 3) режиму робочого часу та часу відпочинку (відпусток); 4) грошового та матеріального забезпечення (преміювання, встановлення надбавок); 5) передбачення інших гарантій та компенсацій. Питання, пов’язані із визначенням посадових повноважень (прав та обов’язків), відповідальності, гарантій проходження служби, які є елементами правового статусу посадових осіб митної служби будуть розглянуті нами у Розділі ІІ дисертації.

Що стосується режиму робочого часу та часу відпочинку (відпусток) посадових осіб митних органів, то у ст.411 МКУ говориться тільки про робочий час, зокрема, у цій статті зазначається, що тривалість робочого часу посадових осіб митної служби України встановлюється відповідно до законодавства України про працю. Однак для виконання невідкладних заходів з митного контролю, митного оформлення, боротьби з контрабандою і порушеннями митних правил та інших службових завдань посадові особи митних органів України за розпорядженням керівника митного органу або його заступника можуть залучатися до роботи в надурочний, а також у нічний час, у святкові і неробочі дні. Оплата праці посадових осіб митних органів України у надурочний, нічний час, а також у святкові і неробочі дні провадиться відповідно до чинного законодавства.

Беручи до уваги те, що в МКУ нічого не говориться про відпустки, вважаємо доцільним в ньому передбачити окрему статтю під назвою: „Відпустки державних службовців митних органів”, в якій визначити, що службовцям органів митної служби надається щорічна відпустка тривалістю не менше 30 календарних днів, якщо підзаконними актами не передбачено більш тривалої відпустки, із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати та з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу на умовах і в порядку передбачених КЗпП України.

Відповідно до п.35 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України, службовцям митних органів надаються такі види відпусток: 1) чергові; 2) короткотермінові; 3) додаткові; 4) по вагітності, пологах і догляду за дитиною; 5) творчі; 6) у зв’язку із навчанням. Вважаємо доцільним в Положенні передбачити і такі види відпусток як: через хворобу та у зв’язку із закінчення навчання.

Службовцям митних органів додатково до їхніх відпусток надається час, необхідний для проїзду до місця проведення відпустки та в зворотному напрямку, який не перевищує 15 діб. Тривалість чергової відпустки посадових осіб митних органів визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні) і встановлюється при вислузі: менше 10 років — 30 діб щорічно; від 10 до 15 років — 35 діб щорічно; від 15 до 20 років — 40 діб щорічно; від 20 років і більше — 45 діб щорічно.

Щорічна чергова відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу керівника митного органу частина невикористаної чергової відпустки за минулий рік, що перевищує 14 календарних діб, може бути надана в першому кварталі наступного року. Посадовим особам митних органів, які захворіли під час чергової відпустки, ця відпустка продовжується на строк хвороби. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого в установленому порядку. У виняткових випадках, коли подальше перебування посадової особи у відпустці може негативно впливати на нормальний хід роботи митного органу, за рішенням керівника цього органу та за згодою працівника допускається його відкликання з чергової відпустки. У цьому разі невикористана частина відпустки надається, як правило, в поточному році. Частина відпустки, що не була використана службовою особою, може бути за її бажанням приєднана до чергової відпустки в наступному році. У разі звільнення службових осіб з митних органів їм виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства за невикористану в році звільнення відпустку.

Короткотермінові відпустки без збереження заробітної плати надаються посадовим особам митних органів за сімейними обставинами та з інших поважних причин згідно зі ст.84 Кодексу законів про працю України [133].

Посадові особи митних органів, які під час виконання службових обов’язків зазнають впливу шкідливих фізичних, хімічних, біологічних і психофізіологічних факторів, мають право на додаткові відпустки за шкідливі й важкі умови праці або особливий характер роботи.

Творча відпустка надається службовцям митних органів для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством. Тривалість, порядок, умови надання та оплати творчих відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Відпустки у зв’язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною надаються посадовим особам митних органів згідно ст.179 КЗпП.

Відпустка через хворобу надається посадовим особам митних органів на підставі висновків медичних установ. Тривалість відпустки через хворобу визначається характером захворювання. В загальному обчисленні час безперервного перебування у відпустці через хворобу не повинен перевищувати чотирьох місяців, крім випадків, коли законодавством передбачені більш тривалі строки перебування на лікуванні. По закінченні встановленого строку безперервного перебування у відпустці через хворобу посадові особи митних органів підлягають оглядові медичною комісією для вирішення питання про придатність їх для подальшої служби. Час перебування на лікуванні посадових осіб митних органів у зв’язку з одержанням ними при виконанні службових обов’язків поранень, контузій або каліцтва строком не обмежується. Відпустка через хворобу в тривалість чергової відпустки не включається.

Відпустки у зв’язку з навчанням надаються відповідно до правил передбачених Глава XIV КЗпП України [133].

У зв’язку із закінчення навчання митних закладів освіти відпустка надається на строк не менше 30 календарних днів. Ця відпустка включається у тривалість чергової відпустки за поточний рік.

Вважаємо доцільним в Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України передбачити норму такого змісту: „Обчислення тривалості відпусток — подобове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, до тривалості відпусток не включаються. При визначенні тривалості відпусток не враховується також час, необхідний на дорогу до місця проведення відпустки і назад, у тому числі при поділі відпустки на дві частини, а також при відкликанні працівника з відпустки”.

Важливе значення під час проходження служби має грошове та матеріальне забезпечення (преміювання, встановлення надбавок, забезпечення форменим одягом, приміщеннями, комп’ютерною та оргтехнікою тощо), які є певними умовами проходження державної служби посадовими особами митних органів. Так, відповідно до ст.428 МКУ держава гарантує оплату праці посадових осіб митної служби України з метою створення достатніх матеріальних умов для незалежного і сумлінного виконання ними службових обов’язків. Грошове забезпечення посадових осіб митної служби України складається з грошового утримання, яке включає в себе посадовий оклад і щомісячні надбавки за спеціальне звання та вислугу років, та доплат і надбавок до грошового утримання, а також інших видів додаткових виплат. Так, згідно Постанови Кабінету Міністрів від 14 квітня 2004 р. № 497 вказано виплачувати: посадовим особам митної служби, служба яких має роз’їзний характер, надбавку у розмірах згідно із законодавством; посадовим особам регіональних митниць, митниць, спеціалізованих митних установ доплату за роботу в нічний час у розмірі 35 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час; посадовим особам митної служби (крім посадових осіб, які займають штатні посади в митних навчальних закладах і займаються педагогічною або науковою діяльністю), які мають науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності, доплату у розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу [134].

Відповідно до п.3 цієї Постанови Голові Державної митної служби, начальникам регіональних митниць, митниць, спеціалізованих митних установ у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання надано право: а) встановлювати посадовим особам митної служби: посадові оклади відповідно до схем посадових окладів, затверджених цією постановою; посадові оклади заступникам керівників структурних підрозділів, не передбачених схемами посадових окладів, — на 2-7 відсотків нижче посадового окладу відповідного керівника; надбавку за знання та використання в роботі однієї західноєвропейської мови — 10 відсотків посадового окладу, двох і більше — 25 відсотків; однієї східної мови — 15 відсотків, двох і більше мов, одна з яких східна, — 35 відсотків посадового окладу; надбавки за високі досягнення у службовій діяльності і виконання особливо важливих завдань — до 50 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавки за спеціальне звання. У разі несвоєчасного та неякісного виконання завдань ці надбавки скасовуються або зменшуються; щомісячну надбавку в розмірі до 100 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавок за спеціальне звання та вислугу років; надбавку у розмірі до 50 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавки за спеціальне звання тим, що мають вислугу в цих органах не менш як два роки і здійснюють митний контроль за переміщенням товарів та інших предметів через митний кордон України, виконують обов’язки щодо справляння мита та інших платежів, а також здійснюють контроль та обов’язки, пов’язані із забезпеченням виконання зазначених функцій; тим, що безпосередньо здійснюють митний контроль та митне оформлення, проходять службу в митній варті, підрозділах з боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил, здійснюють організацію та контроль за виконанням цих функцій, мають високі результати в службовій діяльності, — щомісячну надбавку за безперервну службу в митних органах у відсотках до грошового забезпечення залежно від стажу служби в таких розмірах: понад 5 років — до 10, понад 10 років — до 30, понад 15 років — до 50, понад 20 років — до 70, понад 25 років — до 90 відсотків; б) здійснювати преміювання посадових осіб митної служби з урахуванням їх особистого внеску в загальні результати роботи в межах фонду преміювання, створеного у розмірі чотиримісячного фонду грошового забезпечення та його економії, без обмеження індивідуальних премій максимальними розмірами; в) надавати посадовим особам митної служби матеріальну допомогу в розмірі місячного грошового забезпечення на рік.

Преміювання посадових осіб митної служби, встановлення надбавок, доплат, надання матеріальної допомоги здійснюється у порядку, що затверджується Головою Державної митної служби. Так, відповідно до Примірного положення про преміювання працівників митних органів [135], преміювання працівників митних органів за результатами роботи у звітному періоді (кварталі, місяці), а також виплата одноразових премій здійснюються в межах фонду преміювання, створеного в розмірі чотиримісячного фонду оплати праці й економії фонду заробітної плати за рахунок і в межах фонду оплати праці, визначеного в кошторисі доходів і видатків. Підставою для преміювання працівників митного органу є наказ цього органу, погоджений з профспілковим комітетом. У наказі визначаються розмір премії у відсотках та загальна сума, яка спрямовується на виплату премії, а також наводяться аргументовані підстави й дані про збільшення, зменшення розміру премії окремим працівникам або про її ненарахування. Нарахування премії працівникам здійснюється за фактично відпрацьований час на посадовий оклад та надбавку за персональне звання в межах визначеного Держмитслужбою розміру коштів на поточне преміювання.

Начальник митного органу має право: 1) збільшити (зменшити) розмір премії працівнику, крім керівних працівників, які преміюються згідно з наказом Держмитслужби; 2) позбавити працівника премії за допущені службові та дисциплінарні порушення, крім керівних працівників, що преміюються згідно з наказом Держмитслужби. Підставою для цього є доповідна записка начальника відповідного структурного підрозділу на ім’я начальника митного органу з пропозицією щодо позбавлення премії за такі порушення.

Відповідно до п.6 цього Положення, накладення дисциплінарного стягнення поєднується з повним позбавленням премії за той місяць, у якому накладено стягнення. Протягом дії дисциплінарного стягнення виплата одноразових премій працівникові не провадиться, за винятком премій до ювілейних дат і загальнодержавних свят [135].

На нашу думку, вище приведена норма суперечить Закону України „Про Дисциплінарний статут митної служби України”, а тому повинна бути скасована. Це ми пояснюємо тим, що позбавлення премії є ніщо інше як додаткове дисциплінарне стягнення, однак в Законі України „Про Дисциплінарний статут митної служби України” про додаткові дисциплінарні стягнення нічого не говориться. Крім того, враховуючи те, що у п.39 цього ж Закону зазначено, що „дисциплінарні стягнення діють протягом одного року від дня їх застосування” може статися така ситуація, коли незважаючи на застосоване дисциплінарне стягнення посадова особа протягом року сумлінно ставиться до своїх службових обов’язків, зразково виконує покладені на неї службові обов’язки проявляючи при цьому активність та ініціативність, має вищі в порівнянні з іншими працівниками показники роботи тощо, вона все рівно не може бути премійованою, що негативно відобразиться на її як матеріальному, так і психологічному стані, і звісно може призвести до зниження продуктивності її праці, меланхолічного ставлення до службової діяльності.

Таким чином, оплата праці посадових осіб митних органів повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов’язків, сприяти укомплектуванню органів митної служби компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю. Джерелом формування фонду оплати праці посадових осіб митних органів є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України. Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів, надбавок до них та фінансування інших, передбачених законодавчими актами, гарантій, пільг і компенсацій.

Під матеріальним забезпеченням в науковій літературі розуміється: організований державою та її органами процес обігу матеріальних благ (засобів виробництва та предметів споживання) та найбільш раціональне їх перепровадження від виробників до споживачів” [136, с.22]. На нашу думку, матеріальне забезпечення митних органів – це їх забезпечення матеріально-технічними ресурсами, необхідними для своєчасного й безперебійного виконання митних завдань. Питання матеріально-технічного забезпечення митних органів віднесені до компетенції Департаменту ресурсного забезпечення, капітального будівництва та експлуатації об’єктів митної інфраструктури Державної митної служби України [137] та керівників митних органів різного рівня.

Важливим елементом проходження служби посадовими особами митних органів є система їх професійної підготовки. Однак в ст.417 МКУ мова йде тільки про деякі види системи професійної підготовки, зокрема про підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників митної служби, яка відповідно до цієї статті забезпечує: 1) підготовку наукових та науково-педагогічних кадрів; 2) підготовку фахівців митної справи з вищою освітою; 3) перепідготовку працівників митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій; 4) підвищення кваліфікації працівників митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій; 5) стажування молодих спеціалістів, новоприйнятих працівників, кадрового резерву; 6) самостійне навчання посадових осіб митної служби України.

Зважаючи на це доцільним є перейменування цієї статті, яка повинна називатись: „Система професійної підготовки державних службовців митних органів України”. До складових цієї підготовки крім тих, які вказані в МКУ ми також відносимо: наставництво; практику; службову підготовку; навчання під час проведення постійно діючих галузевих та міжгалузевих семінарів, науково-практичних конференцій, круглих столів; навчання в наукових школах, які також повинні дістати нормативне закріплення.

До елементів проходження державної служби посадовими особами в митних органах ми відносимо сумісництво, яке в п.1 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій визначено як виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом [138]. Відповідно до ст.415 МКУ, посадові особи митної служби України не мають права: 1) займатися будь-якою підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності та медичної практики); 2) входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що займаються підприємницькою діяльністю; 3) бути повіреним третіх осіб у митних справах. Відповідно до Роз’яснення Головного управління державної служби № 10/2631 від 3 червня 1998 р. „Про роботу державних службовців за сумісництвом” [139], державний службовець не має права виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики). Однак державні службовці можуть займатися творчою діяльністю, яка не входить до їх функціональних обов’язків (в тому числі і на умовах сумісництва) у вільний від своєї основної роботи час.

На нашу думку, в ст.415 МКУ доцільно передбачити норму такого змісту: „Як виняток, за необхідності та лише за згодою (проханням) службовця органів митної служби і з дозволу його керівника, посадовій особі митного органу може бути дозволено виконання, крім її основної, іншої регулярно оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час в тому ж митному органі”.

Важливим стимулюючим фактором і одним із елементів проходження служби є застосування заохочень. Відповідно до п. 12 Закону України „Про Дисциплінарний статут митної служби України”, заохочення є важливим засобом впливу на посадових осіб митної служби і зміцнення службової дисципліни, що реалізується у формі заходів матеріального та морального стимулювання, які застосовуються до посадових осіб митної служби за сумлінне ставлення до своїх службових обов’язків.

Посадові особи митної служби заохочуються за зразкове виконання покладених на них службових обов’язків, бездоганну службу, активність та ініціативність, виявлені під час виконання своїх службових обов’язків. За значні трудові досягнення та виявлення самовідданості, мужності, героїзму і відваги посадові особи митної служби можуть бути представлені до присвоєння почесних звань та нагородження державними нагородами. Заохочення застосовуються на підставі сукупної оцінки професійних якостей, результатів роботи, ступеня активності, ініціативності та дисциплінованості посадової особи митної служби.

До посадових осіб митної служби можуть бути застосовані такі види заохочень: 1) оголошення подяки; 2) нагородження грошовою премією; 3) нагородження цінним подарунком, іменним подарунком; 4) нагородження грамотою, почесною грамотою; 5) занесення прізвища до Книги пошани Державної митної служби або відповідного митного органу; 6) зняття раніше накладеного дисциплінарного стягнення; 7) нагородження відомчими відзнаками.

Вважаємо доцільним в Законі України „Про Дисциплінарний статут митної служби України” передбачити і такі види заохочення як: присвоєння спеціального звання, вищого на один ступінь від звання, передбаченого на займаній посаді; позачергове надання житла; надання безкоштовної путівки у санаторій; надання додаткової відпустки до 20 діб.

Керівник спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи користується правом застосування до всіх посадових осіб митної служби будь-яких видів заохочення. Керівники митних органів мають право застосовувати до підпорядкованих посадових осіб митної служби усі види заохочень крім нагородження відомчими відзнаками.

Подання про нагородження посадових осіб митної служби відомчими відзнаками, а також представлення їх до присвоєння почесних звань та нагородження державними нагородами вноситься керівником митного органу керівникові спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи. Застосування заохочень оформляється наказами, і відомості про це заносяться до особової картки посадової особи митної служби в установленому цим Статутом порядку. Відомості про заохочення, передбачені пунктами 1, 3-5, 7 ст.14, заносяться до трудової книжки та доводяться до відома колективу митного органу. Посадовим особам митної служби, що успішно та сумлінно виконують свої службові обов’язки, надаються переваги у просуванні по службі.

Важливим аспектом проходження служби в митних органах є оцінювання персоналу. Однак слід відмітити два важливих моменти: 1) на даний час в органах митної служби відсутня загальноприйнята, і як слід нормативно закріплена система оцінки професійних і ділових якостей державного службовця; 2) існуючі системи оцінки ефективності професійної діяльності спеціалістів митних органів не враховують специфіки державної служби. Це зумовлює різні вимоги та різні підходи до визначення критеріїв оцінки діяльності посадових осіб митних органів та не сприяє об’єктивності такої оцінки і виробленню єдиної стратегії щодо підвищення професіоналізму та компетентності державної служби в органах митної служби.

Доцільно виділити дві основні форми оцінювання професійної діяльності державних службовців митних органів: 1) атестація; 2) щорічна оцінка виконання службовцями митних органів покладених на них обов’язків і завдань. Розглянемо ці форми оцінювання діяльності державних службовців митних органів більш детальніше. Так, під атестацією ми розуміємо перевірку (визначення) відповідності ділової кваліфікації, рівня знань і навичок посадової особи митного органу, інших його суспільно значущих якостей посаді, яку він займає. Як зазначено в п.1 Порядку проведення атестації посадових осіб митної служби, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. № 1984 атестація посадових осіб митної служби проводиться з метою підвищення ефективності їх діяльності та відповідальності за доручену справу [110].

На нашу думку, мету атестації доцільно сформулювати як: визначення відповідності службовця займаній посаді, стану його професійної підготовки; формування резерву кадрів; удосконалення професійної майстерності; визначення напрямів професійної підготовки; внесення і обґрунтування пропозицій щодо призначення та переміщення посадових осіб.

Цією Постановою передбачено три види атестації: первинна, періодична та позачергова. Так, первинній атестації підлягають особи, зараховані вперше на посади митної служби, яким передбачається присвоєння спеціальних звань. Первинна атестація проводиться не раніше ніж через два місяці і не пізніше ніж через шість місяців після зарахування на посаду перед допуском до самостійного виконання службових обов’язків та присвоєнням первинного спеціального звання.

Періодична атестація проводиться один раз на три роки. Періодичній атестації підлягають посадові особи, що обіймають посади не менше одного року, а також ті, які внаслідок організаційних змін обіймають посади менше одного року, якщо їх посадові обов’язки суттєво не змінилися. Жінки, що перебувають у відпустці по вагітності, пологах і догляду за дитиною, проходять періодичну атестацію не раніше ніж через рік після виходу на роботу. Особи, призначені на посаду на визначений термін, і вагітні жінки проходять періодичну атестацію за власним бажанням.

Позачергова атестація проводиться за рішенням керівника митного органу, спеціалізованої митної установи, організації в разі допущення суттєвих недоліків у роботі, порушення урочистого зобов’язання посадової особи митної служби.

Під час атестації оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості, виявлені посадовими особами при виконанні службових обов’язків, передбачених посадовими інструкціями, затвердженими керівниками митних органів, спеціалізованих митних установ і організацій.

Цим Положенням визначено процедуру організації та проведення атестації, зокрема порядок: утворення та діяльності атестаційних комісій; складання службових характеристик і атестаційних листів; прийняття рішень; оскарження посадовою особою рішення, що проходила атестацію; вирішення спірних питань тощо.

Положенням про проведення атестації державних службовців, яке затверджене наказом Головдержслужби України від 31 жовтня 2003 р. № 122 [140] передбачено, що у період між атестаціями та під час підбиття підсумків роботи органу за рік проводиться щорічна оцінка виконання державними службовцями покладених на них завдань та обов’язків. Щорічна оцінка виконання посадовими особами митних органів покладених на них обов’язків і завдань є одним із важливих компонентів управління персоналом. Вона призвана сприяти покращанню добору і розстановки кадрів, розвитку ініціативи і творчої активності посадових осіб митних органів, визначенню їхнього потенціалу, потреб у підвищенні кваліфікації та особистому розвитку; плануванню кар’єри, вдосконаленню процесу планування та організації діяльності.

Щорічна оцінка виконання державними службовцями покладених на них завдань та обов’язків проводиться в період між атестаціями безпосередніми керівниками (керівниками структурних підрозділів) у січні-лютому місяці за підсумками минулого року. З урахуванням особливостей державного органу (велика чисельність працівників, інший період підбиття підсумків роботи за рік) термін оцінювання може бути продовжений до двох місяців або встановлений інший період.

Порядок проведення щорічної оцінки в окремому державному органі визначається керівником відповідного органу з урахуванням загального порядку та особливостей кожного державного органу і затверджується наказом або іншим розпорядчим документом. Відповідно до Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1996 року № 912 [141], організаційне забезпечення проведення щорічної оцінки покладається на кадрову службу відповідного органу.

Просування (переміщення) по службіпосадових осіб митних органів провадиться: а) на вищі посади — в порядку просування по службі; б) на рівнозначні посади — у разі необхідності укомплектування інших посад або для доцільнішого їх використання з урахуванням ділових і особистих якостей, стану здоров’я, віку та підготовки за новою спеціальністю; в) у зв’язку з початком навчання у митних закладах освіти; г) на нижчі посади. Рішення про переведення по службі приймається керівниками митних органів, яким надано право прийняття та звільнення з роботи.

Так, переведення по службі на вищу посаду здійснюється з урахуванням ділових і моральних якостей працівника, його організаторських здібностей, результатів роботи і атестації, авторитету в колективі. Вищі посади можуть заміщатися на конкурсних засадах. Проведення конкурсу регулюється Положенням про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. № 782 [142]. Так, відповідно до цього Положення, рішення про проведення конкурсу та його умови приймається керівником органу, в якому оголошується конкурс. Його наказом утворюється конкурсна комісія, яку очолює, як правило, заступник керівника. Інформація про конкурс на заміщення вакантних посад та умови конкурсу публікуються в пресі та поширюються через інші засоби масової інформації не пізніш як за місяць до проведення конкурсу і доводяться до відома працівників органу, в якому оголошується конкурс.

Вважаємо доцільним ст.410 МКУ доповнити нормою такого змісту: „Заміщення вакантних посад керівників регіональних митниць та митниць здійснюється на умовах конкурсу з обов’язковим інформуванням про його процедуру громадськості”.

Переведення на рівнозначні посади здійснюється в разі службової потреби, необхідності укомплектування вакантних посад або більш доцільного використання службових осіб.

Переведення службових осіб з вищих посад на нижчі провадиться: у разі скорочення штатів; за станом здоров’я згідно з висновком медичної комісії; за особистим проханням; за службовою невідповідністю (виходячи з ділових, моральних і особистих якостей, а також висновків атестаційної комісії); у порядку дисциплінарного стягнення відповідно до Дисциплінарного статуту працівників митних органів України.

Слід зазначити те, що прямих заборон на просування по службі посадових осіб митної служби в законодавстві на передбачено. Разом з тим, аналіз нормативних актів, які регулюють державно-службові відносини в органах митної служби дає підстави стверджувати, що їх посадові особи не мають права на просування по службі під час випробування при заміщенні державної посади, стажування, накладення дисциплінарного стягнення, порушення кримінальної справи або проведення службового розслідування.

Останнім процедурним аспектом проходження служби є припинення державної служби. Так, згідно з п.44 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України, посадові особи митних органів, які виявили бажання звільнитися зі служби, письмово попереджають про це керівника митного органу не пізніш як за два тижні до дня звільнення. Посадові особи митних органів звільняються зі служби: за віком — у разі досягнення віку, встановленого для них пунктом 10 цього Положення; через хворобу — у разі визнання їх непридатними до служби в митних органах за рішенням медичної комісії; через службову невідповідність; за порушення дисципліни, правил митного контролю, за інші вчинки, що дискредитують службову особу, відповідно до Дисциплінарного статуту працівників митних органів України; за власним бажанням; через скорочення штатів — у разі відсутності можливості використання по службі; у зв’язку з переведенням у встановленому порядку на іншу роботу.

Службові особи, засуджені за вчинення злочину, підлягають звільненню зі служби в митних органах після набуття законної сили вироку суду.

Звільнення з роботи службових осіб митних органів провадиться керівниками органів, які мають право прийняття на роботу. Після звільнення з митних органів службові особи, що мають персональні звання, беруться військовими комісаріатами на військовий облік у встановленому порядку.

Підводячи підсумок зазначимо, зважаючи на те, що в п.12 ст.92 Конституції України закріплено, що виключно законами України визначаються основи державної служби, до яких, без всякого сумніву можна віднести й інститут проходження служби та те, що на даний час різні його аспекти регулюються численними підзаконними актами вважаємо доцільним в Митному кодексі України передбачити окремий Розділ під назвою: „Проходження державної служби в органах митної служби” в якому, у загальному вигляді, були б врегульовані такі питання як: 1) прийняття на державну службу (призначення на посаду); 2) прийняття присяги та урочистого зобов’язання посадових осіб митної служби; 3) порядок присвоєння спеціальних звань; 4) стажування; 5) встановлення умов проходження державної служби, зокрема визначення посадових повноважень та відповідальності, режиму робочого часу та часу відпочинку (відпусток), грошового та матеріального забезпечення та ін.; 6) забезпечення безпеки під час виконання службових обов’язків; 7) соціально-правовий захист службовців; 8) організацію професійної підготовки службовців; 9) сумісництво; 10) заохочення; 11) оцінювання професійної діяльності; 12) просування (переміщення) по службі; 13) припинення державної служби.

Таким чином, наукова і практична значущість дослідження різних аспектів проходження державної служби посадовими особами митних органів обумовлена перш за все потребою у підвищенні ефективності їх професійної діяльності – з одного боку, та належним забезпеченням (нормативним, фінансовим, матеріально-технічним, інформаційним тощо) – з іншого. Звідси, впровадження в практику проходження державної служби посадовими особами митних органів науково обґрунтованих пропозицій позитивно відобразиться як на ефективності використання цієї категорії службовців, підвищенні їх професіоналізму, так і на авторитеті органів митної служби в цілому.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

1. Митні органи зведено у дві групи: 1) основні, тобто ті, на яких покладено безпосереднє здійснення митної справи; 2) спеціалізовані, які створюються у межах бюджетних коштів, передбачених для утримання митної служби України, виключно для забезпечення виконання завдань, покладених на основні митні органи.
2. До ознак органів митної служби віднесено: створюються державою, є найважливішою складовою органів державного управління і державного апарату в цілому; їх діяльність регулюється переважно адміністративно-правовими нормами які визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки учасників правовідносин однією стороною яких є митні органи; виконують завдання та функції державного управління в сфері митної справи; наділені державно-владними повноваженнями; об’єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано; мають власну внутрішню структуру та штат службовців; здійснюють як охоронний, так і регулюючий вплив на підвідомчу їм сферу суспільних відносин; здійснюють специфічний вид державної діяльності, яка за своїм юридичним змістом є виконавчо-розпорядчою; їх діяльність має вторинний, підзаконний характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону, однак реалізуючи свою компетенцію, виконуючи положення законів та правових актів інших державних органів, вони наділені правом прийняття підзаконних нормативних актів, як нормативних, так і індивідуальних (накази, вказівки, розпорядження, інструкції, положення тощо); в органах митної служби діє особливий порядок проходження служби (особливі вимоги до прийняття на службу, дисципліни, присвоєння спеціальних звань, атестування, соціально-правового захисту тощо).
3. Посаду державної служби визначено як встановлену у нормативному порядку первинну структурну одиницю державного органу (організації, установи чи підприємства), яка передбачає певне коло службових повноважень (прав і обов’язків), здійснення яких в переважній більшості випадків відбувається за рахунок коштів Державного бюджету, а у випадку неналежного їх виконання (невиконання) настає службова відповідальність.
4. До ознак посади державної служби ми відносимо: 1) посада є основною та первинною ланкою державного органу чи його структурного підрозділу; 2) кожна посада створюється у розпорядчому порядку, закріплюється нормативно-правовим актом і є однією з основних категорій державної служби, державно-службових відносин; 3) посада є частиною компетенції відповідного органу; 4) посада, яку обіймає державний службовець, визначає зміст його діяльності і правове положення; 5) від посади залежить обсяг, форми та методи участі державного службовця у практичному здійсненні компетенції того державного органу, в якому він працює; 6) посада забезпечує оформлення організаційно-правового положення службовців, за її допомогою закріплюються їх службові функції, ступінь участі у виконавчій діяльності, взаємозв’язок з роботою інших службовців і всього органу в цілому.
5. За допомогою посади визначається: по-перше, соціальний статус посадової особи (тобто це порівняння певної посади з вищими, нижчими і рівними посадами як одного і того ж органу, так і інших органів, які належать до одного або різних відомств); по-друге, організаційний статус посадової особи (тобто місце посади в структурі того чи іншого органу); по-третє, правовий статус посадової особи (права, обов’язки, обмеження, гарантії та відповідальність).
6. Перспективним буде збільшення існуючої кількості категорій посад державних службовців (від 7 до 15) та рангів (від 15 до 40) що надасть змогу: по-перше, більш чіткіше визначати кваліфікацію службовця; по-друге, диференційовано підходити до оплати праці службовців; по-третє, підвищити мотивацію службовця до професійного росту.
7. Державну службу в митних органах України визначено як спеціалізовану професійну діяльність осіб, що займають посади в державних митних органах та їх апараті, з метою реалізації митної політики в державі та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
8. Особливість державної служби в митних органах полягає в тому, що їй характерні ознаки, як цивільної, так і мілітаризованої служби, однак останні переважають, що, насамперед, обумовлено наявністю: Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України; Дисциплінарного статуту митної служби України; спеціальних звань; форменого одягу; права зберігання, носіння та застосування вогнепальної зброї. Звідси можна зробити висновок, що одна частина державних службовців митних органів є мілітаризованими, інша – цивільними.
9. До особливостей державного службовця органів митної служби ми відносимо такі: 1) державний службовець митних органів – це фізична особа, громадянин України, який досяг 18-річного віку і здатний за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я виконувати покладені на митну службу України завдання; 2) він виконує свою діяльність від імені держави та за її дорученням, держава здійснює контроль за його діяльністю і у випадках, передбачених законодавством, застосовує до нього засоби примусу; 3) приймає присягу державного службовця на вірність народу України, що передбачено ст.17 Закону України „Про державну службу” або урочисте зобов’язання митної служби України; 4) як правило йому присвоюється спеціальне звання; 5) на нього покладено безпосереднє здійснення митної справи або він забезпечує таку діяльність; 6) може мати владні повноваження (керівники, інспектори тощо), так і не мати (фахівці, обслуговуючий персонал); 7) як правило, дії державного службовця митних органів тягнуть за собою певні юридичні наслідки (приймає управлінські рішення, накладає адміністративні стягнення тощо), які можуть встановлювати, змінювати чи припиняти різноманітні правовідносини; 8) діяльність державних службовців митних органів має невиробничий характер, тобто не пов’язана безпосередньо із створенням матеріальних благ; 9) одержують заробітну плату за рахунок державних коштів; 10) державні службовці митних органів перебувають під соціально-правовим захистом, який передбачено законодавчими актами.
10. Державного службовця органів митної служби визначено як громадянина України, який обіймає у встановленому законом порядку посаду у структурі митних органів склав присягу або прийняв урочисте зобов’язання і здійснює від імені держави надані йому функції і повноваження в сфері митної справи на професійній основі за плату та за рахунок державного бюджету.
11. Беручи до уваги те, що консультативно-дорадчі функції може виконувати будь-яка особа необхідним є виключення цього словосполучення як класифікаційної ознаки з понять посадової особи, які закріплені в ст.2 Закону України „Про державну службу” та ст.407 Митного кодексу України.
12. Вважаємо, доцільним в Законі України „Про державну службу” визначити поняття: 1) посадових осіб, як осіб, які наділені зовнішніми або внутрішніми державно-владними повноваженнями, здійснюють організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, мають право здійснювати юридично-значимі дії, які спричиняють виникнення, зміну чи припинення правових відносин, і несуть у зв’язку з цим підвищену відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків; та 2) службових осіб, як всіх інших державних службовців, крім посадових осіб.
13. Посадових осіб органів митної служби визначено, як працівників митних органів, яким присвоєно спеціальне звання, на яких законодавчими актами покладено здійснення митної справи та які у зв’язку з цим наділені зовнішніми або внутрішніми державно-владними повноваженнями, здійснюють організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, мають право здійснювати юридично-значимі дії, і несуть підвищену відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків.
14. Посадових осіб митних органів класифіковано за такими критеріями: 1) за напрямком (сферою) діяльності на: а) посадових осіб, які мають лише внутрішньо-організаційні владні повноваження (як правило це керівники, заступники керівників експлуатаційних, транспортних, інформаційно-аналітичних, кадрових та інших підрозділів забезпечення); б) посадових осіб, які мають владні повноваження лише публічного характеру (інспектори митної служби та прирівняні до них особи); в) посадових осіб, які мають владні повноваження як публічного, так і внутрішньо-організаційного характеру (керівники, заступники керівників регіональних митниць, митниць, митних постів, керівники та їх заступники підрозділів митної варти); 2) за характером посадових повноважень на: а) керівників (заступників керівників), які наділені владними повноваженнями як зовнішнього, так і внутрішнього характеру; б) представників влади, які наділені державно-владними повноваженнями до осіб не підлеглих їм по службі.
15. До ознак посадової особи митних органів ми відносимо: 1) це фізична особа, громадянин України, який досяг 18-річного віку і здатний за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я виконувати завдання, покладені на митну службу України; 2) виконує свою діяльність від імені держави та за її дорученням; 3) приймає присягу державного службовця або урочисте зобов’язання посадових осіб митної служби України; 4) особа, якій, як правило присвоєно спеціальне звання; 5) здійснює організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції у зв’язку з чим наділена зовнішніми чи внутрішніми повноваженнями владного характеру що допомагає їй здійснювати вплив на інших осіб; 6) законні розпорядження посадової особи митних органів є обов’язковими для виконання; 7) наявність встановлених обмежень щодо здійснення окремих видів діяльності (ст.ст.414, 415, 416 МКУ); 8) дії посадової особи митних органів тягнуть за собою певні юридичні наслідки, які встановлюють, змінюють чи припиняють правовідносини; 9) одержує заробітну плату за рахунок державних коштів; 10) перебуває під соціально-правовим захистом, який передбачено законодавчими актами.
16. Правовий статус посадових осіб органів митної служби визначено як передбачену в нормативно-правових актах систему обов’язків, прав, обмежень, гарантій та відповідальності особливої категорії службовців на яких законодавчими актами покладено здійснення митної справи.
17. Особливість правового статусу посадових осіб митних органів характеризується тим, що: він виникає у зв’язку із заміщенням державної посади, яка є базою для визначення його елементів; вони виконують свою діяльність від імені держави та за її дорученням; їх діяльність підпорядкована виконанню завдань, покладених на відповідний підрозділ чи службу, і носить офіційний характер; приймають присягу або урочисте зобов’язання посадових осіб митної служби України; їм присвоюються спеціальні звання; їхні права та обов’язки встановлюються у межах компетенції митних органів, в яких вони перебувають на державній службі, характеризуються єдністю, так як права одночасно є обов’язками, адже вони використовуються в інтересах служби, а обов’язки — правами, бо інакше обов’язки неможливо буде здійснити; законні вимоги посадових осіб митних органів повинні виконуватися всіма, кому вони адресовані, про що прямо вказано в законодавчих актах; повинні дотримуватись встановлених обмежень з метою ефективності службової діяльності; на них поширюється дія Дисциплінарного статуту та Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України; для них передбачені певні соціальні та матеріально-побутові гарантії; несуть підвищену юридичну відповідальність як за власні дії, так і за дії (бездіяльність) підлеглих їм осіб.
18. Вважаємо доцільним у Розділі ІІІ Закону України „Про державну службу” помістити окремі статті, які передбачали б соціально-правові гарантії для державних службовців та їх відповідальність за порушення законодавства про державну службу (на даний час це ст.ст.36-38, які містяться в інших розділах цього Закону). Крім того, одну із статей Розділу ІІІ Закону України „Про державну службу” доцільно присвятити обмеженням для службовців, які пов’язані як з прийняттям їх на державну службу, так і з її проходженням, яка б носила назву: „Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу та її проходженням” (на даний час ці статті містяться в різних розділах Закону). У свою чергу, в Митному кодексі України необхідно передбачити окремий розділ під назвою: „Правовий статус посадових осіб митних органів” в якому було б визначено права та обов’язки посадових осіб, обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу та її проходженням, соціально-правові гарантії службовців та особливості їх відповідальності.
19. Проходження служби посадовими особами митних органів визначено як сукупність організаційно-правових норм (правил і процедур), які породжують, змінюють або припиняють службово-трудові відносини.
20. Проходження служби посадовими особами митних органів об’єднує правові норми, які регулюють такі питання: 1) прийняття на державну службу (призначення на посаду); 2) прийняття присяги та урочистого зобов’язання посадових осіб митної служби; 3) порядок присвоєння спеціальних звань; 4) стажування; 5) встановлення умов проходження державної служби, зокрема визначення посадових повноважень та відповідальності, режиму робочого часу та часу відпочинку (відпусток), грошового та матеріального забезпечення та ін.; 6) забезпечення безпеки під час виконання службових обов’язків; 7) соціально-правовий захист службовців; 8) організацію професійної підготовки службовців; 9) сумісництво; 10) заохочення; 11) оцінювання професійної діяльності; 12) просування (переміщення) по службі; 13) припинення державної служби.
21. З метою залучення до служби в органах митної служби професіоналів необхідно в ст.412 МКУ передбачити норму такого змісту: „На службу до митних органів приймаються громадяни України на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законодавчими актами України. Порядок проведення конкурсу регулюється Положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних службовців митних органів підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніш як за один місяць до проведення конкурсу. Забороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та документи, подання яких не передбачено законодавством України”.
22. Вважаємо доцільним в ст.413 МКУ передбачити норму такого змісту: „Відмова державного службовця від прийняття присяги чи урочистого зобов’язання є підставою для припинення державної служби”.
23. Передбачення в Положенні про спеціальні звання посадових осіб митної служби України того, що „термін перебування працівника митної служби у відпустці з догляду за дитиною не зараховується до терміну перебування у спеціальному званні” є дискримінаційним та таким, що порушує норми трудового законодавства, а отже повинен бути відмінений. У цьому ж положенні необхідно передбачити норму такого змісту: „Для забезпечення своєчасного присвоєння чергових спеціальних звань необхідні для цього документи оформляються заздалегідь, з таким розрахунком, щоб вони надійшли на розгляд начальника, який має право присвоювати відповідне спеціальне звання, до дня закінчення встановленого строку вислуги років у спеціальному званні”, що дисциплінує існуючу процедуру підготовки подань про присвоєння спеціальних звань.
24. Вважаємо доцільним в МКУ передбачити окрему статтю під назвою: „Відпустки державних службовців митних органів”, в якій визначити, що службовцям органів митної служби надається щорічна відпустка тривалістю не менше 30 календарних днів, якщо підзаконними актами не передбачено більш тривалої відпустки, із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати та з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу на умовах і в порядку передбачених КЗпП України.
25. У п.35 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України необхідно передбачити і такі види відпусток як: через хворобу та у зв’язку із закінчення навчання. У цьому ж Положенні доцільно закріпити норму такого змісту: „Обчислення тривалості відпусток — по добове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, до тривалості відпусток не включаються. При визначенні тривалості відпусток не враховується також час, необхідний на дорогу до місця проведення відпустки і назад, у тому числі при поділі відпустки на дві частини, а також при відкликанні працівника з відпустки”.
26. На нашу думку, норма Примірного положення про преміювання працівників митних органів в якій йдеться про те, що „протягом дії дисциплінарного стягнення виплата одноразових премій працівникові не провадиться, за винятком премій до ювілейних дат і загальнодержавних свят” суперечить Закону України „Про Дисциплінарний статут митної служби України”, а тому повинна бути скасована. Це ми пояснюємо тим, що позбавлення премії є ніщо інше як додаткове дисциплінарне стягнення, однак в Законі України „Про Дисциплінарний статут митної служби України” про додаткові дисциплінарні стягнення нічого не говориться.
27. Беручи до уваги те, що в ст.417 МКУ мова йде тільки про деякі види системи професійної підготовки, зокрема про підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників митної служби доцільним є перейменування цієї статті, яка повинна називатись: „Система професійної підготовки державних службовців митних органів України”. До складових цієї підготовки крім тих, які вказані в МКУ ми також відносимо: наставництво; практику; службову підготовку; навчання під час проведення постійно діючих галузевих та міжгалузевих семінарів, науково-практичних конференцій, круглих столів; навчання в наукових школах, які також повинні дістати нормативне закріплення.
28. На нашу думку, в ст.415 МКУ доцільно передбачити норму такого змісту: „Як виняток, за необхідності та лише за згодою (проханням) службовця органів митної служби і з дозволу його керівника, посадовій особі митного органу може бути дозволено виконання, крім її основної, й іншої регулярно оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час в тому ж митному органі”.
29. Вважаємо доцільним в Законі України „Про Дисциплінарний статут митної служби України” передбачити і такі види заохочення як: присвоєння спеціального звання, вищого на один ступінь від звання, передбаченого на займаній посаді; позачергове надання житла; надання безкоштовної путівки у санаторій; надання додаткової відпустки до 20 діб.
30. Необхідним є доповнення ст.410 МКУ нормою такого змісту: „Заміщення вакантних посад керівників регіональних митниць та митниць здійснюється на умовах конкурсу з обов’язковим інформуванням про його процедуру громадськості”.
31. Зважаючи на те, що в п.12 ст.92 Конституції України закріплено, що виключно законами України визначаються основи державної служби, до яких, без всякого сумніву можна віднести й інститут проходження служби та те, що на даний час різні його аспекти регулюються численними підзаконними актами вважаємо доцільним в Митному кодексі України передбачити окремий Розділ під назвою: „Проходження державної служби в органах митної служби”, в якому були б поміщені статті, які визначатимуть загальні засади: прийняття на державну службу (призначення на посаду); прийняття присяги та урочистого зобов’язання посадових осіб митної служби; присвоєння спеціальних звань; стажування; визначення посадових повноважень та відповідальності, режиму робочого часу та часу відпочинку (відпусток), грошового та матеріального забезпечення; забезпечення безпеки під час виконання службових обов’язків; соціально-правового захисту службовців; організації професійної підготовки службовців; оцінювання професійної діяльності; просування (переміщення) по службі; припинення державної служби.

РОЗДІЛ 2ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЕЛЕМЕНТІВ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОСАДОВОЇ ОСОБИ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

2.1. Права та обов’язки посадової особи митної служби України

У Розділі 1 дисертації, зокрема у п.1.3 ми сформулювали поняття правового статусу посадової особи митної служби та визначились з його елементами. Предметом цього підрозділу дисертаційної роботи є характеристика таких елементів правового статусу посадових осіб митних органів як права та обов’язки, які в науковій літературі, як правило, визначаються повноваженнями [143-145 та ін.], хоча, на нашу думку, термін „повноваження” більш доцільніше використовувати для позначення саме прав а не обов’язків. Для прикладу, у тлумачних словниках української мови повноваження визначається як „право надане кому-небудь для здійснення чогось” або як „права надані особі чи підприємству органами влади” [13, с.447]. Вважаємо, що використання широким загалом науковців терміну „повноваження” для характеристики прав та обов’язків посадових осіб пов’язано в першу чергу з тим, що їх права та обов’язки характеризуються єдністю, так як права одночасно є обов’язками, адже вони використовуються в інтересах служби, а обов’язки — правами, бо інакше обов’язки неможливо буде здійснити.

Права посадових осіб митних органів є основним елементом їх правового статусу що розкриває демократизм державної служби й обумовлює її ефективне функціонування. Посадові особи митної служби отримують свої права від держави для забезпечення прав і свобод громадян, виконання службових обов’язків з метою забезпечення публічних інтересів. У зв’язку з цим вони повинні бути політично нейтральними, неупередженими державними службовцями, які діють виважено і результативно, дотримуються етичних вимог, підвищують авторитет державної служби, зміцнюють репутацію державного службовця митної служби.

Однак слід зазначити, що недоліком МКУ є те, що у ньому права та обов’язки посадових осіб подаються у не систематизованому порядку, що як слід ускладнює їх розуміння та реалізацію. Крім цього, у посадових інструкціях не завжди проводиться чітке розмежування службових обов’язків і прав посадових осіб митних органів [146-149 та ін.]. Така ситуація має негативні наслідки, оскільки трапляються випадки, коли службовий обов’язок розцінюється як право посадової особи на вчинення відповідних дій, що може привести до бездіяльності і як слід до безвідповідальності посадової особи стосовно вирішення тих чи інших питань службової діяльності. У ст.408 МКУ лише зазначено, що правовий статус посадових осіб митної служби України, їх права та обов’язки визначаються Конституцією України, цим Кодексом, а в частині, що не регулюється ним, — Законом України „Про державну службу”.

В науковій літературі існує декілька класифікацій прав державних службовців. Так, О.І.Бєдний за колом посад, на які ці права поширюються, виділяє такі їх групи: 1) основні права, які закріплюються в найбільш загальних нормативно-правових актах, як правило, законах та поширюються на всіх службовців, які займають посади відповідно в державних органах або в органах місцевого самоврядування; 2) спеціальні права, які закріплюються в загальних нормативно-правових актах, які регулюють правовий статус окремих державних органів та їх службовців; 3) посадові права, які закріплюються, як правило, в локальних нормативно-правових актах, зокрема у посадових інструкціях та стосуються конкретних службовців, які займають відповідні посади [150, с.96].

О.Ю.Оболенський права державного службовця поділяє на три групи: 1) права, які забезпечують розуміння службовцями свого правового статусу та його правовий захист (ознайомлення з документами, які визначають його права та обов’язки на державній посаді державної служби; ознайомлення з усіма матеріалами своєї особової справи; проведення на його вимогу службового розслідування для спростування відомостей, які плямують його честь і гідність; право на звертання державного службовця до відповідних органів державної влади або до суду для вирішення спорів, що пов’язані з державною службою та ін.); 2) права, які сприяють безпосередньому виконанню службових обов’язків (одержання в установленому порядку інформації та матеріалів, необхідних для виконання посадових обов’язків; відвідування в установленому порядку для виконання посадових обов’язків підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності; прийняття рішень і участь у їх підготовці відповідно до посадових обов’язків; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації та ін.); 3) права, які сприяють посиленню посадової активності державного службовця, реалізації його конституційних прав і свобод, які забезпечують соціальні гарантії державного службовця (участь за своєю ініціативою в конкурсі на заміщення вакантної посади; просування по службі, збільшення заробітної плати з урахуванням результатів і стажу роботи, рівня кваліфікації; пенсійне забезпечення з урахуванням стажу державної служби; об’єднання в професійні спілки; право на заробітну плату; право на щорічну оплачувану відпустку та ін.) [18, с.191-193].

Подібну класифікацію прав державних службовців використовують Ю.М.Старілов [65, с.322] та М.О.Іллічов [42, с.100-101].

Ю.П.Битяк, права службовців поділяє на: 1) загальні, які надані всім державним службовцям, і 2) спеціальні (конкретні), які визначаються для кожного службовця залежно від посади, яку він займає [67, с.92].

А.Г.Кабанець, права державних службовців поділяє на: загальногромадянські (державні службовці користуються правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України), загально-службові (брати участь у розгляді питань і прийняття в межах своїх повноважень рішень; отримувати від державних органів, підприємств, установ і організацій інформацію, органів місцевого самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; відвідувати в установленому порядку для виконання посадових обов’язків підприємства, установи й організації незалежно від прав власності та ін.); особисті, які поділяються на три групи: а) ті, які пов’язані з кар’єрою державного службовця; б) які пов’язані з реалізацією його прав на пенсійне забезпечення, відпочинок, пільги; в) ) які пов’язані з реалізацією його прав на соціальний захист) [102, с.68-70].

На нашу думку, права посадових осіб митних органів доцільно поділити на дві групи: 1) загальні, тобто ті, які мають усі посадові особи незалежно від місця служби чи займаної посади; 2) спеціальні (спеціалізовані), які залежать від органу в якому проходить службу посадова особа та від посади яку вона займає.

Так, до загальних прав посадових осіб митних органів ми відносимо такі: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень управлінських рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; розпоряджається фінансовими та матеріальними ресурсами; представляти інтереси митного органу; укладати господарські та інші угоди з питань, що належать до їх компетенції; контролювати дотримання фінансової та штатно-кошторисної дисципліни; здійснювати добір і розстановку кадрів; здійснювати професійну підготовку підлеглих; давати підлеглим працівникам доручення та контролювати їх виконання; підписувати фінансові й інші службові документи відповідно до наданих повноважень; вносити подання та порушувати клопотання щодо призначення на посади; застосовувати заохочення та дисциплінарні стягнення; здійснювати перерозподіл штатної чисельності підпорядкованих підрозділів; здійснювати заходи щодо виявлення, попередження та припинення корупції, інших протиправних дій з боку підлеглих працівників; розглядати звернення фізичних чи юридичних осіб; на оплату праці залежно від займаної посади, рангу, якості, досвіду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження державної служби; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захист своїх законних прав та інтересів у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

Беручи до уваги те, що у попередньому розділі дисертації ми обґрунтували, що посадові особи митних органів поділяються на дві групи, а саме: керівників та представників влади, то і як слід, деякі із вище приведених прав характерні лише для керівників митних органів. Зокрема до таких прав ми відносимо: розпоряджається фінансовими та матеріальними ресурсами підпорядкованого підрозділу; укладати господарські та інші угоди від імені митного органу; контролювати дотримання фінансової та штатно-кошторисної дисципліни; здійснювати добір, відбір, розстановку та професійну підготовку кадрів; підписувати фінансові й інші службові документи відповідно до наданих повноважень; вносити подання та порушувати клопотання щодо призначення на посади; застосовувати заохочення та дисциплінарні стягнення; здійснювати перерозподіл штатної чисельності підпорядкованих підрозділів; здійснювати заходи щодо виявлення, попередження та припинення корупції, інших протиправних дій з боку підлеглих працівників.

Усі, інші, крім щойно приведених прав є характерними для іншої категорії посадових осіб митних органів, а саме — представників влади, з чого слідує висновок – чим вищу посаду обіймає посадова особа, тим більшим об’ємом прав вона володіє.

Спеціальні правапосадових осіб митних органів визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних митних органів у межах закону та їх компетенції. Так, наприклад, аналіз Примірного Положення про митницю, надав змогу зробити висновок про те, що начальник митниці має такі спеціальні права: розпоряджається фінансовими та матеріальними ресурсами митниці; представляє інтереси митниці в інших органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, в установах і організаціях; укладає господарські та інші угоди з питань, що належать до його компетенції; контролює дотримання фінансової та штатно-кошторисної дисципліни, організацію бухгалтерського обліку в митниці; здійснює добір і розстановку кадрів; проводить виховну роботу з кадрами; здійснює професійну підготовку особового складу митниці; видає накази та розпорядження, приймає інші управлінські рішення; віддає працівникам митниці доручення та контролює їх виконання, а також якість і своєчасність виконання ними доручень; підписує фінансові й інші службові документи відповідно до наданих повноважень; затверджує наказами положення про митні пости, інші структурні підрозділи митниці, а також затверджує посадові інструкції працівників митниці; вносить подання та порушує клопотання щодо призначення на посади, звільнення з посад працівників, посади яких віднесено до номенклатури посад регіональної митниці та Державної митної служби України; направляє працівників митниці до закладів освіти для їх підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації; організовує навчання працівників без відриву від служби; працевлаштовує випускників вищих навчальних закладів, що навчалися за направленнями митних органів за державним замовленням, а також проходження студентами виробничої практики на робочих місцях; застосовує заохочення, дисциплінарні стягнення та заходи дисциплінарного впливу до працівників митниці згідно з номенклатурою посад, а також порушує клопотання про застосування заохочень, дисциплінарних стягнень та заходів дисциплінарного впливу до працівників, посади яких віднесено до номенклатури посад регіональної митниці та Державної митної служби України; приймає рішення про проведення в митниці службових розслідувань у порядку, установленому законодавством України; організовує проведення атестації посадових осіб митниці згідно з номенклатурою посад; здійснює перерозподіл штатної чисельності підрозділів митниці; контролює дотримання особовим складом правил носіння форменого одягу, правил зберігання й застосування посадовими особами митниці вогнепальної зброї, боєприпасів, спеціальних засобів; організує проведення розслідування випадків їх неправомірного застосування або втрати; здійснює заходи щодо виявлення, попередження та припинення корупції, інших протиправних дій з боку працівників митниці; розглядає скарги, заяви та клопотання юридичних і фізичних осіб, вживає заходи щодо усунення причин, що призвели до порушення законних прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності й громадян; проводить особистий прийом громадян [148].

Беручи до уваги те, що у п.4 Примірного Положення про митницю права керівника митниці подаються у несистематизованому порядку, у зв’язку з чим не ясно, що слід розуміти під правом, а що під обов’язком за невиконання якого посадова особа може бути притягнена до відповідальності, пропонуємо викласти перелік прав керівників митниці у вище приведеному нами вигляді.

Спеціальні права інших посадових осіб, як керівників так і представників влади визначаються у типових кваліфікаційних характеристиках і відображаються у посадових положеннях та інструкціях. Під професійно-кваліфікаційною характеристикою посади державного службовця ми розуміємо нормативний документ, який визначає науково обґрунтований перелік професійних завдань, обов’язків та повноважень державного службовця, вимоги до його професійної підготовки, освітньої кваліфікації, досвіду практичної роботи. Професійно-кваліфікаційна характеристика посади державного службовця є основним документом, за яким орган державної влади розробляє посадові інструкції державних службовців, і застосовується при доборі кадрів і формуванні кадрового резерву, прийняття на державну службу, просуванні по ній, стимулюванні праці державних службовців, їх атестації, вирішенні інших питань, пов’язаних із проходженням служби, а також при формуванні програм перепідготовки державних службовців [151].

Крім того, весь комплекс прав посадових осіб митних органів можна поділити на: 1) загальногромадянські; 2) загально-службові; 3) спеціально-службові; 3) особистісні. Так, до загальногромадянських прав посадових осіб митних органів можна віднести, з одного боку, реалізацію ними конституційного права громадян України в управлінні державними справами (ст.38 Конституції України), з другого — посадові особи користуються правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України. Загально-службові права посадових осіб, як державних службовців визначені у ст.11 Закону України „Про державну службу” [20]. Спеціально-службові права, як було зазначено раніше визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях. Частина із загально-службових прав посадових осіб, як державних службовців, які визначені у ст.11 Закону України „Про державну службу” є так званими особистісними правами, зокрема це право: на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

Загалом, особистісні права посадових осіб митних органів можна звести у такі групи: 1) ті, що пов’язані із кар’єрою, зокрема: участь за власною ініціативою у конкурсі на заміщення посад більш високої категорії; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей сумлінного виконання своїх службових обов’язків; перепідготовку (перекваліфікацію) і підвищення кваліфікації за рахунок коштів відповідного бюджету; 2) ті, що пов’язані із матеріальним забезпеченням, відпочинком та соціальним захистом, зокрема: на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, особливих умов державної служби, якості, досвіду та стажу роботи; грошове утримання та інші виплати, передбачені нормативно-правовими актами; щорічну оплачувану відпустку терміном не менш як 30 календарних днів, додаткову відпустку за наявністю відповідного стажу державної служби; здорові, безпечні для високопродуктивної роботи умови праці; медичне обслуговування; пенсійне забезпечення за вислугу років і грошову допомогу; обов’язкове соціальне страхування на випадок захворювання або непрацездатності в період проходження державної служби; 3) ті, які пов’язані із захистом його прав і свобод, зокрема право: вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; захист своїх законних прав і інтересів у вищестоящих державних організаціях та у судовому порядку; об’єднання у професійні спілки (асоціації) для захисту своїх прав, соціально-економічних і професійних інтересів.

Таким чином можна зробити висновок, що посадові особи митних органів наділені так званими відповідальними правами за допомогою яких здійснюється службова діяльність, а тому в науковій літературі права державних службовців в цілому та тих із них, які є посадовими особами дістали назву службових прав.

До ознак як загальних, так і спеціальних прав посадових осіб митних органів ми відносимо: 1) надані державою, і як слід носять офіційний характер; 2) за перешкоджання реалізації законних прав посадових осіб органів митної служби передбачена юридична відповідальність; 3) вони прямо пов’язані з виконанням посадових обов’язків, як правило, реалізуються з метою виконання визначених законодавчими актами посадових обов’язків; 4) можуть мати як зовнішнє, так і внутрішнє спрямування; 5) їм властивий як особистісний, так і організаційно-розпорядчий чи адміністративно-господарський характер; 6) залежать від обсягу компетенції посадової особи (наприклад керівник чи представник влади); 7) чим вищу посаду обіймає посадова особа, тим більшим об’ємом прав вона володіє; 8) створюють реальні можливості для виконання службових обов’язків, виступають гарантією діяльності службовця; 9) носять владний характер, що надає посадовій особі право: здійснювати підбір і розміщення кадрів; забезпечувати чіткий розподіл завдань між підлеглими; здійснювати керівництво їх діяльністю; затверджувати положення та посадові інструкції, які закріплюють обсяг службових повноважень підлеглих по службі осіб; приймати управлінські рішення, які є результатом їх свідомої і вольової дії та ін.; 10) на відміну від основних суб’єктивних прав службові права не можуть використовуватися в особистих цілях посадовою особою, у протилежному випадку це розцінюється як службовий проступок, а іноді – як кримінально-каране діяння, наприклад, зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень.

Службові права посадових осіб митних органів діалектично пов’язані з їх службовими обов’язками. Отже розглянемо обов’язки посадових осіб митних органів, які найбільш яскраво характеризують сутність їх службової діяльності, адже держава приймає на роботу службовців саме з метою покладення на них певних службових обов’язків. У юридичні літературі службові обов’язки визначають як: 1) „організаційно-регламентуючий документ, який визначає сукупність трудових прийомів виконавця” [152, с.10]; 2) визначену законом міру належного, яка виражає обов’язок певної поведінки, що вимагається уповноваженою особою від іншого суб’єкта з метою задоволення її власного інтересу [153, с.46]. Ю.М.Старилов наголошує, що саме обов’язки службовця визначають сутність його службової діяльності [16, с.324]. І.М.Пахомов вказує, що вони спираються на принципи служби [154, с.32-34].

В правничій літературі, як правило виділяють три групи обов’язків службовців: 1) основні, які закріплюються в найбільш загальних нормативно-правових актах, як правило, законах та поширюються на всіх службовців, які займають посади в державних органах або в органах місцевого самоврядування; 2) спеціальні, які закріплюються в загальних нормативно-правових актах, які регулюють правовий статус окремих державних органів та їх службовців; 3) посадові, які закріплюються, як правило в локальних нормативно-правових актах – посадових інструкціях та стосуються конкретних службовців, які займають відповідні посади [42; 47; 50; 126 та ін.].

Стосовно обов’язків посадових осіб митних органів, то так само як і права, їх, на нашу думку, доцільно поділити на дві групи: загальні та спеціальні. До загальних ми відносимо: додержання Конституції України, законодавчих та підзаконних актів; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань митних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина під час професійної діяльності; своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок вищестоящих керівників; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання службових обов’язків, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; виконання своїх посадових обов’язків неупереджено, не надавати будь-яких переваг та не проявляти прихильність до окремих фізичних і юридичних осіб, політичних партій, рішуче виступати проти антидержавних проявів і сил, які загрожують порядку в суспільстві або безпеці громадян; шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію працівника митного органу; виявляти толерантність і повагу; забезпечувати раціональне, ефективне та економічне використання матеріальних та фінансових ресурсів; поліпшувати стан відповідності своїх умінь, знань і навичок функціям та завданням займаної посади, підвищувати свій професійний, інтелектуальний та культурний рівень за освітньо-професійними програмами та шляхом самоосвіти; досконало володіти державною мовою.

Вище приведені обов’язки повинні виконувати як керівники, так і представники влади митних органів. Однак, до загальних обов’язків такої категорії посадових осіб як керівники доцільно, крім приведених вище віднести і такі як: контроль за якісним, повним та своєчасним виконанням покладених на підпорядковані їм органи (підрозділи) завдань; контроль за дотриманням фінансової та штатно-кошторисної дисципліни, організацією бухгалтерського обліку; здійснення добору, відбору та розстановки кадрів, проведення з ними виховної роботи та професійної підготовки, проведення профілактично-попереджувальної роботи серед особового складу; забезпечення постачання особовому складу речового й іншого матеріального забезпечення; контроль за дотримання особовим складом правил носіння форменого одягу; забезпечення зберігання й застосування підлеглими особами вогнепальної зброї, боєприпасів, спеціальних засобів і військово-технічного майна в порядку, установленому нормативно-правовими актами; здійснення заходів щодо виявлення, попередження та припинення корупції, інших протиправних дій з боку підлеглих працівників.

Відповідно до п.11 Дисциплінарного статуту митної служби України, з метою забезпечення високого рівня службової дисципліни будь-який керівник митного органу зобов’язаний: створювати умови для виконання підлеглими йому посадовими особами митної служби своїх службових обов’язків, підвищення ними рівня кваліфікації та вимагати від цих осіб належного виконання своїх службових обов’язків; здійснювати контроль за виконанням службових обов’язків підлеглими йому посадовими особами; під час виконання службових обов’язків керуватися державними інтересами, суворо додержуватися і забезпечувати виконання законів, чітко віддавати підлеглим розпорядження та формулювати накази, перевіряти точність і своєчасність їх виконання; забезпечувати виконання підлеглими йому посадовими особами митної служби своїх службових обов’язків, у тому числі шляхом застосування до них заходів заохочення або дисциплінарних стягнень та інших заходів виховного впливу у випадках, передбачених законом; забезпечувати гласність та об’єктивність під час оцінки службової діяльності підлеглих посадових осіб, присвоєння їм чергового звання або призначення на більш високу посаду; показувати підлеглим приклад зразкового виконання службових обов’язків і гідної поведінки на службі; належним чином організовувати роботу підлеглих йому посадових осіб митної служби, вживати заходів для додержання ними професійної етики, забезпечувати ефективне виконання завдань, що поставлені перед митним органом; виховувати в підлеглих посадових осіб сумлінне ставлення до служби, бережливе ставлення до державного, комунального та приватного майна, підтримувати їх ініціативу, вживати заходів щодо скорочення втрат робочого часу та зменшення плинності кадрів; забезпечувати додержання підлеглими йому посадовими особами режиму секретності, нерозголошення конфіденційної інформації, що є власністю держави, фізичних та юридичних осіб, іншої таємниці, охоронюваної законом, збереження бланків суворої звітності, зброї та спеціальних засобів, митного забезпечення, а також предметів і валютних цінностей, затриманих під час здійснення митного контролю; організовувати проведення профілактичних заходів з підлеглими йому посадовими особами щодо запобігання вчиненню ними дисциплінарних правопорушень, виявляти та своєчасно припиняти такі правопорушення [108].

Слід зазначити і те, що перелік загальних обов’язків посадових осіб органів митної служби приведений у п.18 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України, а саме: неухильно дотримуватись вимог Конституції, Митного кодексу України, інших нормативних актів, що регламентують діяльність митних органів; активно захищати інтереси України, зберігати і примножувати її економічний потенціал, історичні та культурні цінності народу України; сумлінно, на високому професійному рівні виконувати службові обов’язки, накази та розпорядження безпосередніх і прямих начальників; підвищувати свої знання, вдосконалювати вміння та навички; постійно вдосконалювати роботу, пов’язану із здійсненням митного контролю, вести боротьбу з контрабандою та іншими порушеннями митних правил, виявляти при цьому ініціативність і наполегливість; не допускати порушень трудової дисципліни, а також вчинків, не сумісних зі статусом працівника митної служби, виявляти пильність, зберігати державну, службову та комерційну таємницю; ставитися з належною увагою до громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, бути нетерпимими до будь-яких порушень їхніх прав, законних інтересів, приниження честі й гідності [109].

Як зазначає О.П.Корєнєв, „оскільки спеціальні обов’язки службовців є похідними від правового становища органу, у якому вони перебувають на службі, і від займаної посади, то вони передбачаються в законах, підзаконних актах (статутах, положеннях, посадових інструкціях і в інших нормативно-правових актах)” [155, с.116]. Л.Л.Попов стверджує, що спеціальними обов’язками наділені представники влади, які мають право давати обов’язкові для виконання вказівки і розпорядження як органам, так і особам, які не перебувають стосовно них у службовому підпорядкуванні [156]. З останнім твердженням важко погодитись так, як спеціальними правами та обов’язками можуть бути наділені не лише представники влади а й керівники, спеціалісти та обслуговуючий персонал.

Так само як і спеціальні права, спеціальні обов’язки посадових осіб митних органів визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних митних органів. Так, наприклад, відповідно до п.3 Типового положення про митний пост, керівник митного посту виконує такі обов’язки: 1) відповідає за: якісне, повне та своєчасне виконання покладених на митний пост завдань; повне та своєчасне справляння податків, зборів (інших обов’язкових платежів) у зоні діяльності митного поста; дотримання посадовими особами митного поста вимог законодавства України; організацію роботи з виявлення й припинення контрабанди та порушень митних правил; організацію роботи з охорони праці, створення безпечних умов праці, забезпечення дотримання вимог пожежної безпеки; 2) контролює виконання посадовими особами митного поста службових обов’язків; 3) організує професійну підготовку особового складу митного поста й бере участь у цій підготовці; 4) організує та веде виховну й профілактичну роботу серед особового складу митного поста; 5) забезпечує захист державної таємниці під час проведення всіх видів секретних робіт з документами та виробами, що містять державну таємницю; контролює виконання посадовими особами митного поста законодавства з питань охорони державної таємниці; 6) вживає заходів до усунення причин, що призвели до порушення законних прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності й громадян [148].

Обов’язки інших посадових осіб, крім керівників визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях. Так, наприклад, відповідно до п.2 Типової посадової інструкції інструктора-кінолога митної служби, останній зобов’язаний: проводити організацію діяльності кінологічної служби у ввіреній йому зоні та контролювати роботу кінологічних підрозділів митниць в цій зоні; розробляти перспективні та поточні плани підготовки кінологів і службових собак; організовувати практичне навчання кінологів та підготовку службових собак, особисто проводити тренування собак у митницях та в навчальному центрі цієї зони; проводити теоретичні заняття для оперативного складу митниць з питань застосування службових собак при пошуку наркотиків; постійно вивчати оперативну обстановку, динаміку, канали та способи переміщення контрабанди наркотиків в зоні та в залежності від особливостей їх зміни проводити практичну підготовку кінологів та собак та ін. [149].

Як вірно, на нашу думку, зазначає О.Ю.Оболенський, „державний службовець органічно пов’язаний з державою, й уже через це до нього висуваються специфічні вимоги: не чинити дій, які приводять до підриву авторитету державної служби, не брати участі в страйках, а також інших діях, що порушують функціонування державних органів” [18, с.194]. Як слід посадові особи митних органів мають утримуватися не лише від дій чи виступів, а й від висловлювань, які можуть зашкодити державній службі або завдати збитків державному митному органові чи справити враження, що службовці митних органів не дотримуються або діють усупереч державним і суспільним інтересам. Посадові особи митних органів не має права використовувати свої службові обов’язки, авторитет державної служби і знання документів для того, щоб критикувати діяльність органів державної влади та їхніх посадових осіб. Нормативно-правовими актами визначаються конкретні функції та повноваження посадових осіб митних органів, які вони зобов’язані чітко виконувати. Невиконання або неналежне виконання службових повноважень розглядається як посадовий проступок. Посадові особи митних органів зобов’язані визнавати права та свободи громадян, забезпечувати й захищати їхні законні інтереси. Виконуючи ці обов’язки, посадові особи митних органів забезпечують стабільність та законність суспільних відносин у сфері митної справи. Посадові особи митних органів зобов’язані дотримуватись норм службової етики.

Беручи до уваги вище приведене, вважаємо доцільним до ознак загальних та спеціальних обов’язків посадових осіб митних органів віднести такі: 1) за їх допомогою визначається необхідна службова поведінка; 2) визначається сутність службової діяльності посадової особи; 3) конкретизують покладені на посадову особу службові завдання; 3) визначають певні межі поведінки посадових осіб при здійсненні завдань та функцій, визначених конкретними посадами; 4) обов’язки посадових осіб охоплюють встановлені для них заборони та обмеження.

Підводячи підсумок цьому підрозділу слід відзначити доцільність передбачення у главі 63 Розділу ХХ Митного кодексу України окремих статей з такими назвами: „Загальні права посадових осіб органів митної служби”, „Загальні обов’язки посадових осіб органів митної служби” в яких була б передбачена система таких прав та обов’язків, які характерні для будь-якої посадової особи незалежно від місця проходження служби, вислуги чи займаної посади. За основу пропонуємо взяти приведений нами у цьому підрозділі дисертації перелік загальних прав та обов’язків посадових осіб органів митної служби. Більш того, в усіх нормативних актах, що визначають спеціальний правовий статус посадових осіб митних органів в обов’язковому порядку необхідно чітко формулювати їх права та обов’язки, оскільки через них відбувається і відображення виконуваних ними посадових функцій.

2.2. Обмеження, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів

Одним із елементів правового статусу посадових осіб митних органів є обмеження, які є проміжним елементом, що передує або запобігає юридичній відповідальності про яку, як один із елементів правового статусу досліджуваної нами категорії суб’єктів мова буде йти у п.2.4 дисертації. Окрім прав і основних обов’язків державний службовець, вступаючи на державну службу, добровільно приймає і ряд встановлених законодавством обмежень, які зумовлені специфікою виконуваних державних функцій. Головною метою таких обмежень є забезпечення ефективного функціонування державної служби, з одного боку, та встановлення правових перешкод можливому зловживанню службовим становищем – з другого.

Як зазначає В.М.Манасін, „питання про обмеження для державних службовців таке ж давнє, як і сама служба. ….Володіючи повноваженнями за державною посадою, службовець, реалізуючи ці повноваження, у той же час одержує значні можливості їх використання в цілях, які не відносяться до посади і навіть протипоказані останній: в політичних цілях, в інтересах третіх осіб, з метою особистого збагачення” [157, с.174]. Історичний досвід свідчить, що іще середньовічні законодавці передбачали рішучі заходи боротьби проти зловживань службовцями: від штрафу та конфіскації майна до позбавлення певних правах посадової особи, що вчинила службове правопорушення, і навіть її спадкоємців [158, с.69]. Так, наприклад, „Табель про ранги” Петра І від 1772 р. поряд із системою посад державної служби, передбачав окремі обмеження у діяльності чиновників [159, с.313-315].

У правничій літературі обмеження визначаються як: 1) правове утримання від протиправного діяння, яке створює умови для задоволення інтересів контрсуб’єкта і суспільних інтересів щодо охорони і захисту” [160, c.4]; 2) державно-владні стримуючі засоби, які під загрозою відповідальності повинні попереджати негативні, протиправні діяння [94, с.640]; 3) встановлену правовими нормами систему обмежень і заборон службової діяльності, які спрямовані на забезпечення професійного виконання службових повноважень [161, с.96]. Деякі вчені обмеження розглядають як частину обов’язків державних службовців, які спрямовані на забезпечення ефективного функціонування служби, встановлення правових перешкод можливим зловживанням службовців, створенні умов для незалежного здійснення посадових повноважень та реалізації прав службовців [150, с.100].

Слід зазначити, що законодавство переважної більшості зарубіжних країн містить положення про обмеження, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб державних органів. Не є виключенням і українське законодавство про державну службу в цілому, та службу в митних органах зокрема. Ми погоджуємося з думкою Ю.П.Битяка який зазначає, що надаючи всім громадянам України рівне право доступу на державну службу, законодавець разом з тим встановлює коло обмежень для державних службовців [8, с.92].

В науковій літературі обмеження державних службовців класифікуються на такі види: 1) обмеження етичного змісту; 2) обмеження юридичного характеру: а) обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу; б) обмеження, пов’язані з проходженням державної служби [18, с.206]. Ю.П.Битяк поділяє обмеження на ті, що пов’язані з прийняттям на державну службу та ті, що пов’язані з проходженням державної служби [8, с.92]. Подібним чином, класифікують обмеження державних службовців С.В.Ківалов та Л.Р.Біла [58, с.26], В.К.Колпаков та О.В.Кузьменко [9, с.148-149]. Н.В.Янюк, за характером службових функцій, які покладені на відповідні категорії службовців поділяє обмеження на загальні і спеціальні [161, с.100].

На нашу думку, усі обмеження, які пов’язані із службою в органах митної служби доцільно поділити на дві групи:

1) обмеження, які пов’язані з прийняттям на державну службу;

2) обмеження, які пов’язані з проходженням державної служби посадовими особами митних органів.

Розглянемо виділені нами групи обмежень посадових осіб митних органів більш детальніше. Так, до обмежень першої групи ст.12 Закону України „Про державну службу” відносить: 1) визнання у встановленому порядку особи недієздатною; 2) наявність судимості, що є несумісною із зайняттям посади; 3) якщо у разі прийняття на службу особа буде безпосередньо підпорядкована або підлегла особам, які є їх близькими родичами чи свояками; 4) в інших випадках, встановлених законами України [20].

Щодо обмежень посадових осіб митних органів, які пов’язані з прийняттям їх на службу до митних органів то аналіз нормативних актів, які регулюють проходження служби цією категорією осіб надав змогу до таких віднести: 1) відсутність громадянства України, так як у ч.1 ст.412 МКУ зазначено, що на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій приймаються громадяни України; 2) недосягнення передбаченого віку, так як у ч.1 ст.412 МКУ зазначено, що на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій приймаються особи, які досягли 18-річного віку; 3) відсутність необхідних ділових і моральних якостей, так як у ч.1 ст.412 МКУ зазначено, що на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій приймаються особи, які здатні за своїми діловими і моральними якостями виконувати завдання покладені на митну службу України; 4) відсутність необхідного освітнього рівня, так як у ч.1 ст.412 МКУ зазначено, що на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій приймаються особи, які здатні за своїм освітнім рівнем виконувати завдання покладені на митну службу України; 5) неналежний стан здоров’я, так як у ч.1 ст.412 МКУ зазначено, що на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій приймаються особи, які здатні за станом здоров’я виконувати завдання покладені на митну службу України; 6) не витримування випробування, так як у ч.1 ст.412 МКУ зазначено, з прийняттям на службу може бути встановлено випробування строком до шести місяців; 7) наявність судимості за вчинення умисного злочину, або іншої судимості несумісної із зайняттям посади; 8) визнання у встановленому порядку недієздатним; 9) якщо у разі прийняття на службу особи будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; 10) досягнення граничного віку, який дає право виходу на пенсію (жінки — у 50 років, чоловіки — у 55 років); 11) не проходження конкурсу на заміщення вакантної посади.

Переважна більшість із вище приведених обмежень першої групи, тобто тих, які пов’язані з прийняттям на службу до митних органів передбачена МКУ. Однак, Положенням про порядок і умови проходження служби в митних органах України також передбачено цілий ряд обмежень, які в цілому є похідними від тих, які закріплені у МКУ. Зокрема п.3 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України передбачено, що службовими особами митних органів можуть бути лише громадяни України, які за своїми діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я здатні ефективно виконувати покладені на митні органи завдання. Не можуть бути прийняті до митних органів особи, які були засуджені за вчинення злочину. У п.6 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України зазначено, що забороняється спільна служба в одному митному органі (підрозділі) осіб, які є близькими родичами чи свояками (батьки, подружжя, брати, сестри, сини, дочки, а також брати, сестри, батьки та діти подружжя), якщо за службовим становищем один з них підлеглий або підконтрольний іншому [109].

Так, наприклад, вимога про те, що на державну службу не можуть бути прийняті особи, визнані у встановленому порядку недієздатними пов’язана зі специфікою державної служби в цілому та в митних органах зокрема, з великими повноваженнями державних службовців у прийнятті управлінських рішень, а також у зв’язку з тим, що неадекватність дій державного службовця може призвести до значних матеріальних збитків, до людських жертв, інших важких за наслідками результатів.

Щодо обмежень другої групи, зокрема тих, які пов’язані із проходження державної служби посадовими особами митних органів, то до таких ми відносимо: 1) вчинення дії, передбачених ст.ст. 1 і 5 Закону України „Про боротьбу з корупцією”, а саме: а) одержувати у зв’язку з виконанням державних функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; б) одержувати кредити або позички, цінні папери, купувати нерухомість або інше майно з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством; в) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; г) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); д) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; е) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію; є) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; ж) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень; з) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює; и) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень; 2) посадові особи митної служби України не мають права організовувати страйки і брати участь у них, вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій; 3) не можуть бути членами політичних партій; 4) обіймати посади, перебування на яких передбачає прийняття рішень з питань діяльності підприємств — митних брокерів, митних перевізників, власників митних ліцензійних складів та складів тимчасового зберігання, а також службові зносини з такими підприємствами, якщо у штаті цих підприємств перебувають близькі родичі зазначених посадових осіб; 5) використовувати у неслужбових цілях засоби матеріально-технічного, фінансового та інформаційного забезпечення, інше службове майно та інформацію без попередньої згоди відповідних керівників та матеріально відповідальних осіб; 6) вчиняти дії, які можуть заподіяти шкоду інтересам служби або негативно вплинути на репутацію митних органів, дискредитувати орган у якому вони проходять службу; 7) щорічне подання за місцем служби відомостей про доходи та зобов’язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї; 8) для виконання невідкладної і непередбаченої роботи за розпорядженням керівника з’являтися на службу у вихідні, святкові та неробочі дні; 9) посадова особа митної служби може бути відкликана із щорічної або додаткової відпустки; 10) перебування на державній службі в митних органах понад встановлений граничний вік: жінки – до 50 років, чоловіки — до 55 років; 11) обмеження, які пов’язані з доступом до державної інформації, зокрема: а) обмеження у праві виїзду на постійне проживання в іноземну державу до розсекречування відповідної інформації; б) спеціальний порядок виїзду за кордон у службові відрядження та в особистих справах для службовців, які мають доступ до державної таємниці; 12) тимчасове призупинення виконання службових повноважень, яке полягає у відстороненні від виконання службових обов’язків, під яким ми розуміємо тимчасову заборону службовцю виконувати свої функціональні обов’язки, передбачені трудовим договором (контрактом), з припиненням виплати заробітної плати [118; 162 та ін.]. Його сутність полягає: у тимчасовому характері відсторонення; не припиненні службово-трудових відносин, а лише у призупиненні виконання службових завдань; воно не є підставою застосування до державного службовця юридичної відповідальності, однак може бути підставою проведення службового розслідування; його мета полягає у попередженні настання шкідливих наслідків та у встановленні об’єктивних даних.

Так, наприклад, ст. 6 Закону „Про боротьбу з корупцією” передбачено, що в разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку державний службовець або інша особа уповноважена на виконання функцій держави, зобов’язана у десятиденний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку й місцезнаходження іноземного банку [163]. Згідно з Указом Президента „Про обов’язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців” від 19 листопада 2001 р. № 1098 [164] обов’язкова спеціальна перевірка проводиться стосовно відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців, призначення на які здійснює глава держави або Кабінет Міністрів. Згідно із цим Указом, перевірці, яка здійснюється Головним управлінням державної служби України за участю Державної податкової адміністрації, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, підлягають: достовірність даних, повідомлених кандидатом на зайняття посади про себе під час розгляду питання щодо прийняття його на державну службу або просування по службі; додержання кандидатом на зайняття посади вимог, установлених законодавством про держслужбу та боротьбу з корупцією, невиконання яких перешкоджає прийняттю та перебуванню на державній службі; достовірність зазначених у деклараціях даних про доходи, зобов’язання фінансового характеру та майновий стан кандидата на зайняття посади щодо себе та членів своєї сім’ї. Іншим нормативним актом, а саме Постановою Кабінету Міністрів „Про затвердження Порядку розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади та звільнення з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, державних підприємств та їх об’єднань, а також голів місцевих державних адміністрацій” від 13 грудня 2001 р. № 1658 [165], передбачено, що під час розгляду питань щодо призначення на посади міністрів, державних секретарів міністерств, їх заступників, керівників, заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, а також голів місцевих державних адміністрацій особа, яка претендує на зайняття даних посад повинна подати, крім зазначеної декларації, також відомості про належне їй та членам її сім’ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках, цінні папери.

Для посадових осіб державних органів законодавством встановлено заборону виконувати роботу на умовах сумісництва. У Положенні про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій [166], сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або ж на іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом. Проте, законодавець передбачив окремі винятки щодо реалізації цієї заборони, зокрема надав право займатися науковою, викладацькою, іншою творчою діяльністю та медичною практикою. Однак, реалізація цього права не повинна впливати на професійність виконання службових завдань і не створювати перешкоди у здійсненні покладених на посадову особу функцій.

Вступ на державну посаду передбачає гідну поведінку, чесність, почуття честі та обов’язку. Дотримання державним службовцем етичних вимог покликане сприяти зміцненню авторитету державної влади; сприяти зростанню довіри громадян до державних інститутів; забезпечувати єдину морально-правову засаду для погоджених і ефективних дій усіх державних структур; протидіяти занепаду етичної культури у суспільстві. Усі етичні норми, які передбачають певні обмеження можна поділити на три види: а) розпорядчі (як слід з точки зору професійної моралі державного службовця діяти в конкретній ситуації); б) заборонні (що конкретно не дозволяється в рамках службової поведінки); в) рекомендуючі (як необхідно себе вести в тій чи іншій ситуації) [58, с.26].

Заборона участі у страйках для посадових осіб митних органів визначається тим, що вони є безпосередніми виконавцями завдань та функцій держави у сфері митної справи, і як слід покликані забезпечувати реалізацію конституційних прав, свобод і законних інтересів інших громадян. Як слід, відмова здійснювати службові повноваження з мотиву проведення страйку створює серйозну перешкоду у виконанні таких завдань і створює перешкоди для нормального функціонування органів митної служби.

Переважна більшість науковців висловлюються за підтримку позиції згідно з якою державний службовець має утримуватись від політичної діяльності у формі політичних заяв і акцій, будь-яким іншим чином засвідчувати своє особливе ставлення до певних політичних партій або рухів [167; 168].

Інститут обмеження політичної діяльності державних службовців практикується у більшості зарубіжних країн. У той же час ні Загальна декларація прав людини, ні Європейська конвенція з прав людини не ставлять питання про обмеження політичної активності осіб, що перебувають на державній службі, не обмежують можливостей державних службовців виявляти своє ставлення до політичних партій. Принцип політичного нейтралітету закріплений у законодавстві США, Франції, Великобританії та інших держав [167]. Конституцією України передбачено заборону створення політичних партій в усіх державних організаціях (ст.37) [1]. Однак, Закон України „Про державну службу” [20] не врегулював питання політичного нейтралітету державних службовців. Лише окремими законами встановлено заборону службовців займатися політичною діяльністю і перебувати у політичних партіях, рухах, інших громадських об’єднаннях, які мають політичні цілі. Відповідна заборона передбачена і у ст.414 МКУ в якій зазначається, що посадові особи митної служби України не можуть бути членами політичних партій.

Беручи до уваги те, що: по-перше, частиною 3 ст.37 Конституції України передбачено заборону щодо створення і діяльності політичних партій в органах виконавчої влади, військових формуваннях та інших державних установах і організаціях; по-друге, те що ч.1 ст.414 МКУ прямо вказує на те, що посадові особи митної служби України не можуть бути членами політичних партій, а також те, що у ч.3 ст.6 Закону України „Про політичні партії в Україні” [169] в якій визначено коло суб’єктів, які не можуть бути членами політичних партій не вказано працівників митних органів, вважаємо доцільним ч.3 ст.6 цього Закону доповнити і таким суб’єктом політичного нейтралітету як працівники органів державної митної служби, що повинно бути закріплено пунктом 7 ч.3 ст.6 Закону України „Про політичні партії в Україні”.

Серед ознак правових обмежень у сфері державної служби, в науковій літературі називаються такі: вони пов’язані з несприятливими умовами (загроза чи позбавлення певних цінностей) для здійснення власних інтересів суб’єкта, чи спрямовані на їх стримування і одночасно на задоволення інтересів протилежної сторони і суспільних інтересів в охороні та захисті; повідомляють про зменшення обсягу можливостей, свободи, а отже і прав особи, що здійснюються за допомогою обов’язків, заборон, покарань, призупинення засобів захисту і подібних вимог, які спрямовують поведінку суб’єкта у певному напрямі; виражають негативну правову мотивацію; передбачають зниження негативної активності; спрямовані на захист суспільних відносин, тобто виконують охоронну функцію [160, c.4]. Н.В.Янюк до ознак обмежень державних службовців відносить: їх метою є забезпечення ефективного виконання службових завдань; змістом — утримання від активної поведінки щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод; правовою основою їх закріплення повинен бути законодавчий акт; час дії обмежень і заборон визначається тривалістю державно-службових відносин, тобто часом виконання службових завдань та функцій [161, с.98].

На нашу думку, обмеженням, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів притаманні такі ознаки: 1) вони є одним із елементів правового статусу посадових осіб митних органів; 2) зумовлені специфікою виконуваних посадовими особами митних органів завдань та функцій; 3) стосуються як прийняття на державну службу, так і проходження державної служби посадовими особами митних органів; 4) їх метою є забезпечення: а) ефективного функціонування державної служби; б) встановлення правових перешкод можливому зловживанню службовим становищем; в) створення умов для незалежності службової діяльності; г) гарантування дотримання державними службовцями прав і свобод громадян; 5) мають абсолютний характер, тобто вони діють на протязі всього часу проходження служби і не можуть бути відмінені чи замінені іншими положеннями; 6) передбачення додаткових обмежень: досягнення передбаченого віку; наявність відповідних ділових і моральних якостей, освітнього рівня, стану здоров’я та ін.; 7) посадові особи митних органів, які претендують на зайняття певної посади попереджаються про встановлені щодо них обмеження; 8) порушення передбачених обмеження тягне за собою притягнення посадової особи до одного з видів відповідальності; 9) спрямовані на підвищення відповідальності при здійсненні службових повноважень.

Таким чином, під обмеженнями, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів ми розуміємо обумовлені нормативними актами умови, заборони, правила, яких вони повинні дотримуватись (виконувати, не порушувати), і які у зв’язку з цим визначають межі їх належної, необхідної та допустимої поведінки.

Беручи до уваги те, що у чинному МКУ обмеження подаються у несистематизованому порядку (правовому регулюванню обмежень присвячено чотири статті), доцільним є передбачення у ньому двох статей за назвами: 1) „Обмеження, які стосуються прийняття на службу до митних органів посадових осіб”; 2) „Обмеження, які пов’язані із проходження державної служби посадовими особами митних органів” до змістовної частини яких включити перелік обмежень, які ми привели вище.

2.3. Поняття та види гарантій як елементу правового статусу посадової особи митної служби України

Якісне виконання посадовими особами митних органів обов’язків, ефективна реалізація наданих їм прав, дотримання нормативно-закріплених обмежень забезпечується системою спеціальних засобів – юридичних гарантій, які є окремим елементом правового статусу посадових осіб митних органів. Беручи до уваги те, що посадові особи митних органів відіграють значну роль у забезпеченні реалізації прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, як під час зовнішньо-адміністративної, так і під час внутрішньої професійної діяльності, то правове закріплення гарантій для цієї категорії службовців є важливим засобом професійного і неупередженого виконання службових повноважень і дотримання обмежень.

Реалізація прав та здійснення обов’язків посадовими особами митних органів по суті є лише частиною більш загальної проблеми – застосування норм права і дотримання законності. Оскільки права і обов’язки закріпленні у правових нормах, правильне застосування норм, неухильне дотримання законності у свою чергу передбачає реалізацію й здійснення означених прав і обов’язків. Звідси проблеми гарантій, застосування правових норм, дотримання законності і реалізації прав та обов’язків мають між собою багато спільного. Як наслідок, те, що в науковій літературі говориться про гарантії правильного застосування правових норм, про дотримання законності, у повній мірі може бути віднесено і до гарантій реалізації службово-трудових прав і обов’язків посадових осіб митних органів. І тут ми цілком погоджуємося із Є.В.Охотським та В.Г.Ігнатовим, які зазначають, що „обов’язки і права державного службовця тільки тоді мають спеціальний сенс і значущість, якщо вони забезпеченні правовими та економічними гарантіями” [28, с.476-477].

Виникнення інституту гарантій має тривалу історію. Так, у Франції іще Наполеоном був прийнятий „Кодекс чиновника”, який і став правовою основою законодавства у сфері державної служби для всієї континентальної Європи. Першочерговим завданням Кодекс визначив необхідність „забезпечення соціального і морального захисту чиновників” [159, с.315]. Термін „гарантія” у перекладі з французької (garantie) означає поруку, умову, забезпечення чого-небудь [170, с.315]. Гарантувати, означає — забезпечувати, зробити реальним. В одному із тлумачних словників української мови гарантія визначається як „забезпечення чого-небудь; умови, що забезпечують успіх чого-небудь” [13, с.125].

В науковій літературі під гарантіями розуміють: 1) систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують фактичну реалізацію, охорону та надійний захист прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб [93, с.187]; 2) організаційно-правові засоби, за допомогою яких держава забезпечує здійснення прав і обов’язків державних службовців [171, с.47]; 3) встановленні в законодавстві основні положення, які характеризують соціально-правовій бік статусу державного службовця [65, с.344-345]; 4) правові засоби і способи, за допомогою яких у суспільстві забезпечується реалізація прав і свобод громадян [172, с.12]; 5) встановлені в законодавстві основні положення, що характеризують соціально-правовий аспект статусу державного службовця [18, с.198]; 6) передбачені законом засоби, що безпосередньо забезпечують правомірність поведінки суб’єктів суспільних відносин [173, с.44].

Аналіз вище приведених визначень поняття „гарантія” надав змогу зробити такі висновки: по-перше, термін „гарантія” застосовується для позначення умов, способів чи засобів, які дуже різноманітні за своєю природою та характером, і за допомогою яких здійснюється забезпечення прав, свобод чи законних інтересів певної особи, а також забезпечення виконання покладених на цю особу обов’язків; по-друге, вони спрямовані на: створення умов для реалізації прав, обов’язків, свобод та інтересів; охорону прав, обов’язків, свобод та інтересів та їх захист; по-третє, поняття „гарантії” охоплює усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на забезпечення й реалізацію прав, обов’язків, свобод та інтересів, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного або неналежного здійснення; по-четверте, сутність гарантій полягає не лише у проголошенні тих або інших умов (засобів, способів) в нормах права, але й в реальній їх дії за допомогою примусу; по-п’яте, гарантії забезпечують перехід до реального здійснення можливостей, закріплених у загальних і спеціальних нормативно-правових актах.

Беручи до уваги вище приведене, вважаємо доцільним гарантії посадових осіб митних органів визначити як систему нормативно-закріплених умов (засобів, способів), які забезпечують реалізацію, охорону і захист їх прав, свобод, інтересів та здійснення посадових обов’язків. Вважаємо, що такий розгляд сутності юридичної природи гарантій посадових осіб митних органів дозволяє чітко визначити їх призначення і важливість стосовно ефективного функціонування цих органів та підрозділів.

В науковій літературі використовуються різні критерії для класифікації гарантій. Так, О.Ф.Скакун розрізняє такі види гарантій: 1) за сферою дії: внутрішньодержавні (національні); міжнародні; 2) за способом викладення: прості; складні; змішані; 3) за підставою правового становища особи: загальні; спеціальні; індивідуальні; 4) за змістом: соціально-економічні; політичні; ідеологічні (духовно-моральні); юридичні; 5) за спрямованістю: гарантії реалізації прав; гарантії охорони прав; гарантії захисту прав [93, с.187-189].

Ю.П.Битяк виділяє дві групи гарантій: матеріальні та соціально-правові, до яких відносить: право на оплату праці; щорічні та додаткові відпустки; соціально-побутове забезпечення; пенсійне забезпечення; моральні і матеріальні форми заохочення [8, с.162].

В.Д.Сорокін, усі гарантії поділяє на: правові, процесуальні та соціально-правові гарантії [175]. На нашу думку, усі три види гарантій є правовими, однак носять різне призначення та спрямування, а тому такий поділ гарантій вважаємо недосконалим.

Н.В.Янюк, зазначає „посадова особа виступає носієм трьох видів правових гарантій: по-перше, правових гарантій статусу громадянина; по-друге, правових гарантій статусу службовця; по-третє, правових гарантій статусу спеціального суб’єкта управлінських правовідносин з владними повноваженнями” [161, с.112]. Вчена виділяє такі види гарантій як: організаційно-правові, тобто гарантії, які забезпечують належні умови здійснення службових повноважень; матеріальні; соціально-побутові; пенсійне забезпечення; спеціального державного захисту; судового захисту [161, с.115].

Деякі науковці гарантії розглядають у комплексі не поділяючи їх на окремі групи. Так, наприклад Ю.М.Старилов зазначає, „державному службовцю гарантуються: умови роботи, що забезпечують виконання ним посадових обов’язків; грошове утримання та виплати, передбачені законами та іншими нормативно-правовими актами; щорічна оплачувана відпустка; медичне обслуговування державних службовців та членів його сім’ї, у тому числі після виходу його на пенсію; перепідготовка (перекваліфікація) та підвищення кваліфікації на період навчання; обов’язковість отримання згоди державного службовця на переведення на іншу державну посаду державної служби; пенсійне забезпечення членів сім’ї державного службовця у випадку його смерті, яка настала у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків державне страхування на випадок спричинення шкоди здоров’ю або майну у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків; обов’язкове державне соціальне страхування на випадок хвороби чи втрати працездатності у період проходження ним державної служби; захист його і членів його сім’ї від насилля, погроз, інших неправомірних дій у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків у порядку, встановленому чинним законодавством [65, с.344-345].

В.С.Венедіктов та М.І.Іншин, також розглядають систему гарантій у їх комплексі, тобто не поділяючи на певні групи, і відносять до них: належне правове регулювання проходження державної служби; відповідну заробітну плату; організаційні стимули; професійні стимули, насамперед незалежність; трудові стимули, пов’язані з характером роботи і досягненням особистих цілей, що відповідають особистим цінностям; престиж і соціальний стан; стимули, пов’язані з кар’єрою і просуванням по службі; фінансові і економічні стимули; колективне стимулювання праці державних службовців; соціально-правовий захист державних службовців; юридичну відповідальність [119, с.129-130].

О.Ю.Оболенський класифікує гарантії на заходи: економічного, соціального, організаційного та правового характеру, до яких він відносить: умови роботи, які забезпечують виконання посадових обов’язків; заробітну плату й інші виплати, передбачені законами та іншими нормативно-правовими актами; щорічну оплачувану відпустку; медичне обслуговування державного службовця та членів його сім’ї, у тому числі після його виходу на пенсію; перепідготовку (перекваліфікацію) та підвищення кваліфікації зі збереженням грошового утримання на період навчання; обов’язковість згоди державного службовця на переведення на іншу державну посаду державної служби, за винятком випадків, передбачених законом; пенсійне забезпечення за вислугу років і пенсійне забезпечення членів сім’ї державного службовця в разі його смерті, що настала у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків; захист державного службовця та членів його сім’ї від насилля, погроз, інших неправомірних дій у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків у порядку, визначеному законом [18, с.198].

На нашу думку, гарантії як елемент правового статусу посадової особи митної служби України доцільно поділити на такі групи: економічні; службові; соціальні. Розглянемо визначені нами групи гарантій більш детальніше. Так, економічні гарантії, які перш за все виражаються в економічному забезпеченні діяльності посадових осіб митних органів визначаються нами як одні з найголовніших юридичних гарантій, що позначаються на: підвищенні престижу державної служби в митних органах; заінтересованості посадових осіб у продуктивній та ефективній роботі; запобіганні проявам корупції та іншим правопорушенням під час проходження служби. Підвищити престиж та ефективність державної служби в митних органах, на наш погляд, можна шляхом створення необхідних фінансових та матеріальних умов для виконання службових обов’язків.

Без сумніву, основу такого важливого елемента гарантій, як економічне забезпечення діяльності посадових осіб митних органів, становить система оплати праці. Так, відповідно до ст.33 Закону України „Про державну службу” оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання службових обов’язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю [20]. Статтею 428 МКУ України передбачено, що держава гарантує оплату праці посадових осіб митної служби України з метою створення достатніх матеріальних умов для незалежного і сумлінного виконання ними службових обов’язків. Грошове забезпечення посадових осіб митної служби України складається з грошового утримання, яке включає в себе посадовий оклад і щомісячні надбавки за спеціальне звання та вислугу років, та доплат і надбавок до грошового утримання, а також інших видів додаткових виплат [1]. Відповідно до п.2 Постанови Кабінету Міністрів України „Про умови грошового забезпечення посадових осіб та оплати праці працівників митної служби” від 14 квітня 2004 р. № 4972 посадовим особам митних органів повинні виплачуватись: 1) особам, служба яких має роз’їзний характер, надбавку у розмірах згідно із законодавством; 2) посадовим особам регіональних митниць, митниць, спеціалізованих митних установ доплату за роботу в нічний час у розмірі 35 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час; 3) посадовим особам митної служби (крім посадових осіб, які займають штатні посади в митних навчальних закладах і займаються педагогічною або науковою діяльністю), які мають науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності, доплату у розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу. Цією ж Постановою надано право Голові Державної митної служби, начальникам регіональних митниць, митниць, спеціалізованих митних установ у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання: а) установлювати посадовим особам митної служби: посадові оклади відповідно до схем посадових окладів, затверджених цією постановою; посадові оклади заступникам керівників структурних підрозділів, не передбачених схемами посадових окладів, — на 2-7 відсотків нижче посадового окладу відповідного керівника; надбавку за знання та використання в роботі однієї західноєвропейської мови — 10 відсотків посадового окладу, двох і більше — 25 відсотків; однієї східної мови — 15 відсотків, двох і більше мов, одна з яких східна, — 35 відсотків посадового окладу; надбавки за високі досягнення у службовій діяльності і виконання особливо важливих завдань — до 50 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавки за спеціальне звання. У разі несвоєчасного та неякісного виконання завдань ці надбавки скасовуються або зменшуються; щомісячну надбавку в розмірі до 100 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавок за спеціальне звання та вислугу років; надбавку у розмірі до 50 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавки за спеціальне звання тим, що мають вислугу в цих органах не менш як два роки і здійснюють митний контроль за переміщенням товарів та інших предметів через митний кордон України, виконують обов’язки щодо справляння мита та інших платежів, а також здійснюють контроль та обов’язки, пов’язані із забезпеченням виконання зазначених функцій; тим, що безпосередньо здійснюють митний контроль та митне оформлення, проходять службу в митній варті, підрозділах з боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил, здійснюють організацію та контроль за виконанням цих функцій, мають високі результати в службовій діяльності, — щомісячну надбавку за безперервну службу в митних органах у відсотках до грошового забезпечення залежно від стажу служби в таких розмірах: понад 5 років — до 10, понад 10 років — до 30, понад 15 років — до 50, понад 20 років — до 70, понад 25 років — до 90 відсотків; б) здійснювати преміювання посадових осіб митної служби з урахуванням їх особистого внеску в загальні результати роботи в межах фонду преміювання, створеного у розмірі чотиримісячного фонду грошового забезпечення та його економії, без обмеження індивідуальних премій максимальними розмірами; в) надавати посадовим особам митної служби матеріальну допомогу в розмірі місячного грошового забезпечення на рік [134].

Відповідно до 2.1 Положення про встановлення надбавок посадовим особам та працівникам митної служби України, установлення надбавок посадовим особам та працівникам митної служби проводиться в такому порядку: керівникам митних органів, спеціалізованих митних установ — наказом Держмитслужби України за поданням начальників відповідних органів і установ, заступників Голови Служби; посадовим особам центрального апарату Держмитслужби України — наказом Держмитслужби України за поданням керівників самостійних структурних підрозділів центрального апарату, заступників Голови Служби; заступникам керівника митного органу, спеціалізованої митної установи, посадовим особам, іншим працівникам наказом цього митного органу, спеціалізованої митної установи. При встановленні надбавок посадовим особам і працівникам митної служби враховуються обсяги, характер виконуваної ними роботи, кваліфікація, компетентність, ініціативність, дотримання ними виконавської та трудової дисципліни, стаж і результати роботи [175].

З приведеного вище можна зробити висновок, що встановлення надбавок і доплат носить суб’єктивний характер, так як залежить від однієї особи – начальника митного органу (підрозділу, служби), а тому, на нашу думку, необхідним є підвищення стимулюючої ролі заробітної плати, основу якої повинні складати посадові оклади, а також оклади за звання та за вислугу років, які необхідно збільшити у 3-4 рази, з одного боку, і зменшити розміри доплат і надбавок до грошового утримання, а також інших видів додаткових виплат – з другого, що надасть змогу вирівняти розмір грошового забезпечення посадових осіб незалежно від місця їх служби. Отже, посадовий оклад, оклади за звання та за вислугу років мають стати основним елементом у системі оплати плати посадових осіб митних органів. Одночасно доцільно вирішити питання не лише про грошову винагороду за виконання якихось особливих завдань, а й за результатами роботи за рік — виплати щорічної грошової винагороди.

Як слід метою реформування системи оплати праці посадових осіб митних органів є: забезпечення конкурентноздатності служби в митних органах на ринку праці; вирівнювання мінімального та максимального розміру грошового забезпечення незалежно від місця служби; максимальне використання можливостей преміювання за успіхи у службовій діяльності; запобігання корупції; підвищення зацікавленості посадових осіб митних органів у продуктивній і якісній, ініціативній і ефективній, сумлінній і відповідальній роботі. Принциповим має бути те, що заробітна плата посадових осіб митних органів повинна стати привабливою для висококваліфікованих працівників і відповідати такому рівню освіти, який вимагається і є необхідним для виконання відповідних службових функцій.

Матеріально-технічне забезпечення як елемент економічного забезпечення є об’єктивною передумовою повноцінного виконання посадовими особами митних органів завдань та обов’язків. До предметів матеріально-технічного забезпечення в митних органах доцільно віднести: службові приміщення, комп’ютерну та оргтехніку, технічні засоби, які використовується під час митного огляду, формений одяг та ін. Ми погоджуємося з думкою Ю.П.Битяка який зазначає, „навряд чи виникне зацікавленість у молоді до державної служби, коли в одній кімнаті працює 4-5, а то і більше осіб, які стоять у черзі до комп’ютера або іншої оргтехніки, щоб виготовити документи, пов’язані з управлінськими процесами, наданням послуг громадянам” [21, с.171].

Відповідно до ст.410 МКУ посадові особи митної служби України мають єдиний формений одяг з відповідними знаками розрізнення. Зразки форменого одягу, норми забезпечення ним та строки його експлуатації затверджуються Кабінетом Міністрів України, а правила носіння — спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи. Формений одяг видається безплатно [1]. Відповідно до п.1.2 Правил носіння форменого одягу посадовими особами митної служби України, курсантами митних закладів освіти формений одяг носиться в суворій відповідності до цих Правил. Усі предмети форменого одягу повинні відповідати зразкам та їх опису, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1988 „Про затвердження зразків форменого одягу посадових осіб митної служби України, їх опису, норм забезпечення і термінів експлуатації” [176] і перебувати в бездоганному стані. Посадові особи митної служби України, курсанти митних закладів освіти забезпечуються парадною та повсякденною формами одягу [177].

Питання, які пов’язані із вказаним видом забезпечення, розв’язуються кожним керівником щодо підлеглих безпосередньо йому виконавців (систем) і, звичайно, в межах його компетенції та ресурсних можливостей. Це, безумовно, передбачає відмінне знання керівником як матеріальних так і технічних засобів очолюваної ним системи та її структурних підрозділів, так і відповідних нормативних актів, норм належності та ін.

Серед службових гарантій посадових осіб ми виділяємо такі: незалежність у прийнятті управлінських рішень від стороннього втручання; виділення достатнього часу і засобів на виконання службових завдань; обов’язковість виконання розпоряджень та вимог посадових осіб митної служби України; визначення чітких та прозорих умов прийняття на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій, її проходження та просування по ній посадових осіб; дотримання інших процедурних вимог проходження служби (присвоєння звань, проведення атестації, можливість підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації та ін.); забезпечення нормальної тривалості робочого часу; гарантування захисту життя, здоров’я і майна посадових осіб митної служби України; можливість застосування фізичної сили, спеціальних засобів та зброї посадовими особами митної служби України; можливість використання спеціальних заходів забезпечення безпеки (особистої охорони, охорони житла і майна; встановлення телефону за місцем проживання; використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; тимчасове розміщення у місцях, що забезпечують безпеку; забезпечення конфіденційності даних про об’єкти захисту; переведення на іншу роботу, направлення на навчання, заміна документів, зміна зовнішності, переселення в інше місце проживання), які передбачені Законом України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” [111]; право видавати накази й обов’язкові для виконання вказівки, приймати інші юридично значимі управлінські рішення; право вимагати від інших осіб виконання покладених на них службових обов’язків; гарантії захисту під час реорганізації митного органу; передбачення заходів заохочення, що реалізується у формі заходів матеріального та морального стимулювання, які застосовуються до посадових осіб митної служби за сумлінне ставлення до своїх службових обов’язків (пн.12-20 Дисциплінарного статуту митної служби України ); надання різних видів відпусток посадовим особам митних органів (пп.35-43 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України); передбачення чітких підстав за яких посадова особа може бути звільнена зі служби (пп.44-46 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України; п.28 Дисциплінарного статуту митної служби України).

Розглянемо деякі із приведених вище гарантій. Так, відповідно до ст.411 МКУ, тривалість робочого часу посадових осіб митної служби України встановлюється відповідно до законодавства України про працю. Для виконання невідкладних заходів з митного контролю, митного оформлення, боротьби з контрабандою і порушеннями митних правил та інших службових завдань посадові особи митних органів України за розпорядженням керівника митного органу або його заступника можуть залучатися до роботи в надурочний, а також у нічний час, у святкові і неробочі дні. Оплата праці посадових осіб митних органів України у надурочний, нічний час, а також у святкові і неробочі дні провадиться відповідно до чинного законодавства.

У ст.422 МКУ зазначено, що посадові особи митної служби України перебувають під захистом закону. Захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна цих посадових осіб та членів їхніх сімей від злочинних посягань, інших протиправних дій здійснюється відповідно до Закону України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” та забезпечується мірами відповідальності, передбаченими Кримінальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення [1].

Відповідно до ст.21 МКУ, Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. № 1953 „Деякі питання застосування спеціальних засобів та вогнепальної зброї посадовими особами митної служби” [178], з метою забезпечення дотримання обов’язкових умов безпеки під час виконання службових обов’язків посадовими особами було затверджено Інструкцію з дотримання обов’язкових умов безпеки під час виконання службових обов’язків посадовими особами підрозділів митної варти регіональної митниці, митниці в якій визначено умови безпеки під час: 1) охорони зон митного контролю, забезпечення фізичного захисту співробітників митних органів, інших осіб, а також товарів, які перебувають у зоні митного контролю; 2) охорони складів і приміщень для зберігання матеріальних цінностей; 3) охорони адміністративних будинків та інших об’єктів митної інфраструктури; 4) охорони й супроводження вантажів; 5) проведення спеціальних заходів і спеціальних митних операцій [179].

При ліквідації митного органу або скороченні його штату посадовій особі у разі неможливості надання роботи в цьому органі має бути запропонована інша посада в іншому органі з урахуванням його професії, кваліфікації та раніше займаної посади. В іншому випадку, при звільненні у зв’язку з ліквідацією митного органу або скороченні його штату посадовій особі сплачується середня заробітна плата протягом трьох місяців. Поряд з цим, на нашу думку, у разі неможливості працевлаштування службовця митного органу у разі ліквідації, реорганізації останнього або скороченні його штату, необхідно законодавчо передбачити можливість перепідготовки такого службовця за іншою спеціальністю, із збереженням на період навчання заробітної плати та стажу його державної служби.

Істотний вплив на якість та ефективність державної служби в митних органах мають соціальні гарантії. Престижність державної служби полягає не лише у тому, що державний службовець представляє державу чи її орган, наділений владними повноваженнями, виконує важливі функції держави в тій чи іншій сфері, а і залежить від рівня соціальних гарантій його професійної діяльності. Тут ми погоджуємося з думкою Ю.П.Битяка, який зазначає, що „стабільність державної служби, формування її із осіб, здатних ставити та вирішувати державно-правові, управлінські проблеми, залежить від гарантій соціальної захищеності, які держава їм надає за умови належного виконання службових повноважень, та створення можливості для нормального життя після завершення служби” [21, с.162].

До соціальних гарантій посадових осіб митних органів ми відносимо:

1. компенсаційні виплати. Так, відповідно до ст.427 МКУ, у разі загибелі, каліцтва або інвалідності внаслідок нещасного випадку, який стався з посадовою особою митної служби України під час виконання нею службових обов’язків, їй або її спадкоємцям здійснюється компенсаційна виплата в порядку, на умовах та у розмірах, визначених законодавством;
2. житлове забезпечення посадових осіб митної служби України. Так, відповідно до ст.429 МКУ, посадові особи митної служби України, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на першочергове одержання житла. Таке право зберігається за посадовими особами митної служби України після виходу на пенсію за наявності у них стажу служби в митній службі України 20 і більше років. Митні органи, спеціалізовані митні установи та організації можуть мати відомчий житловий фонд, що формується в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі загибелі посадової особи митної служби України у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків за сім’єю загиблого зберігається право на одержання житлової площі на тих самих умовах і підставах, які мали місце на момент загибелі цієї посадової особи. Посадові особи митної служби України мають право на одержання за місцем проживання або роботи безпроцентної позики на індивідуальне або кооперативне житлове будівництво та обзаведення домашнім господарством на строк до 20 років з погашенням 50 відсотків одержаної позики за рахунок бюджетних коштів. Однак, оскільки будівництво житла за державні кошти відбувається значно меншими темпами у порівнянні з так званим радянським періодом розвитку нашої держави, проблема забезпечення житлом посадових осіб митних органів залишається невирішеною. Недостатньо розвинутою є і практика надання безвідсоткових кредитів на індивідуальне чи кооперативне житлове будівництво або придбання квартир чи жилих будинків посадовими особами митних органів, надання земельних ділянок для забудови у міській зоні. Як зазначає Ю.П.Битяк, „у великих містах, де знаходиться переважна кількість державних службовців, вільних державних земель, придатних для індивідуального будівництва, практично немає, а ті, які є, належать до власності органів місцевого самоврядування. Тому говорити про індивідуальне житлове будівництво для державних службовців складно, простіше це питання вирішувати шляхом кооперативного будівництва багатоквартирних будинків з наступним наданням квартир державним службовцям і їх сім’ям або кредитів для купівлі житла” [21, с.166], з чим ми цілком погоджуємося;
3. пенсійне забезпечення. Так, відповідно до ст.430 МКУ, пенсійне забезпечення посадових осіб митної служби України здійснюється відповідно до умов і порядку, встановлених Законом України „Про державну службу”. Пенсійне забезпечення працівників митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій, які не є посадовими особами, здійснюється на загальних підставах відповідно до законодавства України про пенсійне забезпечення;
4. гарантії у разі каліцтва і захворювання, відшкодування збитків. Так, відповідно до ст.431 МКУ, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи відповідно до законодавства України компенсує працівникам митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій шкоду, заподіяну їм каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням службових обов’язків;
5. гарантії у разі загибелі працівника митного органу, спеціалізованої митної установи, організації. Відповідно зі ст.432 МКУ, у разі загибелі працівника митного органу, спеціалізованої митної установи, організації під час виконання ним службових обов’язків непрацездатним членам сім’ї загиблого, які перебували на його утриманні, органами соціального захисту щомісячно виплачується компенсація в розмірі різниці між частиною грошового забезпечення загиблого, що припадала на їх частку, і призначеною пенсією у зв’язку з втратою годувальника без урахування одноразової допомоги;
6. спеціалізоване медичне обслуговування та санаторно-курортне забезпечення. Конституція України проголошує право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, а держава бере на себе зобов’язання по створенню умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Мова йде про безоплатну медичну допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я. У Законі про державну службу також декларується право державних службовців та членів їх сімей, які проживають разом з ними, на безплатне медичне обслуговування у державних закладах охорони здоров’я як під час проходження державної служби, так і після виходу на пенсію;
7. загальнообов’язкове державне страхування. Наприклад перспективними можуть стати запровадження страхування державних службовців на випадки: 1) заподіяння шкоди здоров’ю та майну у зв’язку з виконанням посадових обов’язків; 2) захворювання чи втрати працездатності в період проходження державної служби [18, с.199].

Слід зазначити, що дієвість будь-якої із проаналізованих нами груп (видів) гарантій значно збільшується, якщо вона дії в комплексі з іншими гарантіями. З практичної точки зору це означає наступне: при аналізі процесу реалізації прав і обов’язків посадовими особами митних органів необхідно з максимально можливою повнотою врахувати роль кожної гарантії і пам’ятати, що в реальному житті вони діють системно підкріпляючи і взаємно посилюючи одна одну. Важливою вимогою гарантій є їх дієвість та ефективність, сутність якої полягає у тому, що гарантії в усіх випадках повинні забезпечити кожній посадовій особі митних органів реальне користування наданими законом правами та забезпечувати виконання останніми своїх посадових обов’язків.

Таким чином, до ознак гарантій посадових осіб митних органів ми відносимо: 1) закріплені в нормативних актах, як правило законодавчих; 2) дуже різноманітні за своєю природою та характером; 3) зміст правових гарантій залежить від особливостей службових правовідносин, учасниками яких є посадова особа; 4) за їх допомогою здійснюється забезпечення прав, свобод чи законних інтересів посадових осіб, а також забезпечення виконання покладених на них обов’язків; 5) вони спрямовані на створення умов для реалізації прав, обов’язків, свобод та інтересів посадових осіб, їх охорону та захист; 6) їх забезпечення здійснюється за допомогою примусу; 7) впливають, з одного боку, на престиж служби в митних органах, з другого – на ефективність службово-трудової діяльності; 8) вони виступають як компенсація за обмеження та заборони у діяльності посадових осіб митних органів; 9) встановлюються на весь час проходження служби.

Беручи до уваги те, що у чинному МКУ гарантії посадових осіб митних органів подаються у несистематизованому порядку, пропонуємо передбачити в його Главі 63, Розділу ХХ три окремі статті з відповідними назвами: „Економічні гарантії”, „Службові гарантії” та „Соціальні гарантій”, в яких нормативно та у систематизованому вигляді було б закріплено ті види гарантій, які ми проаналізували вище.

Наприкінці зазначимо, що теоретична розробка проблем, пов’язаних з подальшим розвитком системи гарантій посадових осіб митних органів, має важливе не лише теоретичне, а й практичне значення. Розробка цих проблем допоможе удосконалити правові норми в цій сфері, що сприятиме, з одного боку, підвищенню престижу служби в митних органах, з другого – підвищенню ефективності службово-трудової діяльності посадових осіб митних органів України.

Особливості юридичної відповідальності посадових осіб митної служби

Державна служба як один з найважливіших правових інститутів, які забезпечують здійснення управлінського впливу держави, неможлива без чітко встановлених заходів відповідальності державних службовців, які реалізують політику держави у певних сферах суспільних відносин. У відносинах між державними службовцями і окремими фізичними чи юридичними особами громадянського суспільства юридична відповідальність покликана відігравати роль зворотного зв’язку, за допомогою якого забезпечується належна поведінка керуючих суб’єктів таких відносин. Як слід, від того, наскільки сумлінно посадові особи митної служби ставляться до виконання своїх обов’язків, залежить стан прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері митної діяльності.

Закон України „Про державну службу” серед основних обов’язків державних службовців закріпив додержання Конституції України та недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина, а серед основних принципів державної служби — пріоритет прав людини і громадянина та персональну відповідальність за виконання службових обов’язків. Крім того, у ст.38 цього Закону зазначено, що особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством [20].

Як зазначено у Концепції розвитку законодавства про державну службу від 5 січня 2005 р. № 1, „негативні фактори і тенденції у функціонуванні системи державної служби спричинені значною мірою нестабільністю та не престижністю державної служби, недодержанням у багатьох випадках вимог щодо політичної нейтральності державних службовців, запобігання конфлікту їх матеріальних та інших особистих інтересів, недопущення незаконного впливу на державних службовців під час виконання ними службових обов’язків, невідповідності їх статусу, матеріального забезпечення та соціального захисту рівню покладеної на них відповідальності. Діяльність державних службовців залишається недостатньо відкритою та прозорою, не створено умови для належного контролю за такою діяльністю з боку суспільства, що посилює у суспільстві недовіру до органів державної влади і разом з тим створює додаткові можливості для зловживань, корупції і хабарництва, безвідповідальності державних службовців” [77], що цілком стосується і державних службовців митних органах, зокрема такої їх категорії як посадові особи. У п.9 цієї ж Концепції вказано на необхідність законодавчого врегулювання відповідальності державних службовців за додержання законодавства, кваліфіковане та своєчасне виконання посадових обов’язків, ефективне використання фінансових та інших ресурсів держави, удосконалення механізму запобігання виникнення обставин, що сприяють проявам корупції і зловживанням на державній службі, конфліктам матеріальних та інших особистих інтересів, впорядкування видів стягнень, які можуть застосовуватись до державних службовців, процедури проведення службового розслідування, а також притягнення до відповідальності таких осіб [77].

Відповідно до листа Державної митної служби України „Про вжиття невідкладних заходів із застосування положень Дисциплінарного статуту митної служби України” від 15 грудня 2005 р. № 11/1-13/16080, цільовими перевірками Державної митної служби України протягом листопада-грудня 2005 р. виявлено „ряд негативних тенденцій у роботі митних органів. Зокрема було зафіксовано випадки бездіяльності окремих керівників, яка сприяла переміщенню товарів і транспортних засобів поза митним контролем, були виявлені значні розбіжності в статистичних даних митних органів суміжних країн. Мали місце факти зловживань службовим становищем з боку окремих посадових осіб митної служби” [180], що свідчить про неналежне виконання ними своїх службових обов’язків, формальний підхід до застосування норм Дисциплінарного статуту митної служби при проведенні індивідуальної роботи з працівниками, спрямованої на підвищення рівня свідомого ставлення до виконання своїх службових обов’язків, відсутність контролю за роботою підлеглих працівників.

Щодо правового регулювання юридичної відповідальності посадових осіб митних органів у МКУ, то слід зазначити, що у ньому відсутня окрема стаття, яка була б присвячена відповідальності цієї категорії службовців митних органів [1]. У іншому законодавчому акті – Дисциплінарному статуті митної служби України врегульовано лише один із видів юридичної відповідальності посадових осіб митних органів, а саме – дисциплінарної [108]. У п.п.19-20 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України лише зазначено, що за порушення трудової дисципліни, недбале та несумлінне ставлення до виконання своїх обов’язків службові особи митних органів несуть відповідальність відповідно до законодавства України. За вчинені злочини службові особи митних органів притягаються до відповідальності згідно з кримінальним законодавством України [109]. Беручи до уваги вище приведене, та те, що у п.22 ст.92 Конституції України зазначено, що засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України пропонуємо у Главі 63 Розділу ХХ МКУ передбачити окрему статтю такого змісту: „Посадові особи митної служби у межах наданих повноважень самостійно приймають рішення і несуть за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну, адміністративну, цивільну, матеріальну чи кримінальну відповідальність згідно із законодавством”.

Перейдемо до безпосереднього розгляду особливостей юридичної відповідальності посадових осіб митних органів. В теорії права юридичній відповідальності відводиться вагоме місце, однак й досі відсутнє загальноприйняте визначення її поняття. У тлумачних словниках, термін „відповідальність” визначається як: „необхідність, обов’язок відповідати за свої дії, вчинки, бути відповідальним за них” [14, с.412]; „обов’язкова порука під страхом відповіді, стягнення” [121, с.717]; „нести відповідальність за когось, щось; відповідати перед законом” [13, с.99].

У науковій літературі юридична відповідальність визначається як: 1) передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення [183, с.431]; 2) застосування до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, які виражаються у формі обмежень особистого, організаційного чи майнового характеру [184, с.99]; 3) закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали [185, c.135-136]; 4) застосування державного примусу за скоєне правопорушення, пов’язана з настанням обтяжливих наслідків особистого (організаційного) або майнового характеру” [98, с.332]; 5) важливий захід захисту інтересів особистості, суспільства і держави [186, с.334].

З приведених вище визначень поняття „юридична відповідальність” можна зробити висновок, що у правничій літературі існує три підходи відносно його змісту. Відповідно до першого, юридичну відповідальність характеризують, як правовідносини де держава має право застосовувати певні заходи примусу відносно суб’єктів що скоїли правопорушення у вигляді втрат чи обмежень, передбачених санкціями норм права. Згідно з другим підходом, юридична відповідальність – це застосування до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми заходів держаного примусу, які мають вираз у формі „позбавлень” особистого, організаційного або майнового характеру. Третя точка зору полягає в тому, що юридична відповідальність – це закріплений у законодавстві та забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей.

На нашу думку, загальною ознакою (властивістю) юридичної відповідальності є усвідомлення особою покладених на неї в силу закону або морального обов’язку вимог, правильного ставлення до своїх обов’язків. А специфіка окремих видів відповідальності полягає у формі, видах вимог, які пред’являються особі стосовно виконання нею своїх обов’язків, заходах, застосовуваних для забезпечення виконання нею обов’язків; різних видах стягнень і заходів впливу.

У правничій літературі пропонуються визначення поняття „відповідальність посадових (службових) осіб”. Так, наприклад, А.І.Щербак, під юридичною відповідальністю посадових осіб розуміє „правовідношення, у якому на суб’єкта покладається правовий обов’язок виконувати умови діяльності з метою досягнення визначених результатів під погрозою застосування визначених санкцій та обмежень” [187, с.9]. М.О.Іллічів, визначає юридичну відповідальність посадових осіб як „спрямування на її суб’єктів визначених негативних наслідків, виражених санкціях правових норм” [42, с.134]. У юридичній літературі пропонується використовувати термін „службова деліктоздатність”, під якою розуміється здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за порушення адміністративно-правових норм [188, с.97].

Вчені, як правило, виділяють такі ознаки посадової особи, як спеціального суб’єкта юридичної відповідальності: правові норми про відповідальність посадових осіб за порушення по службі враховують особливості служби як виду трудової діяльності; для них встановлюється підвищена відповідальність, оскільки наслідки посадових правопорушень негативно проявляються за межами посади; існують спеціальні заходи відповідальності за службові правопорушення (пониження в посаді, пониження в спеціальному званні, позбавлення рангу державного службовця); притягнення службовця до відповідальності за правопорушення не виключає того, що ці ж його дії можуть бути кваліфіковані і як інший вид правопорушення [12; 18; 21; 47; 189 та ін.].

На нашу думку, до ознак юридичної відповідальності посадових осіб митних органів доцільно віднести такі: вона є одним із елементів правового статусу посадової особи митного органу; зумовлена характером організаційно-службового положення посадових осіб у відповідному митному органі (установі, службі тощо), які наділені як внутрішніми, так і зовнішніми владними повноваженнями; виникає лише у межах службово-трудових відносин; її зміст залежить від виду службової діяльності чи характеру виконуваних службових завдань; характеризується підвищеним ступенем відповідальності, що пов’язано в першу чергу із встановленням підвищених санкцій за правопорушення, які пов’язані з виконанням службових завдань; з одного боку, вона є засобом впливу на неправомірну поведінку посадових осіб митних органів, з другого – виступає формою захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у державі від неправомірних дій посадових осіб; наявність спеціальних заходів відповідальності за службові правопорушення (затримання на період до одного року присвоєння чергового спеціального звання; пониження у спеціальному званні на один ступінь); можливість одночасного притягнення посадової особи за вчинення правопорушення до дисциплінарної та кримінальної відповідальності (дисциплінарної та адміністративної; дисциплінарної та матеріальної); відповідальність настає: по-перше, за правопорушення, вчинені посадовою особою особисто; по-друге, за дії підлеглих їй по службі осіб.

Таким чином вважаємо доцільним юридичну відповідальність посадових осіб митних органів визначити як застосування до правопорушника, який вчинив протиправне, винне (умисне чи необережне) діяння (дію чи бездіяльність) передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, які виражаються у формі певних обмежень.

До посадових осіб митних органів, особливо до керівників, пред’являються підвищені вимоги, саме тому важливо передбачити підвищену відповідальність за належне виконання ними своїх обов’язків. Це пов’язано в першу чергу з тим, що протиправна поведінка посадових осіб митних органів, які наділені найбільшим об’ємом владних повноважень, може нанести більшої шкоди, ніж правопорушення інших державних службовців. Так, відповідно до п.11 Дисциплінарного статуту митної служби, з метою забезпечення високого рівня службової дисципліни керівник митного органу зобов’язаний: створювати умови для виконання підлеглими йому посадовими особами митної служби своїх службових обов’язків, підвищення ними рівня кваліфікації та вимагати від цих осіб належного виконання своїх службових обов’язків; здійснювати контроль за виконанням службових обов’язків підлеглими йому посадовими особами; під час виконання службових обов’язків керуватися державними інтересами, суворо додержуватися і забезпечувати виконання законів, чітко віддавати підлеглим розпорядження та формулювати накази, перевіряти точність і своєчасність їх виконання; забезпечувати виконання підлеглими йому посадовими особами митної служби своїх службових обов’язків, у тому числі шляхом застосування до них заходів заохочення або дисциплінарних стягнень та інших заходів виховного впливу у випадках, передбачених законом; забезпечувати гласність та об’єктивність під час оцінки службової діяльності підлеглих посадових осіб, присвоєння їм чергового звання або призначення на більш високу посаду; показувати підлеглим приклад зразкового виконання службових обов’язків і гідної поведінки на службі; належним чином організовувати роботу підлеглих йому посадових осіб митної служби, вживати заходів для додержання ними професійної етики, забезпечувати ефективне виконання завдань, що поставлені перед митним органом; виховувати в підлеглих посадових осіб сумлінне ставлення до служби, бережливе ставлення до державного, комунального та приватного майна, підтримувати їх ініціативу, вживати заходів щодо скорочення втрат робочого часу та зменшення плинності кадрів; забезпечувати додержання підлеглими йому посадовими особами режиму секретності, нерозголошення конфіденційної інформації, що є власністю держави, фізичних та юридичних осіб, іншої таємниці, охоронюваної законом, збереження бланків суворої звітності, зброї та спеціальних засобів, митного забезпечення, а також предметів і валютних цінностей, затриманих під час здійснення митного контролю; організовувати проведення профілактичних заходів з підлеглими йому посадовими особами щодо запобігання вчиненню ними дисциплінарних правопорушень, виявляти та своєчасно припиняти такі правопорушення [108].

Для того, щоб підкреслити ступінь відповідальності посадових осіб українське законодавство і правова наука використовують поняття „персональна відповідальність” [190, с.45-47], яке, на нашу думку, є не зовсім вдалим, так як будь-яка відповідальність є персональною (індивідуальною). Більш доцільним було б використання терміну „підвищена відповідальність”.

Розглядаючи юридичну відповідальність посадових осіб митних органів необхідно зупинитися на її підставах. Традиційно виділяють дві підстави юридичної відповідальності: 1) на підставі чого особа може нести юридичну відповідальність (правова підстава); 2) за що особа може нести юридичну відповідальність (фактична підстава) [191, с.71] Так, правовою підставою юридичної відповідальності є правові норми, що містяться у чинному законодавстві України. Фактичною підставою застосування юридичної відповідальності є, як правило, вчинення правопорушення.

Проблеми юридичної відповідальності розробляються також і галузевими юридичними науками, котрі розглядують її як важливу, необхідну категорію, від правильного сприйняття якої, залежить стан законності та правопорядку в тій чи іншій сфері суспільного життя. В галузевих науках пропонуються спеціальні визначення відповідальності посадових осіб, які є похідними від особливостей законодавчого регулювання цих питань відповідною галуззю права. Однак, більшу увагу ми зосередимо на аналізі таких видів відповідальності як дисциплінарна та адміністративна, що обумовлено предметом нашого дослідження.

Так, основним видом відповідальності посадових осіб митних органів є дисциплінарна відповідальність, яка регулюється Дисциплінарним статутом митної служби України, і яка настає за порушення службової дисципліни, під якою у п.1 цього законодавчого акту розуміється безумовне виконанні посадовими особами митної служби службових обов’язків, а також у реалізації прав та додержанні обмежень і заборон, установлених законодавством з питань проходження служби в митних органах, і ґрунтується на особистій відповідальності за доручену справу та на засадах єдиноначальності і централізації управління. Беручи до уваги щойно приведене, вважаємо доцільним дисциплінарну відповідальність визначити як особливий правовий стан суб’єктів дисциплінарних правовідносин (заохочувальних і охоронних), що наступає при вчиненні винною особою дисциплінарного проступку.

Слід зазначити що у п.22 закріплено поняття дисциплінарного правопорушення як протиправного, винного (умисного чи необережного) діяння (дії чи бездіяльності) посадової особи митної служби, тобто невиконання урочистого зобов’язання посадових осіб митної служби, зокрема невиконання або неналежне виконання нею своїх службових обов’язків, перевищення повноважень, порушення обмежень і заборон, установлених законодавством з питань проходження служби в митних органах, або вчинення інших дій які дискредитують не тільки посадову особу митної служби, а й митну службу України [108].

Викладене вище дозволяє визначити основні цілі дисциплінарної відповідальності посадових осіб митних органів. До таких ми відносимо: виховання працівників у дусі неухильного дотримування службової дисципліни, виховання у підлеглих високих професійних і ділових якостей, сумлінного ставлення до виконання своїх службових обов’язків, поваги до прав і свобод громадян, їх честі та гідності; додержання чинного законодавства у службовій діяльності та безумовного виконання правил внутрішнього трудового розпорядку митного органу; загальне та індивідуальне попередження дисциплінарних правопорушників; покарання правопорушника; поєднання повсякденної вимогливості керівників до підлеглих з постійним піклуванням про них, виявленням поваги до їх честі та гідності, забезпеченням соціальної справедливості. Однак, головне цільове призначення заходів дисциплінарної відповідальності, на нашу думку, полягає у тому, щоб шляхом стимулювання сумлінної службової діяльності виховувати у посадових осіб митних органів бажання працювати краще, дотримуватися службової дисципліни, а в разі вчинення дисциплінарного правопорушення понести справедливе покарання.

Вважаємо доцільним вище приведені цілі дисциплінарної відповідальності закріпити в одному із пунктів чинного Дисциплінарного статуту митної служби України.

З питанням про цілі дисциплінарної відповідальності посадових осіб митних органів пов’язане питання про її принципи, під якими ми розуміємо основні ідеї (закономірності, основні положення, керівні начала) в яких сконцентрована сутність та загальні ознаки дисциплінарної відповідальності. До таких принципів ми відносимо: законність; гласність; обґрунтованість; об’єктивність; справедливість; індивідуалізацію відповідальності; невідворотність; виховання працівника через застосування дисциплінарної відповідальності; загальну та спеціальну превенцію.

На нашу думку, вище приведені принципи дисциплінарної відповідальності також повинні дістати законодавче закріплення у Дисциплінарному статуті митної служби України.

У п.4 Дисциплінарного статуту митної служби України зазначено, що кожна посадова особа митної служби зобов’язана: додержуватися Конституції України, Митного кодексу України, цього Статуту та інших законів України; поважно ставитися до громадян, не порушувати їх прав і свобод, не принижувати їх честі та гідності; додержуватися порядку та умов проходження служби в митних органах, не допускати вчинків, не сумісних із статусом посадової особи митної служби; у службовій діяльності бути чесним, об’єктивним та дотримуватись урочистого зобов’язання; додержуватися норм професійної етики, виявляти повагу до керівників і один до одного, не вчиняти дій, що можуть призвести до приниження честі та гідності громадян, втрати незалежності та об’єктивності під час виконання службових обов’язків; надійно зберігати службову документацію, зброю, спеціальні засоби захисту, митне забезпечення та службові посвідчення; додержуватися правил носіння форменого одягу; зберігати державну таємницю, конфіденційну, а також іншу охоронювану законом інформацію, що є власністю держави, фізичних та юридичних осіб; сприяти керівникам у зміцненні службової дисципліни в митних органах; бути взірцем виконання службових обов’язків, виявляти високий рівень культури, професіоналізм, витримку і тактовність [108].

За невиконання вище приведених обов’язків та тих, які визначені у п.22 Дисциплінарного статуту митної служби України до посадових осіб митної служби можуть бути застосовані такі види дисциплінарних стягнень: 1) зауваження; 2) догана; 3) затримання на період до одного року присвоєння чергового спеціального звання; 4) пониження у спеціальному званні на один ступінь; 5) попередження про неповну службову відповідність; 6) звільнення з митного органу.

Для притягнення посадової особи митного органу до дисциплінарної відповідальності необхідна наявність двох умов: по-перше, якщо дія (бездіяльність) є протиправною; по-друге, якщо протиправна дія (бездіяльність) є винною, тобто вчинена навмисне або з необережності, інакше кажучи, невиконання посадовою особою службових обов’язків.

У п.25 Дисциплінарного статуту митної служби України передбачені обставинами, які виключають можливість застосування дисциплінарних стягнень, а саме: 1) відсутність події чи складу дисциплінарного правопорушення; 2) закінчення шестимісячного строку від дня вчинення дисциплінарного правопорушення; 3) закінчення місячного строку від дня виявлення дисциплінарного правопорушення, не рахуючи часу відсторонення посадової особи митної служби від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, перебування її у відпустці чи у відрядженні або часу проведення службового розслідування (якщо воно проводилося); 4) вчинення дій посадовою особою митної служби у стані крайньої необхідності або необхідної оборони.

Таким чином, дисциплінарна відповідальність посадових осіб митних органів відрізняється від загального порядку дисциплінарної відповідальності інших працівників:

1) суб’єктним складом;

2) формами і видами стягнень;

3) колом осіб, уповноважених накласти стягнення;

4) підставами і порядком накладення й оскарження стягнень.

Означене дозволяє визначити наступні особливості дисциплінарної відповідальності посадових осіб митних органів: 1) порядок притягання до дисциплінарної відповідальності цієї категорії осіб регулюється спеціальним законодавством; 2) правові норми, за порушення яких передбачено дисциплінарну відповідальність містяться у нормативно-правових актах різної юридичної сили (від законів до наказів начальників митних органів); 3) наявність специфічних заходів дисциплінарного впливу, які перераховані у п.23 Дисциплінарного статуту митної служби України; 4) відповідальність наступає за порушення не тільки правових норм, але й за порушення етично-моральних правил поведінки; 5) визначення переліку діянь, які є порушеннями службової дисципліни, а також тих із них за які може застосовуватись найсуворіше дисциплінарне стягнення — звільнення посадової особи митної служби.

З метою забезпечення контролю за додержанням посадовими особами митних органів України вимог Порядку створення зон митного контролю та їх функціонування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. № 1947, а також попередження випадків зловживань посадовими особами митних органів України своїм службовим становищем Наказом Державної митної служби України від 26 липня 2005 р. № 790 було вказано установити, що під час виконання службових обов’язків посадовим особам митних органів забороняється: в’їжджати в зони митного контролю на транспортних засобах, що їм належать (на керування якими вони мають право); користуватися в зонах митного контролю та пунктах пропуску через державний кордон України засобами зв’язку (крім службових); мати при собі в зонах митного контролю готівкові кошти: а) в іноземній валюті; у національній валюті (понад 100 грн.) [192].

Іншим наказом Державної митної служби від 24 травня 2004 р. № 380 було затверджено Положення про профілактику правопорушень, пов’язаних із здійсненням службової діяльності працівниками митної служби України, у якому визначено: 1) завдання профілактики правопорушень; 2) об’єкти профілактики правопорушень у митній службі; 3) структурні підрозділи та посадові особи, уповноважені для здійснення профілактики правопорушень; 4) види, методи й форми профілактики правопорушень у митній службі України; 5) основні вимоги, що пред’являються до профілактичних заходів у митній службі України; 6) порядок проведення профілактичних заходів у митній службі України [193].

Наказом Державної митної служби від 29 липня 2002 р. № 408 затверджено Порядок проведення службових розслідувань у митних органах України, в якому визначено підстави для проведення службового розслідування, права й обов’язки посадових осіб митних органів під час його проведення, встановлено процедуру розслідування [194].

Підводячи підсумок розгляду особливостей дисциплінарної відповідальності посадових осіб митних органів зазначимо, що з метою підвищення службової дисципліни в митних органах необхідно: переглянути посадові інструкції посадових осіб та чітко визначити в них повноваження, обов’язки та відповідальність; забезпечити здійснення систематичного контролю з боку керівників структурних підрозділів митних органів за якістю роботи підлеглих; поєднувати методи переконання та заохочення із дисциплінарними стягненнями; об’єктивно визначати ступінь вини працівників, забезпечувати послідовний і принциповий підхід до оцінки їх дій і визначення виду стягнення.

Наявність у посадової особи митних органів права вчиняти владні дії визначає особливості її адміністративної відповідальності. До адміністративної відповідальності можуть бути притягнуті посадові особи митних органів: 1) при порушенні власними діями встановлених правил; 2) при дачі підлеглим вказівок (наказів, розпоряджень), що суперечать цим правилам; 3) за невжиття заходів для забезпечення дотримання правил підлеглими їм особами, якщо забезпечення дотримання цих правил входить у коло службових обов’язків конкретної посадової особи митного органу. Наприклад, відповідно до п.3.3 Типового положення про митний пост, начальник митного поста відповідає за: якісне, повне та своєчасне виконання покладених на митний пост завдань; повне та своєчасне справляння податків, зборів (інших обов’язкових платежів) у зоні діяльності митного поста; дотримання посадовими особами митного поста вимог законодавства України; організацію роботи з виявлення й припинення контрабанди та порушень митних правил; організацію роботи з охорони праці, створення безпечних умов праці, забезпечення дотримання вимог пожежної безпеки [195].

Особливості адміністративної відповідальності посадових осіб митних органів визначаються ст.ст.14, 15 Кодексу України про адміністративні правопорушення [44], а також деякими іншими законодавчими актами [36; 163 та ін.]. Так, відповідно до ст.14 КпАП посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків. Згідно із ст.15 КпАП особи рядового і начальницького складу митних органів несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами. За порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів, митних правил, вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, порушення тиші в громадських місцях, неправомірне використання державного майна, незаконне придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації, невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, щодо подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора, ухилення від виконання законних вимог прокурора, порушення законодавства про державну таємницю, порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, ці особи несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах. До зазначених осіб не може бути застосовано виправні роботи і адміністративний арешт.

Особливістю адміністративної відповідальності працівників митних органів є й те, що органи (посадові особи), якім надано право розглядати справи про зазначені правопорушення, можуть замість накладання адміністративних стягнень передавати матеріали відповідним начальникам для вирішення питання про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності. Таким чином, у разі вчинення посадовою особою митного органу адміністративного проступку має місце заміна одного виду юридичної відповідальності на інший. Доцільність заміни адміністративної відповідальності дисциплінарною в даному випадку пояснюється особливостями служби в митних органах, особливим правовим статусом їх працівників, а відтак і специфікою юридичної відповідальності за порушення правових норм, які охороняються адміністративними санкціями.

Крім КпАП, посадові особи митних органів можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, які передбачені Законом України „Про боротьбу з корупцією” [163]. Питання про кримінальну, цивільно-правову та матеріальну відповідальність за корупційні діяння та правопорушення, пов’язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного законодавства. Так, відповідно зі ст.7 цього Закону, вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави будь-якого з передбачених у ст.1 цього Закону корупційних діянь, якщо вони не містять складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Статтею 8 передбачено адміністративну відповідальність за порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання функцій держави; ст.9 — за порушення вимог фінансового контролю; ст.10 — адміністративну відповідальність керівників за невжиття заходів щодо боротьби з корупцією; ст.11 — відповідальність за умисне невиконання своїх обов’язків по боротьбі з корупцією [163].

Означене вище дозволяє окреслити наступні особливості адміністративної відповідальності посадових осіб митних органів: 1) відповідальність за адміністративні правопорушення цієї категорії осіб здебільшого відбувається за дисциплінарним статутом митної служби України; 2) відповідальність за деякі правопорушення (вичерпний перелік яких міститься у ч.1 статті 15 КпАП) наступає на загальних підставах; 3) до посадових осіб митних органів не застосовуються такі види адміністративних стягнень як виправні роботи та адміністративний арешт; 4) наявність права у органів (посадових осіб), замість накладання адміністративних стягнень передавати матеріали про правопорушення відповідним органам (посадовим особам) для вирішення питання про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності; 5) наявність трьох випадків, які визначають особливості статусу посадової особи як суб’єкта відповідальності: а) відповідальність за загальні проступки; б) відповідальність за проступки з кваліфікуючим складом; в) відповідальність за дії юридичної особи; 6) адміністративна відповідальність застосовується органами або посадовими особами, з якими порушник не пов’язаний відносинами підлеглості по роботі чи по службі.

Таким чином, відповідальність посадових осіб митних органів є одним із елементів зворотного зв’язку між ними та фізичними чи юридичними особами під час правовідносин, як виникають, змінюються або припиняються з питань реалізації прав, свобод та законних інтересів суб’єктів цих відносин у сфері митної діяльності. Вважаємо, що під час вирішення питання про притягнення посадової особи до одного з передбачених видів юридичної відповідальності принциповим має бути визначення: 1) суспільної небезпеки (шкоди) правопорушення; 2) обставин, за яких його вчинено; 3) форм вини; 4) обставин, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність; 5) попередньої поведінки службовця, його ставлення до виконання своїх обов’язків на службі.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

1. Права посадових осіб митних органів зведено у дві групи:
2. 1) загальні, тобто ті, які мають усі посадові особи незалежно від місця служби чи займаної посади;
3. 2) спеціальні (спеціалізовані), які залежать від органу в якому проходить службу посадова особа та від посади яку вона займає.
4. До ознак як загальних, так і спеціальних прав посадових осіб митних органів ми відносимо: 1) надані державою, і як слід носять офіційний характер;
5. 2) за перешкоджання реалізації законних прав посадових осіб органів митної служби передбачена юридична відповідальність;
6. 3) вони прямо пов’язані з виконанням посадових обов’язків, як правило, реалізуються з метою виконання визначених законодавчими актами посадових обов’язків;
7. 4) можуть мати як зовнішнє, так і внутрішнє спрямування;
8. 5) їм властивий як особистісний, так і організаційно-розпорядчий чи адміністративно-господарський характер;
9. 6) залежать від обсягу компетенції посадової особи (наприклад керівник чи представник влади);
10. 7) чим вищу посаду обіймає посадова особа, тим більшим об’ємом прав вона володіє;
11. 8) створюють реальні можливості для виконання службових обов’язків, виступають гарантією діяльності службовця;
12. 9) носять владний характер, що надає посадовій особі право: здійснювати підбір і розміщення кадрів; забезпечувати чіткий розподіл завдань між підлеглими; здійснювати керівництво їх діяльністю; затверджувати положення та посадові інструкції, які закріплюють обсяг службових повноважень підлеглих по службі осіб; приймати управлінські рішення, які є результатом їх свідомої і вольової дії та ін.;
13. 10) на відміну від основних суб’єктивних прав службові права не можуть використовуватися в особистих цілях посадовою особою, у протилежному випадку це розцінюється як службовий проступок, а іноді – як кримінально-каране діяння, наприклад, зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень.
14. Обов’язки посадових осіб митних органів, так само як і їх права зведено у дві групи: загальні та спеціальні.
15. До ознак загальних та спеціальних обов’язків посадових осіб митних органів віднесено такі: 1) за їх допомогою визначається необхідна службова поведінка; 2) визначається сутність службової діяльності посадової особи; 3) конкретизують покладені на посадову особу службові завдання; 3) визначають певні межі поведінки посадових осіб при здійсненні завдань та функцій, визначених конкретними посадами; 4) обов’язки посадових осіб охоплюють встановлені для них заборони та обмеження.
16. У Главі 63 Розділу ХХ Митного кодексу України доцільно передбачити окремі статті із такими назвами: „Загальні права посадових осіб органів митної служби”, „Загальні обов’язки посадових осіб органів митної служби” в яких була б передбачена система таких прав та обов’язків, які характерні для будь-якої посадової особи незалежно від місця проходження служби, вислуги чи займаної посади. За основу пропонуємо взяти приведений нами у дисертації перелік загальних прав та обов’язків посадових осіб органів митної служби. Більш того, в усіх нормативних актах, що визначають спеціальний правовий статус посадових осіб митних органів в обов’язковому порядку необхідно чітко формулювати їх права та обов’язки, оскільки через них відбувається і відображення виконуваних ними посадових функцій.
17. Обмеження, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів визначено як обумовлені нормативними актами умови, заборони, правила, яких вони повинні дотримуватись (виконувати, не порушувати), і які у зв’язку з цим визначають межі їх належної, необхідної та допустимої поведінки.
18. Усі обмеження, які пов’язані із службою в органах митної служби зведено у дві групи: 1) обмеження, які пов’язані з прийняттям на державну службу; 2) обмеження, які пов’язані з проходженням державної служби посадовими особами митних органів.
19. Беручи до уваги те, що: по-перше, частиною 3 ст.37 Конституції України передбачено заборону щодо створення і діяльності політичних партій в органах виконавчої влади, військових формуваннях та інших державних установах і організаціях; по-друге, те що ч.1 ст.414 МКУ прямо вказує на те, що посадові особи митної служби України не можуть бути членами політичних партій, а також те, що у ч.3 ст.6 Закону України „Про політичні партії в Україні” в якій визначено коло суб’єктів, які не можуть бути членами політичних партій не вказано працівників митних органів, вважаємо доцільним ч.3 ст.6 цього Закону доповнити і таким суб’єктом політичного нейтралітету як працівники органів державної митної служби, що повинно бути закріплено пунктом 7 ч.3 ст.6 Закону України „Про політичні партії в Україні”.
20. Обмеженням, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів притаманні такі ознаки: 1) вони є одним із елементів правового статусу посадових осіб митних органів; 2) зумовлені специфікою виконуваних посадовими особами митних органів завдань та функцій; 3) стосуються як прийняття на державну службу, так і проходження державної служби посадовими особами митних органів; 4) їх метою є забезпечення: а) ефективного функціонування державної служби; б) встановлення правових перешкод можливому зловживанню службовим становищем; в) умов для незалежності службової діяльності; г) дотримання державними службовцями прав і свобод громадян; 5) мають абсолютний характер, тобто вони діють на протязі всього часу проходження служби і не можуть бути відмінені чи замінені іншими положеннями; 6) закріплення додаткових обмежень: досягнення передбаченого віку; наявність відповідних ділових і моральних якостей, освітнього рівня, стану здоров’я та ін.; 7) посадові особи митних органів, які претендують на зайняття певної посади попереджаються про встановлені щодо них обмеження; 8) порушення передбачених обмеження тягне за собою притягнення посадової особи до одного з видів відповідальності; 9) спрямовані на підвищення відповідальності при здійсненні службових повноважень.
21. Беручи до уваги те, що у чинному МКУ обмеження подаються у несистематизованому порядку (правовому регулюванню обмежень присвячено чотири статті), доцільним є передбачення у ньому двох статей за назвами: 1) „Обмеження, які стосуються прийняття на службу до митних органів посадових осіб”; 2) „Обмеження, які пов’язані із проходження державної служби посадовими особами митних органів” до змістовної частини яких включити перелік обмежень, які ми привели у відповідному підрозділі дисертації.
22. Гарантії посадових осіб митних органів визначено як систему нормативно-закріплених умов (засобів, способів), які забезпечують реалізацію, охорону і захист їх прав, свобод, інтересів та здійснення посадових обов’язків.
23. Гарантії як елемент правового статусу посадової особи митної служби України поділено на такі групи: економічні; службові; соціальні.
24. До ознак гарантій посадових осіб митних органів ми відносимо: 1) закріплені в нормативних актах, як правило законодавчих; 2) дуже різноманітні за своєю природою та характером; 3) зміст правових гарантій залежить від особливостей службових правовідносин, учасниками яких є посадова особа; 4) за їх допомогою здійснюється забезпечення прав, свобод чи законних інтересів посадових осіб, а також забезпечення виконання покладених на них обов’язків; 5) вони спрямовані на створення умов для реалізації прав, обов’язків, свобод та інтересів посадових осіб, їх охорону та захист; 6) їх забезпечення здійснюється за допомогою примусу; 7) впливають, з одного боку, на престиж служби в митних органах, з другого – на ефективність службово-трудової діяльності; 8) вони виступають як компенсація за обмеження та заборони у діяльності посадових осіб митних органів; 9) встановлюються на весь час проходження служби.
25. Беручи до уваги те, що у чинному МКУ гарантії посадових осіб митних органів подаються у несистематизованому порядку, пропонуємо передбачити в його Главі 63, Розділу ХХ три окремі статті з відповідними назвами: „Економічні гарантії”, „Службові гарантії” та „Соціальні гарантій”, в яких нормативно та у систематизованому вигляді було б закріплено ті види гарантій, які ми проаналізували у відповідному підрозділі дисертації.
26. Необхідним є підвищення стимулюючої ролі заробітної плати, основу якої повинні складати посадові оклади, а також оклади за звання та за вислугу років, які необхідно збільшити у 3-4 рази, з одного боку, і зменшити розміри доплат і надбавок до грошового утримання, а також інших видів додаткових виплат – з другого, що надасть змогу вирівняти розмір грошового забезпечення посадових осіб незалежно від місця їх служби. Отже, посадовий оклад, оклади за звання та за вислугу років мають стати основним елементом у системі оплати плати посадових осіб митних органів. Одночасно доцільно вирішити питання не лише про грошову винагороду за виконання якихось особливих завдань, а й за результати роботи за рік, зокрема виплати щорічної грошової винагороди.
27. У разі неможливості працевлаштування службовця митного органу під час ліквідації, реорганізації останнього або скороченні його штату, необхідно законодавчо передбачити можливість перепідготовки такого службовця за іншою спеціальністю, із збереженням на період навчання заробітної плати та стажу його державної служби.
28. Юридичну відповідальність посадових осіб митних органів визначено як застосування до правопорушника, який вчинив протиправне, винне (умисне чи необережне) діяння (дію чи бездіяльність) передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, які виражаються у формі певних обмежень.
29. До ознак юридичної відповідальності посадових осіб митних органів віднесено такі: вона є одним із елементів правового статусу посадової особи митного органу; зумовлена характером організаційно-службового положення посадових осіб у відповідному митному органі (установі, службі тощо), які наділені як внутрішніми, так і зовнішніми владними повноваженнями; виникає лише у межах службово-трудових відносин; її зміст залежить від виду службової діяльності чи характеру виконуваних службових завдань; характеризується підвищеним ступенем відповідальності, що пов’язано в першу чергу із встановленням підвищених санкцій за правопорушення, які пов’язані з виконанням службових завдань; з одного боку, вона є засобом впливу на неправомірну поведінку посадових осіб митних органів, з другого – виступає формою захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у державі від неправомірних дій посадових осіб; наявність спеціальних заходів відповідальності за службові правопорушення (затримання на період до одного року присвоєння чергового спеціального звання; пониження у спеціальному званні на один ступінь); можливість одночасного притягнення посадової особи за вчинення правопорушення до дисциплінарної та кримінальної відповідальності (дисциплінарної та адміністративної; дисциплінарної та матеріальної); відповідальність настає: по-перше, за правопорушення, вчинені посадовою особою особисто; по-друге, за дії підлеглих їй по службі осіб.
30. Беручи до уваги те, що у п.22 ст.92 Конституції України зазначено, що засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України пропонуємо у Главі 63 Розділу ХХ МКУ передбачити окрему статтю такого змісту: „Посадові особи митної служби у межах наданих повноважень самостійно приймають рішення і несуть за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну, адміністративну, цивільну, матеріальну чи кримінальну відповідальність згідно із законодавством”.

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у різних галузях юриспруденції, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення теоретико-правових засад правового статусу посадових осіб митної служби України.

До основних результатів, одержаних внаслідок проведеного дослідження, віднесено:

з теоретичних питань:

1. Особливість державної служби в митних органах полягає у тому, що їй характерні ознаки, як цивільної, так і мілітаризованої служби, однак останні переважають, що, насамперед, обумовлено наявністю: Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України; Дисциплінарного статуту митної служби України; спеціальних звань; форменого одягу; права зберігання, носіння та застосування вогнепальної зброї. Як слід, зроблено висновок, що одна частина державних службовців митних органів є мілітаризованими, інша – цивільними.
2. Посадових осіб органів митної служби визначено, як працівників митних органів, яким присвоєно спеціальне звання, на яких законодавчими актами покладено здійснення митної справи та які у зв’язку з цим наділені зовнішніми або внутрішніми державно-владними повноваженнями, здійснюють організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, мають право здійснювати юридично-значимі дії, і несуть підвищену відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків.
3. Посадових осіб митних органів класифіковано за такими критеріями: 1) за напрямком (сферою) діяльності на: а) посадових осіб, які мають лише внутрішньо-організаційні владні повноваження (як правило це керівники, заступники керівників експлуатаційних, транспортних, інформаційно-аналітичних, кадрових та інших підрозділів забезпечення); б) посадових осіб, які мають владні повноваження лише публічного характеру (інспектори митної служби та прирівняні до них особи); в) посадових осіб, які мають владні повноваження як публічного, так і внутрішньо-організаційного характеру (керівники, заступники керівників регіональних митниць, митниць, митних постів, керівники та їх заступники підрозділів митної варти); 2) за характером посадових повноважень на: а) керівників (заступників керівників), які наділені владними повноваженнями як зовнішнього, так і внутрішнього характеру; б) представників влади, які наділені державно-владними повноваженнями до осіб не підлеглих їм по службі.
4. До ознак посадової особи митних органів ми відносимо: 1) це фізична особа, громадянин України, який досяг 18-річного віку і здатний за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я виконувати завдання, покладені на митну службу України; 2) виконує свою діяльність від імені держави та за її дорученням; 3) приймає присягу державного службовця або урочисте зобов’язання посадових осіб митної служби України; 4) особа, якій, як правило присвоєно спеціальне звання; 5) особа, яка здійснює організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції у зв’язку з чим наділена зовнішніми чи внутрішніми повноваженнями владного характеру що допомагає їй здійснювати вплив на інших осіб; 6) законні розпорядження посадової особи митних органів є обов’язковими для виконання; 7) наявність встановлених обмежень щодо здійснення окремих видів діяльності (ст.ст.414, 415, 416 МКУ); 8) дії посадової особи митних органів тягнуть за собою певні юридичні наслідки, які встановлюють, змінюють чи припиняють правовідносини; 9) одержує заробітну плату за рахунок державних коштів; 10) перебуває під соціально-правовим захистом, який передбачено законодавчими актами.
5. Правовий статус посадових осіб органів митної служби визначено як передбачену в нормативно-правових актах систему обов’язків, прав, обмежень, гарантій та відповідальності особливої категорії службовців на яких законодавчими актами покладено здійснення митної справи.
6. Проходження служби посадовими особами митних органів об’єднує правові норми, які регулюють такі питання: 1) прийняття на державну службу (призначення на посаду); 2) прийняття присяги та урочистого зобов’язання посадових осіб митної служби; 3) порядок присвоєння спеціальних звань; 4) стажування; 5) встановлення умов проходження державної служби, зокрема визначення посадових повноважень та відповідальності, режиму робочого часу та часу відпочинку (відпусток), грошового та матеріального забезпечення та ін.; 6) забезпечення безпеки під час виконання службових обов’язків; 7) соціально-правовий захист службовців; 8) організацію професійної підготовки службовців; 9) сумісництво; 10) заохочення; 11) оцінювання професійної діяльності; 12) просування (переміщення) по службі; 13) припинення державної служби.
7. Права і обов’язки посадових осіб митних органів зведено у дві групи: 1) загальні, тобто ті, які мають усі посадові особи незалежно від місця служби чи займаної посади; 2) спеціальні (спеціалізовані), які залежать від органу в якому проходить службу посадова особа та від посади яку вона займає.
8. До ознак як загальних, так і спеціальних прав посадових осіб митних органів віднесено: 1) надані державою, і як слід носять офіційний характер; 2) за перешкоджання реалізації законних прав посадових осіб органів митної служби передбачена юридична відповідальність; 3) вони прямо пов’язані з виконанням посадових обов’язків, як правило, реалізуються з метою виконання визначених законодавчими актами посадових обов’язків; 4) можуть мати як зовнішнє, так і внутрішнє спрямування; 5) їм властивий як особистісний, так і організаційно-розпорядчий чи адміністративно-господарський характер; 6) залежать від обсягу компетенції посадової особи (наприклад керівник чи представник влади); 7) чим вищу посаду обіймає посадова особа, тим більшим об’ємом прав вона володіє; 8) створюють реальні можливості для виконання службових обов’язків, виступають гарантією діяльності службовця; 9) носять владний характер, що надає посадовій особі право: здійснювати підбір і розстановку кадрів; забезпечувати чіткий розподіл завдань між підлеглими; здійснювати керівництво їх діяльністю; затверджувати положення та посадові інструкції, які закріплюють обсяг службових повноважень підлеглих по службі осіб; приймати управлінські рішення, які є результатом їх свідомої і вольової дії та ін.; 10) на відміну від основних суб’єктивних прав службові права не можуть використовуватися в особистих цілях посадовою особою, у протилежному випадку це розцінюється як службовий проступок, а іноді – як кримінально-каране діяння, наприклад, зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень.
9. До ознак загальних та спеціальних обов’язків посадових осіб митних органів віднесено такі: 1) за їх допомогою визначається необхідна службова поведінка; 2) визначається сутність службової діяльності посадової особи; 3) конкретизують покладені на посадову особу службові завдання; 3) визначають певні межі поведінки посадових осіб при здійсненні завдань та функцій, визначених конкретними посадами; 4) обов’язки посадових осіб охоплюють встановлені для них заборони та обмеження.
10. Обмеження, які пов’язані із професійною діяльністю посадових осіб митних органів визначено як обумовлені нормативними актами умови, заборони, правила, яких вони повинні дотримуватись (виконувати, не порушувати), і які у зв’язку з цим визначають межі їх належної, необхідної та допустимої поведінки.
11. Усі обмеження, які пов’язані із службою в органах митної служби зведено у дві групи: 1) обмеження, які пов’язані з прийняттям на державну службу; 2) обмеження, які пов’язані з проходженням державної служби посадовими особами митних органів.
12. Гарантії посадових осіб митних органів визначено як систему нормативно-закріплених умов (засобів, способів), які забезпечують реалізацію, охорону і захист їх прав, свобод, інтересів та здійснення посадових обов’язків.
13. Гарантії як елемент правового статусу посадової особи митної служби України поділено на такі групи: економічні; службові; соціальні.
14. До ознак гарантій посадових осіб митних органів віднесено: 1) закріплені в нормативних актах, як правило законодавчих; 2) дуже різноманітні за своєю природою та характером; 3) зміст правових гарантій залежить від особливостей службових правовідносин, учасниками яких є посадова особа; 4) за їх допомогою здійснюється забезпечення прав, свобод чи законних інтересів посадових осіб, а також забезпечення виконання покладених на них обов’язків; 5) вони спрямовані на створення умов для реалізації прав, обов’язків, свобод та інтересів посадових осіб, їх охорону та захист; 6) їх забезпечення здійснюється за допомогою примусу; 7) впливають, з одного боку, на престиж служби в митних органах, з другого – на ефективність службово-трудової діяльності; 8) вони виступають як компенсація за обмеження та заборони у діяльності посадових осіб митних органів; 9) встановлюються на весь час проходження служби.
15. Юридичну відповідальність посадових осіб митних органів визначено як застосування до правопорушника, який вчинив протиправне, винне (умисне чи необережне) діяння (дію чи бездіяльність) передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, які виражаються у формі певних обмежень.

з удосконалення нормативно-правових актів з досліджуваних питань:

1. Беручи до уваги те, що консультативно-дорадчі функції може виконувати будь-яка особа необхідним є виключення цього словосполучення як класифікаційної ознаки з понять посадової особи, які закріплені в ст.2 Закону України „Про державну службу” та ст.407 Митного кодексу України.
2. Вважаємо, доцільним в Законі України „Про державну службу” визначити поняття: 1) посадових осіб, як осіб, які наділені зовнішніми або внутрішніми державно-владними повноваженнями, здійснюють організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, мають право здійснювати юридично-значимі дії, які спричиняють виникнення, зміну чи припинення правових відносин, і несуть у зв’язку з цим підвищену відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх посадових обов’язків; та 2) службових осіб, як всіх інших державних службовців, крім посадових осіб.
3. З метою залучення до служби в митних органах професіоналів необхідно в ст.412 МКУ передбачити норму такого змісту: „На службу до митних органів приймаються громадяни України на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законодавчими актами України. Порядок проведення конкурсу регулюється Положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних службовців митних органів підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніш як за один місяць до проведення конкурсу. Забороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та документи, подання яких не передбачено законодавством України”.
4. Вважаємо доцільним в ст.413 МКУ передбачити норму такого змісту: „Відмова державного службовця від прийняття присяги чи урочистого зобов’язання є підставою для припинення державної служби”.
5. Передбачення в Положенні про спеціальні звання посадових осіб митної служби України того, що „термін перебування працівника митної служби у відпустці з догляду за дитиною не зараховується до терміну перебування у спеціальному званні” є дискримінаційним та таким, що порушує норми трудового законодавства, а отже повинен бути відмінений. У цьому ж положенні необхідно передбачити норму такого змісту: „Для забезпечення своєчасного присвоєння чергових спеціальних звань необхідні для цього документи оформляються заздалегідь, з таким розрахунком, щоб вони надійшли на розгляд начальника, який має право присвоювати відповідне спеціальне звання, до дня закінчення встановленого строку вислуги років у спеціальному званні”, що дисциплінує існуючу процедуру підготовки подань про присвоєння спеціальних звань.
6. Вважаємо доцільним в МКУ передбачити окрему статтю під назвою: „Відпустки державних службовців митних органів”, в якій визначити, що службовцям органів митної служби надається щорічна відпустка тривалістю не менше 30 календарних днів, якщо підзаконними актами не передбачено більш тривалої відпустки, із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати та з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу на умовах і в порядку передбачених КЗпП України.
7. У п.35 Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України необхідно передбачити і такі види відпусток як: через хворобу та у зв’язку із закінчення навчання.
8. Вважаємо, що норма Примірного положення про преміювання працівників митних органів в якій йдеться про те, що „протягом дії дисциплінарного стягнення виплата одноразових премій працівникові не провадиться, за винятком премій до ювілейних дат і загальнодержавних свят” суперечить Закону України „Про Дисциплінарний статут митної служби України”, а тому повинна бути скасована. Це ми пояснюємо тим, що позбавлення премії є ніщо інше як додаткове дисциплінарне стягнення, однак в Законі України „Про Дисциплінарний статут митної служби України” про додаткові дисциплінарні стягнення нічого не говориться.
9. Беручи до уваги те, що в ст.417 МКУ мова йде тільки про деякі види системи професійної підготовки, зокрема про підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників митної служби доцільним буде перейменування цієї статті, яка повинна називатись: „Система професійної підготовки державних службовців митних органів України”. До складових цієї підготовки крім тих, які вказані в МКУ ми також відносимо: наставництво; практику; службову підготовку; навчання під час проведення постійно діючих галузевих та міжгалузевих семінарів, науково-практичних конференцій, круглих столів; навчання в наукових школах, які також повинні дістати нормативне закріплення.
10. На нашу думку, в ст.415 МКУ доцільно передбачити норму такого змісту: „Як виняток, за необхідності та лише за згодою (проханням) службовця органів митної служби і з дозволу його керівника, посадовій особі митного органу може бути дозволено виконання, крім її основної, й іншої регулярно оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час в тому ж митному органі”.
11. Вважаємо доцільним в Законі України „Про Дисциплінарний статут митної служби України” передбачити і такі види заохочення як: присвоєння спеціального звання, вищого на один ступінь від звання, передбаченого на займаній посаді; позачергове надання житла; надання безкоштовної путівки у санаторій; надання додаткової відпустки до 20 діб.
12. Необхідним є доповнення ст.410 МКУ нормою такого змісту: „Заміщення вакантних посад керівників регіональних митниць та митниць здійснюється на умовах конкурсу з обов’язковим інформуванням про його процедуру громадськості”.
13. Зважаючи на те, що в п.12 ст.92 Конституції України закріплено, що виключно законами України визначаються основи державної служби, до яких, без всякого сумніву можна віднести й інститут проходження служби та те, що на даний час різні його аспекти регулюються численними підзаконними актами вважаємо доцільним в Митному кодексі України передбачити окремий Розділ під назвою: „Проходження державної служби в органах митної служби”, в якому були б поміщені статті, які визначатимуть загальні засади: прийняття на державну службу (призначення на посаду); прийняття присяги та урочистого зобов’язання посадових осіб митної служби; присвоєння спеціальних звань; стажування; визначення посадових повноважень та відповідальності, режиму робочого часу та часу відпочинку (відпусток), грошового та матеріального забезпечення; забезпечення безпеки під час виконання службових обов’язків; соціально-правового захисту службовців; організації професійної підготовки службовців; оцінювання професійної діяльності; просування (переміщення) по службі; припинення державної служби.
14. У Главі 63 Розділу ХХ Митного кодексу України доцільно передбачити окремі статті із такими назвами: „Загальні права посадових осіб органів митної служби”, „Загальні обов’язки посадових осіб органів митної служби” в яких була б передбачена система таких прав та обов’язків, які характерні для будь-якої посадової особи незалежно від місця проходження служби, вислуги чи займаної посади. За основу пропонуємо взяти приведений нами у дисертації перелік загальних прав та обов’язків посадових осіб органів митної служби. Більш того, в усіх нормативних актах, що визначають спеціальний правовий статус посадових осіб митних органів в обов’язковому порядку необхідно чітко формулювати їх права та обов’язки, оскільки через них відбувається і відображення виконуваних ними посадових функцій.
15. Беручи до уваги те, що: по-перше, частиною 3 ст.37 Конституції України передбачено заборону щодо створення і діяльності політичних партій в органах виконавчої влади, військових формуваннях та інших державних установах і організаціях; по-друге, те що ч.1 ст.414 МКУ прямо вказує на те, що посадові особи митної служби України не можуть бути членами політичних партій, а також те, що у ч.3 ст.6 Закону України „Про політичні партії в Україні” в якій визначено коло суб’єктів, які не можуть бути членами політичних партій не вказано працівників митних органів, вважаємо доцільним ч.3 ст.6 цього Закону доповнити і таким суб’єктом політичного нейтралітету як працівники органів державної митної служби, що повинно бути закріплено пунктом 7 ч.3 ст.6 Закону України „Про політичні партії в Україні”.
16. Зважаючи на те, що у чинному МКУ обмеження подаються у несистематизованому порядку (правовому регулюванню обмежень присвячено чотири статті), доцільним є передбачення у ньому двох статей за назвами: 1) „Обмеження, які стосуються прийняття на службу до митних органів посадових осіб”; 2) „Обмеження, які пов’язані із проходження державної служби посадовими особами митних органів” до змістовної частини яких включити перелік обмежень, які ми привели у відповідному підрозділі дисертації.
17. Беручи до уваги те, що у чинному МКУ гарантії посадових осіб митних органів подаються у несистематизованому порядку, пропонуємо передбачити в його Главі 63, Розділу ХХ три окремі статті з відповідними назвами: „Економічні гарантії”, „Службові гарантії” та „Соціальні гарантій”, в яких нормативно та у систематизованому вигляді було б закріплено ті види гарантій, які ми проаналізували у відповідному підрозділі дисертації.
18. Зважаючи на те, що у п.22 ст.92 Конституції України зазначено, що засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України пропонуємо у Главі 63 Розділу ХХ МКУ передбачити окрему статтю такого змісту: „Посадові особи митної служби у межах наданих повноважень самостійно приймають рішення і несуть за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну, адміністративну, цивільну, матеріальну чи кримінальну відповідальність згідно із законодавством”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. — № 38-39. — Ст.288.
2. Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.
3. Державна служба: організаційно-правові основи і шляхи розвитку / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Акад. правових наук України. Київський регіональний центр, 1999. – 272 с.
4. Про затвердження типової структури митниці: Наказ Державної митної служби України від 1 жовтня 2005 р. № 924.
5. Авер’яновВ.Б. Органи виконавчої влади в Україні/ НАН України: Ін‑т держави і права ім. Корецького. – К.: Ін. Юре, 1997. – 48 с.
6. Проценко Т.О. Органи виконавчої влади в регіонах України: шляхи вдосконалення: Монографія. – Ірпінь: АДПСУ, 2002. – 241 с.
7. Кисіль С.П. Центральні органи виконавчої влади України: стан і розвиток: Монографія. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького HAH України, 1999. — 78с.
8. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.
9. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 544 с.
10. КовальЛ. Адміністративне право України. Курс лекцій (Загальна частина). – К.: Основи, 1994. – 154с.
11. Про затвердження Положення про спеціальні звання працівників і курсантів навчальних закладів митної служби: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 р. № 900 // Урядовий кур’єр. – 2003. – 18 червня.
12. МанохинВ.М., АдушкинЮ.С., БагишаевЗ.А. Российское административное право: Учебник. – М.: Юристъ, 1996. – 472 с.
13. Тлумачний словник української мови. / Укладачі Ковальова Т.В., Коврига Л.П. – Харків: Синтекс, 2005. – 672 с.
14. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – 14-е изд., стереотип. – М.: Рус. яз., 1983. – 816 с.
15. БахрахД.Н. Государственная служба: основные понятия, ее составляющие, содержание, принципы // Государство и право. – 1996. – №12. – С.10-18.
16. Старилов Ю.Н. Институт государственной службы: содержание и структура. // Государство и право. — 1996. — №6. — С.14-24.
17. ПетришинО.В. Державна служба як проблема теорії держави і права // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – №1. – С.21-34.
18. Оболенський О. Ю. Державна служба: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2003. — 344 с.
19. КовальЛ.В. Адміністративне право України. – Київ: Вентурі, 1998. – 208 с.
20. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. — № 52. — Ст. 490.
21. Битяк Ю.П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія. — X.: Право, 2005. — 304 с.
22. Федеральный закон „Об основах государственной службы Российской Федерации” // Сборник законодательных актов Российской Федерации. – 1995. – №.31. – Ст.2990.
23. Манохин В.М. Советская государственная служба. — М.: Юрид. лит-ра, 1966. – 196 с.
24. Петров Г.И. Основы социалистического управления. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1974. – 478 с.
25. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. — Луцьк: Ред. вид. відд. „Вежа” Вол. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000. — 558 с.
26. Розенбаум Ю.А. Формирование управленческих кадров: социально-правовые проблемы. – М.: Наука, 1982. – 230 с.
27. Орзих М.П. Правовой статус должности руководителя в аппарате управления // Руководитель в аппарате государственного управления. — К.: Наукова думка, 1989. – 240 с.
28. Государственная служба: теория и организация. Курс лекций. / общ. ред. Охотского Е.В., Игнатова В.Г.— Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.— 640 с.
29. БахрахД.Н. Общие вопросы службы в государственных и общественных организациях / В Межвуз. сб. науч. труд.: „Служба в государственных и общественных организациях”. – Свердловск: Изд-во Сверд-го юрид.ин-та, 1988. – С.4-15.
30. Теоретичні засади вирішення проблем державного управління в Україні. Наукова доповідь. /Під заг. ред Ю.С. Шемшученка, В.Б. Авер’янова. – К., 1995. – 23 с.
31. Єдина номенклатура посад службовців // Бюлетень Державного комітету Ради Міністрів СРСР з питань праці і зарплати. – 1967. – №11.
32. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні: Указ Президента України від 22 липня 1998 р. // Урядовий кур’єр. – 1998. – 25 липня.
33. Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування / Авер’янов В.Б, Коліушко І.Б., Андрійко О.Ф., Голосніченко І.П., Коваленко В.Л.- К.: Вид-во УАДУ, 1999. — 51с.
34. Оболенський О.Ю. Теоретико-прикладні аспекти розвитку державної служби // Вісник державної служби України. – 1999. – № 2. – С. 78- 82.
35. Коваленко В. Проект нової редакції Закону України „Про державну службу” (авторський варіант). – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. – 25 с.
36. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 257.
37. Іншин М.І. Правове регулювання службово-трудових відносин в Україні. Монографія. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. – 337 с.
38. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.
39. Шишка Р.Б., Сергієнко В.В. Митне право України: Навч. посібник. – Харків: Еспада, 2002. – 296 с.
40. Про хабарництво: Декрет РНК РРФСР від 8 травня 1918 року // СУ РСФСР. – 1918. — № 35. – Ст. 467.
41. Аристотель. Сочинения: в 4 т. Том 4., М.: Мысль, 1984. – 682 c.
42. Іллічів М.О. Адміністративно-правове становище посадової особи органів внутрішніх справ України: Дис. … канд. юрид. наук. – 12.00.07. – Київ: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – 173 с.
43. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст.131.
44. Кодекс України про адміністративні правопорушення// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.
45. Евтихиев И.И., Власов В.А. Административное право СССР: Учебник для юридических институтов и факультетов. – М.: Юриздат. – 1946. – 431 с.
46. Петров Ю.А. К понятию должностного лица // Правоведение. – 1974. – №6. – С.36-42.
47. ПетришинО.В. Статус службової особи: природа, структура, спеціалізація.— К.: УНКВО, 1990.— 76 с.
48. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. – Х.: Консум, 1995. – 480с.
49. Петухов Г.Е., Васильев А.С. Понятие должностного лица в советском законодательстве и правовой науке // Правоведение. – 1980. – № 3. – С. 24-29.
50. Павленко П.І. Правовий статус службовця органів внутрішніх справ: проблеми загальної теорії: Дис. … канд. юрид. наук. – 12.00.01. – Донецьк: Донецький інститут внутрішніх справ при Донецькому національному університеті, 2003. – 164 с.
51. Старцев О.В. Адміністративно-правове регулювання відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади: Дис. … канд. юрид. наук. – 12.00.07. – Київ: Київський національний торговельно-економічний університет, 2003. – 220 с.
52. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Видавничий Дім „Ін-Юре”, 2002. — 668 с.
53. Алехин А.П., Кармолицкий А.П., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Учебник. – М.: ЗЕРЦАЛО, ТЕИС, 1996. – 640 с.
54. Усольцев А.Т. Должностное лицо в советском государственном управлении // Правоведение. – 1987. — № 3. – С. 15-17.
55. Агеева Е.А. Юридическая ответственность в государственном управлении: Социально-правовой аспект. – Л.: Издательство ЛГУ, 1990. – С. 112-113.
56. Калетник І.Г. Зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди службовими особами митних органів, в цивільному законодавстві України: Дис. … канд. юрид. наук. – 12.00.03. – Одеса: Одеська національна юридична академія, 2004. – 166 с.
57. Лысов М.Д. Ответственность должностных лиц по советскому уголовному праву. – Казань: Изд-во Казанского университета, 1972. – 176 с.
58. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Організація державної служби в Україні: Навчально–методичний посібник. – Одеса: Юридична література, 2002.– 328 с.
59. Советское административное право. Учебник для слушателей вузов МВД СССР. /Под ред. М.И. Еропкина.− К.: КВШ им. Ф.Э. Дзержинского, 1978. – 394 с.
60. Служба в государственных и общественных организациях. Межвуз. сб. науч. тр. /Свердлов. Юрид. ин-т им. Р.А. Руденко. – Свердловск: СЮИ, 1988. – 134 с.
61. Лебин Б.Д. Перфильев М.Н. Кадры аппарата управления в СССР. Социальные проблемы подбора и расстановки. – Ленинград: Наука, 1970. – 252 с.
62. Щербак А.И. Правовая ответственность должностных лиц аппарата государственного управления. – К.: Наук. думка, 1980. – 133 с.
63. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.: Юрид. лит., 1997. – 235 с.
64. Петришин О.В. Види державної служби: загальнотеоретичний підхід// Вісник Академії правових наук. – 2000. – № 23. – С. 116 -128 с.
65. Старилов Ю.Н. Служебное право. Учебник. — М.: Изд-во „БЕК”, 1996. — 698с.
66. Бахрах Д.Н. Государственная служба в Российской Федерации. – Екатеринбург, 1995. – 918 с.
67. Битяк Ю. Державна служба в Україні, її види // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 3 (22). – С.65-68.
68. Семенов В.М. Правоохранительные органы в СССР. – М.: ВШМ, 1990. – 232с.
69. Ремнев В.И. Некоторые причины административных деликтов, связанных с осуществлением государственной службы: Сб. науч. статей: „СССР – ГДР: Государственная служба”. — М., 1986. – С.138-148.
70. Про судову практику у справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 // Юридичний вісник. — № 28 (368). — 13-19 липня 2002 р.
71. Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб: Закон України від 11 липня 1995 р. // Голос України. – 1995. – 11 серпня. – № 151.
72. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15.
73. Про Службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992р.// Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №27. — Ст.382.
74. Цивільний кодекс України// Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
75. Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан в СССР. — Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1989. — 204 с.
76. Стратегія реформування системи державної служби в Україні: Затверджена Указом Президента України від 14 квітня 2000 р. № 599/2000 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 16. — Ст. 665.
77. Про схвалення Концепції розвитку законодавства про державну службу: Указ Президента України від 5 січня 2005 року № 1/2005. // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
78. Про затвердження Програми розвитку державної служби на 2005-2010 рр.: Постанова Кабінету Міністрів України від 8 червня 2004 р. № 746 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
79. Лазарев Б.М. Государственная служба /РАН Акад. Правовой ун-т при ин-те государства и права. − М.: „Знание”, 1993. – 216 с.
80. Усольцев А.Т. Должностное лицо в советском государственном управлении // Известия ВУЗов. Правоведение. – 1987. – №2.
81. Кононов П.И. Административная ответственность должностных лиц: Автореф. дисс… канд. юрид. наук: 12.00.07. − М., 1994. − 23 с.
82. Атаманчук Г.В. Обеспечение рациональности государственного управления. – М.: Юрид. лит., 1990. – 352с.
83. Петришин О.В. Поняття посадової особи державного апарату // Вісник Академії правових наук України. – 2000. — № 2. – С.37-45.
84. Митне право України:Навч. посібник / В.Я. Настюк, М.Г. Шульга. –Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. – 114 с.
85. Про затвердження наукової програми дослідження розвитку державної служби та вдосконалення кадрового забезпечення державного управління: Постанова Кабінету Міністрів України від 8 серпня 2001 р. № 953 // Урядовий кур’єр. – 14 серпня 2001 р.
86. Большой энциклопедический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1997. – Вип. VI. – 790с.
87. Социологический энциклопедический словарь / Ред.-координатор Г.В. Осипов; Ин-т соц.-полит. исслед. Рос АН, Ин-т социологии Рос. АН. – М.: Инфра М – Норма, 1998. – 486 с.
88. Політичний енциклопедичний словник: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів / Упорядники В.П.Горбатенко, А.Г.Саприкін / За ред. Ю.М.Шемчушенка, В.Д.Бабкіна — К.: Генеза, 1997. – 642с.
89. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Курс лекций / Издание 2-е, исправленное и дополненное. – М.: Манускрипт, 1996. – 312 с.
90. Теория государства и права. Учебник, / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1998. – 570 с.
91. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2001. – 640 с.
92. Общая теория государства и права: Академический курс в 2-х т. / Под ред. Марченко М.Н. — T.1: Теория государства. — Москва: Зерцало, 1998. – 416 с.
93. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
94. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.
95. Общая теория права: Учебник для юридических вузов / Ю.А. Дмитриев, И.Ф. Казьмин, В.В. Лазарев и др.; Под общ. ред. А.С. Пиголкина. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1996. — 384 с.
96. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.
97. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. — М.: Новый Юрист, 1999. — 240 с.
98. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2001. – 520 с.
99. РабіновичП.М. Основи загальної теорії права і держави. – Навч. посібн., вид. 3-є, зі змінами і доп. – К.: ІСДО, 1995. – 172 с.
100. ДюрягинИ.Я. Гражданин и закон. – М.: Юр. лит., 1989. – 384 с.
101. МатузовН.И. Правовая система и личность: Монография. – Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1987. – 293с.
102. Кабанець А.Г. Державна служба. Навчальний посібник. — Харків: Вид. ХНЕУ, 2004. — 176 с.
103. Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР. – М.: Юридическая литература, 1985. – 175 с.
104. Комзюк В.Т. Адміністративно-правові засоби здійснення митної справи: Дис. … канд. юрид. наук. – 12.00.07. – Харків: Національний університет внутрішніх справ України, 2003. – 191 с.
105. Витрук Н.В. Статус личности в политической системе общества / Политология. — М.: Дело, 1993. – 352 с.
106. Проблемы теории государства и права: Учебник / Под ред.
     С.С. Алексеева. – М.: Юрид. лит., 1987. – 392 с.
107. Основы оперативно-розыскной деятельности: Учебник / Под редакцией В.Б. Рушайло. – СПб.: Лань, 2000. – 720 с.
108. Про Дисциплінарний статут митної служби України: Закон України від 6 вересня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. — № 42. — Ст.467.
109. Про затвердження Положення про порядок і умови проходження служби в митних органах України: Постанова Кабінету Міністрів України від 9 лютого 1993 р. № 97 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
110. Про затвердження Порядку проведення атестації посадових осіб митної служби: Постанова Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. № 1984 // Урядовий кур’єр. – 27 грудня 2002 р.
111. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993р.// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50.
112. Словник іноземних слів / За ред. члена-кореспондента АН УРСР О.С.Мельничука. – К.: Наук. думка, 1974. – 565с.
113. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова – 6-е изд., переработанное и дополненное. – М.: Политиздат, 1991. – 560с.
114. Битяк Ю.П. Державна служба та розвиток її демократичних основ. – Харків: Укр. Юрид. Академія, 1990. – 74 с.
115. Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. – М.: Юр. лит,1988. – 320 с.
116. Права человека: Пособие для вузов. Ответственный редактор – член кореспондент РАН, Д.Ю.Н. Є.А.Лукашева. – М.: Издательская группа НОРМА–ІНФРА-М, 1999. –573c.
117. Костюков А.Н. Правовой статус должостного лица (административно-правовой аспект): Автореф. дис… канд. юрид. наук / Моск. гос. пед. ин-т. — Л., 1998. – 19 с.
118. Прокопенко В.I. Трудове право України: Підручник. — X.: Фірма „Консул”, 1998. — 480 с.
119. Венедиктов В.С., Іншин М.І. Статус працівників органів внутрішніх справ України як державних службовців: Наук.-практ. посібник. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 188 с.
120. Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 травня 1998 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
121. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: т. 4. – М.: Рус. яз., 1980. – 680 с.
122. Ноздрачев А.Ф. Государственная служба. – М.: Статут, 1999. – 529 с.
123. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов. — М.: Изд-во „БЕК”, 1997. — 369 с.
124. Лаврінчук І.П. Особливості правового регулювання проходження служби державними службовцями // Право України. – 1998. – № 3. – С. 69-73.
125. Нечипоренко В.О., Охотский Е.В. Настольная книга государственного служащего. Комментарий к федеральному закону "Об основах государственной службы Российской Федерации". — М.: Экономика, 1999.- 676 с.
126. Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні /За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Відавничий Дім “Ін Юре”, 1999. – 242с.
127. Венедиктов В.С., Іншин М.І., Клюєв О.М. та ін. Організаційно-правові засади управління державною службою в Україні. Науково-практичний посібник. – Харків: Вид-во Харківського нац. ун-ту внутр. справ, 2006. – 309с.
128. Коваленко В.Л. Інститут проходження державної служби: В кн. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Видавничий Дім „Ін-Юре”, 2002. – С.350-356.
129. Калетнік І.Х. Поняття та особливості статусу посадової особи митної служби за новим митним кодексом України // Митна справа. — № 1(31). – 2004. – С.42-45.
130. Галузева угода між ДМС України та Радою профспілки працівників митних органів України. — Київ: вид. ДМС України. — 1998. – 7 с.
131. Положення про прийняття урочистого зобов’язання працівниками митної служби України: Затверджене наказом Державної митної служби України від 31 грудня 2003 р. № 942.
132. Положення про порядок стажування у державних органах: Затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1994 р. № 804 // Урядовий кур’єр. –1994. — 6 грудня.
133. Кодекс законів про працюУкраїни // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – Додаток до № 50. – Ст. 375.
134. Про умови грошового забезпечення посадових осіб та оплати праці працівників митної служби: Постанова Кабінету Міністрів від 14 квітня 2004 р. № 4972 // Урядовий кур’єр. –2004. – 18 квітня.
135. Про внесення змін та доповнень до Примірного положення про преміювання працівників митних органів: Наказ Держмитслужби України від 25 березня 2003 р. № 192.
136. Тесленко В.М. Правовое регулирование материально-технического и военного снабжения в системе МВД Российской Федерации. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М.: Академия МВД РФ, 1992. – 28 с.
137. Про затвердження Положення про Департамент ресурсного забезпечення, капітального будівництва та експлуатації об'єктів митної інфраструктури Державної митної служби України: Наказ Держмитслужби України від 6 травня 2005 р. № 372.
138. Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій: Наказ Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 р. № 43.
139. Про роботу державних службовців за сумісництвом: Роз’яснення Головного управління державної служби № 10/2631 від 3 червня 1998 р.
140. Про затвердження Загального порядку проведення щорічної оцінки виконання державними службовцями покладених на них обов'язків і завдань: Наказ Головного управління державної служби від 31 жовтня 2003 № 122.
141. Про затвердження Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1996 року № 912 // Урядовий кур’єр. – 1996. – 9 серпня.
142. Про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 169 // Урядовий кур’єр. – 2002. – 21 лютого.
143. Грицяк І.А. Правові та організаційні проблеми реалізації повноважень органів місцевого самоврядування. – Автореф. дис. канд. юр. н. 12.00.02./ АН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 1993. – 20 с.
144. Асанов А. Світовий досвід вирішення проблеми розподілу повноважень між органами державної влади і місцевого самоврядування // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – Вип. 2. Ч. ІІ. – С. 10-17.
145. Делія Ю. Делеговані повноваження: немає підконтрольності без відповідальності // Право України. – 1999. – № 4. – С.46-47.
146. Про затвердження Положення про Департамент інформаційних технологій та митної статистики Державної митної служби України: Наказ Державної митної служби України від 24 травня 2005 р. № 423.
147. Про затвердження Положення про Управління власної безпеки Державної митної служби України та підрозділи власної безпеки митних органів України: Наказ Державної митної служби України від 25 вересня 2003 р. № 633.
148. Про затвердження примірних положень: Наказ Державної митної служби України від 25 липня 2003 р. № 500.
149. Про типові посадові інструкції співробітників кінологічних підрозділів митниць: Наказ Державної митної служби України від 1 жовтня 1992 р. № 183.
150. Бедний О.І. Організаційно-правові основи служби в органах місцевого самоврядування в Україні: Дис. … канд. юрид. наук. – 12.00.07. – Одеса: Одеська національна юридична академія, 2002. – 175 с.
151. Про внесення змін до Довідника типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців: Наказ Головдержслужби України від 1 вересня 1999 р. № 65.
152. ГерберР., ЮнгГ. Кадры в системе социального управления. –М.: Изд-во „Прогресс”, 1970. – 208 с.
153. Толстой Ю.К. К теории провоотношения. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1959. – 87 с.
154. ПахомовІ.М. Адміністративно-правові питання державної служби в СРСР. – К.: Вид-во Київ-го ун-ту. – 1971. – 128 с.
155. Коренев А.П. Административное право России. – М.: Щит-М, 1996. – Ч.1. – 542 с.
156. Попов Л.Л. Убеждение и принуждение в административной деятельности советской милиции: Дис… канд. юрид. наук. 12.00.07. – М.: Высшая школа МООП РСФСР, 1965. – 187 с.
157. Манасин В.М. Служба и служащий в Российской Федерации: правовое регулирование. – М.: Юрист, 1997. – 296 с.
158. Институты самоуправления: историко-правовое исследование / В. Г. Графский, Н. Н. Ефремова, В. И. Карпец и др. – М.: Наука, 1995. – 301 с.
159. СироткинВ. Номенклатура в историческом разрезе. В кн. „Через тернии” (Состав А.А.Протащик). – М.: Прогресс, 1990. – С.314-315.
160. МалькоА.В. Стимулы и ограничения как парные юридические категории // Правоведение. – 1995. – № 1. – С. 3-13.
161. Янюк Н.В. Адміністративно-правовий статус посадової особи: Дис. … канд. юрид. наук. – 12.00.07. – Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2002. – 168 с.
162. Трудове право України. Курс лекцій / За ред. П.Д.Пилипенко. – Львів: „Вільна Україна”, 1996. – 159 с.
163. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – Ст. 266.
164. Про обов’язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців: Указ Президента України від 19 листопада 2001 р. № 1098 // Урядовий кур’єр. – 2001. – 23 листопада.
165. Про затвердження Порядку розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади та звільнення з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, державних підприємств та їх об’єднань, а також голів місцевих державних адміністрацій: Постанова Кабінету Міністрів від 13 грудня 2001 р. № 1658 // Урядовий кур’єр. – 2001. –17 грудня.
166. Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій: Наказ Мініпраці, Мінюсту і Мінфіну України від 28 червня 1993р. № 43 // Бюлетень Мінпраці України. – 1993. – № 8.
167. Бойцова В.В., Бойцова Л.В. Политическая нейтральность государственных служащих в Англии // Государство и право. — 1992. — № 9. – С.117-124.
168. Данильева И.О. Политической нейтральности государственных служащих // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 9. – С.54-58.
169. Про політичні партії в Україні. Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 17. – Ст.728.
170. Толковий словарь русского языка / Под ред. Д.Н. Ушакова. – Т.1. – М.: Мысль, 1935. – 752 с.
171. Смирнов О.О правовом статусе личности рабочих и служащих // Советское государство и право. — 1974. — № 3. — С.42 -48.
172. Боброва Н.А. Гарантия реализации государственно-правовых норм. – Воронеж, 1984. – 218 с.
173. Недбайло П.Е. Система юридических гарантий применения советских правовых норм. // Правоведение. – 1971. – № 1. – С.44-51.
174. Сорокин В.Д. Правовое регулирование: предмет, метод, процесс. – Правоведение. – 2000. – № 4 – С. 41-47.
175. Положення про встановлення надбавок посадовим особам та працівникам митної служби України: Наказ Державної митної служби України від 30 червня 2004 р. № 483.
176. Про затвердження зразків форменого одягу посадових осіб митної служби України, їх опису, норм забезпечення і термінів експлуатації: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1988 // Урядовий кур’єр. – 2002. – 29 грудня.
177. Про затвердження Правил носіння форменого одягу посадовими особами митної служби України, курсантами митних закладів освіти: Наказ Державної митної служби України від 10 вересня 2003 р. № 602.
178. Деякі питання застосування спеціальних засобів та вогнепальної зброї посадовими особами митної служби: Постанова Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. № 1953 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.kiev.ua.
179. Про затвердження Інструкції з дотримання обов'язкових умов безпеки під час виконання службових обов'язків посадовими особами підрозділів митної варти регіональної митниці, митниці: Наказ Держмитслужби України від 7 квітня 2005 р. № 256.
180. Про вжиття невідкладних заходів із застосування положень Дисциплінарного статуту митної служби України: Лист Державної митної служби України від 15 грудня 2005 р. № 11/1-13/16080.
181. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю.Шведовой. – М.: Мысль, 1984. – 950 с.
182. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М., 1955. – Т. 2. – 777 с.
183. Алексеев С.С. Общая теория права. Т. 2. – М.: Юрид. лит-ра, 1982. – 486 с.
184. Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. — К.: Наукова думка, 1979. – 235 с.
185. Атаманчук Г.В. Государственное управление: проблемы, методологии правового исследования. — М.: Юрид. лит-ра, 1975. — 121 с.
186. Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под ред. В.Г. Стрекозова. – М.: Итнтерстиль, 2000. – 377 с.
187. Щербак А.И. Юридическая ответственность должностных лиц аппарата государственного управления. Автореф. дисс… канд. юрид. наук. 12.00.07. – К., 1978. – 19 с.
188. КолпаковВ.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
189. Ответственность в управлении. (Отв. ред. А.Е.Лунев, Б.М.Лазарев). – М.: Наука, 1985. – 304 с.
190. Венедиктов В.С. Конспект лекций по трудовому праву України: Учебное пособие для высших учебных заведений: Ч. 1 – Х .: Фирма “Консул”, 1998. – 140 с.
191. Самощенко И.С, Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. — М.: Юрид. лит., 1971. – 191с.
192. Про заходи щодо посилення дисципліни особового складу митних органів у пунктах пропуску через державний кордон України та зонах митного контролю: Наказ Державної митної служби України від 26 липня 2005 р. № 790.
193. Положення про профілактику правопорушень, пов’язаних із здійсненням службової діяльності працівниками митної служби України: Наказ Державної митної служби від 24 травня 2004 р. № 380.
194. Порядок проведення службових розслідувань у митних органах України: Наказ Державної митної служби від 29 липня 2002 р. № 408.
195. Про затвердження Типового положення про митний пост: Наказ Державної митної служби від 6 травня 2003 р. № 289.