Вступ

За статусом свободи все населення Рима поділялося на вільних та рабів. Тільки вільне населення було повноправним. Джерелами рабства були полон, работоргівля, народження від рабів, продаж та самопродаж за борги, покарання за злочин. Раб розцінювався як власність свого господаря, який мав над ним необмежену владу. Раби не мали права на родину, і майно, придбане рабом, вважалося власністю його пана. Однак правовий статус рабів змінювався. Первісно рабство у Стародавньому Римі мало патріархальний характер. Раби особисто відповідали за вчинені ними карні злочини, хоча до них застосовувалися більш суворі покарання. Визнавалися кровнородинні зв’язки рабів. У республіканський період правове становище рабів погіршується. Раб стає об’єктом права, він розцінюється нарівні з майном. У період імперії криза рабоволодіння примусила шукати нові форми експлуатації рабів, тому їх становище дещо покращилося. Раби отримують право на майно — пекулій — частку майна хазяїна, яка надавалася рабу для самостійної господарської діяльності. З цим майном раб міг вчиняти правочини, особисто відповідати за зобов’язаннями. З часом пекулій став передаватися у спадок. Визнається право рабів на родину. Допускався навіть шлюб римської громадянки з рабом, але в цьому разі вона ставала рабинею. Обмежується влада хазяїна над рабом: забороняється вбивати своїх рабів, а вбивство раба дорівнюється до вбивства вільної людини.

Особливу категорію вільного населення складали вільновідпущеники — колишні раби, які отримали волю законним шляхом, тобто на підставі юридичного акта, за заповітом, унаслідок внесення до цензорського переліку. Вільновідпущеники могли стати повноправними римськими громадянами (заборонялося надавати римське громадянство рабам, які перебували в бонітарній власності, або раніше покараним за злочини). Отримавши особисту волю, вільновідпущеники зберігали залежність від колишнього хазяїна і ставали його клієнтами чи колонами.

Життя рабів перебувало у владі їх господарів. Однак учинені рабами злочини згодом стали розглядати римські суди, і вони призначали покарання. Раб не мав права на захист, права оскаржувати вирок. Покарання рабів були надзвичайно жорстокими.

1. Правове положення рабів в Стародавньому Римі

У Давньому Римі з часів його заснування і до розпаду римської імперії незмінними були такі положення, що “людина вмирає у рабі” і “раб є річчю (res)”. Відомий римський юрист Варрон (І ст. до н.е.) класифікував знаряддя виробництва на: 1) ніякі (наприклад, візок); 2) ті, що вимовляють нечленороздільні звуки (тварини) та 3) знаряддя, що говорять (раби). Єдина відмінність раба від вола або мула – що він “знаряддя, що говорить (instrumentum vocale)”. Отже, численний клас людей – раби (servi), який існував у Римі, були не суб’єктами, а об’єктами права.

Раб (servus) перебував поза політичним суспільства і не був суб’єктом права. За римським правом він вважався річчю. Специфіка цієї речі полягає в тому, що вона не буває нічийною.

Раби переходили у власність громадян двома способами: за цивільним правом і по праву народу.

Цивільні способи переходу в рабство:

— полон на війні «ворога Риму», тобто людини, що належав ворожому для римського народу державі;

— звернення в рабство іноземців, що знаходилися на території Риму;

— продаж в рабство в порядку відповідальності за зобов’язаннями;

— самопродажа заради отримання частини викупної ціни;

— засудження на смерть або каторжні роботи;

— ухилення від військової служби;

— непроходження періодичного майнового цензу.

По праву народів рабами вважалися полонені або народжені від рабинь. Рабинею ставала також вільна жінка, викрита в інтимному зв’язку з рабом і яка продовжувала зв’язок, незважаючи на попередження [12, c. 54 ].

На ранньому етапі історії Риму рабство було домашнім, патріархальним і раб, хоча і не міг мати ні свого майна, ні своєї сім’ї, все ж ще не розглядався як речі, за ним зберігалися деякі права людської особистості. Вони виражалися в тому, що могила раба перебувала під захистом сакрального права, як і могила вільного; кровноспоріднені відносини рабів були перешкодою до шлюбу між ними; при відчуженні рабів заборонялося розділяти близьких родичів.

У майновій сфері раб виступав як «говорить знаряддя». Можливість раба вчиняти юридичні дії (але тільки на користь господаря) виводилася з правоздатності останнього, тобто як якщо б такі дії здійснював сам рабовласник.

Однак за зобов’язаннями рабів пан ніякої відповідальності не ніс.

Починаючи з I ст. юристи визнали в деяких випадках за рабами можливість діяти від свого імені. Відображаючи потреби економічного розвитку і захищаючи інтереси контрагентів рабів, вони, незважаючи на відсутність у них правоздатності, санкціонували укладені ними договори.

Інша новела полягала у визнанні відповідальності рабовласників за зобов’язаннями рабів, які виникають у процесі здійснення ними господарської діяльності за дорученням своїх господарів.

Більш широких господарських і правових можливостей вимагали відносини, що виникали на базі пекулія — відокремленого майна, виділеного рабу паном для самостійного управління, з внесенням останньому певної частини доходу. Оскільки господарська діяльність велася рабом за своєю ініціативою й у власних інтересах, а пекулій юридично належав панові, то за зобов’язаннями раба він відповідав в межах пекулія.

З введенням когніціонного процесу раби, які не мали права пред’являти позови в звичайних судах, отримали можливість звертатися зі скаргою до чиновників (префекта), які могли примусити відповідна особа виконати зобов’язання [7, c. 36].

Звільнення рабів повинно було носити правову форму — manumissio. Воно носило лише особистий характер. Пан міг зробити розпорядження про звільнення раба власним рішенням у заповіті або за допомогою фіктивного судового процесу про відчуження майна.

У римському праві визначалося, що свобода є природною можливістю робити те, що кому завгодно, якщо тому не перешкоджає яка-небудь сила чи яке-небудь право, а рабство – це встановлення загальнонародного права, за яким підпадають володарюванню чужої особи усупереч природним законам права (I. 1.9-11). І це при тому, що над кожним з повноправних громадян Риму, включаючи патриціїв, тяжів як Дамоклів меч, привід рабства, яке було неминуче при полоні, нездатності виплатити борги, засуджені на каторгу.

Підстави та способи встановлення рабства різнилися у певні історичні періоди. Найпоширенішими серед них були: народження матір’ю рабинею, полон, продаж у рабство неплатоспроможного боржника, засудження до каторги або до інших тяжких покарань, фіктивний продаж самого себе у рабство.

У зв’язку з тим, що раб був об’єктом права, він не мав ні публічних прав, ні правоздатності у приватноправовій сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платити повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями будь-яких прав, не могли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об’єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого правочину (купівлі-продажу, міни, дарування, майнового найму). Якщо над рабом здійснено насильство, заподіяно йому каліцтво чи інше ушкодження, то позов пред’являвся не рабом, а його господарем як за пошкоджену річ. Відмова господаря від своїх прав на раба не призводила до його відпущення на свободу, а означала лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто. Не можливим було таке становище, коли раб був нічиїм.

Раб не мав ніякого майна але іноді він мав розум, сильну волю, спритність, інтелектуальні здібності. Саме ці його якості згодом починають експлуатувати рабовласники. Вони виокремлюють певну частину свого майна та надають його в управління рабу. Таке майно мало назву пекулій (peculium). Спочатку раб, наділений peculium, отримав можливість укладати правочини, створюючи права для господаря, без покладання на останнього обов’язків. Це не сприяло усталеності розвитку господарського обороту, тому що ніхто не хотів укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідальності за невиконання або неналежне його виконання. Згодом раб, наділений peculium, отримує можливість укладати будь-які договори, що випливають із необхідності раціонального ведення довіреного йому господарства, а господар приймає на себе обов’язки, що випливають із договорів [3, c. 91].

Юридична діяльність раба, зумовлена peculium, суворо регламентувалася. Все набуте рабом при управлінні peculium вважалося власністю його господаря.

Припинення рабства здійснювалося шляхом мануміссії (manumissio). Римському праву були відомі наступні види мануміссії: шляхом включення в заповіт розпорядження про звільнення раба (лат. manumissio testamento – мануміссія за заповітом); шляхом включення раба за наказом господаря до списків цензу (лат. manumissio censu – мануміссія за цензом); шляхом фіктивного судового процесу про свободу (лат. manumissio vindicta – мануміссія за вендиктою).

В деяких випадках раб, звільнений на свободу, міг повернутися в первісний стан рабства, наприклад, якщо він проявив грубу невдячність по відношенню до свого господаря.

По мірі перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у велику державу, різниця у правоздатності окремих груп вільного населення поступово згладжувалася, але прірва між вільними та рабами існувала завжди.

2. Становище рабів за римським цивільним правом та поширення правоздатності рабів

Поряд із заходами, скерованими на обмеження жорстокості рабовласників щодо рабів, вишукуються способи більш ефективної експлуатації праці і здібно­стей рабів. А відтак потрібно було піднести зацікавленість рабів у результатах своєї праці. З цією метою у Римі вже в республіканський період установився звичай надавати рабу певну майнову самостійність, щоб він міг розвивати свою господарську діяльність, безумовно, на користь господаря. Рабовласники, зберігаючи право власності, виділяли рабу землю, давали необхідний інвентар, надавали повну самостійність з умовою сплачувати господарю відповідний оброк. Таке майно було відоме в Стародавньому Римі під назвою пекулія (peculium).

Проте експлуатувати пекулій і одержувати доходи було неможливо без вступу раба у правовідносини з іншими особами, і таке право рабу було надане. Однак, оскільки пекулій юридично залишався майном рабовласника, то останній ніс відповідальність за договорами, укладеними рабом тільки в межах пекулія. Якщо у договорі раб вийшов за межі пекулія, то рабовласник від відповідальності усувався.

Досить часто раби наділялися функціями керуючого маєтком, казначеєм тощо. Природно, що коло повноважень рабів при цьому розширювалось. За свідченнями римських юристів, праця таких рабів зміцнювала становище рабовласників.

Рабовласники прагнули всіляко прив’язати раба до дому, навіть створюють йому щось на зразок сім’ї. А згодом сімейні відносини рабів починають визнаватися і в праві. Зокрема, Ульпіан у коментарях до закону про повернення продавцю раба, хворобу-якого він приховав від покупця, писав: «Часто через хворих рабів повертають і здорових, якщо їх не можна роз’єднати, не погрішивши проти благочестя. Хіба можна віддати сина і затримати батьків або навпаки? Так само треба вчиняти стосовно братів і осіб, які живуть у фактичному шлюбі».

Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в II -1 ст. до н.е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх була дуже високою [7, c. 76-77].

Державний апарат імперії комплектувався здебільшого з рабів і вільновідпущеників імператора.

В умовах кризи рабовласницького ладу вкрай загострюються соціальні протиріччя і, боячись повстань з боку рабів, правителі знову почали до них застосовувати найжорстокіші покарання. Жорстоко каралася втеча раба від рабовласника, за надання втікачеві-рабу притулку з винного стягувався штраф, рівний вартості раба.

Борючись з виступами рабів, уряд вдавався не тільки до репресій, але й змушений був йти на деякі поступки. Була встановлена, наприклад, кримінальна відповідальність за умисне вбивство раба. По-друге, раб одержує право самостійно, не виставляючи замість себе представника, виступати в суді у справах про свободу.

Прагнення рабовласників піднести зацікавленість рабів у результатах праці привело, як вже. було зазначено, до виділення пекулія. Проте права володільця пекулія були вже розширені. У III ст. н.е. було встановлено, що раб своїм пекуліем за борги господаря не відповідає. Крім того, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю сам відповідав за свої зобов’язання, у тому числі і подавати позов до свого господаря.

Раби, які володіли пекулієм, часто досягали значної матеріальної самостійності і мали своїх рабів. Усе це приводило до зміни їх правоздатності. Такі раби викуповувалися на волю, що свідчить про розклад античного рабства.

У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніяки­ми правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним. Правовий статус батька набували лише діти від законного шлюбу. А оскільки вступати в шлюб з рабом було заборонено, то й дитина вважалася народженою поза шлюбом і набувала статусу матері. За певних умов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римсь­кої держави. Так у стародавній час глава сім’ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредито­ром. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.

І тільки з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги перемістився з особи боржника на його майно, продаж боржника було замінено заставою майна і перестала бути джерелом рабства.

У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв’язок з рабами всупереч заборони власника.

Раби здобували свободу різними способами. Магістрат оголошує раба вільним після урочистої заяви рабовласника перед магістратом про свою волю звільнити раба. Звільнення раба могло відбутися за заповітом або шляхом уявного процесу, коли раб викриє вбивство громадянина, а також внаслідок досягнення сану єпископа. Звільняли з рабства шляхом простого оголошення при свідках. Проте якщо звільнення спричинило шкоду кредиторам, то воно визнавалося недійсним [2, c. 61-62].

У Римі були певні обмеження відпуску рабів на волю. Не можна було відпус­кати на волю раба віком до 30 років, а коли власник мав трьох рабів, то відпустити на волю двох; власник, який мав до десяти рабів — не більше ніж половину; з тридцяти рабів дозволялося звільнити не більше ніж третину; з п’ятисот — одну п’яту, а взагалі — не більше ніж сотню рабів. За законодавством Юстиніана, ці обмеження були дещо обмежені, проте вже не могли врятувати Римської імперії, загибель якої невблаганно наближалася.

Вільновідпущеники. Відпущений на волю раб називався вільновідпуще­ником (libertini). За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римсь­кий громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.

Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Звільнений з рабства не поривав повністю зв’язки зі своїм попереднім госпо­дарем, який виступав як його патрон, і якщо у вільновідпущеника не було дітей і він не залишав заповіту, то все його майно переходило до патрона.

Вільновідпущеник зобов’язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За потребою вільно­відпущеник і далі був зобов’язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.

Певні особливості мав приватноправовий статус рабів, відпущених на волю (libertini). Загальне правило було таким, що лібертіни набували стан того, хто дав їм волю: відповід­но — римського громадянина, латина, перегріна.

Однак з нього були винятки. Зокрема, навіть вільновідпущеник, що одержав статус римського громадянина, не мав у повному обсязі jus conubii: він не міг взяти шлюб з народженою на волі римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігалася до часів компіляції Юстиніана.

Крім того, вільновідпущеника з колишнім хазяїном пов’язували відносини патронату, через що останній мав право на послуги лібертіна, а той не міг звертатися з позовом до патрона. При цьому вільновідпущеник не лише був зобов’язаний надавати колишньому хазяїну всілякі послуги, а й за потреби мусив аліментувати і патрона, і його дітей, батьків. Він також не мав права викликати патрона до суду, а, отже, був позбав­лений судового захисту від свавілля володаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його майно успадковував пат­рон. Щоправда, певною мірою ці обмеження компенсувалися правом лібертіна стати за певних умов спадкоємцем колиш­нього хазяїна [9, c. 78-79].

Тенденції розвитку римського приватного права знайшли відображення у визначенні приватноправового становища ра­бів та колонів.

З розширенням римської держави, ускладненням еконо­мічних відносин становище рабів істотно погіршується: вони остаточно набувають статус «знаряддя, що говорить». Раби не можуть мати власність та сім’ю. Зв’язок раба з рабинею (contubernium), як, між іншим, із будь-якою жінкою, не ви­знавався шлюбом і не породжував правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об’єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якої приватноправової угоди (купівлі-продажу, міни, майно­вого найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи інше ушкодження, з позовом до кривдника міг звернутися не сам раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Коли раба виганяли з дому чи від нього від­мовлявся володар, це не означало його свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

Разом з тим, мають місце й протилежні тенденції.

По-перше, рабство не розглядалося римськими юристами як специфічний римський інститут — і за своєю сутністю, і за правовим режимом.

Як зазначає Гай, «влада над рабами — є інститут juris gentium, бо взагалі у народів ми можемо помітити, що господарі мають над рабами право життя і смерті і що все, що набувається рабом, набувається хазяїном» (Інституції. 1.52). Ще цікавішим є такий фрагмент: «…але у наш час нікому з підданих римського народу не дозволяється жорстоко пово­дитись зі своїми рабами без законної причини. За наказом імператора Антоніна той, хто безпідставно вб’є свого раба, підлягає не меншій відповідальності, ніж той, хто вбив чужого раба. І навіть надмірна суворість господарів обмежується наказом того ж імператора. Бо Антонін …написав: у випадку коли б жорстокість господарів видалася нестерпною, їх треба примушувати продати своїх рабів в інші руки. І те, й інше є справедливим, позаяк ми не повинні зловживати належним нам правом» (Інституції. 1.53).

Особливо прикметною у цих фрагментах є перевірка становища рабів нормами природного права та справедливості. Не ідеалізуючи ні римських законодавців, ні юриспруденцію в їх ставленні до рабства, варто все ж зазначити послідовність тенденції застосування критеріїв — у даному разі принципу справедливості при регулюванні різноманітних інститутів, в тому числі й цього.

По-друге, не менш важливий момент, на який варто звернути увагу, це поступова зміна приватноправового становища рабів (без змін в їх публічно-правовому статусі): хоч вони і надалі не вважалися суб’єктами права, але поступово з практичних міркувань були фактично залучені до участі у ци­вільному обігу як його суб’єкти. Для цього були використані такі засоби, як надання рабам пекулія, а також преторські позови за договорами, що вони здійснювали.

Сутність рабського пекулія полягала у наданні господарем рабу майна, яке враховувалось окремо від іншого, що належало цьому хазяїну (Д. 15.1.5.4).

У перші століття нашої ери відпущення на волю рабів набуває значних розмірів, оскільки рабська праця не сприяла прогресивному способу виробництва. Більш вигідною стає праця вільновідпущеників, через яких господар міг мати подвійну вигоду: він звільнявся від обов’язку утримувати своїх рабів і, навпаки, вільновідпущеники зобов’язані були в разі потреби надавати патрону матеріальну допомогу.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати [11, c. 65-66].

Висновки

Отже, жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу, особливо в післякласичний період, під впливом філософії стоїків, а також християнської релігії вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння.

Державою встановлюються певні рамки відносин між ра­бовласниками і рабами, зокрема:

1) за безпідставне вбивство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбивство чужого раба;

2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату;

3) раб, якого покинув власник через старість або хворобу, набував свободу;

4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змушували продати раба іншому господарю.

Отже, спектр участі рабів у приватному обігу був досить широким, що дозволяє говорити про існування у них певної реальної, хоч і обмеженої, правосуб’єктності у галузі приватного права.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.
2. Гарсия Гарридо М.Х. Римское частное право: казусы, иски, институты. Перевод с испанского / Отв. ред.: Кофанов Л.Л., М., Издательство Статут, 2005. — 812 с.
3. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.
4. Дженнаро Франчези.  Институциональный  курс римского права. Москва. 2003 г.
5. Дождев Д.В. Римское частное право Учебник для вузов / под ред. В. С. Нерсесянца. М.: Норма ИНФРА-М, 1996. — 704 с.
6. Калюжний Р.А., Вовк В.М. Римське приватне право : [підруч. для вищ. навч. закл.]. – К.: «МП Леся», 2014. – 240 с.
7. Калюжний Р.А., Ящуринський Ю.В. Основи римського приватного права: курс лекцій / Калюжний Р.А., Ящуринський Ю.В. – К.: ДП «Вид. дім «Персонал», 2011. – 184 с.
8. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.
9. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.
10. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.
11. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с.
12. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 511 с.
13. Покровский И.А. История римского права / СПб, издательско-торговый дом «Летний сад», 1999.
14. Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право М.: Зерцало. 2000. – XXXII + 411 с.
15. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. — 3-е вид., виправлене. — Харків: Одіссей, 2003. — 287 с.
16. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. — К.: Атіка, 2006. — 245 с.