Правове регулювання повинно мати цілеспрямований характер, визначати загальний устрій суспільних відносин, який прогнозується в тій чи іншій сфері, та встановлювати адекватні правові засоби для його влаштування. Відповідно усі засоби правового регулювання (правові норми, відповідальність, стримування, заохочення, санкції та інші) мають злагоджено підтримувати загальну концепцію правового регулювання та налаштовувати суспільні відносини на відповідний лад. У цьому аспекті законодавство відіграє особливу роль, оскільки такі концептуальні підходи у ньому відображаються концентровано. У законодавстві визначаються також шляхи переведення загальних регулятивних підходів у площину конкретних юридичних засобів — чіткого визначення сфери дозволеного та забороненого, встановлення низки взаємопов’язаних та взаємозумовле них прав та обов’язків, закріплення санкцій за невиконання правових приписів тощо. Концептуальні визначення можуть міститися в передніх статтях того чи іншого нормативного акта (загальні засади) або мати більш «прихований» характер, що, однак, не применшує їхнього значення. Тоді ці підходи можна виявити при наскрізному аналізі норм чинного законодавства. Головне, щоб конкретні нормативні приписи мали логічну зв’язку між собою та єдиний регулятивний вектор. Саме це дає змогу говорити про існування генеральних ліній у правовому регулюванні.

Такий порядок має діяти і у процесі регулювання речових відносин у сім’ї. Проблемам визначення основних підходів до регулювання сімейних відносин у тих чи інших аспектах присвячувалися праці вітчизняних фахівців — Я. Шевченко, О. Дзери, З. Ромовської, В. Гопанчука, В. Мироненко та ін. Метою цієї статті є визначення основних концептуальних підходів до регулювання речових відносин у сім’ї в аспекті їх законодавчого закріплення. Чинне законодавство більш-менш послідовно визначає бажаний загальний майновий устрій сім’ї. Деякі з концептуальних підходів мають усталений характер, інші — відображають нові уявлення про сутність речових відносин у приватній сфері. Деякі підходи проведені в законодавстві чітко і послідовно, інші — мають лише фрагментарний, а інколи навіть суперечливий характер.

Основним концептуальним підходом можна вважати невизнання сім’ї як такої суб’єктом права і, відповідно — суб’єктом речових прав. Регулювання сімейних відносин, передусім відносин власності, здійснюється за традиційним «парним принципом» — протиставлення двох суб’єктів з визначенням речових прав одного з них стосовно другого: чоловік — дружина, мати/батько — дитина, баба/дід — онука/онук тощо. Хоча щодо усіх сторонніх осіб члени сім’ї виступають як єдиний носій речових прав (співвласники, володільці прав на чуже майно), в межах сімейного середовища кожен з них виступає самостійно. Цей момент вбачається принциповим. Невизнання сім’ї суб’єктом права концентровано відображає сутність сучасних відносин у сімейній сфері та уявлень про місце особи у світі. Відомо, що протягом століть взаємозв’язок «сім’я — член сім’ї» вирішувався на користь саме сімейного угруповання. Сім’я визнавалася надособистісним явищем і мала пріоритет над інтересами окремих її членів. Такий стан речей зумовлювався економічними чинниками. Майно закріплювалося за родиною (сім’єю) й оберталося як єдине ціле всередині сімейного кола. Не можна було допустити його розщеплення та розпорошення між окремими власниками. Економічні закони диктували відповідні правила соціального устрою. Виживання сімейної групи було абсолютним пріоритетом і вимагало нехтування інтересами та бажаннями її окремих членів.

Зміна економічного порядку спричинила революцію на сімейних теренах, позначилася на відносинах між усіма членами сім’ї та їх соціальних позиціях. У розвинених країнах оборот капіталів вийшов далеко за межі сімейного осередку і виживання сім’ї вже не пов’язане з централізацією сімейного майна. Як наслідок, у сучасному розумінні особисте домінує над надособистим, а людина із своїми власними правами, інтересами та пріоритетами домінує над сім’єю як сукупністю осіб. Майже 100 років тому Й. Покровський писав, що стара сім’я, пов’язана міцною юридичною єдністю, перетворилася на «союз самостоятельных лиц, пучок своеобразных отношений между юридически равноправными единицами» [1] . І хоча зменшення її економічного значення і послаблює сім’ю як базову соціальну одиницю, цей процес має об’єктивний характер і не підкоряється волі та планам людини.

Законодавство закріплює такий стан речей і визнає окрему особу, а не сім’ю, суб’єктом права. Хоча поняття «сім’я» є базовим у законодавстві, а такі словосполучення, як «інтереси сім’ї», «захист сім’ї» або «охорона сім’ї» є загальновживаними, суб’єктом права визнаються персоніфіковані особи, які мають відповідний сімейний статус (чоловік, дружина, батько, мати, дитина тощо). В аспекті речових правовідносин це означає, що сім’я не може бути власником майна, набувати та утримувати майно у будь-який спосіб, а також виступати суб’єктом прав на чуже майно. Цивільне законодавство не містить норм, спрямованих на обмеження поділу майна, концентрацію майна за одним із спадкоємців або інших правових механізмів, спрямованих на закріплення майна за сім’єю. Учасниками речових відносин виступають виключно окремі фізичні особи, які мають відповідний сімейний статус.

У процесі регулювання цивільних відносин концептуальне значення набув факт введення в доктрину та практику категорії речових прав. Це не лише наближує нас до традицій європейського праворозуміння, а й допомагає описати реалії вітчизняного правового устрою. Не можна заперечувати, що відносини членів сім’ї також не обмежуються лише відносинами власності. Існуюча правова дійсність набагато складніша і різноманітніша. І хоча наше законодавство протягом тривалого часу не визнавало інших речових відносин, окрім відносин власності, вони існували паралельно з ними. Передусім йдеться про відносини, що моделюються за принципом сервітуту, тобто користування чужим майном для задоволення особою потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Саме в сімейному колі типовим є користування майном, яке юридично визначається як «чуже майно». Під час сімейного життя чоловік користується майном дружини, дружина — майном чоловіка, діти — майном батьків, батьки певною мірою — майном дітей. Ці типові сімейні відносини в юридичному вимірі не можна описати без допомоги конструкції сервітуту.

Здавалося б, розширення речових прав шляхом введення конструкції прав на чуже майно насамперед мало відбитися на сімейному законодавстві. Таким очікуванням додавало сенсу й одночасне набуття чинності ЦК та СК України, оскільки в новому ЦК України загальні підходи зазнали концептуальних змін. Хоча книга третя ЦК України не має остаточно модифікованого характеру і замість узагальнюючого словосполучення «речове право» містить більш традиційну назву — «право власності та інші речові права», існування речового права як підгалузі сучасного цивільного права сумнівів не викликає. Проте цього не можна сказати про сімейне законодавство. На жаль, у ньому концепція речових прав не знайшла не лише прямого, а й навіть опосередкованого закріплення. У цьому аспекті новий СК України значно програє основному цивільному закону і створює враження старого, «докодифікаційного» нормативного акта. Майнові відносини в сім’ї описуються виключно в парадигмі відносин власності, жодного натяку на існування інших речових прав у сімейному законодавстві немає. Ситуація певною мірою загострюється фактом введення до цивільного законодавства спеціальної норми, що регулює права на чуже майно членів сім’ї. Зокрема, у ст. 405 ЦК України встановлюються права членів сім’ї власника житла на користування цим житлом.

Що ж спричинило передання сімейних відносин до предмета регулювання норм, закріплених у цивільному законі? Причина полягає саме у відсутності у СК України концепції речових прав та закріпленні старого концептуального підходу. Протягом тривалого часу в сімейному законодавстві витримувався принцип: сімейний закон регулює лише ті сімейні відносини, що виникають стосовно спільного майна членів сім’ї, відносини щодо роздільного майна становлять предмет цивільного права. При відсутності речового права такий підхід спрацьовував. Введення парадигми речового права кардинально змінило ситуацію, а сімейний закон на це «не зреагував». Оскільки СК України не підтримує концепцію речових прав, для нього відносини щодо користування роздільним майном членів сім’ї не визнаються «своїми» та випадають із предмета регулювання навіть тоді, коли такі відносини виникають між членами сім’ї. Якби у СК України хоча б опосередковано проводилася ідея речового права, то сервітут між членами сім’ї, поза сумнівом, опинився б у сфері його впливу. Норми сімейного права регулюють майнові відносини між членами сім’ї (ст. 1 СК України). Тому логічно вважати, що усі речові відносини, що виникають між членами сім’ї (як відносини власності, так і відносини щодо користування одним із членів сім’ї майном, що належить на праві власності іншому члену сім’ї на підставі речового права), мають визначатися нормами сімейного, а не цивільного законодавства.

СК України треба враховувати сучасні правові ідеї та відобразити нарешті у своїй структурі концепцію речового права. До речі, тут виникає багато проблемних питань, відповіді на які може надати лише основний сімейний закон. Наприклад, який режим майна, що належить на праві власності одному з подружжя і яким користуються одночасно кілька членів сім’ї — другий з подружжя, батьки, діти власника? Як визначати обсяг прав та обов’язків кожного з володільців права користування при наявності множинності на їх стороні? Чи входить сервітут до спільного майна подружжя або інших членів сім’ї та чи підлягає він поділу у разі поділу майна? Як визначається відповідальність членів сім’ї, які спільно мають права або обов’язки за певним обмеженим речовим правом? СК України має містити спеціальні положення щодо речових прав членів сім’ї. Крім того, захист речових прав, у тому числі права власності членів сім’ї, має бути закріплено як одну з основних засад сімейного законодавства. Це потребує відповідного доповнення ст. 7 СК України.

Існують концептуальні підходи до регулювання майнових відносин у сім’ї, які мають не загальний, а локальний характер і стосуються відносин окремих членів сім’ї, зокрема подружжя. До концептуальних можна віднести підхід, пов’язаний визначенням критерію розмежування спільного та роздільного майна подружжя. До подружнього «майнового обороту» можуть входити різноманітні речі, склад та обсяг яких постійно змінюється. Ринок пропонує все нові види споживчих товарів, крім того, сьогодні до кола подружнього майна можуть входити і засоби виробництва. Для того щоб визначити правовий режим майна подружжя в такий динамічний час, необхідно мати певний концептуальний вектор, який дозволяв би встановити, до якого (спільного або роздільного) майна належить та чи інша річ, набута подружжям до або за час шлюбу.

На перший погляд такий концептуальний підхід є. СК України моделюється за таким принципом: спочатку закон визначає види роздільного майна подружжя (глава 7), а потім містить узагальнюючу норму — усе набуте подружжям за час шлюбу (відповідно окрім того, що визначене у главі 7 СК України), належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності (ст. 60 СК України). Отже, концепція зрозуміла — спочатку виняток, а потім загальне правило, тобто якщо певне майно не визначене як роздільне майно подружжя, воно вважається таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Однак цей концептуальний підхід у законі послідовно не проведено. Проголосивши загальне правило про спільність майна, набутого подружжям за час шлюбу, законодавець «не витримав» і почав його конкретизовувати. У статі 61 СК України надається перелік об’єктів, які належать до спільного майна подружжя. Зрозуміло, що такий перелік не є повним, тому що неможливо перерахувати усі види майна, що може набуватися подружжям за час шлюбу. Отже, загальний концептуальний підхід — «виняток — загальне правило» поступився іншому підходу — «конкретне правило — конкретне правило». Друга зв’язка передбачає лише конкретні вказівки закону щодо належності майна до спільного або роздільного майна подружжя. Розмивання загального правила про спільність майна подружжя, набутого за час шлюбу, вносить сумніви щодо правового режиму кожного з видів майна, не перерахованого прямо в законі. При відсутності єдиного вектора будь-яке майно може належати як до роздільного, так і до спільного майна подружжя. Якби ст. 61 СК України не деталізувала режим заробітної плати, пенсій, доходів, речей професійних занять та інших видів майна, то належність такого майна до спільного майна подружжя мала б випливати із розуміння загальної концепції — все, що не вказано як роздільне, є спільним майном подружжя. Деталізація мала б йти лише в одному напрямі — визначення видів роздільного майна подружжя.

Важливим концептуальним підходом, що закріплений у новому сімейному законодавстві, є визнання майнових прав фактичного подружжя. Відомо, що за часів дії Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 р. фактичні шлюбні відносини не визнавалися, а права та обов’язки подружжя породжував лише шлюб, укладений у державних органах ЗАГС (ч. 2 ст. 13 КпШС України). Однак практика свідчила про широке розповсюдження фактичних шлюбних відносин. Незважаючи на чіткі законодавчі настанови, у правовій літературі завжди підтримувалася ідея, що шлюб є союзом осіб, які живуть однією сім’єю як чоловік та дружина навіть тоді, коли відповідна реєстрація відсутня, що шлюб необхідно виводити не з його формальної наявності або відсутності, а із сутності відносин між чоловіком і жінкою, у зв’язку із чим «і незареєстрований шлюб є шлюб, а не співжиття, під яким варто розуміти випадкові зв’язки чоловіка та жінки» [2]. На тлі загальної демократизації життя набула поширення думка про те, що люди взагалі вправі обирати той образ сімейного життя, що їм більше імпонує [3]. За кордоном фактичні шлюбні союзи виступають як альтернатива традиційній сім’ї, заснованої на зареєстрованому шлюбі. Набрання чинності новим СК України поклало край «законодавчій фетишизації шлюбу» [4]. Вперше за багато років фактичне подружжя набуло прав та обов’язків, які в майновій сфері практично збігаються за обсягом з правами та обов’язками подружжя (ст. 74 СК України). Законодавець намагається надати юридичне визначення відносинам, які реально існують і більш того — мають широке розповсюдження. Інша справа, що у СК України ця концептуальна ідея не набула завершеного вигляду. Виникає враження, що законодавець не «ризикнув» назвати речі своїми іменами і у ст. 3 СК України прямо визнати, що підставою виникнення сім’ї є проживання жінки та чоловіка однією сім’єю без реєстрації шлюбу (фактичний шлюб). Натомість закон містить неоднозначне словосполучення: «сім’я виникає з інших підстав, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства». Які це підстави і скільки їх існує, в якому контексті тут подаються моральні засади суспільства, чи поширюється це правило на інші (окрім фактичного шлюбу) відносини? Така невизначеність основного сімейного закону надає підстави для різноманітних варіацій його тлумачення, що є вкрай небажаним у процесі регулювання суспільних відносин, особливо коли йдеться не про окремий нормативний припис, а про концептуальний вектор. Проблема має гострий характер саме тому, що легальне визнання фактичних шлюбних відносин є принципово новим концептуальним підходом до регулювання відносин у сім’ї, який далеко не усіма сприймається позитивно. Саме тому зміна концептуального вектора має бути проведена в законі послідовно, чітко та зрозуміло. В іншому випадку виникнення проблем неминуче. До курйозів можна віднести первісну редакцію ч. 1 ст. 74 СК України, в якій як фактичне подружжя визнавалися жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю і не перебувають у шлюбі між собою. Закон «забув», що це мають бути особи, які не перебувають у шлюбі не лише між собою, а й з будь-якою іншою особою. Внаслідок цього виникав парадокс щодо осіб, які формально перебували у зареєстрованому шлюбі з однією особою, а фактично проживали однією сім’ю без реєстрації шлюбу з іншою. Щодо набутого за час такого «подвійного життя» майна ст. 74 СК України встановлювала режим спільності за фактичним подружжям, а ст. 60 СК України — за «юридичним». Отже, одна й та сама річ мала однаковий режим майна (спільна сумісна власність) щодо різних осіб. І лише Законом України «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» від 22 грудня 2006 р. № 524-V ця ситуація була виправлена.

Проте і на сьогодні очевидна незавершеність концепції речових прав фактичного подружжя зберіглася. Практики намагаються додати певних формалізуючих моментів, наприклад, встановити строк для спільного проживання (3, 5, 10 років) як підставу виникнення фактичного шлюбу, визначити ознаки таких відносин (спільність проживання, ведення спільного господарства, взаємна турбота та підтримка тощо), більш повно визначити обсяг прав та обов’язків фактичного подружжя, зокрема щодо укладення ними між собою договорів. Зазначене свідчить, що стислість законодавчих положень (ст. 74 СК України) у цьому проблемному питанні недоречна. Концепція речових прав фактичного подружжя має набути завершеного та послідовного доктринального характеру, а її законодавче закріплення — розгорнутого, деталізованого вигляду.

Хотілося б відзначити концептуально новий підхід, встановлений у новому СК України, стосовно права власності на аліменти, одержані на дитину. Згідно з ч. 1 ст. 179 СК України, якщо дитина має батьків або одного з них, то аліменти, що сплачуються на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачуються. Ця норма закону є новою для сімейного законодавства. Хоча раніше правовий режим аліментів і не визначався безпосередньо в законі, в доктрині не викликало сумнівів, що аліменти є власністю дитини, а не її батьків.

Можна стверджувати, що новий концептуальний підхід до визначення права власності на аліменти за одним із батьків, а не за дитиною не мав необхідного наукового обґрунтування, не задовольняв він і будь-яких практичних потреб. Тому принципова зміна регулятивного вектора в науковій літературі викликала обґрунтовані заперечення [5]. Дійсно, нова концепція правового режиму аліментів на дитину не може сприйматися позитивно. Оскільки аліменти сплачуються саме на дитину, інша особа, навіть мати або батько дитини, не може набувати права власності щодо цього майна. Не вирішує питання і вказівка на те, що батьки зобов’язані використовувати аліменти за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних та інших потреб дитини, її навчання і розвитку.

Концепція має бути прямо зворотною — батьки не є власниками аліментів, вони здійснюють управління не своїм, а чужим майном, майном дитини. Визнання за батьками права власності на аліменти дитини порушує права дітей і створює прикрий приклад законодавчої підтримки безпідставного набуття майна у власність. Можна змоделювати вкрай гостру ситуацію, коли на рахунок того з батьків, з яким проживає дитина, надходить значна сума аліментів (наприклад за 15 років наперед у зв’язку з виїздом другого з батьків за кордон на постійне місце проживання) і ця особа помирає. Формально сума аліментів входить до складу спадщини, оскільки згідно з законом аліменти є власністю того з батьків, з яким проживає дитина (ч. 1 ст. 179 СК України). Жодних підстав вилучити суму аліментів із спадкового майна немає, тому вони перейдуть до спадкоємців матері/батька дитини, який помер. Це не може бути сприйнято ані в теоретичному, ані у практичному сенсі.

Важко віднайти логіку також у тому, що навіть неповнолітня дитина, яка проживає з тим із батьків, на ім’я якого сплачуються аліменти, не набуває права власності щодо них. Новим цивільним законодавством неповнолітнім особам надані широкі можливості. Вони за згодою своїх батьків можуть укладати будь-які правочини, а також розпоряджатися доходом від свого майна. З урахуванням цього вбачається невиправданим закріплення права власності на аліменти, що сплачуються на неповнолітню дитину, за її батьками.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998. — С. 191.
2. Маслов В. Ф., Подопригора З. А., Пушкин А. А. Действующее законодательство о браке и семье. — Харьков, 1972. — С. 32.
3. Семейное право : проблемы и перспективы развития (материалы «круглого стола») // Государство и право. — 1999. — № 9. — С. 97.
4. Ромовська З. В. Сімейний кодекс України : наук.-практ. комент. — К., 2003. — С. 21.
5. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / за ред. Ю. С. Червоного. — К., 2003. — С. 265.