Цензура – це форма обмеження свободи слова особи, преси та інших засобів масової інформації, встановлена законом для захисту інтересів держави, суспільства та особи. Історично цензура виникла в XV ст. на території Західної Європи, в країнах СНД – на початку XVIII ст. [1].

В Україні питання цензури регулюється Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та іншими нормативно-правовими актами.

Конституційна заборона цензури (ст. 15) має більше політичний характер і зумовлюється більше принципом ідеологічного плюралізму, ніж обмеженням свободи слова загалом. У ст. 34 Конституції України, де йдеться про свободу слова, право на інформацію, про цензуру як таку взагалі не згадується, але встановлено підстави обмеження цих прав. Цивільний кодекс України (ст. 309) як одне з особистих немайнових прав особи встановлює право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості: фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм творчості. Як гарантія цього права в ЦК України передбачено, що цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. Також у ст. 45-1 Закону України «Про інформацію», де йдеться про заборону цензури, вказано як винятки умови її застосування [2]. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (ст. 2) встановлює заборону створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури ЗМІ [3].

Фундаментальні вимоги та критерії застосування цензури передбачаються у ст. 34 Основного закону, проте вони не є вичерпними. Так, у кожному законодавчому акті, який стосується ЗМІ, встановлено обмеження щодо поширюваної ними інформації. Розглянемо ці обмеження детальніше на прикладі деяких нормативно-правових актів.

Так, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про захист суспільної моралі» [4], «Про телебачення і радіомовлення» [5] передбачають такі універсальні підстави обмеження свободи слова, як заборона розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством; закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки; вести пропаганду війни, насильства і жорстокості; розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу. Спільними за змістом у названих законах також є заборона поширювати інформацію, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи, заборона розповсюджувати порнографію.

Окрім названих загальних підстав обмеження свободи слова, в законодавстві України вказано й інші підстави встановлення цензури. А саме: друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь, для розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника (ст. 3 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»); заборона інформаційним агентствам у своїх матеріалах розповсюджувати інформацію, яка підбурює до правопорушень, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин до рішення суду; публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування (ст. 2 ЗУ «Про інформаційні агентства»). Закріплена у п. 4, 5, 6, 8 ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про інформаційні агентства» заборона розповсюджувати інформацію, яка підриває суспільну мораль, деталізована у ЗУ «Про телебачення і радіомовлення» та у п. 2 – 7 ч. 3 ст. 2 ЗУ «Про захист суспільної моралі».

Такий же підхід до визначення підстав цензури закріплено у ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Проте, крім типових обмежень свободи вираження поглядів, Конвенцією визначено, що такі обмеження повинні бути необхідними в демократичному суспільстві. Європейський суд з прав людини у своїй практиці вказав, що шляхом обмежень свободи вираження поглядів держава може захистити себе від діяльності окремої особи чи групи осіб, які намагаються підірвати основні цінності демократичного суспільства (рішення по справі «Об’єднання «Veriniging Weekblad Bluf!» проти Нідерландів»).

Враховуючи те, що в законодавстві закріплено підстави встановлення цензури, а її безпосереднє встановлення здійснюється у кожному конкретному випадку, то цензуру можна поділити на нормативну та правозастосовчу. Нормативна цензура здійснюється шляхом визначення підстав застосування цензури у законодавстві, правозастосовча – шляхом визначення конкретної інформації такою, що не підлягає поширенню.

Зробивши аналіз законодавчих підстав обмежень свободи слова в Україні, можна визначити види інформації, яка підлягає цензурі.

До першої групи належить інформація з обмеженим доступом відповідно до ЗУ «Про інформацію». Різновидом такої інформації є конфіденційна, дозвіл на поширення якої дає фізична чи юридична особа, у власності якої знаходиться така інформація. Щодо конфіденційної інформації, що є власністю держави, то визначає порядок її обліку, зберігання і використання Кабінет Міністрів України. Другим різновидом такої інформації є таємна інформація – інформація, що містить відомості, яка становлять державну та іншу передбачену законом інформацію і розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Суб’єктом, що визначає, яка інформація є державною таємницею, є Державний експерт з питань таємниць (посадова особа, уповноважена здійснювати відповідно до вимог Закону України «Про інформацію» віднесення інформації до державної таємниці у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, зміни ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування). Прикладом іншої інформації, що є таємною, є фактичні дані, які встановлені в процесі слідства, а дозвіл на її поширення дає прокурор.

До другої групи інформації належить та, за поширення якої встановлена кримінальна відповідальність: заклики до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганда війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь. Цензура такої інформації має на меті обмеження свободи слова щодо названої інформації, оскільки небезпека інформації такого змісту полягає у масовому її поширенні. В кожному випадку здійснення зазначених дій суд встановлює, чи є поширювана інформація такою, щодо якої кримінальним законодавством встановлена заборона поширювати.

До третьої групи належить інформація про особу – будь-яка інформація про певну фізичну особу і будь-який висновок про дану особу, що ґрунтується на такій інформації [6]. Відповідно до ст. 301 ЦК фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Тобто фізична особа самостійно визначає, яка інформація може порушити її законні права та інтереси, посягнути на її честь і гідність.

Цензуру щодо всіх видів інформації має право встановлювати посадова особа засобу масової інформації, яка відповідно до своїх повноважень несе відповідальність за порушення вимог законодавства, що регулює діяльність засобів масової інформації. Таким чином правозастосовчу цензуру також здійснює головний редактор друкованого засобу масової інформації, (ст. 23 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»), керівник інформаційного агентства, спеціаліст у галузі засобів комунікації (ст. 20, 22 ЗУ «Про інформаційні агентства»), керівник телерадіоорганізації або уповноважена ним особа, що дає дозвіл на випуск телерадіопередач чи програм (ст. 43 ЗУ «Про телебачення і радіомовлення»). Також з метою захисту суспільної моралі Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі вживає заходів до запобігання розповсюдженню та заборони демонстрації фільмів, програм, інформаційних матеріалів, видовищних заходів, які можуть завдати шкоди суспільній моралі, таким чином здійснюючи правозастосовчу діяльність щодо встановлення цензури.

Наявність такої кількості підстав обмежень свободи слова у різних нормативно-правових актах схиляє до висновку про те, що всі ці підстави мають бути уніфіковані і передбачатися в єдиному законодавчому акті. Дія такого закону повинна стосуватися діяльності всіх засобів масової інформації щодо тієї інформації, яка з огляду на її зміст не може вільно поширюватися. Це, своєю чергою, було б гарантією законного застосування чітко встановлених обмежень права людини на свободу слова.

Цензура не є негативним явищем у суспільстві, оскільки завдяки таким обмеженням свободи слова захищаються права та інтереси окремих осіб, інтереси суспільства, держави. Тому велику увагу потрібно приділяти саме законному застосуванню цензури, а не встановлювати заборону її здійснення де-юре при її існуванні де-факто. Необхідність цензури як обмеження права особи на свободу слова продиктовано вимогами демократичного суспільства. Адже кожне право повинно реалізовуватися так, щоб не завдавати шкоди інтересам інших осіб, суспільству, державі.

Список використаних джерел:

1. Советский Энциклопедический Словарь. – М.: Советская Энциклопедия, 1988. – С. 1473.
2. Закон України «Про інформацію» N 2657-XII від 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради . – 1992. – N 48. – Ст.650.
3. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» N2782-XII від 16 листопада 1992 року // Відомості Верховної Ради. – 1993.– N1. т.1.
4. Закон України «Про захист суспільної моралі» N 1296-IV від 20 листопада 2003 року // Відомості Верховної Ради. – 2004. – N – Ст.192.
5. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» N 3759-XII від 21 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради. – 1994. – N – Ст. 43.
6. Закон Угорської Республіки «Про захист інформації про особу і доступ до інформації, що становить суспільний інтерес» №LXIII 1992 року // СВіП. – 2003. – №3. – С. 22 – 28.