Вступ

В період після ІІ світової війни кейнсіанське економічне вчення набуло досить значного поширення, особливо в англомовних країнах (США, Великобританія, Канада, Австралія) та Японії.

Актуальність теми. Нова теорія економічного розвитку, яка обґрунтовує необхідність і практичну доцільність державного регулювання економіки на засадах приватної власності, конкуренції, — кейнсіанська. Засновником цієї теорії вважають англійського економіста Дж. М. Кейнса, який обґрунтував необхідність і роль державного регулювання економіки, описав основні засоби та інструменти впливу держави на економіку: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестицій, зменшення ціни кредиту, розширення державних закупок, підвищення рівня зайнятості, проведення ефективної фіскальної політики.

Кейнсіанської теорії дотримувалися уряди більшості держав після Другої світової війни, що й сприяло виходу їх країн з кризи і розрухи.

Прикладом застосування на практиці кейнсіанської концепції може служити здійснення нового курсу Ф. Рузвельтом у США в результаті прийняття низки законів:

— про введення мінімальної заробітної плати;

— про соціальне забезпечення та виплати з безробіття;

— про державне страхування банківських вкладень та позик;

— про підтримку фермерського господарства і малого бізнесу;

— про регулювання діяльності банків та фондової біржі та інші.

Ця теорія ефективна в складні періоди розвитку економіки: воєн, відбудов, науково-технічних перетворень, формування ринкового середовища.

1. Досвід зарубіжних країн використання кейнсіанської теорії

Світовий досвід макрорегулювання опирається на неокейнсіанство, монетаризм, теорію «економіки пропозиції», а також їх комбінації. Сучасні моделі регулювання, які взяті на озброєння у більшості країн, є кейнсіансько-монетариським синтезом, який поєднує в собі податкову, кредитно-грошову, фінансово-бюджетну політики, механізми державних замовлень і контрактів, підприємництво та інші елементи державного регулювання. Поєднання цих елементів в різних країнах може бути різним, в залежності від чого ми можемо розглянути декілька найбільш виражених моделей державного регулювання ринкової економіки.

Сучасна ринкова економіка США є не стихійною, а регульованою державою. Основою цього є те, що поряд з приватною тут існують інші альтернативні форми власності, включаючи колективну (суспільну). Тому, по суті, ринкова економіка в США є змішаною економікою.

Механізм державного регулювання у США пройшов декілька етапів. На початку 70-х років у режимі жорсткого адміністративного регулювання перебували такі галузі економіки США, як залізничний транспорт, цивільна авіація автомобільний, вантажний транспорт, телефонний зв’язок і т.д. Основними причинами введення жорсткого регулювання даних галузей економіки були обмеження монополії і обмеження конкуренції. В ролі основних методів застосовувались процедури ціноутворення: пряме встановлення цін, тарифів, обмеження цін і тарифів, обмеження доступу в галузь, лімітування норм прибутку на капітал. В арсеналі елементів державного регулювання ринку США важливе місце зайняло державне програмування економіки, яке охопило розробку як загальнонаціональних, так і регіональних програм.

У 80-ті роки США, як і ряд західноєвропейських країн відмовились від традиційної системи регулювання, яка грунтувалась на кейнсіанській моделі і замінили її системою, основаною на проведені політики монетаризму і економічної теорії «пропозиції». Держава регулює відносини сторін, забезпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і карає тих, хто ігнорує право та інтереси суб’єктів ринку. Особливістю такого регулювання в США є дозвільний характер замість заборонного. «Економіка пропозиції», для якої характерна ідея центральної ролі ринку, була покладена в основу функціонування економіки в політиці Р.Рейгана [2, c. 104-105].

В сучасний період держава виконує багаточисельні функції за контролем економічної діяльності: видає закони, спрямовані проти фальсифікації продуктів, здійснює митний контроль, регулює діяльність комунального і залізничного транспорту, контролює виконання законів про працю і соціальне забезпечення, встановлює мінімальні і максимальні ціни та інше.

В практиці державного регулювання економіки США широко використовується система державних замовлень. Фактично через систему державних замовлень тут створено такі галузі, як атомну, аерокосмічну, електротехнічну та інші види промисловості. Дві третіх державних замовлень розміщується у виробництві засобів зв’язку, телекомунікацій, електроніки, енергетики тощо.

Основним інструментом державномонополістичного господарювання та регулювання замовлень державою є федеральна контрактна система. Через цю систему урядові органи щорічно видають різним секторам економіки 20 млн. замовлень.

У регулюванні ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове регулювання. Цю функцію виконує центральний банк США (ФРС), який підпорядкований і підзвітний конгресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику, здійснює контроль за грошовою масою і кредитом в економіці. Основними методами регулювання ринку банком є регулювання розмірів банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк є емісійним центром США і виконує функцію управління державним боргом .

Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали зменшувати коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом’якшували дефляцію (застій).

Чільне місце в системі регулювання економіки США займає регулювання платіжного балансу і сфери валютних відносин. Якщо виникає дефіцит платіжного балансу, то це викликає валютну нестійкість. В таких випадках стимулювання економічного зростання традиційними засобами кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. Тому держава різними методами регулює зовнішню торгівлю.

Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в економічне життя США ґрунтується на системі теоретично обґрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними [7, c. 98-99].

В Японії склалась розвинута система державного програмування. Починаючи з післявоєнних років тут здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Для виконання функції регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкованих Економічній Консультативній Раді.

Японія має великий досвід державного управління науково-технічним прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції, досягнення єдиної думки «знизу вверх» — в реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.

Ефективність державного регулювання економіки в Японії забезпечується наявністю «напівурядових організацій», які уособлюють злиття бізнесу і державного апарату.

В економіці скандинавських країн домінує Швеція, для якої характерна змішана економіка, поєднання ринкових відносин на конкурентних началах з активним втручанням держави в економіку. За обсягом державного втручання в економічне життя Швеція займає перше місце в світі. Центральний уряд робить вплив на економіку в основному через систему економічних важелів, головним з яких — державний бюджет.

Це підкреслює особливість Шведської моделі ринкової економіки, як соціал-демократичний варіант розвитку. В структурі власності Швеції поєднується приватна, державна і кооперативна. Роль державного сектора полягає в акумуляції і перерозподілі значних грошових сум на соціальні та економічні цілі. Економічна політика держави спрямована на такі цілі: підтримка високої і стабільної зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростання, вирівнювання доходів, підтримка регіональної економічної рівноваги, досягнення сприятливої стабільності цін, охорона навколишнього середовища, забезпечення роботою, співучасть у виробництві і зростання допомоги країнам, що розвиваються. Складовими елементами економічної політики є податкова, грошова та регіональна політика.

У державному регулюванні економіки Швеції спостерігається поєднання кейнсіанської ідеї регулювання «ефективного попиту» і підтримання рівня зайнятості з використанням різних методів стримування інфляції. [1, c. 64]

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система оподаткування Фінляндії включає декілька прямих й непрямих податків. Основними прямими податками є державний подоходний податок, комунальний подоходний податок, майновий податок. Найважливішими непрямими податками є податок з обороту, митні податки, зрівняльний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої, тютюн і деякі інші товари. У системі заходів державного регулювання значне місце займає забезпечення здорової і діючої конкуренції.

Південна-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державною планування та ринкового механізму. Але особливість регулювання полягає і тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу: виробничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств.

Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором .

Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна політика Південної Кореї. Тут розроблено законодавство в сфері технологічного трансферту, яке, як правило передбачає обов’язкове ліцензування, отримання ліцензіатом дозволу від державних органів на придбання технологій за кордоном і ввезення їх в країну, обов’язкову реєстрацію контрактів, валютно-митний контроль над ліцензійними витратами на підприємствах, який включає обмеження ставок платежів, надання гарантій передачі технології [1, c. 71-72].

Китайська економіка протягом 1950 — 1978 рр. була у основному економікою централізованого планування. 3 1978 року в Китаї проводилась економічна реформа, яка охопила три етапи: сільську лібералізацію (передачу земель в оренду і вивільнення цін на власницьку ініціативу фермерів), відкриття економіки для міжнародної торгівлі, розширення самостійності промислових підприємств. При цьому сформувався подвійний підхід до державного регулювання: збереження державного контролю за державними підприємствами і розвиток недержавних підприємств поза контролем держави. Зараз у Китаї великі державні підприємства залишаються об’єктом централізованого планування, хоча питома вага продукції, охопленої централізованим плануванням зменшується. Тобто, в країні сформувалась двосекторна економіка.

Основні економічні функції держави в сучасному Китаї зводяться до формування наукової стратегії і формування народногосподарських планів в цілому; узгодження регіональних і галузевих планів та господарських зв’язків, активного впливу на економічне ринкове середовище через розробку нормативних актів, удосконалення системи цін, податків, кредитів; складання планів розвитку науки, техніки і їх активного впровадження у виробництво; сприяння розширенню дії внутрішнього і зовнішнього ринків, включення в їх сферу підприємств, надання їм необхідної інформації про кон’юнктуру ринків, можливості економічного співробітництва.

Країни Східної Європи вступили в етап переходу до ринкової системи господарювання і формування механізму ринкового регулювання, суть якого полягає у максимальному використанні системи економічних регуляторів у регулюванні ринку. Центральне місце в цій системі займають ціни, бюджетно-податковий механізм, кредитна система.

Реформа бюджетно-податкового механізму в країнах Східної Європи здійснювалась в напрямі переходу до єдиної системи оподаткування незалежно від форм власності. Зокрема у Польщі з цією метою була знижена верхня межа податку з прибутку підприємств державного сектора і підвищена до 20% нижня межа оподаткування прибутку недержавних підприємств; введені єдині ставки податків на нерухомість; скасовано низку пільг. Зараз у Польщі сформована нова система оподаткування, яка включає: єдині податки на доходи для усіх юридичних осіб, податок на додану вартість, єдині подоходні податки на основні заповнення декларації.

2. Е.Хансен, С.Харріс (США), Ф.Перру (Франція) – представники неокейнсіанства

У США ідеї Дж. М. Кейнса розвивали ще з 30-х pp. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен (1887—1975) та С.Харріс (1897—1974). Ґрунтовне вивчення їхніх концепцій (насамперед інвестиційної теорії циклу) допоможе усвідомити загальні риси (особливості) американського неокейнсіанства. Так, по-перше, його характерною рисою є те, що в поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає в «коливаннях динаміки інвестицій».

Американський економіст Елвін Хансен розробив теорію циклічного руху економіки й основні елементи антициклічної державної політики. Як зазначається в літературі, Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтівської адміністрації. У післявоєнний період він очолив «битву за повну зайнятість». Акт про зайнятість, прийнятий Конгресом США у 1946 р., що проголосив запобігання безробіттю першочерговим завданням уряду, був складений за особистої участі Е. Хансена. В 1951 р. Е. Хансен опублікував книгу «Економічні цикли й національний дохід», яка складається з 4-х частин та у якій докладно викладено механізм економічного циклу та причини циклічних коливань. Варто звернути увагу на те, що Е. Хансен дає огляд історичного розвитку теорій економічного циклу, наголошуючи, що економічне вчення Кейнса знаменує собою певною мірою революцію в економічній науці, але своїми коріннями воно глибоко пов’язане з розвитком макроекономічної теорії. Е. Хансен завжди наголошував на своїй принциповій спадкоємності з кейнсіанськими ідеями у сфері макроекономічної теорії. Питанням антициклічної політики присвячена четверта частина книги. Слід особливо зазначити, що всі заходи антициклічної політики безпосередньо пов’язані з державними фінансами. Точніше було б сказати, що антициклічна політика є фінансовою антициклічною політикою.

На підставі своїх теоретичних висновків Е. Хансен запропонував ряд фінансових концепцій: вбудованих стабілізаторів (або механізмів гнучкості); автоматичних заходів компенсаційного характеру; програм компенсування циклу.

Вбудовані механізми гнучкості, як зазначає Е. Хансен, є автоматичною системою, яка у змозі глушити економічні коливання, але неспроможна сприяти переходу від рівня депресії до справжнього відновлення. Вона автоматично реагує на зміни економічної ситуації й не потребує планомірного, свідомого керування. Вперше поняття «вбудовані стабілізатори» запровадив Дж. Кейнс стосовно особистого прибуткового податку. На його думку, податки автоматично реагують на циклічні коливання, пом’якшуючи їх, і тим самим забезпечують гнучкість економічної системи. Поняття «вбудований бюджетний стабілізатор» розглядається Е. Хансеном, Р. Харродом, лауреатом Нобелівської премії П. Самуельсоном як основний фактор пом’ якшення циклічних коливань. Своєю чергою, зазначається, що державний бюджет поєднує групу стабілізаторів — насамперед, податки й державні видатки, які одночасно в різних напрямах впливають на економічний цикл. В американській фінансовій літературі розроблена концепція «бюджетний стабілізатор».

На думку неокейнсіанців, бюджетні видатки, податки, виплати допомоги з безробіття, по соціальному страхування автоматично реагують на будь-яку зміну економічного становища й можуть скоротити амплітуду циклічних коливань, пом’ якшуючи падіння і деякою мірою гальмуючи бум. Державний бюджет під час буму чинитиме рестриктивні дії, а під час спаду -екстенсивні. При цьому передбачається автоматичний стабілізуючий вплив як з боку державних доходів, так і видатків. Сталість податкових ставок, вважають прихильники цієї теорії, приводить в періоди піднесення й спаду до автоматичних змін у податкових надходженнях у різних фазах циклу. У роки піднесення — до їхнього зростання, що має стримувати надмірний попит, у періоди спадів і криз — до зменшення, що призводить до створення нового попиту й у підсумку — або до бюджетних надлишків, або до дефіциту бюджету. Державні видатки в період економічного піднесення повинні зменшуватися, створюючи бюджетний резерв, а в періоди спаду — збільшуватися, формуючи додатковий попит, що сприяє розвитку виробництва.

Насправді виявилося, що скорочення податкових надходжень у кризові роки не компенсує зменшення споживчого попиту, а в роки піднесення зростання податків не може запобігти ані збільшенню зайвих інвестицій, ані зайвому попиту. Що стосується державних видатків, то маневрування ними частіше призводить до загострення суперечностей між виробництвом і платоспроможним попитом, аніж до їхнього пом’якшення. Як наслідок прихильники теорії «вбудованого бюджетного стабілізатора» зрештою змушені були визнати її слабку ефективність. З’ явилася точка зору, що «вбудовані стабілізатори» не спрацьовують, тому що вони самостійно не в змозі викликати «дійсне піднесення доходу й зайнятості», не можуть підтримати повну стабільність економіки і є «лише першою лінією оборони». Так наприкінці 50-х — початку 60-х років настає другий етап розвитку теорії «вбудованого бюджетного стабілізатора»; а, відповідно до теорії Е. Хансена, дія внутрішніх, автоматично діючих сил має бути доповнена системою свідомо передбачених і розроблених зовнішніх, дискреційних бюджетних заходів.

За Е. Хансеном, система «вбудованих стабілізаторів» повинна бути доповнена «автоматично діючими заходами компенсуючого характеру». Відмінність між двома названими вище заходами полягає в тому, що введення першого заходу пов’язане із прийняттям закону, що затверджується парламентом (зміни податкових ставок, запровадження або збільшення державних видатків та ін.), для другого заходу узгодження з парламентом не потрібно. До автоматичних заходів компенсуючого характеру належать політика зниження (або підвищення) норми відсотка, скуповування державних облігацій на відкритому ринку, скорочення розміру обов’язкових резервів, які комерційні банки повинні тримати у ФРС. Відповідно до третього типу регулювання Е. Хансена, програми компенсування циклу запроваджуються й функціонують при узгодженні дій парламенту й виконавчої влади. У цьому випадку йдеться про бюджетне регулювання. В американській літературі увесь механізм регулювання був названий «комбінацією вбудованих стабілізаторів і навмисних дій».

Американські економісти У. Шульц і С. Харріс додатково ввели в обіг ще й «формулу гнучкості податкових ставок», за якою їх структура повинна базуватися на зміні цін, зайнятості й виробництва. У літературі на підставі досліджень висловлюються ідеї, що ефект від використання бюджету як вбудованого в економіку стабілізатора може бути досягнутий лише на основі чіткої координації грошової й фіскальної політики. У теорії «вбудованого бюджетного стабілізатора» починає проявлятися тенденція досягнення компромісу між протилежними ідеями, створення «синтетичних» концепцій: з одного боку, ставка на стихійне саморегулювання капіталістичної економіки, а з іншого — на державне втручання.

Далі необхідно перейти до вивчення неокейнсіанства у Франції. Його особливістю є те, що деякі французькі економісти вважали необов’язковим положення Дж. М. Кейнса щодо регулювання позичкового процента як засобу стимулювання нових інвестицій. Вони запропонували використання індикативного методу планування економіки як визначального засобу забезпечення незгасання інвестиційного процесу. Слід розглянути концепцію індикативного планування, автором якої є Ф. Перру і яка справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції.

Висновки

Отже, кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Для розуміння теоретичної системи кейнсіанства передовсім треба згадати історичну епоху її виникнення й усвідомити, що саме особливості цієї епохи зумовили її появу. Головною з цих особливостей було швидке руйнування з розвитком капіталізму механізмів автоматичного ринкового саморегулювання. На межі XX ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Отже, сама дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринках товарів, праці та капіталу. Найнаочнішим свідченням цього стала світова економічна криза 1929—1933 pp. та наступна депресія 30-х років. Криза продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах, тобто посилення ролі держави в економіці.

Спочатку посилене державне втручання в економічне життя, як ми вже зазначали, пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази. Опублікувавши 1936 р. книжку «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму у економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорі-вні та необхідність державного втручання в економічні процеси.

Грошово-кредитна політика західноєвропейських країн та США до 1970 — початку 1980 р. ХХ ст. базувалась на кейнсіанській концепції регулювання із застосуванням політики регулювання позичкового відсотка, обмеження обсягів кредитів, вибіркового контролю за грошовим ринком. Кейнсіанські рецепти регулювання стали визначальним внеском у стабілізацію економіки країн розвиненого капіталізму. Наприкінці ХХ ст. ця економіка кардинально змінилася, по суті, вийшла на лінію виробничого потенціалу. Відповідно, регулювання, спрямоване на «лікування» дефляції через стимулювання ефективного попиту на національному ринку, перестало приносити успіх. Економіку багатьох країн спіткали інфляційні процеси. Це викликало розчарування як у кейнсіанських підходах до регулювання, так і в самій теорії. Крім цього, пряме державне регулювання було негнучке, жорстке, консервативне. Це суперечило вимогам, поставленим розгортанням науково-технічної революції: гнучкості, динамічності в розвитку, а відповідно і в регулюванні. Внаслідок цього відроджується монетаристський підхід, що продовжує класичну традицію про стійкість і саморегульованість економічної системи. Економісти зосередили увагу на забезпеченні та підтримці стабільності грошової маси як умови забезпечення стабільності грошового ринку та економіки загалом.

Список використаної літератури

1. Базилевич В.Д. Історія економічних вчень. –К., –Т.1.,–Т.2, 2006.
2. Леоненко П., Юхименко І. Історія економічних вчень. –К., 2005.
3. Леонідов І.Л.Історія економіки та економічної думки: Опорний конспект лекцій / За ред. В.М. Тарасевича.–Дніпропетровськ: НМетАУ, 2008. – 82 с.
4. Тимошина Т.М. Экономическая история зарубежных стран; Учебное пособие. –М.: Юридический дом «Юстинформ», 2002.
5. Історія економіки та економічних учень. Нариси економічної історії індустріальної цивілізації: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005.