Україна стала членом Ради Європи у 1995 р. Як вже зазначалося, вступивши до Ради Європи і ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також протоколи до неї, Україна визнала обов’язкову юрисдикцію Європейського Суду з прав людини.

Європейська конвенція з прав людини — міжнародний договір, призначення якого полягає в тому, щоб гарантувати дотримання прав людини. Тому наданий нею інструментарій захисту є найбільш розвиненим. Він послужив найбагатшим джерелом міжнародних судових рішень щодо прав людини. Конвенція — це також і унікальна система, що виступає в якості «міжнародного загального права» і функціонує в режимі спадкоємності і незалежності. Про неї можна говорити як про систему загального права в тому розумінні, що вона розвивається завдяки створюваному Судом прецедентному праву.

Специфіка діючого на базі Конвенції контрольного механізму, зумовила і особливий характер еволюції її системи.

Конвенція стала першим міжнародним документом з прав людини, що має забезпечувати захист широкого спектру громадянських і політичних прав, як документ, який створено у формі міжнародного договору, обов’язкового для виконання відповідними Високими Договірними Сторонами, і який встановлює систему контролю за імплементацією прав на внутрішньодержавному рівні. Розглядаючи всеохоплюючу ідею «прав людини» невід’ємно від самої людини, Конвенція встановлює правопорядок, вищою цінністю якого є людина. В її преамбулі визначено, що основні свободи становлять підвалини справедливості та миру, і тому додержання та забезпечення таких прав набуває вирішального значення в людському суспільстві.

Протоколи до Конвенції є самостійними договорами. Додаткові протоколи до Конвенції включили в систему європейського захисту весь перелік громадянських і політичних прав, а також деякі соціально-економічні права. Вони накладають зобов’язання на її учасників тільки після ратифікації кожного з них.

Юрисдикцію Європейського Суду визначено саме в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Причому, якщо раніше юрисдикцію Суду іноді називали похідною від юрисдикції Комісії (розгляд справи в Суді був можливий тільки після завершення процедури в Комісії), то після набрання чинності змін до Конвенції Суд є єдиним судовим органом і його юрисдикція не обмежена повноваженнями інших органів Ради Європи^[1].

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Конвенції юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 47^[2]. Таким чином, юрисдикція Суду включає в себе три елементи, по-перше, повноваження брати заяви від будь-якої особи, неурядової організації чи групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з держав-членів Ради Європи порушення конвенційних положень; по-друге, розглядати спори між державами-членами Ради Європи з приводу порушення положень Конвенції, по-третє, на запит Комітету Міністрів давати консультативні висновки з правових питань тлумачення Конвенції та Протоколів.

По суті, під юрисдикцію Європейського Суду підпадає юридична оцінка виконання державами своїх зобов’язань за Конвенцією і Протоколами до неї у випадках, коли Суд розглядає заяви, визнані прийнятними відповідно до Конвенції. Тому заява до Європейського суду з прав людини може бути подана лише щодо дії чи бездіяльності держави (в особі її органів і посадових осіб, які зобов’язані забезпечити дотримання норм Конвенції), а не щодо будь-яких фізичних чи юридичних осіб, які, можливо, з точки зору заявника, не дотримувалися Конвенції. Таким чином, відповідачем у Європейському Суді з прав людини може бути лише держава-учасник Конвенції, яка звинувачується в порушенні норм самої Конвенції і (чи) тих Протоколів до неї, в яких держава бере участь. Не випадково найменування справ, що розглядаються Судом, будується за єдиною схемою: заявник (ім’я чи псевдонім) vs (проти) відповідач (назва держави)^[3] (Додаток 1).

З самого початку свого існування Суд відзначав, що він не є апеляційним чи касаційним судом. Як багато заявників помилково вважають і сьогодні, Суд — це своєрідна четверта інстанція (quatriume instance) щодо національної системи судочинства^[4]. Регулярним є факт надходження до Суду заяв стосовно того, що місцеві суди неадекватно сприйняли факти справи чи не прийняли важливі, з точки зору заявника, подання. Зазвичай такі заяви базуються на факті порушення статті 6 Європейської Конвенції з прав людини.

Метою діяльності Суду є забезпечення дотримання положень Конвенції та її Протоколів. Суд не має функції виправлення помилок місцевих судів щодо застосування національного законодавства. Також до повноважень Суду не входить оцінювання доказів. Заяви, в яких декларується, що місцеві суди мали прийняти інше рішення (на користь позивача), визнаються неприйнятними як очевидно безпідставні та необгрунтовані^[5]. Більше того, коли в заяві стверджується, що визначений закон, виданий державою-учасницею, порушив права, що захищаються Конвенцією, Страсбург скоріш за все прийме рішення не висловлюватись з приводу тлумачення цього закону самою державою. Однак, якщо в Конвенції прямо вказано, що закон повинен відповідати Конвенції (наприклад ст. 5 (1), Суд може перевірити цю відповідність, хоча в цьому випадку Суд достатньо легко погоджується зі судженням держави^[6].

^[1]   Буроменський М. В. Звернення до Європейського Суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодавства / М. В. Буроменський. — Х. : Фоліо, 2000. — С. 6.

^[2]   Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року // Офіційний вісник України. — 1998. — №13. — С. 207-302

^[3]   Буроменський М. В. Звернення до Європейського Суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодавства / М. В. Буроменський. — Х. : Фоліо, 2000. — С. 6.

^[4]   Манукян В. И. Европейский Суд по правам человека: право, прецеденты, комментарии : науч.-практ. пособие / В. И. Манукян. — К. : Истина, 2007. — 368 с.

^[5]   Севостьянова Н. І. Десять помилок при зверненні до Європейського Суду з прав людини / Н. І. Севостьянова. — Юстиніан. — 2010. — №9 (87). — С. 51-55.

^[6]   Манукян В. И. Европейский Суд по правам человека: право, прецеденты, комментарии : науч.-практ. пособие / В. И. Манукян. — К. : Истина, 2007. — С. 299.