У сучасному, наповненому інформацією світі, зі стрімкістю його розвитку, появою нових технологій та можливостей, завдання законодавця — встигати за змінами і вчасно прописувати необхідні норми поведінки в законодавчих актах. Наявність чіткого стрижня та основних принципів у будь-якій галузі права допоможе спеціалісту знайти єдине правильне рішення і не схибити на шляху до поставленої мети. Запропоновані у цій статті принципи побудови галузі кримінального права здатні виробити істинне розуміння не лише для посадових осіб законодавчої чи судової гілки влади, а й для фахівців у найрізноманітніших сферах, у кваліфікованій роботі з людьми, а найголовніше — у вихованні молоді, адже древньогрецький філософ Платон висловлює найцінніші думки для того, хто здатен побачити, зрозуміти і прийняти їх у своє життя. Довершеність платонівської філософії завжди робитиме висловлені позиції актуальними і корисними в будь-який час і у будь-якій ситуації.

Для сучасної правової думки, що зосереджується на практичних питаннях, є незвичним звертати свій погляд на такі віддалені теоретичні джерела, як філософські твори древньогрецького мислителя. Однак короткі систематизовані приклади в цій статті здатні продемонструвати близькість позиції філософа до проблем сьогодення, а у своїй несхожості до сучасних шаблонів правової думки здатні внести нове і живе слово до наукових і практичних пошуків. В усі часи в найрізноманітніших галузях науки в критичних ситуаціях стародавні твори ставали життєдайним джерелом нового знання і відкривали новий горизонт для наукових пошуків. Класика грецької філософії є не лише неоціненним скарбом європейської культури, а й непохитним стрижнем, вмістилищем основних непорушних принципів нашого світобачення.

Все довкола нас змінюється, плинність життя не зупинити і не повернути, але руйнування незмінної основи всього, внесення дисбалансу в підґрунтя суспільного життя неодмінно призведе до падіння всієї системи, до серйозних наслідків, причини яких важко буде усунути.

Матеріал, запропонований у статті, жодним чином не претендує на єдино правильний підхід і не призначений для критики сучасних порядків. Не можна не враховувати того факту, що проаналізований текст писався на прикладах закону, який діяв майже дві з половиною тисячі років тому. У зв’язку з цим не може без адаптації і трансформації застосовуватися в інших просторових та часових умовах. Поданий матеріал скоріше покликаний розбудити інтерес читача до важливих суспільних проблем і запропонувати шлях до власних пошуків відповідей у конкретних ситуаціях для конкретних проблем.

Отже, почнемо з того, що Платон у своєму творі «Закони» найпершим принципом визначає те, що всі й завжди повинні висловлювати схвалення і пошану тому, хто дотримується закону, а на порушника неодмінно має чекати покарання. Закономірним постає зауваження, що навряд чи доречними будуть законодавчі норми про злочини у найкращій на землі державі у правильно вихованому чесному суспільстві, яке так прагнув побудувати Платон, але оскільки люди живуть в земних державах, де громадянами є прості люди, та й законодавцем виступає не сам Бог, цілком природно допустити, що зустрінеться людина з природою абсолютно непіддатливою до жодних переконувань та букви найсильніших законів, тому для неї мають бути встановлені норми покарань (Закони ІХ 853Ь-854а) [1, 306-307].

В ієрархії злочинів найважчим, на думку Платона, є святотатство, спонукою до якого стає ані людське, ані божественне зло, а внутрішнє жало страху і неочищених проступків. Найважчими такі злочини є з боку молоді (Закони Х 884а-885а) [1, 341]. Єдиним правильним вчинком для людини, якій спадає на думку вчинити будь-що погане стосовно визнаних усіма надбань та цінностей, буде негайне поклоніння найвищим святиням, інакше доведеться стражам законів виправляти скоєне. У випадку, якщо стає неможливим припинити нанесення людиною найбільшої шкоди як собі, так і суспільству, то найкращою для неї допомогою буде позбавлення її можливості погіршувати своє і так непросте становище, а власне покарання для неї буде призначене божественною справедливістю (Закони ІХ 854а-855Ь) [1, 307-308]. У наш час це питання має бути поставлене найбільш гостро, оскільки українське суспільство втратило своє історичне та культурне коріння, національні святині, внаслідок же процесу глобалізації надбання людства стали розмитими і відносними, необов’язковими в їх дотриманні. Однак в усі часи, починаючи від Платона і ще з більш давніх часів, пріоритет божественного і вічного залишався беззаперечним. Підмінюючи і забуваючи сьогодні вічні істини, людські душі втрачають настільки необхідну їм піднесеність та чистоту, а відповідно, і життя у злагоді із законом.

Наступними за тяжкістю після святотатства встановлюються Платоном злочини проти держави, що мають на меті зміну державного ладу, підкорення законів інтересам окремих людей та партій, будь-яку іншу форму насилля та протидії порядку. Під цю норму закону підлягатимуть і державні службовці, які мали б, але не звернули уваги на подібні явища чи їх підготовку, вчасно не застерегли і нічого не зробили, щоб все це зупинити. Загалом, переконаний філософ, кожна гідна людина повинна сповіщати правителів про відомі їй факти та притягувати до суду змовників, якщо якимось чином їй стане відомо про наміри незаконного повалення влади. Для всіх цих випадків судовий процес та покарання будуть так само суворі, як і для святотатців (Закони ІХ 856Ьс) [1, 309].

Коротко Платон згадує про таку групу протиправних дій, як розкрадання чужого майна. Покаранням за будь-яку крадіжку, насамперед, буде відшкодування вартості украденого в подвійному розмірі та отримання прощення з боку принижених — господаря чи держави залежно від випадку (Закони ІХ 857ас) [1, 310-311]. Загалом, ніхто не повинен ані викрадати нічого з чужого майна, ані користуватися будь-чим з того, що належить сусідам, без дозволу на те з боку власника цього майна (Закони Х 884а) [1, 341]. Отже, крадіжка — це неблагородний вчинок, а грабіж — взагалі ганебна справа. І нікому не можна заспокоювати себе чи переконувати когось, що тут немає нічого ганебного і відшукувати собі виправдань. Тож, будь-яка крадіжка загальнодержавного надбання, незалежно від розміру вкраденого (адже спонука до цього рівносильна, різниця лише в силі та можливості крадія), заслуговує на однаково суворе покарання. Різницю у визначенні покарання можна встановити лише з огляду на можливість виправлення порушника чи його абсолютну невиправність. Так, іноземця або людину, не виховану в традиціях платонівської держави, в таких випадках можна спробувати виправити і буде достатнім призначити їй покаранням грошове відшкодування, а для громадянина, який посягнув на порядки у власній вітчизні, вважати невиправним, тому призначати найвищу міру покарання (Закони ХІІ 941Ь-942а) [1, 405-406].

Вбивства за Платоном поділяються на насильницькі та ненавмисні, що визначає і міру покарання у кожному конкретному випадку. За вчинення останніх достатньо людині очиститися перед богами, тоді й перед державою вона буде чистою. Окремо потребують ретельного розгляду ненавмисні вбивства, вчинені у стані афекту або нестями, — вони, на думку Платона, знаходяться ніби посередині між навмисними та ненавмисними вбивствами. Тут враховуватимуться ознаки: чи були у порушника попередні наміри, чи розкаюється він у своєму вчинку. За цими критеріями судді визначатимуть строк вигнання винного за межі держави та обговорюватимуть по закінченню строку можливість його повернення на Батьківщину. Велику роль у визначенні покарання може відіграти для порушника отримання прощення від потерпілого перед смертю (Закони ІХ 865а-869е) [1, 320-326].

Навмисні вбивства Платон розрізняє за такими критеріями: неприборканість злочинця, злий умисел, схильність до задоволень, пристрасть та заздрість. Найбільшим злом серед перерахованого є панування над людиною пристрасті до будь-чого, тому її наявність у порушника тягне за собою присудження найвищої міри покарання. На другому місці стоїть честолюбство, що породжує в душі людини заздрість і спричиняє важковживаність як зі своїм носієм, так і з іншими людьми. На третьому місці йдуть ниці та неправдиві страхи, що виникають через бажання правопорушника приховати інші свої проступки. За останніми двома критеріями скоєних злочинів людина нестиме покарання після смерті у потойбічному світі, а природне правосуддя притягне колишнього вбивцю до розплати так, що він опиниться у шкурі потерпілого (Закони ІХ 869е-870е) [1, 326-327]. Передбачені Платоном також випадки визнання невинуватості людини за вбивство у разі самозахисту або захисту членів своєї родини та майна (Закони ІХ 871а-874с) [1, 327-331].

Після вбивств, за проектом філософа, йтимуть закони про насильницькі діяння, що завдали тілесних ушкоджень людині. Встановлення міри покарання за цими злочинами визначається за такими ж критеріями і в порядку, як і за вбивство. У недосконалій державі законодавцю у складанні норм слід ретельно розглянути якнайбільше нюансів, залишивши на розсуд судді якомога менше можливих випадків, що виходитимуть за межі передбачених законом проступків. Тому Платон розглядає усі особливості цього правопорушення: куди нанесене поранення, кого саме поранено, як і за яких обставин (Закони ІХ 874ёе, ІХ 875ёе, 876е-879Ь) [1, 331-336].

Будь-який вид приниження діями є насиллям. Так, згідно зі встановленими законами в платонівській державі, люди похилого віку більше заслуговують на пошану, ніж молоді. Молодшій людині завжди слід стримуватися на дії старшого, навіть якщо вони і принизливі, однак в останньому випадку потерпілий має право звернутися за правосуддям до посадових осіб. Закон дозволяє захищатися від насилля однолітка, але виключно голіруч, без застосування зброї і лише молодій людині, сповненій вогню і нестримності. Чоловікові після 40 років, що насмілився битися, слід висловити догану або притягти до більш суворого покарання залежно від випадку(Закони ІХ 879b-880d, 881Ь-882с) [1, 336-340].

Цікавим для дослідження є виокремленні Платоном насильницькі нетілесні діяння. Шкоду людині можна нанести не лише фізично, а й за допомогою певних магічних дій, ворожіння, закляття тощо. Розгляд цього питання, а головне, доказовість викликає неоднозначність та спричиняє чимало труднощів. Однак законодавцю слід просити, пояснювати та радити не застосовувати жодних зіль та чарів, оскільки мало хто до кінця розуміє, як це все діє насправді. Суворі покарання за насильницькі діяння мають передбачатися лише для людей, які знаються у цих справах і займаються ними професійно, тобто для лікаря — у нанесені тілесних ушкоджень або для віщуна — у нетілесних. Покаранням за протиправне діяння в таких випадках справедлива буде лише найвища міра покарання (Закони ХІ 932е-933е) [1, 397-398].

Обов’язково в хорошій державі повинен існувати закон про призначення покарання за нечестя, щоб нечестиві люди змінили свій спосіб життя на благочестивий. Якщо ж хто скаже або зробить будь-що нечестиве, то свідок цього повинен відразу притягнути його до суду (Закони Х 907dе) [1, 370]. Так само не можна громадянам, віддаючись гнівному почуттю, допускати ані стосовно себе, ані щодо інших злослів’я та лайки. Це може увійти у звичку і переступання людиною межі дозволеного стане повсякчасним. Давши власній злості таку наживу, людина знову робить несамовиту частину власної душі, яка вже була приборкана вихованням, дикою. Хто до цього звикне, то або взагалі втратить серйозність характеру, або багато в чому загубить розумність своєї душі (Закони ХІ 934е-936а) [1, 400-401]. Тут ніяк не йдеться про строгість і жорсткість геть в усьому аж до заборони жартів, веселощів та сміху, як дехто починає приписувати подібне словам Платона. Емоційність, якщо вона розумна і в міру, потрібна людській душі. Філософ лише застерігає від випадків, коли несамовитість бере гору, або коли людиною в її діях починає керувати гнів замість розуму.

Остання група протиправних дій, на які звертає увагу Платон у діалозі «Закони» — це явний або прихований обман у сфері товарообігу. В торгівлі та обміні між громадянами не можна допускати жодних підробок, брехні та зловживань ані в словах, ані в діях. Неприпустимо навіть вихваляти свій товар і будь-яким чином закликати громадян до покупки (у сучасній термінології — це реклама). Ці та подібні порушення незалежно від того, сама людина їх вчинила чи була свідком, але не повідомила владу, разом із винесеним покаранням записуються на стелі посеред ринкової площі, а посадові особи ринку ретельно за всім цим наглядають (Закони ХІ 9Ш-917е) [1, 378-380].

Усі інші можливі прояви недотримання закону, не зазначені окремо мислителем, накладення покарання за які не передбачено законом, у перший раз свого вчинення обмежуються стягненням штрафу. У разі повторного вчинення — справа направляється на розгляд до суду (Закони ХІІ 949сd) [1, 414].

Розглянувши зазначені Платоном злочини та коротко зауваживши про міру покарання для конкретних правопорушень, слід окремо зупинитися на принципах і особливостях призначення покарань. За законом платонівської держави жодне покарання не повинне мати на увазі нічого, що може завдати зло тому, хто вчинив безправ’я і навіть найбільше зло. Покарання може передбачати лише два способи впливу: робити порушника кращим або хоча б менш зіпсованим (Закони ІХ 854dе) [1, 307-308]. Однак ніколи і ніхто не повинен залишатися непокараним за будь-який найменший вчинений ним проступок, навіть якщо злочинцеві вдалося втекти. Видами покарань визнаються Платоном в «Законах»: смертна кара, ув’язнення, побиття палицею, сидіння або стояння у принизливих для порушника місцях, стояння біля святинь на околицях держави, грошові санкції для відшкодування завданих збитків у межах, допустимих законом (Закони ІХ 855с) [1, 308].

Загалом будь-яке покарання має бути спрямоване, насамперед, на відшкодування спричинених збитків. Чим більша завдана шкода, тим більшим повинно бути відшкодування на користь потерпілого. За кожне злодіяння порушникові необхідно розплачуватися щонайменше заради напуття інших. Розплата буде легшою, якщо проступок вчинений через нерозумність: коли злочинець ще молодий і лише піддався чиємусь переконуванню, а також в інших подібних випадках. Більш важким покарання буде, якщо злочин скоєно за власним нерозумінням, через нестриманість, страх, нерішучість, пристрасть, заздрощі та невиліковний гнів. Таку людину правосуддя настигає не за скоєне, адже повернути все назад неможливо, а заради того, щоб надалі не траплялося подібного ані з ним, ані з будь-ким, хто бачив судовий процес. Судді ж слід ретельно добирати для кожного вчинку відповідне йому покарання, користуючись, наче нарисом, встановленими законодавцем приписами в ім’я справедливості та загального блага (Закони ХІ 933е-934с) [1, 398-399].

Дуже цінними бачаться зауваження античного автора про необхідність покарання поганої людини для того, щоб її виправити, але не можна карати нещасного — це все одно ні до чого не приведе (Закони ХІІ 944d) [1, 409]. Також не можна карати дітей за злочини їх батьків. Однак якщо до вищої міри покарання в родині присуджувався батько, дід та батько діда, то доля наступного покоління правопорушників вже вирішуватиметься якнайсуворіше аж до присудження виселення з держави (Закони ІХ 856dе) [1, 310].

Отже, протиправні вчинки, вважає Платон, завжди слід розглядати з точки зору їх відношення до справедливості, незалежно про наміри чи про дії людини йдеться та ступінь нанесеної шкоди. За допомогою законів слід, наскільки це можливо, завжди прагнути: відшкодувати нанесену шкоду, спасти те, що гине, а між людьми відновити дружні стосунки. Кожному, хто скоїв несправедливий проступок, незалежно значний це вчинок чи несуттєвий, закон дасть настанову і примусить або ніколи більше не зважуватися на подібний вчинок з власної волі або робити це значно меншою мірою. Метою законів у здійсненні правосуддя повинно бути таке твердження Платона: будь-яким можливим чином змусити людину зненавидіти несправедливість і полюбити або принаймні не мати упередженості щодо природи справедливості. Якщо законодавець помітить, що, незважаючи на всі зусилля, людина невиліковна, то слід усвідомити, що найкращим для неї буде припинити своє існування, принісши тим самим подвійну користь людям: послужити для інших прикладом того, що не можна поводитися несправедливо, та позбавити державу від присутності поганих людей (Закони ІХ 861Ь-862е) [1, 315-316]. Окрім цього, в піклуванні про людську душу по відношенню до правопорушника це дає можливість позбутися необхідності продовжувати сповнене несправедливості життя.

Загалом Платон називає три причини проступків людини: 1) наявний у душі лютий і нестримний дух; 2) задоволення, що протилежне першому в дії та забезпечує виконання людських бажань за допомогою переконань у поєднанні з насиллям та обманом;

3) невігластво, яке в простій формі незнання стає причиною неважких проступків, а в поєднанні з удаваною мудрістю та самовпевненістю спричиняє тяжкі злочини. Якщо сюди приєднується сила й могутність, то це стає причиною наймасштабніших і найважчих вчинків для усього суспільства, а якщо слабкість — то дитячих та старечих оманливостей. Так має законодавець розрізняти ступінь вини і залежно від цього строго карати порушника або віднестися до людини м’яко й поблажливо. Такою є за Платоном ієрархія визначення ступеня провини і належного покарання. За цим прикладом посадові особи мають визначати і присуджувати покарання в державі (Закони ІХ 863Ь-864е) [1, 318-320].

Проаналізувавши погляди Платона на законодавство про злочини та покарання, можна дійти висновку, що цілком несправедливо закидають філософові надмірну суворість, нелюдяність та надмірність у визначенні каральних санкцій щодо порушника. Якщо виходити з поняття абсолютної справедливості, то зрозумілими і обґрунтованими стають усі наведені положення. І не в ім’я загальнодержавного блага встановлюється вища міра покарання, але обирається насамперед найкращий варіант для людської душі згідно з проповідуваною Платоном філософією, зокрема вченням про безсмертя душі. Незвичність і суперечність поглядів античного мислителя з точки зору сучасних декларувань захисту прав і свобод людини не повинно применшувати значення цілісного законодавства, розробленого Платоном. Детальний розгляд порушених у статті питань, та й загалом малодослідженого діалогу «Закону», здатен відкрити перед читачем неоціненний світ і глибокі смислові перлини людських стосунків та місця людини у світі, державі та діалозі «Я — Ти». Щонайменше дослідження витоків правової думки, їх розробка та використання у підготовці молодих фахівців заслуговують на належну увагу і здатні розширити горизонти як у самовихованні, так і в розвиткові сучасних наук.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Платон. Законы / Платон. Собрание соч. : в 4 т. // пер. с древнегреч. ; общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи. — М., 1994. — Т. 4. — С. 71-437.