Вступні зауваження

Питання релігійної освіти в Україні та Росії обговорюється вже досить давно, фактично з початку розпаду СРСР. Однак і на сьогоднішній день воно залишається актуальним, оскільки в цих країнах поки що немає достатньої законодавчої бази для чіткого врегулювання цього питання. Крім того, у більшості державних шкіл України введено предмет «Етика», і тільки у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях, на підставі відповідних рішень обласних рад, викладається предмет «Християнська етика» [1]. У Російській Федерації (далі — РФ) — дещо інша ситуація: там на державному рівні підтримується й активно впроваджується у загальноосвітні навчальні заклади курс «Основи православної культури». На сьогоднішній день у РФ навіть створено штаб із захисту цього курсу [2].

Питання релігійної освіти в системі державних навчальних закладів досліджували, зокрема, такі вітчизняні науковці, як Л. Коваленко, М. Маринович, Ю. Решетніков, П. Рабінович, О. Сухо-млинська, Л. Ярмол, С. Мозговий, С. Бурьянов.

То ж чи можна вводити в державну систему освіти суто конфесійний (релігійний) предмет? Певна відповідь на це запитання обґрунтовується у пропонованій статті.

Поняття релігійної освіти. Способи її отримання

Релігійна освіта становить невід´ємний елемент права на свободу сумління, на вибір віровизнання. Забезпечити реалізацію цього права є обов´язком демократичної держави. Що ж є підставою права на релігійну освіту? Сюди можна віднести: релігійну свободу особи, що базується на притаманній кожній людині гідності; право кожного на розвиток особистості та на освіту; право батьків виховувати та навчати дітей відповідно до власних переконань [3].

Виділяють дві основні форми релігійної освіти та виховання. Першою є так званакласичнаформа, приякій релігійна освіта та виховання здійснюється в Церкві. Другою формою є релігійна освіта та виховання в системі світської освіти [4].

Світська освіта у державі може бути двох видів — державною та приватною. В Україні релігійним організаціям дозволено засновувати навчальні заклади (відповідно до Закону України «Про освіту»). Однак на практиці згідно з нашим законодавством релігійні організації організовують навчання релігії в недільних школах, тобто в храмі або при храмі, або створюють заклади, які визнаються державою не освітніми, а релігійними. Учителі релігії у такому випадку не користуються вчительськими правами і пільгами, а учні не мають можливості отримати дипломи державного зразка [5]. Ясна річ, можливість запровадження релігійної освіти у приватних навчальних закладах не повинна викликати жодних заперечень.

Голова митрополичої комісії Української греко-католицької церкви (далі — УГКЦ) у справах шкільництва Роман Небожук говорить про те, що сучасний європейський досвід має два можливих варіанти морально-етичного виховання дітей: по-перше, це те, що держава сприяє або створює нормативні умови для викладання Закону Божого для кожної конфесії; по-друге, вона шукає порозуміння між присутніми в країні релігійними конфесіями, віровизначення-ми і релігійними традиціями та дозволяє викладати відповідний предмет як загальнокультурний, що враховує традиції усіх релігійних традицій, які сформували відповідну народну (національну) культуру [6].

Тож який зміст вкладається у поняття «релігійна освіта»? Більшість дослідників цього питання погоджуються з тим, що релігійною освітою слід вважати ті форми освіти всіх рівнів, які запроваджені органами державної влади чи релігійними організаціями з метою забезпечення права особи навчатися релігії [7]. Однак при такому підході залишаються незрозумілими питання про те, як узгодити принцип відокремлення школи від церкви (релігії), з одного боку, і обов´язок органів державної влади організувати навчання релігії — з іншого, і чи можна запроваджувати релігійне виховання у державних навчальних закладах.

Вирішуючи проблему офіційного державного ставлення до тієї чи іншої релігії, необхідно наголосити на світському характері державної системи освіти, який передбачений, зокрема, в Конституції України, законах України «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про освіту», в Конституції РФ, законах РФ «Про освіту» та «Про свободу со-вістііпрорелігійніоб´єднання».

Світський характер державної системи освіти означає, зокрема, те, що навчально-виховний процес у таких закладах є вільним від втручання релігійних організацій, а також те, що в них не допускається залучення учнів або студентів до участі в релігійних заходах під час навчально-виховного процесу [8]. Крім того, в законодавстві варто закріпити положення про неприпустимість будь-якого примушування до навчання релігії чи до навчання у сфері атеїстичних (чи інших) переконань, якщо це суперечить віровизнанню особи [9]. Можна зробити висновок про те, що роль релігії є незаперечною, якщо вона не суперечить світському характеру виховання і навчання дітей [10].

У РФ за проханням батьків чи осіб, які їх замінюють, за згодою дітей, які навчаються в державних або муніципальних навчальних закладах, адміністрація таких закладів може надати релігійній організації можливість навчати дітей релігії поза рамками навчальної програми. Це передбачено ч. 4 ст. 5 Закону РФ «Про свободу совісті і про релігійні об´єднання».

Узагальнюючи позиції дослідників обговорюваного питання можна зробити висновок, що релігійнаосвітаудержав-ній школі може допускатися в таких формах:

— викладання релігієзнавчих, релігійно-філософських чи релігійно-пізнавальних дисциплін у рамках додаткової освітньої програми;

— викладання етноконфесійних курсів у школах з етнокультурним (національним) компонентом викладання;

— вивчення релігії в позанавчальний час у рамках факультативу.

На нашу думку, обов´язок органів державної влади організувати навчання релігії може полягати у наступному. На законодавчому рівні необхідно, по-перше, чітко передбачити можливість запровадження — поза загальнообов´язко-вимнавчальнимпланом—уроківрелігії у державних загальноосвітніх навчальних закладах; по-друге, передбачити право батьків вирішувати, буде їхня дитина відвідувати даний предмет чи ні; по-третє, закріпити положення про те, що відсутність оцінки з релігійного предмета в державному атестаті про загальну середню освіту не повинно перешкоджати людині здобувати будь-яку вищу освіту та працевлаштовуватись (зокрема на будь-які державні посади). А органи виконавчої влади на місцях повинні забезпечити і проконтролювати виконання запропонованих законодавчих положень.

Позиції держави та Православної церкви щодо викладання релігійних дисциплін у державних навчальних закладах

Як зазначалось, Україна і РФ у своїх Конституціях проголосили себе світськими державами, в яких діють два важливих принципи: відокремлення держави від церкви та відокремлення школи від церкви (ст. 35 Конституції України, ст. 14 Конституції РФ). Це означає, що в цих державах заборонено встановлювати будь-яку релігію як державну. Ці Конституції закріпили положення про те, що права і свободи людини є рівними незалежно від їх ставлення до релігії (ст. 24 Конституції України, ст. 19 Конституції РФ) і що кожній людині гарантоване право на свободу совісті та свободу віросповідання (ст. 35 Конституції України, ст. 28 Конституції РФ).

Позиція традиційних християнських церков України з цього питання виражена, зокрема, у таких документах, як Звернення комісій Києво-Галицької митрополії Української Греко-Католицької Церкви до батьків, духовних провідників, педагогів з приводу відстоювання прав на викладання в загальноосвітніх навчальних закладах предмета «Християнська етика» від 21.05.2005 р., Резолюція ІІ з´їзду Всеукраїнського Православного Педагогічного Товариства від 26.06.2006 р., Спільне звернення Глав традиційних християнських конфесій України (Українська Православна Церква, Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква) від 30.06.2005 р. (далі — Спільне звернення). У цих конфесій така одностайність із певних питань зустрічається дуже рідко. У Спільному зверненні пропонується, по-перше, створити освітньо-церковну комісію при Кабінеті Міністрів України, завданням якої буде розроблення програми та підготовка підручників і відповідних нормативно-правових актів; по-друге, санкціонування викладання основ християнської етики у загальноосвітніх навчальних закладах України;

по-третє, вжиття відповідних заходів, спрямованих на відкриття відповідної спеціальності в «Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах» (далі — ВНЗ); по-четверте, запровадження підготовки та перепідготовки кадрів у ВНЗ для забезпечення викладання даного предмета [11].

Щодо РФ, то останнім часом у різних регіонах цієї країни розпочалось викладання в державних загальноосвітніх закладах навчальних предметів і курсів з основних культивованих у суспільстві релігій — насамперед, православ´я, ісламу, іудаїзму — на відповідній світоглядно-релігійній основі.

Серед спільних документів органів державної влади РФ і Російської Православної Церкви (далі — РПЦ) слід відзначити, зокрема, договір про співпрацю Міністерства освіти РФ і Московської Патріархії РПЦ, укладений у 1999 р. Предметом цього договору є співпраця з виховання дітей і молоді в дусі високих моральних цінностей, обмін інформацією та взаємодія в навчально-методичних питаннях, аналіз та узагальнення досвіду спільної роботи в сфері духовно-морального виховання, підготовки змін і доповнень до норм чинного законодавства. З метою організації такої співпраці створено Координаційну раду із взаємодії Міністерства освіти РФ та Московської патріархії РПЦ [12]. Наслідком цього можна вважати, наприклад, договір про співпрацю між Міністерством культури Саратовської області і Саратовською єпархією

РПЦ від 26.09.2006 р. [13].

Крім того, в 2002 р. було розроблено, опубліковано і нині використовується в практиці «Типовий зміст освіти із навчального предмета «Православна культура». Про це йдеться в листі Міносвіти РФ органам управління освітою РФ від 22.10.2002 р. (№ 14-52-876 ин/16). Цей матеріал приймається як освітній стандарт. Також Громадською Палатою РФ 30.11.2006 р. прийнято рішення, яким рекомендовано Міносвіти РФ ввести предмет «Основи православної культури» в перелік загальнонавчальних предметів [14].

Головним ініціатором впровадження в державних загальноосвітніх навчальних закладах РФ «Основ православної культури» була РПЦ. Про це свідчить низка документів, які більшою чи меншою мірою торкаються досліджуваного питання. Зокрема це — «Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви» (далі — «Основи… РПЦ») від 16.08.2000 р., в яких міститься спеціальний розділ «Світська наука, культура, освіта»; спільне комюніке зустрічі експертів РПЦ і Комісії «Церква і суспільство» Конференції Європейських Церков «Права людини і Церкви» від 21.03.2007 р.; Резолюція «Про викладання основ православної культури в школі» від 07.03.2007 р., Звернення Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ до кліру, Приходських рад храмів міста Москви, намісників і насто-ятельниць ставропігійських монастирів на Єпархіальному зібранні 2006 р., офіційна заява Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ та Священного Синоду РПЦ у зв´язку з реформою шкільної освіти в Росії у 2007 р.; Основи вчення РПЦ про гідність, свободу і права людини від 28.06.2008 р.

Варто наголосити на тому, що християнська традиція непохитно поважає світську освіту. Водночас «з православної точки зору бажано, щоб уся система освіти була побудована на релігійних засадах і основана на християнських цінностях. Церква. поважає світську школу і готова будувати свої взаємовідносини з нею, виходячи із визнання людської свободи. При цьому православна церква вважає недопустимим нав´язування учням антирелігійних та антихристиянських ідей, утвердження монополії матеріалістичного погляду на світ. Церква закликає до усунення наслідків атеїстичного контролю над системою державної освіти» [15]. Виходить, що, з одного боку, ця церква визнає за людиною свободу вибору світогляду, а з іншого, — сама ж намагається прищепити свої переконання всім.

Цікавим документом є і Резолюція XI Всесвітнього Російського Народного Собору від 07.03.2007 р. «Про розвиток вітчизняної системи релігійної освіти і науки», в якій висловлені, зокрема, пропозиції звернутися до Уряду РФ із проханням про внесення спеціальності «теологія» до переліку наукових спеціальностей Вищої атестаційної комісії; зберегти теологію як самостійний освітній напрям; внести доповнення до чинного законодавства про надання духовним навчальним закладам права державної акредитації і визнання їх дипломів; визначити культурологічну значущість основ православної культури й етики в усіх школах країни і включити цей предмет до відповідного державного освітнього стандарту [16].

На думку РПЦ, у загальній системі освіти обов´язково повинні бути дисципліни «не тільки навчальні, а й дисципліни, спрямовані на виховання, основною метою яких було б формування духовно здорової особистості, яка знає і цінить культуру свого народу», і тому найкращим «є включення духовно-морального предмета в основну сітку годин у школі, з можливістю вибору учнями альтернативної дисципліни» [17].

Деякі проблеми запровадження релігійних предметів у державній системі освіти

Прихильники запровадження релігійної освіти в державних навчальних закладах України вважають, що це сприятиме ефективному соціально-економічному розвитку Української держави та її інтеграції у світовий простір; допоможе подолати духовно-моральну кризу в суспільстві, кризу основних виховних інституцій — сім´ї, школи, громади, руйнівний вплив на мораль телебачення та інтернету, різке падіння духовного й фізичного здоров´я нашої молоді, поширення серед неї алкоголізму, наркоманії, тютюнопаління, агресивності, втрати сенсу життя, суїциду, дошлюбного статевого життя тощо [18].

Однак на шляху запровадження релігійної освіти у державних навчальних закладах виникає багато різних проблем, які необхідно вирішити перед тим, як зважитися на такий крок.

По-перше, актуальним і дискусійним залишається питання навіть щодо назви дисципліни, яку пропонують викладати у державних навчальних закладах, оскільки це буде впливати на її зміст. В Україні пропонується викладання дисципліни під назвою «Християнська етика», а в РФ — пропонується викладання суто конфесійного предмета під назвою «Основи православної культури». Цікавим є той факт, що з назви дисципліни можна визначити, яксебеідентифікуєтачиіншадержава. Україна, вочевидь, ототожнює себе з християнством, не надаючи переваги якійсь одній її течії, що і підтвердилося у нещодавньому широкому відзначенні на державному рівні 1020-ї річниці хрещення України, на яке були запрошені глави всіх традиційних церков України. Що ж до РФ, то вона, мабуть, себе вважає тільки православною державою (виходячи з назви предмета, який пропонують вивчати в усіх державних навчальних закладах, не беручи до уваги інші християнські течії, представники яких також проживають на території цієї держави).

По-друге, немає узгодженості позицій релігійних та державних діячів стосовно конкретного змісту таких релігійних дисциплін. Православна Церква в РФ та УПЦ МП заперечує лише проти того, щоб створювався якийсь еклектичний навчальний курс, небезпечний тим, що у ньому всі релігії будуть змішані, а в такому випадку в дитячій свідомості буде утверджуватися релігійний релятивізм, уявлення про взаємозамінність віровчи-тельних доктрин і релігійних уявлень [19]. В Україні ж пропонується предмет «Християнська етика», який не має нічого спільного з катехизацією, оскільки він повинен бути світоглядним, а не релігійним чи таким, що викладає Закон Божий. Йдеться не просто про інформування про релігійні цінності (як це робить релігієзнавство), не просто про викладання культурології, а також і про морально-етичне навантаження [20].

По-третє, потрібно пам´ятати про те, щочіткумежуміжзагальнолюдськими та християнськими цінностями провести досить складно. В Україні офіційною метою викладання «Християнської етики» вважають ознайомлення з основами християнського морально-етичного ідеалу і головними елементами української християнської традиції. Наголос також повинен бути зроблений на позаконфе-сійний характер даної дисципліни [21]. Предмет повинен долучати дітей до християнських цінностей як важливої складової загальнолюдських культурних надбань [22].

Однак в Україні не всі церковні діячі погоджуються з принципом позаконфе-сійності викладання даного предмета. Деякі з них вважають, що навчати христовому вченню без Христа неможливо, бо християнство буде сприйматися не як душеспасаюча віра, а як філософія на кшталт конфуціанства чи марксизму-ле-нінізму. І тут також постає проблема, яка полягає не тільки в різному розумінні слів Біблії, а й у різному розумінні того, хто є Христос. Вони вважають, що слід подавати «істинне» вчення про Бога [23]. Але у кожному суспільстві і державі завжди існувала і буде існувати полікон-фесійність. Тоді як вирішити означену проблему, проголошуючи мету виховання молоді на моральних засадах?

Серед принципів дисципліни «Християнська етика» можна назвати такі: її викладання не повинно супроводжуватись релігійними обрядами; воно має сприяти об´єднавчим тенденціям у суспільстві, зокрема надавати можливість ознайомлення з іншими присутніми в Україні релігійними культурами і традиціями [24]. Називають ще й такі принципи, як добро-сусідство, толерантність, традиційність та культурологічність [25].

Ще однією проблемою є підготовка підручників та методичного забезпечення дисципліни. Адже спочатку потрібно на дослідницькому рівні, так би мовити, викристалізувати зерна християнської культури в українській національній традиції [26]. А вже потім можна буде писати уніфіковані навчальні посібники, які звільнені від релігійної чи конфесійної орієнтації. Але християнство — це релігія, і це зазначено в самій назві предмета, який пропонується запровадити в Україні. У РФ же, як зазначалося, взагалі вводять конфесійний предмет у загальнодержавну систему освіти.

Також залишається проблемним кадрове питання, оскільки викладати цю дисципліну повинні фахівці високого рівня, які отримали спеціалізовану вищу освіту, дипломовану державою. Не слід залучати до викладання цього предмета священнослужителів будь-яких конфесій. Інакше він буде подаватись неоднозначно: в одних регіонах України — переважно представниками УГКЦ, в інших же — УПЦ МП. Аби цього уникнути, мала би бути підготовлена єдина програма курсу, яку б узгодили між собою чотири традиційні в Україні християнські церкви — Українська Православна Церква, Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква. А можливість такого узгодження — як свідчить тривала історична практика — є досить проблематичною.

Можна було б погодитися з пропозицією про те, що в Україні та РФ питання релігійної освіти в школах доцільно вирішувати у такий спосіб: у тих навчальних групах, де були б зібрані діти-христи-яни, під етикою віри розумітимуть етику християнську; у групах дітей-юдеїв під нею розуміли б етику юдейську тощо. Якщо ж йшлося би про дітей невіруючих батьків (атеїстів), вивчалась би дисципліна «Етика», яку пропонує Міністерство освіти і науки [27]. Проте реалізація такої пропозиції викличе, вочевидь, не менше проблем, ніж розв´язання.

Висновки

Будь-яка людина може реалізовувати своє право на вивчення основ релігії, яку вона сповідує. Реалізувати його можна, відвідуючи недільні школи, які, зазвичай, створюються при церквах. Також є можливість поступити на навчання до духовних навчальних закладів.

Ситуації з викладанням предметів з релігійним змістом в Україні та РФ є кардинально протилежними, оскільки в Україні є чотири традиційні християнські церкви, які між собою не можуть знайти порозуміння. У РФ же переважаюча роль у цьому питанні належить РПЦ, яка монопольно співпрацює з державними органами. Як наслідок, у РФ викладання виключно православного предмета можна вважати дискримінаційним стосовно інших конфесій або осіб, які мають інші світоглядні погляди.

Доцільно згадати і про те, що у вітчизняних вищих навчальних закладах є обов´язковий предмет «релігієзнавство», в якому якраз і викладаються історія виникнення та основні положення різних релігій світу. Крім того, слід все ж забезпечити, щоб предмет з релігійним змістом читав викладач, який не має релігійного сану будь-якої релігії. Адже якщо цей предмет буде читати священик (не має значення, якої релігії), тоді викладання скоріше за все буде вестись однобічно, з наголосом лише на одну релігію.

Викладання основ будь-якої релігії повинно бути тільки факультативним. При цьому воно не повинно надавати які-не-будь переваги будь-якій з конфесій.

У будь-якому разі варто всі ці питання закріпити на законодавчому рівні, прийнявши, скажімо, Закон «Про релігійну освіту в Україні», а також відповідні підзаконні нормативно-правові акти для його реалізації.

ПРИМІТКИ

1. Звернення комісій Києво-Галицької митрополії Української Греко-католицької Церкви до батьків, духовних провідників, педагогів з приводу відстоювання прав на викладання в загальноосвітніх навчальних закладах предмета «Християнська етика» від 21.05.2005 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rr.lviv.ua/news.php

2. Договор о сотрудничестве Министерства образования РФ и Московской Патриархии Русской Православной Церкви от 02.08.1999 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rel.org.ru/dogovor.html

3. КоваленкоЛ.Допроблем релігійної освіти у світській школі [Електронний ресурс] / Л. Коваленко. — Режим доступу : http//http://www.risu.org.ua

4. Релігійна освіта і виховання в Україні: погляд Української Православної Церкви. Доповідь єпископа Полтавського і Кременчуцького Филипа на Міжнародній конференції «Релігійна освіта і виховання в Україні» // Віра і культура. — 2005. — № 29.

5. Коваленко Л. Зазнач. праця.

6. Чи потрібен загальноосвітній школі новий предмет, курс християнської етики? [Елек-
тронний ресурс] / Марина Фіалко // Радіо «Ера-ЕМ», Полілог, 29.06.2005. — Режим доступу :
http://www.era-fm.net/programs.php