З самого початку заснування міжнародної системи захисту прав людини (Загальна декларація з прав людини, 1948 р.) концепція прав людини розглядається як така, що конкурує з концепцією національної безпеки. З точки зору політики національної безпеки реалізація прав людини вважається розкішшю, можливою лише в умовах відсутності загроз безпеці держави. Відоме висловлювання колишнього Державного секретаря Сполучених Штатів Америки Г. Кіссінджера про те, що міжнародний захист прав людини є  несумісним  з національною  безпекою США,  відображає поширену  практику субординації прав людини інтересам національної безпеки. “Зовнішня політика і політика безпеки”, – писав Г. Моргентау, – “є національним інтересом, визначеним у термінах влади”. Інший відомий американський політик Дж. Кеннан зазначав, що “інтереси нації  цілому, на досягнення яких працює уряд, забезпечуються національною безпекою, політичною  стабільністю  і  функціонуванням  економіки”.  Ці  інтереси  не  мають морального забарвлення. Вони є важливими передумовами існування нації, і тому не підлягають класифікації на “добрі” та “погані” [57, с. 278].

За винятком декількох випадків (наприклад, гуманітарної інтервенції у Косово, війни між Грузією та Росією у 2008 р.) конфлікти між державами ніколи не мотивувались намаганням захистити права людини. Навіть сьогодні, коли доведено критичний зв’язок між порушенням прав людини, соціальними конфліктами і безпекою держави, правам людини не приділяється достатньо уваги у концепціях національної безпеки багатьох країн світу, зокрема України.

Аналіз Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України № 105/2007, і законопроекту “Про засади внутрішньої та зовнішньої політики”, ухваленому  Верховною  Радою  України  у  червні  2010 р.,  дає  змогу  відзначити пріоритетність завдань забезпечення досягнення національних інтересів над захистом прав людини в Україні як на концептуальному рівні, так і на рівні механізмів реалізації  програмних документів. Вважається, що принципи захисту прав людини не можуть бути застосовані до сфери національної безпеки, тому що права людини можуть увійти у конфлікт з інтересами держави, які є важливішими, ніж права людини у конкретних обставинах.

Радикальні трансформації у системі загроз безпеці держави, зростаюча глобальна динаміка внутрішніх конфліктів, спричинених дискримінацією та порушенням прав людини, поширення соціальних ризиків, які мають як зовнішнє, так і внутрішнє для України походження, обумовлюють  необхідність зміни  пріоритетів Концепції  національної безпеки України від захисту території та кордонів до захисту безпеки людини. Вивчення ризиків і викликів на шляху трансформації концепцій безпеки складає актуальність цього дослідження. Зв’язок  між  соціально-економічним  розвитком  країни  і  правами  людини закладений у Хартії Організації Об’єднаних Націй. Ст. 55 Хартії ООН вимагає:

1. Дотримання високих стандартів  життя,  утворення  умов  для  соціально-економічного прогресу і розвитку.
2. Вирішення міжнародних економічних, соціальних та інших проблем шляхом кооперації.
3. Поваги до універсальних прав людини і основних свобод [57, с. 279].

Відповідності до ст. 56 згадуваної Хартії, всі члени ООН повинні поєднувати зусилля у досягненні соціально-економічного розвитку.

Міжнародний Білль з прав людини (Універсальна декларація з прав людини (1948 р.); Міжнародна конвенція з економічних, соціальних і культурних прав (1966 р.) і Міжнародна конвенція з громадянських і політичних прав (1966 р.) містить сукупність визначених прав людини, визнаних міжнародною спільнотою. Незважаючи на те, що у міжнародних документах не робиться жодних наголосів на пріоритетній реалізації однієї групи прав  людини порівняно з іншою, громадянські та політичні права вважаються основою прав людини, у той час як економічні, соціальні і культурні права – правами “другого покоління”. Відповідно  до Концепції  поколінь прав  людини,  група  прав солідарності, до яких належить право на розвиток, право на безпечне довкілля і право на мир, можуть бути названі правами людини останнього покоління. Права солідарності лише частково визнані міжнародними конвенціями з прав людини.

Право на розвиток займає важливе місце серед прав людини, які лише недавно стали запроваджуватись міжнародною спільнотою.  Право на розвиток прямо пов’язано із  захистом економічних,  соціальних і культурних прав. Право  на  розвиток має як індивідуальний, так і колективний вимір.

У 1969 р. Генеральна асамблея ООН прийняла Декларацію про соціальний прогрес і розвиток. Декларація про право на розвиток була затверджена Генеральною асамблеєю ООН 4 грудня 1986 р. З того часу право на розвиток розглядається як специфічне право людини, яке повинно забезпечуватись і реалізовуватись у всіх країнах-членах ООН [57, с. 280].

Право на розвиток не лише охоплює економічні, соціальні і культурні права людини, але й  право користуватись  результатами економічного,  соціального  і  політичного розвитку,  в  якому  фундаментальні  свободи  громадян  можуть  бути  повністю реалізованими.

Право на розвиток містить елементи як індивідуальних, так і групових прав. У Декларації про  право  на  розвиток зазначено, що людина  є центральним  об’єктом розвитку і є активним учасником процесів розвитку.

Право на розвиток включає:

1) повний суверенітет і самостійність людини та соціальних груп у використанні природних ресурсів;

2) самовизначення;

3) участь індивідуумів у розвитку;

4) рівність можливостей;

5) утворення державою і  міжнародною  спільнотою  сприятливих умов для використання громадянських, економічних, соціальних та культурних прав [57, с. 281].

У Декларації  про  право  на  розвиток визначається, що  розвиток є  складним економічним, соціальним, культурним і політичним процесом, спрямованим на постійне підвищення добробуту індивідуумів та населення загалом на основі їхньої активної, вільної і значущої участі у розвитку та розподілі прибутку.

Сенс терміну “розвиток” змінювався протягом останніх десятиріч. Якщо спочатку політика  розвитку  була спрямована  лише на  економічне  зростання,  то на  сьогодні ключовим компонентом розвитку є права людини. Право на розвиток фокусується на процесах, за допомогою яких всі права людини і фундаментальні свободи можуть бути реалізовані  разом  із  економічним  зростанням,  запровадженням  інновацій  та вдосконаленням інститутів.

Право на розвиток відносно нещодавно було включено до груп прав людини, тому його сутність і механізми реалізації викликають дебати як серед науковців, так і серед політиків. Наприклад, представники країн, що розвиваються, трактують право на розвиток як необхідність допомоги з боку розвинутих країн, а представники розвинутих країн, навпаки, фокусуються на структурних реформах та економічному зростанні як засобах забезпечення прав людини на розвиток у бідніших країнах [72, с. 162].

Незважаючи на науковий інтерес до соціально-економічних прав загалом, і до права на розвиток зокрема, концепція, механізми, зв’язок виконання права на розвиток з національною безпекою є недостатньо дослідженими.

Три аспекти права на розвиток потребують особливої уваги. По-перше, активна, вільна і значуща участь індивідуумів у процесах розвитку. Держави, з одного боку, є суб’єктами права на розвиток, а з іншого – вони повинні заохочувати громадян до активної участі у процесах розвитку і повністю забезпечувати права людини (ст. 8(2)). Участь громадян визначається як активна, вільна та значуща включеність представників всіх соціальних груп у процеси прийняття рішень на всіх рівнях управління та етапах визначення соціетальних цілей, розподілу ресурсів  та реалізації державних програм і проектів [57, с. 282].

По-друге, право на  розвиток тісно пов’язано із  соціальною справедливістю. Покращання добробуту націй та індивідуумів можливе не лише завдяки соціально-економічного розвитку,  але  й  якщо  має місце  справедливий  розподіл  результатів соціально-економічного розвитку серед усіх верств населення: “рівність можливостей для усіх громадян у доступі до базових ресурсів, освіти, системи охорони здоров’я, їжу, житло, зайнятість та справедливий розподіл національного прибутку” (ст. 8(2).

По-третє, необхідно звернути увагу на той факт, що Декларація про право на розвиток містить право громадянина, соціальних груп і народів виступати проти держави, її окремих інституцій, що виражено, зокрема, у праві народів на самовизначення. У цьому аспекті реалізація права на розвиток може суперечити інтересам національної безпеки країни.

Як  право  людини  на  розвиток  співвідноситься  з  національною  безпекою? Очевидно, що системне порушення прав людини, дискримінація, соціальне виключення спричинюють виникнення колективного невдоволення і соціальних конфліктів, які, своєю чергою, підривають основи державності і порушують територіальну цілісність країни (у випадку  вимог  соціальних  груп  змінити  територіальний  устрій,  наприклад, сепаратистських конфліктів).

Ескалація соціальних конфліктів, безумовно, асоціюється із порушенням прав людини. Своєю чергою (як доводять дослідження Світового Банку), вірогідність конфліктів є найвищою у бідніших країнах з низьким або відсутнім економічним зростанням, високим рівнем  соціально-економічної  нерівності.  У таких  умовах державі  важче забезпечувати реалізацію соціально-економічних  прав,  насамперед для  соціально-вразливих груп.

Для оцінки реалізації соціальних, економічних і культурних прав людини в групі прав людини на розвиток рекомендується запровадити таку систему моніторингу.
Першим кроком є оцінка законодавчого забезпечення виконання права людини на розвиток. Запровадження механізмів оцінки захисту прав людини до аналізу державної політики показує політичну волю керівництва країни виконувати зобов’язання країни приєднуватись до  конвенцій з  прав людини,  закріплювати повагу  до прав  людини законодавчо. Необхідно здійснювати оцінку, до якого ступеню певній групі прав людини приділяється  увага  у  законодавстві  країни,  наскільки  виконання  кожного  права забезпечено нормативно-правовими документами [57, с. 282].

За вимогою Комітету з економічних, соціальних і культурних прав людини ООН Україна зобов’язана на регулярній основі здійснювати моніторинг ситуації з виконанням кожного окремого права людини з групи  економічних, соціальних і культурних прав (остання оцінка і звіт України були надані у 2005 р. – Т. М.) Організація моніторингу реалізації прав людини, насамперед для соціально-вразливих і потенційно протестних  груп, є ефективним інструментом діагностування передумов виникнення соціальних конфліктів.

Критерієм небезпеки виникнення соціальних конфліктів є наявність системних диференціацій у виконанні права на розвиток для представників груп, які різняться за статтю, віком, національним або етнічним походженням. Якщо моніторинг показує поглиблення соціально-економічної нерівності та диференціацію у виконанні права на розвиток, державою повинні бути запроваджені механізми зменшення нерівності [57, с. 283].

Але доступність необхідної статистики є лише першим кроком. Наступним етапом є покращання ситуації у сфері виконання прав людини. На основі аналізу існуючих і потенційних механізмів реалізації права людини на розвиток у системі економічної безпеки держави можна зробити такі висновки:

1. На нормативному рівні  реалізація  права  людини  на  розвиток  повинна розглядатись  як  функція законодавчого  механізму  і  квінтесенція базової  програми політики безпеки держави.
2. Підхід до формування безпеки держави, який базується на правах людини, повинен включати два важливих компоненти: по-перше, державні програми і процедури виконання урядом зобов’язань у сфері реалізації економічних, соціальних і культурних прав; по-друге, ініціативи громадянського суспільства, спрямовані на інституціональне включення населення у формування політики безпеки; запровадження демократичного контролю у секторі безпеки.

3.Найбільш суттєвими перешкодами для реалізації в Україні права людини на розвиток є слабкість інститутів держави, низька легітимність державної влади.