В умовах глобалізації в обговоренні проблеми прав людини першочергового значення набуває проблема співвідношення універсального і культурно-різноманітного в їхньому змісті та здійсненні. Здавалося б, що наслідками глобалізації, насамперед економічної, мала б бути уніфікація всіх процесів у світі, включаючи правові й культурні. Проте певною реакцією на процеси уніфікації стала особлива увага до збереження культурного різноманіття. Особливо гостро цей стан виявився у сфері права і прав людини.

Як відомо, у світовій політичній і правовій філософії щодо питання універсальності прав людини стикаються діаметрально протилежні позиції універсалізму і партикуляризму. На універсальності ідеї прав людини, її єдності для всіх культур наполягають представники універсалістського лібералізму (Дж. Роулз, Р. Дворкін). Заперечення універсальності цієї ідеї походить від різних форм партикуляризму, у яких зроблено акцент на різноманітності культур, їх прагненні захистити свою ідентичність (М. Сендел, А. Макінтайр).

В українській правовій літературі увагу проблемі прав людини крізь призму співвідношення універсального і культурно-різноманітного приділяють П. Рабінович [1], О. Мережко [2], С. Добрянський [3] та інші дослідники, включаючи й автора цих рядків [4]. Українські читачі також обізнані щодо поглядів відомих західних філософів права К.-О. Апеля [5]. Ю. Габермаса [6], О. Гьофе [7], які поділяють помірно універсалістські позиції. Деякі російські дослідники ставлять під сумнів універсальність концепції прав людини. Зокрема, позицію помірного партикуляризм} відстоює І. Честнов [8]. Певною мірок він визнає універсальність прав людини, але лише як абстрактну ідею, яку має наповнюватися різним конкретним змістом у контексті окремої цивілізації [8, 82]. Цілком зрозумілим є пафос автора, який спрямований проти нав´язування Заходом своїх стандартів прав людини іншій культурній спільноті. Слушним є його висновок про те, що Заходу слід поважно ставитися до інших цивілізацій і замість монологу (диктату з позиції сили, який неминуче викликає реакцію у відповідь) слід навчитися вести діалог.

Проте виникає запитання: а чи не є ці суперечки навколо універсальності прав людини наслідком лише різної інтерпретації поняття прав людини та поняття універсального? Або іншими словами: якою мірою права людини універсальні та якою мірою вони залежать від культурних умов їх існування та здійснення?

Для прояснення цього питання (проте не для вичерпної відповіді на нього) звернемося до обговорення проблеми прав людини на 24-му Всесвітньому конгресі Міжнародної асоціації філософії права і соціальної філософії «Світова гармонія та верховенство права», який проходив 15-20 вересня 2009 р. у Пекіні. Ми усвідомлюємо, що це був обмежений, проте знаковий дискурс, тобто такий, який здійснився в межах найавторитетнішого форуму з філософії та теорії права.

На відкритті конгресу з доповіддю «Індивідуальні права і світовий порядок» виступив відомий британський філософ права (нині — професор Колумбійського університету) Дж. Раз [9]. З універсалістських позицій він розглядає індивідуальні права (їх визнання та здійснення) як один з аспектів світового порядку, що зароджується, приділяючи увагу питанню про права загалом, визначенню місця прав людини у світовому порядку, а також аналізу складностей та ризиків, пов´язаних з їх роллю в цьому процесі.

Дослідник поділяє права на ті, що створені законом, і ті, що визнані ним. Останні — це такі юридичні права, які визнають деяке первинне право, яке він називає моральним. Наприклад, юридичне право на вільне самовираження конституює визнання морального права на самовираження [9, 9].

Концепція прав Дж. Раза містить чотири тези: 1) об´єктом прав є цінність (цінне для володаря прав); 2) володіння правом є цінність для володаря прав (тобто право є цінністю); 3) право одного обмежує свободу інших, тобто обумовлює певні обов´язки: створювати можливості або не заважати володарю прав володіти правом і об´єктом права (обов´язки поважати право); 4) володар прав безпосередньо реагує на дотримання або порушення своїх прав, проте встановлення і захист прав не належить виключно володарю прав: це також здійснюється суспільною культурою і правовими інститутами. Володар прав може відмовитися від своїх прав, проте існують права, від яких неможливо відмовитися — це певні основні свободи [9, 4-8].

Таким чином, за Дж. Разом права людини є видом індивідуальних прав, які найбільш активно дискутуються та досягнення яких є метою в масштабах усього світу Права людини, на відміну від інших прав, завжди зберігають свою дійсність, навіть якщо вони не включені в договори і конституції. Проте їх здійснення потребує інституціоналізації.

Права людини поєднують у собі виключну важливість та універсальність [9, 9]. На відміну від «традиційних» теорій, які проголошують права людини універсальними тому, що це права, якими кожна людини володіє саме як людина (отже, буття людини визнається основою володіння цими правами), Дж. Раз пропонує раціонально-ціннісний підхід до виправдання універсальності прав людини: «Права не виникають з необхідністю із прав. Вони виникають із міркувань про те, як досягнути цінностей життя» [9, 10]. Наприклад, людина має право на освіту не завдяки приналежності до людського роду (в такому разі печерні мешканці в кам´яному віці теж мали б це право). Це право ґрунтується не на певному предправі, а на універсальних положеннях — шанси досягнути повноцінного життя залежать від володіння навиками ухопити сприятливі можливості, досяжні у відповідному місці й у відповідний час.

Дж. Раз вважає, що права людини не онтологічно, а синхронно універсальні в тому сенсі, що усі люди, які живуть тепер, володіють ними. У сучасному світі людське життя визнається безумовною цінністю. Тому вирішальний внесок індивідуальних прав у виникнення світового порядку полягає в тому, щоб підкріпити його зобов´язання щодо цінності людського життя. Додатковий вирішальний внесок прав людини у світовий порядок полягає в тому, що права індивідів посилюють тиск на держави, корпорації та міжнародні організації, які є найбільш сильними суб´єктами на міжнародній арені. Рух за права людини протистоїть концентрації влади в корпоративних руках.

Таким чином, важливість прав людини полягає в утвердженні цінності людини і перерозподілу влади від впливових суб´єктів до кожної людини і будь-якої групи й асоціації, що прагне захищати інтереси звичайних людей. Визнання прав людини означає визнання їх моральної гідності [9, 11].

Критерієм ідентифікації прав людини Дж. Раз вважає те, що їх дотримання можна вимагати від кожного: «Ми ідентифікуємо права людини з тими правами, якими всі тепер живучі люди володіють відповідно з загальними умовами життя, і це — зайвий привід визнати, що дотримання цих прав може вимагати кожний, включаючи людей і організації, які не пов´язані з цією країною» [9, 12].

Дослідник виділяє складнощі, пов´язані з процесом і складнощі, пов´язані зі змістом.

Процесуальний аспект стосується інститутів, які мають легітимну владу розв´язувати спори стосовно меж прав і підтримувати їх дотримання. В ідеалі права людини мають здійснюватися без будь-якого інституційного втручання, проте вони здійснюються завдяки закону.

Життєва важливість неупереджених, ефективних і надійних інститутів для управління і здійснення прав людини підкреслюється доповідачем через такі положення: по-перше, наявність людського права на щось обумовлює обов´язок встановити і підтримати неупереджені, ефективні та надійні установи для спостереження за виконанням і захисту його від порушень; по-друге, доки такі інститути існують, необхідно утримуватися від спроб примусового проведення в життя права; по-третє, якщо з урахуванням обставин, що склалися, нема ніякої перспективи того, що неупереджені, ефективні й надійні інститути можуть з´явитися стосовно певного права, тоді це право не є правом людини і ми маємо утримуватися від заклику його виконувати [9, 13].

Головні складнощі в змістовному плані пов´язані з необхідністю врахування саме діалектики універсального і різноманітного в розумінні й застосуванні прав людини. У деяких випадках виникає підозра, що вимоги в галузі прав людини є культурно упередженими, є ідеологічною вимогою, що ідеї Заходу мають переважати по всій земній кулі [9, 14]. Тому врахування складнощів, пов´язаних з культурною різноманітністю стосовно прав людини, є необхідною вимогою в умовах становлення глобального порядку. На прикладі права на здоров´я автор показав, що сама ідея здоров´я (як цінність, яку захищає відповідне право, зафіксоване в Декларації прав людини) є відносною з точки зору культури. Здоров´я стосується функціональних можливостей, і функціональні можливості стосуються типу дій, важливих для нормального успішного існування в певних умовах. Право на здоров´я має достатньо загальний характер, щоб передбачити попередження інвалідності та інших несприятливих ситуацій, а останні являють очевидні приклади культурної відносності. Немає також єдиного способу встановити баланс між здоров´ям та іншими важливими речами.

Таким чином, Дж. Раз показує, що під час аналізу будь-якого права слід «виявити практичний сенс права, визнати і його універсальність, і його чутливість до культурних варіацій [9, 16]. Він констатує, що сучасна практика міжнародних прав людини є недосконалою в цьому відношенні. В той час як права не є абсолютними, їх справедлива інтерпретація і виконання потребують чуттєвості до культурного різноманіття і до інших цілей. Для реалізації цього завдання потрібні міжнародні публічні дебати щодо прав людини.

В одному із значень універсальність є атрибутом прав людини, тобто їх невід´ємною властивістю. Неуніверсальних прав людини взагалі не буває, і навпаки, якщо ми шукаємо універсального виміру сучасного світу, то ми обов´язково маємо шукати його в напрямку прав людини. Такого висновку можна дійти з доповіді А. Гарапона, генерального секретаря Інституту фундаментальних досліджень юстиції Франції «Судді на перехресті між всесвітнім та універсальним вимірами», в якій він акцентує увагу на розрізненні понять «всесвітнє» (worldwide) і «універсальне» (universal) як двох вимірів глобалізації. Перший вимір є матеріальним, він включає поширення та обмін матеріальними ресурсами, другий же — ідеальний, він заснований на передумові морального порядку та його «можна легко зрозуміти через ідею прав людини, і в більшій мірі — через гуманітарні права» [10, 71]. Ці два виміри глобалізації знаходять свій вираз у наявності двох відповідних інституцій — Люксембурзького і Страсбурзького судів.

Проте два виміри глобалізації не заперечують значущість традиційного, тобто національного, виміру сучасного світу. Тому автор наполягає на необхідності розділяти три ідеальні моделі: національну, світову й універсальну. Вони розрізняються за такими критеріями: за визначенням простору — територія, відносини, абстракція; за прагненням — спокій, рух, ідеал; за суб´єктами — населення і суверенітет, рух об´єктів, певна ідея людства; за формами авторитету — закон, ефективність, ставлення до історичних злочинів проти людяності; за формами створення права — законодавство, м´яка регуляція, декларація; за легітимацією права — політичні джерела, потреби, цінності та ідеали [10, 73].

Висновком з цієї моделі є те, що кожний з вимірів не може домінувати в сучасному світі, кожний з них є неповним, але водночас необхідним. Тому між ними будуть встановлюватися крихкі компроміси, а судді повинні об´єднувати універсальність принципів права з владою ринку та фінансів і упертістю територіальних реалій [10, 91].

Інша складова дихотомії — культурна різноманітність — була центральною в доповіді професора Гарвардського та Пекінського університетів Ту Веймінга «Культурна різноманітність, міжцивілізаційний діалог і гармонія — конфуціанська перспектива» [11]. Він звертає увагу на те, що культурна різноманітність є безперечним фактом життя у світі. Проте вона має подвійний характер: відзначається як істотний аспект людського процвітання і, водночас, викликає побоювання як загроза глобальному громадянству [11, 28]. В умовах небезпеки для людського роду важливу роль має зіграти міжкультурний діалог, який хоча і «не є розв´язанням проблеми вузького партикуляризму або екологічної кризи, проте він є першим кроком в напрямку людського виживання та процвітання [11, 28]. Саме культурна різноманітність повинна стати точкою відліку для міжкультурного діалогу.

Парадоксальним є те, що у міру зростання інерції глобалізації, посилюється і увага до індивідуальної, комунальної, національної і регіональної ідентичності. Саме це посилює увагу до культурної різноманітності. В основі суперечливих відносин між економічною і культурною глобалізацією лежить складна проблема «відвічних зв´язків», під якими розуміються істотні особливості, що є особливостями буття людини як унікальної особистості. У життєвих умовах XXI ст. такі зв´язки набувають особливої значущості для особистісної ідентичності, яка часто має спільнотний характер. Найголовніші з них: етнічна приналежність, стать, вік, мова, народження, статус і віра.

Відвічні зв´язки роблять нас живими людьми і їх існування ще не роз´їла глобалізація. Для того щоб стати космополітичним громадянином немає ніякої необхідності відмовлятися від цих зв´язків. І взагалі від них неможливо відмовитися без наслідків для психічного і фізичного благополуччя. Економічна глобалізація завдяки владі ринку гомогенізує життя. Побоювання, що економічна глобалізація знищить душу індивіда, групи, нації очевидні у всьому світі. Ми маємо серйозно прийняти постійність відвічних зв´язків у глобальному процесі. Культурна політика має бути спрямована на те, щоб активна участь у глобальних процесах здійснювалася з повним усвідомлюванням твердих підстав особистої ідентичності [11, 31].

Таким чином, глобалізація обумовила активний плюралізм культур і культурний діалог (включаючи діалог між абстрактним універсалізмом і суворим партикуляризмом). Культура страждає від ізоляції, для її розвитку необхідний обмін, тому діалог — визначаюча властивість благотворної культури.

Завдяки складності й суперечливості глобального суспільства виникає потреба в глобальній етиці, форумом для обговорення якої може служити міжкультурний діалог. Основна вимога для участі в цьому форумі — відхилення вузького релятивізму. Культурна різноманітність не є виправданням культурного ізоляціонізму або протекціонізму. Міжкультурний діалог може допомогти попередити попадання різноманітності в пастку згубного релятивізму.

Міжкультурний діалог, на думку Т. Веймінга, є такою практикою, яка полегшує дискурс на основі універсальної етики. Особливо це стосується прав людини. «Абстрактний універсалізм, можливо, забезпечує більш сильну аргументацію для глобального обґрунтування прав людини, проте більш розумним і практичним буде підхід, який звертається до прав людини в контексті культурної різноманітності. Як культура не посягає на права людини, гарантовані міжнародним правом, так і не повинна вона використовуватися для виправдання обмеження прав людини. Проте міжкультурний діалог може відігравати ключову роль у поширенні конструктивних дебатів з проблеми прав людини, як, наприклад, стосовно культурних перспектив різних поколінь прав людини, первенства політичних або економічних прав, взаємовідношення між правами і обов’язками і можливості виведення прав людей з обов´язку (відповідальності) еліти» [11, 47].

Міжкультурний діалог може також полегшити універсальний дискурс без підриву культурної різноманітності. Політика культурної ідентичності на підставі відвічних зв´язків має бути визнана у всіх міжнародних діалогах. Культурна ж різноманітність не повинна ніколи використовуватися як виправдання для обмежених інтересів і шовіністичного націоналізму. Саме міжкультурні діалоги мають сприяти плідним обмінам ідеями щодо проблем прав людини в перспективі культурної різноманітності і стати основою для становлення діалогічної цивілізації [11, 48].

Таким чином, сучасний дискурс з прав людини здійснюється в контексті зародження глобального світового порядку на основі співставлення таких понять, як універсальність, культурна різноманітність і культурний діалог. Права людини виникають незалежно від юридичних встановлень і лише визнаються в законодавстві (в широкому сенсі) як вираз моральної гідності людини. Вони спрямовані на утримання найважливіших цінностей людського життя і утвердження людини як найважливішої цінності. Це такі права, від яких людина не може відмовитися і дотримання яких може вимагати від кожного.

Права людини є універсальними за своєю природою. Ця універсальність виявляється в декількох аспектах. У трансцендентальному аспекті — це права, якими кожна людина володіє саме як людина, незалежно від юридичного простору та історичного часу. Проте в такому сенсі права людини виступають як дуже широка абстракція, що має значення регулятивної ідеї, але важко застосовується на практиці. Врахування цього аспекту дуже важливо для обґрунтування безумовності прав людини, але він має бути доповнений історичним підходом, в межах якого права людини вважаються «синхронно-історичними», тобто всі люди, що живуть тепер, володіють цими правами. Поєднанням цих двох підходів буде виокремлення такого аспекту універсальності прав людини, який підкреслює значущість цих прав, досягнення яких є метою в масштабах усього світу Тобто права людини розглядаються як прояв певного ідеального виміру сучасного порядку, ідеал в умовах глобалізації.

Водночас на універсальність прав людини накладаються певні обмеження. Так, універсальність прав людини зовсім не означає їх уніформності, одноваріантності, а передбачає увагу до культурного різноманіття. Не є вони й абсолютними правами в тому сенсі, що їх правильна інтерпретація і здійснення потребують врахування культурної різноманітності та інших суспільних цілей. Тому в сучасних дискусіях слід утримуватися від крайнощів як абстрактного універсалізму, так і вузького партикуляризму

Співвідношення універсальності та культурної різноманітності пронизує всю проблематику прав людини, проте якщо в їх розумінні акцент має робиться на універсальності, то сфера їх здійснення має бути більш чутлива до культурної різноманітності, оскільки залежить значною мірою від створення неупереджених, ефективних і надійних інститутів.

Поєднання універсального і культурного у сфері прав людини в умовах глобалізації можливе лише на основі міжкультурного діалогу. Необхідно розробляти правила такого діалогу, важливою умовою якого має бути щирість, тобто комунікативність і партнерство, а не спроби нав´язати свою точку зору.

Слід критично ставитися не тільки до риторики абсолютної універсальності прав людини, а й до самої такої критики, тобто до тези про неподоланну фундаментальність культурних відмінностей між східними і західними культурами. Тому необхідно розрізняти ситуації нав´язування західних стандартів іншим культурам та дійсну важливість і універсальність прав людини для сучасного світу. Через недосконалість інститутів здійснення прав людини в деяких країнах не слід відкидати саму цю ідею. Нерідко аргумент про фундаментальність культурних відмінностей використовується авторитарними режимами, які виправдовують прямі порушення прав людини посиланнями на «культурні особливості». Від політики «подвійних стандартів» слід відмовлятися всім учасникам сучасного діалогу з прав людини.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Рабінович П. Права людини : діалектика універсалізації та урізноманітнення // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 4 (27). — С. 13—21.
2. Мережко О. Культурний релятивізм і природа фундаментальних прав людини // Український часопис прав людини. — 1996. — № 1. — С. 55.
3. Добрянський С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини. — Л., 2006. — 120 с.
4. Максимов С. Інститут прав людини в сучасному світі : філософсько-правові аспекти // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 3 (22). — С. 49—57.
5. Апель К.-О. Етноетика та універсалістська макроетика : суперечність чи доповнювальність? // Політична думка. — 1994. — № 3. — С. 115-120; № 4. — С. 85-92.
6. Габермас Ю. До легітимації через права людини. — К., 1999. — С. 52—62.
7. Гьофе О. Розум і право : складові інтеркультурного правового дискурсу. — К., 2003. — С. 40—54.
8. Честное И. Л. Универсальны ли права человека? (Полемические размышления о Всеобщей дек-ларации прав человека) // Правоведение. — 1999. — № 3. — С. 73—82.
9. Raz, Joseph. Individual Rights in the World Order // IVR 24th World Congress «Global Harmony and Rule of Law» (September 15-20, 2009, Beijing, China). Papers. Plenary Session. — Beijing, 2009. — P. 1-17.
10. Garapon, Antoine. Judges, at the Crossroads between Worldwide and Universal Dimensions // IVR 24th World Congress «Global Harmony and Rule of Law» (September 15—20, 2009, Beijing, China). Papers. Plenary Session. — Beijing, 2009. — P. 71-91.
11. Weiming, Ти. Cultural Diversity, Intercivilizational Dialogue, and Harmony — a Confucian Perspective // IVR 24th World Congress «Global Harmony and Rule of Law» (September 15-20, 2009, Beijing, China). Papers. Plenary Session. — Beijing, 2009. — P. 28—56.