Вступ.

1. Декабристський рух і Україна.

1.1. Становлення та розвиток декабристського руху в Україні.

1.2. Південне та Північне товариство, їхня діяльність.

1.3. Основні центри діяльності декабристських організацій.

2. Хід повстання Чернігівського полку декабристів та його наслідки.

2.1. Початок та хід повстання Чернігівського полку декабристів.

2.2. Наслідки та завершення повстання Чернігівського полку декабристів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми.Рух декабристів, який звикли ототожнювати лише з історією Росії, був визначним явищем і в українській минувшині. На теренах України діяли управи Союзу благоденства, Південне товариство, Товариство об’єднаних слов’ян, було створено проект конституції – “Руську Правду”. За останні майже 90 років дослідження діяльності декабристів накопичився величезний масив історичних знань з цієї проблеми. Назріла необхідність історіографічного вивчення наявної літератури, аналізу, систематизації, періодизації дослідницького процесу, адже декабристський рух все ще не зайняв гідного місця в надбанні української історіографії. Впродовж тривалого періоду багато історичних праць про декабристів були практично невідомі, оскільки радянська історіографія замовчувала їх. Дослідники майже не згадували про національні історіографії декабристського руху. Історіографія декабризму розглядалася як монолінійний процес, який орієнтувався на єдиного лідера.

Декабристи — російські дворянські революціонери, назву дістали за місяцем (рос.— «декабрь») повстання на Сенатській пл. в Петербурзі у 1825 р. Ідейне спрямування руху декабристів — боротьба проти самодержавства і кріпосництва, об'єктивно цей рух був викликаний до життя назріванням передумов буржуазної революції в Росії. Декабристи — переважно офіцери, учасники Вітчизняної війни 1812 р. і закордонних походів російської армії 1813-1814 рр. Після закінчення цих кампаній виникло кілька гуртків і товариств, які в історичній літературі вважаються переддекабристськими організаціями.

Першими (ранніми) таємними товариствами Декабристів стали Союз порятунку (1816 — поч. 1818) і Союз благоденства (поч. 1818 — поч. 1821). У 1821 р. було створене Південне товариство декабристів (Тульчин) і Північне товариство (Петербург). Результатом їхньої діяльності стали повстання проти самодержавства у Петербурзі і Чернігівському піхотному полку на Україні. Полтавщина, насамперед Полтава, стали одним з осередків руху Декабристів на його ранньому етапі — етапі Союзу благоденства.

Рух декабристів — це не тільки проекти конституцій, плани військової революції, маршрути повсталих частин. Це насамперед люди, з їхніми прагненнями та уподобаннями, з їхньою любов’ю та ненавистю, з їхніми високими ідеалами та прикладами моральної зневіри.

Історіографія та література з історії декабризму досить обсягова — 14,5 тисяч праць різного характеру, від наукових статей і монографій до художніх творів. Важливе місце серед них належить працям, що присвячені подіям на українських землях, зокрема повстанню Чернігівського полку.

Об’єктом дослідженнявиступають наукові та науково-популярні праці українських та російських декабристознавців, у яких висвітлюється діяльність декабристів в Україні або окремі аспекти цієї проблеми.

Предметом дослідженняє процес зародження, становлення й тенденції розвитку декабристського руху в Україні.

Метою дослідженняє порівняння українського та російського декабристознавства, висвітлення повстання Чернігівського полку декабристів.

Її реалізація зосереджувалась на вирішенні таких завдань:

· зробити системний порівняльний аналіз українського та російського декабристознавства;

· періодизувати історіографію декабристського руху в Україні, визначити загальні тенденції і особливості кожного з періодів;

· виявити й проаналізувати дискусійні питання історії декабристського руху в Україні;

· проаналізувати тенденції розвитку декабристського руху в Україні;

· виокремити особливості повстання Чернігівського полку декабристів;

· висвітлити діяльність провідних декабристів в Україні.

1. Декабристський рух і Україна

1.1. Становлення та розвиток декабристського руху в Україні

Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці. Наприклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли — поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола. Коли у 1817 р, цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався В'ятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель. У колі однодумців він заявляв, що не може миритися з рабством селян, пануванням у Росії родової аристократії, із запровадженням військових поселень, занепадом торгівлі й промисловості, із хабарництвом чиновництва, тягарем військової служби для солдатів, повсюдним бідуванням народних мас. Такі спостереження породжували революційні переконання в необхідності зміни політичного та соціально-економічного ладу, що панував у державі. Україна в планах опозиційного офіцерства посідала значне місце як важливий у Російській імперії регіон розташування її збройних сил. Тут уздовж російсько-австрійського кордону стояла 160-тисячна армія, покликана страхати не тільки зовнішніх, а й внутрішніх ворогів імперії на такій неспокійній території, як Україна. У повній бойовій готовності щодо придушення будь-яких зазіхань на цілісність імперії перебували також військові гарнізони губернських міст і окремих спеціальних військових поселень в Україні.

Але ці війська можна було використати й для здійснення державного перевороту. Тому Україна посіла важливе місце у планах його організаторів. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні — у місцях розташування військ. У зв'язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти «управа» в Кам'янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським — рідним братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою українського гетьмана Кирила Розумовського; саме в його особі національно свідома громадськість вбачала гетьмана України в разі відновлення автономії), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).

Майже одразу після повстання виникли й почали розвиватися три концепції" руху — офіційна урядова, ліберальна й революційна, й усі вони так чи інакше висвітлювали тогочасні події в Україні. Новий етап у цих дослідженнях настав за радянської доби. Спочатку панівною в оцінці руху декабристів була точка зору М.М.Покровського (він багато уваги приділяв вивченню т. зв. південного декабризму, тобто подій, що відбувалися переважно на території України, протиставляючи його як «ліве» крило декабристського руху (діяльність

Південного товариства декабристів і Товариства об'єднаних слов'ян) «правому» — Північному товариству. Заслуга історика полягала ще й у тому, що за його редакцією і з його передмовою було опубліковано перші томи документальної серії «Восстание декабристов».

Становлення радянського декабристознавства тісно пов'язане зі святкуванням 100-річного ювілею виступу декабристів (1925). Саме в цей час розгорнулося дослідження цієї теми і в Україні. Було видано книги «Рух декабристів на Україні» (Харків, 1926) і «Декабристи на Україні» (два збірники — Київ, 1926 і 1930). У публікаціях Д.І.Багалія, ОД.Ба-галій-Татаринової, М.С.Грушевського, Л.П.Добровольського, С.О.Єфремова, В.В.Міяківського, М.І.Яворського та інших істориків розроблено своєрідну концепцію декабристського руху, найперше декабризму в Україні, українського декабризму. Розглядаючи масонство і його зв'язки з декабристським рухом, ці історики стверджували, що воно, будучи за походженням російським і польським, мусило враховувати українські особливості, виявляло тенденцію розвитку в бік українізування (йшлося насамперед про ложі полтавську («Любов до істини») і київську («Об'єднані слов'яни»). З трьох найголовніших декабристських товариств найбільш революційним українські історики вважали Товариство об'єднаних слов'ян (далі за цим принципом виділялося Південне товариство, і тільки наостанку — Північне). Героями своєї «декабристської легенди» українські дослідники вважали скромних підпоручиків і юнкерів, тодішню українську молодь, стверджуючи, що насамперед члени Товариства об'єднаних слов'ян (брати А.І. та П.І.Борисови, І.І.Горбачевський, Я.М.Андрієвич, Я.Я.Драгоманов та інші вихідці з України), безперечно, відчували свій зв'язок з українськими традиціями, а також із реаліями тогочасного життя. Ці історики здебільшого негативно оцінювали злиття Товариства об'єднаних слов'ян із Південним товариством. Вони наполягали на тому, що для історичного процесу повстання Чернігівського піхотного полку було так само важливим, як і петербурзьке.

Але наприкінці 20—на початку 30-х pp. таку точку зору українських декабристознавців було вщент розкритиковано. Зважаючи на грізні реалії тогочасного життя, неважко зрозуміти, що далі дослідження теми розвивалося в заданому руслі і якихось явних відхилень від нього не спостерігалося. Однак це зовсім не применшує внеску десятків російських і українських істориків у декабристознавство. Фахівці й аматори, вони сумлінно досліджували тему, розширюючи її фактографічну базу, потрапляючи у коло духовного впливу тих людей, які вперше в межах Російської імперії сміливо й відверто висловлювали свою думку щодо розвитку країни. Маємо переконання, що всі, хто хоч трохи займався історією декабризму, розуміють, про що йдеться. Доторкнувшись до долі декабристів, ти ніби потрапляєш у зачароване коло і вже не можеш, та й не хочеш, вирватися з цього кола високих духом, красивих і благородних людей. Тільки перелік прізвищ російських та українських дослідників теми зайняв би дуже багато місця в цій статті. Всі вони заслуговують на повагу і вдячність. Однак обійти мовчанням прізвище однієї дослідниці аж ніяк неможливо. Це академік М.В.Нечкіна. Могутній розум і талант цієї жінки просто не може викликати жодних сумнівів. Однак не секрет і те, що сила її авторитету іноді не давала змоги іншим дослідникам теми, насамперед українським, опублікувати своє бачення тогочасної історії. Це питання не може детально розглядатися в подібній публікації, а є предметом об'єктивного і зваженого наукового аналізу. Крім того, у цій статті не ставиться за мету висвітлення історіографії декабризму. Основна її мета — на основі аналізу фактів визначити: треба чи не треба Україні повертатися до «чужої» Історії, чи, може, щось із тієї історії належить і нам?

Щоб краще розібратися в темі, нагадаємо основні періоди й віхи декабризму, історію створення перших таємних організацій, підготовку і хід повстань, слідство і суд над учасниками таємних товариств тощо.

Назва російських революціонерів 20-х pp. XIXст. походить від російської назви місяця грудня (декабрь) — часу виступу на Сенатській площі в Петербурзі 1825 р. Однак термін увійшов в ужиток значно пізніше: він зародився в Сибіру серед народу й утвердився там у живій мові (так вважає М.В.Нечкіна), або ж у 40-х pp. XIXст. також у Сибіру, але серед чиновників, які, складаючи донесення до центру, мали потребу в узагальнюючому терміні (дослідниця О.С.Тальська). Самі заслані революціонери знали це слово, їхнє ставлення до нього було неоднозначним. Т.Г.Шевченко вжив термін «декабристи» 1845 р. в поемі «Великий льох». З часом це визначення утвердилося в історичній літературі й тепер застосовується навіть до учасників перших таємних гуртків.

Переддекабристськими організаціями вважаються, зокрема, Орден руських лицарів, Семенівська артіль, Священна артіль, Кам'янець-Подільський гурток під керівництвом В.В.Раєвського «Залізні персні» (всі вони діяли у 1814— 1817 pp.), а також «Юнацьке побратимство» (майже дитяче; 1810—1812). Перше декабристське таємне товариство — Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни — заснували 1816 р. молоді офіцери О.М.Муравйов, С.П.Трубецькой, І.Д.Якушкін, С.І. та М.І.Муравйови-Апостоли (згодом налічувало ЗО членів). У 1818 р. замість нього було утворено Союз благоденства (близько 200 чол.). Члени цього Союзу, зібравшись 1820 р. на нараду в Петербурзі, після доповіді П.І.Пестеля висловилися за встановлення в Росії республіканського способу правління. Основною силою революційного перевороту було вирішено зробити армію, якою б керували члени таємного товариства. У ході створення перших таємних організацій декабристи стикалися з діяльністю масонських лож, членами яких була значна кількість учасників революційного руху, й використовували їх.

1.2. Південне та Північне товариство, їхня діяльність

Із припиненням 1821 р. діяльності Союзу благоденства завершився перший етап декабристського руху, а з утворенням того самого року Південного товариства в Україні та Північного в Петербурзі розпочався його другий, завершальний етап. Очолив Південне товариство П.І.Пестель, його членами стали переважно офіцери дислокованих на території України військових частин Першої та Другої армій. Програмним документом стала розроблена П.І.Пестелем «Руська правда». Згідно з нею, Росія оголошувалася республікою, кріпосне право скасовувалося, а селяни значною мірою звільнювалися з землею. У «Руській правді» визначався територіальний склад майбутньої держави: демократичний лад мав однаково поширюватися на всі території, незалежно від того, якими народами їх заселено. П.І.Пестель був прихильником єдиної й неподільної держави. Тільки Польщі надавалося право відокремлення, інші народи, на його думку, за рівнем свого розвитку були не готові до самостійного існування. Український народ декабристи у своїх політичних програмах не виділяли, вважаючи, що українці, так само як росіяни, походять від спільного кореня — давньоруської народності — й становлять один народ. На думку П.І.Пестеля, через те, що незалежної української держави ніколи не існувало, а її територія входила до складу Польщі та Росії, то й у майбутньому Україна через свою слабкість ніколи не виділиться в окрему державу і, з огляду на це, «на вічні часи» має залишатися у складі Російської держави. Запропонувавши адміністративний поділ Росії на 10 областей (в основу його покладено економічне районування), П.І.Пестель передбачав включити територію України до двох із них: Чорноморської з центром у Києві та Української з центром у Харкові: Чернігівський округ мав відійти до Вершинської області з центром у Смоленську, частина Волині — до Польщі.

Влітку—восени 1825 p. відбулося злиття Південного товариства з Товариством об'єднаних слов'ян, яке також діяло в Україні (керівник — П.І.Борисов). Це товариство виникло 1818 р. і, пройшовши низку перетворень, поставило за мету знищення кріпосного права і самодержавства й створення демократичної слов'янської федерації.

Північне товариство очолив М.М.Муравйов, до його керівного ядра входили М.І.Тургенєв, М.С.Лунін, С.П.Трубецькой та Є.П.Оболенський. Основним його програмним документом була «Конституція» М.М.Муравйова. .Майбутня Росія мала стати конституційною монархією при федеративному устрої, в основу якого покладено територіальний, а не національний принцип. Кріпосне право скасовувалося, встановлювалася рівність усіх громадян перед законом. Невдовзі в товаристві посилилося республіканське крило, представлене К.Ф.Рилєєвим, Є.П.Оболенським, братами Бестужевими та ін. Саме вони виступили організаторами повстання в Петербурзі.

На 1826 р. було призначено з'їзд обох товариств (Північного і об'єднаного Південного), на якому планувалося виробити загальні конституційні основи. Спільний виступ був запланований на літо 1826 р. Однак ситуація, що склалася в країні, змусила членів таємних товариств виступити раніше визначеного терміну. Обидва повстання, як було зазначено раніше, зазнали поразки.

Відзначаючи авангардну роль ідеології декабристського руху в суспільному житті Російської імперії першої чверті XIXст., слід зазначити, що представниками нового світогляду були не тільки члени таємних товариств. Суспільне тло декабристського руху становило широке коло людей прогресивної орієнтації. В Україні до цього кола належали малоросійський генерал-губернатор М.Г.Рєпнін, поет і просвітитель , В.В.Капніст і його брат П.В.Капніст, батько видатних діячів декабристського руху І.М.Муравйов-Апостол, представник українського старшинського роду В.Л.Лукашевич і багато інших. Близько до них стояв відомий державний діяч Д.П.Трощинський. У цьому середовищі, пройнятому опозиційними настроями, в старих культурних гніздах України (Великій Обухівці, Кибинцях, Хомутці, Яготині та ін.) встановлювалися спадкоємні, часто досить суперечливі зв'язки між поколіннями — тим, яке відходило, і новим.

Широкий резонанс мала промова малоросійського генерал-губернатора (1816—1834) М.Г.Рєпніна (до речі, старшого брата відомого декабриста С.Г.Волконського) під час відкриття в січні 1818 р. дворянських зібрань-Полтавської й Чернігівської губерній, у якій він закликав поміщиків до добровільного обмеження селянських повинностей. Промова викликала вибух обурення консервативного дворянства, зате здобула підтримку передових кіл. Деякі дослідники вважають, що створення в Полтаві масонської ложі «Любов до істини», близької за духом до Союзу благоденства, було реакцією декабристського оточення саме на промову М.Г.Рєпніна. І зовсім не випадковою була поїздка по Україні П.І.Пестеля влітку 1821 р. Вона була службовою, але, як прийнято вважати, П.І.Пестель намагався якнайширше використати її для відновлення зв'язків з колишніми членами Союзу благоденства, аби залучити їх до Південного товариства. Він, зокрема, відвідав Полтаву, де зустрічався з М.М.Новиковим (1816 р. прийняв П.І.Пестеля до Союзу порятунку), звідти заїхав у Хомутець, маєток Муравйових-Апостолів, побував і в Обухівці, маєтку В.В.Капніста.

Яскравою сторінкою в історії політичних і творчих контактів прогресивних діячів Росії та України першої чверті XIXст. є діяльність Вільного товариства любителів російської словесності, а також Вільного товариства заснування училищ за методом взаємного навчання. Обидва товариства перебували у сфері впливу Союзу благоденства. Саме в середовищі першого з названих товариств (існувало у 1816—1825 pp. у Петербурзі) формувався стійкий інтерес до історичного минулого України; революційний романтизм декабристської літератури (творчість К.Ф.Рилєєва, М.М.Глинки та ін.) значною мірою живився героїкою визвольної боротьби українського народу. Ці контакти характеризувалися розробкою планів розв'язання селянського питання, викупу кріпаків, міцними особистими дружніми зв'язками (М.М.Новиков, І.П.Котляревський, М.І.Гнєдич, О.М.Сомов, О.В. і С.В.Капністи, М.І.Лорер, О.Й.-Корнилович, В.І.Туманський та ін.), участю у передових російських та українських виданнях («Полярная звезда», «Украинский вестник», «Украинский журнал»). Організаційно більш визначеним товариство постає з 1821 p., коли його майбутній керівник В.Л.Лукашевич став членом київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни». У Києві він зблизився з М.Дрентельном, Ф.Й.Зінгером, І.Я.Ландражином, К.В.Шаполинським та ін. Після закриття масонської ложі (1.VIII.1822) вони продовжували зустрічатися в Києві, у маєтку В.ЛЛукашевича Борисполі, а найбільше — в Ніжині. Керівники Південного товариства, серед них П.І.Пестель, знали про Малоросійське товариство, зокрема, від членів польського Патріотичного товариства. Налагодити переговори з В.Л.Лукашевичем пробували С.Г.Волконський і С.І.Муравйов-Апостол, цікавився товариством М.П.Бестужев-Рюмін. Однак представники обох товариств спільної мови не знайшли: В.Л.Лукашевич уникав переговорів, самі ж декабристи (а згодом і деякі дослідники теми) дійшли висновку, що основною метою Малоросійського товариства було приєднання України до Польщі. Існує припущення, що товариство не зазнало репресій через те, що російський уряд найбільше пов'язував його діяльність із Полтавою і М.М.Новиковим, а Полтавською управою Союзу благоденства слідство практично не займалося. Таким чином, справжні члени Малоросійського товариства залишилися поза увагою слідчих органів. Після арешту В.Л.Лукашевича на початку 1826 р. ; активна діяльність товариства припинилася. Однак відомо, що група професорів Ніжинської гімназії вищих наук (утворена 1820) відвідувала В.Л.Лукашевича в Борисполі, де він жив під наглядом; їхня діяльність згодом викликала репресії з боку уряду.

Директор гімназії І.С.Орлай, відомий просвітитель і педагог, був ідейно близьким до декабристів. Упродовж 1827— 1830 pp. у гімназії точилася гостра боротьба між прогресивною і консервативною групами професорів, у якій відчувався ідейний вплив декабристів. Справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії — тривале політичне розслідування, що його вело міністерство народної освіти. В результаті п'ятьох професорів — М.Г.Білоусова, К.В.Шаполинського, І.ЯЛандражина, С.М.Андрущенка і Ф.Й.Зінгера — за наказом російського імператора було позбавлено посад і вислано з Ніжина із встановленням нагляду поліції.

Як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі 114 грудня 1825р.

Змовники сподівалися змусити сенат — цей формально найвищий державний орган — проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будинку сенату вдалося вивести лише три тисячі солдатів, очолених тридцятьма офіцерами. Переважна більшість військ гарнізону не підтримала антисамодержавного заколоту. Повсталі не наважилися виступити супроти чисельніших у кілька разів вірних цареві військ. Рішучість виявив Микола І. Він віддав наказ застосувати гармати проти повсталих піхотинців, озброєних лише рушницями і пістолетами. Залпи картечними снарядами розсіяли лави повстанців, а навздогін їм кинулася царська кіннота. Отже, повстання у Петербурзі, яке скидалося на звичайний заколот, повністю провалилося.

1.3. Основні центри діяльності декабристських організацій

Важливим центром діяльності декабристських організацій, починаючи з Союзу благоденства, став Київ. Тут у 1818— 1820 pp. постійно перебував (згодом часто приїздив) член Корінної управи Союзу М.Ф.Орлов. Дослідники цієї теми вважають, що він мав завдання організувати в місті управу Союзу благоденства. М.Орлов розгорнув тут активну діяльність, зокрема щодо налагодження роботи ланкастерських шкіл. Його блискуча, в дусі гуманістичних ідей, промова про народну освіту, виголошена 1819 р. на зборах київського відділення Біблійного товариства, поширювалася в списках, стала подією в громадському житті країни. Тісні зв'язки із Союзом благоденства мали члени київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни», діяльність якої була нерозривно пов'язана з Київським таємним товариством. Цю київську ложу утворено 12.111.1819 р. одночасно з полтавською ложею «Любов до істини» (обидві в масонському союзі «Астрея»). Декабристи використовували їх як своєрідний підготовчий ступінь для прийняття в революційні таємні товариства. В роботі ложі брали участь і члени таємних товариств— С.Г.Волконський, О.В.Капніст, М.Ф.Орлов, П.П.Трубецькой та інші, учасники грецького визвольного руху, члени польських таємних товариств, учасники Малоросійського таємного товариства (ВЛЛукашевич, І.Я.Ландражин та інші). В доносах, записках, матеріалах слідства, інших документах ідеться про «масонську змову», таємну «масонську ложу» в Києві й після заборони масонства 1822 р. Ця підпільна діяльність приписується Київському таємному товариству, хоч більшість дослідників вважає, що до оформлення товариства як політичної організації не дійшло. Однак таємні зібрання в Києві проходили регулярно. Безумовно й те, що суто масонськими вони не були. Керівником Київського товариства уряд вважав Д.М.Бегичева, відставного генерал-майора артилерії. У донесенні в листопаді 1824 р. генерал-поліцмейстера Ф.Ф.Ертеля головнокомандувачу 1-ї армії Ф.В.Остен-Сакену (опубліковано в журналі «Русский архив». — 1906. — Кн. 3. — С. 412-416) зазначалося, що Д.М.Бегичев і генерал М.М.Раєвський (командувач 4-го піхотного корпусу, штаб якого містився в Києві) часто відвідували один одного, а зібрання, на яких бувало по ЗО чоловік (їхні прізвища додавалися), проходили в Києві у Д.М.Бегичева і в Борисполі у В.Л.Лукашевича (тут Київське таємне товариство, ймовірно, ототожнюється з Малоросійським таємним товариством). З офіційних донесень виходить, що до Київського таємного товариства, крім уже названих людей, зараховували також члена польського Патріотичного товариства поета Г.Олізара, українського історика і археолога М.Ф.Берлинського, лікаря Х.Г.Бунге, відставного артилерійського капітана М.Дрентельна, чергового штаб-офіцера 4-го піхотного корпусу Л.В.Дубельта, ад'ютанта М.М.Раєвського, сина письменника В.В.Капніста О.В.Капніста, сквирського повітового маршала Ф.Р.Рильського, учителя в сім'ї Раєвських В.А.Фурньє та ін.

Значно поширилося вільнодумство в Одесі. Тут у 1821—1823 pp. діяло Товариство незалежних. Є відомості, що члени Союзу благоденства, а найбільше

С.Г.Волконський (мав у місті будинок і хутір) намагалися розширити свою організацію насамперед шляхом прийому до неї членів одеської масонської ложі «Евксінський Понт» (заснована 1817 p.). Значними центрами декабристського руху в Україні стали також Тульчин, Васильків, Кам'янка (тепер Черкаської обл.), Житомир та багато інших населених пунктів.

Тульчин після закінчення російсько-французької війни 1812—1814 pp. став місцем розташування Головної квартири 2-ї армії. 1818 р. штабні офіцери 2-ї армії члени Корінної управи Союзу благоденства П.І.Пестель та І.П.Бурцов заснували тут і очолили Тульчинську управу цього Союзу (з березня 1821 р. стала основою Південного товариства).

У Василькові з 1820 р. розміщувалися штаби 1-ї бригади 9-ї піхотної дивізії, Чернігівського піхотного полку та обох його батальйонів. Місто стало центром створеної на початку 1823 р. найчисленнішої й найдіяльнішої управи Південного товариства — Васильківської. Тут жив командир 2-го батальйону Чернігівського піхотного полку С.І.Муравйов-Апостол (один з керівників управи, другим був М.П.Бестужев-Рюмін), служили й бували багато інших членів таємних товариств. У місті проходили їхні наради. Під час повстання Чернігівського піхотного полку Васильків став збірним пунктом повсталих, тут сформувалася Військова рада — штаб повстання. Звідси повсталі роти полку вирушили в напрямі Мотовилівки. Після розгрому виступу 23.VIII.1826 р. у Василькові було здійснено акт громадянської страти О.Є.Мозалевского, В.М.Соловйова та І.І.Сухинова; до шибениці було прибито дошку з написаними на ній прізвищами загиблих учасників повстання Чернігівського полку — А.Д.Кузьмина, І.І.Муравйова-Апостола та М.О.Щепилла.

Місто Кам'янка стало центром заснованої одночасно з Васильківською управи Південного товариства на чолі з В.Л.Давидовим і С.Г.Волконським. Щорічні приїзди численних гостей до Кам'янки на іменини власниці маєтку К.М.Давидової (день св. Катерини 24.ХІ за ст. ст.) декабристи використовували для своїх зустрічей і нарад.

2. Хід повстання Чернігівського полку декабристів та його наслідки

2.1. Початок та хід повстання Чернігівського полку декабристів

Декабристи були справжніми «дітьми війни 1812 року». Вони уявляли собі військовий переворот як акт історичної ваги, а себе — творцями історії. Захоплені романтики, вони мріяли про втілення в російській реальності «іспанського варіанта» воєнної революції.

Повстання на Сенатській площі у Петербурзі 14 грудня 1825 року стало сигналом для початку виступу членів Південного товариства, що діяло на Півдні України. Повстання Чернігівського полку, як і виступ 14 грудня 1825 року, виявилося таким же стихійним і непідготовленим. Для початку повстання потрібна була лише іскра. Такою іскрою, що розпалила вогнище повстання Чернігівського полку, стала невдала спроба арешту братів Сергія та Матвія Муравйових-Апостолів.

За царським наказом у ніч з 28 на 29 грудня 1825 р. у Трилісах, де розміщалася 5-та мушкетерська рота Черніговського полку, полковий командир Г.Гебель і два жандармські офіцери заарештували братів Муравйових-Апостолів. Але вдосвіта 29 грудня у Триліси з Василькова приїхали офіцери А.Кузьмін, М.Щепилло, В.Соловйов та І.Сухінов, які визволили заарештованих. При цьому вони нанесли своєму полковому командиру 14 багнетних ран. «Історія з Гебелем вплинула на моральний стан Сергія Муравйова-Апостола. Одна справа воювати відкрито з ворогом, а інша — брати участь у побитті п’ятьма озброєними одного обеззброєного… Побиття у Трилісах мало ще один негативний наслідок для повстання — змінилися взаємини між офіцерами і солдатами. Останні, знаючи причину відсутності свого полкового командира, вже не могли без заперечень виконувати накази С. Муравйова-Апостола, який заміщав Г.Гебеля. В очах підлеглих Муравйов і його спільники-офіцери стали злочинцями. І виконання їхніх наказів з обов’язку стає добровільною справою…»

С. Муравйов-Апостол наказав Кузьміну підготувати свою роту до походу і вести її в с. Ковалівка, де стояла 2-а гренадерська рота. Сам Муравйов-Апостол разом зі Щепиллом та Соловйовим одразу виїхав до Ковалівки. Звідси він відправив М. Щепилла і В. Соловйова до своїх рот з наказом привести їх у Васильків, а сам організував повстання 2-ї гренадерської роти, що приєдналася до 5-ї мушкетерської.

Зранку 30 грудня 1825 р. дві повсталі роти під керівництвом Сергія Муравйова-Апостола та інших офіцерів рушили до Василькова. Біля с. Митниця повстанців зустрів М. Бестужев-Рюмін. Авангард, а згодом і основні сили повстанців до Василькова вступили без перешкод. Ніч з 30 на 31 грудня була використана чернігівцями для приготувань до наступних бойових дій.

Віддавши наказ командирам рот про підготовку до походу та бойових дій, а також про заготівлю продовольства і фуражу, С. Муравйов-Апостол разом з М. Бестужевим-Рюміним майже всю ніч готували прокламацію та відозву до війська і народу та план походу. Вони склали два оригінальні агітаційні документи, що містили програму боротьби — «Православний катехізис» і відозву. Відозва, написана Михайлом Бестужевим-Рюміним, повідомляла про смерть царя-тирана Олександра І, проголошувала повалення самодержавства, що пригноблювало російський народ, та містила заклики щодо звільнення від пут рабства, народження свободи в Росії і встановлення народного правління.

Вранці 31 грудня 1825 р. Чернігівський полк вишикувався, готовий до походу. Солдатам було зачитано текст революційної прокламації «Православний катехізис»:

«Запитання: Навіщо Бог створив чоловіка?

Відповідь: Щоб він у нього вірував, був вільний і щасливий…

Запитання: Чому ж руський народ і руське воїнство нещасні?

Відповідь: Бо царі викрали у них волю.

Запитання: Отже, царі діють всупереч Волі Божій?

Запитання: Що ж, нарешті, повинно робити христолюбиве російське воїнство?

Відповідь: Для звільнення сімейств своїх стражденних і батьківщини своєї і для виконання Святого Закону християнського, помолившись з теплою надією Богові, що перемагає по правді і захищає наявне тих, хто твердо надіється на нього, ополчитися усім разом проти тиранства і поновити віру і волю в Росії.

А хто відступить — той буде як Юда-зрадник і буде анафемі підданий. Амінь!»

«При виході селян із церкви він (С.Муравйов-Апостол — Авт.) неодноразово читав уривки із Катехізису… вони ж йому говорили: «Ми нічого не знаємо, нам нічого не потрібно», — повідомляв своєму начальству урядовий агент.

«Побачивши, що Катехізис не вплинув на свідомість солдатів, Муравйов знову почав впливати на них, наголошуючи про їхню присягу Костянтину, і цим йому вдалося підпорядкувати солдатів собі… А позаяк солдатам було оголошено про дарування волі, то останні зрозуміли її як право (збройно) вимагати від господарів, де вони перебували на квартирах, харчування, практично грабуючи селян, горілку ж брали без всякого дозволу», — констатував слідчий.

Головне завдання «Катехізису» полягало у тому, щоб змінити панівну в солдатській свідомості вертикаль «Бог — цар — офіцер», викресливши другу складову. Саме тоді змовники могли б обгрунтувати своє право на владу без царя. Без цього організована ними воєнна революція перетворилася б на звичайнісінький солдатський заколот. Але поставленої мети Катехізис не досяг. Оголошену волю солдати зрозуміли по-своєму: як право на власний розсуд грабувати населення… «Російський бунт, безглуздий та нещадний» поховав надії декабристів на революцію без крові. Ситуація стрімко почала виходити з-під контролю керівників повстання і ставала подібною до «французького» зразка подій».

О 14-й годині 31.12.1825 р. повсталий полк вирушив у похід. Муравйов-Апостол сподівався приєднати до повсталих інші полки, зокрема Кременчуцький, і далі наступати на Житомир або Київ. Увечері чернігівці вступили у Велику Мотовилівку.

Того ж дня С.Муравйов-Апостол послав прапорщика О. Мозалевського з унтер-офіцером І.Харитоновим і рядовими О. Федоровим, Я.Софроновим і П.Прокоф’євим до Києва із завданням поширити «Православний катехізис» серед солдатів гарнізону і населення Києва, а також встановити зв’язки з Курським піхотним полком. Однак важлива місія прапорщика О.Мозалевського закінчилася безрезультатно: гарнізон і населення міста не піддалися агітації.

Зазнали невдачі й інші спроби С. Муравйова-Апостола підняти повстання в сусідніх військових частинах. Ф.Башмаков, посланий до Сквири, де стояв гусарський полк, з повідомленням про початок повстання, не зміг виконати завдання. О. Вадковського військові власті заарештували в ніч на 31 грудня по дорозі до Білої Церкви.

Значної підтримки чекали керівники повстання від нових членів Васильківської управи на Волині — колишніх учасників Товариства з’єднаних слов’ян, за допомогою яких вони розраховували підняти на боротьбу 8-у артилерійську бригаду і полки 8-ої піхотної дивізії. Проте і на Волині через відсутність чіткого зв’язку з С.Муравйовим-Апостолом і нерішучість посередників М.Спиридова та І.Горбачевського повстання не розпочалося.

Тульчинська та Кам’янська управи також не змогли організувати виступів військових частин 2-ої армії.

Отже, 1 січня 1826 р. повстання охопило майже весь Чернігівський полк — 1200 чоловік. Організувавши посилену охорону Великої Мотовилівки, полк перебував там з вечора 31 грудня 1825 р. до ранку 2 січня 1826 р.

Вранці 2 січня Сергій Муравйов-Апостол на нараді офіцерів оголосив наказ про похід на Білу Церкву. Пройшовши через села Мар’янівка і Середня Слобода (Винні Стави), повстанці спинилися на ніч у с. Пологи, за 12 верст від Білої Церкви, де згодом почалися п’яні безчинства. «Попри всі зусилля, офіцерам не вдалося взяти під контроль дії солдатів. Вони стали основними «героями» останніх днів повстання… Спочатку солдати просто йшли за своїм улюбленим командиром С.Муравйовим-Апостолом, вірячи, що той не спровокує їх на протиправні дії… Але досить скоро вони, побачивши дії офіцерів, почувши слова про волю, відчули себе вільними від будь-якої дисципліни. Поголовне пияцтво стало карою повстання: тільки мотовилівський єврей-крамар свідчив згодом, що у нього було вкрадено і випито 360 відер горілки… Масовим стає мародерство. Розпочинається дезертирство…»

Уночі С.І. Муравйов-Апостол вислав розвідку до міста, яка доповіла, що 17-й єгерський полк, який мав приєднатися до повстанців, виведено з Білої Церкви до Сквири.

Ця обставина змусила керівника повстання знову змінити напрямок походу. Було вирішено йти через Ковалівку і Триліси на Наволоч, а звідти на Волинь і там підіймати війська на боротьбу.

Вранці 3 січня Чернігівський полк вирушив у напрямку сіл Устимівка і Ковалівка. Опівдні чернігівці побачили на Устимівських висотах ескадрони 2-ої бригади 3-ої гусарської дивізії, що мали наказ придушити повстання.

Отримавши необхідні повноваження, командир 3-го піхотного корпусу генерал Рот вирішив оточити чернігівців і перешкодити повстанню поширитися у військах. Загін піхоти з артилерією, що заступив у Білій Церкві 17-й єгерський полк, дістав завдання вирушити назустріч чернігівцям з півдня. Головні сили кінноти під командуванням самого Рота мали оточити повсталих з боку Фастова. Посилений артилерією допоміжний загін гусарської кінноти під командуванням генерала Гейсмара послали у напрямку с. Триліси, він раніше інших зіткнувся з повсталими. За наказом Гейсмара артилерія відкрила вогонь.

«Не маючи вже мети йти на Білу Церкву, я вирішив повернути на Триліси… На цьому переході я зустрів загін генерала Гейсмара, привів роти до ладу, наказав солдатам не стріляти, а йти прямо на гармати і вирушив вперед з офіцерами, які залишилися. Солдати йшли слідом за нами, доки картеч, що попала мені в голову, не поклала мене непритомним на землю… Коли ж опам’ятався, то був захоплений самими солдатами, які привели мене до Маріупольського ескадрону…», — cвідчив на допиті С. Муравйов-Апостол.

«Тільки-но колона вийшла з околиці і пройшла не більш як чверть версти, гарматний постріл здивував солдатів, які побачили на досить значній віддалі гармати… За цим пострілом пролунало декілька інших, але жоден з них не завдав щонайменшої шкоди колоні: можливо, стріляли холостими зарядами. Полк ішов уперед.

Муравйов наказав оглянути рушниці і приготуватися до бою. Цей вчинок підбадьорив солдатів, але запал збудженої мужності був зупинений справжніми гарматними пострілами. Перший картечний постріл поранив і вбив кількох чоловік. С. Муравйов хотів викликати стрільців: новий постріл поранив його у голову; поручик Щепилла і кілька рядових впали на землю мертвими. С. Муравйов стояв, ніби оглушений. Кров текла по його обличчі, він зібрав всі свої сили і хотів зробити потрібні розпорядження, але солдати, бачачи його скривавленим, завагалися: перший взвод кинув рушниці й розсипався полем; другий наслідував його приклад; решта, зупинившись сама собою, здається, готувалася дорого продати своє життя.

Кілька влучних картечних пострілів змінили цей намір. Дія їх була вбивчою. Багато солдатів померло в лавах своїх товаришів. Мужність солдатів похитнулася; вигляд вбитих і поранених, відсутність С. Муравйова завдали рішучого удару мужності повсталих чернігівців: вони, кинувши рушниці, розбіглися в різні боки.

2.2. Наслідки та завершення повстання Чернігівського полку декабристів

Керівники повстання намагалися залучити до участі в ньому інші військові частини, де були члени Південного товариства, і для цього посилали своїх представників до Києва, Сквири, Білої Церкви і в інші місця. З цією ж метою було вирішено повести полк в напрямку містечка Брусилова, а звідти, залежно від умов, які складуться, — на Київ чи Житомир, щоб зайняти одне з цих міст, приєднати війська, які там дислокувалися і розширити повстання.

На честь походу у Василькові опівдні 31 грудня була влаштована урочиста церемонія. Полк вишикували на площі і перед ним зачитали революційну прокламацію «Православний катехізис», написану Сергієм Муравйовим-Апостолом у формі запитань і відповідей. На запитання, чому російський народ і російське воїнство нещасні, автор відповідає: тому, що царі викрали у них волю, діють всупереч волі божій і тільки тиранять народ. Для визволення сімейств своїх стражденних і батьківщини, — говорилося наприкінці «Катехізису», — необхідно «ополчитися усім разом проти тиранства і поновити віру і волю в Росії».

Після зачитання прокламації полк виступив у похід і надвечір 31 грудня ввійшов у село Велику Мотовилівку, де до повсталих приєдналася більша частина солдатів ще двох рот. Отже, на ранок 1 січня 1826 р. у повстання включилися солдати всіх 8 рот Чернігівського полку й 18 офіцерів, а всього учасників повстання налічувалося тоді 1020 чол. С. Муравйов-Апостол й інші керівники повстання робили спроби зв'язатися з місцевими селянами, читали їм «Православний катехізис». Селяни доброзичливо ставилися до повсталих і, як писав потім Горбачевський, піклувалися про них і постачали їм усе в достатку, вбачаючи в них не постояльців, а захисників.

С Муравйов-Апостол діяв недостатньо швидко, оперативно і навально. Це особливо яскраво виявилося в тому, що замість того, щоб негайно рушити на Київ або Житомир, раптовим ударом спробувати їх захопити і цим сприяти приєднанню до Чернігівського полку тамошніх військових частин, С Муравйов-Апостол оголосив з нагоди Нового року І січня днівку і цим прогаяв час, давши можливість царським властям опам'ятатися, відвести в безпечні місця ненадійні для них військові частини і підтягти інші полки. Крім того, цілоденна зупинка і втеча частини офіцерів і солдатів негативно позначилися на моральному стані повстанського табору.

З Великої Мотовилівки повсталий полк вийшов у напрямку Білої Церкви вранці 2 січня, маючи на увазі з'єднатися з 17-м єгерським полком, який там стояв. На вечір повсталі дійшли до села Пологи, розташованого за 15 км від Білої Церкви. Там уранці 3 січня через посланого солдата було встановлено, що 17-й єгерський полк уже виведено з Білої Церкви. У зв'язку з цим було вирішено змінити напрям руху і прямувати через Ковалівку і Триліси на Паволоч, а потім на Волинь, щоб там спертися на підтримку членів Товариства об'єднаних слов'ян.

Однак здійснити цього плану повсталим не вдалося. Недалеко від села Устимівки того ж, 3 січня, вони зіткнулися з великим загоном військ 3-ї гусарської дивізії під командуванням генерала Гейсмара. Гейсмар наказав артилеристам стріляти по повсталим картеччю. Чернігівці вступили в бій, виявляючи високі зразки героїзму. Мужньо вели себе повсталі офіцери Щепилло, Соловйов, Сухинов і інші. С Муравйов-Апостол був тяжко поранений картеччю в голову, Іполит Муравйов-Апостол, Щепилло і шість солдатів загинули в бою. Кузьмін, щоб не потрапити живим до рук ворога, застрелився. Всього загинуло й було поранено близько 50 повстанців. 895 солдатів, унтер-офіцерів, музикантів і денщиків було арештовано й відправлено до Білої Церкви.

Повстанці відразу зазнали великих втрат. Контузило С. Муравйова- Апостол а, він намагався, але фізично не міг командувати підлеглими. Іншим офіцерам також не вдалося згуртувати і повести в наступ солдатів. Позбавлені рішучого командування, повстанці розгубилися і зрештою почали втікати. Один гусарський ескадрон кинувся їм навперейми, а другий оточив офіцерів, які всі до одного не зрушили з місця. Коли ж один із гусарів наблизився до пораненого, закривавленого Іполита Муравйова-Апостола — двадцятирічного брата командира Чернігівського полку, — той вистрілив із пістоля собі в голову.

Усіх повстанців, що залишилися живими, погнали під конвоєм до Білої Церкви. Тут закували у кайдани, зроблені із пожертвуваних графинею Браницькою ста пудів заліза (повстання відбулося поблизу її землеволодінь). 5 січня 1826 р. розпочались допити рядових учасників повстання, а офіцерів Чернігівського полку відправили до Петербурга, де на той час уже відбувалося слідство щодо повстанців на Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку — як офіцери, так і солдати — були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п'ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825— 1826 pp. у Петербурзі та в Україні. Троє із них — Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін — були членами Південного товариства, що діяло в Україні.

Отже, повстання Чернігівського полку, не підтримане іншими полками й Тульчинською та Кам'янською управами Південного товариства, як і повстання 14 грудня в Петербурзі, зазнало поразки.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. П'ять їх керівників — П. Пестель, С. І. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, К. Рилєєв і П. Каховський — 13 липня 1826 р. у Петропавлівській фортеці були повішені. 121 чоловік заслано до Сибіру на каторгу й поселення. Офіцери були позбавлені всіх чинів і дворянства.

… За наказом генерала Гейсмара гусари оточили офіцерів і поранених солдатів й відібрали в них зброю.

Однак пам'ять про учасників того повстання, які для загального добра пожертвували усіма своїми становими та майновими привілеями і навіть життям, не вмерла.

Таким чином закінчилося згубне для багатьох повстання Чернігівського полку. Близько 60 чоловік і 12 селян в обозі було вбито або тяжко поранено… Ширилися чутки, нібито гусари атакували беззбройних чернігівців і рубали їх без пощади. Це була відверта неправда.

Висновки

Світогляд дворянських революціонерів — майбутніх декабристів формувався, передусім, на основі тодішньої російської кріпосницької дійсності. Неймовірна відсталість країни, необмежене самодержавство, дике панування дворян-поміщиків, закріпачення ними й гноблення селянських мас, безправність і злидні народу, свавілля й хабарництво чиновників, темна аракчеєвська реакція і, в той же час, — селянські антикріпосницькі виступи, поширення просвітительських і революційних ідей, зокрема творчість М. Новикова і О. Радищева, — викликали в передової частини дворян гарячий відгук і зумовлювали висунення ними гасел боротьби проти кріпосного права й самодержавства.

Разом з тим на формування поглядів дворянських революціонерів серйозно вплинула участь багатьох з них, як офіцерів російської армії, у Вітчизняній війні 1812 р. і закордонних походах 1813-1815 pp., в час яких вони наочно ознайомилися з життям європейських країн, просвітительською і матеріалістичною філософією, з демократичними ідеями, ідеалами Великої французької революції — свободи, рівності і братерства. «Ми діти 1812 року», — говорив декабрист Матвій Муравйов-Апостол.

Разом з російською кріпосницькою дійсністю й закордонними походами на формування революційного світогляду багатьох дворян-офіцерів справило вплив також і нестерпне становище селянства України, звідки немало з них походили або служили у військових частинах, що стояли в українських містах і селах.

На формування політичної ідеології декабристів впливало і звернення декабристів до історичного минулого України, зокрема до боротьби українського народу за визволення з-під чужоземного гніту, за національну незалежність і волю.

Як бачимо, С. Муравйов, очевидно, сподівався, що урядові війська перейдуть на бік повстанців, тому і дав наказ стріляти. А може, будучи перед вибором — рятувати залишки полку чи рятувати невинних селян, — Сергій Муравйов-Апостол свідомо обрав другий варіант. І цілком свідомо не залишив собі шансу врятуватися.

Повстання Чернігівського полку відбулося далеко від столиці; на відміну від повстання 14 грудня 1825 року, воно не стало віхою у політичній історії Росії. Але саме у цьому повстанні, яке розпочалося 29 грудня 1825 року та було розгромлено 3 січня 1826 року, як у краплі води відбилися основні риси психології «російських якобінців», виявилися протиріччя, притаманні руху декабристів загалом».

Отже, дослідження останніх років та введення в науковий обіг документальних матеріалів, що з ідеологічних міркувань протягом тривалого часу замовчувалися або просто ігнорувалися, дали змогу історикам декабризму подолати ще один міф радянської історіографії, а саме — твердження про те, що «солдати Чернігівського полку, які приєдналися до повстання, виявляли зразки революційної витривалості та готовності на будь-які жертви в ім’я майбутньої свободи». Не було цього, бо повстання не просто було не підготовленим — воно мало не зрозумілі для більшості простих людей цілі.

Список використаної літератури

1. Вивчення руху декабристів у Київському університеті ім.Тараса Шевченка у 1944–1991рр.// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – Вип.68–70. – 2003. – С.36–40 (Співавтор: Г.Д.Казьмирчук. Особисто здобувачу належить 0,3 друк.арк.).
2. Дослідження декабристського руху в південному регіоні України// Наукові праці: Науково-методичний журнал.– Т.32. Вип.19. Історичні науки. – Миколаїв,2004. – С.124–127.
3. Зельдич Ю. Полковник Пестель: контуры политического портрета // Континент. — 1998. — № 97. — С. 293-319
4. Історичний факультет Київського університету – осередок дослідження декабристського руху// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – Вип.77–79. – 2005. – С.82–85.
5. Історія України: нове бачення : Навч. посіб. — К. : Альтернативи, 2000. — 462, с.
6. Казьмірчук Г. Д.Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв`язання // Український історичний журнал. — 2005. — № 6. — С. 50-66
7. Кормич Л. І. Історія України: Підручник. — К. : Алерта, 2006. — 412 с.
8. Лановик Б. Д.Історія України: Навч. посібник для вузів. — К. : Знання, 2000. — 573, с.
9. Матеріали архіву Київського університету як джерело вивчення наукових біографій українських декабристознавців// Сумська старовина. – №ХІІІ–ХІV. – 2004. – С.50–56.
10. Нечкина М. В. Декабристы: монографія. — М. : Наука, 1983. — 181, с.
11. Нові концепції руху декабристів: новація чи міфотворчість?// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – Вип.82–84. – 2006. – С.33–34.
12. Проблеми декабристського руху у висвітленні одеських науковців// Записки історичного факультету/ Одеський національний університет імені І.І.Мечникова. – Вип.15. – Одеса,2004. – С.399–408 (Співавтор: І.С.Грєбцова. Особисто здобувачу належить 0,3 друк.арк.).
13. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв’язання (до 180-річчя повстання)// Український історичний журнал. – 2005. – №6. – С.50–65 (Співавтор: Г.Д.Казьмирчук. Особисто здобувачу належить 0,7 друк.арк.).
14. Українська та російська історіографії руху декабристів (1990-тірр. – початок ХХІст.)// Українознавство. – 2006. – №1. – С.266–270.
15. Українська та російська історіографії руху декабристів в Україні (1920–1930)// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – Вип.85–86. – 2006. – С.22–26.
16. Чуткий А. І. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. — К. : МАУП, 2006. — 345, с.
17. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти. — К. : Кондор, 2007. — 249 с.