Вступ

Філософічність або здатність думати, і філософія, як сухий професіоналізм, є абсолютно різні психологічні атрибути: перше – природжена властивість мислячого духу, а друге – виховані, придбані навики будувати думку; але без першого не буває другого, не буває справжніх філософів. З невідомої причини стихійне філософствування або філософічність натури були властиві мислячому народу з давніх-давен, і позначалося як традиція. Упродовж історії багато видатних діячів та науковців, крім своєї безпосередньої діяльності багато уваги приділяли філософії, власне, були філософами. Філософом можна назвати і видатного вченого, першого президента Української Академії наук Володимира Івановича Вернадського. Не менш цінною і важливою є його філософічність.

Акцентування уваги на філософському способі пізнавальної творчості в контексті науки В. Вернадського переслідує мету не просто стирання розбіжностей у різних джерелах знань (в даному випадку, філософії і науки) і не на рядових повсякденних інтересах пізнання, було самостійним генератором наукових цінностей. Вчений зважено звертається до філософії, – він не використовував і не застосовував філософію, як додатковий засіб вирішення наукової проблематики, а виробляв творчий симбіоз філософії і науки. У листі до дружини від 24 липня 1902 р. В. Вернадський писав: «Ти знаєш, що я дивлюся на значення філософії в розвитку знання зовсім інакше, ніж більшість натуралістів, і надаю їй величезне плідне значення. Це сторони одного і того ж процесу, сторони абсолютно неминучі і невіддільні. Вони відділяються лише в нашій думці.

Велика і багатогранна наукова спадщина В.І.Вернадського визначена потребами людського суспільства, запитами виробничої діяльності людини. Він був не тільки видатним природознавцем, мінералогом, основоположником геохімії та біогеохімії, творцем вчення про живу речовину, біосферу і ноосферу, а й великим мислителем, теоретиком та істориком науки. Стверджуючи, що людський розум і створені ним знання є якісно новою геологічною силою, здатною визначити подальшу долю планети, вчений акцентував увагу на посилення ролі науки у вирішенні складних завдань, що виникають у результаті взаємодії природи і суспільства, маючи на увазі не тільки виробничо-практичну, а й соціальну сферу діяльності людства.

Сучасне бачення гармонічної моделі взаємодії людини та природи було закладено видатним вченим планетарного масштабу В.І.Вернадським. Його вчення про ноосферу, неприйняте в 20-30 роки свого формування, стало особливо актуальним в останні роки ХХ століття як одна з базових парадигм не тільки теоретичного характеру, але і всієї практичної діяльності в ХХІ столітті, що починається з вражаючого осмислення гігантського розриву між екологічною, біосферною катастрофою, проблемою виживання людства та пошуком можливостей їх розв’язання.

1. Науковий світогляд В. Вернадського

В основу досліджень В.І.Вернадський поклав сформульоване ним нове для того часу поняття наукового світогляду. За його словами, «науковий світогляд … уявлення про явища, доступні науковому вивченню, яке дається наукою; … певне ставлення до оточуючого нас світу явищ, при якому кожне явище входить у рамки наукового вивчення і знаходить пояснення, що не суперечить основним принципам наукового пошуку» [2, с. 46]. Визначивши найважливіші історичні сили, що рухають наукову думку, В.І. Вернадський вважав, що основні риси наукового пізнання будуть незмінними, яку б галузь науки ми не взяли як вихідну: всі вони приведуть до одного наукового світогляду, підкреслюючи і розвиваючи деякі його частини. Разом з тим вчений стверджував, що одним із найхарактерніших і найважливіших симптомів наукового прогресу е розширення меж наукового світогляду під впливом безперервного і неминучого розширення галузей (областей), що попадають у сферу досліджень [2,  с. 49].

У працях з історії науки і наукового світогляду В.І.Вернадський звертав увагу, що чим далі вдумуватися у досліджувані явища, глибше їх аналізувати, тим вагоміші і різнобічніші результати можна отримати. Він зазначав, що на науковий світогляд дослідника і його наукову діяльність значний вплив справляють умови зовнішнього середовища — суспільний устрій держави, організація освіти й викладання, стан техніки й науково-технічний прогрес тощо.

При вирішенні наукових завдань В.І.Вернадський розрізняв два типи досліджень. Перший з них — це точний опис подій, фактів у їх часовій послідовності, тобто створення фактичної основи, емпіричного матеріалу для отримання наукових висновків. Другий — це виявлення законів розвитку явища, його еволюції, закономірностей наукового пізнання, розкриття зв’язку між різними явищами й фактами [3, с. 89].

Основним лейтмотивом наукової і науково-методологічної спадщини В.І.Вернадського с трактування науки як складного процесу протиріч, спадів, піднесень, повернення на новому рівні до старих, давно забутих або залишених поглядів, боротьби різних думок, теорій, які в результаті дискусій майже завжди непомітно змінюються, перетворюються, убирають у себе нові наукові елементи. «Процес дослідження, наукового пізнання не може бути зведений до чисто логічних схем. Розвиток науки визначається не тільки логікою руху наукових ідей, а насамперед самим життям, його вимогами та умовами» [2, с. 55]. Процес пізнання завжди рухається вперед. Кожне наукове покоління має відкривати нові риси. Розуміння минулого змінюється, воно виглядає по-новому.

Науковий доробок В.І.Вернадського, визначені ним теоретико-світоглядні принципи наукового пошуку е важливим методологічним підґрунтям у дослідженні сучасних природних і суспільних явищ, їх взаємодії в умовах прискорення науково-технічних перетворень, корінного якісного перевороту у продуктивних силах людства. Багато із наукових тверджень, висловлених у свій час ученим, є методологічними постулатами, що не втратили актуальності й нині, в умовах суспільних трансформацій, численних природних катаклізмів, техногенних змін.

Використовуючи ноосферний підхід В.І. Вернадського у розв’язанні проблем, що виникають у результаті взаємодії природи і суспільства, особливого значення слід надати дослідженням, що стосуються раціонального природокористування, охорони земельних ресурсів, екологізації виробництва у контексті розвитку АПК, виявлення взаємовпливу ефективності виробництва і агротехнічного потенціалу землі в розрізі природно-географічних регіонів, сільськогосподарських зон. Такі дослідження мають бути спрямовані на узгодження економічних, соціальних та екологічних проблем з максимальними урахуванням суспільно-географічних чинників [3, с. 97].

В. Вернадський прекрасно знав історію філософії, в оригіналі читав Платона і інших грецьких філософів, його цікавила сучасна йому філософія. З багатьма російськими і зарубіжними філософами він був знайомий особисто. Зокрема, тісно спілкувався з російськими філософами-ідеалістами – П. Новгородцевим, С. Трубецьким, С. Булгаковим, Є. Радловим, М. Лоським, П. Флоренським, а також зарубіжними – А. Бергсоном та П. Тейяром де Шарденом. Варто зазначити, що сам В. Вернадський ще на початку ХХ ст. констатував: «філософськи, я не ідеаліст, а реаліст». Підтвердження цього може бути щоденниковий запис про С. Трубецького: «Я пам’ятаю, на початку, при перших випадкових моїх з ним знайомствах, він мене менш залучав: я не відчував того, що вважаю вищим в людині – вільного шукання. Мені здавалося, що і у нього, і в Лопатіна, і у інших російських філософів Москви того часу я бачу не вільну філософську думку, а «служницю теології» в рамках православ’я. Але потім, якось багато що мені розкрилося і я відчув силу і ніжну красу цієї особистості» [1, с.158].

В. Вернадський переконував, що «філософія завжди формує зародки, інколи навіть передбачає цілі сфери майбутнього розвитку науки, і лише завдяки одночасній роботі людського розуму в цій сфері виходить розумна критика неминуче схематичних побудов науки. У історії розвитку наукової думки можна ясно і точно прослідкувати таке значення філософії, як коріння життєвої атмосфери наукового мислення» [10, с.137].

В. Вернадський багато читав різноманітної філософської літератури. Як підтвердження цього може бути запис у щоденнику за березень 1920 р.: «Сьогодні закінчив «Vacherot». Книга написана із захопленням і багато вірного. Відчувається, що Vacherot не може висловити всього, що в ній хотів сказати автор. Для мене стало якось ясніше значення французької філософської думки XIX-XX ст., генезис ідей Бергсона! Під впливом німецької філософської думки в російському суспільстві встановилося неправильне відношення до французької філософії. Всі читали і все впливало – але послідовників, як в німецької, у нас видних не було, наприклад, навіть на зразок того, як недавно Когена або Ріккерта. Читали «Revue Philosophique», Гюго, Фулье. Я пам’ятаю значення їх і Ренувье з його «Crix. philos» (через Ф. Ольденбурга) в моєму науковому світогляді моєї молодості. Читаючи Вашро, я яскраво відчуваю Париж з його віддзеркаленням вічності біля Сени поблизу Cartier Latin, S1 Sulpice, Notre Dam».

В. Вернадський намагався почерпнути знання і з німецької філософії. Для нього особливий інтерес представляли праці Й. Гете та І. Канта. Варто зазначити, що для численних праць («Про метаморфозу рослин» (1790), «Вступ до порівняльної анатомії» (1795)) Й. Гете з природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. І. Кант у праці «Всезагальна природна історія та теорія неба» (1775) обґрунтовував необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. Працям з природознавства І. Канта, Й. Гете і частково їх філософським поглядам В. Вернадський присвятив навіть окремі статті [3, 112]. У основі його статті «Кант і природознавство» була покладена доповідь, прочитана ним 28 грудня 1904 р. на засіданні Московського психологічного товариства, присвяченому пам’яті І. Канта. «Кант, – зазначав В. Вернадський, – прийняв за початкове – відмінність суб’єкта від того, що оточує. Він протиставляє в тій або іншій формі «я» – «світу». Звідси неминучий дуалізм в якій би то не було формі. Поняття особи (розуму) з’явилося для нього нерозкладним, цілісним, початковим… Чому він виходив з такого припущення? Чи є настільки цілісним і нерозривним наше поняття особи? Ці питання можуть бути дозволені науково, і їх наукове дослідження стоїть поза кордонами природознавства, які поставлені критичною філософією Канта» [5, с.214].

Поняття «ноосфери» було запропоноване французьким вченим Едуардом Леруа, а розвинено двома його сучасниками і колегами – Пьером Тейяр де Шарденом і В. Вернадським. П. Тейяр де Шарден (1987) розглядав ноосферу в контексті єдиної філософської доктрини, як етап циклу розвитку матерії (універсуму) від початкової точки сингуляції (альфи) до кінцевої (омеги).

Вперше В. Вернадський використав термін «ноосфера» в листі Б. Личкову 7 вересня 1936 р. в Карлсбаді: «Я приймаю ідею Ле Руа про ноосферу. Він розвинув глибше мою біосферу. Ноосфера створилася в епоху пліоцену поста – людська думка охопила біосферу і міняє всі процеси по-новому, а в результаті енергія, активна, біосфера збільшується». В. Вернадський запозичивши термін у французів, вклав в нього інший зміст. Вперше публічно термін «ноосфера» В. Вернадський використовував в 1937 р. в доповіді «Про значення радіогеології для сучасної геології», яку він прочитав на 17 сесій Міжнародного Геологічного конгресу. Він сказав: «Ми живемо в епоху, коли людство вперше охопило в бутті планети всю Землю. Біосфера, як вдало виразився Ле Руа, перейшла в новий стан – в ноосферу». У 1945 р., після смерті В. Вернадського в журналі «American Scientist» вийшла його стаття «Біосфера і ноосфера», яка здобула широку популярність в наукових колах.

В. Вернадський поняття «ноосфера» вживав в різних сенсах – як стан планети, коли людина стає перетворюючою геологічною силою; – як сфера активного прояву наукової думки; – як головний чинник якісної перебудови біосфери.

Перехід до ноосфери для В. Вернадського – таке ж життєве і актуальне завдання, як для І. Канта установлення «вічного миру». Інакше – загальна загибель. На жаль, не були своєчасно і повною мірою оцінені думки В. Вернадського про небезпеки сциентістського, техніцистського мислення. Протиотрутою проти нього він рахував мистецтво і філософію, убачаючи в них величезну загальнокультурну цінність. Поети і філософи, писав він в «Нарисах геохімії», дають нам відповіді, які людині науки часто здаються неможливими

К. Марксу належить цікава ремарка: «…моє дійсне релігійне буття є моє буття у філософії релігії, моє дійсне природне буття є моє буття у філософії природи, моє дійсне художнє буття є моє буття у філософії мистецтва, моє дійсне людське буття є моє буття у філософії. Так само дійсне існування релігії, держави, природи, мистецтва, це – філософія релігії, філософія держави, філософія природи, філософія мистецтва» [7, с.167]. Згідно з рецептом К. Маркса, дійсне людське буття В. Вернадського є його буття у філософії, тобто індивідуальна філософічність, а дійсне буття біосфери, як науковій теорії, є філософія біосфери.

2. Ідеї В.Вернадського про ноосферу

Теорія ноосфери Вернадського сформувалася тоді, коли світ складався з трьох взаємопов’язаних елементів: природа — людина — суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент — техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті, особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського якісного стрибка в розвитку науки та техніки. Це спричинило екологічну проблему — одну з найнебезпечніших з-поміж глобальних проблем людства. Почалась руйнація гармонії відносин між людьми і їхнього ставлення до природи.

Сутність розуміння радикальної думки В. Вернадського це, власне симбіоз філософії і науки, який складав базовий елемент методології російської ліберальної науки.

Синтез глибокого наукового знання і філософської думки виявляється в працях ученого, присвячених біосфері, внаслідок чого вона стала розглядатися не лише як сфера планети Земля, де існує життя, а як сфера, яка формується і видозмінюється життям минулим і сьогоднішнім.

В. Вернадський здійснив спробу дати філософське обґрунтування процесів розвитку природи і людського суспільства. У його праці «Філософські думки натураліста» показано тісний зв’язок філософії і природознавства і розкрито практичне застосування філософського підходу до розуміння шляхів розвитку цивілізації і людства.

Наукове і практичне значення В. Вернадського як засновника вчення про біосферу полягає в тому, що він вперше глибоко обґрунтував єдність людини і біосфери.

В основу філософії біосфери покладені уявлення В. Вернадського, де парадигма матерії виступає в якості речовини, а життя як стан, структура, організація тієї ж речовини, але головне, що визначене умоглядним філософським шляхом, згорнуто в органічному, нерозривному зв’язку між ними, і саме цей зв’язок дається людині як один з самих видимих і значимих феноменів існуючого світу.

Вчений стверджував, що «живе походить з живого завжди і у всіх випадках у всесвіті між живим і мертвим непрохідна прірва»[4, с.226].

Особливе місце Вернадський відводить науці XX сторіччя. Саме в цей час спостерігається її небувалий розквіт, свого роду вибух наукової творчості. Наука стає всесвітньою, світовою наукою, що охоплює всю планету.

Вернадський звертав велику увагу на гуманістичний зміст науки, на її роль у рішенні завдань людства, на відповідальність учених за застосування наукових відкриттів. Ці й багато інших ідей Вернадського про роль науки в розвитку людства, у переході біосфери в ноосферу мають актуальне значення для нашого часу.

Вернадський розглядав науку як  засіб розвитку людства. Тому дуже важливо, щоб наука не приймала форму абстрактної, що має своє незалежне існування сутності. Наука — створення людства й повинна служити на благо людства. «Її зміст не обмежується науковими теоріями, гіпотезами, моделями, створюваної ними картиною миру: в основі вона головним чином складається з наукових факторів і їхніх емпіричних узагальнень, і головним — живим змістом є в ній наукова праця живих людей…» Так що наука — соціальне вселюдське утворення, в основі яких лежить сила фактів, узагальнень і, звичайно, людського розуму.

За В. І. Вернадським, поняття «ноосфера — останній з багатьох етапів еволюції біосфери в геологічний історії — етап наших днів. Перебіг цього процесу тільки починає нам прояснюватися з вивчення її геологічного минулого у деяких своїх аспектах.  Ноосфера — нове геологічне явище на нашій планеті. У ній людина вперше стає величезною геологічною силою. Вона може й повинна перебудувати своєю працею і думкою царину свого життя, перебудувати докорінно порівняно з тим, що було раніше» [2, с. 114].

В. І. Вернадський підкреслював, що людство фізично являє собою надзвичайно малу масу речовини планети, але міць його пов’язана не з його матерією, а з роботою його свідомості, з його розумом і спрямованою цим розумом працею. Ноосферу Вернадський розумів як природне тіло, компонентами якого будуть літосфера, гідросфера, атмосфера та органічний світ, перетворений розумною діяльністю людини.

Вчений був переконаний у закономірному характері виникнення ноосфери: «Вибух наукової думки у XX ст. підготовлений усім минулим біосфери і має глибокі корені в її будові. Він не може зупинитися і піти назад. Він може хіба що сповільнитись у своєму темпі . Біосфера неминуче перейде так чи інакше, рано чи пізно, в ноосферу» [2, с. 116].

Розкриваючи закономірність, еволюційну неминучість переходу біосфери у своєму розвитку в новий вищий етап — ноосферу — сферу розуму, вчений визначив, що людина здатна активно впливати на природні процеси й соціальну організацію суспільства. У цьому зв’язку значно зростає роль науки та наукового світогляду у розв’язанні глобальних загальнолюдських проблем і конкретних соціально-економічних завдань, що постійно виникають у суспільстві. Людина має будувати свої відносини з природою тільки на науковій основі, щоб передбачити наслідки цієї діяльності й регулювати їх, не завдаючи шкоди природі, не порушуючи її внутрішньої рівноваги та гармонії взаємовідносин із суспільством. Це вимагає глибоких знань об’єкта дослідження, виявлення закономірностей і тенденцій змін, що постійно відбуваються під впливом численних природно-географічних, соціально-економічних, суспільно-організаційних чинників, адекватного застосування наукових методів дослідження. Основними принципами наукового пошуку мають бути осмисленість дій та об’єктивний науковий аналіз, обачність і обгрунтованість наукових передбачень, на цій основі суворе регулювання практичної діяльності. З таких позицій наука може трактуватися, за В.І.Вернадським, як «нова матеріальна сила перетворення людського суспільства» [2, с. 121].

Виникнення ноосфери, на думку В.І. Вернадського, — об’єктивний і неминучий вияв життя як природного явища. Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде вже не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскільки людство ще далеке від такого стану. У своїй останній праці «Кілька слів про ноосферу» він визначив деякі загальні умови, необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й економічному зв’язках; ноосфера — явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до цілковитої рівності рас, народів та ін.; ноосфера не може бути створена до припинення війн на Землі [2, с. 172].

За вченням В.І. Вернадського, ноосфера мала стати втіленням не лише наукових знань, а й моральних якостей людства, найкращих рис духовності людини. Вона прогнозувалася як гармонія духовних та фізичних відносин людини і природи, людини і людини. Але дійсність далеко не завжди розумна, вона не часто «вписується» в теоретичні міркування й передбачення. В реальному процесі розвитку ноосфера стала лише однобічним втіленням раціонального знання. Відсутність у ній моральної та інших людських цінностей стала усвідомлюватися значно пізніше, з виникненням глобальних проблем [5, с. 147].

Вчення Вернадського про ноосферу включає 4 основні положення:

1. Ноосфера — історично останній стан геологічної оболонки біосфери, що перетворюється діяльністю людини.
2. Ноосфера — сфера розуму і праці.
3. Зміни біосфери обумовлені як свідомою, так підсвідомою діяльністю людини.
4. Розвиток ноосфери пов’язаний з розвитком соціально-економічних факторів [5, с. 147].

Розробляючи ноосферну концепцію, вчений вважав, що сучасну епоху неможливо охарактеризувати без врахування одного з найважливіших факторів: появу мислячої істоти – людини. І ми всі живемо в той час, коли “спостерігається інтенсивний розвиток впливу однієї видової речовини – цивілізованого людства – на зміни біосфери, де під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить в нове становище – ноосферу” [2, с. 135]. Час існування людини виділяється В.І.Вернадським в особливу епоху, сферу людського розуму, новий якісний стан біосфери, в якому людська свідома діяльність стає вирішальним фактором її існування і розвитку, а людська думка та дух – стрижнем нової формації. І цей процес створення ноосфери як великий сплав біосфери і розуму – не стихійна еволюція природи, а гігантський процес цілеспрямованої людської діяльності, де людина “вперше реально усвідомила, що вона не просто окрема особистість, представник окремої держави, сім’ї чи роду. Вона – явище планетарне і може мислити і діяти в біосфері в планетарному аспекті [2, с. 137], вона – і частина, і мисляча функція ноосфери.

Вернадський вважав і вірив, що “цивілізація культурного людства” – оскільки вона є формою організації нової біологічної сили – не може перерватися і знищитися, бо це є велике природне явище, яке відповідає історично, вірніше екологічно складеній організованості біосфери, і зупинити цей рух неможливо, адже такої сукупності загальнолюдських дій та ідей ніколи раніше не було, і перед вченими стоять для найближчого майбутнього небувалі завдання свідомого напрямку організованості ноосфери, відійти від яких вони не можуть [2, с. 141]. Будучи оптимістом, вчений розробив основні принципи та умови збереження ноосфери для прийдешніх поколінь.

Однією з таких базових умов В.І.Вернадський вважав продуману і глибоку систему екологічної освіти та виховання, охоплюючу все суспільство.

Ноосфера — це біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та біосфери, синтез історичного та природного процесів самоорганізації як планетарного явища. Цей синтез пов’язаний з діяльністю людства, що становить могутній геологічний процес, а людство — могутню геологічну силу. У зв’язку з небаченим раніше посиленням стихійного впливу людини на природу виникає можливість катастрофічних наслідків для людства та навколишньої природи. Визначаючи об’єктивні тенденції в процесі самоорганізації ноосфери, її передумови, умови становлення та значення, Володимир Вернадський зазначає, що, по-перше, ноосфера виникла у зв’язку з становленням всесвітності в історії людства, перетворенням людства на єдину цілісність. За таких умов не класовий інтерес, а інтереси народу і кожної особистості визначають життя людства, стають мірою його уявлень про справедливість. По-друге, соціальна та природна тенденції вимагають рівності всіх людей, ставлять інтереси і добро всіх як реальне планетарне державне завдання. По-третє, для переходу системи суспільство — природа з біосфери в ноосферу необхідна єдина наукова планетарна думка, яка б охоплювала всі держави. Володимир Вернадський пише, що повсюдне утворення наукової думки та наукового пошуку є «першою основною передумовою переходу біосфери в ноосферу».

Вперше ставиться завдання проникнення знання у все людство. Рішення такого завдання має на меті усвідомлення правильного життя: по-перше, підвищити добробут населення; по-друге, максимальне розмноження людства; по-третє, максимальне виявлення розуму. Якщо до XX ст. панівною виступала система поглядів обмеження приросту населення, то ноосфера передбачає найповнішу можливість народжуваності людей. Це принципово нова система світосприйняття розвитку людства, вимагає нового типу людини -людини ноосфери: вільної, незалежної від інших організмів. Сучасна людина — гетеротрофна, тобто існує за рахунок зелених рослин. Нова ж людина має бути автотрофною. Наука і повинна забезпечити безпосереднє синтезування їжі, що «звільнило б людину від її залежності від іншої живої речовини. Із істоти соціально-гетеротрофної стала б соціально-автотрофною. Людський розум створив би таким шляхом нове велике геологічне явище». Але Володимира Вернадського хвилюють наслідки відкриття, закликає вчених готуватися до відкриття, бо невідомо, буде воно благодійним чи принесе страждання. Вчений упевнений, оскільки майбутнє людини створюється нею ж, то нова автотрофна істота отримає досі відсутні можливості використання її вікових духовних устремлінь: людина реально відкриє шляхи до кращого життя. Звичайно ж, створення нової людини пов’язане з відкриттям принципово нових джерел енергії. Наукові досягнення в небачених раніш масштабах використовуватимуться в військовій справі. І Володимир Вернадський закликає вчених і всіх людей зберегти людство від самознищення. Покласти край майбутнім війнам. Отже, четвертою передумовою ноосфери є виключення війни з життя суспільства. Володимир Вернадський один з перших вітчизняних природознавців, які висунули проблему «особистої етики вченого».

Вчений особисто відповідальний за свою долю і долю планети. Реалізацію проблем ноосферизації належить шукати у філософсько-етичній сфері. Звідси — ще одна передумова формування ноосфери — синтез науки, моралі, мистецтва та філософії. Нібито підводячи підсумки своїх роздумів, Володимир Вернадський пише, що, оскільки зародження ноосфери здійснюється в міру формування світових демократичних суспільних відносин, то біогеохімічне поняття ноосфери, що випливає з біогеохімічних уявлень, повністю співзвучне основною ідеєю наукового соціалізму. Концепція ноосфери у філософії Володимира Вернадського поліфонічна: охоплює природознавчий, суспільний, філософський і суспільно-моральний аспекти. Його погляди на найближче майбутнє суспільства містять ідею повного підкорення держави народові, заміну централізованого управління місцевою автономією. Держава має бути федеративною.

Людина невіддільна від біосфери, він у ній живе й тільки її об’єкти може досліджувати безпосередньо своїми органами почуттів. «За межі біосфери він може проникати тільки побудовами розуму, виходячи з відносно деяких категорій незліченних фактів, які він може одержати в біосфері зоровим дослідженням небесного зводу й вивченням у біосфері ж відбиттів космічних випромінювань або     неземної речовини, що попадає в біосферу космічного…» Таким чином, наукова думка людства, працюючи тільки в біосфері, у ході свого прояву зрештою   перетворює її в ноосферу, геологічно охоплює її розумом. Тільки тепер стало можливим наукове виділення біосфери, що є основною областю знання, з навколишньої реальності.

Із усього вищесказаного можна зробити наступні висновки:

1. Наукова творчість людини — сила, що змінює біосферу.
2. Це зміна біосфери — неминучий процес, що супроводжує науковий ріст.
3. Але ця зміна біосфери — стихійний природний процес, що відбувається незалежно від людської волі.
4. Входження в біосферу нового фактора її зміни — людського розуму є природний процес переходу біосфери в ноосферу.
5. Постійно вдосконалюючись, наука може просунутися усе далі у вивченні навколишнього середовища.

Виникнення з і біогеохімії відповідало потребам цілісного, синтетичного розгляду явищ організованості біосфери, взаємозв’язків живої й відсталої речовини. Ці науки мають також першорядне значення для дослідження єдності біосфери й людства. Тим самим геохімія й біогеохімія з’єднують науки про природу з науками про людину. Центром такої інтегрованої науки, на думку Вернадського, є вчення про біосферу.

У сучасних умовах завданням першорядної важливості є відродження ідей біосферного природознавства, продовження наукової розробки проблем біогеохімії.

3. Філософські погляди В.Вернадського

Філософські погляди Володимира Івановича Вернадського — видатного вченого і громадського діяча, соціаліста сформувались під впливом української культури на Харківщині. Тут джерела високої духовності Володимира Вернадського: сенс гуманістичного ідеалу в тому, щоб віддати життя людям, щоб умираючи можна сказати: «Я зробив усе, що міг. Не завдав нікому біди. Я постарався, щоб після моєї смерті на моє місце стало багато саме таких». Після закінчення Петербурзького університету Володимир Вернадський подорожував по країнах Європи, що збагатило його філософський світогляд. З 1905 року Володимир Вернадський — один з лідерів партії кадетів (згодом — партія народної свободи), У 1911 році на знак протесту проти антидемократичних дій царського уряду залишив Московський університет. З 1918 року перший Президент Академії наук України. На початку 20-х років на запрошення ректора університету Сорбонни читає лекції про походження Землі та життя. Формулює ідею ноосфери у дусі українського світорозуміння: у центрі — особистість. Ще в молодості дійшов висновку про можливість безсмертя особи, про пізнання суті Всесвіту. З такої позиції Володимир Вернадський розробляє концепцію ноосфери, що стала основою нової системи поглядів — антропокосмоцентризму.

Трохи незвичайний підхід Вернадського до науки. Він неї розглядав як геологічну й історичну силу, що змінює біосферу й життя людства. Вона є тим основною ланкою, за допомогою якого заглиблюється єдність біосфери й людства.

У творчій спадщині Вернадського величезна частина належить філософії. Як і багато натуралістів, що домоглися видатних успіхів у спеціальних областях, Вернадський прийшов до своїх філософських побудов на схилі віку, бачачи в них природне узагальнення фундаментальних принципів, що лежать в основі світобудови. Але навіть серед корифеїв природознавства він виділяється не тільки новаторством і глибиною ідей, але і їхньою разючою сучасністю.

І в центрі цього новаторства — відродження давньої ідеї про центральну роль людини, його розуму у всім Всесвіті. Значимість її для нашої цивілізації довгий час недооцінювалася. І головна причина цього, як ні парадоксально, складалася, очевидно, у самих успіхах класичної науки, що увінчалися створенням А. Ейнштейном в 1916 р. загальної теорії відносності. Сп’янені небаченими досягненнями, більшість учених традиційно бачили в людині всього лише талановитого споглядальника природи, здатного розкрити її таємниці й удосталь задовольнити спрагу пізнання. А Вернадський пророчо побачив у людині вмілого творця природи, покликаного зрештою   зайняти місце в самого штурвала еволюції.

На початку XX століття в основному складається принциповий погляд Вернадського на проблему співвідношення філософії й науки. «… Розвиток наукової думки ніколи довго не йде дедукцією або індукцією — воно повинне мати свої коріння в іншій, більше повній поезії й фантазії, області: це — область філософії. Філософія завжди містить зародки, іноді навіть передбачає цілі області майбутнього розвитку науки, і тільки завдяки одночасній роботі людського розуму в цій області виходить правильна критика неминуче схематичних побудов науки».

З початку 20- х років філософські інтереси Вернадського піднімаються на якісно новий щабель. Не перериваючи знайомства із західноєвропейською філософією, учений всі частіше звертається до мислителів Сходу, головним чином Індії й Китаю.

Поряд із цим з початку 20- х років різко зростає філософська насиченість спеціальних природнонаукових праць Вернадського, що було зв’язано в першу чергу зі створенням вчення про біосферу й розробку проблем біогеохімії, що тісно перепліталися зі світоглядними, соціально — гуманітарними й екологічними питаннями.

Складно складалися в 20-30 роки відносини Вернадського з радянськими філософами, що виступали з позицій діалектичного матеріалізму. У ці роки праці натуралісти, присвячені живій речовині, біогеохімії, вченню про біосферу, не раз зазнавали різкої критики. «Опоненти завзято вишукували прояви «ідеалізму» і іншої «ідеологічної контрреволюції», довільно вихоплюючи із загального контексту окремі думки й цитати».

Але найважливіше для Вернадського наука була засобом пізнання природи. Він не був фахівцем у якійсь одній науці або навіть у декількох науках. Він блискуче знав добрий десяток наук, але вивчав природу, що незмірно складніше всіх наук, разом узятих. Він міркував і над природними об’єктами, і над їхніми взаємозв’язками.

Мимоволі оперуючи природженою філософічністю і свідомо створюючи філософію біосфери, В. Вернадський продемонстрував властиву йому філософську свідомість, завдяки якій великий учений єдиний з дослідників природи не лише поставив, але і вирішив завдання, яке можна назвати квадратурою круга біосфери.

Торкнувшись лише окремих творів, записів, начерків, листів В. Вернадського ми усвідомлюємо його глибоку філософію. Власне розкрити повність філософський світ ідей В. Вернадського поки що, на наше глибоке переконання не вдалося нікому. І тому ми, лише привідкрили завісу, за якою – філософія і філософічність В. Вернадського. Адже наскільки глибокою є його філософія, яка у концентрованому вигляді можна подати наступними словами філософа В. Вернадського: «В житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, яку б різноманітну форму вона б не приймала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість часом, чи буде вона поривом Ероса, релігійним переживанням чи поглибленням, подвигом самозабуття та любові до ближнього, художнім проникненням, чи науковою творчістю або чим-небудь іншим – філософським розумінням чи дійсним проясненням думки… є частина того вічного, що складає суть живої речовини, одним з проявів якої ми є».

Вернадському при всій його геніальності й неймовірній працездатності потрібні були десятиліття, щоб перекинути надійний міст над прірвою, що відокремлює природознавство від історії, що твориться самими людьми. І міст цей складався в ключовій ідеї, що перехід виниклої на Землі біосфери в ноосферу, тобто  царство розуму, не локальний епізод на задвірках безкрайньої Вселеної, а закономірний і неминучий етап розвитку матерії, етап природно-історичний. «Ми тільки починаємо усвідомлювати непереборну міць вільної наукової думки, найбільшої творчої сили Homo sapіens, людської вільної особистості, найбільшого нам відомого прояву її космічної сили, царство якої спереду»,- натхненно писав Вернадський.

Висновки

Теорія біосфери В. Вернадського — це виведені основні закони гармонійного розвитку всього живого на Землі. На жаль, людина й досі не розуміє чи не хоче розуміти, що, вступаючи в протиріччя із законами гармонійного розвитку Всесвіту, протиставляючи себе законам розвитку Природи, вона поставила під загрозу не лише існування самої себе як продукту Природи, як свідомої істоти, яку створила Природа, але й ставить під загрозу процес розвитку цивілізації в цілому. Для чого творець дав людині, на відміну від тварини, свідомість? У першу чергу для того, щоб саме через розвиток своєї свідомості самоудосконалюватись у гармонії із космосом. Кожна Людина повинна знати своє призначення на цій Землі і ті закони Всесвіту, які вона повинна виконувати. На жаль, історія розвитку суспільства впродовж останнього століття (тепер уже старої епохи), однозначно свідчить, що Людина не розуміє, не усвідомлює найважливішої своєї місії на Землі. Власне, це основне протиріччя ХХ століття: людина, не розуміючи свого призначення на Землі, поставила себе над Природою. Власне сьогодні маємо, що маємо. Уже в перші роки ХХ віку В. Вернадський почав говорити про те, що вплив Людини на оточуючу Природу зростає настільки швидко, що не за горами той час, коли вона перетвориться в основну геологоутворюючу силу. Людина повинна взяти на себе відповідальність за майбутній розвиток Природи. Процес розвитку оточуючого середовища і суспільства стане нерозривним, Біосфера перейде в сферу розуму, в ноосферу, коли розвиток планети буде направлятись силою Розуму.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД «Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.