referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Відповіді на екзамен з навчальної дисципліни «Соціологія»

1. Причини виникнення соціології як науки

Спробуємо відповісти насамперед на запитання: що сприяло виокремленню соціології в самостійну науку?

У соціально-економічному плані — це передусім розвиток капіталізму в першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити соціальну природу капіталізму і всього, що з ним пов’язано.

Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку капіталізму, у його потребі мати об’єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології мають і загальноцивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Вивчення загального соціального прогресу, безумовно, потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціології (як це робили вітчизняні вчені ще донедавна).

Соціальне мислення, розвиток якого покликав до життя соціологічну науку, мало принаймні дві чітко окреслені орієнтації — консервативну й ліберальну. Згідно з першою суспільство складається з відносин та інститутів, але не з індивідів. Конкретній людині відводилась незначна роль. Отже, суспільство стояло над людиною.

Ліберальна орієнтація виходила з іншого уявлення про співвідносини людини й суспільства. Хоча вона також розглядала суспільство як механічний організм, що складається з окремих частин, та все ж визнавала значну роль людини в ньому.

Обидві орієнтації відіграли певну роль у появі та дальшому розвиткові соціології, оскільки питання про відносини суспільства й людини є одним із центральних у цій науці.

На розвиток соціології вплинуло також учення марксистів, зокрема їхні погляди на соціальну нерівність і класові відмінності, суспільні суперечності, класову боротьбу.

Суттєве значення для виникнення соціології мали поява емпіричних досліджень, зв’язаних із соціальною статистикою, а також досягнення природознавства, які могли бути використані для пояснення соціальних процесів і явищ.

Проте головна причина розвитку соціології полягала в тому, що соціальні відносини наприкінці першої половини XIX ст. настільки ускладнилися, що філософські науки не могли розв’язувати проблеми традиційними методами. Для осмислення нових соціальних процесів необхідна була і нова наука — соціологія.

2. Періодизація історії соціального знання

Західні дослідники пропонують кілька варіантів періодизації історії соціології, які в принципових моментах збігаються.

Перший етап: становлення соціології як самостійної науки на основі методології позитивізму (типові теорії такого типу знаходимо у О. Конта, Г. Спенсера).

Другий етап: формування національних соціологічних шкіл, початок існування «великих соціологічних теорій», що претендують на універсальність пояснення будь-яких проявів соціальності і закладають основи власне соціологічної методології. Ці теорії досить часто називають «класичними». Це, зокрема, теорії М. Вебера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Тьонніса, Г. Зіммеля та ін.

Третій етап: вихід соціології за національні межі, її інтернаціоналізація. Проте цей період супроводжувався і поширенням теоретико-методологічного розмежування, зумовленого суперечністю між прибічниками теорій еволюційного розвитку (структурний функціоналізм) і послідовниками К. Маркса, які намагалися пояснити усі соціальні процеси, грунтуючись на виділенні об’єктивно існуючих соціальних суперечностей. У цей період важливим чин­ником розвитку соціології стало протистояння методологічних орієнтацій макро- і мікросоціології, що довели існування істотно різних картин соціальної реальності.

Четвертий етап почався у 80-х роках і тісно пов’язаний з «постмодер­нізмом» як тлом, на якому розвивалася сучасна культура. Цей етап позначений заявами про чергову методологічну кризу в соціології, що веде до усвідомлення необхідності нового бачення світу, корегування уявлень про предмет, метод, суб’єкта пізнання тощо.

3. Об’єкт та предмет соціології

Як і будь-яка наука, соціологія неможлива без об’єкта і предмета свого вивчення. Об’єктом науки є вибраний, вмотивовано обмежений елемент реальності, який вирізняється у навколишньому середовищі.

Об’єктом соціології є певна соціальна реальність, яка не залежить від дослідника. Для соціології немає спеціально відведеної сфери соціальних явищ (як культура чи психологія), вона не вивчає які-небудь специфічні, характерні тільки для конкретної сфери суспільного життя явища.

Загалом, об’єктом соціології є:

  • суспільство (глобальне світове співтовариство, національне співтовариство);
  • соціальні спільноти — сукупності індивідів, що реально існують, характеризуються відносною цілісністю і придатні для емпіричної фіксації (класи, конфесії, професійні, вікові групи тощо);
  • людина як творець соціальних спільнот і суб’єкт соціальних процесів;
  • соціальні інститути — сталі форми організації спільної діяльності людей, механізми самоорганізації спільного життя людей, органи управління ним.

У кожному конкретному випадку об’єктом дослідження соціології виступає проблемна ситуація, сфокусована на конкретному соціальному явищі, процесі, сфері соціального життя. Скажімо, як об’єкт соціологічного дослідження можуть бути виборці певного округу, колектив певної організації, сім’я чи потенційні покупці певного товару, чи взаємини між політичними партіями тощо.

Предмет соціології — це сукупність основних теоретичних понять, за допомогою яких вчені описують реальні факти, пояснюють і практично вирішують соціальні проблеми.

Серед основних понять соціології можна виділити такі як: статус, роль, соціальна структура, соціальна група, соціальна взаємодія, соціалізація та ін.

Відтак соціологію можна визначити як науку про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину — творця цих соціальних спільнот і головного суб’єкта історичного розвитку.

4. Основні категорії соціології як науки

Соціологія виділяє і вивчає соціальні відносини між людьми та групами, що діють у даній сфері. Соціальна група являє собою зв’язок індивіда та суспільства. Один і той же індивід входить у різноманітні соціальні групи, націю, трудовий колектив і т. ін. Він займає в них різне становище і виконує різні ролі. Перерозподіл та комбінування статусів та ролей здійснюється завдяки специфічній, соціальній якості, «володарем» та «носієм» якої є індивід — особа. Суть останньої, як відомо, характеризується сукупністю соціальних відносин. Звідси випливає, що, розглядаючи соціальну сферу, соціологія розглядає разом з тим і особу, її потреби, інтереси, цінності, позиції, її багаточисленні зв’язки з іншими індивідами, її спосіб життя. А соціальний зв’язок — це перша і необхідна умова існування суспільного життя. Наявність взаємодії людей, взаємовідносин, взаємодіючих груп є основою для «побудови» визначення терміна «соціальне».

«Соціальне» означає не що інше, як певну якість, характеристику, яка окреслює та ідентифікує взаємодію різних усуспільнень людей, спосіб цієї взаємодії. Кожен з нас в процесі життєдіяльності є носієм багатьох характеристик, ролей, які проявляють, ідентифікують людину. Кожна особа виконує безліч функцій, прав, обов’язків у відношенні один до одного.

«Соціальне» — від латинського «socialis» — спільний, товариський, суспільний, – центральна категорія соціології. Це поняття служить для визначення суті суспільного життя, відображення специфіки соціальної форми руху матерії. В широкому розумінні, соціальне означає все те, що належить до суспільства взагалі, на відміну від природного. У вузькому розумінні, соціальне означає сторону суспільних відносин, із котрих складається суспільство і стосується відносин людей один до одного і до суспільства. Якщо вдатися до більш глибокого розкриття цих значень, то слід сказати, що категорія соціальне відображає особливу об’єктивну та суб’єктивну реальність, яка створюється людьми безпосередньо через буття в спільнотах. Ця реальність поєднує в собі риси, дії, вчинки людей, взаємини між ними, речі, норми, цінності, знаки, символи, смисли та їх значення.

5. Основні методи соціології

Під поняттям «метод» у науці розуміють спосіб досягнення істини, певний шлях здобуття нового знання, теоретичного чи практичного освоєння дійсності. Як і будь-яка наука, соціологія широко використовує загальнонаукові (загально-логічні) методи пізнання, а саме: аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, абстрагування, сходження від абстрактного до конкретного та навпаки, методи аналогії, моделювання, формалізації, метод історичного та логічного тощо.

Одночасно соціологія використовує методи власне соціо­логічного дослідження*. До них належать методи збору соціологічної інформації та методи аналізу соціологічної інформації. Розглянемо спочатку основні методи збору соціо­логічної інформації. Аналіз документів — метод здобуття соціологічної інформації, вилученої з документальних джерел. Розрізняють неформалізований (традиційний) аналіз і формалізований (контент-аналіз).

Опитування — метод отримання соціологічної інформації, заснований на усному чи письмовому зверненні до людей із наступним узагальненням відповідей та їхнім поясненням. Розрізняють анкетування та інтерв’ю як підвиди опитування.

Спостереження — метод отримання соціологічної інформації шляхом прямої реєстрації подій свідками. Спостереження може бути простим і включеним.

Соціальний експеримент — метод отримання соціологічної інформації в контрольованих та керованих умовах. Експеримент може бути натуральний і розумовий (мисленнєвий).

Основні методи аналізу соціологічної інформації: опрацювання (кодування) інформації — присвоєння кожному варіантові відповіді умовного коду; узагальнення — групування даних залежно від обраного показника; інтерпретація даних — перетворення числових величин у логічну форму, виявлення кількісних залежностей тощо.

Сучасна соціологія оперує поняттями жорсткі (кількісні) та м’які (якісні) методи. Жорсткі (кількісні) методи спрямовані на безпосередню реєстрацію фактів і передбачають суворі прийоми їхньої обробки. Результатом такої обробки є знання в числовій формі. Такі методи подають певне уявлення про явище, на­голошуючи на його кількісних характеристиках, але власне явище не розкривають і не пояснюють приховані, латентні, механізми, суб’єктивні смисли, значення, що привели до його появи.

До жорстких методів відносять: пряме спостереження, формалізований аналіз документів (контент-аналіз), анкетування, стандартизоване (регламентоване опитувальником) інтерв’ю тощо.

Якісні (м’які) методи дають змогу виявити приховані, суб’єктивні думки, настрої, що становлять життєвий світ людини, з наступною їхньою інтерпретацією.

6. Структура та функції соціології

Широкий зв’язок соціології з суспільством, соціальною дійсністю вимірюється в першу чергу функціями, які соціологія виконує.

Функції прийнято поділяти на головні й другорядні.

До головних функцій соціології належать теоретико-пізнавальна, практично-перетворювальна, світоглядно-ідеологічна та прогностична.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, що соціологія накопичує знання, систематизує їх, намагається скласти найбільш повну картину соціальних відносин і процесів в сучасному суспільстві. Вона дає змогу зрозуміти нам людей, навколишній світ, пояснити, чому події в житті людей відбуваються саме так, а не інакше, тобто вона пов’язана з вивченням закономірностей суспільного розвитку, з пізнанням суспільного середовища.

Практично-перетворювальна функція пов’язана з наданням рекомендацій щодо управління соціальними процесами. Ці рекомендації спрямовані на прийняття тих соціальних реформ, які є найоптимальнішими у даному суспільстві.

Світоглядно-ідеологічна функція пов’язана з участю соціології у формуванні наукової ідеології.

Прогностична функція полягає у наданні соціальних прогнозів, надає можливість спрогнозувати, як зміниться поведінка соціальних об’єктів, які зміни пройдуть в суспільному житті, спрогнозувати тенденції розвитку суспільства в найближчому майбутньому.

До другорядних функцій соціології належать:

  • інформаційна (полягає в отриманні конкретної соціологічної інформації);
  • оціночна (допомагає оцінити ефективність рішення та заходи, прийняті суб’єктами соціального життя);
  • культурна (сприяє підвищенню культурного рівня громадян);
  • описова (пов’язана з необхідністю опису і систематизацією дослідницького матеріалу у вигляді книг, статей, мемуарів тощо).

7. Визначення соціального закону. Основні ознаки та види соціальних законів

Характерною рисою сучасного суспільства є функціонування в ньому великої кількості різних видів і типів соціальних спільнот. У процесі спілкування між ними виникають і формуються необхідні і сталі соціальні зв’язки і відносини, які називають законами.

Соціальні закони мають такі основні ознаки:

— закон може діяти лише за певних умов;

— за цих умов закон діє завжди і всюди без будь-яких винятків; за яких діє закон, реалізуються не повністю, а частково

Соціальний закон – відносно сталі і систематично відновлювальні відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовими колективами, суспільством і родиною, суспільством і особистістю, містом і селом, соціальною організацією та особистістю і т.д. (Г. Осипов)

 

8. Протосоціологія як етап розвитку соціального знання

Протосоціологією (у перекладі з грецької яра — «перший», «перша соціологія», «прасоціологія») вважається період розвитку соціологічних знань до створення соціології як самостійної галузі знань. Хоча деякі вчені вважають, що протосоціології не існувало взагалі, а інші (А. Босков, Ю. Давидов) вважають, що протосоціологія охоплює увесь період соціологічних знань майже до кінця XIX ст. (включаючи до протосоціології наукові теорії О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса), переважна більшість дотримується точки зору, що протосоціологія завершується з появою позитивізму і наукових доробок А. Сен-Сімона та О. Конта (останній і вжив уперше термін «соціологія»). З думкою, що соціологічні знання існували до появи соціології як науки, можна погодитись, бо як слушно зауважив П. Сорокін, що хоча слово «соціологія» недавнього походження, але узагальнення соціологічного характеру містяться в давніх манускриптах, працях античних філософів, істориків, юристів, мислителів Середньовіччя, епохи відродження і Нового часу. Тобто для опису соціальних явищ не є обов´язковим існування соціологічної науки.

Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Джерела історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з´являються перші уявлення про світ і людину в ньому, суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, соціальні процеси, розвиток людської культури. З розвитком суспільства, еволюцією процесів самопізнання та осмислення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово, збагачуючись історичним досвідом, стають складнішими і досконалішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється сам процес пізнання та його об´єкт.

У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва. Важливими є передісторія емпіричної соціології, особливості розвитку державознавства та політичної арифметики.

Протосоціологічні теорії відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, впливаючи на формування не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення та розвитку суспільства.

9. Характер соціального знання Античності

З розвитком людської цивілізації змінювались і уявлення людей про суспільство і природу. Люди дедалі більше почали усвідомлювати, що людина і тварина дуже різні між собою. Справді, людина будує міста і держави, а тварина ні, людина веде війни, а тварини ніколи не воювали, люди, на відміну від тварин, володіють членороздільною мовою, і, головне, чого не має тварина у порівнянні з людьми — свідомості, свідомого мислення. І якщо люди й тварини настільки різні, то й життя людського суспільства об´єктивно відрізняється від тваринного існування.

Отже, в людей виникла потреба вивчати життя саме людського суспільства. Сталася така важлива зміна в свідомості людей приблизно в VI-V ст. до н. е. Тоді і сформувалася важлива для соціології проблема тотожності і відмінності між законами розвитку природи і законами людського буття.

Серед мислителів Стародавнього світу найбільш точно уявлення про суспільство, його устрій та розвиток, виклали давньогрецькі філософи Платон у праці «Республіка» та Аристотель у «Етиці» та «Політиці». Поряд з міфологічними уявленнями у їхніх вченнях зустрічаються цілком реалістичні міркування про причини утворення суспільства та держави, соціальної нерівності, про будову суспільства, соціальні функції різних категорій людей.

10. Релігійний вплив на формування соціальних поглядів у Середньовіччі (V-XIV).

У середньовіччі нічого не з’явилося принципово нового для соціологічного розуміння суспільства. Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430), вивчав людство як Боже створіння. Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку перебували в гармонії. Але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з покори і перетворило душу на свою служницю. Людина догоджає своєму тілу, забуваючи про ліпшу свою частину — душу. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесного людини) і духовну (від душі). Перша віддаляє людину від Бога, а друга — наближає до нього. Вивчаючи трудову діяльність людини, філософ однаково високо цінував розумову і фізичну працю.

11. Соціальна проблематика епохи Відродження (XIV — XVI).

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму — А. Данте (1265—1321) і Ф. Петрарка (1304—1374). Гуманізм — система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємовідносин між людьми.

Соціалісти-утопісти — англієць Томас Мор (1478—1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639) — обстоювали ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності.

Новій верстві заможних було потрібне обґрунтування ідеології державності для захисту власних інтересів. Це політичне замовлення в ХVI ст. виконували видатні європейські вчені.

Італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею Бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним (люди швидше вибачать комусь смерть батька, ніж утрату майна). Власний інтерес людини переважає над її турботами про честь і гідність, а тому політик має поєднувати в собі риси «лева» і «лисиці». Такі ідеї об’єдналися в понятті «макіавеллізм», що доводить право володарів застосовувати будь-які засоби для досягнення поставленої мети.

Англієць Френсіс Бекон (1561—1626) уважає, що людей об’єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

Вивчаючи соціальну природу людини, французький юрист, соціолог Ж. Боден (1530—1596) визначальним чинником уважав географічне середовище (клімат, рельєф), яке, на його думку, зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні здібності.

Жителі півночі — фізично міцні, але не дуже розумні; жителі півдня — фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони (Греція, Італія, Франція, Німеччина) поєднують і силу, і розум.

12. Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму і утопічного соціалізму Нового часу (XVII — XVIII)

XVII—XVIII ст. характеризуються руйнуванням середньовічної системи цінностей та світосприйняття, ширшим «вторгненням» у науку натуралістичних ідей, пошуком справжньої «природи людини».

Томас Гоббс (1588—1679) — англійський філософ-матеріаліст у своїй праці «Левіафан» (біблійське чудовисько) прагне перетворити вчення про право і державу на таку саму точну науку, як геометрія, яка, за Гоббсом, є матір’ю всіх природничих наук. Геометричне вчення на відміну від учення про право і справедливість не є предметом суперечок, бо не зачіпає інтересів людей, особливо тих, хто має владу. Коли б було інакше, то всі книжки з геометрії було б спалено. На думку Т. Гоббса, природний стан людини проявляється в її пристрастях. Їй притаманні суперництво (прагнення наживи), підозрілість (прагнення безпеки), користолюбство, марнославство (любов до слави). Саме пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині — вовк». Тому там, де немає влади (у природному стані), яка тримає людей у страху, вони перебувають у стані війни один з одним («війна всіх проти всіх»).

Свобода — це право робити все те, що не заборонено законом. Проте люди повинні виконувати закони та укладені угоди, бо в них немає права на все. Закони мають на меті не втримувати людей від небажаних дій, а спрямовувати їх у правильному руслі. Т. Гоббс закони порівнює з огорожею край дороги, а тому, на його думку, зайві закони — шкідливі.

Голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632—1677) уважав, що необхідність у державі та законах зумовлена суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх на негативні вчинки. Це й зумовлює необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

Англієць Джон Локк (1632—1704) у своїй науковій праці «Два трактати про правління» обґрунтовує ідею прав і свобод людини, уважаючи будь-яку владу продуктом взаємного договору між людиною і суспільством. Коли влада не захищає права людей або надає комусь більше прав, ніж іншим, суспільство може скасувати цей договір.

Отже, згадані філософи XVII ст. на відміну від Арістотеля та інших античних мислителів, виводили «суспільність» людини не з її суспільної природи і «вродженої» схильності до спілкування, а навпаки — з її одвічних асоціальних властивостей: прагнення абсолютної свободи й уседозволеності, егоїзму, ворожості й агресивності (звідси — «війна всіх проти всіх», «людина людині — вовк»). Щоб запобігти взаємному винищенню, люди повинні дотримуватися «суспільного договору», тобто відмовитися від частки своєї свободи чи прав на користь держави як виразника спільних інтересів.

Іншого погляду на причини виникнення суспільства дотримувався відомий шотландець Адам Сміт (1723—1790), який виводив суспільну взаємозалежність людей з поділу праці та необхідності обміну її результатами.

13. Загальна характеристика класичного етапу розвитку соціології

У XVIII ст. у Франції з’являється низка теорій, які обґрунтовують необхідність формування суспільства на засадах справедливості, рівності, соціалістичних ідей. Зокрема Поль Гольбах (1723—1789) обґрунтовує цікаву думку, що основні природні права людини — свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей — освіта. А Клод Гельвецій (1715—1771) у своїх працях «Про розум», «Про людину» викладає ідеї про гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, про вирішальну роль оточення у формуванні особистості людини. Люди не народжуються такими, якими вони є, а стають під впливом зовнішніх чинників. Головним, на чому має будуватися суспільна система, за Гельвецієм, є визнання природної рівності людських розумових здібностей, природної доброти людини, всемогутності виховання, взаємозалежності успіхів розуму та успіхів суспільної діяльності.

14. Специфіка органістичного вчення Г. Спенсера

В основі соціологічних поглядів Г. Спенсера лежали два вихідних положення, тісно пов’язаних з дарвінським вченням:

а) розуміння суспільства як соціального організму, подібного до біологічного організму, і організму, який підкоряється тим же законам організації, функціонування і розвитку;

б) вчення про загальну еволюцію, згідно з якою будь-яке явище неорганічного, органічного і надорганічного світу є «частиною загального процесу еволюції», оскільки існує тільки одна еволюція, що відбувається всюди однаково.

Проводячи постійну аналогію між біологічними і соціальними організмами, Г. Спенсер виділяє такі загальні риси і властивості, як:

  • зростання і ускладнення структури;
  • диференціація функцій;
  • посилення їхньої взаємодії зі структурою та ін.

Він вважав, що взаємини між суспільними структурами подібні до взаємодії органів живого організму. За, Спенсером, роль судинної системи в суспільстві виконує транспорт, роль кровообігу — торгівля, роль харчування — промисловість і землеробство, роль шкірного покриву — армія і т. п. Разом із тим він бачить і відмінність суспільства, яке він іменує «надорганізмом», насамперед у тому, що в ньому індивід менше залежить від соціального цілого і що суспільство як ціле, що складається з окремих індивідів, служить на благо своїх членів.

 

15. Розкрийте зміст положення М. Вебера про соціальну дію та її типи

Початок соціологічному дослідженню проблем соціальної дії було покладено відомим німецьким соціологом М. Вебером. Ним же були сформульовані й вихідні положення теорії соціальної дії, які вже потім одержали подальший розвиток у працях інших дослідників. Узагалі М. Вебер визначав соціологію як науку, що вивчає соціальну дію, під котрою він розумів будь-яку дію людини, орієнтовану на мотиви інших людей. При цьому вона (тобто дія) володіє двома обов´язковими рисами: свідомою мотивацією та орієнтацією на інших (очікування). Без першої не можна говорити про неї як про дію, а без другої — називати її соціальною.

Поряд із визначенням сутності соціальної дії М.Вебер запропонував також і свою типологію соціальної дії, яка включає чотири її типи: 1) ціле-раціональна — дія, орієнтована на очікування певної поведінки інших людей і стану об´єктів зовнішнього світу, що раціонально регулює цілі, засоби і побічні наслідки власної поведінки, розраховані на досягнення певного успіху; 2) ціннісно-раціональна — дія, що характеризується свідомою вірою в етичну, естетичну, релігійну або іншу самоцінність певної поведінки, незалежно від успіху або вигоди; 3) традиційна — суб´єктивно-ірраціональна поведінка, що здійснюється за звичкою, а не за смислом, тобто протікає автоматично на підставі прийнятого зразка; 4) афективна — суб´єктивно-ірраціональна поведінка, яка обумовлена миттєвими почуттями. Тільки перших два типи дій, на думку М.Вебера, можна вважати власне соціальними, а останні два типи — ні, тому що вони не мають мети, результату, успіху, мотиву, орієнтації на інших, тобто позбавлені головних ознак соціальної дії.

16. Специфіка вчення Е. Дюркгейма

Еміль Дюркгейм соціолог, який обґрунтував теоретичні, методичні й методологічні принципи структурно-функціоналістської теорії, вніс особливий вклад в інституалізацію соціології як науки, її перетворення у навчальну дисципліну.

Вчений вважав, що суспільство — це надіндивідуальне буття, існування й закономірності якого не залежать від дій окремих індивідів. Людина — це подвійна реальність, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному дві сутності — соціальна та індивідуальна. Особистість і суспільство, вважав учений, перебувають у відносинах взаємозв’язку, коли кожна сторона зацікавлена в розвитку та процвітанні іншої. Суспільство існує завдяки тому, що люди певним чином солідарні — вони мають спільні уявлення, розмовляють зрозумілою мовою, дотримуються певних норм.

Солідарність — це основа гармонії, порядку, організованості. Відсутність солідарності — це конфлікти, революції, війни. Е. Дюркгейм розрізняв два види солідарності — механічну та органічну. У примітивних суспільствах, заснованих на механічній солідарності, особистість не належить собі й поглинається колективом: в усьому панує колективна свідомість як сукупність загальних вірувань і почуттів, які розділяють всі члени суспільства. Чим примітивніше суспільство, тим більше люди схожі один на одного, тим вище рівень примусу й насильства, нижче ступінь поділу праці. Розвинене суспільство засноване на органічній солідарності, в основі якої лежить поділ праці. Чим глибше поділ праці, тим більше люди залежать один від одного, тим більше в суспільстві розмаїтості, тим вище взаємна терпимість людей між собою, ширше базис демократії. Солідарність, заснована на подібності переконань, слабше солідарності, заснованої на розмаїтості поглядів і занять, оскільки однобічний зв’язок завжди слабкіше від багатобічного.

Як вважав Е. Дюркгейм, будь-яке суспільство, залежно від стану функціонування своїх структур, може перебувати в нормальному або патологічному стані. Основна причина патології — анормальний поділ праці, що, у свою чергу, веде до аномії. Аномія — неузгодженість ціннісного світу,розхитування базових цінностей, моральних норм та ідеалів, змішання законного й незаконного. Аномія проявляє себе у функціональній неузгодженості елементів соціальної структури, у конфліктах між поколіннями та соціальними групами, у девіантній поведінці, втраті волі до життя, прагненні втекти від реальності.

17. Основні положення соціальної теорії К. Маркса

Чимало сучасних науковців вважають К. Маркса одним із найвидатніших соціологів, нарівні з О. Контом, М. Вебером та Е. Дюркгеймом. Історична заслуга Маркса безумовна, проте така думка видається доволі дивною. Маркс не тільки ніколи не вживав слова «соціологія», сам ніколи не вважав себе соціологом, критично стави вився до праць О. Конта і Г. Спенсера. Тому радше марксизм — це окрема філософія, окрема точка зору на суспільство, чия теорія вимагала обов’язкового поєднання з практикою. Усі інші напрямки соціології XIX ст. Маркс вважав неправильними, псевдонауковими, свою ж концепцію він вважав науковою. Таким чином, завдання суспільної науки вбачав у відмові від «неправильних» теорій і побудові справжньої наукової теорії, що ґрунтується на його власних ідеях.

Марксистські ідеї будувалися на принципах ідеального суспільства Т. Мора і Т. Кампанелли, у якому була відсутня приватна власність, проте їхні соціалістичні ідеї Маркс вважає утопічними, у той час, як його соціалізм — науковий. Фундаментом марксистського вчення є діалектичний підхід Г. Гегеля, який К. Маркс взяв за основну, відкидаючи у ньому ідею абсолютного духу і втілюючи замість неї матеріалізм. Категорія абсолютного духу у Маркса змінюється на людську предметну діяльність, основою якої є матеріальне виробництво.

К. Маркс зазначає, що окрема наука про суспільство не потрібна (це й дає привід заперечувати вчення Конта і Спенсера), адже уже існує наука, що висвітлює соціальні процеси в суспільстві. Це — політекономія. Такий підхід Маркса не видається дивним, оскільки в основу соціальних відносин він, як уже зазначалося ставив матеріальне виробництво.

18. Основна проблематика у вітчизняній соціальній думці

Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Нині у зв´язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов´язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв´язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб´єктом якої було козацтво. З ним пов´язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть» їх, в´яже одним вузлом. Обов´язок держави щодо громадянина — гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл.

Обов´язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681—1736).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

19. Соціальні погляди Г. Сковороди

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб´єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

У такому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всьм равенство»… Меншій сосуд менье имьет, но тем равен єсть большему, что равно єсть полный». З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

20. Вчення М. Драгоманова про соціальну еволюцію і прогрес

Мислитель і суспільний діяч, людина енциклопедичних знань М. Драгоманов є найпомітнішою фігурою в українській протосоціології. Він чи не перший привніс у наукові кола України соціологічне бачення світу, принципи і поняття нової дисципліни, ознайомив з нею студентство Київського університету. Характерною ознакою його наукової діяльності був прогресивний європеїзм — активне просвітництво і популяризаторство передових на той час поглядів і теорій західноєвропейських мислителів, у тому числі фундаторів соціології — Конта, Спенсера, Маркса та ін.

У сфері інтересів М. Драгоманова були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймає «політична соціологія». Соціологію він розумів як універсальну і точну науку про суспільство, що синтезує усі галузі суспільствознавства, тобто у руслі класичної європейської традиції позитивізму. Водночас пропонувалися власні оцінки й ідеї в царині соціального пізнання, критикувалися слабкості органістичних теорій, наголошувалося на особливому значенні історико-соціологічних чинників в аналізі фактів.

Багато уваги приділялося проблемам соціологічного методу (таким його складовим, як системність, багатофакторність розгляду, конкретно-історичний характер), об’єктивності історичного процесу, взаємозв’язку розвитку матеріальних потреб і прогресу ідей. Позитивістські принципи науковості реалізувалися у М. Драгоманова через запропонований ним метод «логічної семантики»: аналітичного групування суспільних явищ, їх класифікації та типологізації. Суспільство у нього постає багаторівневою структурою, дослідження якої має доповнюватись історичною компаративістикою. Аналіз М. Драгомановим соціально-економічної структури суспільства, використовувані ним поняття клас, соціальний стан, політична організація тощо були насичені соціологічним змістом, відзначалися новаторським на ті часи характером.

Соціологічні ідеї М. Драгоманова невід’ємні від його основних соціально-політичних поглядів. У публіцистичних творах, зокрема в «Чудацьких думках про Українську національну справу», розмірковуючи над проблемами соціального розвитку, прогресу, влади, порівнюючи соціально-класові структури різних регіонів, він обстоював принципи лібералізму, свободи совісті, духовного прогресу, виступав за невіддільність України від загальноєвропейського історичного процесу, проти національного відособлення.

21. Суть методу дослідження соціальних явищ М. Грушевського

У науковій творчості «історика-соціолога», як називав себе М. Грушевський, втілилося його розуміння суспільних функцій соціології, її органічного поєднання із громадсько-політичною діяльністю, що виявилося в увазі до практично-політичних проблем розбудови Української держави, а також у наголошенні на її універсальних функціях як науки «найбільш соціально виховуючої». Він приділяв значну увагу аналізові соціально-класової структури міста і села, динаміці суспільно-політичних настроїв, державному устрою, етносоціології та етнополітиці тощо.

Виразною ознакою його соціологічних праць є позитивізм. Він ґрунтується на контівському розумінні близькості соціології та історії, фактологічних підвалинах обох дисциплін, а також дюркгеймівській теорії пізнання з наголосом саме на соціальне, а не на індивідуальне, на здобутках порівняльної психології. Сприйняття передових соціологічних та психологічних ідей Бміля Дюркгейма, Люсьєна Леві-Брюля, Вільгельма Вундта та ін., з якими М. Грушевський познайомився під час перебування у Парижі, Лондоні, Лейпцизі, сприяло побудові власної соціологічної концепції — концепції «генетичної соціології». Так називався теоретичний курс, який він читав в Українському соціологічному інституті та виклав у праці «Початки громадянства (генетична соціологія)» (Відень, 1921). Головна її тема — виникнення суспільності («Що таке суспільство та завдяки чому воно можливе?») — була в центрі соціологічного теоретизування того часу. Розглядались універсальні соціокультурні зрушення періоду модернізації, індустріалізації, що спостерігалися в країнах Європи, проблеми соціального порядку, трансформації ціннісних і нормативних систем, традицій, колективних уявлень, тобто ставилося завдання дослідити систему базових цінностей на матеріалі етнографії, порівняльної антропології, історії України.

Заслугою М. Грушевського є також популяризація поглядів провідних соціологів. Водночас він запропонував оригінальну концепцію законів еволюції суспільства, методологічні підходи до вивчення «колективності і солідарності» суспільності, використання цієї концепції на українському ґрунті. Він обґрунтовував вирішальну роль у трансформації людського суспільства конкуренції індивідуалістичних та колективістських традицій, періодичного чергування їх як основи ритму соціальної еволюції.

22. Характеристика сучасної української соціології

Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:

  • майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
  • відсутність самостійного статусу соціології як науки та ототожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;
  • постійний політичний ризик інноваційної соціології;
  • протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові розвідки, які відхилялися від партійної лінії, діставали ярлика «націоналістичних»;
  • застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
  • обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;
  • бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів;
  • відсутність надійних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;
  • нерозвиненість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами;
  • дефіцит соціологічних праць зарубіжних авторів.

У цей час відбуваються й інші важливі події для становлення української соціології. Створюється Соціологічна асоціація України, першим президентом якої став професор В.І. Волович. В університетах відкриваються факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, починає виходити журнал «Філософська і соціологічна думка», а з 1998 р. — часопис «Соціологія: теорія, методика, маркетинг».

Значний внесок у розвиток вітчизняної соціології зробили вчені — соціологи, що працюють у вищих навчальних закладах Києва (М. Захарченко, М. Лукашевич, М. Пірен, І. Гавриленко, Л. Ніколаєнко, В. Хмелько, Ю. Яковенко та ін.), Харкова (О. Якуба, В. Астахова, В. Бакіров, В. Соболев, Л. Герасіна, І. Рущенко, В. Шкода, Ю. Чернецький, О. Сидоренко та ін.), Львова (А. Хоронжий, Н. Черниш, В. Піча), Одеси (І. Попова, Н. Победа, Е. Гансова, В. Подшивалкіна, В. Оніщук та ін.), Дніпропетровська (В. Городяненко, В. Полторак) та інших центрів науки і освіти України.

23. Основні напрями сучасної соціології

Позитивістські традиції, що панували у соціології протягом усього XIX ст. дещо загальмували загальний розвиток науки. Практичне вивчення подій і явищ суспільного життя без їхнього теоретичного узагальнення часто межували з примітивізмом, пов´язаним з простою констатацією фактів.

Тому дослідники XX ст. часто навіть не усвідомлено ставили за мету своїх наукових концепцій не просто практичне дослідження тих чи інших соціальних подій, явищ чи процесів, а й обов´язкове теоретичне осмислення їх. Таким чином, соціологічна наука поступово з майже емпіричної трансформувалась в теоретико-практичну з гармонійним поєднанням цих частин наукового знання.

Усі концептуальні напрямки сучасної соціологічної науки можна розділити на дві умовні категорії — ті, що досліджують суспільство як цілісну систему, його складові в їх загальному взаємозв´язку, а також ті, що досліджують окремі соціальні підсистеми. Серед першої групи напрямів провідне місце у сучасній соціології займають структурний функціоналізм і теорії конфлікту.

24. Основні положення структурного функціоналізму, символічного інтеракціонізму, конфліктологічної соціології

Структурний функціоналізм — один із основних напрямків у сучасній соціологічній теорії суспільства, чимало позицій і категорій сучасної соціології (наприклад, соціальна система, соціальна структура, соціальна дія, соціальна функція) побудовані саме на засадах цього концептуального напряму.

Отже основними принципами сучасного структурного функціоналізму є:

  • дослідження суспільства як складної цілісної системи, що складається з великої кількості взаємозв´язаних і взаємозалежних підсистем;
  • дослідження інших соціальних систем і аналіз соціальних зв´язків усередині них;
  • визначення ролі окремого соціального елемента у межах певної соціальної системи, його особливостей та функцій.

Існує ряд відносно незалежних одна від одної концепцій соціальних конфліктів, проте їх можна об´єднати у єдину теорію соціального конфлікту — конфліктологію.

Позитивне чи дисфункційне значення соціального конфлікту залежить від того, наскільки жорсткими є норми соціального порядку у соціальній системі. Чим жорсткішою є соціальна система, у якій відбувається конфлікт, тим більше він проявляє свою руйнівну силу. Натомість у нежорстких системах, конфлікт має позитивне значення, адже завдяки йому руйнуються старі і віджилі норми, що гальмують прогрес соціальної системи. Замість них установлюються більш сучасні, прогресивні принципи її функціонування. У цьому і полягає, на думку Козера, функціональне призначення соціального конфлікту. Конструктивне значення конфлікт має лише тоді, коли він носить м´який характер, що знову ж таки залежить від «жорсткості» соціальної системи.

До проблем соціальної взаємодії вдалися і представники ще одного напряму соціології XX ст. — символічного інтеракціонізму, засновником якого вважають американського соціолога Джорджа Міда (1863 — 1934). Основні принципи символічного інтеракціонізму Мід виклав у своїй праці «Розум, Я і суспільство» (1934). Вирішальним засобом соціальної взаємодії представники цього напряму вважають її символічне відображення. Тобто процес соціальної взаємодії відбувається на основі системи символів, основними серед яких Дж. Мід вважає мову та жести. Соціальний символ являє собою відображення соціальних норм і принципів. Він з´явився фактично із появою у людини свідомості, і саме соціальні символи, на думку ученого, є одним із критеріїв, що відрізняють людину від тварини. Суспільство ж, як зазначав соціолог, являє собою не що інше, як обмін символами.

25. Інтегральна соціологія П. Сорокіна

Вихідним моментом дослідження соціальної мобільності в Сорокіна виступає поняття «соціальний простір», яке трактується ним як «деякий всесвіт, що складається з народонаселення Землі». Цей соціальний простір неоднорідний і багатогранний і кожен індивід займає в ньому визначене «соціальне становище», яке формується шляхом інтеракції (взаємодії) з іншими індивідами і групами індивідів.

Сорокін спробував тут зв’язати два принципи:

  • принцип структурної тотожності механізмів будь-якої соціальної взаємодії;
  • принцип визначальної ролі внутрішньо-групових розходжень у структурі суспільства.

Основним посиланням, з яким починає Сорокін свій аналіз, є бачення індивіда як учасника багатьох суспільних структур, розглянутих ним як складна мережа взаємно-проникаючих одна в одну соціальних систем і підсистем. Проблема суспільної диференціації зважується ним виходячи з внутрішньо-групового розходження статусів індивіда.

Під соціальним статусом Сорокін розуміє сукупність прав і привілеїв, обов’язків і відповідальності, влади і впливу, якими володіє індивід.

Саме статусні розходження індивідів визначають соціальну стратифікацію суспільства. На думку Сорокіна, не стратифікованого суспільства чи групи ніколи не існувало й існувати не може. Колективне життя індивідів спричиняє організацію поведінки і відносин між членами групи чи суспільства, що викликає розшарування на керуючих і керованих.

26. Поняття соціальний статус і соціальна роль у соціології

Будь-яка особистість не існує поза соціумом, вона обов’язково є членом певної соціальної групи, соціальної спільності, тобто кожна особистість має своє, чітко визначене місце в суспільстві.

Соціальний статус особистості — це певне місце людини в суспільній ієрархії, яке обумовлене його походженням, професією, віком, статтю, сімейним станом.

Кожна людина має не один соціальний статус, оскільки включена не в один соціальний зв’язок і здійснює різні соціальні функції. Так, сучасна людина може мати одночасно статуси громадянина певної держави, студента, члена сім’ї, члена політичної партії і т. п.

Соціальна роль відображає динамічний аспект соціального статусу. Соціальна роль — це модель поведінки, яка об’єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або міжособистісних відносин.

Кожний соціальний статус має свій ролевий набір, тобто дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Наприклад, статус лікаря — це певні права і обов’язки, переважно закріплені законом. Соціальна ж роль лікаря включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, пацієнтами, адміністрацією, вимоги до рівня освіти, культури і т. д.

27. Соціальна структура суспільства її основні елементи

Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов’язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв’язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

  • багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);
  • різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;
  • наявність відносно стабільних зв’язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв’язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв’язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо).

28. Місце та значення середнього класу в соціальній структурі суспільства

Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з’являється так званий середній клас.

За визначенням німецького вченого Л. Ергарда середній клас — це та верства населення, яка об’єднує або прагне об’єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.

Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців нижчого й середнього рівня, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е. Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:

* вищий — власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;

* середній — менеджери і фахівці, які мають вищу освіту і престижну роботу;

* нижчий — службовці, учителі тощо.

Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірці, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це певним стимулом. Цим самим невдоволення представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.

Зростання кількості представників «середнього класу» зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Більшість учених уважає, що саме «середній клас», а не пролетаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обгрунтована Г. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Займаючи проміжне становище між протилежними полюсами соціальної ієрархії, середній клас своєю нейтральною позицією, задоволенням своїм становищем, вірою у майбутнє нейтралізує протистояння цих полюсів. Завдяки цьому суспільство зберігає рівновагу і стабільність. Чим більша питома вага середнього класу, тим сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.

29. Поняття соціальної організації, неформальні та формальні організації

В організації управління розрізняються поняття «формальна організація» і «неформальна організація».

Формальна організація характеризується узаконеною системою норм, правил, принципів діяльності, стандартів поведінки членів організації.

Всі сучасні формальні організації є по своїй природі бюрократичними. В буквальному розумінні бюрократія — це правління офіційних осіб. Часто бюрократія асоціюється з неефективністю, даремністю, тяганиною.

Таким чином, крім формальної складається система самоорганізації, що забезпечує її вдосконалення і подальший розвиток. За рахунок функціонально спрямованої самоорганізації відбувається ніби компенсація порушених соціальних функцій, важливих для життєдіяльності всіх організацій. Так, наприклад, центри ухвалення рішень (команда керівників) повинні бути об’єднані в мережу особистих взаємин, повинні обговорювати проблеми не тільки по телефону і не тільки в службових кабінетах.

Рівень неформальної самоорганізації в значній мірі характеризує і ступінь згуртованості працівників. В результаті розвитку самоорганізації працівник має велику свободу у виборі конкрет- них форм службової поведінки. Позаформальна організація з’являється у вигляді позаформальних зв’язків, груп, норм службової поведінки.

Неформальні організації звичайно виникають як соціально-психологічні об’єднання, як системи соціальних зв’язків, норм і дій, що спонтанно утворюються в результаті тривалого міжособистісного і внутрішньогрупового спілкування.

30. М. Вебер про феномен бюрократії в організації

У сучасному світі, що характеризується наростанням непередбачуваного розвитку соціальних процесів, бюрократія стає все менш ефективною і витісняється іншими системами організації і управління.

Переваги бюрократії: можливість приймати рішення згідно загальних критеріїв; зацікавленість у підтримці високого рівня компетенції службовців; зменшення корупції завдяки повній зайнятості і фіксованому окладу.

Вади бюрократії: стримування ініціативи працівників; виключення з процесу експертизи талановитих людей; нездатність повністю ліквідувати корупцію.

До дослідження бюрократії зверталися М. Вебер, П. Блау, Г. Рейпал, Дж. Уїнклер та інші. Макс Вебер ввів поняття «ідеальний тип бюрократії» і дав йому наступну характеристику:

є наявною чітка ієрархія авторитетів, в якій реалізується «ланцюг» команд зверху; кожний виший авторитет здійснює контроль за авторитетом, що займає нижче положення в ієрархічній структурі; при цьому горизонтальні зв’язки відсутні;

на всіх рівнях даної організації є письмові розпорядження, якими керуються офіційні особи (регламентуються права і обов’язки);

кожний працівник отримує фіксований оклад; для отримання більш високого окладу (а, отже, і посади) індивід повинен поступально просуватися по службових (кар’єрних) сходинках;

ніхто з членів організації не володіє матеріальними ресурсами, якими він оперує;

в цілому, бюрократія все більш віддаляє робітників від участі в управлінні.

Таким чином, веберівський ідеальний тип раціональної бюрократії відрізняється наступними основними особливостями: сувора ієрархічна структура; формальне статусне підкорення; управління за формальними, безособовими правилами; емоційна нейтральність відносин.

31. Визначення поняття соціальної стратифікації суспільства. Її історичні типи

В сучасному суспільстві існують групи, які мають значно більші ресурси багатства і влади, ніж інші, а отже, перебувають щодо них у більш привілейованому становищі. Іноді в буденному житті індивіди, що входять у ці групи, не уявляють собі ані розмірів та меж такої групи, ані власного статусу у цій складній соціальній системі. Однак без наукових знань реальної соціальної структури, характеру розподілу цінностей між різними групами і ступеня нерівності між ними неможливо зрозуміти, як функціонує і розвивається суспільство. Сукупність знань, які характеризують саме ці аспекти соціального життя, відноситься сучасними вченими до теорії соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація — це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum — пласт, прошарок).

 

 

32. Розкрийте зміст понять «соціальна група» і «соціальна спільнота»

Соціальна група — це сукупність людей, виділена за соціально значимими критеріями (стать, вік, раса, національність, професія, місце проживання, дохід, влада, освіта та ін.). Вона є своєрідним посередником між окремою людиною і суспільством.

За визначенням Роберта Мертона, група — це сукупність двох і/або більше людей, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють свою приналежність до цієї групи і вважаються членами цієї групи з погляду інших.

Одним із головних критеріїв типології груп є їхня чисельність. У соціології розрізняють малі, середні та великі групи. Чим менша група, тим більше можливостей індивід отримує для того, щоб пізнати інших людей і встановити з ними тісні стосунки. Різниця між малими, середніми й великими групами полягає, насамперед, у характері комунікаційних процесів. Тісне міжособистісне спілкування в малих групах дозволяє їм виробляти норми й цінності, зразки поведінки, а також здійснювати соціальний контроль ефективніше, ніж у середніх, а особливо — у великих групах. Більше того, великі та середні групи тільки тоді можуть демонструвати зразки організованої поведінки, формувати стійкі внутрішньо групові норми й цінності, коли самі вони включають малі групи як елементи своєї структури.

Соціальні спільноти — це такі спільноти, що реально існують і є емпірично зафіксованими сукупностями індивідів, котрі характеризуються відносною цілісністю як самостійні суб’єкти соціальних дій та поведінки, мають певний кількісний склад, достатньо міцні зв’язки, виконують ту чи ту спільну діяльність.

Соціальні спільноти є особливим рівнем організації суспільства. Вони виникають і формуються на основі культурно-історичної самобутності людей, їхніх родинних зв’язків та подібності стадій життєвого циклу, територіально-регіональних ознак, а також ситуативно — для виконання спільних дій. Спільнотами є народи, нації, класи, сім’ї, політичні партії, колективи, соціально-професійні групи, учасники мітингів, різні кримінальні угруповання — мафіозні структури, організовані банди тощо.

33. Природа і причини соціальної нерівності

В соціології існує декілька підходів щодо пояснення причин соціальної нерівності, а значить і соціальної стратифікації. Так в основі функціоналістських теорій (Т.Парсонас, Т.Девіс, І.Мур) лежить ідея про те що деякі види діяльності суспільство вважає більш важливими в порівнянні з іншими. Тому люди, які виконують ті соціальні функції, повинні бути більш кваліфікованими, отримувати значно вищу платню. Функціоналісти вважають, що стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства, що вона природна, необхідна, неминуча, бо пов’язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Згідно марксистської школи соціології, в основі нерівності лежать відносини власності та характер, ступінь і формула володіння нею. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства — це історія боротьби класів, тому розвивається конфлікт, який з часом завершиться ліквідацією експлуатації.

Марксистську школу вважають представником конфліктного підходу до аналізу соціальної стратифікації. Конфліктний підхід набуває розвитку у М.Вебера, який виділяє крім економічного і такі критерії, як соціальний престиж (успадкований чи набутий статус) і приналежність до певних політичних кругів чи партій. Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П.Сорокіна, який вважав, що неможливо дати єдину сукупність критеріїв приналежності до якої-небудь страти і бачив у суспільстві три групи диференційованих ознак: першу утворюють такі характеристики, якими люди володіють від народження (етнічна приналежність, статеві особливості, родинні зв’язки і т.д.); друга включає ознаки, пов’язані з набутим соціальним статусом і виконанням відповідної ролі (різні види професійно-трудової діяльності): третю групу утворюють елементи «володіння» (власність, матеріальні і духовні цінності, привілеї, підвищені права, можливість керувати людьми і т.д.).

І хоч, як бачимо, існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж виділяємо загальну позицію. Соціальна стратифікація — це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.

34. Поняття особи в соціології. Її структура

Особистість — інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників Ті розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем.

Формування особистості є результатом включеності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомлення своєї приналежності до соціуму.

Поняттям «індивід» позначається людина як окремий представник людського роду. Він є основою формування особистості. Тобто особистість є результатом розвитку індивіда, найбільш повним втіленням його людських властивостей.

Соціальні властивості особистості є проявом у її поведінці та діяльності соціальних відносин — політичних, економічних, сімейних тощо. Проте кожна людина по-різному відбиває ці відносини. Вони ніби проходять крізь фільтри індивідуальності, утворюючи неповторний синтез соціального та індивідуального.

Отже, кожна особистість є унікальною, неповторною і саме у цьому виявляється її самоцінність, її право на суспільне визнання, шанування гідності

35. Соціологічні концепції особи

Соціологічна теорія особистості (або соціологія особистості) складається з численних соціологічних концепцій та теоретичних моделей особистості, які у завершеному вигляді сформувалися в другій половині XIX — на початку XX ст. Зауважимо, що у вітчизняній соціологічній науці певний період предметом вивчення була лише марксистська соціологічна концепція. А праці таких відомих класиків соціологічної думки, як Т. Парсонс, Р. Лінтон, П. Сорокін, Е. Фромм та інших, були недоступні не лише широкому загалу, а й більшості вітчизняних учених-соціологів. Тому, на наш погляд, доцільно по черзі розглянути основні соціологічні концепції і теорії особистості.

Марксистська теорія особистості. Основними принципами цієї теорії є встановлення залежності особистості від об´єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних та предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації, внаслідок чого найважливішого значення набуває соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності.

Поряд із марксистською, однією з перших соціологічних і соціально-психологічних концепцій особистості, що виходили не з внутрішніх характеристик людини, а з визнання вирішального значення взаємодії індивідів, була теорія «дзеркального» «Я», що розроблена американським соціологом Ч. Кулі (1864-1929) і систематизована іншим американським соціологом Дж. Мідом (1863-1931). На думку Кулі, «дзеркальне «Я» — це відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми. Воно синтезує в собі «уявлення інших людей про мене»; «уявлення про те, як інший оцінює мій образ»; «відчуття власного «Я». Для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, а також певна відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала соціальна група.

Ряд соціологічних конструкцій особистості об´єднується навколо теорії ролей. Серед тих, хто так чи інакше причетний до розробки цієї теорії, відомі західні соціологи Р. Лінтон, Я. Морено, Дж. Мід, 3. Фрейд, Т. Парсонс. Особистість трактується цією теорією як «функція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві». Отже, в процесі соціалізації особистість засвоює різні аспекти поведінки (ролі) людей у суспільстві і, таким чином, стає особистістю. Досить поширеною є думка про те, що особистість — це результат засвоєння людиною правил життя і поведінки в суспільстві. її найпослідовніше викладено в необіхевіористській концепції, що розглядає особистість як просту сукупність соціально прийнятних відповідей на сукупність соціальних стимулів.

36. Процес соціалізації: періоди та фактори

Процес соціалізації – це засвоєння індивідом соціального досвіду, а саме певної системи соціальних ролей і культури. Тобто це є процес становлення людини як особистості. Поняття політичної соціалізації вживається головним чином, у двох розуміннях. По-перше, для позначення політичного дозрівання індивіда, формування його політичного „Я”, розвитку власного погляду на політичний світ, власних політичних орієнтацій. По-друге, для позначення процесу передачі політичних поглядів, ідей, уявлень і норм (тобто – політичної культури) від одного покоління до іншого, від одних соціальних груп і спільнот до інших. У цьому розумінні політичну соціалізацію називають також „культурною трансмісією”. Таким чином, в обох випадках політична соціалізація – це процес, причому процес єдиний, загальний, хоча й здійснюється він ніби на різних рівнях – індивідуальному й громадському. У зв’язку з цим можна говорити й про два види політичної соціалізації – індивідуальну й громадську.

Індивідуальний рівень політичної спеціалізації передбачає формування такого політичного „Я”, яке б, з одного боку, сприяло політичному самовираженню особистості, а з іншого – відповідало б встановленим у певному суспільстві зразкам політичної поведінки. Хронологічно цей різновид політичної соціалізації охоплює всі основні періоди життя людини: дитинство, юність, дорослість. Кожній з цих стадій відповідають свої типи політичних орієнтацій:

  • дитинству – ідентифікація з певною політичною спільнотою (державою, нацією) і засвоєння її символів (прапора, гімну), патріотизм і лояльність;
  • юності – специфічні знання про політичні інститути та їх призначення в суспільстві;
  • дорослості — практичне здійснення тих чи інших соціальних ролей у практичному світі, реакція на політичні події, програми, гасла.

37. Типи соціальної поведінки особи

Можна виокремити, залежно від ситуації, різні типи поведінки: вербальна (виявляється у мові); знакова (реакція на знак); рольова (відповідає вимогам, які висуваються до індивіда певною роллю); поведінка, що відхиляється (суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним, соціальним та іншим нормам). Переоцінка особистістю своїх комунікативних можливостей, послаблення критичності при контролі за реалізацією комунікативної програми поведінки (тобто неадекватність поведінки) негативно позначається на міжособистісних стосунках і групових відносинах, що може викликати агресію, депресію, конфлікт.

Можна, отже, констатувати, що адекватна поведінка, ефективне спілкування дорівнюють продуктивним соціальним та міжособистісним відносинам, а неадекватна поведінка, неякісне спілкування утворюють труднощі при входженні особистості в соціум.

38. Конформізм та його ознаки

Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Таке тлумачення конформізму охоплює різні, хоч зовні подібні, явища: — відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосовництво; — однаковість у поведінці, згода індивіда з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості людей, котрі його оточують; — результат тиску групових норм на індивіда, який унаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати так само, як й інші члени групи.

Конформізм може виражати:

1) пристосовницьке ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-автори-тарний конформізм);

2) таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньогруповий конформізм);

3) таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм). Нерідко для позначення різноманітних проявів явища конформізму використовують поняття “конформна поведінка” та “конформність”. Оскільки конформізм є ширшим соціально-психологічним явищем, у конкретних дослідженнях здебільшого йдеться про конформну поведінку та конформність. Зміст цих понять вказує на суто психологічну характеристику позиції індивіда стосовно позиції групи: приймає чи відкидає він визнані групою норми, стандарти, цінності, властивості.

39. Девіація: характеристика, способи визначення та соціальне значення

Девіація (від лат. deviation — відхилення) — це система дій і вчинків людини, соціальних груп, що суперечить соціальним нормам або визнаним у суспільстві шаблонам і стандартам поведінки. Сутністю девіантної поведінки є те, що людина не дотримується вимог соціальної норми в тій чи іншій ситуації, у неї зовнішні вимоги (санкції, норми) не сформувалися у потреби і звички.

Девіація включає в себе делінквентну, девіантну і кримінальну поведінку.

Найпростішим типом девіації є делінквентна поведінка, яка характеризується психологічною схильністю до асоціальних вчинків, які не ведуть до кримінальної відповідальності. Тобто діти скоюють дрібні вчинки, які ґрунтуються на стереотипних діях. Здебільшого — це агресивні насильства вдома і в класі; утечі з дому, вимагання, татуювання, носіння сережок, блукання.

У результаті аддиктивна частина особистості повністю визначає поведінку людини, утруднюючи його контакти з людьми на психологічному і на соціальному рівні. Разом з цим з’являється страх перед самотністю, тому аддікт воліє перебувати в колі великої кількості людей, стимулює себе поверхневим спілкуванням у вигляді розмов по телефону, пліток. Але до повноцінного спілкування, до глибоких і довготривалим міжособистісним контактам така людина вже не здатна, навіть якщо навколишні його люди і прагнуть до цього. Головне для нього — ті предмети і дії, які забезпечують зміна психічного стану.

Зрештою домінуюче адиктивна поведінка руйнує здоров’я і психіку людини. Він духовно спустошується, зникають головні людські якості, справді людські емоції.

Проблема адиктивної поведінки включає аналіз таких явищ, як наркоманія та алкоголізм, а також і набагато менше досліджених — «працеголізм», «дорослі діти алкоголіків», «сухий алкоголізм». Вивчення механізму виникнення і розвитку цих явищ дасть можливість зрозуміти їх реальне місце в структурі суспільних відносин і прогнозувати наслідки їх розповсюдження.

У соціології девіантної поведінки виділяються кілька напрямків, що пояснюють причини його виникнення. Наприклад, Р. Мертон, використовуючи висунуте Е. Дюр-кгейм поняття «аномія» (аномія — стан суспільства, коли старі норми і цінності вже не відповідають реальним відносинам, а нові ще не утвердилися), причиною поводження, що відхиляється вважає неузгодженість між цілями, висунутими суспільством, і засобами, які воно пропонує для їх здійснення. Інший напрямок склалося в рамках теорії конфлікту. Відповідно до цієї точки зору, культурні зразки поводження є що відхиляються, якщо вони засновані на нормах іншої культури (А. Коен). Злочинець розглядається як носій певної субкультури, конфліктної по відношенню до пануючого в даному суспільстві типу культури.

40. Поняття соціального інституту. Причини та складові процесу інституціалізації

Важливим елементом соціальної структури є соціальний інститут (лат. institutum — улаштування, установлення). Саме через той або інший соціальний інститут забезпечується організація і регулювання сумісної діяльності людей, сталість соціальних відносин, від яких залежить буття соціальних груп і соціальних спільностей. В соціології соціальний інститут розглядається як:

  • певна сукупність установ, які відповідають соціальній структурі суспільства;
  • сукупність соціальних норм і культурних зразків, які визначають сталі форми соціальної поведінки і дії,
  • система поведінки у відповідності з цими нормами.

Поняття «соціальний інститут» запозичене соціологією з юридичної науки, де воно означає сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини (інститут наслідування, шлюбу та ін.) і використовується достатньо широко, хоча найчастіше і поза точним визначенням. Наприклад, симпатики функціоналізму розглядають інститути як спрямовані на задоволення «потреб» індивідів або суспільства, тоді як прихильники феноменології цікавляться тим, яким чином люди створюють і видозмінюють різні інститути, а не просто реагують на їх існування.

Соціальні інститути — це організовані об’єднання людей, що виконують певні соціально значимі функції, які забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконаних членами своїх соціальних ролей, що задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.

41. Види та функції соціальних інститутів

Будь-який соціальний інститут має функції, які можуть носити різний характер. Серед них:

  • ті, що регулюють поведінку членів суспільства, соціальних груп;
  • ті, що забезпечують стабільність суспільного життя;
  • ті, що створюють можливість задоволення різного роду потреб;
  • ті, що здійснюють інтеграцію прагнень, дій і відносин індивідів і забезпечують внутрішню згуртованість спільності.

В рамках окремих соціальних інститутів виділяється система соціальних ролей.

Інститути, таким чином, є символами порядку і організованості в суспільстві.

42. Зміст, функції та види соціального контролю

Основою виокремлення в системі соціального контролю різних видів слугує найчастіше суб’єктність його здійснення. Суб’єктами тут виступають самі працівники, адміністрація, громадські організації трудових колективів.

Залежно від суб’єкта розрізняють чотири види соціального контролю:

  1. Адміністративний соціальний контроль. Здійснюється представниками адміністрації підприємства, керівниками різних рівнів відповідно до нормативних документів. У літературі цей вид іще називається зовнішнім контролем, оскільки його суб’єкт, не включений у безпосередньо контрольовану систему відносин і діяльності, знаходиться поза цією системою. В трудовій організації подібне явище можливе завдяки управлінським відносинам, тому тут зовнішнім контролем є той, що здійснюється адміністрацією.
  2. Суспільний контроль здійснюється громадськими організаціями (громадські суди і відділи кадрів, групи й пости народного контролю, комісії і бюро) у рамках, передбачених статутами чи положеннями про їхній статус.
  3. Груповий контроль — це взаємний контроль між членами колективу. Реалізується як у формальних (робітничі збори і конференції, виробничі наради), так і в неформальних різновидах (загальна думка в колективі, колективні настрої). Він виникає за ситуації, коли носіями соціально-контрольних функцій стають самі суб’єкти організаційно-трудових відносин з рівними соціальними статусами.
  4. Самоконтроль — це усвідомлена регуляція власної трудової поведінки на основі самооцінок та оцінок на відповідність чинним вимогам і нормам. Як бачимо, самоконтроль — це специфічний тип поведінки суб’єкта організаційно-трудових відносин, за якого він самостійно (поза фактором зовнішнього примусу) здійснює нагляд за власними діями, поводиться відповідно до прийнятих норм. Основна перевага самоконтролю — обмеження необхідності спеціальної контрольної діяльності з боку адміністрації.

43. Агенти та методи соціального контролю

По відношенню до суспільства соціальний контроль виконує дві основні функції — охоронну і стабілізуючу. Соціальний контроль — фундамент суспільної стабільності. Його відсутність або послаблення ведуть до аномії, безладдя, смути соціального розбрату.

Важливе місце в соціальному контролі займають створювані і схвалювані суспільством норми, які носять загальний характер і не можуть ураховувати всієї різноманітності реального життя. Крім того, багато людей не мають можливості або не бажають виконувати ті або інші соціальні норми.

Найстарішим і найпростішим способом соціального контролює фізичне насильство. Воно може застосовуватися як один з методів виховання в сім’ї, як спосіб боротьби із злочинністю, як один із засобів наведення порядку в суспільних місцях. Специфічними способами здійснення соціального контролю є: запобігання осуджуваних вчинків, утримання від них, заборона (страхання), ухвалення санкцій. Існують також три основні методи реалізації соціального контролю: ізоляція, відособлення, реабілітація.

В сучасному суспільстві функціонує ряд соціальних інститутів, спеціально створених для застосування санкцій до порушників норм. До їхнього числа відносяться: кримінальне право, міліція (поліція), органи безпеки, суд, прокуратура, в’язниця.

В сучасному суспільстві значення формального контролю сильно зросло. Виявляється, в складному соціумі, особливо в багатомільйонній країні, все важче підтримувати порядок і стабільність неформальними способами, оскільки неформальний контроль обмежений невеликою групою людей, а у великій групі він неефективний. Напроти, формальний контроль діє на всій території країни, він глобальний, Його здійснюють агенти соціального контролю — спеціально виучені співробітники, які одержують зарплату, і є носіями соціальних статусів і ролей.

Детальний контроль називають також наглядом. Нагляд здійснюється не тільки на мікро, але і на макрорівні суспільства. В останньому випадку його суб’єктом стає держава, а сам він перетворюється на неосновний соціальний інститут.

Поступово нагляд розростається до розмірів великомасштабної соціальної системи, що покриває всю країну. В таку систему входять: розшукові бюро, детективні агентства, поліцейські ділянки, служба інформаторів, тюремні наглядачі, конвойні війська, суди, цензура.

44. Сім’я як соціальний інститут. Типи сім’ї та її життєві цикли

Сім’я відіграє особливу роль у всій історії розвитку людського суспільства. Саме вона виступає в ньому як носій «соціальної спадкоємності». Сім’я є найважливішим соціальним інститутом, це ціла система зв’язків: шлюбних і родинних, господарських і правових, етичних і психологічних. Тому сім’я відтворює людину не тільки як біологічну істоту, але і як громадянина, оскільки саме в ній, передусім, відбувається соціалізація особистості. Всю сукупність найважливіших проблем, пов’язаних з сім’єю, вивчає така спеціальна соціологічна теорія, як соціологія сім’ї.

Сім’я представляє собою складний соціальний феномен. Вона є якнайдавнішим природним співтовариством людей, зв’язаних кровною спорідненістю. Разом з тим — це мала контактна група людей, які взаємодіють між собою, це особлива форма взаємодії.

Це — особливий соціальний інститут, який регулює відтворення людини за допомогою особливої системи ролей, норм, організаційних форм.

Сім’я як соціальний інститут, власне, і виникає для реалізації соціальних функцій. Сім’я покликана, з одного боку, забезпечити фізичне і духовне відтворювання населення, тобто виконати таку соціальну функцію, яка «не під силу» жодному іншому соціальному інституту. Причому, в процесі подібного відтворювання реалізуються такі функції сім’ї, як репродуктивна, виховна, первинного соціального контролю, духовного спілкування, соціально-статусна, функція дозвілля, емоційна.

Особливості сім’ї, її історичні типи визначаються пануючими економічними відносинами. Сім’я не обмежується лише родинними взаєминами, а передбачає і спільне мешкання родичів, наявність спільних елементів побуту, сімейного домашнього господарства, розподілу праці.

45. Проблеми сім’ї в сучасному українському суспільстві

Для українського суспільства, яке шукає дійсні принципи власного розвитку особливо важливим є дослідження проблем молодої сім’ї її взаємодії з суспільством, зумовлене необхідністю пошуків і впровадження в соціальну практику принципів розвитку суспільства і людини.

Найближчим середовищем, в якому формуються настанова на той чи інший тип поведінки, є саме родина. Тому, існуюча залежність між рівнем морального виховання підлітків й організацій сімейних відносин становить один з найважливіших факторів поведінки у дітей, підлітків, а також і особи на всьому її життєвому шляху.

Реально ж суспільство применшує роль сім’ї у цьому процесі, розглядаючи її лише як афективну фортецю, замкнену на приватних інтересах. На фоні цих тенденцій зростає кількість людей з делінквентною поведінкою, адже проблеми особистості не можна відділити від проблеми сімейної дезорганізації. Такі тенденції не є особливість однієї країни. Вони спостерігаються як в Європі, так і в інших частинах світу.

Можна також відмітити такі тенденції розвитку дезорганізованої родини як:

  1. зменшення чисельності сім’ї як за рахунок знижування народжуваності, так і через збільшення смертності;
  2. істотне зменшення соціальної й культурної цінності родини;
  3. підвищення імовірності соціального неблагополуччя родини.
  4. для дезорганізованої сім’ї типовим явищем є наявність внутрішньосімейних конфліктів. Така родина виступає найважливішою причиною анормальної поведінки підлітків.

46. Релігія як соціальний інститут, її місце і роль у суспільстві

Релігія є складним соціальним явищем, що має розмаїття форм, культів, функцій, методів впливу на соціальне життя. Проте, якою б не була релігійна система, вона обов’язково має подібність з іншими у своїй суті, що полягає у вірі, необхідності дотримуватися релігійних обрядів віруючими, зв’язках із особистістю та суспільством в цілому.

Релігія — історично сформований комплекс вірувань, ритуалів, обрядів, символів, заповідей і норм поведінки, зумовлених вірою у надприродні сили, що проявляються у свідомості, стандартах поведінки, соціальних позиціях, релігійній діяльності осіб, що визнають свою приналежність до даної релігійної системи.

Таким чином, релігія завжди являє собою систему вірувань і духовних цінностей, а також практичних дій (культів, ритуалів, обрядів) які формують особливий релігійний світогляд та релігійну поведінку віруючої людини. Отже релігія є і соціальним явищем, оскільки пов’язана із особливою поведінкою та діяльністю людей, і соціальним інститутом, здатним організовувати соціальні суб’єкти, виконувати специфічні функції в суспільстві, і певною общиною людей з однаковими релігійними уявленнями.

Формуванню релігії як соціального явища сприяли ряд факторів — психологічні, гносеологічні і соціальні, причому вплив останніх виявився найбільш вагомим. Релігія як соціальний інститут функціонує на двох рівнях — ціннісно-нормативному і організаційному.

47. Охарактеризуйте історичні типи релігійних вірувань

Першими формами релігії, котрі існували ще в первісному суспільстві, були фетишизм, тотемізм і магія.

Фетишизм — релігійне поклоніння матеріальним предметам — фетишам, яким надавали містичних та надприродних якостей. Фетишизм випливає з первісних вірувань у можливість примусити божество задовольнити бажання людини. У світових релігіях залишилися елементи фетишизму (у християнства — пошанування мощей та ікон, святих місць; пошанування «чорного каменя» — у мусульман, священних «стоп бога» — у буддистів).

Тотемізм — дуже давня форма релігії, яка виникла в ранній період родового устрою. Це комплекс вірувань, міфів, обрядів родоплемінного суспільства, зв’язаних з уявленням про надприродний зв’язок і кровну спорідненість між певними групами людей і так званими тотемами — рослинами, тваринами, предметами чи явищами. Група носить ім’я тотема і йому поклоняється, бо вважає, що тотем її оберігає. Тотемізм відрізняється від фетишизму тим, що має колективний об’єкт поклоніння.

Магія — це чаклунські обряди й заклинання, за допомогою яких люди намагалися вплинути на інших людей, тварин, а також на явища навколишнього світу з тим, щоб змінити їх у бажаному напрямку. Магічні обряди є в усіх народів, вони дуже різноманітні. Повсюдно були поширені магічні обряди на початку оранки, посівної, збирання врожаю, для викликання дощу або забезпечення успіху на полюванні чи на війні, загальновідомі примовляння, відшіптування, «причинна», носіння талісманів тощо.

У Київській Русі християнство (від грец. Christas — помазанник) було запроваджено 988 року Володимиром Великим.

Виникло християнство в І столітті у східних провінціях Римської імперії як релігія обездолених і пригнічених у результаті злиття ідей месіанських сект, елементів греко-римської, східних релігій та ідей античної ідеалістичної філософії.

Католицизм є доктриною римсько-католицької церкви. Особливістю католицизму є целібат (обітниця безшлюбства духовенства); визнання догматів про непорочне зачаття Богоматері.

Протистантство на відміну від перших двох напрямків християнства поруч з визнанням загальнохристиянських уявлень про буття Бога, його триєдиності, безсмертя душі, рай, пекло висуває три інші принципи:

1) спасіння власною вірою;

2) святість усіх віруючих;

3) надзвичайний авторитет Біблії.

Іслам (араб. — покірність, віддáнність на волю Божу) — одна з найпоширеніших релігій. Іслам виник у Хіджазі (Західна Аравія) на початку VІІ ст. Творцем його вважають релігійного проповідника (пророка) Мухаммеда, проповідь якого була реакцією на гостру кризу арабського суспільства, спричинену розпадом родоплемінних відносин і початком формування ранньо-класового суспільства. За характеристиками своєї етики, обрядовості й міфології іслам близький до іудаїзму й християнства.

48. Поняття соціального конфлікту, причини та етапи його розвитку

Соціальний конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.

Як соціальне явище конфлікт був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера та Г. Зіммеля.

Сам термін «соціальний конфлікт» вперше ввів до наукового обігу німецький соціолог Г. Зіммель, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. Тобто він говорив, що конфлікт може стати засобом розвитку суспільства.

Суб’єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.

Об’єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують декілька кандидатів.

Предметом конфлікту є об’єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб’єктами. Власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба.

Причини виникнення соціальної напруги можуть бути різними (реальне придушення інтересів, потреб і цінностей людей; невірна або викривлена інформація про певні факти, події). Передконфліктну стадію можна умовно розділити натри фази розвитку, для яких є характерними наступні особливості у взаємодії сторін:

  • виникнення протиріч з приводу певного спірного об’єкту; зростання недовіри та соціальної напруги, пред’явлення претензій, зменшення контактів і накопичення образ;
  • прагнення показати правомірність своїх вимог та звинувачень противника в небажанні вирішити спірні питання «справедливими» методами;
  • руйнування структур взаємодії; перехід від взаємних звинувачень до погроз, зростання агресивності.

Таким чином конфліктна ситуація поступово трансформується у відкритий конфлікт. Але сама по собі вона може існувати довго і не переростати в конфлікт. Для того, щоб конфлікт став реальним, необхідний інцидент.

2 — інцидент — формальний привід для початку конфлікту. Наприклад, вбивство в м. Сараєво наступника австро-угорського престолу Франца Фердінанда групою боснійських терористів 28 серпня 1914 р. стало формальною причиною для початку Першої Світової війни. Інцидент може відбутись випадково, а може бути спровокований суб’єктами конфлікту. Інколи конфлікт може закінчуватись саме на цій стадії. Це буває тоді, коли конфліктанти вирішують свої непорозуміння.

3 — ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах — діях та протидіях конфліктуючих сторін.

4 — кульмінація. Це крайня точка ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.

5 — завершення конфлікту відбувається за допомогою насильства, примирення, розриву. Способи завершення конфлікту направлені в основному на зміну самої конфліктної ситуації, або шляхом впливу на учасників, або шляхом зміни характеристики об’єкту конфлікту, або іншими способами. Це, зокрема, можуть бути такі: усунення об’єкту конфлікту; заміна одного об’єкту іншим; усунення однієї сторони учасників конфлікту; зміна позицій однієї зі сторін; недопущення безпосередньої або опосередкованої взаємодії учасників. 6 — післяконфліктна ситуація.

49. Форми та засоби регулювання конфлікту

Конфліктологи розглядають такі способи розв’язання конфліктів: компроміс, співробітництво, домінування, пристосування, згода, втеча. При цьому вони пропонують дотримуватись правил безконфліктної поведінки. Суть їх в наступному:

  • прагнути адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникати упередженості в оцінці дій опонентів;
  • спробувати оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору опонента;
  • уникати звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу;
  • контролювати свої емоції та закликати протилежну сторону діяти аналогічно;
  • спонукати свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв’язання конфліктної ситуації;
  • перевіряти об’єктивність інформації, пов’язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.

50. Поняття соціальної мобільності, її види та форми

Соціальна мобільність—це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури.

П.Сорокін визначає соціальну мобільність як будь-який перехід індивіда або соціального об’єкта, тобто всього того, що створено або модифіковано людською діяльністю, із однієї соціальної позиції в іншу.

Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.

Під горизонтальною соціальною мобільністю, або переміщенням, розуміють перехід індивіда або соціального об’єкта із однієї соціальної групи в іншу, що знаходиться на тому ж рівні.

Під вертикальною соціальною мобільністю розуміють ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об’єкта з одного соціального пласта в інший. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальний підйом і соціальний спуск. Відповідно до природи стратифікації існують низхідні і висхідні течії економічної, політичної і професійної мобільності, не говорячи вже про інші менш важливі типи. Висхідні течії існують в двох основних формах: проникнення індивіда з нижчого пласта в існуючий більш високий пласт або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищий пласт на рівень з уже існуючими групами цього пласта. Відповідно і низхідні течії також мають дві форми: перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не порушуючи при цьому вихідної групи, до якої він належав раніше; інша форма проявляється в деградації соціальної групи в цілому, в зниженні її рангу на фоні інших груп або в порушенні ЇЇ соціальної єдності.

51. Проблема маргіналізації в суспільстві

Маргіналізація передбачає розрив (головна ознака втрату об’єктивної приналежності до якоїсь соціальної спільності без подальшого входження в іншу або без повної адаптації в новій спільності, в класичному випадку послідовно рвуться економічні, і духовні зв’язки. При включенні маргінала в нову соціальну спільність ці зв’язки в тій же послідовності відновлюються, причому встановлення соціальних і духовних зв’язків, як правило, сильно відстає від встановлення зв’язків економічних. Приклади маргінальності: городяни сільського походження, діти з міжнаціональних сімей, представники третіх країн, що отримали європейську освіту, емігранти, а також така категорія соціально знедолених, як жебраки, бродяги.

Маргіналізація особистості в умовах порушення сформованих соціальних зв’язків може вести до дисоціації людини, тим самим викликаючи психологічне напруження, страх, пригніченість, заздрість, поведінка, що не співпадає із загальноприйнятими нормами. Маргінальна особистість має ряд характерних рис: занепокоєнням, агресивністю, честолюбством, егоцентричності. Саме тому спочатку маргінальность оцінювалася негативно і пов’язувалася з проявами соціального дискомфорту і девіації. Однак її соціальне значення може бути позитивним: відсутність жорстко окреслених норм і зв’язків сприяє підвищенню активності,прояву ініціативи, виробленню культурних і соціальних нововведень.

Нормальна, природна маргіналізація, яка є частиною гомеостатичної системи суспільства і основою спонтанної соціальної мобільності, що дозволяє людям вписуватися в структури,де задовольняються їх потреби у прийнятті, визнанні, самовдосконаленні, реалізації, творчості і т.п., приймає в наших умовах насильницький, зовнішній, наказаний характер владного спонукання чужих планів і об’єктивних обставин.

52. Сучасна характеристика міграції

В сучасних умовах панівною тенденцією у міжнародних економічних відносинах є інтеграція у світове господарство, однією з форм якої виступає міжнародна міграція робочої сили. У світі все більшого поширення набуває переміщення трудових ресурсів, зумовлене соціально-економічними, військовими, етнічними та релігійними чинниками.

Таким чином, основними ознаками, що дозволяють ідентифікувати міграцію серед інших переміщень населення є:

а)переміщення людей, переселення, пересування, тобто — процес;

б)перетинання в процесі рухів як державних, так і адміністративних меж територій;

в)тимчасова або постійна зміна місця проживання або роботи;

г) метою міграції є поліпшення соціально — економічного стану.

Як особливий процес міграція населення є предметом дослідження багатьох наукових галузей знань, а саме: філософії, соціології, права. Тому при розкриті поняття міграція необхідно, насамперед, обпиратися на визнану в теорії права ідею розглядати правові явища з позицій трьох взаємозалежних підходів — філософського, спеціально-юридичного і соціологічного.

53. Види емпіричних досліджень

Емпіричні дослідження — спостереження і дослідження конкретних явищ, експеримент, а також узагальнення, класифікація та опис результатів дослідження і експерименту, впровадження їх у практичну діяльність людей.

Емпіричні дослідження використовуються для відповіді на емпіричні питання, які повинні бути точно визначені згідно з даними. Як правило, дослідник має певні теорії на тему, з якої ведеться дослідження. На основі цієї теорії пропонуються певні припущення або гіпотези. З цих гіпотез робляться прогнозування конкретних подій. Ці прогнозування можуть бути перевірені відповідними експериментами. Залежно від результатів експерименту, теорії, на яких гіпотези та прогнози були засновані, будуть підтверджуватися чи спростовуватися.

Типологія емпіричних досліджень є досить розгалуженою. Передовсім, слід відрізняти просте опитування громадської думки від власне конкретного соціологічного дослідження.

Опитування громадської думки — це збір інформації про сукупну думку певної групи людей з певної проблематики.

Уперше такі опитування започаткувала німецька дослідниця Е. Ноель, яка створила один із перших у світі центрів вивчення суспільної думки. Для опитування громадської думки не обов’язкова програма дослідження, не є необхідною також і вибірка. Важливою вимогою простого опитування громадської думки є повне формулювання запитання так, як воно звучало в анкеті для респондентів. У разі вибіркового дослідження необхідним є визначення генеральної сукупності й обсягу вибіркової сукупності, а також дати проведення опитування та назви організації, що його проводила.

Різновиди конкретних соціологічних досліджень

Польове дослідження — це соціологічне дослідження, що має на меті вивчити соціальні об’єкти методом безпосереднього спостереження за ними в реальних природних умовах. Термін «польове дослідження» уперше ввели в науковий обіг антропологи й етнографи Чиказької школи, він є антонімом терміну «лабораторне дослідження». Вдаючись до таких досліджень, соціолог безпосередньо перебуває в центрі подій і має змогу вивчати об’єкт у реальних життєвих умовах, отримуючи достовірну інформацію.

54. Етапи проведення емпіричного дослідження та їх зміст

Проведення будь-якого соціологічного дослідження обов’язково починається з розробки його програми, яку називають стратегічним документом наукового пошуку, що містить всебічне теоретичне обґрунтування методологічних підходів та методичних прийомів вивчення досліджуваного соціального явища чи процесу. Тому в науково-методичній літературі програму соціологічного дослідження у структурному відношенні розглядають з точки зору таких питань: 1) загальні вимоги до програми; 2) методологічний розділ програми; 3) процедурний (або методичний) розділ програми.

Емпіричний цикл складається з:

  • Спостереження (англ. Observation): збір та групування емпіричних фактів, формування гіпотези.
  • Індукція (англ. Induction): розробка гіпотез.
  • Дедукція (англ. Deduction): дедукція (виведення) послідовності гіпотез, які перевіряються прогнозуванням.
  • Перевірка (англ. Testing): перевірка гіпотези з нового емпіричного матеріалу.
  • Оцінка (англ. Evaluation): оцінка результатів перевірки.

55. Поняття, призначення та структура програми емпіричного дослідження

У багатьох літературних джерелах пропонується розширений варіант щодо кількості функцій програми соціологічного дослідження (теоретична, описова, інформаційна, критична, прогностична тощо), але всі вони, на нашу думку, лише конкретизують науково-пізнавальну і науково-організаційну функції як функції вищого рівня. Цим двом найбільш загальним функціям соціологічного дослідження відповідають насамперед і два розділи програми: 1) методологічний; 2) процедурний (або методичний).

Програма соціологічного дослідження – це виклад його теоретико-методологічних передумов ( загальної концепції ) у відповідності до основних завдань і мети роботи і гіпотез дослідження з вказівкою правил процедури, а також логічної послідовності операцій для їх перевірки. Кількість елементів програми залежить від типу дослідження, його мети. До складу програми соціологічного дослідження входить, на думку автора два розділи – методичний та методологічний. В методологічному розділі є такі підпункти:

  • формулювання проблеми соціологічного дослідження,
  • визначення об’єкта та предмета соціологічного дослідження;
  • визначення мети та підготовка задач дослідження;
  • уточнення та інтерпретація основних понять;
  • попередній системний аналіз об’єкта соціологічного дослідження;
  • формулювання робочих гіпотез.

Методичний, або процедурний розділ включає в себе:

  • принциповий (стратегічний) план дослідження;
  • обґрунтування системи вибірки одиниць спостереження;
  • попередній нарис основних процедур збору та аналізу вихідних даних.

56. Зміст теоретичної програми емпіричного дослідження

І. Методологічний розділ програми соціологічного дослідження містить такі елементи або підрозділи:

  1. Формулювання проблеми, тобто ситуації, яка вимагає невідкладного аналізу з метою вироблення рішення на рівні колективу, регіону, суспільства в цілому.
  2. Визначення мети та постановка завдань дослідження, які конкретизують його загальну мету — цільову установку на кінцевий результат.
  3. Визначення об’єкта та предмета дослідження: об’єкт випливає з формулювання проблеми, проблемної ситуації з усіма її суперечностями, а предмет випливає з об’єкта як його сторона (грань, аспект), що безпосередньо досліджується.
  4. Уточнення та інтерпретація головних категорій і понять, тобто їх структурування, всебічне пояснення їх змісту.
  5. Попередній системний аналіз об’єкта дослідження, тобто систематизація літературних і практичних відомостей моделювання проблеми, що вивчається, її деталізація.
  6. Розгортання робочих гіпотез — наукових припущень, які необхідно підтвердити або заперечити, з наступною емпіричною інтерпретацією, коли відбувається процес переходу від гіпотези до питань, що містяться в інструменті дослідження (анкеті або бланку-інтерв’ю).

57. Зміст методичної програми емпіричного дослідження

Методологічний розділ програми соціологічного дослідження органічно взаємопов’язаний з її процедурним розділом. Якщо перший закладає методологію дослідження, то другий розкриває його процедуру, тобто послідовність дослідницьких операцій.

ІІ. Процедурний (або методичний) розділ програми соціологічного дослідження складається з таких компонентів або підрозділів:

  1. Визначення вибіркової сукупності, що обстежується, тобто обґрунтування системи вибірки. Система вибірки включає генеральну сукупність і сукупність вибіркову, які необхідно знати і науково складати. Генеральна сукупність — це вся сукупність одиниць спостереження, що має відношення до даної проблеми, хоча й може бути обмеженою територією, часом, професією, функціональними рамками. Вибіркова сукупність — це частина генеральної, безпосередній об’єкт вивчення за розробленою програмою відбору, відтворення характеристики генеральної сукупності на основі її репрезентації (представництва).
  2. Характеристика методів, що використовуються для збирання первинної соціологічної інформації. При визначенні методів збирання соціологічної інформації (аналіз документів, спостереження, опитування, експеримент тощо) слід брати до уваги таке: 1) оперативність та економічність дослідження не повинні забезпечуватися за рахунок якості соціологічної інформації; 2) жоден з методів збирання соціологічних даних не є універсальним, тобто кожен з них має чітко визначені пізнавальні можливості. Тому не існує взагалі «добрих» або «поганих» методів, а є методи, що адекватні чи неадекватні поставленим у дослідженні завданням;

3) надійність того чи іншого методу забезпечується не тільки його обґрунтованістю та відповідністю меті й завданням дослідження, а й дотриманням правил і процедур практичного застосування.

  1. Структура інструментарію для збирання соціологічної інформації спрямована перш за все на виявлення необхідних якостей або відповідних сторін (аспектів) предмета дослідження. Отже, той чи інший блок питань та порядок їх розташування в інструментарії завжди має бути спрямований на виявлення необхідних властивостей предмета дослідження. У свою чергу, сам інструментарій у вигляді анкети, бланка-інтерв’ю,опитувального листа чи картки фіксації результатів спостереження повинен додаватися до програми дослідження як самостійний документ.
  2. Логічна схема опрацювання первинної соціологічної інформації передбачає насамперед опрацювання, аналіз та інтерпретацію отриманих даних, а також формулювання на цій основі відповідних висновків і розробку певних практичних рекомендацій.

Така досить об’ємна структура програми соціологічного дослідження не наслідок наукової фантазії соціологів. Вона вивірена багаторічною соціологічною практикою і допомагає уникнути помилок як у процесі проведення самого соціологічного дослідження, так і в процесі аналізу його результатів, формуванні висновків та розробці практичних рекомендацій.

58. Логічний аналіз основних питань у соціологічному дослідженні

Логічний аналіз основних понять (їх інтерпретація і операціоналізація). При розробці програми важливо виділити основні поняття. Вони займають ведуче місце у визначенні предмета дослідження. Логічний аналіз понять вимагає глибокого і точного пояснення їх змісту і структури. Потім визначається співвідношення елементів, властивостей соціального явища, що досліджується. Аналіз цих елементів і властивостей дає досліднику реальну уяву про стан (статику, динаміку) соціологічного явища, що досліджується. Наприклад, необхідно вивчити соціальну активність студентів (вузу, міста, регіону і т. д.). Логічний аналіз категорії «соціальна активність» вимагає виділити більш дрібні поняття, які є її складовими.

До них відноситься активність навчальна, політична, культурна і т. д. Ще більше деталізуючи, розшифровуючи ці поняття, ми підходимо до визначення сутності окремих елементів дослідження. Дані поняття все більше наближаються до показників, які можна «закладати» в анкету у вигляді конкретних запитань.

59. Поняття гіпотези та її роль у соціологічному дослідженні

У процесі попереднього аналізу об’єкта й виокремлення найзначущіших з погляду вирішення проблеми чинників формують робочі гіпотези (грецьк. — припущення).

Гіпотеза — це обґрунтоване припущення щодо пояснення будь-яких фактів, явищ, процесів, причин, чинників та тенденцій їх розвитку, яке потребує емпіричного підтвердження чи спростування.

Розробка гіпотез — центральний момент соціологічного дослідження. Вони можуть бути науковими, тобто ґрунтуватися на відомих теоріях, або так, що ґрунтуються на повсякденному життєвому досвіді і відіграють роль своєрідної підказки для формулювання справді наукових гіпотез.

Гіпотетично визначені показники емпірично інтерпретуються, тобто переводяться в адекватні запитання анкети, опитувального листка тощо.

Роль гіпотези в соціологічному дослідженні надзвичайно велика. По-перше, вона акумулює досвід науки, соціальної практики, самого дослідника, зокрема його інтуїцію, по-друге — конкретизує мету дослідження, є головним методичним інструментом, що організує весь процес дослідження, підпорядковуючи його внутрішній логіці. На перевірку гіпотези спрямоване все дослідження, в результаті чого вона або підтверджується і стає положенням, істинність якого вже доведено, або спростовується. Гіпотеза перевіряється фактами, виявленими у ході дослідження. При цьому невідповідність висунутої гіпотези фактам — це також науковий результат, який може мати не менше значення, ніж установлення відповідності.

До гіпотези ставляться такі вимоги:

  • наукова обґрунтованість, тобто відсутність тверджень, які суперечили б уже доведеним положенням, фактам; адекватність досліджуваній проблемі;
  • можливість емпіричної перевірки, тобто визначення за допомогою логічного аналізу відсутності внутрішньої суперечності.

Крім загальних передумов та вимог до формулювання гіпотез, у науці склалася стадіальна система їх побудови:

  • перша стадія — збирання інформації з теми, що досліджується;
  • друга стадія — формулювання власне гіпотези;
  • третя стадія — класифікація (групування) гіпотез.

60. Вибірка у соціологічному дослідженні та її види

Проектуючи вибірку, слід прагнути до того, щоб вибіркова сукупність, порівняно невелика за обсягом, своїми основними параметрами, значущими для певного дослідження, відтворювала генеральну сукупність.

Проектуючи вибірку, соціолог стикається з тим, що зі збільшенням складності програми соціологічного дослідження організація вибіркової сукупності шляхом використання традиційних статистичних схем імовірнісної вибірки не дає змоги забезпечити формування репрезентативної вибіркової сукупності. Виникає потреба враховувати фактори (вони ж є елементами дослідницької програми), що визначають весь процес дослідження: способи та характер опису об’єкта та предмета дослідження, методи збирання первинної інформації, робочі гіпотези, мету та завдання дослідження тощо. Названі елементи дослідницької процедури різною мірою впливають на процес формування вибірки.

Процес формування вибіркової сукупності в соціологічному дослідженні повністю можна описати за допомогою таких п’яти характеристик.

  1. Кількість ступенів відбору.
  2. Тип виділених об’єктів репрезентації при переході від одного ступеня відбору до іншого.
  3. Тип районування виділених об’єктів репрезентації на проміжних ступенях відбору,
  4. Способи відбору об’єктів репрезентації та одиниць спостереження на кожному ступені.
  5. Розмір та обсяг вибіркової сукупності (кількість одиниць спостереження, відібраних на останньому ступені відбору).

61. Імовірнісна вибірка у соціальному дослідженні та її варіанти

Під імовірнісними розуміють відбори, за яких, по-перше, кожна одиниця генеральної сукупності зберігає рівну або майже рівну ймовірність бути відібраною до вибіркової сукупності і, по-друге, сформована таким чином вибіркова сукупність має бути досить великою за обсягом. За такого відбору елементи генеральної сукупності представлені у вибірці з імовірністю, близькою до відповідного значення в генеральній сукупності. Отже, у вибірковій сукупності немовби відтворюється розподіл ознак генеральної сукупності, що нас цікавлять.

У теорії вибіркового методу виділяють два різновиди ймовірнісних відборів: повторні та безповторні. Вони різняться між собою не тільки технікою відбору одиниць з генеральної сукупності, а й ступенем точності результатів. Під час повторного відбору одиниці сукупності зберігають однакову ймовірність потрапити до вибіркової сукупності. Це досягається шляхом повернення відібраних одиниць до генеральної сукупності. Відбір немовби починається спочатку. Під чає безповторного відбору ймовірність одиниць потрапити до вибіркової сукупності постійно зростає, оскільки відібрані одиниці вже не беруть участі в подальшому відборі. Зазначимо, що середні квадратичні помилки без-повторних відборів завжди менші від середніх квадратичних помилок повторних відборів такого самого обсягу. Тому використання формул розрахунку статистичних помилок повторної вибірки підвищує надійність результатів, одержаних у безповторному відборі.

Практично ймовірнісна вибірка може використовуватися лише за умови вивчення невеликих об’єктів. Це пов’язане з труднощами складання списків одиниць спостереження, включених до об’єкта дослідження. Ймовірнісний відбір застосовується в тому разі, коли відсутні попередні дані про розподіл потрібних характеристик генеральної сукупності. Це пояснюється тим, що питання про репрезентативність імовірнісної вибірки розв’язується переважно на етапі відбору одиниць дослідження. Цей етап потребує створення умов, за яких елементи генеральної сукупності мають однакову ймовірність потрапити до вибіркової сукупності.

62. Цілеспрямована вибірка: її варіанти, переваги та недоліки

Цілеспрямована вибірка — це такий відбір, за якого одиниці сукупності відібрані спрямовано, а отже, не кожна одиниця генеральної сукупності має шанси потрапити до сукупності вибіркової.

Цілеспрямована квотна вибірка передбачає пропорційний відбір на підставі статистики розподілу серед генеральної сукупності заданих сполучень паспортних даних респондентів — квот. У соціології також використовується вибірка як метод основного масиву — опитування всіх присутніх (або 60-70% всієї чисельності). За допомогою цього методу, наприклад, здійснюється «зондаж» громадської думки.

63. Характеристика методів отримання інформації у соціальному дослідженні

У соціології використовують різні джерела і методи збирання інформації (див. табл.).

А. Документальні джерела.

Розпочинаючи дослідження, соціолог мусить перш за все зібрати відомості з первинних документів.

Аналіз документів — це збирання первинної соціологічної інформації з різних документальних джерел з допомогою оцінки й аналізу їх змісту.

Б. Спостереження та експерименти.

Соціологічне спостереження — важливий метод збирання первинної соціологічної інформації через цілеспрямоване, систематичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих (для цілей дослідження) фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.

У процесі спостереження отримують інформацію про зовнішні властивості об’єктів, що вивчаються.

У науковому спостереженні (на відміну від буденного) планується наперед його організація, з’ясовуються методи фіксування, обробки та аналізу даних, що забезпечує певну надійність інформації.

В. Опитування.

Опитування — найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що ґрунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної проблеми. За допомогою опитування одержують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об’єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі.

 

64. Метод опитування та його види

Специфіка опитування полягає в тім, що джерелом інформації є словесне повідомлення респондента, його думка. Реципієнт втручається в процес формулювання повідомлення, спрямовує його у відповідне русло. У зв’язку з цим виникає необхідність забезпечити надійність і вірогідність отримуваної реципієнтом інформації. Надійність інформації виявляється у стійкості, незалежності її від дії випадкових чинників, вірогідність — в її адекватності реальній дійсності. Ці якості інформації забезпечуються переважно сталістю умов її збирання та щирістю відповідей респондентів, їхньою поінформованістю про сутність досліджуваного об’єкта, про те, що цікавить дослідника.

Виходячи з найбільш суттєвих ознак розрізняють:

  • запитання за змістом: про факти («Скільки разів протягом року Вас преміювали?»);
  • про поведінку («Чи берете Ви участь у обговоренні виробничих питань?»);
  • про знання або поінформованість («Чи відомі Вам умови преміювання?»);
  • про установки («Чи засуджуєте Ви вчинки порушників трудової дисципліни?»);
  • про мотиви («Чим Ви незадоволені у своїй роботі?»);

за виконуваними функціями:

  • контактні, що ставлять на початку опитування для руйнування психологічного бар’єру між реципієнтом і респондентом («Тепер багато говорять про соціальну апатію, зумовлену зневірою в діях уряду. А як Ви вважаєте?»);
  • буферні, які використовують для розмежування тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші («Ми вели розмову з Вами про умови стимулювання праці. Зараз, якщо Ви не заперечуєте, поговоримо про те, що Вам заважає в роботі?»);
  • «фільтри», які використовуються для виявлення компетентних респондентів (перед тим, як розпочати розмову про ставлення респондента до системи преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому);
  • підбадьорюючі, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах («Ви дуже цікаво розповідали про складності у вашій роботі. А зараз поговоримо трохи про Ваш колектив»);
  • провокуючі, що зумовлюють спонтанні відповіді («Чим, на Ваш погляд, можна пояснити постійні порушення трудової поведінки членами Вашого колективу?»);
  • контрольні, що призначені для перевірки точності та повноти відповіді на інші питання, вірогідності даних (респонденту, який відповів, що він бере активну участь у громадській роботі, пропонують назвати, які саме обов’язки він виконує);
  • уточнювальні запитання («Здається, про це ми вже говорили, але не з’ясували…»);
  • проективні, які мають забезпечити інформацію про можливу реакцію респондента в певній ситуації з урахуванням його глибинних потреб і почуттів;
  • «кермачі», що спрямовують опитування від загального до більш конкретного;
  • тлумачні, що мають за мету отримання від респондента роз’яснення його розуміння тої чи тої інформації з теми дослідження;

за структурою:

  • відкриті (неструктурні) — без попередньо сформульованих відповідей, які пропонуються для вибору;
  • закриті (структурні) — з попередньо сформульованими відповідями;
  • напівзакриті, коли поряд із запропонованими відповідями передбачається місце і для вільних.

65. Соціометрія та сфери її застосування

Соціометрія — це соціально-психологічний метод дослідження системи особистісних взаємин у групі, організації, що передбачає опитування дослідником членів групи з метою вивчення цих взаємин та їх оптимального використання у різних сферах спільної діяльності. Отже, в основі соціометрії лежить специфічний вид опитування. Тому метод соціометрії називають найчастіше соціометричним опитуванням.

Як і будь-який інший метод, соціометрія має свої переваги й недоліки. Серед явних переваг такі:

  • соціометрія заповнила вакуум, що з’явився за відсутності інших методів, що давали б змогу вивчати взаємини між людьми;
  • соціометрія давала результати у формі кількісних індексів у сфері, що до цього вважалася традиційно неформалізованою; соціометричне опитування відносно просте як щодо проведення, так і щодо аналізу результатів.

Серед недоліків методу соціометрії назвемо такі:

  • специфічність і ситуативність картини, що досліджується (фіксація переважно емоційних стосунків, що виражаються в симпатіях та антипатіях; не вдається встановити справжні мотиви вибору та ін.);
  • можливість навмисного перекручування результатів за неанонімного тестування;
  • обмеженість можливостей, зокрема через динамічність відносин, що важко зафіксувати.

66. Спостереження та його види

За принципом регулярності в часі спостереження поділяють на систематичні й епізодичні.

Систематичне спостереження характеризується регулярністю проведення протягом певного періоду. Воно дає змогу виявити динаміку процесів, значно збільшити можливість її екстраполяції. Спостереження може вестися щоденно, раз на тиждень, раз на місяць і т. д. Спостерігати можна за такими об’єктами:

  • певною групою протягом дня, місяця, року;
  • певним процесом у різних групах (формуванням громадської думки);
  • певним процесом у певній групі (розвитком неформальних відносин, зміною ставлення до тих чи тих явищ).

Епізодичні спостереження — це коли спонтанно, незаплановано досліджують явище, діяльність, соціальну ситуацію. Наприклад, спостерігаючи розвиток неформальних відносин у колективі, соціолог може спостерігати зміни в стилі діяльності керівника цього колективу, у його ставленні до службових обов’язків.

Цей тип спостереження особливо часто зустрічається в розвідувальному дослідженні, коли спостерігач має справу з непередбаченими ситуаціями.

Залежно від кількості досліджуваних об’єктів (спостерігаються всі об’єкти, що стосуються проблеми, чи тільки певна їх частина) спостереження поділяють на суцільні та часткові. Суцільні дають повнішу інформацію, але їх проведення не завжди можливе й економічно обґрунтоване, а часткові — обмежуються окремими об’єктами.

За місцем і способом організації розрізняють спостереження польові й лабораторні. Польові здійснюють над реальними соціальними групами в природних умовах їхньої життєдіяльності. Більшість спостережень, що проводяться, є польовими. Їх використовують як основний і як допоміжний метод дослідження в певних його різновидах.

67. Анкета соціологічного дослідження: призначення та структура

Анкета — це впорядкований за змістом і формою набір запитань, кожне з яких логічно зв’язане з тою чи тою гіпотезою. Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної».

У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як використовуватимуться його результати, підкреслюється важливість і значимість особистої участі кожного респондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід повернути заповнену анкету.

В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і дякують за участь у дослідженні.

 68. Класифікація запитань анкети соціологічного дослідження

Класифікація запитань анкети соціологічного дослідження за структурою:

  • відкриті (неструктурні) — без попередньо сформульованих відповідей, які пропонуються для вибору;
  • закриті (структурні) — з попередньо сформульованими відповідями;
  • напівзакриті, коли поряд із запропонованими відповідями передбачається місце і для вільних.

Закриті запитання у свою чергу поділяють на:

  • дихотомічні, тобто такі, що на них є тільки дві відповіді, котрі виключають одна одну («Чи преміювали Вас за підсумками року?» — «Так», «Ні»);
  • альтернативні, що містять перелік відповідей, з яких можна вибрати тільки одну («Як часто Вас преміювали?» — «Зовсім не преміювали», «Не частіше ніж один раз на рік», «Кілька разів на рік», «Кілька разів на квартал», «Щомісяця»). Різновидом альтернативного запитання є шкальне, яке спрямоване на вивчення інтенсивності прояву якогось явища чи ставлення до нього (наприклад, для визначення задоволення респондента роботою йому пропонують такі відповіді: «дуже задоволений», «задоволений», «не дуже задоволений»; запитання-«меню», в яких наведено перелік можливих відповідей, що з них респондент може вибрати кілька («Які з перелічених умов заважають Вам працювати на повну силу?»).

Крім того, за формою запитання поділяють на:

  • прямі запитання, звернені безпосередньо до респондента, і непрямі, не звернені до певної особи (наприклад, «Як у Вашому колективі сприймають нововведення?»).
  • запитання-індекси, які застосовують для групування респондентів під час аналізу (наприклад, якщо на запитання щодо інформованості у справах колективу респондент назвав 4—5 подій, то рівень його інформованості оцінюють як високий, 2—3 події — середній, якщо ж респонденту важко відповісти на це запитання — низький);
  • запитання-тести, які використовують для оцінки, перевірки тощо.

Формулювання запитання має враховувати такі загальні вимоги:

  • відповідати темі та завданням дослідження;
  • вимагати точної й обґрунтованої відповіді і не містити в собі ще запитання;
  • ураховувати інтелектуальний рівень респондента і бути йому зрозумілим;
  • бути нейтральним, не показувати особистого ставлення реципієнта;
  • передбачувати всі можливі відповіді, урівноважуючи кількість можливих варіантів «за» і «проти», щоб перевага тих чи тих не вплинула на відповідь респондента.

69. Анкетування та інтерв’ю: спільне і особливе

Різноманітні види анкетування групуються за кількома ознаками: за кількістю охоплення опитуваних (повне і вибіркове); за характером спілкування (особисте і заочне); за формою здійснення (групове та індивідуальне); за способом вручення анкет (поштове і роздавальне).

Повне анкетування передбачає опитування всієї генеральної сукупності респондентів. Вибіркове, яке найчастіше практикується у педагогіці, охоплює лише частину опитуваних. За умов особистого анкетування опитуваний безпосередньо контактує з дослідником, що гарантує повернення анкет, дає можливість контролювати процес їх заповнення. Під час заочного анкетування опитувані дають відповіді у відсутності дослідника, що часом приводить до помилок. Групове опитування проводиться одночасно з багатьма респондентами. Саме це надає популярності анкетуванню як методу збору значного обсягу матеріалу при мінімальних витратах часу. В індивідуальному анкетуванні опитування проходить з кожним респондентом по черзі.

Всі запитання анкети розділяються на прямі та непрямі.

Інтерв’ю виступає способом отримання соціально-психологічної інформації за допомогою усного опитування.

Розрізняють два види інтерв’ю: вільні — не регламентовані темою та формою бесіди, і стандартизовані — за формою вони близькі до анкети із закритими запитаннями. Проте межі між цими видами інтерв’ю рухливі й залежать від складності проблеми, цілей та етапу дослідження. Ступінь свободи учасників інтерв’ю зумовлюється пе­реліком та формою запитань, змістовий рівень отриманої інформації — багатством та складністю відповідей.

70. Поняття демографічних (паспортних) запитань соціологічної анкети та її функції

Третя частина анкети — «паспортичка», тобто демографічні відомості про опитуваних (може виноситися на початок).

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і дякують за участь у дослідженні.

ЗАВЕРШАЛЬНА ЧАСТИНА АНКЕТИ (паспортичка) —

Статус особистості респондента за посадою, освітою, віком, сімейним станом тощо (Стислість, лаконічність запитань)

71. Характеристика методу спостереження

Соціологічне спостереження — важливий метод збирання первинної соціологічної інформації через цілеспрямоване, систематичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих (для цілей дослідження) фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.

У процесі спостереження отримують інформацію про зовнішні властивості об’єктів, що вивчаються.

У науковому спостереженні (на відміну від буденного) планується наперед його організація, з’ясовуються методи фіксування, обробки та аналізу даних, що забезпечує певну надійність інформації.

Об’єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соціальних груп, умови їхньої діяльності тощо.

Цінним є те, що спостереження дає змогу фіксувати реальні поведінкові факти, проте вони здебільшого поверхові і стосуються досить вузького кола індивідів. Тому спостереження частіше використовуються спільно з іншими методами.

Спостереження в соціологічному дослідженні найчастіше використовують на його розвідувальному етапі, коли відбувається загальне ознайомлення з об’єктом дослідження і розробляються гіпотези. Крім того, його можна застосовувати для перевірки даних, зібраних іншими методами, і для одержання додаткових відомостей про досліджуваний об’єкт, а також для розробки гіпотез.

72. Експеримент в соціологічному дослідженні

Соціальний експеримент у соціології — метод збирання інформації про характер і специфіку змін показників соціальної діяльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набутого досвіду стосовно конкретних соціальних умов. Крім того, соціальний експеримент як ефективний метод вивчення соціальних явищ використовують у соціологічному дослідженні для розробки робочих гіпотез. Як дослідно-перетворювальна діяльність експеримент є формою практики і ґрунтується на розробці певної гіпотетичної моделі досліджуваного явища. Проте специфіка соціальних явищ обмежує можливості експериментального методу. Складність, багатофакторність соціальних процесів, неможливість формалізованого їх опису, ціннісно-системний характер залежностей, детермінованість дій людини її психікою — усе це ускладнює емпіричне виявлення і доказовість причинних залежностей, а отже, і побудову гіпотетичної моделі певного явища. Реальний соціальний експеримент часто не можна здійснити з економічних, політичних, етичних та інших міркувань. Більшість важливих соціальних ситуацій не може бути створено на бажання дослідника, оскільки до реально існуючих людей не можна застосувати причинні зв’язки, реалізація яких призвела б до негативних наслідків для самих людей.

Соціальний експеримент як складова дослідження й управління має дві взаємозв’язані функції: прикладну — досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевірка наукових гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку соціальних процесів і здобуття нових знань.

Соціальний експеримент включає кілька етапів:

  • збирання емпіричних даних;
  • визначення вихідного стану досліджуваного об’єкта;
  • виявлення тенденцій його розвитку;
  • розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;
  • створення експериментальної ситуації;
  • контроль та спостереження за перебігом експериментальної ситуації;
  • визначення й аналіз підсумків експерименту;
  • запровадження висновків експерименту в життя.

73. Аналіз документів як метод соціологічного дослідження

Аналіз документів — це збирання первинної соціологічної інформації з різних документальних джерел з допомогою оцінки й аналізу їх змісту.

Документи в соціології — це друковані, рукописні та інші матеріали, створені для зберігання і передавання інформації, яка накопичується в результаті життєдіяльності окремих людей, груп чи спільнот. Це — державні та урядові акти, промови політичних діячів, статистичні збірники і матеріали перепису, наукові публікації, періодична преса, листи представників усіх верств населення, художні твори, протоколи зборів і засідань, звіти адміністрацій та громадських організацій, матеріали соціологічних досліджень тощо. Вони несуть інформацію про соціальні факти, явища, процеси, що відбуваються в суспільстві, соціальних організаціях, групах.

Зважаючи на велику кількість соціологічних документів, вони систематизуються і класифікуються.

74. Експертне опитування у соціальному дослідженні

Експертне опитування – це дослідження, що проводиться нашими соціологами з метою вирішення проблем, які потребують оцінок експертів чи компетентних осіб у певній сфері або висококваліфікованих фахівців.

Професійний інтерв’юер високого рівня проводить експертне опитування за складеним сценарієм обговорення досліджуваної теми. Бесіда записується на диктофон, а потім всі записи розшифровуються і аналізуються. Експертів багато не буває, тому репрезентації як такої у даному виді опитування не існує. Розмір вибірки визначається темою і завданнями і зазвичай становить 15-20 експертів або менше (у випадку, якщо коло осіб-експертів вузьке і вже «замкнулося»). У даному випадку діють принципи досяжності експерта і його компетенції.

Особливості даного методу:

  1. Мета експертного опитування полягає в отриманні необхідної інформації, відображеної в знаннях, думках і оцінках респондентів, які є компетентними особами, що мають глибокі знання про предмет або об’єкт дослідження та мають цінний практичний досвід у певній сфері.
  2. Пошук тієї інформації, яка необхідна клієнту для прогнозування, прийняття важливого управлінського рішення, для формування стратегічних цілей, моніторингу стану певного об’єкту чи галузі, і яка є тільки у людей, що професійно пов’язані з досліджуваною проблематикою або розбираються в специфічних питаннях.
  3. Ретельного відбору учасників: тільки тих, хто цілком заслуговує статусу компетентної особи в даній області.
  4. Робота з експертами може бути побудована не лише у вигляді простого інтерв’ю чи розмови, але і у вигляді фокусування в групі, мозкового штурму, методу Дельфі, що вимагають спеціальних навичок проведення.

Недоліки даного методу: складність підбору експертів щодо певної соціологічної проблеми або навіть їх відсутність.

75. Умови збереження достовірності соціологічної інформації

При аналізі документів постає проблема достовірності документів та інформації. На практиці не слід плутати надійність, оригінал документа із достовірністю повідомлених в ньому подій. Особливо це важливо у юриспруденції. Ні печатка, ні підпис на документі не гарантують надійності документальної інформації. За будь-яким текстом — завжди «стоять» люди, їх інтереси та цінності, що прямо чи опосередковано відображається в змісті документа. Тому, приступаючи до роботи, потрібно визначити надійність самого документа і достовірність його змісту. В першому випадку мається на увазі автентичність (достовірність, справжність) джерела інформації та його зв’язок із предметом дослідження. В іншому — правдивість у висвітленні фактів, точність у передачі автором описуваних ним подій.

Як засіб перевірки надійності, достовірності інформації і одночасно аналізу їх змісту є «зовнішнє» та «внутрішнє» дослідження документів. Як зовнішній аналіз виступає вивчення обставин виникнення документа, його історичного та соціального контексту. Внутрішній аналіз — це і є власне вивчення змісту документа, всього того, про що свідчить текст джерела, і тих об’єктивних процесів та явищ, про які йдеться в документі.

В усіх випадках первинні дані надійніші за вторинні. Тому офіційний особовий документ, отриманий із перших рук, більш надійний і достовірний, ніж неофіційний, і до того ж складений на основі інших документів. При використанні вторинних документів важливо встановити їх першоджерело.