Постать комуніканта в комунікативному процесі та його психологічні особливості

Вступ

Актуальність теми. Комунікація — це не просто обмін інформацією між людьми, але також і взаємодія людей на найрізноманітніших міжособистісних та соціальних рівнях. Комунікант є найважливішою складовою будь-якого дискурсу, особливо ділового, особистістю із притаманною лише їй структурою свідомості.

В. фон Гумбольт вказував на те, що завдяки комунікації можна пояснити „будь-які усвідомлені чи неусвідомлені, правомірні чи неправомірні зміни поведінки, за допомогою яких людина навмисне чи ненавмисне впливає на відчуття, почуття, афекти, думки або вчинки інших людей» „Встановлення та ведення ділового листування передбачає обмін комунікативними діями. Комунікація на рівні ділових листів чітко проявляє специфічну форму соціальних стосунків. Комунікативний зв’язок ґрунтується на намірі, очікуваннях відправника та одержувача, які є комунікативними партнерами» [4, 62].

Мета даного дослідження полягає в дослідженні постаті комуніканта в комунікативному процесі та його психологічні особливості.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою розв’язання таких завдань:

— вивчити теоретичне підґрунтя в осмисленні масової комунікації як соціально-політичного феномена у зарубіжній науці та можливостей використання цього досвіду при дослідженні її впливу на розбудову громадянського суспільства в Україні;

— з’ясувати особливості суб’єктів комунікації;

— виявити значення комунікативного процесу та його складові;

— дослідити місце та роль комуніканта в комунікативному процесі;

— охарактеризувати взаємодію комуніканта і комуніката;

— дослідити масово-комунікаційну індустрію як комунікант в системі масового спілкування;

— визначити основні типи комунікантів у масовій комунікації;

— проаналізувати професійний і соціальний аспекти діяльності професійних комуні кантів.

Об’єктом дослідження стала комунікація як чинник створення, передачі й обміну суспільно значущої інформації, що структурує громадські, соціальні та політичні відносини у суспільстві, а також комунікаційний процес та його форми.

Предметом дослідження є постать комуніканта в комунікативному процесі та його психологічні особливості.

Ключові терміни: комунікація, комунікативний процес, комунікант.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти комуніційного процесу

1.1. Аналітичний огляд літератури

Мовна комунікація є складною інформаційно-знаковою системою, у якій взаємодіють індивідуальні, національні, інтернаціональні мовні компоненти. Функціонування цієї системи має історичну і соціально-культурну зумовленість. У центрі її — людина, що творить мовлення як цілеспрямовану дію. Уміння спілкуватися є винятково важливою людською компетенцією, однією з передумов досягнення успіху в будь-якій справі.

До початку вивчення масовокомунікаційних явищ як чинника впливу на суспільне життя спочатку практиків, а потім й академічну науку підштовхнула взаємодія мас-медіа та реальної політики і соціальних відносин. Чільне місце в осмисленні цих проблем займають праці М. Вебера, К. Манхейма, Т. Парсона, П. Сорокіна та інших. У своїх розвідках вони виходять із позитивістських підходів до осмислення суспільної проблематики, тож їх цікавлять лише такі аспекти масовокомунікаційної діяльності, які підтверджувались фактами емпіричних спостережень, не суперечили лінійним та односпрямованим уявленням про розвиток цивілізації.

Пізніше дослідники осягають більш складну картину суспільного життя, залучаючи до своїх висновків філософські, соціокультурні, політичні, соціологічні, економічні аспекти (Г. Блумер, Ж. Бодрійяр, П. Бурдьє, Ю. Габермас, П. Лазарсфельд, Дж. Лалл, Г. Лассуелл, У. Ліппманн, М. Маклюен, Р. Мертон, Р. Міллс, Е. Ноель-Нойман, Р.-Ж. Шварценберг, В. Шрамм та інші).

У межах теорії інформаційного суспільства до цих проблем звертались Д. Белл, Н. Віннер, М. Кастельс, Б. Тоффлер, Ф. Уебстер та ін. В останні два десятиліття означена проблема неодноразово ставала предметом уваги російських фахівців. Зазначимо праці Р. Ф. Авдєєва, Г. К. Ашина, Е. Г. Багірова, В. М. Березіна, В. Ю. Борева, Ю. П. Буданцева, М. С. Вершиніна, Т. І. Дрідзе, О. Г. Дьякової, В. Л. Іноземцева, І. І. Засурського, Я. М. Засурського, Н. Н. Моїсєєва, С. Кара-Мурзи, В. Теріна.

Можна констатувати, що за роки незалежності в Україні сформувалась оригінальна школа вітчизняної комунікативістики, яка заявила про себе роботами В. Д. Буряка, В. М. Владимирова, В. Ф. Іванова, В. Й. Здоровеги, О. В. Зернецької, В. М. Москаленка, В. В. Лизанчука, І. В. Крупського, С. М. Квіта, О. Ф. Коновця, Г. Г. Почепцова, Б. В. Потятиника, В. В. Різуна, А. А. Чічановського, Ю. Е. Фінклера, В. І. Шкляра та ін.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку мовознавства є посилена увага до комплексних досліджень мовно-мисленнєвої діяльності. Розуміння мови як діяльності закладене у працях В.фон Гумбольдта та О.О.Потебні. Ф.де Соссюр трактує мову як тріаду, утворену протиставленням мови (langue) і мовлення (parole) у складі мовленнєвої діяльності (language). Л.В.Щерба визначає мовну систему і мовний матеріал як продукти мовленнєвої діяльності. О.С.Мельничук розуміє мову як характерний для людського суспільства вид знакової діяльності.

Як зазначають автори Семенюк О. А., Паращук В. Ю. у своїй роботі «Основи теорії мовної комунікації» [25] комунікант (1) ініціює процес встановлення або підтримання контакту з комунікатом (2). Цей процес зумовлено ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів (а), а також духовним і професійним єднанням учасників комунікації (б). Комунікант (homo loquens — людина, яка говорить) вступає в комунікацію не як глобальна особистість, у якій поєднано всі її складники, а як особистість «параметризована» (Н. Арутюнова), що виявляє в комунікативному акті різноманіття своїх ролей (позицій), у зв’язку з якими й має розглядатися її висловлювання. Відтак доцільно вивчати комунікативну особистість як парадигму особистостей (ролей, позицій, рівнів), яким властиві різні комунікативно-мовні підсистеми й відповідні комунікативні та метакомунікативні оргресурси, що вступають у взаємодію з такими самими підсистемами партнера-комуніканта залежно від соціальних функцій (умов) спілкування.

Питанню глобального розвитку систем масової комунікації присвятила свою книгу О. В. Зернецька “Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини“. Історія поняття ‘‘глобалізація” розкрита у розділі 2 цієї книги (с. 43 і далі) [10].

Глобалізація системи масової комунікації пов’язана безперечно з технічною революцією, але ця революція не є єдиним чинником утворення глобальних масово-комунікаційних систем. Прикладом може бути Україна, яка відстає від Заходу в утворенні глобально трансформованих систем комунікації. Причиною цьому є як економічне відставання, так і соціально-психологічна неготовність комунікаторів до утворення глобальної системи комунікації й активного входження в світові інформаційні системи. Народ має пережити “геостратегічний землетрус», щоб під упливом соціальних, економічних, технологічних, культурних, етнічних факторів шукати навпомацки, як вважають А. Кінг та Б. Шнайдер у доповіді Римському клубові “Перша глобальна революція”, свій шлях до розуміння нового світу, а також, перебуваючи в імлі невідомості, вчитися, як керувати новим світом і не бути керованим ним (цит. за 10 [Зернецька О. В.. 44]).

У такі перехідні періоди для суспільства актуалізується поняття інформаційних технологій. Вони стають частинкою поняття глобалізації системи масової комунікації, оскільки без технологічної модернізації процесу спілкування неможливим є утворення більш потужних систем збору, обробки, передачі й поширення інформації у масовокомунікаційному просторі. Суспільство тоді змушене шукати кошти й придбавати інформаційні технології, щоб не залишатися на периферії світового інформаційного простору.

Значним етапом масової комунікації і соціуму стала книга У. Ліппманна «Громадська думка», у якій масовокомунікаційна діяльність уперше розглянута як складний процес, що включає в себе і масу (публіку) – одночасно і об’єкт, і суб’єкт цієї діяльності. Це призводить до суттєвого впливу масової комунікації не лише на сприйняття особистістю громадсько-політичних реалій у суспільстві, але й на засвоєння нею певних ідеологічних постулатів. Тому роль масової комунікації повинна полягати у захисті фундаментальних цінностей демократичного суспільства.

У середині минулого століття на перший план висуваються теорії канадського вченого М. Маклюена, який, з одного боку, виходив із соціокультурного детермінізму комунікації, а з іншого, проголосивши утвердження «ери телебачення», зробив акцент на її самоцінності і навіть самодостатності («Сам засіб комунікації і є повідомлення»), та ідеї соціального конструктивізму американських дослідників П. Бергера і Т. Лукмана. Останні висунули концепцію двох видів ідентичності людини як члена соціуму: ту, яка формується під впливом суспільних відносин і видозмінюється разом з їх трансформацією, і ту, що формується завдяки образу світу, який створюють медіа.

Очевидно, що комунікація є завжди взаємодією, яка відбувається між щонайменше двома партнерами. В центрі уваги знаходиться відношення між комунікантами, іншими словами комунікація – це умова, в межах якої обидва партнери зобов’язані звернути один на одного увагу. Кожний комунікативний процес імпліцитно передбачає і обмін ролями. Однією із центральних теорій комунікації є теорія німецького філософа Юргена Габермаса. Його ідеї, висловлені у багатьох працях, зокрема “Що таке універсальна прагматика?” (1976), “Теорія комунікативної дієвості” (в 2-х т., 1981), “Моральна свідомість та комунікація” (1983) та інших, можуть слугувати методологічним та філософським орієнтиром як для загальної теорії комунікації, так і для досліджень літературної комунікації в літературі для дітей та юнацтва [19, c. 13].

1.2. Суб’єкти комунікації

Суб’єкти комунікації – це активні учасники комунікаційного процесу. Можна говорити про три основні різновиди суб’єктів комунікації:

Джерело інформації – це творець інформації, той, хто створює повідомлення.
Комунікатор, адресант – той, хто передає інформацію.
Реципієнт, комунікант, адресат – той, хто отримує інформацію.

Усі вони можуть бути представлені людиною, групою людей або організацією.

На думку деяких учених, особлива роль у комунікаційному процесі належить комунікаторові. Вони вважають, що це – та функціональна позиція, із якої починається комунікація. Американський учений Е.Гоффман запропонував розрізняти три різновиди комунікаторів: аніматор, автор та принципал (“винуватець”). Аніматор – той, хто озвучує створений кимсь текст повідомлення (це, наприклад, диктор телебачення, радіо). Автор – той, хто складає повідомлення, обирає, що і як сказати (наприклад, журналіст, письменник і т.д.). Принципал (“винуватець”) – той, чиї позиції викладені в певному повідомленні. Ці ролі можуть об’єднуватися в одній особі. Лектор та викладач майже завжди виконують усі три комунікативні ролі – він завжди викладає не тільки свою думку, а й позиції, думки інших людей, він обирає, що і як сказати, він озвучує створений текст. Людина може виконувати лише одну роль або об’єднувати лише деякі ролі.

Проте було б неправильно недооцінювати в комунікаційному процесі і значення інших суб’єктів комунікації – джерела інформації та отримувача інформації. Без першого комунікація була б безпредметною, а без другого – безглуздою [13, c. 45-46].

1.3. Вивчення мовної особистості як основного суб`єкта комунікації

У сучасній мовознавчій науковій парадигмі особистість постає переважно в іпостасях «людина, яка говорить» (homo loquens), «комунікативна особистість», «мовна особистість», «мовленнєва особистість». Доречна думка В. Красних, згідно з якою homo loquens — родове поняття до інших трьох понять, тобто людина в кожен момент своєї комунікативної діяльності є одночасно комунікативною особистістю, мовною особистістю і мовленнєвою особистістю.

Комуніканти — особи, які беруть участь у комунікації.

Ф. Бацевич зазначає, що в діалозі є адресант (А1) — мовець і адресат (А2) — слухач; у полілозі — адресант, адресати, учасники.

Адресант, автор, мовець — джерело повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка ініціює комунікацію, кодує своє повідомлення засобами мови або позамовними засобами і передає адресату (слухачеві, читачеві, аудиторії). Адресат, слухач, читач, інтерпретатор, аудиторія — кінцевий споживач повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка приймає повідомлення та згідно зі своїми когнітивними стратегіями і конситуативними умовами інтерпретує його [25, c. 36-37].

Сучасна антропоцентрична парадигма ставить у центр дослідницької уваги основний суб´єкт комунікації — homo loquens. Комунікація, як зазначає М. Макаров, охоплює намір кожного комуніканта виразити Себе, власне Я (Ego), визнання Іншими цього наміру, організацію дій (індивідуальних актів) та взаємодію (соціальну інтеракцію) відповідно до цих взаємоспря-мованих інтенцій. Інтелект людини, як і її саму, неможливо уявити поза мовою та здатністю породжувати і сприймати мовлення.

Інтерес до людини як мовної особистості втілюється в численних підходах до її вивчення та інтерпретації в сучасному мовознавстві. Термін «мовна особистість» у 1987 р. був уведений до наукового обігу російським мовознавцем Юрієм Карауловим (нар. 1935), хоча саме поняття вперше використав російський літературознавець і лінгвіст Віктор Виноградов (1894—1969), однак перше звернення до цього терміна пов´язують із дослідженнями німецького вченого Лео Вейсгербера (1899— 1985). Як член певної національно-лінгвокультурної спільноти індивід засвоює та «привласнює» її суспільну свідомість, тобто систему значень на шляху становлення його як особистості (В. Красних), при цьому мова є одним із найпотужніших засобів соціалізації.

Мовна особистість — модель представлення особистості, що грунтується на аналізі дискурсу носія мови й узагальнено об´єктивує особливості використання ним системних засобів мови як з метою відображення його світобачення, так і для реалізації комунікативних інтенцій.

У російському мовознавстві шляхи дослідження мовної особистості розробляли В. Виноградов (особистість автора та особистість персонажа), О. Леонтьев (людина, яка говорить), Г. Богін (людина як носій мови), Ю. Караулов, який запропонував рівневу модель мовної особистості з орієнтацією на художній текст.

На часі більшість дослідників використовує поняття «мовна особистість» як для опису мовної особистості конкретної людини, так і для узагальнених характеристик, що об´єднують мовців певних етнічних та інших соціокультурних угруповань.

Нині поняття «мовна особистість» поширене у мовознавстві і його вивчають як систему «особистісних» феноменів (В. Красних), мовну та мовленнєву особистість (Ю. Прохоров), етносемантичну особистість (С. Воркачов), елітарну мовну особистість (О. Сиротині-на), мовну особистість західних та східних культур (Т. Снітко), словникову мовну особистість (В. Карасик), емоційну мовну особистість (В. Шаховський). Досліджують менталітетні та дискурсивні властивості мовної особистості (К. Сєдов), типи мовних особистостей, зокрема здійснили спробу визначення дискурс-портретів комунікантів на основі комунікативно-функціональної моделі дискурсу (П. Зернецький), виокремлюють і описують авторитарну мовну особистість (О. Пушкін, П. Крючкова), акцентуйовані мовні особистості (Я. Бондаренко) тощо. Однак, незважаючи на поширеність цього поняття у працях дослідників, дотепер немає єдиного узагальнення й осмислення різних його розумінь, а також комплексу характеристик мовця як учасника комунікативного процесу.

Homo loquens майже ніколи не говорить без мети і, як правило, спрямовує своє повідомлення іншому, тобто є учасником комунікативного процесу. Тому поняття «homo loquens» та «комунікант» («мовна особистість») можна вважати синонімами. Структура homo loquens як учасника комунікативного процесу охоплює комунікативну, соціометричну, психологічну, соціоінтерактивну, мовну, мовленнєву складові. Крім цього, кожна лінгво-культура має власний ідіоетнічний комунікативний ідеал, вплив якого найбільшою мірою експлікується при міжмовному (міжкультурному) спілкуванні. Отже, слід також виокремити національно-культурну складову поняття «комунікант» [25, c. 54].

Найголовнішим компонентом особистості є комунікативна складова, адже комунікація становить 80% усього існування людини (аудіювання — 45%, говоріння — 30%, читання — 16%, письмо — 9%). Вона охоплює комунікативну роль, комунікативний статус (КС), комунікативну позицію, комунікативний тип.

Комунікативний статус (КС) — це комунікативні права та обов´язки учасників мовленнєвої взаємодії в процесі її реалізації. За О. Почепцовим, комунікативний статус — це обсяг повноважень, якими володіє комунікант щодо: 1) ініціації, регулювання і припинення вербального контакту; 2) вибору та моніторингу тематики спілкування; 3) вибору та реалізації мовленнєвих дій або «актомовленнєвого репертуару».

КС комуніканта визначається сукупністю чинників, найважливіші з яких охоплюють:

а) комунікативну роль;

б) тип мовленнєвих актів (МА), здійснюваних комунікантом, наприклад директиви (спонукання до дії типу: Зачиніть двері; Допоможіть, будь ласка, тощо), квеситиви (запит інформації типу: Котра година? Сьогодні холодно? тощо), вжиті А1, спонукають А2 до дії та задають тематичні параметри спілкування;

в) соціальний статус комуніканта (комплекс постійних соціальних і соціально-демографічних ознак, які характеризують індивіда), вплив якого на комунікацію полягає в тому, що, наприклад, у лінгвокультурах з ієрархічною (вертикальною) структурою побудови владних відносин («високою дистанцією влади») усім носіям владних повноважень — начальникам, батькам, мовцям старшого віку тощо — традиційно підкреслено висловлюють повагу та демонструють слухняність, при цьому виключені будь-які відкриті критика і протидія, що автоматично робить їхній КС вищим;

г) психологічний статус комуніканта, який ґрунтується на виокремлених американським психологом Ері-ком Берном (1910—1970) певних Я-станах індивіда: Батька, Дорослого, Дитини. Комунікант, який грає психологічну роль Дитини, виявляє нижчий КС на відміну від вищого КС Батька;

ґ) соціальні конвенції мовленнєвої взаємодії, які полягають, наприклад, у тому, що згідно з правилами лектора, голову зборів, начальника, які проводять ділову нараду і мають вищий КС, зазвичай не перебивають, не вимагають від них змінити тему спілкування тощо.

Чинники КС можуть бути як сигналізаторами, так і форматорами комунікативного статусу, який конструюють та реконструюють у мовленнєвій діяльності комуні кантів [25, c. 55].

За спостереженням О. Почепцова [23], комунікант із вищим КС демонструє більш широкий актомовленнєвий репертуар, має менш обтяжливі комунікативні обов´язки та більшою мірою керує мовленнєвими діями партнера. Під його контролем перебувають тематичний, прагматичний та структурний параметри мовленнєвої взаємодії на всіх етапах її розгортання у межах комунікативного акту. При цьому чітко визначені аспекти мовленнєвої діяльності комуніканта з нижчим КС, які підлягають регуляції з боку комуніканта з вищим КС. їх можна систематизувати так:

1) реалізація мовленнєвих дій (МД), особливо їх прагматичних параметрів (дозвіл (заборона) вживати певні мовленнєві акти, переривання МД партнера, пряма вказівка партнеру, який мовленнєвий акт здійснювати, тощо), наприклад: Негайно вибачтесь, Відповідайте на питання, Не потрібно компліментів тощо;

2) тематичні параметри мовленнєвих дій, наприклад: Поговорімо про…, Не відходьте від теми тощо;

3) окремі параметри мовного коду (складність (простота) лексики, ампліфікація (компресія) мовного вираження думки тощо);

4) паралінгвістичні параметри (значення, що передаються відтінками голосу, паузами, фразовими наголосами, темпом мовлення, заповнювачами пауз типу «е-е», «гм» тощо).

Загалом комунікативний статус — це важлива складова людини, що говорить.

Комунікативна позиція. Вона визначає ставлення мовця до мовленнєвого продукту, який транслюється під час вербальної взаємодії. Американський соціолог канадського походження Ервін Гофман (1922—1982) запропонував три різновиди комунікативних позицій:

1) аніматор, тобто той, хто озвучує створений кимось іншим текст повідомлення, наприклад диктор телебачення, який виголошує тексти, створені журналістами та редакторами;

2) автор, тобто мовець, котрий обирає, що саме сказати та якими словами це зробити, наприклад журналіст, що написав текст, який потім прочитав диктор телебачення як аніматор, або мовець у ситуації міжособистісного побутового спілкування;

3) принципал («винний»), тобто мовець, позиції якого викладено, уявлення якого розкрито у виголошуваному тексті; той, хто відповідає за вимовлені слова. У цьому випадку мовець говорить «ми», а не «я».

Разом ці позиції створюють комуніканта. Е. Гофман вважає, що мовець може переключатися з однієї позиції на іншу з огляду на контекст. Залежно від умов спілкування вони поєднуються в одній особі або ця особа буде лише аніматором, як, наприклад, прес-секретар, котрий виголосив заяву уряду чи міністерства закордонних справ. В американській політичній системі є офіційна посада спічрайтера, тобто автора текстів, які виголошують державні діячі.

Г. Почепцов додає до цієї класифікації ще дві функціональні позиції, з яких може виступати мовець: кон-тактер та символізатор. Під час фатичного спілкування, яке має на меті лише підтримання соціального контакту, а не передавання інформації (розмови про погоду, за святковим столом, різні етикетні бесіди), важливу роль відіграє аніматор; автор і принципал хоча реально відсутні, символічно є. Г. Почепцов називає цю функцію контактером. У цьому разі промовець, крім того, що він — аніматор, є автором і не є автором, тому що це ритуальне спілкування. У подібній ситуації головне — не мовчати, а підтримувати розмову. З мовцем, який не володіє етикетним різновидом спілкування, важко розмовляти, тому що він вважає комунікацію реальною, а не етикетною. Такий комунікант може червоніти, соромитися або на запитання «Як справи?» розповісти довгу історію про справжній стан речей. Це вже перехід від фатичної, етикетної розмови до іншого різновиду спілкування, який повинен бути санкціонований співрозмовником. У випадку іронії, лестощів та брехні, коли мовець говорить не те, що насправді думає, він є автором, аніматором, але не принципалом, тому що озвучені думки неправдиві. За Г. Почепцовим, ця функціональна позиція умовно називається символі затором [23, c. 36].

Урахування комунікативних (функціональних) позицій важливе для розуміння та інтерпретації мовленнєвої діяльності учасників комунікативного процесу.

Висновок до розділу 1

Таким чином, слово «комуніканти» певною мірою незвичне для лінгвістичної галузі. Словники іншомовних слів наголошують, що воно позначає учасника комунікативного акту, вербального спілкування (мовець — слухач, письменник — читач, відправник — отримувач, продуцент — реципієнт). З погляду теорії мовної комунікації, комунікант — учасник комунікації, який бере участь у комунікативному акті: відправник або отримувач інформації, котрий породжує або інтерпретує повідомлення. Комунікантами можуть бути окремі індивіди й суспільні інститути (уряди, партії, фірми тощо). Проте основним суб´єктом комунікації є людина, або homo loquens (людина, яка говорить).

Отже, комунікативна складова homo loquens охоплює комунікативну роль, комунікативний статус, комунікативну позицію та комунікативний тип, які корелюють із функціями в комунікативній діяльності мовця, його комунікативними правами та обов´язками, ставленням до мовленнєвого продукту, що транслюється під час вербальної взаємодії.

Розділ 2. Місце та роль комуніканта в комунікативному процесі

2.1. Взаємодія комуніканта і комуніката

На етапі зовнішньої інтерпретації комунікат стає комунікантом: він передає інформацію іншим у власному тлумаченні. При цьому, своє розуміння в одному випадку він включає у первинний зміст інформації, тобто розширює його власним коментарем, не підкреслюючи цього. Відбувається щось на зразок ПДВ: продукт той самісінько, що й із заводського конвеєра зійшов, але споживач отримує його на двадцять відсотків дорожчим. Бо «додана вартість»! Ким додана, на підставі яких економічних законів додана, навіщо мені цей ваш довісок? Такими питаннями навіть не переймайтеся, ковтайте в готовому вигляді. Інтерпретатор ховає свою позицію, приписуючи її першоджерелу, бо вважає його авторитетнішим за власну персону.

В інших випадках, а вони трапляються набагато рідше, ніж попередній, переповідач добросовісно, тобто, по можливості дослівно переказує зміст отриманого повідомлення, чесно додаючи своє тлумачення, тобто підкреслюючи, що додане — це його власна думка. Те підкреслення має в основному мету надати авторитетності власній персоні. Мотивацію інтерпретації згадую побіжно, як сюжет дотичний.

У журналіста: вибірковість сприйняття обумовлена особливостями його соціальної ролі: подію він має бачити як новинну і лише такою, новинною, вона може бути взята для подальшої роботи. Журналіст має бачити подію актуальною, суспільно значущою, а, відтак, (у його сприйнятті) цікавою. В цілому ж ставлення до інформації споживацьке: як до робочого матеріалу, як до сировини, з якої слід зробити певний виріб, видати (продати) та й перейти до пошуку, здобування нової інформації.

Основою взаємин комуніканта і комуніката є синкретне психологічне явище довіри/недовіри до ЗМІ. Коли ми вживаємо цей термін, то маємо на увазі не інструментальну категорію для вимірювання ставлення аудиторії до масових інформаційних процесів у суспільстві за допомогою коефіцієнта, вирахуваного за формулою Cp = D — N. Тут D — кількість опитаних, які цілком довіряють або скоріше довіряють вітчизняним засобам масової інформації, а N — громадяни, які зовсім не довіряють та скоріше не довіряють тим таки ЗМІ. Соціологічний вимір довіри/недовіри застосовний для аналізу масового ставлення до джерел інформації, тобто масових психічних процесів у соціумі.

Нами термін довіра/недовіра до ЗМІ вживається для відображення явища індивідуальної психіки, властивого особистості інформаційного суспільства, яке (явище) обумовлює й пояснює стиль та методи поводження індивіда в інформаційному просторі. Явище дійсно-таки синкретне, тобто злите воєдино складне суперечливе ставлення, в якому просто немислимо розчленувати обидві частки, тобто виділити окремо довіру а окремо недовіру, визначити рівень кожної та міру їх вираження. Бо це єдиний комплекс ставлення до ЗМІ (причому, він «свій», індивідуальний у кожної особистості та особистісний у кожного індивіда та інакший до ЗМІ в цілому і до окремих їх складових), до якого входять відчуття вдоволених/невдоволених інформаційних інтересів, потреб та вимог особистості, оцінки відповідності медіапродукту ідеалам та установкам. Свою роль відіграють і співвідповідність смаків реципієнта з особливостями подання інформації. Тут доречно пригадати давній афоризм «людина — це стиль», себто, кожного індивіда вирізняє серед йому подібних саме стиль мислення, поведінки, роботи і т. д.), в тім числі й стиль споживання інформаційного продукту [30, c. 87].

Система довіри/недовіри є суперечливою не лише внутрішньо, тобто як структура в усій складності її проявів. Вона синкретна й як механізм дії, який обумовлює особливості поводження індивіда в інформаційному просторі. Людина опиняється в світі інформації водночас і мимовільно, і неусвідомлено, і цілеспрямовано. Вже ці так би мовити перші кроки виявляють суперечливу поведінку комуніката в інформаційних потоках. Аби зрозуміти її та правильно потлумачити, маємо розглянути комплекс особистості в єдності її психічних та соціальних структур.

Як відомо, особистість — це, з одного боку, стійка цілісність психічних властивостей, процесів та ставлень А з іншого боку це така ж стійка цілісність характерологічних і моральних якостей, знань, умінь, ціннісних орієнтацій і соціальних установок, домінуючих мотивів діяльності. Ця, друга, система отримана ін-дивідом від соціуму для виконання необхідних соціальних ролей.

Розглядаючи першу частину — психічні складники особистості, не можемо обійтися без фрейдівської системи, в якій несвідоме виділяється як найбільш змістова та обширна складова психіки. З.Фрейд трактує її як сукупність захоплень, інстинктів, комплексів та імпульсів, які характеризуються неусвідомлюваністю, алогічністю і т.ін. та регулюються принципом задоволення. І хоча З.Фрейд жив у дотелевізійну епоху, в доінформаційному суспільстві, однак тут він дав ґрунтовну основу для розуміння сучасного телемана. Адже дитину нашого часу не відірвеш від «ящика» лише тому, що споглядання кадриків приносить їй задоволення. З роками пристрасті переміщуються до інших програм, однак в основі перегляду що мультиків дитиною, що серіалів дорослою людиною лежить одне прагнення — отримати задоволення. Воно посилюється ще й сучасними умовами життя: чим похмуріша для людини дійсність, тим сильніше бажання забутися від реалій, тим сильніше задоволення від поринання у віртуальний світ.

Задоволенням обумовлене ставлення й підлітка до медіаінформації. При цьому йому й невтямки, що не менше задоволення можна отримати й від читання художньої книги. Але ж книга змушує мислити, тобто докладати зусиль для сприйняття й розуміння інформації, тим часом як її можна «ковтати» з телепередачі ні над чим не задумуючися. Вчені ряду країн саме в цій особливості телебачення вбачають основну небезпеку для розвитку людського інтелекту. Адже людина звертається навіть не до серіалу, а до буденних теленовин не стільки для того, щоб поповнити свої знання про реалії, а, головним чином, щоб отримати вдоволення від процесу поповнення знань, «покайфувати» з приводу того, що підтвердилася його точка зору на обговорювані в студії проблеми, що в нього виявилися нові спільники в тлумаченні реалій, а старі дотримуються тієї ж, «його» лінії думки. Отже маємо справу з комплексами психічних процесів, з чуттєвою, емоційною переважно, а не раціональною складовою психіки особистості. І в першу чергу з несвідомим, тобто з сукупністю захоплень, інстинктів та ін.

Другою системою особистості згідно фрейдівської теорії є передсвідоме, регульоване принципом реальності; воно містить в собі тимчасово неусвідомлювані захоплення, бажання, імпульси, спогади і т.ін. Передсвідоме виконує роль «цензури», тобто сприяє відбору з інформаційних потоків лиш тої частки сигналів (повідомлень, образів, трактувань і т. ін.), яку можна охарактеризувати як бажану, прийнятну, очікувану, але без здатності індивіда якось пояснити цю прийнятність. Яскравим прикладом може бути фраза здивування Попандопуло у фільмі «Весілля в Малинівці»: «І чого це я зробився таким закоханим в тебе?». Певно й жоден телеглядач не зможе конкретно охарактеризувати своє захоплення тією чи тією програмою.

Третьою складовою психічної структури особистості є кероване принципом реальності свідоме, до якого входять лише ті захоплення, бажання, відчуття, думки та поняття, які усвідомлюються кожного конкретного моменту часу. Вже з цього переліку зрозуміла роль свідомого в ефективності сприйняття медіаінформації. Однак необхідно підкреслити одну особливість: система свідомого функціонує хоч і одномоментно, а в той же час і безперервно, тоді як інформаційний сигнал до особистості надходить лише одномоментно. І доля його, тобто міра сприйняття, залежить не лише від особливостей психічної структури особистості, а і від її соціальної структури. До неї входять здобуті в процесі соціалізації знання, вміння, ціннісні орієнтації, соціальні установки, домінуючі мотиви діяльності та багато іншого, що необхідне для здійснення індивідом своєї соціальної ролі, в т.ч. і для функціонування в світі інформації. Підкреслимо: те функціонування є явищем надзвичайно суперечливим, адже всі учасники інформаційного процесу є особистостями, наділеними суперечливими психічними та соціальними структурами [23, c. 58-59].

Скажімо, вчені, які досліджують масові настрої, подають на прес-конференції комплексну інформацію, яка, на їх переконання, у всій повноті і всебічності розкриває сутність досліджуваного явища. (Підкреслюю: на їх переконання, хоча цей термін наступного дня в ряді газет чи телепередач вже звучатиме інакше: “як запевнюють вчені”, “на їх думку”, “вони гадають, що”, “так це чи ні — покаже час” і т. ін.). Отже, йдеться про певні втрати інформації вже на етапі дослідження явища. Під втратами розуміємо різницю між істинною сутністю явища та знанням дослідників про нього. Їхній професіоналізм, досконалість інструментарію та ряд інших чинників обумовлюють якість і повноту здобутої інформації. Та й у ідеальному випадку це ще не значить, що вона автентично, без втрат (від ненадання значення якимось фактам до навмисних купюр) буде передана дослідником.

Ще суттєвіші відхилення від істини можна спостерігати на прес-конференціях та в інтерв’ю політиків. Ті (самі чи з допомогою оточення) сепарують і дозують подавану ними інформацію, ревно слідкують, щоб небажані для них факти не проникли в пресу. Не має значення, якої форми набере відхилення політика від істини: замовчування деяких фактів, чи вип’ячування інших, грубе їх спотворення чи незначне переміщення акцентів, делікатні натяки на щось таке, чого не було в події чи повне заперечення дійсних фактів. Часто це відбувається на підсвідомому рівні: таку лінію поведінки в інформаційному просторі диктує політикові його статус, коло політичних інтересів та структура його особистості. Є значна доля істини в журналістському жарті: легше зупинити (далі мовою оригіналу) “бегущего бизона, поющего Кобзона, пишущую Дарью Донцову”, аніж дізнатися в політика правду.

Можна заперечити: а що, коли немає тих підводних каменів і політик сам є головною силою в суспільстві? То що — він теж спотворено тлумачитиме подію? Так, і за це говорить ряд чинників.

Політик-стратег може піти на відхилення від істини в ім’я інтересів майбутніх поколінь, аби не зашкодити їх прогресові. Обережний політик, — захищаючи інтереси свого суспільства і нехтуючи інтересами інших спільнот. Маніпулятор, — аби не порушити стан сьогоднішньої рівноваги в керованому ним соціумі. І так далі. Зрештою, не слід ігнорувати й суто корисливі мотиви (прийти до влади, утриматися на троні, зміцнити його і т. п.) або людські слабинки політика. Не випадково в колах владної еліти залишається невмирущим правило: слухай уважно, — а що не сказав лідер, про що він промовчав.

Не у всій повноті сприйме комплекс повідомленої інформації журналіст, не вся вона його захопить. Особистість журналіста сепарує інформацію, відкидаючи все, що не співпадає з його світобаченням, уявленнями про потреби аудиторії, смаками, уподобаннями і т. ін. Свою роль в сприйнятті інформації журналістом може відіграти як зіпсутий так і піднесений настрій, оглядка на позицію шефа чи хазяїна видання. І — безумовно ж “професійна хвороба” пошуку чогось неординарного, надособливого, сенсаційного. Отже, в будь-якому випадку журналіст виносить із конференц-зали частку принесеної туди дослідником інформації.

Неадекватному відтворенню дійсності сприяє ще один вельми суттєвий чинник. Йдеться про психотипи діячів журналістики, особливості мислення кожного. Так, публіцист мислить образами, йому відворотна статистика соціологічних даних. Сатирик, фейлетоніст мислить суперечностями, соціальними протиріччями. В його уяві зміст сприйнятої інформації може набрати форми комічного, якщо він, зміст, вступає в протиріччя з соціальними нормами, загальноприйнятою думкою, суспільними ідеалами. Репортер мислить новинами і пропускає поза увагою “те, що вже було”. Аналітик — тенденціями, в його уяві факти вибудовуються в логічні ряди, кожен викінчений ряд розкриває певну тенденцію буття. І в кожному випадку значна частка отриманої інформації залишиться “за кадром”.

Та й з тієї, сприйнятої, частки в газету чи ефір піде не все. А лише те, що співпадає з позицією, з політикою видавця, з соціальною нішею даного ЗМІ в спільноті. Тобто, йдеться про тенденційність в подачі інформації, а тенденційність завжди заперечує об’єктивність.

І з переданої ЗМІ інформації реципієнт сприйме теж лише частку. Ту, яка буде співвідповідною соціальним складовим його особистості та його психічного стану в момент сприйняття. Активна діяльність людини в процесах сприйняття, інтеріоризації та інтерпретації інформації обумовлена структурами особистості. Загалом же стає можливою і продуктивною завдяки оволодінню успадкованою від попередніх поколінь культурою.

А попередні покоління теж мали медіакультуру, однак зовсім іншу, інакшу: дотелевізійну, докомп’ютерну, доінтернетівську і т. ін. Отже, фунціонування людини в інформаційному середовищі відбувається під впливом і завдяки загальній культурі особистості. Але й за умови безперервної особистісної медіаосвіти, тобто постійної соціалізації в сфері споживання та використання інформації [18, c. 9-10].

2.2. Масово-комунікаційна індустрія як комунікант в системі масового спілкування

Виробництво інформації здійснюється виробниками ЗМК, яких в Україні сьогодні багато. Сучасне інформаційне виробництво характеризується розгалуженою й складною системою виробників: інформаційних агентств, редакцій, друкарень, дистриб’юторів (поширювачів ЗМК) тощо.

Ким же є виробники ЗМК у структурі масової комунікації — комунікантом чи кимось іншим? Комунікант як команда. Редакція як мовник.

Типовим явищем для систем масової комунікації є дисперсія функції мовлення й дивергенція комуні канта, тобто розсіювання (дисперсія) акту мовлення, коли різні люди, які беруть участь в породженні висловлювання, в системі масової комунікації виступають ніби єдиним комунікантом. а в результаті утворюється розходження (дивергенція) психологічних, соціальних, професійних ознак єдиного комуніканта. в ролі якого виступає одна людина, що веде до появи сукупності розпорошених у часі й просторі ознак мовця, закріплених за різними носіями мовлення, коли збір інформації здійснює одна людина. її аналіз — друга, обробку — третя і т. д. Так виникає дисперсна й дивергентна система масової комунікації. Натомість з’являється колективна відповідальність (а при високій дисперсності, коли неясно, хто стоїть за повідомленням — безвідповідальність) за зміст і форму мовлення та організацію процесу спілкування. Структуризація, фазовість і дискретність мовлення при цьому є закономірними явищами, оскільки окремі мовні акти, що структурно пов’язані темою, метою спілкування, виконуються поетапно й навіть у різних місцях та в різний час. При цьому виникає колективне право на акти мовлення (зміст і форму висловлювання), встановлюється певна монополія на мовлення. Останнє спонукає організаторів процесу комунікації дивитися на акт мовлення як працю, бізнес і займатися комерціалізацією цього процесу[24, c. 101].

Висновок до розділу 2

Отже, у ролі комуніканта, професіонального комуніканта під час масового спілкування можуть бути різні соціальні ролі — автори (кореспонденти), організатори (менеджери, видавці, засновники) комунікативного процесу: захисники, регулятори (редактори, ведучі) тощо. Таким чином, під впливом цих ролей комунікативний процес більшою мірою структурується, виділяється більша кількість фаз.

У системі масової комунікації виробники інформаційної продукції виконують, по суті, єдину роль комуніканта. Перерозподіл цих ролей веде до трансформації систем масової комунікації, а трансформація масовокомунікаційної системи веде до виникнення нових засобів масової комунікації. Але найбільш визначальним процесом для системи масової комунікації є процес її глобалізації. Трансформація й глобалізація системи мас-медіа породжує зміну, в свою чергу, суспільно-політичної й економічної систем, які теж трансформуються. Трансформація й глобалізація системи масової комунікації, однак, не є першопричиною соціально-економічних змін: модернізація технологій, розвиток науки і техніки, а також суспільно-економічний розвиток сприяли розвитку системи масової комунікації.

Розділ 3. Типи комунікантів у масовій комунікації

3.1. Професійні комуніканти в системі масового спілкування

Масова комунікація є середовищем, в якому працюють різні фахівці слова. Одні з них працюють за законами середовища, інші намагаються обійти ці закони, ще інші відважно борються за зміну середовища.

Одним із важливих компонентів системи масової комунікації є комунікатори (комуніканти і комунікати). На комунікаторів не варто дивитися як на таких собі статистів спілкування, що є конституюючими елементами структури комунікації. Комунікаторів слід розглядати у динаміці, їхні функції зумовлені соціально-психологічними, політичними, культурологічними чинниками.

Необхідність аналізу комунікаторів як учасників процесу спілкування є беззаперечною. Власне, характер, зміст, спрямування комунікації залежать від їхніх постатей.

Основним в аналізі поведінки комунікаторів є уявлення про людину як про активного мовця або сприймача повідомлення, які перебувають у стані породження або сприймання та розуміння висловлювання. Таким чином, можна сказати, що процес комунікації відбувається у формі породження висловлювання, повідомлення, твору, тексту і в формі їх сприймання та розуміння.

Аналізуючи поведінку різних типів комунікаторів, ми можемо поділити їх на професійних і непрофесійних.

Професійним комунікатором є той комунікатор, який усвідомлює власні процеси передачі або споживання інформації, керує ними, удосконалює свої уміння й навички, професіонально (тобто майстерно) організовує процес передачі або переробки інформації. В основі будь-якої професійної діяльності лежить активність людини у вигляді системи умінь та навичок. В цілому, ця система властива людям у звичайних, не виробничих ситуаціях, у яких проявляються прості форми відносин між людьми. Усвідомивши цю активність, на науковій основі оцінивши доцільність і необхідність своїх навичок як автоматично і точно виконуваних дій, спрямованих на досягнення певного результату, удосконаливши систему навичок, людина таким чином перетворила цю активність у програму, а результат — у мету специфічної для неї — виробничої діяльності. Те, що в звичайних ситуаціях людина робить автоматично, майже несвідомо, у виробничій ситуації вона добре усвідомлює. Вона контролює свої дії, керує ними, удосконалює їх структуру. З цього випливає, що психологічною основою формування людини як спеціаліста є обов’язкове усвідомлення своєї активності в звичайних ситуаціях, контроль за нею, можливість удосконалення її структури на науковій основі й перетворення її в предмет особливого виду діяльності, що називається виробничою або професійною. На цій психологічній основі виникає виробничник, ділова людина, професіонал.

Таким чином, оволодіння спеціальністю можливе завдяки вивченню свого “виробництва”, тобто завдяки оволодінню тим процесом, який є суттю “виробництва”. Відповідно, спеціаліст повинен мати систему таких професійних умінь, які формуються на основі знання про своє “виробництво” і являють собою систему інтелектуальних та фізичних дій, спрямованих на оволодіння виробничим процесом з метою отримання необхідного результату. До речі, професійні уміння й покладені в їх основу професійні навички називаються професіограмою [24, c. 103-104].

Отже, питання про професійного комунікатора пов’язане з аналізом тієї психологічної основи, на якій і формується його професіоналізм.

До професійних комунікаторів належать професійні мовці та професійні співбесідники (аналітики мовлення).

Комунікантами називають осіб, які ініціюють, проводять, підтримують або завершують процес спілкування. У ролі комунікантів масового спілкування виступають професійні комуніканти або аматори організованого спілкування, які намагаються діяти за правилами професіональної комунікації. До професійних комунікантів або комунікантів- аматорів належать ті, які для спілкування використовують: а) мову або знакові системи, що створені на основі мови: агітатори, ведучі, вихователі, журналісти, іміджмейкери, піарники (фахівці зі зв ’язків із громадськістю), представники влади, прес-секретарі, пропагандисти, проповідники, публіцисти, редактори, рекламісти, учителі; б) парамовні зображальні засоби — мову жестів, рухи тіла, голос тощо: співаки, танцівники і т. д.; в) художні образи, а також створені за уявними образами предмети: майстри народних ремесл, скульптори, художники тощо. До роду професійних комунікантів належать й інші фахівці масового спілкування. Звичайно, комуніканти групи в є учасниками масового спілкування тільки тоді, коли вони використовують створені ними предмети для впливу на людей — на їхні почуття, свідомість. Такі комуніканти, як, наприклад, агітатори, журналісти, іміджмейкери, пропагандисти, рекламісти тощо дуже часто використовують одночасно різні засоби спілкування: слово й образ, слово й жести і т. п.

Професійні комуніканти групи а називаються також професійними мовцями, оскільки вони для спілкування використовують мову або знакові системи на основі мови, тобто письмо.

Спілкування між професійним мовцем і публікою та непрофесійним мовцем і тою ж публікою відрізняються. У першому випадку комунікативний процес матиме більшу осмисленість і чіткість, відсутніми будуть зайві акти мовлення, тематичні відхилення і т. д.; у другому випадку процес спілкування може бути підпорядкований асоціативній роботі пам’яті, позначений зайвими мовними операціями й діями [17, c. 168-169].

Професійне мовлення суттєво відрізняється від непрофесійного, звичайного, нормального мовлення. Різниця полягає в тому, що звичайне, нормальне мовлення завжди зумовлено тими чинниками, які його й породжують, тобто нормальне мовлення в конкретній ситуації мотивоване, цілеспрямоване, осмислене, через що воно завжди є актуальним. Якщо звичайне мовлення не відповідає хоч одному чиннику (наприклад немотивоване чи безцільне), воно тоді сприймається як ненормальне (аномальне). Професійне ж мовлення не завжди має внутрішньо-особистісну мотивацію і підпорядкування внутрішньозумовленим цілям мовця. Часто професійне мовлення є штучно породжене, тобто “зроблене”, виконане професіоналом за певними правилами, зразками, форматами, який ніби імітує нормальне мовлення, виконуючи виробниче, наприклад редакційне, завдання. Професіоналізм мовця в тому й полягає, щоб знати правила й принципи породження висловлювання, уміти імітувати нормальний акт висловлювання. Тому для професіонала такими важливими є поняття, як актуальність теми, її розробка, подача, що зовсім незрозумілим може бути для звичайних мовців, які завжди говорять актуально в межах своєї компетенції, зовсім не розуміючи, що таке актуальність.

Професійними мовцями стають у процесі вивчення й усвідомлення актів породження висловлювання, механізмів виникнення твору, тих факторів (чинників), які впливають на мовця під час мовлення. Тому ці спеціальні знання та вміння користуватися ними для організації власного мовлення й мовлення інших входять у професіограму фахівця і визначають рівень його професіоналізму. Знання про природу породження висловлювання лежать в основі технології праці професійного мовця.

Професійні комуніканти є визначальним чинником масового спілкування, від них залежить, якою буде масова комунікація. Залежно від того, яку соціально-професійну роль виконує комунікант,— він журналіст, проповідник, вихователь чи хтось інший,— таким буде спілкування за змістом і формою: різниця у виборі теми для розмови, формату її подачі, вибору засобів спілкування тощо. Об’єднує кожного з професійних комунікантів уміння усвідомлювати комунікативний процес, організовувати його за певними технологіями з використанням визначених способів, процедур спілкування (визначених технік), ставитися до спілкування як до роботи, виробничої діяльності, що передбачає, зокрема, постановку виробничих цілей. Виробничі цілі завжди включають саму процедуру створення інформаційного продукту або проведення інформаційної акції. Для професійних мовців мовлення найчастіше виступає самоціллю, а не засобом досягнення цілей. Ця особливість є досить суттєвою для розуміння поведінки професійних комунікантів.

Існує дві стихії спілкування професійних комунікантів: (а) звичайна, людська, особистісна і (б) виробнича, фахова, надособистісна, але яка за певних умов може збігатися з першою і бути професійним виявом її.

Виробниче мовлення здійснюється за певними стандартами, зразками, заготовками, з використанням прийнятих способів, правил, принципів створення повідомлення, сюжету, рекламного тексту тощо. Для професійного мовця на задній план відходять питання особистісної мотивації, мети, смислу висловлювання, нівелюється самооцінка мовця з погляду того, наскільки його позиція є коректною, доречною, посутньою, важливою, толерантною, справедливою і т. д. Праця професійного мовця технологізується й автоматизується, втрачає авторське творче начало. Фахівець із мовлення ставиться до свого висловлювання як до продукту, товару, який треба технологічно і вчасно зробити та реалізувати [24, c. 110-112].

Завдяки усвідомленню комунікативного процесу і себе в ньому професійні комуніканти здатні позиціонуватися у масовій комунікації певним чином. Позиціонування може мати суперечливий характер: представники однієї й тієї ж професії по-різному уявляють себе в соціумі. Так, журналісти в колишньому СРСР позиціонувалися агітаторами й пропагандистами або публіцистами, що пропагують і відстоюють соціалістичні й комуністичні цінності, виховують в комуністичному дусі народ. У незалежній Україні журналісти позиціонують себе інформаторами суспільства, незалежними носіями інформації, незаангажованими виробниками новин, а також представниками інтересів громади, борцями за свободу слова і демократію.

3.2. Професійний і соціальний аспекти діяльності професійних комунікантів

Професійні комуніканти є визначальним фактором масового спілкування через те, що вони визначають форму і зміст комунікативного процесу. Оскільки на поведінку і діяльність комунікантів впливають певні чинники, то зміст цих чинників визначає те, яким буде комунікативний процес. Залежно від характеру участі в комунікативному процесі поділяють професійних комунікантів на різних фахівців масової комунікації.

Кожен із фахівців здатен керуватися не суто виробничими мотивами і ставити не суто виробничі цілі, а й бути на вістрі часу та виконувати роль соціально активних людей, позиціонувати себе в суспільстві захисниками інтересів громади, борцями за свободу кожного, його благополуччя. При цьому комунікант вступає в комунікативні відношення не просто як професіонал спілкування, а як громадянин чи громадянка, для яких справа, за яку вони виступають, варта того, щоб за неї боротися. У професіоналів, що прямо “експлуатують” власні психофізіологічні здібності і на них заробляють гроші, будують свою працю чи свій бізнес — важко відокремити особистісну чи природну мотивацію від виробничої. Часто справа, яку роблять такі фахівці, тримається на природній здатності і природних здібностях її виконувати та поєднується з професіоналізмом, набутим під час виконання. Так. природний дар до співу стає основою професійного співу, і важко зрозуміти: людина є співає тільки тому, що це її професія чи і тому, що їй це подобається і приносить насолоду.

Журналіст, наприклад, може бути, як людина, обурений певним фактом і він пише матеріал не тільки тому, що є журналістом, а тому що він обурений і хоче допомогти іншим людям не втрапити в критичну ситуацію, в яку втрапив сам чи втрапили його знайомі. У цьому випадку професіонал може втрачати свою незалежність і незаангажованість. Для деяких професій (журналістів, редакторів) це може мати негативні наслідки, оскільки такі фахівці втрачають «сторонній погляд”, здатність “спостерігати збоку”, балансувати інформацію за точками зору тощо. Для журналістів, зокрема, то є підставою називати себе публіцистами, тобто людьми, що мають виражену громадянську позицію і стають словом на захист людини і громади, роблячи це своєю безпосередньою метою.

Такі фахівці мають соціально виважену мотивацію. Для них слово вже не є метою, воно стає засобом досягнення певної мети.

Отже, професійні комуніканти мають два портрети: власне професійний, виробничий і соціальний, громадянський, особистісний. Залежно від професії соціальний портрет може або допомагати, або заважати в роботі. Для піарника, пропагандиста, публіциста таке поєднання добре: дія журналіста, редактора — не дуже. Соціальний портрет журналіста заважає йому бути незалежним і незаангажованим. Особливо це погано для репортерів, тобто новинних журналістів. Журналісти-аналітики, коментатори можуть виявляти свою соціально-політичну приналежність, бо вони “мають право” на власну точку зору і власну позицію, про що знає читач, глядач чи слухач. Публіцистична основа аналітичної журналістики цілком допустима. Така журналістика може називатися публіцистикою, яка має не агітаційно-пропагандистське, а аналітичне підґрунтя [24, c. 113].

У випадку роздвоєння портретів об’єднувальним чинником виступає моральність справи, яку роблять професійні комуніканти. Позиціонуючи себе в суспільстві певним чином, вони обов’язково вибудовують стратегію своєї поведінки на засадах загальнолюдської моралі. Ця стратегія відображається у професійних стандартах. Фахівці масової комунікації намагаються закріпити правила поведінки, в основі яких лежить певне співвідношення виробничого і соціального, отримуючи таким чином індульгенцію від суспільства на право дотримуватися чи не дотримуватися усталених норм моралі при виконанні службових обов’язків. Так. для журналіста втрата свого заангажованого певними політичними симпатіями Я вважається нормою під час виконання редакційного завдання. Такий журналіст не повинен зазнавати осуду збоку політичних однодумців. У той же час. як людина, журналіст у невиробничих ситуаціях може виражати свої симпатії і бути частинкою публіки, до якої він належить.

З іншого боку, якщо ЗМІ має чітко виражений політичний профіль, аморальним для журналіста цього ЗМІ буде неврахування політичних симпатій колег. Це може розглядатися редакційним колективом як зрада.

Така неоднозначна ситуація щодо поведінки журналістів змушує їх боротися за однотипність своїх позицій у соціумі, за право бути завжди незалежними, боротися проти існування заангажованих політикумом ЗМІ, оскільки вже сама наявність таких ЗМІ робить неможливим однакове прочитання професійних стандартів, що базуються на моралі й співвідношенні виробничого та соціального портретів журналіста.

Для професійних комунікантів важливим є також поняття свободи поведінки й діяльності та відповідальності за справу. Ці два поняття є нерозривними, оскільки безвідповідальна свобода, як і відповідальність у неволі (за відсутності свободи).— речі абсолютно недопустимі й загрозливі для суспільства та особи. Ніхто не має права обмежувати свободу журналіста чи агітатора, але жоден журналіст чи агітатор не має права бути безвідповідальним. Відповідальність є внутрішнім станом фахівця, таким само, як і свобода поведінки та дій.

Поняття свободи та відповідальності тісно пов’язані з моральністю. Відповідальною є тільки моральна людина. Свобода моральної й відповідальної людини відрізняється від свободи аморальної й безвідповідальної особи.

У цьому контексті важливим є розуміння межі відповідальності й свободи: надмірна відповідальність робить людину обережною щодо свободи поведінки й дій. Недостатня відповідальність є причиною гіпертрофованої свободи особи. Відчуття міри у цих питаннях є найбільшим Божим даром для фахівця. Відомо, що чим більш культурна, освічена, інтелігентна, досвідчена людина, тим більш ймовірно, що вона володіє тонким інструментом міри відповідальності й свободи.

Відповідальність професійного комуніканта може бути перед:

а) людьми,

б) колегами,

в) родиною,

г) соціумом, вихідцем з якого є комунікант,

г) державою,

д) людством.

Кожна людина має соціально-психологічні константи особистості, що впливають на зміст, форму, стиль мовлення та спілкування. Ці константи формуються змалечку через виховання. До соціально-психологічних констант особистості належать система поглядів на світ, життя, суспільство, принципи поведінки в соціумі, система життєвих позицій тощо [9, c. 50].

Спілкування між людьми здійснюється на фоні соціально-психологічних констант. Це означає, що і журналісти, і редактори, і рекламісти і т. д. керуються цими чинниками, але різними за змістом. З цього погляду, особливо за відсутності профстандартів. журналісти й редактори повинні мати таку позицію як соціально-психологічну константу, яка забезпечує їм імідж людей справедливих, непідкупних, розумних, порядних, патріотичних, здатних служити громаді, суспільству, вести громаду й суспільство у випадку, якщо на них учинено вплив, що принижує або перетворює їх на не думаючий натовп, обезкультурює людей, робить їх манкуртами. Така позиція має бути властива не тільки публіцистам, а й репортерам особливо громадських видань, суспільного мовлення [24, c. 116].

3.3. Основні типи комунікантів у масовій комунікації

Поділ комуні кантів, що беруть участь у масовому спілкуванні, здійснюється за різними критеріями. Залежно від критерія виділяють тип комунікантів. Можливий, наприклад, поділ за мотивацією, метою: виділяють мислительні типи і т. д. Поділ професійних комунікантів за характером участі у комунікативному процесі (або за соціальними ролями) відбито у назвах професій, посад, статусів фахівців масового спілкування: агітатор, журналіст, іміджмейкер, піарник, педагог, політик і т. д.

Під характером участі у комунікативному процесі слід розуміти такий стиль, формат та особливості спілкування, які відповідають певній соціальній ролі, що діє в певних соціальних умовах.

Агітатор — це такий тип професійних комуні кантів, роботою яких є спонукання особи, публіки, натовпу до засвоєння певних ідей, однакового розуміння явиш, подій, спонукання до конкретних вчинків, дій.

Агітатори для досягнення своїх спонукальних цілей використовують різні засоби: лозунги, агітки, бесіди, виступи у ЗМІ, мистецькі й літературні твори. Наприклад, театральна вистава може розглядатися як засіб агітації.

Агітація є одним із політичних впливів на маси, але вона може використовуватися і не з політичною метою. Так. агітація за здоровий спосіб життя має медично-профілактичний характер і набуває соціального смислу.

Агітатор відрізняється від пропагандиста тим, що він не використовує обов’язково систему аргументації, доведення для переконання співбесідника і змушування його прийняти необхідне рішення. Все відбувається переважно на емоціях; співбесідник чинить так. як того хоче агітатор, з однієї причини: він вірить лозунгам чи закликам, бо вони відповідають його потребам або агітатор має високу репутацію.

Агітаційна справа не потребує аналізу, доведення, вона передбачає наявність в аудиторії сліпої віри, емоційного захоплення уваги комунікатів і бажання з їхнього боку діяти.

Через те агітатор має добре знати свою аудиторію, її потреби, бажання. Агітація буває прямою й опосередкованою, наприклад через показ фільму, озвучення художнього твору і т.п. Опосередкована агітація найчастіше має прихований характер, і агітатор тоді виступає маніпулятором аудиторії. Проте пряма агітація теж може мати такий самий характер, коли агітатор приховує свої цілі й смисли від людей, з якими він спілкується [24, c. 111].

Журналіст — професійний комунікант (мовець), який працює в засобах масової інформації, виготовляє інформаційні продукти для преси, телебачення, радіомовлення, електронних засобів): виробник масової інформації; фахівець з питань функціонування ЗМІ. Журналісти можуть бути газетярами, телевізійниками, радіожурналістами.

Протягом всієї історії журналістики ці фахівці по-різному позиціонували і позиціонують себе в суспільстві. Для української журналістики, особливо радянського періоду, важливим було позиціонування в ролі пропагандистів, агітаторів та публіцистів.

Можна стверджувати, що українська журналістика має сильне публіцистичне крило і розвивалася в контексті публіцистичного дискурсу, що мав яскраву агітаційно-пропагандистську основу. Новинна журналістика — це друге крило української журналістики: новинний дискурс представлено працею новинарів, репортерів.

Журналіст, як професійний мовець, діє в реальних соціально-економічних умовах. З одного боку, журналісти є виразниками інтересів суспільства, барометрами суспільних очікувань і настроїв, коли мова йде про відображення поведінки стихійних або вже штучно сформованих мас; з другого боку, вони впливають на масову свідомість словом та візуальними засобами, коли мова йде про створення штучних мас й управління ними.

Важливими є питання особистості журналіста, і його здатності та уміння самоусвідомити себе професійним мовцем, що творить текст, співрозмовником, який у результаті впливає на аудиторію, спираючись на її інтереси й потреби. Не економіка, не політика є для журналіста вищим смислом. Сенс його праці в тому, що він через розмови про політику й економіку впливає на поведінку людини. її емоційно-вольову сферу, мислення й свідомість. Журналіст відрізняється, скажімо, від економіста тим. що для економіста розмови про економіку лежать в площині економічного розвитку, а для журналіста розмови на економічні теми є лише засобом, знаряддям пошуку смислу, який лежить у сфері насамперед соціальної поведінки людей.

Журналістика — це життя у соціальному вимірі, це погляд на явище, подію, процес, дію, предмет тощо з точки зору звичайних людей. Журналісти повинні давати відповіді на прості запитання: що з того будуть мати люди, що вони втратять, а що здобудуть, чим їм це загрожує чи від чого їх це врятує або там їм це буде корисно?

Чи не безнадійною є боротьба журналістів за своє високе покликання перед людьми і людиною, покликання, яке визначили собі самі журналісти? Чи не марними є їхні прагнення зайняти в суспільстві місце суддів, вершителів справедливості, правдолюбців?

Ні. не марними і не безнадійною, як для будь-кого, хто стає на цей шлях у житті. Нехай бажання боротися за високі суспільні ідеали, бути носієм правди стає внутрішнім переконанням кожного журналіста — і це піднесе їх над середовищем масової комунікації, дозволить їм хоч не побороти, то чинити опір несприятливим умовам масового спілкування, що. в свою чергу, дозволить тримати під контролем ці умови і себе в них.

Маси залишаться масами, але їхня доля — і в руках журналістів. Ставлення до кожного члена маси як до розумної, свідомої свого “я», свого соціуму людини служитиме добрим намірам і добрим настроям маси, підвищенню загальної й політичної культури кожного.

Висока загальна і політична культура — це перша умова підвищення імунітету особистості, здатності її протистояти масифікації, маніпуляційним впливам, власне середовищу масової комунікації і залишатися індивідуумом [24, c. 112].

Журналісти повинні мати в суспільстві позитивний образ і нести позитивні думки. Це не означає, що вони зобов’язані писати і говорити тільки про гарні події: це означає, що вони повинні мати позитивну логіку мислення, позитивні настрої і переконання, що все буде добре, якщо ми знищемо зло. Журналісти повинні лікувати суспільство, а не просто розкривати гнійники на його тілі. Зрештою, журналісти мають бути адвокатами, а не прокурорами життя.

Що об’єднує журналістів з агітаторами, піарниками, іміджмейкерами і т. д.. то це однозначний результат спілкування, а саме вплив на інтелектуальну, емоційно-вольову і фізичну сферу людини і вплив такий, який об’єднує людей, перетворює їх у публіку чи натовп. Уникнути впливу на людей журналісти не можуть з тієї простої причини, що ставлячи за мету, наприклад, лише виготовити інформаційний продукт, журналіст все одно критерії якості продукту шукає в поведінці, реакції аудиторії на цей продукт, які мають бути адекватними тим реакціям, що існують гіпотетично в його задумові. Різниця названих фахівців полягає лише у методах роботи, мотиваціях, смислах і соціально-психологічних константах їх як особистостей. Смислом журналістської праці є створення такого інформаційного поля в суспільстві, яке буде основою для прийняття рішень людиною, незалежно від її соціального статусу. Через систему прийняття рішень людьми журналісти і впливають на них. задаючи вектор їхньої поведінки або діяльності, що призводить до поляризації громадських і політичних утворень, а значить і втягування людей у різні види мас.

Якщо журналіст не продумує до кінця міру і сам факт впливогенності свого продукту, розглядає його тільки як технологічний предмет редакційного виробництва, то це зовсім не означає, що тим самим журналіст заборонив людям відчувати вплив інформпродукту на них. Створений журналістом матеріал відокремлюється від свого автора і вже живе самостійним життям, яке визначається душею і розумом аудиторії. Слово, що полетіло від журналіста — уже не залежить від нього, воно більше залежить від того, хто його вловить.

Як підсумок, необхідно розрізняти функції журналіста і функції журналістського твору — це абсолютно різні речі: функції журналіста — говорити, писати, показувати і створювати у процесі цього твір: функції твору — викликати у читача, глядача, слухача реакції (твір «не запитує» в автора, чи можна те робити, бо живе «своїм», “власним» життям).

Іміджмейкерами називають професійних комуні кантів, які займаються створенням у масовій свідомості уявних образів (іміджів) осіб, переважно політичних лідерів, керівників організацій тощо, суспільних інститутів, до яких належать установи, партії, рухи, держави і т. п. Смислом цього є досягнення вищих — політичних, адміністративних, суспільних — цілей. Наприклад, метою може бути перемога на виборах кандидата, імідж якого створено.

Іміджмейкерам властива міфологізація реального образу через приписування особі чи суспільному інститутові рис. ознак, які їм не властиві взагалі або які могли б проявитися за певних умов. Тому можна стверджувати, що іміджмейкери працюють на межі правди, напівправди і неправди. Праця цих фахівців залежить від їхніх особистісних характеристик, а також характеру замовлення на створення іміджу.

Високопрофесійні відповідальні іміджмейкери намагаються формувати образи на основі реальних або цілком можливих характеристик особи чи інституту: міфологізація створюваного образу має під собою більш-менш реалістичну основу, коли міфічне за певних умов може стати цілком реальним. Для такої техніки побудови іміджу використовується дослідження дій та поведінки особи, діяльності суспільного інституту, прогнозується їхня поведінка й діяльність за певних цілком можливих обставин, для чого вивчається громадська думка, а також очікування людей стосовно особи чи інституту іміджування.

Імідж людини чи організації залежить не стільки від них самих, скільки від іміджмейкерів, які працюють за певними “тонкими” технологіями. В основі цих технологій лежить не директивне, наказове спілкування, а переконування співбесідника чи аудиторії, а також гра на потребах, емоціях, почуттях людини, коли створюється враження, що людина сама так вважає, це вона сама так захотіла.

Іміджмейкер не нав’язує свого уявлення про когось чи щось, він робить образ таким, яким його хоче бачити конкретна аудиторія. Імідж зазнає корекції залежно від ситуації [24, c. 114].

Технологія створення іміджу фактично тримається на потребах аудиторії та вмінні і знаннях іміджмейкера.

Прийнято виділяти такі етапи створення іміджу: соціологічний, коли вивчаються потреби людей, яким вони хочуть бачити свого лідера: технологічний. коли розробляються засоби й способи подачі образу: етап тестування — на фокус-групах перевіряється точність засобів і способів та їх відповідність завданням: етап захисту й атаки, коли розробляються засоби й способи боротьби з противником та різного роду звинуваченнями: етап моніторингу — перевіряється ефективність засобів і способів створення іміджу на вивченні реакцій аудиторії.

Піарник або фахівець зі зв’язків з громадськістю, працює, як і всі інші фахівці масової комунікації, у сфері формування громадської думки. На відміну від журналіста, який займається виготовленням масово-інформаційних продуктів та їх поширенням, рекламіста, який спрямовує свою активність на продаж товару чи надання послуг населенню, піарник має за справу безпосередньо формування громадської думки. Тобто завданням фахівця зі зв’язків з громадськістю є так технологічно організувати спілкування між установою, організацією, політиком, урядовцем і т. п. та суспільством, щоб забезпечити ефективність впливу на систему прийняття рішень спільнотою, формування необхідної думки у середовищі впливу.

Висновок до розділу 3

Отже, мовленнєва взаємодія під час вербального контакту охоплює сукупність взаємопов´язаних мовленнєвих дій як мінімум двох мовців, що обмінюються репліками за правилами; послідовні репліки двох різних мовців структурно пов´язані й узгоджуються певним чином. Безперебійну кооперативну діяльність мовців забезпечують декілька механізмів: обміну репліковими кроками, структурування розмови (суміжних пар), преференції, усунення комунікативних проблем.

Неформальна розмова (діалог) здійснюється як серія обмінів репліками між комунікантами, при цьому ролі мовця та слухача міняються за певними правилами та внаслідок спільних зусиль комунікантів. Форми, зміст та довжина реплік у неформальній розмові варіюються, на відміну від більш формалізованих видів спілкування, так званих інституційних видів дискурсу, наприклад розмови лікаря та пацієнта, вчителя й учня, адвоката та клієнта, продавця та покупця, учасників перемовин тощо.

Загалом принципи та механізми взаємодії мовців і усунення комунікативних проблем допомагають зрозуміти, як співрозмовники виражають прихильність одне до одного, взаємно оперують інформацією під час вербального контакту, обмінюються комунікативними ролями, послідовно структурують розмову, сигналізують про бажаність (небажаність) своєї мовленнєвої реакції, долають комунікативні проблеми.

Висновки

Відповідно до поставлених завдань курсової роботи дійшли висновків:

Розглядаючи комунікацію як явище, ми можемо виділити такі складники комунікації: суб’єкт комунікації, предмет комунікації, комунікативні засоби, комунікативний процес тощо. Комунікація є явище системне, структурне, соціальне, історичне, психологічне й т. д.
Структура, характер, система комунікативного процесу так чи інакше витворюються на основі форми участі комуніканта у процесі спілкування та форми взаємодії з предметом спілкування. Форми комунікативного процесу відрізняються насамперед одно- чи багатовекторністю процесу спілкування і здатністю перерозподіляти роль комуніканта в середовищі комунікаторів.
Комунікація є єдністю вербальних та невербальних компонентів, а одними з основних принципів її врегулювання є принципи кооперації та ввічливості, що накладають обмеження на поведінку комунікантів.
Якщо спиратися на прийняту у соціальній психології структуру спілкування, що включає перцептивний, комунікативний й інтерактивний аспекти, то комунікативну компетентність можна розглядати як складову спілкування. Тоді комунікативний процес розуміється як “інформаційний процес між людьми як активними суб’єктами, з урахуванням відношень між партнерами”. Тобто, виникає “вузьке” поняття “комунікація”. Однак часто “комунікацію” розуміють як синонім спілкування, підкреслюючи, що “комунікативний вплив є … психологічним впливом одного комуніканта на іншого з метою зміни його поведінки”. Це означає, що відбувається зміна самого типу відносин , що склався між учасниками комунікацій. Є й широке розуміння “комунікації”, яке застосовується у зв’язку з розвитком системи масових комунікацій у суспільстві.
В усі часи комунікація як вплив людини на людину залишиться і на рівні поведінки, зокрема, у побутових ситуаціях, простих ситуаціях мовлення, і на творчо-діяльнісному рівні, коли, наприклад, учитель готується до уроку, лектор до виступу й прогнозує реакцію аудиторії. Але ніхто не заборонить людству розглядати комунікацію і на виробничо-діяльнісному рівні. Інша річ, на що має бути спрямована така комунікація. Це вже залежить від виховання, культури тих, хто розглядає комунікацію як працю, спрямовану на перетворення мас з одного стану в інший.

Список використаної літератури

Берегова, О. Комунікація в соціокультурному просторі України: технологія чи творчість? [Текст] : Наукове видання / Олена Берегова, 2006. — 388 с.
Берегова, О. Сучасні комунікаційні технології в культурі України [Текст]: Навчальний посібник / Олена Берегова, 2006. — 179 с.
Бондаренко А. Д. Современная технология: теория и практика [Текст]. – Киев; Донецк: Вища шк., 1985. – 171 с.
Братко, О. Маркетингова політика комунікацій [Текст]: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Олександра Братко, 2006. — 275 с.
Горбаченко Т.Г. Аналітико-синтетична переробка документної інформації[Текст] / Навчальний посібник. — К.: Університет»Україна», 2008. — 312 с.
Гутброд Г. Успішна комунікація в бізнесі та освіта [Текст] : Навчальний посібник / Ганс Гутброд, Олександр Бєляков, 2006. — 207 с.
Джеймс, Лалл. Мас-медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід [Текст]. — К.: “Вид-во “К.І.С”, 2002.
Драгомирецька Н. Комунікативні процеси в державному управлінні: вплив на стереотипи і установки [Текст] // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 3. — С. 321-326
Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини [Текст]. – К.: Освіта, 1999. – 351 с.
Зернецька О. Нові засоби масової комунікації [Текст] : Соціокультурний аспект / Ольга Зернецька,, 1993. — 131 с.
Зернецька, О. У дзеркалі комунікативних процесів [Текст] / Ольга Зернецька // Політика і час. — 2004. — № 12. — С. 64-67
Каширин В. П. Философские вопросы технологи. – Томск: Изд-во Том. ун-та, 1988. – 286 с.
Квіт, С. Масові комунікації [Текст] : підручник / Сергій Квіт ; наук. ред. В. Г. Королько, 2008. — 206 с.
Корнєв М. Н., Фомічова В. М. Психологія масової поведінки [Текст]/ Ін-т післядипломної освіти Київ. нац. ун-ту ім. ТарасаШевченка.— К., 2000.
Масова комунікація: підручник / А.З. Москаленко, Л.В. Губерський, В.Ф. Іванов, В.А. Вергун. – К.: Либідь, 1997. – 216 с.
Назаров М. М. Массовая коммуникация в современном мире: Методология анализа и практика исследования.— М.: Институт социологии РНЛ, 2002.
Основи масово-інформаційної діяльності: підручник / А.З. Москаленко, Л.В. Губерський, В.Ф. Іванов. – К: Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка, 1999. – 634 с.
Основи професіональної комунікації [Текст] : навчально-методичний комплекс: (за вимогами кредитно-модульної системи) / М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. педагог. ун-т ім. В. Винниченка, Кафедра видавничої справи та редагування, 2007. — 19 с.
Основы теории коммуникации [Текст]/ [Под ред. проф. М.А. Василика.] – М.: Гардарики, 2003. — 615 с.
Осовська Г. Комунікації в менеджменті [Текст] : Навчальний посібник / Галина Осовська, Ред. Евгенія Кліменчук, 2011. — 214 с.
Павлюк Л. Знак, символ, міф у масовій комунікації [Текст].— Львів: ПАІС, 2006.
Почепцов Г. Г. Теория коммуникации [Текст].— М.: “Рефл-бук”; К.: “Ваклер”, 2003.— 656 с.
Почепцов Г. Г. Теорія комунікації [Текст]. – К.: Видавничий центр “Київський університет”, 1999. – 308 с.
Різун В. В. Теорія масової комунікації [Текст]: підруч. для студ. галузі 0303 “журналістика та інформація” / В.В. Різун.— К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2008.— 260 с.
Семенюк О. А. Основи теорії мовної комунікації [Текст]: навч. посіб. / О. А. Семенюк, В. Ю. Паращук. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 240 с.
Соснін, О. Інформаційно-комунікативна компетентність громадянина в процесах формування громадського суспільства [Текст] / Олександр Соснін // Віче. — 2012. — № 20. — С. 22-26
Чічановський А. А. Новина в журналістиці [Текст].— К.: Грамота, 2003.
Юрченко А. О. Специфіка комунікативних ефектів аналітичних статей (на прикладі матеріалів інтернет-видання «Українська правда»). Спеціальність 8.030201 – журналістика. Наукова робота на здобуття кваліфікації магістра. Науковий керівник к. філол. н, доц. Чекмишев О. Д.; Науковий консультант к. філол. н., асистент Корнєєв В. М. / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка; Інститут журналістики.— Київ, 2007.
Яковлев И.П. Ключи к общению. Основы теории коммуникации/ И.П.Яковлев. – СПб., «Авалон», «Азбука-классика», 2006. — 240 с.
Яшенкова, О. Основи теорії мовної комунікації [Текст] : навчальний посібник / Ольга Яшенкова.- К. : ВЦ «Академія»2010. — 309 с.

Додатки

Термінологічний словник

Комунікативний процес — форма об’єктивації вербальної комунікації, за якої комуніканти вступають у вербальний контакт засобами мовного та позамовних кодів з приводу референта (об’єкта, про який ідеться), продукуючи та інтерпретуючи повідомлення (дискурс) згідно з комунікативними намірами (інтенціями) та з урахуванням контексту, використовуючи певні комунікативні ресурси (стратегії і тактики) для досягнення комунікативних цілей.

Комунікативні ресурси (КР) — сукупність мовленнєвих та немовленнєвих дій комунікантів у межах вербального контакту, які спрямовані на досягнення комунікативної мети (стратегічного результату) певного комунікативного акту.

Невербальний (позамовний) код — сукупність позамовних засобів (жестів, рухів, голосових ефектів тощо), які комуніканти наділяють символьними функціями і використовують для створення повідомлень та обміну ними.

Повідомлення — організована сукупність смислів (знань, інформації), що включає «компонент світу» (те, що мовець пропонує дізнатися) та «компонент мовця» (те, як мовець до цього ставиться) і яка кодується адресантом засобами мовного та позамовного кодів, передається каналом комунікації, розкодовується та інтерпретується адресатом.

Вербальний (мовний) код — сукупність мовних засобів, які використовують комуніканти для створення та обміну повідомленнями під час вербальної взаємодії (спілкування, комунікації).

Вербальний контакт — фрагмент комунікативного процесу, обмежений початком та кінцем вербальної взаємодії двох або більше комунікантів на перетині осей часу й місця (у певний час, у певному місці), у процесі якого вони організовують обмін комунікативними діями, спрямований на досягнення комунікативної мети, який зазвичай відбувається згідно з принципами та правилами комунікативного кодексу певної лінгвокультури.

referat-ok.com.ua