Вступ.

Розділ 1. Історія створення акціонерних товариств.

Розділ 2. Загальні засади створення акціонерного товариства.

2.1.Правове регулювання створення акціонерного товариства за чинним законодавством.

2.2.Суб’єкти права на створення акціонерного товариства.

2.3.Установчі документи акціонерного товариства.

2.4.Капітал акціонерного товариства.

Розділ 3. Створення акціонерного товариства шляхом заснування.

3.1. Загальна характеристика.

3.2.Основні етапи створення акціонерного товариства шляхом заснування.

3.2.1. Укладення договору між засновниками для створення акціонерного товариства.

3.2.2. Порядок реєстрації випуску акцій та їх розміщення.

3.2.3. Установчі збори акціонерного товариства.

3.2.4. Державна реєстрація акціонерного товариства.

Розділ 4. Особливості створення акціонерного товариства шляхом злиття, поділу, виділу та перетворення (в результаті реорганізації)

Висновки.

Список використаних джерел та літератури.

Вступ

Актуальність теми.Однією з найпоширеніших форм колективної підприємницької діяльності є акціонерні товариства (АТ), які об’єднують широке коло учасників корпоративних відносин. Акціонерні товариства при формуванні капіталу в порівнянні з підприємствами інших форм організації господарської діяльності, мають переваги, що полягають у нарощуванні капіталу шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення на фондовому ринку і залученні на цій основі позикових коштів, не знижуючи фінансової стійкості.

Більшість АТ України створювалися шляхом приватизації державних підприємств і одержали морально й фізично зношені основні фонди та майже повну відсутність високоліквідних оборотних коштів. Нераціональна система управління і відсутність ринково орієнтованої системи формування капіталу стали основними причинами погіршення фінансово-економічного стану АТ. При цьому особливого значення набуває вдосконалення організаційно-економічного забезпечення формування капіталу АТ.

Корпоративний сектор займає особливе місце в національній економіці, де функціонує понад 35 тисяч підприємств, створених у формі акціонерних товариств. Ефективність їх функціонування суттєво впливає на розвиток держави загалом. Результати роботи акціонерних товариств залежать не лише від здатності менеджменту раціонально використовувати наявні ресурси, а й від їх спроможності своєчасно реагувати на зміни зовнішнього середовища. Постійний розвиток та вдосконалення внутрішнього механізму діяльності акціонерних товариств, зміни в зовнішньому середовищі та необхідність адаптації підприємств до мінливих умов функціонування вимагають якісно нового підходу до визначення ефективності акціонерного товариства.

Історія становлення акціонерної форми підприємницької діяльності та акціонерного права досліджувалася численними авторами — як дореволюційними (Коминка А. М. Очерки торгового права. — СПб, 1911- 300 с; Тарасов И. Учение об акционерных компаниях.- Ярославль, 1879.- 282 с; Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права. Т. 1. Торговые деятели- СПб, 1908 г. — 516 с. та ін.), так і сучасними (Долинская В. В. Акционерное право: Учебник.- М.: Юрид. лит., 1997. — С. 26-29; Каманина Т. В. Хозяйственные товарищества и общества: правовое регулирование внутрифирменной деятельности: Учебник для вузов.- М, 1995.- 335 с; Каманина Т. В. Корпо-ративное право (Право хозяйственных товариществ и обществ): Учебник для вузов.- М: НОРМА-ИНФРА-М, 1999.— 815 с; КибенкоЕ. Р. Корпоративное право-Харьков, 1999; Кулагин М. И. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо // Избранные труды. — М.: Статут, 1997-С. 14—183; Лаптев В. В. Акционерное право.- М., 1999.— С. 254; Мамутов В. К, Чувпило О. О. Господарче право зарубіжних країн / Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів- К: Ділова Україна, 1996; Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: Корпоративные правоотношения-Харьков: Право, 1998.-250 с; Фут Я. И., Михальченко В. А., Хвалей В. В. Акционерное право: история и теория (Диалектика свободы).- Минск: Амалфея, 1999- 608 с).

Метароботи полягає у поглибленні теоретичних засад створення акціонерних товариств України на основі врахування особливостей їх функціонування та обґрунтуванні напрямів її підвищення у системі управління акціонерним товариством.

Відповідно до мети роботи окреслено коло завдань:

· обґрунтувати теоретичні підходи до сутності ефективності функціонування акціонерного товариства;

· виявити чинники, що здійснюють суттєвий вплив на ефективність діяльності саме акціонерного товариства;

· визначити особливості створення акціонерних товариств в Україні;

· розкрити сутність та концептуальні положення створення акціонерного товариства на основі аналізу та узагальнення різних теоретичних та методичних підходів.

Об’єктомдослідження є етапи створення акціонерних товариств України.

Предметом дослідження є теоретичне та методичне забезпечення створення акціонерних товариств України.

Методи дослідження. У роботі використані загальнонаукові та спеціальні методи, за допомогою яких було досліджено процеси та явища в їх взаємозв’язку.Теоретичну основу дослідження склали фундаментальні положення економічної теорії, наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі корпоративного управління, ефективності діяльності компаній, теорії управління складними соціально-економічними системами, стратегічного управління.

Інформаційною базою дослідження є дані Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, матеріали Державного комітету статистики України, економічні звіти науково-дослідних центрів, законодавчі та нормативні акти, що регламентують діяльність суб’єктів господарської діяльності.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків, викладених на 110 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Історія створення акціонерних товариств

Акціонерні товариства у своєму розвитку пройшли складний шлях. Серед науковців немає одностайної думки щодо теорії походження акціонерних товариств. Одні з них вважають, що акціонерні товариства мають свої прообрази ще в римському і навіть доримському праві[1], інші — що прообрази і значна частина рис цього виду господарського (торгового) товариства сформувалися в середньовіччі у вигляді пайових товариств у Німеччині та Франції[2]. З точки зору деяких науковців, акціонерні товариства — це цілком самостійна організаційно-правова форма підприємницької діяльності, що через свою своєрідність не має правових попередників. Ця форма торгового товариства виникла на рубежі XVI-XVII століть у період бурхливого розвитку ринкових відносин, головними провідниками яких були купці. Саме вони були зацікавлені у створенні акціонерних товариств для започаткування ризикованих справ (з метою освоєння нових територій та торгівлі з ними) тому, що ця організаційно-правова форма підприємництва дозволяла зібрати значні кошти за рахунок таких обставин:

можливості брати участь у товаристві (і відповідно — отримувати дивіденди), лише оплативши акції (якнайдрібніші частки основного капіталу товариства), без обов'язку персональної участі в діяльності товариства;

незначного ризику для учасників товариства у разі несприятливого перебігу справ; цей ризик обмежувався сплаченими за акції грошовими коштами (майном). Додаткової відповідальності за зобов'язаннями акціонерного товариства його учасники, як правило, не несли;

легкості вступу-виходу з товариства, що забезпечується шляхом набуття-відчуження акцій[3].

Зазначені риси були новими для комерційних організацій того часу, серед яких основне місце посідали повні і командитні товариства, учасники (повні товариші в командитних товариствах) яких зобов'язані: а) брати не лише майнову, а й персональну участь у діяльності товариства; б) відповідати за зобов'язаннями товариства усім своїм майном; в) при цьому характер відповідальності учасників (повних товаришів у командитному товаристві) має солідарний характер. До того ж такі товариства зазвичай мали стабільний склад учасників, пов'язаних відносинами довіри. Отже, акціонерні товариства мали настільки принципові відмінності від відомих комерційному праву того часу організаційно-правових форм, що це дозволило прибічникам третьої з наведених тут теорій походження акціонерних товариств заперечувати наявність у них будь-яких попередників.

Кожна з цих теорій має підстави для існування, однак одне можна стверджувати напевно; акціонерні товариства виникли не на порожньому місці; їх поява була підготовлена усією історією економічного розвитку суспільства та правового регулювання суспільних відносин у сфері господарювання (підприємництва або торгівлі в широкому розумінні).

Тому розглянемо першу теорію, яка охоплює головні етапи створення економіко-правових підвалин виникнення та становлення акціонерних товариств, появу і розвиток акціонерного законодавства.

Розподіл праці (відокремлення землеробства від скотарства, а згодом — виділення ремесел і торгівлі) послаблювали родоплемінні зв'язки у стародавньому світі і зумовили виникнення нових об'єднань на принципово нових засадах: не на підставі кровного споріднення, а шляхом вільного волевиявлення для досягнення певної мети, в т. ч. господарської. Саме останні і стали підґрунтям виникнення в майбутньому торгових (господарських — за термінологією українського законодавця) товариств, яскравим і досить своєрідним представником яких є акціонерне товариство[4].

У зв'язку з тим, що у стародавньому світі, епохах середньовіччя та становлення ринкових відносин економічні та правові зв'язки між різними країнами (державами) були (за сучасними оцінками) зазвичай не досить розвиненими, то і становлення організаційно-правових форм підприємництва та комерційного законодавства, що передували появі та формуванню акціонерних товариств, мали значні особливості в окремих країнах та регіонах.

Тому подальшу історію розвитку акціонерних товариств розглядатимемо на прикладах країн Західної Європи, США, Росії, до складу якої входила більша частина сучасної України, а також Радянського Союзу.

Елементи акціонерних товариств деякі науковці віднаходять і в Давній Греції в VIII—VI століттях до н. є. Тут виникли своєрідні товариства:

а) за участю купців, які вели морську торгівлю, та їх позичальників, які часто-густо ставали компаньйонами власника судна;

б) з ремісників для спільного збуту товарів;

в) земельні товариства, які також виконували функції охорони від зовнішніх ворогів[5].

Стародавній Рим увібрав у себе надбання підкорених ним народів, а також греків-колоністів, що асимілювалися серед місцевого населення і відповідно принесли досвід організації господарського життя. Це дозволило створити нові організаційно-правові форми господарювання, серед яких слід виділити:

договірне товариське об'єднання (societas) — прототип сучасного простого товариства (договору про сумісну діяльність — за Цивільним кодексом 1963 p.); ця форма підприємницького об'єднання ґрунтувалася на договорі між кількома особами, що укладався для досягнення спільної господарської цілі шляхом об'єднання майна учасників та їх особистої участі. Зазначене товариське об'єднання самостійним суб'єктом права не вважалося, а його учасники діяли від власного імені; прибутки та збитки від діяльності такого товариства розподілялися між його учасниками згідно з умовами договору, а за відсутності в ньому таких положень — порівну. Особливо популярними були товариства, учасники яких об'єднували не все своє майно, а лише його частину (societas quaestus);

організація корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної особи (universitatas corpus). Вона визнавалася нарівні з фізичними особами самостійним суб'єктом права; мала відокремлене від членів корпорації майно; відповідальність корпорації також відокремлювалася від відповідальності її членів. За імператора Августа склався дозвільний характер створення корпорацій. Хоча римські юристи не створили закінченого вчення про правоздатність корпорації, чимало науковців вважають закладені в ній вищеназвані принципи притаманними не лише юридичній особі, а саме акціонерному товариству (societas anonimum);

товариство публікантів (societates vecigalium publica-norium) — змішана форма societas i universitatas, які багатьма дослідниками трактуються першими реальними прообразами акціонерного товариства.

В епоху середньовіччя розвиток господарських відносин також сприяв удосконаленню організаційно-правових форм господарювання, певним чином підготувавши підґрунтя для виникнення акціонерних товариств[6].

У зв'язку з цим слід згадати такі середньовічні організації:

гільдії купців, які створювалися шляхом об'єднання коштів членів гільдії для досягнення певної господарської мети та обмеження ризику окремих купців, хоча і з солідарною відповідальністю останніх;

пайові товариства, що діяли в XII ст. на півдні Франції (мукомельні) та в Німеччині (гірничодобувні), створювалися на пайових засадах; паї (кукси — в німецьких гірничодобувних товариствах) вільно відчужувалися; управління діяльністю товариства здійснювалося за допомогою загальних зборів пайовиків та виконавчого органу, що обирався зборами (в Німеччині — шахтмейстером, що був відповідальним перед державою);

морські товариства, що створювалися в морській торгівлі і в хрестових походах з метою придбання та експлуатації корабля, котрий становив головну цінність (майно) товариства. Учасники такого товариства — патрон (організатор і виконавчий орган товариства) і рядові учасники (брали майнову участь у товаристві, вносячи рівні за розмірами паї, а також контролювали діяльність патрона, який був підзвітний зборам учасників);

генуезькі маони (товариства з торговими цілями як об'єднання державних кредиторів), що надавали державі позики, для погашення яких і сплати високих відсотків держава надавала організації кредиторів — маонам право управляти державними боргами та збирати доходи для погашення державних боргів. Частка участі в капіталі" іменувалась Іоса, право власності на яку фіксувалося в спеціальних книгах маонів; Іоса вільно відчужувалася з відповідною фіксацією у цій книзі. Управління маоном здійснювалося за допомогою зборів учасників, які збиралися не рідше одного разу на рік і вирішували питання розподілу доходів та обирали раду з п'яти осіб, що діяла в перерві між зборами, і збирачів доходів. Необхідні витрати за згодою ради або її більшості здійснював головнокеруючий;

генуезькі банки — кредитні установи, учасниками яких були державні кредитори (найбільш відомий — банк Св. Георгія); створювалися з тією ж метою, що і маони (для погашення боргів уряду та збирання доходів); основний капітал складався з боргів уряду і поділявся на паї (Іоса); управління здійснювалося за допомогою органів: а) загальних зборів, що складалися з 480 членів, кожний з яких мав володіти щонайменше 10 паями; б) виконавчого органу — ради протекторів, члени якого обиралися на один рік за наявності значного майнового цензу (за умови володіння значною часткою паїв).

Маони та генуезькі банки вважаються початковою формою акціонерних товариств, на відміну від інших, згаданих тут форм організації купців, що були лише прообразами цих товариств.

Паралельно з практикою створення та діяльності згаданих організаційно-правових форм починають формуватися витоки акціонерного законодавства у формі звичаїв, судових прецедентів, що стали частиною станового права купців (jus mercaturum).

Безпосередній період створення акціонерних товариств (компаній) тісно пов'язаний з Англією та Голландією кінця XVI — початку XVII ст., коли бурхливого розвитку набула морська торгівля, пов'язана з великими географічними відкриттями — Індії та Нового Світу, а також значним пожвавленням торгівлі з Африкою, — певною мірою — з Росією[7].

З перших акціонерних компаній найбільш відомими були дві Ост-Індські компанії — голландська та англійська. Перша виникла 1594 р. і складалася спочатку з 10 учасників, згодом у результаті поглинання інших компаній — з 18; діяла 2 роки; основною майновою базою був не корабель, а капітал, що витрачався на експедицію у складі кількох кораблів; майнові елементи (участь у капіталі) домінували над особистими (участь в експедиції"). На базі цієї компанії та кількох інших 1602 р. була створена одна об'єднана Ост-Індська компанія строком на 10 років. При цьому передбачалося, що остаточний розподіл прибутку між учасниками та їх вихід з компанії мав відбуватися після завершення зазначеного строку, однак вже через 5 років значна прибутковість і популярність компанії дозволила зробити для учасників вільним вихід з неї. Капітал компанії становив велику для того часу суму -6,5 млн флоринів і поділявся на рівні частки, що Іменувалися акціями (вартістю 500 флоринів); акції вільно відчужувалися з відповідною фіксацією в книзі компанії. Таким чином, ця об'єднана Ост-Індська компанія мала такі основні характерні ознаки акціонерного товариства:

· поділ капіталу на визначену кількість часток рівної номінальної вартості, що іменувалися акціями і виражалися в акціях як цінних паперах;

· учасник компанії іменується «акціоніст» (згодом ця назва була витіснена французьким терміном «акціонер»);

· установлення мінімального розміру частки акціонера, що відповідала номінальній вартості однієї акції як цінного паперу;

· принцип вільного відчуження акцій, а, отже, вільного виходу з товариства;

· обов'язковість для учасників лише майнової участі[8].

У той же час компанія створювалася з дозволу та активного втручання уряду. Спочатку управління справами компанії здійснювали директори камер, що призначалися урядом з числа акціонерів. Згодом з'являється ідея верховенства загальних зборів акціонерів, перед якими мають звітувати директори камер. Реформа 1622 року започаткувала виборність виконавчого органу, а успішний перебіг справ дозволив компанії започаткувати виплату дивідендів (1604 чи 1609 pp.).

За зразком нідерландської Ост-Індської компанії були створені Вест-Індська, Суринамська та ін. Згодом аналогічні компанії започатковуються і в інших країнах.

Майже паралельно з голландською була заснована і англійська Ост-Індська компанія, ініціатива створення якої, на відміну від першої, походила більше від приватних осіб, ніж від уряду. Створення цієї компанії відбулося на базі союзу окремих товариств (за сучасною термінологією — шляхом реорганізації останніх у формі злиття) для протистояння голландській конкуренції. Англійська Ост-Індська компанія мала права корпорації та привілеї по вивезенню-ввезенню товарів; акціонерний капітал — 1 млн фунтів стерлінгів; номінальна вартість однієї акції становила 50 фунтів стерлінгів, а згодом — 100; право на участь у компанії мали лише англійці; дозволялось розстрочення оплати акцій з початковим внеском 5 фунтів стерлінгів; існував майновий ценз на право голосу (володіння акціями на суму в 500 фунтів стерлінгів) і на право бути обраним у директори (2 тисі фунтів стерлінгів); управління здійснювалося за допомогою органів: загальних зборів (вищий орган) і виконавчого — директорів, що обиралися загальними зборами більшістю голосів.

За прикладом англійської Ост-Індської компанії були створені інші, а до XVIII ст. акціонерна справа набула широкого розповсюдження в країні. Діяльність акціонерних компаній регулювалася локальними нормативними актами. Однак у результаті численних фінансових порушень та махінацій (так зване «фіктивне засновництво» з метою використання засновниками зібраного за рахунок підписчиків капіталу у власних інтересах без наміру започаткувати реально діючу акціонерну компанію) почало формуватися акціонерне законодавство, одним з перших актів якого став Закон 1720 р. «Про бульбашкові компанії», який заборонив усі акціонерні компанії, «створені на шкоду та розорення добрих підданих її величності». Цей закон діяв до 1825 p., a тому протягом всього XVIII ст. характерним для акціонерного права Англії було значне втручання держави в діяльність акціонерних компаній шляхом жорсткого регулювання, обмеження прав та свобод акціонерів (у т. ч. права відчуження акцій).

У XIX ст. відбувається значна демократизація діяльності акціонерних компаній:

· 1825 р. скасовується дія Закону «Про бульбашкові компанії»;

· Законом 1844 р. (Роберта Пиля) введено державну реєстрацію акціонерних компаній, з моменту якої останні отримують права юридичної особи; започатковано принцип публічності діяльності цих компаній, а обмежена відповідальність дозволялась лише за спеціальним урядовим дозволом;

· актами про компанії 1856 і 1857 pp. було передбачено обмеження відповідальності акціонерів як однієї з основних ознак акціонерного товариства.

У Франції започаткування акціонерної форми підприємництва відбувалося насильницьким шляхом — за ініціативою і підсиленим королівським контролем, що стало однією з головних причин невдач створених у першій половині XVII ст. акціонерних товариств для проведення морських експедицій[9].

Законодавче врегулювання акціонерна справа знайшла в Торговому кодексі Наполеона 1807 p., який передбачав акціонерні товариства і акціонерну командиту (різновид командитного товариства, вкладники-командитисти якого мають статус акціонерів). Якщо акціонерні товариства створювалися у дозвільному порядку, то акціонерна командита підкорялася досить простим правилам створення командитного товариства, що і стало причиною її популярності.

У Німеччині акціонерне право з'явилося в XIX ст. Норми про акціонерні товариства спочатку було включено до першого німецького Торгового уложення, а згодом — до Німецького торгового уложення 1897 р. Хоча німецький уряд легалізував акціонерну форму підприємницької діяльності пізніше за своїх сусідів, однак це дозволило використати йому більшість досягнень своїх попередників і уникнути частини їхніх помилок.

Для акціонерного права XX ст. притаманні перехід від дозвільної системи до нормативно-явочної. Акціонерні товариства стають основною правовою формою організації великих та середніх підприємств, що залучають кошти великої кількості осіб. Враховуючи суспільну вагу акціонерних товариств і небезпеку порушення суспільних інтересів у процесі їх створення, функціонування та припинення діяльності, їх правове регулювання на рівні закону посилюється. У зв'язку з цим в країнах, де норми про акціонерні товариства включалися до Торгових кодексів (Франції, Німеччини та ін.), вони виділяються у спеціальні закони, завдяки яким акціонерна форма підприємництва зазнає більш ретельного регулювання з метою захисту суспільних інтересів.

У провідних країнах ринкової економіки акціонерне право зазнало серйозної реформи в 60-х роках XX ст. В Німеччині у 1965 р. був прийнятий Акціонерний закон, який налічує понад 400 статей; у Франції 1966 р. — «Закон про торгові товариства», більшість статей якого присвячена акціонерним товариствам. В Англії правове становище акціонерних товариств визначено Законом 1985 р. «Про компанії», що налічує понад 747 статей і 25 додатків (до прийняття останнього діяли закони про компанії 1948, 1967, 1976, 1980, 1981 pp.)[10].

Акціонерні товариства (АТ) виникли у період первісного накопичення капіталу і набули значного поширення в епоху домонополістичного капіталізму. Домінуючою формою капіталістичних підприємств і головною формою капіталістичних монополій вони стали у сучасний період.

Попередниками сучасних акціонерних товариств можна вважати англійську Ост-Індійську компанію (1600 р.); голландську Ост-Індійську компанію (1602 р.), французьку «Компані дез Енд оксіданталь». Однак до 30-х років XIX ст. акціонерні товариства були відносно рідкісним явищем. Основною формою капіталістичних підприємств були такі, що належали приватним особам.

Поштовху розвитку АТ надало будівництво залізниць, яке активно розпочалось у 30-ті роки XIX ст. Акціонерне товариство стає домінуючою формою капіталістичного підприємства спочатку у сфері залізничного транспорту і кредиту (акціонерні банки). З розвитком важкої промисловості з високою питомою вагою основного капіталу в сукупному капіталі промислових підприємств і зростанням концентрації та монополізації промисловості акціонерна форма стає домінуючою у всіх галузях, крім сільського господарства.

У Німеччині напередодні франко-прусської війни 1870-1871 рр. було всього 459 акціонерних товариств. У 1909 р. їх кількість перевищила 5,2 тис. (капітал 14,7 млрд. марок), перед Другою світовою війною акціонерних товариств було близько 5,5 тис. з капіталом 21 млрд. марок. У Великобританії за 1914-1937 рр. кількість акціонерних товариств зросла з 64,7 тис. до 153,8 тис., а акціонерний капітал – з 12,1 до 30,1 млрд. дол. Питома вага акціонерних товариств у загальній кількості промислових підприємств США за період з 1904 по 1939 р. зросла з 23,6 до 51,7%, а в продукції промисловості – із 73,7 до 92,6%. На частку АТ у Сполучених Штатах припадало 69% у 1947 р., 78% у 1962 р. сукупної виручки всіх підприємств[11].

На американському континенті акціонерні товариства почали виникати наприкінці XVIII ст. Ця організаційно-правова форма підприємництва була запозичена з Англії. Разом з першими акціонерними товариствами в Америці з'явилися і «бульбашкові компанії», засновники яких мали ту саму мету, що й їх англійські «колеги» — привласнити зібрані в процесі підписки на акції кошти і залишити підписчиків напризволяще. З метою захисту інтересів останніх (хоча й не досить успішно) до середини XIX ст. діяв дозвільний порядок створення акціонерних товариств, який згодом було замінено на заявницький.

У США акціонерному товариству за континентальним правом відповідає підприємницька (бізнесова) корпорація, що випускає акції. Хоча існує Федеральний Модельний закон «Про підприємницьку корпорацію» 1991 p., що налічує біля 200 статей, однак правове становище цих організацій визначається переважно законодавством штатів. Найбільш відомі Закон штату Нью-Йорк 1963 р. і Закон штату Делавер 1967 р. На підставі останнього організовано понад 30% під-приємницьких корпорацій у країні, що пов'язано з низьким реєстраційним збором, що сплачується в цьому штаті.

Для американської підприємницької корпорації характерні:

· відсутність вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу;

· відсутність вимоги щодо номінальної вартості акцій;

· дворівнева система управління (загальні збори і рада директорів, яка формується не лише з акціонерів і визнається головним органом корпорації);

· заявницький порядок створення на відміну від нормативно-явочного за континентальним правом (за першим досить засновникам надіслати до реєструючого органу заяву та комплект необхідних документів, що вже свідчить про вчинення необхідних дій щодо легалізації підприємницької корпорації як суб'єкта права);

· установчі документи — статут (що подається до реєстру-вального органу) та внутрішній регламент;

· наявність у акціонерів значних прав щодо захисту своїх інтересів: право подання прямих (в інтересах акціонера), непрямих (в інтересах корпорації) та колективних (в інтересах усіх акціонерів, інтереси яких порушено) позовів); право на незгоду з рішеннями органів корпорації, що має досить своєрідний механізм реалізації;

· значний рівень захисту інтересів як явних (відомих корпорації"), так і неявних кредиторів[12].

Деякі автори (Долинська В. В.)[13] відносять започаткування акціонерних товариств у Росії на кінець XVII — початок XVIII ст., коли з'явилася (ще за часів царя Олександра Михайловича, а згодом — Петра І) практика представлення на схвалення уряду проектів створення акціонерних товариств, жоден з яких, однак, не був утілений в життя. Навіть спроби Петра І, який став започатковувати прогресивний досвід західноєвропейських країн, сприяти процесу створення акціонерних товариств шляхом надання відповідних привілеїв купецтву (щодо організації спільної торгівлі компаніями відповідно до Указів від 27 жовтня 1699 p., 27 жовтня 1706 p., 2 березня 1711 p., 8 листопада 1723 р.) не були підтримані купецтвом, на яке цар покладав надії у цій справі.

У дореволюційній Росії перше акціонерне товариство – «Російська у Константинополі торгуюча компанія» – виникло у 1757 р. У Росії у 1861 р. налічувалось 120 АТ (без залізниць) з капіталом 100 млн. руб., в 1881 р. – 635 з капіталом 840 млн. руб., на початку 1917 р. – 2,9 тис. з капіталом 6,7 млрд. руб. Для багатьох акціонерних товариств царської Росії була характерною участь іноземного капіталу. У 1916-1917 рр. в акціонерних товариствах видобувної галузі іноземним монополіям належав 91% капіталу, у металообробній – 42%, у хімічній промисловості – 50%, текстильній – 28%.

Нині акціонерні товариства є основною організаційно-правовою формою капіталістичних підприємств та монополій у всіх сферах економіки розвинених країн. На сучасному етапі розвитку капіталізму АТ є не лише формою централізації вільних капіталів, а й засобом мобілізації збережень населення для перетворення їх у капітал. Цьому сприяє емісія дрібних акцій, а також розподіл акцій серед своїх робітників і службовців[14].

Приміром, у Чехії акціонерне товариство може бути засноване однією або кількома особами як юридичними, так і фізичними. Якщо засновником є фізична особа, АТ має бути засноване не менш як двома засновниками. Кількість акціонерів АТ ніяк не обмежується. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства. Акції можуть бути випущені у документальному або електронному вигляді. Акція може бути оформлена на власника чи на ім’я (статут може обмежити переводимість акцій на ім’я). Можна випускати акції двох видів: прості та пріоритетні (статут товариства може обмежити або скасувати право голосування, пов’язане з пріоритетними акціями). Товариство може також випустити змінні облігації (вартістю, що не перевищує половини вартості статутного фонду) або пріоритетні облігації. Акції АТ можуть продаватися і купуватися на Празькій біржі цінних паперів, якщо вони затверджені для торгівлі на біржі згідно із законом про цінні папери та Правилами ведення торгівлі.

Статутним органом АТ є правління, яке є також уповноваженим господарським керівництвом товариства. До правління АТ мають бути обрані принаймні три члени (за винятком товариства з єдиним акціонером). Члени правління обираються на визначений термін, максимально на п’ять років з можливістю повторного обрання. Іноземні громадяни, які є членами правління АТ, мусять відповідати вимогам, визначеним приписами про проживання іноземців у Чеській Республіці. Правління товариства має скликати принаймні раз на рік загальні збори акціонерів. З деяких питань, що визначені законом (зокрема щодо розподілу прибутку серед акціонерів чи відшкодування збитків), рішення можуть приймати тільки акціонери на загальних зборах товариства. Якщо товариство має лише одного акціонера, загальні збори не проводяться, а права та обов’язки загальних зборів виконує цей акціонер. Спостережна рада АТ має бути обрана і повинна мати принаймні три члени. Термін, на який обирається член спостережної ради товариства, не може бути довше п’яти років. Члени спостережної ради можуть бути обрані повторно. Член спостережної ради не може бути одночасно членом правління, прокуристом або особою, що має право діяти від імені товариства. Якщо товариство має більше 50 працівників, одну третину членів спостережної ради повинні обирати працівники товариства. Спостережна рада має право контролювати діяльність товариства, фінансові та інші документи.

Іноземні фізичні та юридичні особи не мають у Чеській Республіці жодних обмежень щодо володіння майновими частками або акціями комерційних товариств і можуть їх набувати, купувати та продавати аж до 100% розміру частки від статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного товариства. Акції АТ можна купувати довільно, проте акції деяких товариств мають реєстрацію тільки в Центрі цінних паперів (реєстр акцій, які не існують фізично, але їхні іменування і власники обліковуються на рахунках). Власник таких акцій змінюється відповідно до їхнього руху на відповідних рахунках. Покупець цього виду акцій зобов’язаний повідомити Центр цінних паперів про перевищення певної межі частки від статутного фонду товариства, а в разі, якщо він стає власником цього товариства – в обов’язковому порядку запропонувати акціонерам, що ще залишаються, викупити їхні акції[15].

В АТ інвестор може зробити акціонерам пропозицію про взяття під контроль цього товариства у формі публічної пропозиції у тих випадках, коли з пропозиції про взяття випливає бажання інвестора стати власником цього товариства. Термін обов’язковості такої пропозиції не може бути коротшим за чотири тижні і довшим за десять тижнів. При цьому треба дотриматися вимоги однакового підходу до всіх акціонерів. Під час чинності пропозиції інший заявник може запропонувати конкурентну пропозицію, але вона має бути вищою принаймні на 2%. Якщо перший заявник хоче перевищити ціну конкурентної пропозиції, він має запропонувати ціну, вищу на 2%. Пропозиція щодо взяття під контроль товариства, яке має зареєстровані цінні папери, може бути опублікована тільки після попередньої згоди Центру цінних паперів.

У чеському правовому порядку є таке поняття, як «фузія», яка належить до категорії перетворень комерційних підприємств і включає ще поділ товариства, переведення майна на учасника та зміну правової форми товариства. Перетворення товариства є припустимим й у випадках, коли воно перебуває у стадії ліквідації. Фузія може відбуватися або у формі об’єднання (одне з товариств продовжує свою діяльність, інші припиняють своє існування, а їхнє майно та обов’язки переводяться на товариство, що продовжує наступницьку діяльність), або у формі злиття (всі товариства припиняють своє існування, а своє майно переводять на нове товариство, що виникає і продовжує наступницьку діяльність). Фузія відбувається на підставі спеціальної угоди, яку завчасно мусять ухвалити загальні збори. Її ключовим пунктом є встановлення мінових співвідношень акцій або комерційних паїв, а також інші аспекти майнового врегулювання після фузії. Фузувати можуть і товариства, які мають відмінну правову форму, причому, в ній можуть взяти участь більш як два товариства.

Переведення майна на учасника є також правовою формою перетворення товариства, за якої акціонер або учасник, що є чеською юридичною особою і володіє часткою, більшою, ніж 95% від статутного фонду товариства, може за передумови згоди загальних зборів перевести майно цього товариства на себе, при цьому він зобов’язаний справедливо компенсувати всім іншим дрібним акціонерам їхні майнові частки. На загальних зборах, які приймають про це рішення, цей мажоритарний акціонер не має права голосувати. Чеський правовий порядок також надає можливість такого перетворення юридичної форми товариства, при якому товариство, не припиняючи свого існування, змінює тільки свої внутрішні юридичні відносини та устрій.

Інтереси акціонерів, які перебувають у меншості, у випадку фузії охороняються інститутом завчасного інформаційного обов’язку товариства, а також тим, що більшість таких операцій потребують експертизи незалежного експерта, з якої ясно випливатиме, що стосовно цих акціонерів параметри операції, насамперед її ціна, є справедливими. Фузія регулюється у Чехії також деякими спеціальними законними оформленнями. Наприклад, для того щоб у банківській або страховій справі угода про фузію банку чи страхового товариства набула чинності, треба отримати попередній дозвіл національного банку та міністерства фінансів[16].

Аналізуючи історію становлення акціонерних товариств в Росії та України, необхідно відзначити, що сама ідея корпоративних об'єднань проникала в Росію із західноєвропейських країн. Весь подальший процес її засвоєння і практичної реалізації відбувався під впливом західноєвропейського законодавства і ділової практики.

Окремі згадки про відносини, що можуть нагадувати товариства, можна знайти в російських правових пам'ятках кінця XVII ст. Так, наприклад, в першій половині XVII ст. в застрахані функціонувало товариство, що нараховувало 14 осіб, а його оборотний капітал складав 7 тис. рублів. Держава постійно підтримувала перші російські компанії шляхом надання їм пільг та привілеїв.

Практичний інтерес до створення корпоративних об'єднань з'явився вперше в кінці XVII ст. не серед підприємців а, як і в Німеччині, в урядових колах.

Справжній же інтерес до створення таких об'єднань виникає в часи Петра І. Після повернення його із Західної Європи було видано перший законодавчий акт, що стосувався корпорацій, — Указ від 27 жовтня 1699 p., згідно з яким купцям пропонувалося організовувати, торгові компанії, що сприяли поповненню державної казни. Ніякої конкретизації цієї пропозиції в Указі не було. В аналогічних Указах від 27 жовтня 1706 р. і 2 березня 1711 р. повторюється та ж сама загальна думка про необхідність створення в Росії торгових компаній на зразок західноєвропейських. Будь-яких практичних наслідків ці укази не мали.

Перше ж реальне корпоративне об'єднання виникло в 1757 р. Це була Російська Константинопольська компанія. У 1758 р. було створено Компанію Перського торгу, у 1762 р. — Акціонерний емісійний банк, у 1798 р. — Російсько-американську компанію. Так поступово в Росії починають виникати акціонерні товариства, що створювалися в дозвільному порядку, тобто за рішенням уряду, який і визначав основні привілеї кожної компанії, її статутний капітал, кількість акцій тощо.

Проблеми управління цими товариствами, порядок прийняття рішень тощо регулювалися в кожному окремому випадку довільно за розсудом самих засновників товариства, в той час як в країнах Європи саме ці питання стояли на першому місці.

На початку XIX ст. з'являються перші акти органів влади, які можна вже називати акціонерним законодавством. Це Указ від 6 вересня 1805 р. (виданий у зв'язку з банкрутством Петербурзької суднобудівної компанії), який чітко роз'яснював суть обмеженої відповідальності, а також Маніфест царя Олександра І від 1 січня 1807 р. «О дарованных купечеству новых выгодах, отличиях, преимуществах и новых способах к распространению и усилению торговых предприятий», який містив прямі рекомендації з організації акціонерних товариств. В такі товариства пропонувалося допускати представників всіх суспільних станів. Розглядалося два їх види: повні товариства та товариства на вірі (подібні до командитних товариств Західної Європи).

В подальшому законодавство, яким регламентувалась діяльність AT, змінювалося незначно, оскільки в Торговельний Статут (1893 р.) увійшли в основному положення Маніфесту 1807 р. У 1805 і 1807 роках вийшло ще декілька постанов стосовно акціонерних компаній, які не містили ніяких принципово нових положень.

До цього часу належить виникнення акціонерних об'єднань і в Україні. Так, в 1830 р. імператор Микола І затвердив положення Комітету Міністрів «Про заснування в Малоросії компанії для виробництва цукру із буряка». Заснована компанія займалася виключно виробництвом цукру та реалізовувала свою продукцію на ярмарках при обов'язковій виплаті «гільдійських повинностей», виступаючи як єдиний купець. Було розроблено проект Правил (прообраз Статуту) управління справами Малоросійської компанії. Згідно з ними справами компанії керували загальні збори акціонерів[17].

Нагадаємо, що в ХІХ ст. існували різні терміни для визначення організаційних форм корпоративних об'єднань: «акціонерна компанія», «компанія на акціях», «товариство по участкам».

Одночасно з Правилами (проектом Правил) стверджувався Проект умов між акціонерами. Компанія створювалася строком на років і раніше закінчення цього терміну (то з акціонерів не мав права вимагати пояснення з каси компанії внесеної ним частки капіталу. Право голосу надавалось ще тим, хто володів чотирма акціями і більше. Одне із основних правил сучасного інституту акціонерних товариств — належність кількості голосів від кількості внесеного капіталу — не передбачалося. У разі виникнення збитків акціонери несли відповідальність «только соразмерно суммам, ими внесенным, и ни в коем случае не подвергающиеся ответственности за всё то, что превышает вышеозначенную сумму». Найважливіший принцип акціонерного права — обмежена відповідальність учасників — поставо стає нормою в умовах Росії та України. На подальший розвиток акціонерного законодавства негативно впливала відсутність зальної законодавчої бази. Саме ця обставина, також розвиток економіки сприяли розробник) нового закону про акціонерні товариства.

Спробою більш детального законодавчого регулювання створення та діяльності AT став ікон від 6 грудня 1836 р. «Положение о комисиях на акции» Він був основою акціонерко законодавства Росії та відповідно Україні, що діяв фактично до 1917 р. і мав велике значення для розвитку акціонерних товариств. Згідно з цим Законом під «товариствами по участкам» або «компанією на акціях» (і поняття остаточно стали тотожними пошто «акціонерне товариство») малося на базі об'єднання певної кількості приватних спадів певного та однакового розміру в один загальний складочний капітал. Можна вважати, що дане визначення місти-І основні принципи сучасного інституту піонерного товариства, а саме: єдиний розмір вкладу, що припадає на акцію; приватний, не публічний характер правової конструкції; наявність єдиної юридичної особи; постійний, а не змінний капітал; обмежена відповідальність учасників за зобов'язаннями товариства.

Жодна з акціонерних компаній не могла бути створена без особливого дозволу уряду, кий видавався в кожному окремому випадку вищим державним органом, тому статут AT являв собою акт, затверджений державою. Там дозвіл заснувати акціонерну компанію вважався свого роду привілеєм, оскільки могли бути зареєстровані лише ті компанії, які були визнані корисними. Згідно з Законом 1836 р. компанії поділялися на такі, що потребують особливих технічних витрат і вкладень (компанії залізничного транспорту, водопровідні тощо), та такі, що не потребують подібних витрат, і отримання прибутку яких починається негайно після створення «складочного капіталу» (страхові компанії). Отримати привілей від держави у вигляді монополії могли лише компанії першого типу, інші ж могли розраховувати лише на тимчасові пільги. Крім того, встановлювався перелік факторів, що обмежували можливість заснування компаній.

Досить детально регламентувалися такі питання, як розмір капіталу, необхідного для заснування компанії; розподіл його на акції, спосіб оплати капіталу; чітко визначалась обмежена відповідальність, а також вказувалася межа вартості акцій. Передбачалися жорсткі вимоги для підписки на акції та внесення вкладів. Дозволявся випуск лише іменних акцій, випуск акцій на пред'явника заборонявся.

Аналіз акціонерного права першої половини XIX ст. дозволяє виявити схожість з ситуацією, що спостерігається в Росії чи Україні сьогодні, коли при використанні акціонерної форми підприємницької діяльності після тривалого періоду тотальної державної власності повторюються ті ж помилки, які можна бачити після прийняття зазначеного вище Закону 1836 р.

Подальші намагання держави впорядкувати діяльність акціонерних товариств не дали помітного ефекту — багатий досвід західноєвропейських країн не був використаний на практиці. Так, якщо в Західній Європі надавали великого значення забезпеченню статутного капіталу, то в Росії ж більшість компаній створювалася на пустому місці й внаслідок цього з'явилося багато фіктивних AT[18].

В практиці діяльності російських акціонерних товариств досить поширеною була участь державних службовців в органах управління AT. Так, наприклад, у 80-ті pp. XIX ст. 225 чиновників Міністерства фінансів займали 251 посаду в AT, в тому числі 13 посад голів правлінь та директорів. А з 1006 інженерів шляхів сполучення 370 служили в приватних AT. Тому прийнятим 14 липня 1884 р. Указом Сенату було обмежене коло осіб, яким дозволялося брати участь в діяльності акціонерних товариств. Зокрема, заборонялося суміщати керівництво справами компанії і державну службу «для членів перших трьох класів та ряду керівних посад».

В 1901 р. було затверджено Положення Комітету Міністрів щодо загальних зборів акціонерних компаній, а також управління ними. Згідно з цим документом термін скликання їх скорочувався до трьох тижнів з моменту повідомлення; спрощувався процес оформлення прав власників іменних акцій на участь в загальних зборах; знижувався кворум первинних зборів акціонерів.

В 1905 р. загальне керівництво діяльністю акціонерних товариств перейшло в створене Міністерство торгівлі та промисловості, до складу якого входило акціонерне відділення, яке до лютого 1917 р. розглядало проекти статутів торговельно-промислових акціонерних товариств та мало важливу роль в розробленні акціонерної політики Російської імперії, оскільки саме це міністерство визначало вимоги по дотриманню законодавства.

По суті, від Закону 1836 р. так і не вдалося відійти, хоча спроби це зробити були і в 1859-1867 pp., і в 1871-1873 pp., коли розроблявся проект нового акціонерного закону. Проект закону 1896 p., як і попередні, не був прийнятий. В 1905, 1910, 1911 роки були спроби змінити акціонерне законодавство; в 1913 р. схвалено Радою Міністрів та представлено для обговорення в Державну Думу проект Цивільного кодексу Російської імперії.

На початку XX ст. приймаються такі нормативні акти, як Торговий статут (1903 p.), Зведення цивільних законів (1910 p.), Статут промисловості (1913 p.), Кредитний статут (1914 p.), Статут залізниць та ін. Всі ці документи увійшли в загальне Зведення законів, яке потім поповнювалося новими нормативними актами, зокрема Зведеним статутом акціонерного товариства.

Після 1917 р. господарські відносини в Росії суттєво змінилися — їх основою все більше ставали плановість та державне регулювання. Після лютневої революції Тимчасовий уряд прийняв рішення, згідно з яким міністр торгівлі та промисловості мав право затверджувати статути нових AT. Крім того, цим рішенням скасовувалися всі законодавчі акти Російської імперії, що обмежували діяльність акціонерних товариств. З червня 1918 р. у зв'язку із початком процесу націоналізації нові акціонерні товариства більше не засновувалися[19].

В березні 1921 р. було проголошено перехід до нової економічної політики, і саме з цього часу можна говорити про відродження акціонерної справи. 15 лютого 1922 р. при Раді праці та оборони РРСФР організовується комісія у справах змішаних товариств. її обов'язком, зокрема, було розгляд пропозицій щодо створення акціонерних товариств всіх видів.

Декретом РНК від 4 квітня 1922 р. «Про заснування Головного комітету в справах концесій і акціонерних товариств» передбачався порядок затвердження статутів AT за умови попереднього розгляду їх урядом або даним комітетом, а згідно з постановою ВЦВК від 22 травня 1922 р. «Про основні приватні майнові паї» громадянам дозволялося створювати акціонерні товариства. В ці ж роки набувають чинності Цивільні кодекси радянських республік, що регламентували також і діяльність акціонерних товариств.

Спроби поєднувати в 20-ті pp. централізовані й децентралізовані тенденції в народному господарстві призвели до відродження акціонерних товариств. Пайовиками їх почали виступати підприємства дочірнього типу, значна кількість цих товариств була чисто державними об'єднаннями.

Законодавство 20-х років розрізняло два типи товариств: товариство осіб (повне товариство) і товариство капіталів (акціонерне товариство). Перекручення юридичної суті господарського товариства (з привнесенням у його діяльність тенденцій плановості та держаної власності) торкнулося не тільки акціонерних товариств, а й простих товариств, створених з окремих осіб.

Так, з лютого 1926 р. державним підприємствам дозволялося брати участь в повних товариствах за умови відповідності їх цілей статутним цілям підприємства.

17 серпня 1927 р. було прийнято Положення про акціонерні товариства, яке детально регулювало діяльність останніх та діяло протягом 30 років. Відповідно до цього Положення акціонерне (або пайове) товариство — це юридична особа, що діє згідно з особливим статутом із статутним (засновницьким) капіталом, який розділено на певну кількість рівних частин — акцій. Акціонери не відповідали за зобов'язаннями акціонерного товариства, а воно не відповідало за зобов'язаннями останніх. Оскільки AT визначалося як вид юридичної особи, то в результаті цього особливого значення надається статуту як основному документу, що передбачає внутрішню структуру товариства та його зовнішнє становище.

У Положенні 1927 р. поняття «акціонерне товариство» та «пайове товариство»; «акція» і «пай»; «акціонер» і «пайщик»; «статутний капітал» та «основний капітал» визнавалися рівнозначними, тобто відмінності між акціонерним товариством та товариством на паях не виділялися. Крім того, ним передбачалося, що акціонерне товариство може бути засновано лише для здійснення певної господарської діяльності — цей принцип спеціальної правоздатності AT залишався незмінним і в радянський період. Акціонерні товариства поділялися на державні, змішані та приватні, виходячи із форми власності внесків його учасників. Дане товариство повинно було мати не менше трьох засновників, для державних акціонерних товариств обов'язковим мінімумом було двоє засновників. Процес створення їх був громіздким та досить тривалим.

Зазначене вище Положення остаточно вирішило питання про юридичну природу державних акціонерних товариств. В ньому прямо вказувалося, що державні акціонерні товариства мають своєю метою не формування капіталу, а просто господарську діяльність. Акції цих товариств не продавалися на біржі, не переходили з рук в руки як товар, а виконували функцію простих паїв, що об'єднували окремих суб'єктів. Крім того, прямо зазначалося, що і державні, і змішані акціонерні товариства є такими лише за формою, а по суті вони мають всі основі риси державного підприємства. Змішані акціонерні товариства при цьому розглядалися як перехідна форма до державних AT[20].

В 30-ті роки колективні договори були, мабуть, єдиною формою корпоративного регулювання, але з 1936 р. зникли і вони, все, що стосується трудових відносин, визначалося в централізованому порядку. Для 40-х та 50-х років була властива тенденція посилення державного планування, а деяка децентралізація управління на початку 60-х років практично не знайшла відображення в нормативних актах[21].

Основи цивільного законодавства Союзу СРСР та союзних республік, прийняті у 1961 р. (набрали чинності з 1 червня 1962 p.), а також прийняті на їх основі Цивільні кодекси союзних республік не містили регламентації видів юридичних осіб та товариств. Акціонерне товариство як організаційна форма та вид юридичної особи не бралося до уваги цими документами та не регулювалося. Регламентації підлягав лише договір про сумісну діяльність, а також діяльність кооперативів, колгоспів, артілей.

Економічна реформа 1965 р., в центрі якої була ідея розвитку ініціативи і самостійності підприємств, відкрила шлях до використання корпоративних норм.

Реальні зміни почалися лише в 1985 р. Розширення ініціативи і самостійності підприємств стали пріоритетними завданнями. Однак оскільки державна власність і централізована система міністерств продовжували існувати, то період т. зв. «перебудови» фактично нічого не дав для акціонерного права, для розвитку якого необхідний був перехід до реальних ринкових відносин.

Починаючи з січня 1988 р. розвивається модель державного соціалістичного акціонерного підприємства, згідно з якою державні підприємства випускали акції трудових колективів та підприємств. По суті підприємство, залишаючись державним, випускало цінні папери з метою залучення додаткових коштів та розповсюджувало їх або між членами свого трудового колективу, або серед інших підприємств та організацій. Власнику акцій відкривався окремий рахунок в банку та нараховувалися дивіденди; самі ж вклади забиралися працівником лише при звільненні. В даній організаційній формі (вона була закріплена 15 жовтня 1988 р. постановою Ради Міністрів СРСР «Про випуск підприємствами та організаціями цінних паперів») термін «акція» не відповідав своєму призначенню, оскільки цінні папери, що не надавали їх власнику права участі в управлінні, а лише можливість отримання змінного відсотку, скоріше можуть бути названі «облігацією із змінним відсотком».

На початку 90-х років законодавство СРСР знову повернулося до класичної акціонерної форми суб'єктів господарської діяльності. Постановою Ради Міністрів СРСР від 19 червня 1990 р. «Про затвердження Положення про акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю та Положення про цінні папери» конструкцію «акціонерне товариство» було повернуто в систему цивільного права СРСР.

Згідно з названим вище Положенням акціонерними товариствами визнавалися організації, створені за взаємною угодою між юридичними особами та громадянами з метою здійснення господарської діяльності шляхом об'єднання їх (юридичних осіб та громадян) вкладів; організації мали статутний фонд, розділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. До складу акціонерного товариства могло входити не менше двох учасників, при цьому саме AT мало право бути учасником іншого акціонерного товариства. Положення розкривало поняття «акція», вказуючи на сукупність прав і обов'язків акціонерів. Положення про цінні папери, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 19 червня 1990 p., визначало «акцію» як цінний папір. При цьому зазначалося, що допускається випуск таких категорій акцій: акції трудового колективу, акції підприємства, акції акціонерного товариства[22].

Завершуючи огляд історії розвитку акціонерних товариств та акціонерного права, необхідно відзначити, що корпоративне право в Україні чи Росії, з одного боку, та в західних країнах, з іншого, розвивається в різних, навіть протилежних напрямах. В промислово розвинених країнах приватне право має загальну тенденцію до звуження, в той час як загальний масив його норм там розширюється.

Подібно до тенденцій розвитку корпоративного права, різними є тенденції розвитку господарських товариств у вітчизняних умовах та в західних країнах. І якщо на Заході відбувається процес укрупнення господарських товариств, то в наших умовах великі господарські товариства не раз продемонстрували свою неефективність і доцільним є поділ їх на дрібніші товариства[23].

Розділ 2. Загальні засади створення акціонерного товариства

2.1.Правове регулювання створення акціонерного товариства за чинним законодавством

Нещодавно Верховною Радою України прийняті Господарський та новий Цивільний кодекси України, які передбачають зі вступом в дію урегулювання низки існуючих практичних проблем. Більш широке регулювання передбачається в рамках спеціального Закону України “Про акціонерні товариства”. Однак, як вбачається, передбачене прийнятими кодексами і законом регулювання не забезпечує повного вирішення існуючих практичних проблем, закладені в кодексах основи правового регулювання потребують подальшого розвитку. Це свідчить про необхідність подальших наукових розробок.

Акціонерні товариства можуть створюватися шляхом заснування і шляхом реорганізації.

У світовій практиці застосовується 2 способи створення акціонерних товариств шляхом заснування:

а) з використанням підписки на акції (Франція та ін.);

б) шляхом розподілу акцій між засновниками (Німеччина, Російська Федерація та ін.).

В Україні за Законом «Про господарські товариства» передбачено застосування двох способів: першого (шляхом підписки) — для відкритих акціонерних товариств; другого — (шляхом розподілу акцій між засновниками) — при створенні закритих акціонерних товариств[24].

Хоча порядки створення акціонерних товариств різні, однак існують загальні засади при започаткуванні цих товариств у процесі їх заснування, що передбачають наявність таких етапів:

визначення засновників, тобто осіб, що ініціюють створення акціонерного товариства та беруть на себе обов'язки щодо здійснення відповідних підготовчих дій, а також укладення між цими особами договору, що у світовій практиці іменується по-різному: установчим (українське законодавство) або договором про створення акціонерного товариства (Російська Федерація, Німеччина);

публікація повідомлення про намір засновників створити акціонерне товариство певних параметрів;

проведення засновниками відповідних підготовчих дій щодо створення акціонерного товариства (ці дії дещо різняться від виду товариства — відкрите чи закрите, тобто способу утворення товариства — шляхом підписки на акції чи шляхом розподілу акцій між засновниками), в т. ч. початок формування майнової бази майбутнього акціонерного товариства відповідно до встановлених законодавством вимог щодо її розміру на певну дату (частіше, до початку проведення установчих зборів);

у разі успішно проведених підготовчих дій скликаються установчі збори, на яких приймається рішення про створення акціонерного товариства, затверджується його статут, формуються органи товариства та вирішуються інші питання;

державна реєстрація товариства (за умови прийняття установчими зборами позитивного рішення про його створення)[25].

Створення акціонерних товариств шляхом реорганізації включає такі основні етапи:

визначення господарської організації (господарських організацій), у процесі реорганізації якої має виникнути нове акціонерне товариство;

вибір способу реорганізації (поділ, виділення, злиття, приєднання, перетворення) і прийняття про це рішення компетентним органом (органами): власником майна — щодо унітарного підприємства або загальними зборами товариства/кооперативу — щодо організацій корпоративного типу;

виконання підготовчих дій, які різняться від способу реорганізації організаційно-правових форм учасників реорганізації (підписання угоди між учасниками реорганізації у формі злиття або приєднання; затвердження розподільчого балансу у разі реорганізації шляхом виділення або поділу; здійснення розрахунків (викуп акцій, часток, паїв) з учасниками господарських організацій корпоративного типу, що беруть участь у реорганізації, якщо ці учасники голосували проти реорганізації;

затвердження статуту акціонерного товариства, що створюється в процесі реорганізації, обрання органів товариства;

державна реєстрація новоствореного товариства і відповідно — анулювання державної реєстрації господарських організацій, що припинили своє існування в результаті реорганізації[26].

2.2.Суб’єкти права на створення акціонерного товариства

Засновниками та учасниками акціонерного товариства є фізичні та юридичні особи, які згідно із ст. 2 Закону «Про підприємництво» та іншими законодавчими актами можуть бути суб'єктами підприємницької діяльності. Стосовно акціонерних товариств їх коло визначене статтями 3 і 26 Закону «Про господарські товариства». Стаття 26 спеціально визначає функції засновників і тим самим відмежовує цих осіб від учасників.

Засновниками є особи, які виконують передбачені законом дії щодо заснування товариства. Основна особливість їхнього правового статусу полягає в тому, що вони несуть відповідальність як перед тими, хто підписався на акції, так і перед третіми особами за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації товариства.

Учасники — це особи, які виконують обов'язки підписчиків на акції перед товариством засновників та акціонерів перед акціонерним товариством.

Громадяни України можуть бути засновниками та учасниками акціонерних товариств згідно з правилом «крім випадків, передбачених законодавчими актами України», тобто, якщо вони не мають обмежень підприємницької правосуб'єктності згідно із ст. 2 Закону «Про підприємництво», ст. 16 Закону «Про державну службу» та ін.

Згідно із зазначеним правилом засновниками та учасниками акціонерних товариств можуть бути особи без громадянства; стосовно іноземних громадян діє Закон України «Про режим іноземного інвестування» та інше законодавство про іноземні інвестиції[27].

Недержавні юридичні особи можуть бути засновниками акціонерних товариств практично без обмежень, якщо їхніми статутами (положеннями) не встановлено заборони займатися підприємницькою діяльністю.

Державні юридичні особи (установи, організації) можуть бути засновниками й учасниками, акціонерних товариств за принципом «кому дозволено» («дозвільний принцип»). Засновниками акціонерних товариств, по-перше, дозволено бути підвідомчим Кабінету Міністрів України міністерствам, державним комітетам, іншим центральним органам державної виконавчої влади, які уповноважені управляти майном загальнодержавної власності. По-друге, це обласні державні адміністрації, які можуть бути засновниками акціонерних товариств (з боку власника) на базі комунальної власності. По-третє, держателями акцій, які є державною" власністю, визначено органи приватизації — Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва.

Державні підприємства відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених з участю державних підприємств» безпосередньо не можуть бути засновниками акціонерних товариств (крім банків).

Іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками товариств нарівні з українськими юридичними особами (відповідно до законодавства про іноземні інвестиції).

Створення акціонерного товариства покладається на засновників, які мають у зв'язку з цим спеціальну засновницьку компетенцію (ст. 26, 30, 31, 35 Закону «Про господарські товариства»). Процес створення акціонерного товариства — це ряд послідовних стадій, передбачених законом.

Перша стадія передбачає заснування фізичними та/або юридичними особами простого товариства для створення акціонерного товариства. Це суб'єкт права, який не має прав юридичної особи. Товариство виникає і діє у формі договору про сумісну діяльність щодо створення акціонерного товариства. Договір укладають засновники товариства в письмовій формі. Змістом договору є розподіл функцій сторін щодо заснування акціонерного товариства, тому в ньому обов'язково визначаються склад засновників, порядок і строки здійснення ними відповідних засновницьких процедур, обсяги відповідальності кожного засновника перед передплатниками на акції і третіми особами. У договорі доцільно визначити кількість акцій, яку купує кожний засновник (відповідно до закону засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду строком не менше двох років). У цьому разі відповідальність засновника визначається пропорційно кількості його акцій. За зобов'язаннями, що виникають до реєстрації товариства, засновники відповідають солідарно, тобто незалежно від того, як їх відповідальність врегульована договором[28].

2.3.Установчі документи акціонерного товариства

Існують різні підходи у визначенні поняття установчих документів. У діючому законодавстві вони визначені як документи, на підставі яких акціонерне товариство створюється і діє. Згідно іншому підходу установчими є тільки ті документи, на підставі яких товариство діє, а документи про створення товариства установчими не визнаються.

Ми притримуємося позиції, згідно якій створення і діяльність товариства є взаємопов’язаними актами і мають певну єдність – без створення нема діяльності, без діяльності недійсне створення. Це свідчить також про єдність документів, що оформлюють створення і діяльність товариства, вимагає затвердження відносин по створенню і діяльності або в одному установчому документі, або в комплекті документів, що являють собою єдине ціле – установчих.

Установчий документ (установчі документи) — це документ (або сукупності документів), що посвідчує створення та правовий статус акціонерного товариства, і відзначає необхідність враховувати це у правовому регулюванні складу та змісту установчих документів.

Згідно діючому законодавству до складу установчих документів акціонерних товариств входять: установчий договір, а в акціонерних товариствах, створюваних у процесі корпоратизації і приватизації – рішення про створення товариства; статут; протокол установчих зборів. За змістом установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників і учасників, інші відомості, перелічені у статтях 4 та 37 Закону України від 19.09.1991р. “Про господарські товариства”.

Існують недоліки діючого законодавства, яке не розмежовує вимоги до змісту окремих установчих документів, не встановлює обов’язкових реквізитів того чи іншого документа. Це викликає труднощі на практиці, призводить до невиправданого звуження змісту установчого договору чи, навпаки, дублювання норм установчого договору та статуту, можливих колізій та ін.

Наслідком недосконалого регулювання змісту установчого договору і статуту стало віднесення до установчих документів змінами до ст.8 Закону України “Про підприємництво” також протоколу установчих зборів. Дане законодавче рішення зумовлювалося необхідністю заповнити вакуум, створений сформованим уявленням про зміст установчого договору як договору між ініціаторами створення акціонерного товариства, що припиняє свою дію після реєстрації товариства, з одного боку, і статуту товариства, що діє з моменту створення товариства, з іншого. У результаті рішення про створення товариства і ряд інших питань, що вирішуються на установчих зборах, не потрапляли ні до змісту установчого договору, ні до змісту статуту. Внесення вказаних змін до ст.8 Закону “Про підприємництво” забезпечувало потребу повного охоплення установчими документами правових зв’язків, що виникають на стадії заснування товариства, однак залишало певний простір для критики – до реєстрації має представлятися не процедурний документ, який відображає характер подій, що відбуваються на установчих зборах, а випрацюване його учасниками рішення[29].

У прийнятому Господарському кодексі, так само як і в прийнятому Цивільному кодексі протокол установчих зборів не названий у складі установчих документів акціонерного товариства. Але визнання у кодексах єдиним установчим документом акціонерного товариства статуту тягне за собою протилежні складнощі: рішення про створення товариства може взагалі залишитися поза державної реєстрації.

Не зважаючи на те, що законодавство визначає правовідносини між засновниками і передплатниками на акції як договірні, питання про договірну основу виникнення акціонерного товариства у літературі залишається спірним. На думку низки дослідників, акціонерні товариства, на відміну від інших господарських товариств, не мають договірної основи виникнення.

Слід погодитися з думкою, що правовідносини в рамках діючого акціонерного товариства будуються на основі корпоративних принципів і є корпоративними. Однак помилковим було б стверджувати, що корпоративним відносинам в акціонерному товаристві, створеному шляхом відкритої підписки на акції або розподілу акцій серед засновників, не передувала багатостороння угода. Даний висновок відповідає позиції вищої судової інстанції у господарських спорах, що вказує на необхідність виводити порядок укладання установчого договору з загальних правил про порядок укладання і виконання угод і зобов'язань (див. п.1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.09.1996 р. "Про деякі питання практики розгляду спорів, пов'язаних зі створенням, реорганізацією і ліквідацією підприємств").

Визнання договірної основи створення та діяльності акціонерного товариства в його традиційній формі як колективного господарюючого суб’єкта має важливе практичне значення. Воно складає теоретичну базу для розробки таких інститутів у публічно-правовому регулюванні статусу акціонерних товариств, як право на незгоду, обов'язок викупу акцій у разі реорганізації та ін.

На підставі проведеного аналізу характеру правовідносин, що складаються при створенні акціонерного товариства, а також існуючих проблем правового регулювання ми дійшли висновку, що при визначенні правової природи установчого договору слід застосовувати системний підхід та охоплювати всю сукупність правовідносин, що складаються.

Аналіз відносин, що складаються в процесі створення акціонерного товариства, показує, що процес укладання установчого договору акціонерного товариства включає кілька стадій. Першою є стадію укладання попередніх договорів, які направлені на створення товариства (договору між засновниками про створення товариства, інших договорів у його виконання, для відкритих акціонерних товариств – також договорів підписки). Наступною є стадія укладання багатосторонньої угоди, що укладається на установчих зборах між особами, що приймають участь у заснуванні товариства, про схвалення попередніх договорів, створення акціонерного товариства і визначення його правового статусу. Заключною є стадія державної реєстрації товариства. Установчий договір вступає в дію з моменту державної реєстрації, оскільки без державної реєстрації рішення про створення товариства з правами юридичної особи є недійсним [30].

Помилковість трактування установчого договору як договору про спільну діяльність по створенню акціонерного товариства, що після створення товариства припиняє свою дію. Збереження дії установчого договору після державної реєстрації необхідне для забезпечення виконання обов’язку засновників і учасників товариства по повній оплаті акцій, обов’язку не розголошувати конфіденційну інформацію про ті чи інші питання створення акціонерного товариства. Після державної реєстрації товариства може виникнути необхідність внесення змін в установчий договір з приводу зміни порядку оплати акцій (не коштами, а майном) та ін. Тим більш не виправданою є точка зору, згідно з якою установчий договір прирівнюється до договору про спільну діяльність засновників, що є ініціаторами створення товариства, адже останній є лише першим кроком на шляху укладання установчого договору.

Установчий договір є нормативним договором двох і більше суб’єктів про встановлення прав і обов’язків як загальних правил поведінки на майбутній час для невизначеного кола осіб, додатково уточнюючи ту особливість, що він укладається з урахуванням законодавчих норм і підлягає державній реєстрації, а також те, що з нього виникає внутрішньогосподарське зобов’язання, яке опосередковує комплекс майнових і організаційних відносин. Це дозволяє розцінювати установчі документи, в яких він закріплений, як локальні нормативні акти, склад і зміст котрих залежить від ступеню публічно-правового регулювання статусу товариства та визначається їх функціональним призначенням. Існує відмінність поняття установчого договору як угоди і як локального нормативного акту, де останній є лиш одним із установчих документів, у яких знаходить своє закріплення угода. Наведене може розглядатися як свідоцтво подвійної природи установчого договору як угоди і локального нормативного акту. З даного питання є розбіжності в окремих статтях прийнятих Господарського і Цивільного кодексів.

Отже, ідентична правова природа установчих документів (незалежно від їх складу), які є документальним оформленням досягнутої на установчих зборах угоди про створення товариства та особливості його правового статусу – установчого договору.

Визнання у правовій природі статуту такої її складової, як договірна, може бути розцінене як дискусійне з тієї точки зору, що зміст статутів акціонерних товариств на сучасному етапі в значній мірі піддається публічно-правовому регулюванню. Широка розповсюдженість акціонерних товариств та особливості їхньої організації вимагають визначення різноманітних сторін статусу акціонерного товариства в законі. Як наслідок, установчі документи наповнюються нормами публічно-правового регулювання, але залишається і певний простір для договірного врегулювання тих чи інших питань.

Публічно-правові особливості статусу акціонерного товариства показують невиправданість традиційного трактування статуту суто як договору між засновниками. З іншого боку, невиправдане трактування статуту як корпоративного нормативного акту, позбавленого елементу договірної природи.

Оформлені установчим договором про створення акціонерного товариства і після державної реєстрації останнього правовідносини засновників і учасників товариства набувають корпоративного характеру, а установчий договір і статут юридичної сили корпоративного нормативно-правового акту. Законодавча вимога про державну реєстрацію установчих документів, складених з урахуванням існуючого законодавчого регулювання, свідчить про їх змішану правову природу: установчі документи поєднують у собі елементи договірної і публічно-правової природи, що забезпечує їх кваліфікацію як локально-правових актів комплексного характеру[31].

Оцінка установчого договору як корпоративного нормативно-правового акту дозволяє встановити корпоративні принципи внесення змін в установчий договір, а також його розірвання (більшістю голосів). Присутність договірного елементу у правовій природі цього документа вимагає збереження доцільного обсягу гарантій прав засновників і учасників акціонерного товариства у випадку істотних змін у його правовому статусі, що закріплюється установчими документами в межах законодавчого регулювання. Необхідний мінімум таких гарантій складає право акціонерів на незгоду у випадку внесення змін в установчі документи, якщо це істотно змінює права акціонера. З урахуванням публічних інтересів, дане право має сполучатись із встановленням законодавчого регулювання щодо меж викупу акцій. Гарантії для засновників від змін в установчих документах щодо їх правового статусу повинні забезпечуватись законом. Дисертант підкреслює доцільність використання німецького досвіду, згідно якому умови про пільги засновникам, встановлені при заснуванні, не можуть змінюватися протягом досить тривалого часу.

Стосовно одноосібних акціонерних товариств (за діючим законодавством – державних акціонерних товариств, в яких всі акції належать державі) в роботі відзначається, що ця нетрадиційна форма акціонерного товариства сформувалась на сучасному етапі як виняток із загального правила організації акціонерного товариства як колективного суб‘єкта господарювання для організаційно-правового забезпечення переливу капіталу в багатоукладній економіці. Вона позначена певним ступенем умовності її правової характеристики як товариства, яке за статусом максимально, наскільки це дозволяють особливості одноосібного товариства, наближена до традиційної форми. Установчі документи нетрадиційного одноосібного акціонерного товариства являють собою корпоративно-правові акти комплексного характеру, які сполучають у собі елементи приватноправового та публічно-правового регулювання і встановлюють порядок організаційно оформленої діяльності засновника (учасника) одноосібного корпоративного суб’єкта господарювання. На перетворення одноосібного акціонерного товариства у традиційне мають розповсюджуватися правила, передбачені для заснування, установчі документи в їх новій редакції вступати в дію у загальному порядку – з моменту державної реєстрації.

Сполучення в правовій природі установчого договору елементів приватноправового та публічного-правового характеру свідчить на користь трактування установчого договору як господарсько-правового акту[32].

У літературі висловлюється думка, що установчий договір є різновидом цивільно-правового договору. Така постановка питання викликає заперечення як з вищенаведених, так і з наступних причин. Установчий договір має не тільки відзначений авторами майновий характер, але також корпоративний характер, регулює не тільки майнові відносини, що складаються між акціонерами і товариством, але й організаційно-управлінські відносини, що складаються в процесі функціонування товариства. Ці відносини взаємообумовлені і нерозривні, оскільки не можуть існувати самостійно. Через це вимагають системного підходу при їхньому регулюванні в рамках господарського права, що забезпечує комплексний підхід у регулюванні горизонтальних і вертикальних внутрішньогосподарських відносин.

Окрім того, у визначенні правової природи установчого договору акціонерних товариств слід враховувати високий ступінь публічності в їх організації та діяльності. У зарубіжних країнах він пояснюється, як правило, залученням значної кількості передплатників на акції. Це позначається у тому числі на назві акціонерного товариства, створеного шляхом відкритої підписки на акції – воно вважається публічним акціонерним товариством або публічною компанією. У країнах на пострадянському просторі ступінь публічності акціонерних товариств підвищується тим, що вони створені в процесі приватизації державного майна. Високий ступінь публічності став підставою для віднесення їх окремими вченими до суб’єктів публічного права. Ми ж приєднуємося до існуючої думки про те, що тут сполучаються елементи приватноправового і публічно-правового регулювання. Необхідне державне регулювання процесів створення та діяльності акціонерних товариств для забезпечення їх ефективного функціонування та ефективності економіки в цілому. Високий ступінь публічності в діяльності акціонерних товариств вимагає значного обсягу публічно-правового регулювання в даній сфері за збереження необхідного і достатнього обсягу регулювання приватноправового характеру.

Визнання у прийнятому Цивільному, а в результаті узгодження також Господарському кодексі установчим документом акціонерного товариства тільки статуту, викликає певні складнощі у врегулюванні документального оформлення відносин у процесі заснування та забезпечення необхідного контролю з боку органів державної реєстрації за дотриманням законодавства в цьому процесі.

Можливим варіантом законодавчого регулювання є визнання в якості документа, що підтверджує прийняття рішення про створення товариства на установчих зборах, затвердженого при заснуванні статуту, що подається до реєстрації. Однак слід враховувати, що таке підтвердження не завжди є достатнім для забезпечення приватних і публічних інтересів. У разі заснування товариства шляхом відкритої підписки на акції окремі обставини процесу заснування мають принципове значення і вимагають державної реєстрації (наявність кворуму на установчих зборах, результати голосування з питання про створення товариства і затвердження статуту), інакше може відбутися державна реєстрація недійсного товариства і ущемлені приватні інтереси осіб, що приймали участь у заснуванні, інтереси кредиторів недійсного товариства, публічні інтереси. Отже, практичні потреби вимагають доповнення складу установчих документів установчим договором чи рішенням про створення товариства.

Доцільно визнати єдиним установчим документом, де відображаються всі сторони статусу відкритого акціонерного товариства, статуту, чого вимагає високий ступінь публічності відкритих акціонерних товариств. Але в цьому разі затверджений на установчих зборах статут слід подавати до державної реєстрації з рішенням про створення товариства[33].

Щодо закритих акціонерних товариств, створюваних шляхом розподілу акцій серед засновників, то вони не вдаються до відкритої підписки на акції, і вимоги до розкриття інформації про їхню діяльність повинні бути нижчими. Більш виправданим було б, враховуючи потреби практики, дозволити закритим акціонерним товариствам поширювати на деякі сторони статусу товариства режим конфіденційності, що можливо в рамках установчого договору.

Таким чином, доцільною була б зміна редакції відповідних норм кодексів про один установчий документ акціонерного товариства. За неможливості останнього певне удосконалення правового регулювання, передбаченого кодексами, може бути здійснене в законі.

Зокрема, в Законі “Про акціонерні товариства” необхідно більш детально врегулювати встановлений прийнятим Господарським кодексом порядок заснування акціонерного товариства шляхом відкритої підписки на акції, передбачити необхідність подання рішення про створення відкритого акціонерного товариства чи установчого договору закритого акціонерного товариства до державної реєстрації, уточнити склад установчих документів акціонерного товариства Господарський кодекс залишає необхідний простір для вдосконалення правового регулювання в цій сфері.

Принцип подання до реєстрації статуту, затвердженого засновником, який одночасно є рішенням про створення товариства, задовольняє лише відносно одноосібних відкритих акціонерних товариств.

Передбачений у прийнятих Цивільному та Господарському кодексі перелік відомостей, що відображаються в статуті відкритого акціонерного товариства, доцільно доповнити в законі відомостями про: затвердження грошової оцінки майна, що вноситься засновниками в оплату за акції та кількість отриманих за нього акцій; погодження угод, укладених засновниками до створення товариства; пільги, що надаються засновникам. У рішенні про створення товариства мають міститися відомості про: створення товариства і затвердження статуту, наявність кворуму на установчих зборах і результати голосування. В установчому договорі закритого акціонерного товариства відображаються відомості про: заснування товариства; затвердження установчого договору і статуту; засновників; затвердження грошової оцінки майна, що вноситься засновниками в оплату за акції та кількість отриманих за нього акцій; погодження угод, укладених засновниками до створення товариства; пільги, що надаються засновникам; інші відомості за рішенням засновників, якщо закон не вимагає їх включення до статуту. Для одноосібного закритого акціонерного товариства роль установчого договору може виконувати рішення про створення товариства, в якому можуть бути закріплені окремі конфіденційні сторони статусу товариства.

Аналіз змісту установчих документів діючих закритих акціонерних товариств та господарської практики свідчить про те, що у низці випадків окремі формулювання установчих документів щодо обмеження руху акцій можуть призводити до фактичної неможливості відчуження акціонерами своїх акцій. Це склало підґрунтя для спроб визнати будь-які обмеження руху акцій в установчих документах закритих акціонерних товариств недійсними[34].

У прийнятому Господарському кодексі в результаті тривалих дискусій отримало закріплення право корпоративних підприємств діяти у організаційно-правовій формі закритого акціонерного товариства. Кодекс, зокрема, передбачив обмеження щодо руху акцій закритих акціонерних товариств на біржі та встановив переважне право акціонерів на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами.

Право переважного придбання акцій доцільно надати також товариству і розповсюдити його на всі випадки відчуження акцій, залишивши осторонь лише правонаступництво, задля попередження обходу законодавства шляхом укладання договорів міни, застави, тощо. Відповідний досвід правового регулювання має місце у Російській Федерації, де хибна правозастосовча практика викликала зміни в законодавстві ще у 2001 році. Російська практика зіштовхнулася також з непомірним завищенням цін, за якими закриті акціонерні товариства вимушені були викуповувати акції.

У розвиток норм Господарського кодексу України в Законі “Про акціонерні товариства” необхідно встановити механізм реалізації переважного права придбання акцій та врегулювати порядок визначення ціни акцій. Дисертант пропонує з цією метою, по-перше, спеціально обумовити право акціонерів на першочергову реалізацію свого переважного права на придбання акцій. По-друге, доцільно, з урахуванням японського досвіду, передбачити право товариства вказати у своєму рішенні особу, якій акції товариства можуть бути відчужені, передавши своє переважне право на придбання акцій іншій особі. По-третє, доцільно встановити спеціальне регулювання ціни придбання акцій закритих акціонерних товариств у порядку реалізації переважного права. Запропоновано передбачити, що переважне право на придбання акцій здійснюється за номінальною ціною, якщо статутом не передбачений інший порядок реалізації цього права.

Правові наслідки недійсності установчих документів мають передбачати можливість вибору прийнятного варіанту врегулювання економічно значущого питання, а судові органи повинні докладати всіх зусиль для належного його врегулювання. Одним з можливих правових наслідків недійсності установчих документів акціонерного товариства слід визнати примушення до укладання установчого договору належним чином і приведення установчих документів у належний стан, якщо це необхідно в публічних інтересах, для забезпечення правового господарського порядку.

Доцільно не тільки зберегти таку правову підставу недійсності установчих документів, як протиріччя інтересам держави і суспільства, але і додатково передбачити можливість визнання їх дійсними у випадку приведення в належний стан.

Визнання недійсним установчого договору повинне тягнути за собою правові наслідки приведення сторін у вихідне положення тільки у випадках, якщо недійсними визнані також попередні договори, що укладаються на стадії укладання установчого договору (договір засновників про створення товариства і договори підписки на акції). Дійсність же попередніх договорів вимагає їхнього виконання – приведення установчих документів у належний стан і створення товариства в належному порядку.

Доцільно також передбачити спеціальне законодавче регулювання наслідків недійсності установчих документів підприємства стосовно правової долі угод, укладених за час його діяльності, а саме, встановити, що визнання установчих документів недійсними саме по собі не тягне недійсності угод, вчинених до визнання установчих документів недійсними[35].

2.4.Капітал акціонерного товариства

Капітал – одне з ключових понять економічної теорії, причому трактування цього поняття залежить від конкретного розділу економічної науки: поняття може трактуватися у широкому та у вузькому сенсі. З позицій теорії корпоративних фінансів у вузькому сенсі капітал виражатиме фінансові відносини, що виникають між акціонерним товариством (корпорацією) та іншими суб’єктами господарювання з приводу його формування та використання. Такі відносини виникають між акціонерним товариством (корпорацією) як юридичною особою та його акціонерами, кредиторами, постачальниками, покупцями і державою.

Капітал розпочинає виконувати свою основну функцію (відтворення) тільки після його інвестування у бізнес-процес. Результатом такого інвестування (вкладання) є формування основного і обігового капіталів акціонерного товариства (корпорації). У процесі функціонування основний капітал приймає форму позаобігових активів, а обіговий капітал – форму обігових активів.

Загальновідомо, що для формування капіталу акціонерного товариства (корпорації) використовуються різні джерела. Тому можна класифікувати капітал за видами джерел його формування:

• власний капітал, формування якого здійснюється шляхом емісії та продажу акцій акціонерного товариства (корпорації); власний капітал належить акціонерному товариству (корпорації) на праві власності і підлягає поверненню тільки за умови ліквідації акціонерного товариства (корпорації);

• залучений капітал, формування якого здійснюється шляхом кредитування акціонерного товариства (корпорації) відповідними кредитними установами або шляхом випуску корпоративних облігацій; залучений капітал не належить акціонерному товариству (корпорації) на праві власності і має бути повернений по закінченні терміну його використання.

Отже, капітал виступає основним джерелом формування добробуту його власників. Він є головним вимірювачем ринкової вартості акціонерного товариства (корпорації). У цій якості виступатиме, перш за все, власний капітал, що визначатиме обсяг чистих активів акціонерного товариства (корпорації). Разом із тим обсяг власного капіталу, що використовується, характеризує і параметри залученого капіталу, який має властивість приносити додатковий прибуток (ефект левериджу)[36].

Питання статутного капіталу відіграє важливе значення у діяльності акціонерного товариства. Тому у всіх країнах та за будь-які часи йому надається особливого значення та застосовується спеціальне правове регулювання.

Статутний капітал акціонерного товариства розподілений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості (частина 1 статті 24 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року). У цій же статті Закону визначено, що загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства.

Встановлення мінімального розміру статутного фонду є прикладом прямого втручання держави у приватноправові відносини засновників акціонерного товариства. З огляду на статус акціонерних компаній як компаній концентрації капіталу таке втручання обумовлене необхідністю захисту інтересів кредиторів.

Порядок формування статутного фонду визначається статтями 13, 24—36 Закону України «Про господарські товариства» та установчими документами акціонерного товариства. Статутний фонд є єдиним фондом товариства, який частково створюється ще до моменту державної реєстрації товариства. На відміну від усіх інших фондів товариства, що формуються за рахунок чистого прибутку, статутний фонд формується виключно за рахунок майна засновників (учасників)[37].

Формування статутного фонду має низку особливостей. У випадку, якщо в оплату статутного капіталу вносяться не грошові кошти, а майно, майнові права, немайнові активи, інтелектуальна власність тощо, то їх грошова оцінка проводиться за згодою між засновниками і визначається в установчих документах. В окремих випадках, що стосуються проведення оцінки державного (комунального) майна, або майна, яке містить в собі державну (комунальну) частку, законодавчо передбачене обов’язкове залучення незалежного оцінювача (стаття 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»).

На мій погляд, існує необхідність законодавчо передбачати обов’язковість залучення незалежного оцінювача у випадку формування товариством статутного капіталу не грошовими коштами. Розмір грошової оцінки майна, що визначена засновниками товариства, не повинен перевищувати розміру оцінки, що проведена оцінювачем. Законодавці, включивши таку норму в Закон України «Про господарські товариства», врахували б сумний досвід відомих «пірамід» та «бульбашкових» компаній, статутний капітал яких нерідко формувався за рахунок «дуже дорогої» інтелектуальної власності. Потім відбувалась нічим не забезпечена емісія, а потім – велика кількість вкладників і кредиторів лишались обманутими.

Слід відмітити, що відповідальність оцінювача за недостовірність чи необ’єктивність оцінки майна має бути передбачена у договорі, що укладається із оцінювачем. У протилежному випадку створюються сприятливі умови для різних махінацій[38].

Статутний капітал має бути повністю сплачений протягом року з моменту державної реєстрації товариства. В іншому випадку, в разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочення 10 відсотків річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом трьох місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції у порядку, що встановлений статутом акціонерного товариства (стаття 33 Закону України «Про господарські товариства»). Зазначена норма стимулює акціонера провести повну оплату акцій під загрозою позбавлення його права власності на них[39].

Розділ 3. Створення акціонерного товариства шляхом заснування

3.1. Загальна характеристика

Традиційним способом створення акціонерних товариств є їх заснування шляхом «ініціативи знизу», тобто за допомогою залучення вільних коштів інвесторів (класичний спосіб). Крім того, акціонерні товариства можуть бути створені шляхом корпоратизації та приватизації (некласичний спосіб). Другий спосіб — створення AT на основі державного майна — специфічний вітчизняний досвід, який історично сформувався у законодавстві держав — колишніх республік Союзу РСР.

У цілому можна виділити два способи заснування акціонерних товариств:

— відкритий спосіб, який полягає в тому, що при заснуванні акціонерного товариства здійснюється відкрита підписка на його акції. При цьому засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій певної суми і протягом певного строку;

— закритий спосіб, при якому в процесі заснування акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка (продаж акцій) при такому способі створення акціонерних товариств допускається лише після повної сплати статутного капіталу, однак вона може не здійснюватись і акції у такому разі перебуватимуть у власності засновників акціонерного товариства (при цьому останнє залишатиметься відкритим). На нашу думку, друга процедура створення саме відкритих акціонерних товариств, враховуючи великий розмір статутного фонду останніх, значно обмежить участь фізичних осіб як їх засновників, що в свою чергу призведе до зменшення кількості акціонерних товариств такого виду, створених шляхом заснування. Дія цієї норми в законодавстві України буде економічно невигідною, оскільки відкритий спосіб заснування акціонерних товариств «дає можливість ініціативним людям (засновникам) акумулювати досить значну суму грошових коштів, розпорошених серед багатьох акціонерів, при відносно невеликому особистому внескові», що дає можливість інвестувати ці кошти у галузі, які вимагають значних фінансових вкладень, а це, безперечно, позитивно позначиться на економіці нашої держави в цілому.

З огляду на такі міркування цікавими є положення нормативних актів, що регулюють діяльність, пов'язану із заснуванням акціонерних товариств. Відповідно до Закону України «Про господарські товариства» при заснуванні відкритого акціонерного товариства його засновниками проводиться відкрита підписка на акції. При цьому останні зобов'язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років. При заснуванні закритого акціонерного товариства всі акції акціонерного товариства розподіляються між його засновниками[40].

Відповідно до ч. 2 ст. 155 ЦК України (який, до речі, не передбачає такого виду акціонерних товариств, як закриті) при заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Тобто законодавець передбачив закритий спосіб заснування відкритих акціонерних товариств. Відкрита підписка при такому способі створення акціонерних товариств допускається лише після повної оплати статутного капіталу, однак вона може не здійснюватись і акції у такому випадку перебуватимуть у власності засновників AT. При цьому останнє залишатиметься відкритим, і жодних переваг щодо купівлі акцій такого товариства його акціонери не матимуть.

ГК України зберігає передбачений Законом України «Про господарські товариства» порядок заснування акціонерних товариств. Закриті акціонерні товариства створюються шляхом розподілу акцій, а відкриті — шляхом здійснення підписки на акції. При цьому засновники в будь-якому разі зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як 25 % статутного фонду і строком не менше двох років.

Ще більше ускладнює ситуацію, пов'язану зі створенням акціонерних товариств, норма ч. 2 ст. 114 ЦК України, відповідно до якої акціонерне товариство може бути створене однією особою, яка і стає його єдиним учасником. Аналіз відповідних статей ГК України не дає підстав зробити висновок про можливість заснування акціонерних товариств однією особою.

Водночас зі змісту ст. 81 ГК України випливає, що засновниками є особи, які уклали договір про спільну діяльність по створенню акціонерного товариства. Крім того, відкрите акціонерне товариство може розміщувати акції шляхом відкритого або закритого продажу.

Незважаючи на суперечності у чинному законодавстві, можна виділити такі основні етапи «класичного» заснування акціонерних товариств:

1. Укладення між засновниками договору про створення акціонерного товариства.

2. Здійснення відкритої підписки на акції (для відкритих акціонерних товариств) або розподіл акцій між засновниками (для закритих акціонерних товариств).

3. Скликання установчих зборів майбутнього акціонерного товариства.

4. Державна реєстрація акціонерного товариства[41].

У процесі створення відкритих акціонерних товариств беруть участь засновники та особи, що передплачують акції (далі — перед-платники), їх правове становище різниться. Це пов'язане з тим, що засновники акціонерного товариства мають за мету здійснення зобов'язань не тільки для себе, а й для багатьох інших осіб, кількість і особистості яких на момент укладення договору про створення товариства їм невідомі. Без цих осіб досягнення мети засновників щодо створення акціонерного товариства неможливе. Отож, правовідносини засновників з особами, що виказали бажання передплатити акції, є неминучим.

У ст.ст. 28, 30 Закону України «Про господарські товариства», де йдеться про правовідносини засновників з передплатниками, не розкриваються достатньою мірою права та обов'язки цих осіб, тобто зміст правовідносин між ними. Правова природа цих правовідносин зараз не досліджується, а в дореволюційній період навіть залишалася спірною.

Разом з тим недостатність правового врегулювання і невизначеність правовідносин, що складаються при передплаті на акції, відбиваються в першу чергу на передплатниках, які не повідомлені про майбутнє акціонерне товариство інакше як з інформації засновників. Звідси виникає протилежність інтересів сильних і досвідчених засновників та необізнаних акціонерів[42].

Якщо виходити з того безумовного факту, що правовідносини між засновниками і передплатниками є цивільними, то можна дійти до підстав їх виникнення, якими можуть бути тільки угоди. Причому такими підставами є угоди, укладені під двома відкладальними умовами, тому що сторони цих угод (засновники та передплатник) поставили виникнення прав та обов'язків в залежність від обставин, відносно яких невідомо, чи виникнуть вони (ст. 61 ЦК України). Цими обставинами є покриття передплатою 60% акцій і прийняття рішення установчими зборами про створення акціонерного товариства.

Засновники не тільки бажають, а й прагнуть до настання першої умови, оскільки це в свою чергу є необхідною передумовою досягнення їх мети щодо створення акціонерного товариства, до чого і зводиться вся їх діяльність. Чи буде виконано цю умову, стане відомо лише після закінчення строку відкритої передплати, який не може перевищувати шести місяців (ст. 30 Закону України «Про господарські товариства»).

Про настання цієї умови засновники узнають раніше передплатників. Останні одержують зазначену інформацію разом з інформацією про скликання установчих зборів, в якій також повинна міститися вказівка про термін внесення додаткових сум в оплату акцій, які передплатила кожна особа, з тим щоб з урахуванням попереднього внеску було внесено не менше 30% номінальної вартості акцій.

Що стосується другої умови — прийняття рішення установчими зборами про створення акціонерного товариства, то її настання не залежить від засновників. Засновники зробили все можливе, щоб настала друга умова. Останнє ж слово залишається за всіма особами, що беруть участь в установчих зборах — засновниками і передплатниками. Отже, виникнення прав у передплатників, а так само як і досягнення ними мети стати акціонерами, залежить вже тільки від них самих, а не від виконання зобов'язань засновниками. Причому ці правовідносини не випливають ні з відносин кожного передплатника з засновниками, які не могли б зобов'язатися до цього перед передплатниками, ні з відносин передплатників поміж собою, тому що вони не перебувають у правовідносинах до моменту реєстрації акціонерного товариства.

Це правове становище передплатників, не пов'язаних ні з ким будь-якими зобов'язаннями щодо створення акціонерного товариства, але тим не менш здатних здійснити дії, що породжують правові наслідки як для себе (і не тільки для кожного і всякого, а й для всіх разом), так і для засновників, має передумовою виникнення між ними вже інших у порівнянні з зобов'язальними правовідносин. Можна стверджувати, що вже на цьому етапі створення акціонерного товариства присутні елементи корпоративності правовідносин між особами, що беруть участь у цьому процесі.

Виконання обов'язку засновників продати акції передплатнику і право останнього вимагати виконання цього обов'язку можливі лише після настання зазначених юридичних фактів, а саме:

— охоплення передплатою не менш 60% заявленого статутного фонду;

— прийняття рішення установчими зборами про створення акціонерного товариства;

— державної реєстрації акціонерного товариства.

Слід зауважити, що первісно зрозуміло, що свої зобов'язання перед передплатниками засновники виконати не зможуть, тому що видати акції має право лише акціонерне товариство при додержанні численних умов і вимог щодо оформлення випуску акцій. Такий перехід виконання зобов'язань від засновників до товариства обумовив в теорії корпоративних відносин виникнення конструкції представництва. Дійсно, ці відносини східні з посередницькими договорами, бо засновники набувають права та обов'язки не для себе, а для створюваного ними акціонерного товариства. Вони діють, як правило, за рахунок товариства, тому що згідно з п. «д» ст. 36 Закону України «Про господарські товариства» установчі збори приймають рішення про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства. При прийнятті такого рішення угоди, укладені засновниками до державної реєстрації товариства, вважаються укладеними з товариством.

Така позиція є неприпустимою тому, що не існує суб'єкта права — акціонерного товариства, яке б доручило засновникам діяти від його імені. Передплатники повинні були б зобов'язуватись сплатити вартість акцій не перед засновниками, а перед майбутнім акціонерним товариством. Оскільки ж це неможливо, тому що воно відсутнє в момент виникнення зобов'язань, а зобов'язання не може не виникнути, бо інакше товариство не буде створене, то назріла необхідність замість товариства передбачити існуючих носіїв прав і обов'язків[43].

З наведеної позиції випливає ще одна — про застосування правил з договору на користь третіх осіб, в якій також містяться недоліки попередньої в зв'язку з відсутністю самого управомоченого суб'єкта — акціонерного товариства. Більш того, при такому підході складається ситуація, коли із укладених без третьої особи договорів не тільки виникають права у цієї неіснуючої особи, а й обумовлюється саме її виникнення. Не зрозумілим також є те, хто виступає стороною в договорі з передплатниками — акціонерне товариство чи засновники, що тягне за собою проблеми обов'язків та відповідальності з цих договорів.

Головним обов'язком передплатників є оплата ними вартості підписаних акцій. Цей обов'язок вони здійснюють частково перед засновниками, але в Законі України «Про господарські товариства» йдеться про обов'язок сплати акцій щодо акціонерного товариства, яке і має право застосовувати негативні наслідки по відношенню до осіб, які не оплатили повністю вартість акцій протягом року. Ситуація ускладнюється тим, що повноваження притягнення до відповідальності передплатників має суб'єкт, перед яким передплатник не зобов'язувався внаслідок його відсутності, але якому таке право надане законом і установчими документами акціонерного товариства. Засновники ж, які згідно з тим же законом перебувають в договірних відносинах з передплатниками, таких прав не мають.

Крім елементів договору доручення дослідники вбачають в правовідносинах між засновниками і передплатниками й елементи договору купівлі-продажу.

Ця точка зору є найбільш наближеною до дійсної ситуації, що складається при передплаті. В ст. 28 Закону України «Про господарські товариства» також встановлюється, що акції придбаються передплатниками за договорами із засновниками. Придбання є передачею акцій у власність. Тому може йтися про підстави виникнення права власності на акції, і оскільки законодавець стверджує, що воно виникає у передплатників на підставі договору, тобто похідним способом, то слід проаналізувати договори про передачу об'єктів у власність. Якщо оплата акцій здійснюється грошима, це нагадує договір купівлі-продажу. Якщо ж в оплату акцій вноситься майно, то, ймовірно, слід вести мову про договір міни. Однак такий договір має свої особливості, що стосуються оцінки майна, яке вноситься в оплату акцій. Така оцінка не залежить від сторін (засновників і передплатника), бо повинна затверджуватись установчими зборами. Самі ж по собі акції не мають такої ж цінності, як майно, що вноситься в їх оплату. Цінністю є ті права, які надаються акцією.

Акціонеру не гарантується одержання тієї ціни, що він вніс за акції при їх реалізації, бо ця ціна вже складатиметься в конкретних угодах з акціями. Акціонер також не може розраховувати на одержання цієї ціни при ліквідації акціонерного товариства, оскільки розрахунки з ним провадяться після задовільнення вимог працівників товариства по заробітній платі, розрахунків з бюджетом, іншими кредиторами (ст. 21 Закону України «Про господарські товариства»)[44].

Має свої особливості і момент переходу права власності на блага, якими обмінюються. Так, внаслідок договору міни обидві сторони стають власниками майна, що передається одною другій. В зобов'язанні ж по оплаті акцій майном воно передається засновникам з наступним переходом права власності до акціонерного товариства після його державної реєстрації. Акції ж видаються акціонеру лише після повної їх оплати не тільки конкретним акціонером, а й всіма акціонерами за своїми зобов'язаннями.

Крім розглянутих підходів, західна судова практика вирішує питання правовідносин між засновниками і передплатниками, а в подальшому і акціонерного товариства за допомогою теорій тривалої оферти, схвалення, прийняття, договору на користь третьої особи, новації, цесії та ін.

Відмічені особливості правовідносин приводять до висновку про неможливість в принципі говорити про договірний (похідний) спосіб виникнення права власності на акції у зв'язку з тим, що:

— акцій на момент виникнення зобов'язання між передплатниками і засновниками ще не існує;

— у передплатників як майбутніх акціонерів право власності на акції виникає первісним способом, бо вони стають їх першими власниками;

— засновники не можуть зобов'язуватися передати у власність те, власниками чого вони не можуть бути, не будуть, і власник не тільки не уповноважував їх на розпорядження своєю власністю, а й такого власника взагалі не існує, тому що акціонерне товариство ще не створене;

— засновники ніколи не виконають своє зобов'язання передати у власність передплатникам акції, бо це зобов'язання може і повинно виконати акціонерне товариство.

Важливим для характеристики правовідносин, що виникають при створенні акціонерного товариства, є значення установчих зборів. Так, якщо угоду між засновниками і передплатником досягнуто на тому чи іншому етапі з моменту видачі засновниками зобов'язання продати передплатнику необхідну кількість акцій або з моменту їх запрошення на установчі збори, то з точки зору зобов'язальних правовідносин саме скликання установчих зборів є байдужим для зобов'язань, що вже виникли. Однак це не так, бо і засновники, і передплатники й приймають рішення про створення акціонерного товариства на корпоративних принципах, тобто більшістю голосів присутніх, а не одностайно.

Усі ці невідповідності процедури передплати договірним правовідносинам, спроби обґрунтувати їх введенням деяких особливостей відомих конструкцій, застосування законодавцем понятійного апарату, що суперечить загальноприйнятим вимогам, є очевидними.

Очевидним є також те, що правовідносини між засновниками і передплатниками в процесі створення акціонерного товариства неможливо втиснути в рамки не тільки договірних відносин, а й інших угод, наприклад, розглядаючи їх як сукупність численності односторонніх угод або за типом відносин між улаштовувачами конкурсу з його учасниками, коли воля конкурсної комісії спрямована на залучення максимально більшої кількості конкурсантів, з тим щоб відібрати найбільш вдалі пропозиції і визначити переможця конкурсу. Воля ж конкурсантів спрямована на участь у конкурсі з метою одержання перемоги в ньому. При цьому конкурсанти не тільки не перебувають у правовідносинах між собою, а й конкурують один з одним, їх волі спрямовані якщо не протилежно як між контрагентами в двосторонніх угодах (продавець-покупець), то і не до однієї мети на відміну від передплатники, метою яких є створення акціонерного товариства. Право на придбання акцій мають усі передплатники, а не тільки особа, що відповідає вимогам, які ставляться організаторами конкурсу. У передплатників також не виникає договірних правовідносин з організаторами конкурсу, які нічим не зобов'язувалися перед ними, і навпаки[45].

Неприйнятність договірного характеру правовідносин між засновниками і передплатниками з урахуванням невизначеності кола передплатників і невідомості їх один одному стала підставою для пропозиції вважати правовідносини при передплаті послідовною зміною товариств. Кожне нове товариство створюється автоматично за фактом передплати когось на акції і одночасно припиняє існування попереднього.

Ця теорія не мала своїх прибічників у чистому вигляді, тому що мета таких товариств незрозуміла, вони не мають ні органів, ні власного майна, не вписуються і в конструкцію простого товариства (договір про спільну діяльність). Однак зазначена теорія одержала свій розвиток у пропозиціях про уявлення процесу передплати як багатосторонню угоду, що складається з послідовно здійснюваних двосторонніх угод, коли на кожній стадії попередня угода поглинається наступною, доки в двосторонній угоді не будуть присутні всі сторони (тобто коли передплату на акції закінчено). Приєднання кожного наступного передплатника є його вступом до договірних правовідносин, причому цей договір є багатостороннім.

Дана теорія в свою чергу є близькою й до теорії установчого договору щодо створення акціонерного товариства як єдиного договору майбутніх акціонерів, прибічниками якої були Вінер, Гірке, Леман та ін.

Таким чином, еволюція концепцій стосовно правовідносин при створенні акціонерного товариства припускає коливання від відсутності будь-яких правовідносин між передплатниками до наявності між ними так званих соціальних правовідносин у зв'язку з неприпустимістю товариського договору щодо створення юридичної особи, що ґрунтується на союзі капіталш. Передплатаж і створення акціонерного товариства при цьому розумілися як односторонній акт множинності.

Розвиток правовідносин між засновниками і особами, які передплатили акції, приводить до їх повного оновлення внаслідок заміщення сторони в зобов'язанні замість засновників акціонерним товариством. Тому правильно було б говорити не про заміну осіб у зобов'язанні, а про виникнення нового зобов'язання — корпоративного. Слід ураховувати при цьому висловлювання відомого дослідника корпоративних правовідносин І. Тарасова про те, що відносини, що складаються в акціонерних компаніях, необхідно дуже обережно підводити під відомі, старі юридичні побудови, маючи завжди на увазі, що нові форми спів'єдності викликають й нові юридичні правовідносини[46].

3.2.Основні етапи створення акціонерного товариства шляхом заснування

3.2.1. Укладення договору між засновниками для створення акціонерного товариства

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ГК України та ч. 2 ст. 153 ЦК України засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення спільної діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідчений нотаріально.

Правова природа договору про створення акціонерного товариства є доволі дискусійною. Це зумовлено передусім тим, що відповідно до Закону України «Про господарські товариства» він називається установчим і належить до переліку установчих документів акціонерного товариства. Так, одні вчені вважають, що установчий договір є за своєю суттю різновидом договору про спільну діяльність (В. Коссак[47], В. Луць[48] та ін.). Існує і протилежна точка зору, відповідно до якої установчий договір є самостійним різновидом договірних зобов'язань (І. Грущинський, В. Кравчук[49], Н. Саніахметова[50] та ін.).

Серед прихильників другої позиції, як правило, наводилися такі аргументи:

1. Метою договору про спільну діяльність не може бути створення нового суб'єкта права, на відміну від установчого договору[51].

2. Створена на підставі установчого договору юридична особа сама є власником переданого їй засновниками майна, щодо якого вони зберігають лише зобов'язальні права, тоді як за договором про спільну діяльність майно, передане сторонами для здійснення поставлених завдань, належить їм на праві спільної часткової власності[52]. На відміну від договору про спільну діяльність, установчий договір визначає не лише спільні дії учасників, але й правовий статус створеного засновниками суб'єкта — юридичної особи[53].

Відрізняються ці договори і за строками своєї дії: якщо договір про спільну діяльність, як правило, припиняється після досягнення поставленої мети, то установчий договір продовжує діяти і після створення юридичної особи. Однак з цього приводу між цивілістами немає одностайної думки, оскільки І. Спасибо-Фатєєва вважає, що установчий договір про створення акціонерного товариства діє лише до моменту державної реєстрації юридичної особи. Що ж до інших господарських товариств, то їх установчі договори продовжують діяти і після їх державної реєстрації, будучи разом із статутами установчими документами. І тому строк дії таких договорів не встановлюється, обмежуючись строком існування самих господарських товариств[54]. Н. Козлова вважає, що цей договір (про створення акціонерного товариства) діє до моменту прийняття статуту товариства[55], а на думку А. Довгерта, договори про створення засновниками у майбутньому акціонерного товариства взагалі не повинні визначати правового статусу створеної на його підставі юридичної особи.

Іншої думки притримується Н. Саніахметова, яка вважає договір про заснування акціонерного товариства установчим договором[56].

5. Різниться також і правове регулювання змісту розглядуваних договорів. Так, у законодавстві не міститься обов'язкових вимог щодо договору про спільну діяльність (норма ст. 1131 ЦК України є диспозитивною, хоча й передбачає можливість встановлення законом обов'язкових вимог для здійснення окремих видів спільної діяльності). Водночас законодавець встановив імпе-ративні норми для всіх установчих договорів загалом (ст. 4 Закону України «Про господарські товариства») і для договору між засновниками акціонерного товариства зокрема (ч. 2 ст. 26 Закону).

6. Окрім того, сторони вказаних договорів несуть різну відповідальність. Так, згідно із ч. З ст. 26 Закону України «Про господарські товариства» засновники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами за зобов'язаннями, які виникли до реєстрації акціонерного товариства. За загальним правилом, передбаченим у ст. 1138 ЦК України, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільне майно, якщо договір, який регулює їх спільну діяльність, не пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності. Отже, ЦК України передбачено часткову відповідальність учасників договору про спільну діяльність за зобов'язаннями, що виникли з цього договору[57].

Незважаючи на обґрунтованість цих аргументів, слід сказати, що частина з них (найбільш істотних) базувалася на старому цивільному законодавстві. Нове законодавство, яке регулює діяльність акціонерних компаній, інакше визначає правову природу договору про створення акціонерного товариства. Відповідно до статей 120, 134 та 153-154 ЦК України засновницький договір про створення повного та командитного товариства є їх установчим документом, натомість договір про створення акціонерного товариства (як, до речі, і ТзОВ та ТзДВ) не є його установчим документом. Аналогічні положення закріплені у ГК України (ст. 82). Тому суперечки щодо того, чи визначає договір про створення акціонерного товариства правовий статус юридичної особи і яким є строк його дії, втратили свою актуальність.

Крім того, аналіз норми ст. 130 ЦК України дає підстави вважати, що метою договору про спільну діяльність може бути і створення акціонерного товариства, а розширений та удосконалений механізм правового регулювання спільної діяльності у новому законодавстві, порівняно з ЦК 1963 p., дає підстави констатувати таке: договір про створення акціонерного товариства, засновницький договір повних і командитних товариств та договір про спільну діяльність, який передбачений у главі 77 Цивільного кодексу, є окремими різновидами зобов'язань про спільну діяльність. Остання може здійснюватись як без створення юридичної особи (договір про спільну діяльність та договір про створення акціонерного товариства), так і в межах юридичної особи (засновницький договір повних і командитних товариств). При цьому договори про створення акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю є за своєю природою різновидами договору про Спільну діяльність.

На нашу думку, такі висновки найбільш повно відповідають чинному цивільному законодавству.

Важливою ознакою договору про створення акціонерного товариства є його нонсенсуальність, оскільки він вважається укладеним з моменту, коли його сторони-досягли згоди Щодо всіх істотних умов (предмет договору, мета, вклади учасників тощо). Існує і протилежна точка зору. О. Садіков, заперечуючи консенсуальність установчого договору, стверджує, що це «формальна угода, адже правовий ефект його настає тільки після укладення договору в передбаченій законом формі»[58].

У юридичній літературі засновницькі договори розглядаються як синалагматичні (двостороннє-зобов'язуючі, або ж взаємні), оскільки їх специфікою (як вже частково згадувалося вище) є те, що кожен із засновників виступає одночасно і як кредитор, і як боржник щодо всіх і кожної із сторін угоди по створенню акціонерної компанії. Г. Шершенєвич наголошував на тому, що численні члени договору товариства не поділені на дві сторони (активну і пасивну), а всі перебувають в однаковому правовому становищі. Кожен учасник такого договору щодо всіх інших учасників цього договору має права і несе обов'язки, будучи одночасно активним і пасивним суб'єк-том. Водночас жодна із сторін договору про створення акціонерного товариства не вправі вимагати виконання зобов'язань щодо себе особисто і, відповідно, не повинна виконувати взяті на себе зобов'язання безпосередньо щодо якої-небудь сторони, що дало підстави О. Йоффе вважати, що ці договори не є взаємними у звичному розумінні цього слова, адже права та обов'язки контрагентів не протистоять один одному, а спрямовані до єдиної та загальної цілі.

Права та обов'язки учасників розглядуваного договору мають особистий характер і за жодних обставин не можуть передаватись іншим особам шляхом повного або часткового правонаступництва. Правонаступник одного із засновників не може бути прийнятим до складу учасників цього договору без відповідної згоди решти засновників. Тому можна стверджувати, що договір про створення акціонерного товариства є фідуціарною угодою.

Вказаний договір має чіткий організаційний характер, адже спільна діяльність по створенню акціонерного товариства вимагає від засновників організації своїх дій.

П. Цитович зазначав, що товариський договір (різновидом якого є договір про створення акціонерного товариства) одночасно належить до числа «майнових договорів» і «договорів про особисті дії». Він називає цей договір як змішаний, а на думку Д. Мейера цей договір являє собою «дещо середнє між договорами особистими і майновими». Справді, договором про заснування акціонерного товариства обов'язково повинен передбачатися не лише порядок об'єднання майнових вкладів учасників, але й порядок здійснення ними особистих дій по створенню юридичної особи. Тому цей договір слід характеризувати як змішаний[59].

Отже, договір про створення акціонерного товариства можна охарактеризувати як консенсуальний, однонаправлений, багатосторонній, безоплатний, синалагматичний, фідуціарний, організаційний та змішаний.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» установчі документи господарських товариств (зокрема установчий договір акціонерного товариства) повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства (до установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України). Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації Товариства[60].

Практика застосування цієї статті засвідчила, що норми установчих договорів акціонерних товариств, як правило, згодом дублювались у статутах цих товариств, і зміст цих документів був майже ідентичним. Враховуючи, що відповідно До чинних Цивільного та Господарського кодексів України Договір про створення акціонерного товариства не є установчим документом, умови, які відповідно до ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» є необхідними для такого Роду договорів, втратили свою обов'язковість. 1 На нашу думку, договір про створення акціонерного товариства повинен визначати лише порядок провадження спільної діяльності щодо утворення товариства (а також кількість і тип (Клас) акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість придбання цих акцій, строк і форма оплати вартості акцій, строк дії договору тощо). А «установчу» інформацію про саме товариство повинен містити його єдиний установчий документ — статут. При цьому зміст діяльності засновників акціонерного товариства по створенню останнього повинен регулюватися, виходячи з диспозитивних начал приватноправового регулювання суспільних відносин[61].

Необхідними передумовами успішного завершення цього етапу заснування акціонерних товариств є:

а) перевірка аудитором (аудиторською фірмою) фінансового стану засновників (крім фізичних осіб) відкритих акціонерних товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду (ст. 13 Закону України «Про господарські товариства»). Ця процедура передбачена у Законі України «Про аудиторську діяльність», який на відміну від Закону України «Про господарські товариства» передбачив обов'язкове проведення аудиту всіх засновників (як фізичних осіб — підприємців, так і юридичних осіб) акціонерних товариств незалежно від їх виду;

б) відкриття засновниками поточного рахунку для формування статутного фонду акціонерного товариства, на який перераховуватимуться кошти, внесені підписчиками в оплату акцій. Відповідно до п. 4.2 «Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах», затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, для відкриття такого рахунку необхідно подати: а) заяву про відкриття поточного рахунку, підписану уповноваженою засновниками (учасниками) особою; б) копію засновницького договору, засвідчену нотаріально; в) рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників є фізична особа); г) картку із зразками підписів і відбиток печатки, в якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками надано право розпорядчого підпису. Картка приймається без відбитка печатки та засвідчується підписом уповноваженого працівника банку. Кошти на цей рахунок перераховуються засновниками (учасниками) для формування статутного фонду акціонерного товариства до його державної реєстрації як юридичної особи. Цей рахунок починає функціонувати як поточний тільки після одержання банком документів щодо державної реєстрації акціонерного товариства в установленому порядку. У разі відмови в державній реєстрації товариства або в інших випадках, передбачених законодавством України, на підставі листа із зазначенням причини закриття рахунку, підписаного уповноваженою засновниками (учасниками) особою, кошти повертаються засновникам (учасникам), за рахунок закривається[62].

3.2.2. Порядок реєстрації випуску акцій та їх розміщення

Відповідно до ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. та інших нормативних актів ДКЦПФР розробила та затвердила Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час створення АТ від 15 березня 2007 р. (далі – Положення). Однак дотепер мало державних реєстраторів знають порядок реєстрації АТ, який склався після прийняття вказаного Закону. Теж саме можна сказати і про юристів, які займаються державною реєстрацією юридичних осіб.

Водночас, чинне законодавство не виключає можливості реєстрації АТ, створеного з порушеннями законодавства. Наприклад, для реєстрації юридичної особи державному реєстратору необхідно подати: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи; примірник оригіналу або нотаріально посвідчену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів; документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

Окрім цього, відповідно до ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» у разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу), крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.

Як відомо, у випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50% номінальної вартості акцій.

Водночас, Положення передбачає, що порядок створення акціонерного товариства включає таку послідовність дій (до державної реєстрації у реєстратора): 1) прийняття зборами засновників товариства рішення про: намір створення акціонерного товариства; визначення уповноваженої особи (осіб) засновника (засновників) (прізвище, ім’я та по-батькові для фізичної особи; найменування, код за ЄДРПОУ, місцезнаходження та номери телефонів /факсу/ для юридичної особи), якій надаються повноваження здійснювати дії, пов’язані із створенням товариства (у разі необхідності); розміщення акцій та затвердження протоколу рішення про розміщення акцій; укладання договору про створення товариства (із зазначенням розподілу акцій, що планується розмістити, кожному засновнику товариства); 2) подання до реєструвального органу заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій; 3) реєстрація реєструвальним органом випуску акцій і видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій; 4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера; 5) укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії акцій або з реєстратором – про ведення реєстру власників акцій; 6) виготовлення сертифікатів акцій (у разі розміщення акцій у документарній формі) або оформлення глобального сертифіката (у разі розміщення акцій у бездокументарній формі); 7) закрите (приватне) розміщення акцій (оплата акцій кожним із засновників відповідно до вимог законодавства та договору про створення товариства); 8) прийняття установчими зборами товариства рішення про створення товариства та затвердження статуту, а також затвердження результатів закритого (приватного) розміщення акцій; 9) державна реєстрація товариства в органах державної реєстрації; 10) подання до реєструвального органу заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій; 11) реєстрація реєструвальним органом звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій і видача свідоцтва про реєстрацію випуску акцій[63].

З огляду на наведене оплата акцій здійснюється вже після розміщення акцій та реєстрації випуску акцій і перед прийняттям рішення про створення товариства та затвердження його статуту.

Однак дотепер можна зареєструвати закрите акціонерне товариство в порядку, передбаченому для реєстрації товариств з обмеженою відповідальністю. У такому разі хибний порядок виглядатиме таким чином: прийняття рішення про створення закритого акціонерного товариства та затвердження статуту; відкриття тимчасового рахунку в банку та формування 50% статутного капіталу; реєстрація у державного реєстратора. На жаль, у такому разі подальша реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій і отримання відповідного свідоцтва про реєстрацію випуску акцій є майже неможливою. Тобто акціонерне товариство створене в порядку, який не відповідає Положенню, і вже не зможе емітувати акції. На цей час у законодавстві відсутня відповідь на те, яким чином можна виправити таку помилку.

Єдиним правильним наслідком здійснення хибних кроків при створенні акціонерного товариства буде його ліквідація. Так, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які неможливо усунути. Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у п. 2 частини першої цієї статті, може бути пред’явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи. Виправити ситуацію можна через припинення діяльності акціонерного товариства шляхом перетворення в товариство з обмеженою відповідальністю, а потім навпаки.

Реєстрація випуску акцій здійснюється уповноваженими особами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі – РО) відповідно до встановленого порядку, і є підставою для внесення випуску акцій до Загального реєстру випуску цінних паперів. Реєстрація випуску акцій, що здійснюється РО, не може розглядатися як гарантія вартості акцій.

Реєстрація випуску акцій здійснюється протягом 30 календарних днів з дати подання заяви та всіх необхідних документів до РО.

До закінчення встановленого для реєстрації терміну РО може вимагати надання додаткових документів, які підтверджують дані, наведені в документах, що надаються для реєстрації випуску акцій. У цьому разі термін розгляду документів продовжується, але не більше ніж на 30 календарних днів з дати закінчення строку розгляду документів[64].

Не пізніше 60 календарних днів з дати державної реєстрації статуту або змін до статуту товариства, пов’язаних зі зміною розміру статутного капіталу, товариство повинно подати до реєструвального органу документи для реєстрації випуску акцій.

Реєстрація наступного випуску акцій здійснюється РО тільки за умови реєстрації попередніх випусків акцій на відповідні розміри статутного капіталу в установленому законодавством порядку.

У разі здійснення випуску акцій, що надають їх власникам права, однакові з правами за раніше випущеними акціями, реєстрація попередніх випусків акцій, що здійснені в такій самій формі випуску, анулюється, і РО видає свідоцтво про реєстрацію випуску цінних паперів з урахуванням останнього випуску. При оформленні свідоцтва про реєстрацію випуску акцій емітент повертає до РО оригінали свідоцтв про реєстрацію попередніх випусків акцій. У разі здійснення випуску акцій, що надають їх власникам права інші, ніж за раніше випущеними акціями, та/ або в іншій формі випуску, РО видає свідоцтво про реєстрацію випуску акцій тільки на цей випуск.

Відповідальність за достовірність інформації, наведеної у документах, які подаються до РО, несуть особи, які засвідчили ці документи своїми підписами та печатками. Після реєстрації випуску цінних паперів емітенту видається свідоцтво, яке є підставою для друкування бланків сертифікатів акцій, якщо акції випускаються у документарній формі. Якщо акції випускаються у бездокументарній формі, то свідоцтво є підставою для оформлення глобального сертифіката[65].

3.2.3. Установчі збори акціонерного товариства

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про господарські товариства» установчі збори про створення акціонерного товариства скликаються у строк, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції. У разі пропущення вказаного строку особа, яка підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею частки вартості акцій. До дня скликання установчих зборів підписчики повинні внести не менше 30 відсотків ; номінальної вартості акцій з урахуванням їхнього попереднього внеску. Здійснення цього внеску підтверджується тимчасовим свідоцтвом.

Строки скликання установчих зборів про створення закритих акціонерних товариств визначаються у договорі між засновниками.

Установчі збори акціонерного товариства вирішують такі питання:

а) приймають рішення про створення акціонерного товариства і затверджують його статут;

б) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний фонд);

в) зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли в установлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у повідомленні;

г) обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду), виконавчий та контролюючий орган акціонерного товариства;

д) вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства;

є) визначають пільги, що надаються засновникам, які, на нашу думку, повинні мати індивідуальний характер щодо кожного засновника, враховуючи його особистий внесок у заснування акціонерного товариства;

є) затверджують оцінку вкладів, внесених у натуральній формі (наприклад об'єктів матеріального світу (у т. ч. земельних ділянок, будівель та споруд, машин, обладнання, транспортних засобів), паїв, цінних паперів, нематеріальних активів (у т. ч. об'єктів права інтелектуальної власності), цілісних майнових комплексів усіх форм власності, майнових прав та прав вимоги), яка здійснюється відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»;

ж) інші питання відповідно до установчих документів[66].

Установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які здійснено підписку. » Якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, і, протягом двох тижнів скликаються повторні установчі збори. Якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося[67].

Чинне законодавство не визначає механізму повідомлення підписчиків про час та місце проведення установчих зборів. На практиці це призводить: до різного роду зловживань з боку засновників щодо осіб, які підписалися на акції; до неможливості скликання установчих зборів, а відповідно і до неможливості заснування акціонерного товариства. Тому слід підтримати пропозицію О. Вінник визначити єдиний загальнедержавний офіційний друкований орган масової інформації, в якому фіксувалася б уся необхідна інформація про порядок скликання установчих зборів майбутніх акціонерних товариств, з необхідним дублюванням цієї інформації в офіційному органі місцевої преси.

Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання — простою більшістю голосів. Голосування на установчих зборах проводиться за принципом: одна акція — один голос.

Вважаємо, що рішення про заснування товариства, про затвердження грошової оцінки майна, що вноситься засновниками в оплату за акції товариства, та про затвердження статуту товариства повинні прийматись одноголосно всіма учасниками установчих зборів, оскільки є життєво важливими для майбутнього акціонерного товариства. Тому позитивної оцінки заслуговують відповідні положення проектів Закону України «Про акціонерні товариства», які передбачають одностайність при голосуванні з таких питань[68].

3.2.4. Державна реєстрація акціонерного товариства

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців є засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації акціонерних товариств включає, зокрема:

— перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

— перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

— внесення відомостей про акціонерне товариство — юридичну особу до Єдиного державного реєстру;

— оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація акціонерного товариства проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Документи, які відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» подаються (надсилаються рекомендованим листом) державному реєстратору, повинні бути викладені державною мовою.

Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально засвідчений.

Статут акціонерного товариства як його установчий документ повинен містити передбачені законом відомості. Статут акціонерного товариства, а також зміни до нього викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (акціонерами), якщо законодавством не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (акціонерів) на статуті повинні бути нотаріально засвідчені. У випадках, які передбачені законом, статут повинен бути погоджений з відповідними органами державної влади (наприклад, відповідно до статей 24-28 Закону України «Про захист економічної конкуренції» передбачено процедуру отримання згоди Антимонопольного комітету чи Кабінету Міністрів України на концентрацію суб'єктів господарювання).

За проведення державної реєстрації акціонерних товариств справляється реєстраційний збір у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян[69].

Відповідно до ст. 23 згаданого Закону кожна юридична особа (в т. ч. акціонерне товариство) повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Засновники акціонерного товариства мають право зарезервувати найменування юридичної особи строком на дев'ять місяців. У заяві про резервування найменування юридичної особи засновники акціонерного товариства повинні вказати повне найменування юридичної особи, під яким вони мають намір її зареєструвати.

Для резервування найменування юридичної особи засновники акціонерного товариства або уповноважена ними особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

а) заяву встановленого зразка про резервування найменування юридичної особи;

б) документ, що підтверджує внесення плати за проведення резервування найменування юридичної особи.

Якщо документи для проведення резервування найменування юридичної особи подаються засновниками акціонерного товариства або уповноваженою ними особою особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорт і документ, що засвідчує їх повноваження.

Документи, які подані для проведення резервування найменування юридичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається, рекомендованим листом з описом вкладення) засновникам юридичної особи або уповноваженій ними особі з відміткою про дату надходження документів[70].

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, подані для проведення резервування найменування юридичної особи, якщо:

1) найменування не відповідає вимогам щодо обмежень, які встановлені у законодавстві;

2) найменування акціонерного товариства не відповідає вимогам щодо найменування юридичних осіб окремих організаційно-правових форм, які встановлені законом;

3) викладення найменування не відповідає вимогам, встановленим спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації;

4) документи не відповідають вимогам, які встановлені частинами 3 та 17 ст. 23 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (зокрема, не вказано повного найменування юридичної особи, під яким засновники (чи засновник) мають намір її зареєструвати, немає копії квитанції (або копії платіжного доручення) про внесення плати за резервування найменування юридичної особи).

Про залишення документів, які подані для проведення резервування найменування юридичної особи, без розгляду засновнику юридичної особи або уповноваженій ним особі не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження державним реєстратором видаються (надсилаються рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що подавалися для проведення резервування найменування юридичної особи, відповідно до опису. Залишення документів, які подавалися для проведення резервування найменування юридичної особи, без розгляду не перешкоджає засновнику юридичної особи або уповноваженій ним особі повторному зверненню до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

За проведення резервування найменування юридичної особи справляється плата в розмірі двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Документом, що підтверджує внесення плати за резервування найменування юридичної особи, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку[71].

Для проведення державної реєстрації акціонерного товариства засновники або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;

2) копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

3) два примірники статуту;

4) документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи;

5) документ, що підтверджує внесення засновниками вкладів до статутного фонду акціонерного товариства особи в розмірі, який встановлено законом;

6) звіт про проведення передплати на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України (для відкритих акціонерних товариств).

У передбачених законом випадках додатково подаються чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи (якщо проводилося резервування найменування акціонерного товариства), а також копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються одним із засновників акціонерного товариства або уповноваженою ними особою особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорт і документ, що засвідчує його повноваження.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо:

1) документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації;

2) документи не відповідають встановленим вимогам;

3) документи подані не в повному обсязі.

Про залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду засновнику або уповноваженій ним особі не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження державним реєстратором видаються (надсилаються рекомендованим листом) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи. Залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду не перешкоджає засновнику або уповноваженій ним особі повторному зверненню до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду[72].

Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації акціонерного товариства є:

1) невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації акціонерного товариства, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації акціонерного товариства;

2) невідповідність статуту вимогам ч. З ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», в якій закріплено обов'язок фіксувати в установчих документах юридичних осіб відомості, передбачені законодавством;

3) порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено законом, зокрема:

— наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління акціонерного товариства; — невідповідність відомостей про засновників (акціонерів) акціонерного товариства відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі; — наявність обмежень щодо вчинення засновниками (акціонерами) акціонерного товариства або уповноваженою ними особою юридичних дій, які встановлені у ч. 2 ст. 35 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»; — наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, тотожного найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися; 4) використання у найменуванні акціонерного товариства повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор зобов'язаний не пізніше трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим листом) засновникам або уповноваженій ними особі повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації акціонерного товариства. У разі відмови у проведенні Державної реєстрації юридичної особи реєстраційний збір не повертається. Відмову в проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено в суді[73].

Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, засновники (акціонери) або уповноважена ними особа можуть повторно подати документи на проведення державної реєстрації акціонерного товариства, які розглядаються у порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» для проведення державної реєстрації юридичної особи[74].

Датою державної реєстрації акціонерного товариства є дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи. Строк державної реєстрації не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації акціонерного товариства.

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом) засновникам або уповноваженій ними особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи. Разом із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи засновнику або уповноваженій ним особі видається (надсилається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи. Порушення цього строку вважається відмовою у проведенні державної реєстрації юридичної особи і може бути оскаржено в суді[75].

Розділ 4. Особливості створення акціонерного товариства шляхом злиття, поділу, виділу та перетворення (в результаті реорганізації)

Створення акціонерних товариств шляхом приватизації (акціонування) та корпоратизації — нетрадиційний спосіб, запровадження якого у вітчизняному законодавстві було зумовлене необхідністю адаптації до ринкових умов організаційно-правової форми великих державних підприємств, які становили основу тоталітарної системи господарювання. Законодавчу базу цих процесів становлять закони України «Про приватизацію державного майна», «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»; «Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації»; постанова KM України «Про затвердження порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства»; Указ Президента України «Про корпоратизацію підприємств»; «Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації»; «Положення про порядок корпоратизації підприємств» та інші акти.

Відповідно до п. 1 Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» корпоратизацією є перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75 відсотків статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність до чинного законодавства, у відкриті акціонерні товариства. Тобто під корпоратизацією слід розуміти процес перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства. При цьому всі акції такого відкритого акціонерного товариства залишаються у власності держави.

На відміну від корпоратизації, приватизація державних підприємств шляхом акціонування полягає в тому, що акції акціонерного товариства, створеного на основі державного підприємства, розповсюджуються серед невизначеного кола осіб. У цьому випадку процес корпоратизації державного підприємства можна розглядати як початковий етап, за яким слідує етап продажу акцій, що належать державі, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців.

Отже, процедура корпоратизації може бути або завершеним ; етапом зміни організаційно-правової форми державних підприємств, або підготовчим етапом для подальшого викупу акцій (приватизації) відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації[76].

Відповідно до п. 2 Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» засновниками відкритих акціонерних товариств, що створюються шляхом корпоратизації на базі Загальнодержавної власності, з боку держави є органи, уповноважені управляти цим майном: центральні органи державної виконавчої влади, інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи та обласні державні адміністрації.

У двотижневий термін з початку корпоратизації керівник підприємства подає засновникові відкритого акціонерного товариства пропозиції про персональний склад комісії з корпоратизації. До її складу включаються на паритетних засадах представники засновника, банківської установи, що обслуговує підприємство, відповідного органу приватизації, трудового колективу підприємства, що корпоратизується, місцевої державної адміністрації. У разі проведення корпоратизації державних підприємств, закритих акціонерних товариств, що займають монопольне становище на ринку, виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність до чинного законодавства, до складу комісії включається представник Антимонопольного комітету. Засновник у тижневий термін затверджує склад комісії, до якої можуть включатися також представники інших органів та організацій.

Комісія у двомісячний термін з дня затвердження її складу готує і подає засновнику:

1) акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу підприємства, що підлягає корпоратизації;

2) проект плану розміщення акцій;

3) проект статуту відкритого акціонерного товариства, розроблений відповідно до вимог чинного законодавства.

Засновник у тижневий термін розглядає і затверджує акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу підприємства, що підлягає корпоратизації, і в десятиденний термін приймає рішення про створення відкритого акціонерного товариства та затверджує його статут. У разі виявлення невідповідності зазначених документів вимогам чинного законодавства засновник вносить до них необхідні зміни і доповнення.

За дорученням засновника керівник підприємства, що корпоратизується, у тижневий термін після затвердження статуту подає до органів, які здійснюють державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, заяву і рішення про створення відкритого акціонерного товариства та його статут.

При цьому плата за державну реєстрацію та інші платежі не здійснюються[77].

З моменту державної реєстрації відкритого акціонерного товариства активи і пасиви державного підприємства — попередника переходять до відкритого акціонерного товариства, яке стає правонаступником прав і обов'язків корпоратизованого підприємства.

Обов'язки голови правління акціонерного товариства покладаються засновником відкритого акціонерного товариства на керівника підприємства, що корпоратизується, за поданням якого спостережна рада затверджує персональний склад правління акціонерного товариства.

При перетворенні державного підприємства в акціонерне товариство в процесі приватизації його засновником виступає Фонд державного майна, його регіональні відділення і представництва у районах і містах, органи приватизації АРК[78].

Відповідно до статей 5, 11 та 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» акції акціонерних товариств, що належать державі, можуть бути об'єктом продажу у процесі приватизації, яка проходить такі етапи:

1. Опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях Фонду державного майна, місцевій пресі.

2. Прийняття рішення про корпоратизацію державного підприємства (перетворення державного підприємства у відкрите акціонерне товариство). Відповідно до «Порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства» рішення про перетворення підприємств у відкриті акціонерні товариства та затвердження їх статутів приймається на підставі планів приватизації підприємств у десятиденний термін державними органами приватизації щодо державних підприємств. Після цього керівник підприємства у триденний термін з дня затвердження статуту відкритого акціонерного товариства подає до органу, який здійснює державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, документи відповідно до законодавства. У таких випадках плата за державну реєстрацію відкритих акціонерних товариств не здійснюється. З моменту державної реєстрації відкрите акціонерне товариство стає правонаступником прав і обов'язків підприємства, що приватизується.

3. Опублікування інформації про прийняття такого рішення.

4. Проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується.

5. Реєстрація випуску акцій відкритого акціонерного товариства відповідно до «Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації». Цю процедуру здійснює голова правління відкритого акціонерного товариства (функції якого до моменту скликання зборів акціонерів виконує керівник корпоратизованого державного підприємства), який у тижневий термін з дня державної реєстрації цього товариства подає в установленому порядку до реєструвального органу заяву про реєстрацію випуску акцій та необхідні документи:

1) копію рішення державного органу приватизації або засновника про створення товариства;

2) копію свідоцтва про державну реєстрацію товариства;

3) нотаріально засвідчену копію статуту товариства, який має містити відомості про тип, категорію та форму випуску акцій, їх кількість та номінальну вартість, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року;

4) рішення про випуск акцій, оформлене протоколом, із зазначенням форми випуску цінних паперів, засвідчене підписом керівника і печаткою емітента та затверджене державним органом приватизації або засновником товариства;

5) копію акта оцінки вартості майна підприємства, складеного за діючою методикою оцінки вартості об'єктів приватизації, затверджену в установленому порядку;

6) баланс, звіт про фінансові результати, довідку про фінансовий стан, засвідчені підписами і печатками емітента та аудитора (аудиторської фірми) за станом на дату створення акціонерного товариства або на перше число поточного кварталу, в якому подаються документи для реєстрації випуску акцій.

Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» при перетворенні державних підприємств в акціонерні товариства можуть випускатися тільки прості іменні акції (ч. 2 ст. 18). Реєстрація випуску акцій здійснюється протягом 7 робочих днів з дати подання заяви та усіх необхідних документів до реєструвального органу.

6. Прийняття рішення про продаж акцій. Рішення про продаж акцій, що належать державі, приймається державним органом приватизації у тижневий термін з дня реєстрації випуску акцій відкритого акціонерного товариства. Зазначене рішення обов'язково погоджується з Національним агентством з управління державними корпоративними правами.

7. Затвердження плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації.

8. Реалізація плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств. Продаж акцій, що належать державі, здійснюється відповідним державним органом приватизації згідно з планом приватизації, як правило, на конкурсних засадах. Якщо продаж здійснюється не на конкурсних засадах, то вартість акцій визначається експертним шляхом у встановленому порядку.

Загальні збори акціонерів акціонерного товариства, створеного у процесі приватизації, скликаються не пізніш як за два місяці з моменту закінчення продажу акцій згідно з планом приватизації, але не пізніше одного року з дати реєстрації відкритого акціонерного товариства[79].

Послідовність дій акціонерних товариств при їх реорганізації шляхом злиття або приєднання:

прийняття вищим органом кожного товариства рішення: про реорганізацію у формі відповідно злиття/приєднання, про погодження проекту договору про злиття/приєднання (при цьому тексти проекту договору, який погоджується вищим органом кожного товариства, що реорганізовуються, мають бути ідентичними); про емісію акцій товариства, що створюється шляхом злиття або до якого відбувається приєднання; про затвердження передавального балансу (у разі приєднання рішення про затвердження такого балансу приймається вищим органом товариства, яке приєднується);

підписання товариствами, що реорганізовуються, погодженого вищим органом кожного товариства відповідно договору про злиття або договору про приєднання, який має містити відомості про порядок і умови злиття (або приєднання), а також порядок обміну акцій товариств, що реорганізовуються шляхом злиття (приєднання), відповідно на акції товариства, що створюється в результаті злиття, або товариства, до якого здійснюється приєднання;

одержання згоди Антимонопольного комітету України на злиття товариств (у випадках, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.1994 р. № 765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків»);

оцінка та викуп акціонерним товариством, що реорганізовується, акцій у акціонерів, які не голосували за прийняття рішення про реорганізацію товариства і подали відповідну заяву;

обмін акцій або часток у статутних фондах товариств, що реорганізовуються, на письмові зобов'язання про видачу відповідної кількості акцій товариства, що створюється шляхом злиття, або до якого відбувається приєднання;

подання до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про наслідки такого обміну;

прийняття установчими зборами товариства, що створюється шляхом злиття, рішення про створення товариства, про затвердження його статуту, про обрання органів управління (прийняття загальними зборами товариства, до якого здійснюється приєднання, рішення про затвердження змін до статуту), а також вирішення інших питань, пов'язаних з реорганізацією, якщо це було передбачено договором про злиття (приєднання);

внесення відповідних змін до державного реєстру (у разі злиття — реєстрація створеного в процесі злиття товариства і відповідно — скасування державної реєстрації товариств, що взяли участь у такій реорганізації; у разі приєднання — скасування державної реєстрації товариства, що приєдналося, а також внесення відповідних змін до відомостей державної реєстрації товариства, до якого відбулося приєднання);

реєстрація в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку акцій товариства, створеного шляхом злиття або до якого відбулося приєднання;

обмін письмових зобов'язань на акції товариства, створеного шляхом злиття (до якого здійснено приєднання).

Для створення акціонерного товариства шляхом його реорганізації у формі поділу або виділення необхідні:

прийняття вищим органом товариства, що реорганізується рішення про реорганізацію шляхом відповідно поділу або виділення, рішення про емісію акцій товариств, що створюються шляхом поділу або виділення, про умови обміну акцій товариства, що реорганізується, на акції товариств, що створюються, рішення про затвердження роздільного акта (балансу); вирішення інших питань, пов'язаних з реорганізацією;

оцінка та викуп акціонерним товариством, що реорганізується, акцій у акціонерів, які цього вимагають у письмовій формі і не голосували за прийняття загальними зборами рішення про реорганізацію товариства;

обмін акцій товариства, що реорганізується, на письмові зобов'язання про видачу відповідної кількості акцій (сертифікатів акцій) товариств, створених шляхом поділу або виділення;

прийняття установчими зборами кожного товариства, що створюється в процесі поділу або виділення, рішення про створення товариства, про затвердження статуту, обрання органів управління, а також вирішення інших питань, пов'язаних з реорганізацією, якщо це було передбачено рішенням про реорганізацію;

державна реєстрація акціонерних товариств, створених у результаті поділу або виділення, а також скасування державної реєстрації товариства, що припинило свою діяльність у результаті поділу або внесення відповідних змін до відомостей державної реєстрації товариства, що зазнало реорганізації шляхом виділення;

одночасна реєстрація в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій усіх товариств, створених шляхом поділу або виділення (а при виділенні — ще й товариства, що реорганізовується);

обмін письмових зобов'язань на акції товариств, створених шляхом поділу або виділення[80].

Створення акціонерного товариства шляхом перетворення на базі іншої господарської організації корпоративного типу (господарського товариства іншого виду, виробничого кооперативу, колективного підприємства) або акціонерного товариства іншого виду чи напрямку діяльності передбачає наявність таких етапів:

прийняття вищим органом господарської організації корпоративного типу (далі — товариства) рішення про реорганізацію шляхом перетворення, про умови обміну акцій або часток у статутному фонді товариства, що реорганізується на акції або частки у статутному фонді товариства, що створюється, та рішення про емісію акцій товариства, що створюється шляхом перетворення;

оцінка та викуп товариством, що реорганізується, акцій (часток, паїв) у акціонерів (учасників, членів кооперативу або колективного підприємства), які цього вимагають у письмовій формі і не голосували за прийняття загальними зборами рішення про реорганізацію товариства;

обмін акцій (часток, паїв) у статутному фонді (складковому майні) товариства, що реорганізовується, письмові зобов'язання про видачу відповідної кількості акцій товариства, що створюється шляхом перетворення;

прийняття установчими зборами товариства^ що створюється шляхом перетворення, рішення про створення товариства, про затвердження статуту товариства, про обрання органів управління, а також вирішення інших питань, пов'язаних з реорганізацією;

внесення відповідних змін до відомостей державної реєстрації;

реєстрація в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку акцій товариства, створеного шляхом перетворення;

обмін письмових зобов'язань на акції товариства, створеного шляхом перетворення.

Порядок перетворення унітарного підприємства в акціонерне товариство простіший і передбачає такі етапи:

· прийняття власником майна унітарного підприємства або уповноваженим ним органом рішення про перетворення такого підприємства в акціонерне товариство;

· визначення кола співзасновників та підписання між ними установчого договору (цей етап не притаманний перетворенню державних та комунальних підприємств в акціонерні товариства в процесі їхньої корпоратизації чи приватизації);

· здійснення відповідних підготовчих дій, що обумовлюються типом акціонерного товариства, яке створюється

· шляхом перетворення (відкрите чи закрите AT);

· проведення установчих зборів (за винятком пёретворення державних та комунальних підприємств в процесі корпоратизації чи приватизації) і прийняття рішень: про створення товариства, про затвердження його статуту, про обрання органів управління та вирішення інших питань, передбачених законом та установчим договором;

· державна реєстрація акціонерного товариства, створеного в процесі реорганізації.

Описаний порядок, створення акціонерних товариств є загальним. Однак в процесі реформування державних та комунальних підприємств сформувалися спеціальні порядки: створення акціонерного товариства: один з них стосується корпоратизації державних і комунальних підприємств, ; а другий — приватизації майна державних і відчуження майна комунальних підприємств шляхом їх акціонування (перетворення у відкриті акціонерні товариства з одночасним затвердженням плану реалізації акцій). Перший порядок стосується процесів роздержавлення, коли без зміни — форми власності зазнають реформування підприємства державного і комунального секторів економіки щодо зміни організаційно-правових форм, рівня самостійності в процесі здійснення господарської діяльності, управління ними з боку первісного власника їх майна — держави або територіальної громади в особі уповноважених ними органів. Підприємства набувають нової організаційно-правової форми — відкритого AT, для якого притаманна корпоративність управління, що здійснюється не безпосередньо власником майна (його представниками), а через органи таких товариств; стають власниками закріпленого за ними майна (адже усі види господарських товариств є такими відповідно до закону); держава або територіальна громада в особі уповноважених органів виступають як власники акцій корпоратизованого підприємства, що дозволяє їм через своїх представників опосередковано брати участь в управлінні такими підприємствами[81].

На даний момент українським законодавством недостатньо відрегульовано механізм реорганізації акціонерних товариств. Поняття реорганізації зустрічається в українському законодавстві в Цивільному Кодексі України, Законах України «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства». Але в жодному законодавчому акті не дається визначення реорганізації. Тому іноді її плутають з реструктуризацією, яка, на відміну від реорганізації, не призводить до появи, ліквідації або зміни форми власності товариств.

Відповідно з діючим законодавством існують такі види реорганізації:

— злиття товариств;

— приєднання одного товариства до іншого;

— розділення товариств;

— виділення товариства із іншого;

— перетворення.

Щодо реорганізації товариств, в яких не беруть участь акціонерні товариства, то порядок її проведення наступний.

Після прийняття рішення про реорганізацію товариства затверджують передавальний (роздільний) баланс або договір про злиття (приєднання), установчі документи нових товариств, реєструють у встановленому порядку нові товариства або і ліквідують існуючі.

Порядок проведення реорганізації, коли при цьому створюється або приймає участь акціонерне товариство, визначається Положенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств» від 30.12.98 №221 (далі — Положення).

Це Положення роз'яснює особливості і порядок проведення реорганізації акціонерних товариств. Але в цьому Положенні є деякі неврегульовані або недостатньо врегульовані питання, на які немає відповіді в інших нормативних та законодавчих актах.

1. Одним із таких неврегульованих питань є питання передачі кредиторської заборгованості від товариства, що реорганізується. Воно не роз'яснюється а ні Законом «Про підприємства в Україні», ані Законом «Про господарські товариства». В Положенні Комісії (ст.1.6) вказано, що реорганізація товариств, які мають кредиторську заборгованість, має здійснюватись з дотриманням вимог переведення боргу, передбачених статтями 201, 202 Цивільного Кодексу України.

А це означає тільки, що перевід боржником своєї заборгованості на іншу особу має відбуватись лише після згоди кредитора (ст. 201 ЦК України) і в простій письмовій формі, якщо угода була укладена в письмовій формі (ст. 202 ЦК України).

Отже, державним органам влади, які в той чи іншій мірі відповідальні за реорганізацію підприємств, доцільно вимагати від цих підприємств підтвердження того, що кредитор не заперечує на перехід зобов'язань по погашенню заборгованості від боржника до одного чи декількох інших товариств.

Слід зазначити, що крім зноски на порядок переведення боргу, в Положенні не вимагається ніяке інше підтвердження згоди кредитора. Що це — недолік Положення, чи може варто залишити це питання за межами компетенції державних органів влади, і нехай вирішують самі товариства?

2. Інше питання стосується викупу акціонерним товариством власних акцій.

Відповідно до п. 1.7 Положення, акціонерне товариство (AT), що прийняло рішення про реорганізацію, зобов'язане «…здійснити оцінку та викуп акцій акціонерів, які вимагають цього, у випадку, коли ці акціонери не голосували за прийняття загальними зборами рішення про реорганізацію. Викуп акцій здійснюється за ціною, що визначається за домовленістю сторін, але не нижчою за номінальну вартість акцій…»

По-перше, виникає питання: за якою методикою повинно AT здійснювати оцінку акцій? Відомо, що результат обчислення суттєво може залежати від самої методики, за якою це обчислення проводиться. Крім цього, навіщо зобов'язувати AT проводити оцінку, якщо сторони ще будуть «домовлятись» про ціну акції.

Цілком логічно проводити викуп акцій за домовленістю сторін, але зауваження щодо викупу акцій за ціною, не нижчою за номінальну вартість акцій ставить запитання: ЧОМУ? Адже номінальна вартість акції відображає якусь сталу на даний момент величину і не. збігається ні з курсовою вартістю акції (якщо можна говорити про якійсь курс взагалі по більшості AT), ні з оціночною вартістю. В деяких країнах поняття номінальної вартості акції закінчується після затвердження статуту компанії, де визначається первісний розмір статутного фонду та кількість акцій. Номінальна вартість акцій AT, яке не проводило збільшення статутного фонду за рахунок індексації основних фондів, суттєво менша його балансової вартості акцій. Навпаки, акції AT, яке збільшило статутний фонд за рахунок індексації, в деяких випадках «переоцінені», оскільки коефіцієнти проведених індексацій не відповідали дійсній інфляції[82].

Із вищенаведеного випливає, що, якщо хтось із держателів контрольних пакетів захоче вигідно продати свої пакети, найкращим способом досягнення цього буде наступне. При прийнятті рішення про реорганізацію проголосувати проти або не з'явитись на зборах, а потім «тероризувати» Правління AT щодо викупу їх акцій за неімовірною ціною, оскільки без виконання цієї умови, «з метою захисту прав акціонерів…», проведення реорганізації буде неможливе.

Для вирішення цього питання Комісія чи Фонд державного майна України (Фонд) може запропонувати якусь методику оцінки, яка б враховувала розмір активів AT, індексацію, капіталізацію ринку, ціни останніх угод на акції AT в торгівельних системах тощо. Тоді б ця методика використовувалась у випадках викупу акцій, коли сторони не змогли самі домовитись про ціну викупу.

Але існує інша точка зору на проблему викупу у акціонерів їх акцій. Ця точка зору ґрунтується на наступному: інвестуючи в AT, особа (фізична чи юридична) усвідомлює весь ризик, який випливає із такого інвестування, а саме — падіння курсу акцій, неотримання доходів за ними через відсутність прибутку, можливість банкрутства підприємства тощо. Одним з основних прав акціонерів, згідно чинного законодавства, є участь в управлінні справами AT шляхом голосування на загальних зборах. Питання про реорганізацію товариства приймається загальними зборами більшістю голосів присутніх акціонерів (Закон України «Про господарські товариства»), і «програш» акціонера за результатами голосування повинен бути його власною проблемою, а не проблемою AT, яке мусить купувати його пакет акцій. Досвід показує, що намагання задовольнити всіх ніколи не дасть позитивного результату, а може лише призвести до таких негативних наслідків, як відмова від реорганізації через те, що AT не може розрахуватись з акціонерами, які навмисно вимагають непомірно велику компенсацію за їх «неголосування» на зборах.

3. Також неврегульовано законодавством про реорганізацію питання щодо роздільного балансу.

При прийнятті рішення про реорганізацію загальні збори, поряд з іншими питаннями, затверджують роздільний баланс (при реорганізації шляхом розділення, виділення). Баланс затверджується на дату проведення загальних зборів. Але реорганізація не відбувається за один день. Весь час, поки проходить процес реорганізації, товариство продовжує працювати. На момент передачі (розділення) майна, після реєстрації та публікації інформації, після обміну акцій (часток) на акції створених товариств, баланс товариства, що реорганізується, змінюється. Отже, провести розділення майна AT відповідно до затвердженого зборами балансу немає можливості[83].

Як висновки до цього обговорення та вирішення визначених вище проблемних питань реорганізації акціонерних товариств можуть бути такі пропозиції.

По-перше, зобов'язати AT, що реорганізуються, надавати підтвердження того, що немає заперечень кредиторів про перехід боргу від боржника до новостворених підприємств (хоча таке можливо, якщо кількість кредиторів відносно невелика) або зробити необхідні пояснення щодо передачі кредиторської заборгованості.

Щодо викупу акцій при реорганізації, то треба відмінити цю норму, оскільки крім вищенаведеного, на думку автора, ця умова викупу акціонерним товариством власних акцій суперечить діючому законодавству. Так, статтею 32 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що AT може викупати власні акції лише за рахунок сум, що перевищують статутний фонд. Якщо таких сум немає, то викуп AT власних акцій заборонено. В положенні про реорганізацію ця умова є необхідною для проведення реорганізації.

Стосовно роздільного балансу можна зауважити, що навряд чи є сенс включати вирішення цього питання до компетенції державних органів влади. Скоріше самим акціонерним товариствам треба при укладанні договору про реорганізацію визначатись в самій угоді про можливі зміни балансу, які відбуваються в процесі реорганізації.

Також доцільно спростити процедуру проведення реорганізації, а саме: відмінити необхідність реєстрування та публікації інформації про випуск акцій, як це передбачається ст.22 та ст.23 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», оскільки коло осіб, які самі підписуються на акції, заздалегідь визначене — це акціонери товариства. В дійсності ж підписування при реорганізації не відбувається, а відбувається обмін акцій на письмові зобов’язання про видачу акцій або часток новостворених товариств[84].

Висновки

Отже, порядок створення відкритих і закритих акціонерних товариств не однаковий. Якщо порядок створення закритого акціонерного товариства максимально наближений до вищенаведеної схеми, то створення відкритого акціонерного товариства передбачає наявність додаткових етапів, пов'язаних із проведенням підписки на акції і затвердженням результатів такої підписки.

За українським законодавством відкрите AT, враховуючи значний ступінь публічності його діяльності (реалізації акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом підписки та вільної купівлі-продажу на фондовому ринку, в т. н, на фондовій біржі) проходить більш складну, врегульовану законодавством, процедуру свого створення, що має на меті захистити права і законні інтереси підписчиків акцій-майбутніх акціонерів.

Основними етапами створення відкритого акціонерного товариства є такі:

· визначення кола засновників і укладення між ними установчого договору;

· забезпечення проведення аудиторської перевірки фінансового стану засновників — юридичних осіб щодо їхньої спроможності сплатити свої вклади;

· відкриття рахунку в комерційному банку, на який мають, вноситися кошти, сплачені під час підписки на акції;

· проведення дій, пов'язаних з підпискою акцій: реєстрація інформації про емісію акцій у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку; публікація зазначеної інформації, яка водночас виконує роль повідомлення про намір засновників створити відкрите акціонерне товариство з певними характеристиками; проведення підписки на акції; повідомлення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про результати підписки;

· формування майнової бази майбутнього акціонерного товариства не нижче встановленого законодавством розміру (на момент підписки має бути оплачено не менше 10% номінальної вартості акцій, а до дня скликання установчих зборів — не менше 30% з урахуванням попереднього внеску);

· проведення установчих зборів;

· проведення державної реєстрації відкритого акціонерного товариства.

Створення акціонерного товариства шляхом реорганізації може відбуватися у різних формах (поділу, виділення, приєднання, злиття, перетворення), за участю господарських організацій різного типу {корпоративного — акціонерних та інших видів господарських товариств, виробничих кооперативів, колективного підприємства — чи унітарного типу — державного, комунального, приватного підприємства) або навіть з поєднанням різних форм і за участю господарських організацій різних типів. Це так звана складна реорганізація (наприклад, виробничий кооператив і товариство з обмеженою відповідальністю, зливаючись, створюють акціонерне товариство (має місце і злиття, і перетворення).

Створення акціонерних товариств в процесі реорганізації Законом «Про господарські товариства» не регулюється. Зазначена прогалина закону значною мірою заповнюється відомчим нормативним актом — Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств, затвердженим рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30.12.1998 р. № 22171. Це Положення регулює питання реорганізації акціонерних товариств, залишаючи поза увагою господарські організації інших організаційно-правових форм.

Основними принципами створення нових акціонерних товариств в процесі реорганізації відповідно до згаданого Положення є такі:

сумарний розмір статутних фондів господарських товариств до їх реорганізації має дорівнювати сумарному розмірові їх статутних фондів після реорганізації;

при емісії акцій під час реорганізації продаж акцій не здійснюється, а відбувається обмін акцій або часток в статутному фонді товариства (товариств), що реорганізовується, на акції товариства, що створюється в процесі реорганізації, шляхом злиття, поділу, виділення, перетворення, або на акції акціонерного товариства, у якого збільшується розмір статутного фонду внаслідок реорганізації шляхом приєднання;

з метою захисту прав акціонерів акціонерне товариство, що прийняло рішення про реорганізацію, зобов'язане здійснити оцінку та викуп акцій акціонерів, які вимагають цього, за умови, що вони не голосували за прийняття загальними зборами рішення про реорганізацію і звернулися до товариства з письмовою заявою; при цьому викуп здійснюється за ціною, що визначається за домовленістю сторін, але не нижчою за номінальну вартість акцій;

оскільки майбутні акціонери товариства, що створюється в процесі реорганізації, беруть участь в цьому процесі (голосують за прийняття рішення про реорганізацію товариства), то здійснення публікації про емісію акцій новостворюваного акціонерного товариства не вимагається.

Однак кожна форма реорганізації передбачає певний порядок дій з боку товариств, які зазнають реорганізації. В зв'язку з цим розглянемо основні вимоги зазначеного положення щодо окремих форм реорганізації товариств.

Список використаних джерел та літератури

1. Закон України «Про акціонерні товариства»: Закон від 31 жовтня 2008 року № 639 //Голос України. — 2008. — 5 листопада. — C. 13-23

2. Акціонерні товариства: Організація та діяльність / Фонд держ. майна України; Українська інвестиційна газета / Г.С Шестопал (уклад.). — К., 1997. — 342 с.

3. Артеменко С. Деякі аспекти емісії акцій під час організації та реорганізації відкритих акціонерних товариств //Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 4. — C. 30-32

4. Артеменко С. Створення та діяльність акціонерних товариств в Україні та Росії: історико-правові питання //Право України. — 2002. — № 12. — С.132-136

5. Берзон Н. Акционерное общество: капитал, правовая база, управление: Практ. пособие для экономистов и менеджеров/ Н. И. Берзон, А. П. Ковалев. — М.: АО "Финстатинформ", 1995. — 155 с.

6. Білик М.Д. Оцінка економіко-правових засад створення державних акціонерних і холдингових компаній в Україні // Формування ринкових відносин в Україні.- 2005.- № 8.- C.20-25.

7. Бондар І. К., Сологуб О. П., Жарікова Н. О. Акціонерна модель економіки України. — К.: Видавничий дім "Корпорація", 2005. — 346 с.

8. Бочарова О. Поглинання акціонерного товариства шляхом придбання контрольного пакету акцій //Юридична Україна. — 2009. — № 3 . — C. 87-91

9. Вінник О. Акціонерне право: Навчальний посібник/ Оксана Вінник, Валентин Щербина,. — К.: Атіка, 2000. — 543 с.

10. Гайдуцкий П. Организация акционерных и паевых обществ: Практ. пособие/ П. И. Гайдуцкий,. — К.: Изд-во Укр. с.-х. акад., 2002. — 210 с.

11. Герасименко Р.А., Блажан І.Р. Особливості формування фінансових ресурсів акціонерних підприємств // Фінанси України.- 2004.- № 6.- C.82-90.

12. Гончарова Н. Особливості правового становища відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації //Право України. — 2004. — № 2. — С.49-54.

13. Гончарова Н. Особливості правового становища відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації //Право України. — 2004. — № 2. — С.49-54.

14. Гранцев І. Деякі проблеми реорганізації акціонерних товариств //Економіка. Фінанси. Право. — 1999. — № 9. — C. 24-26

15. ГрудницькаС.М. Правова природа установчого договору акціонерного товариства // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. — 2000. — №1. — С.178-188.

16. Грущинський І. М., Кравчук В. М., Пограничный Є. П. Дер-жавна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності: На-уково-практичний посібник. — Львів: Престиж-інформ, 2002.

17. Губар Є. Народження акціонерного товариства: від "А" до "Я" //Все про бухгалтерський облік. — 2009. — 10 квітня: Спецвипуск. — C. 8-13

18. Довгань Л. Державне регулювання фінансової діяльності акціонерних товариств //Фінанси України. — 2000. — № 1. — C. 52-58

19. Долинская В. В. Акционерное право: Учебник.- М.: Юрид. дил., 1997.

20. Драган О. Удосконалення правового статусу акціонерних товариств в Україні //Економіка. Фінанси. Право. — 2004. — № 10. — C. 28-32.

21. Єфименко А. Реорганізація акціонерних товариств: Як проблеми теорії можуть відбитися на практиці (проблеми кредиторів) //Закон і бізнес. — 2001. — № 37. — C. 1, 27

22. Єфіменко А. Реорганізація акціонерних товариств: Як проблеми теорії можуть відбитися на практиці (проблеми кредиторів) //Закон і бізнес. — 2001. — № 35. — C. 1, 27

23. Кабальська О. Акціонерні товариства: життя за новими правилами //Податки та бухгалтерський облік. — 2008. — 13 листопада. — C. 44-51

24. Камілова Е. Розвиток акціонерних товариств в Україні //Економіка АПК. — 2003. — № 3. — С.62-64

25. Карнаух Т. На шляху до державної реєстрації: Правова природа установчих документів акціонерного товариства //Закон і бізнес. — 2000. — № 23. — C. 28

26. Козак В. Г., Козак Г. Я. Аналіз фінансового стану акціонерного товариства. — К. : Аграрна наука, 2000. — 172 с.

27. Козлова Н. В. Правовая природа учредительного договора о создании юридического лица // Государство и право. — 2003. -№10.

28. Колесник В. Акціонерний ринок в Україні: монографія/ Віктор Колесник,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАНУ; Українська асоціація інвестиційного бізнесу. — К.: А.Л.Д., 1995. — 168 с.

29. Луць В. Акціонерне право: Навчальний посібник/ Володимир Луць, Роман Сивий, Олександра Яворська,. — К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2004. — 254 с.

30. Малишев Б. Правові аспекти управління відкритим акціонерним товариством //Економіка. Фінанси. Право. — 1999. — № 8. — C. 25-29

31. Мамічева Л. Акціонерні товариства в Україні:зародження і сучасний стан //Економіка. Фінанси. Право. — 1998. — № 9. — C. 7-9

32. Манъковский И. А. Юридические лица и налоговые правоотно-шения / Под ред. В. И. Семенкова. — Минск: ПолиБиг, 1999.

33. Міщенко В.І. Методологічні аспекти формування акціонерного капіталу // Регіональна економіка.- 2006.- № 1.- C.175-183.

34. Могилевский С. Акционерные общества. Коммерческие организации: Комментарий. Практика. Нормативные акты. — М.: Дело, 1998. — 534 с.

35. Назарова Г.В. Методика визначення компетенції органів управління акціонерних товариств // Проблеми науки.- 2006.- № 2.- C.37-45.

36. Науменкова С.В., Глазун О.І. Фінансове планування як складова системи ефективного управління фінансами акціонерного товариства // Вісник Української академії банківської справи.- 2004.- № 1.- C.71-85.

37. Павлов В. І., Мишко О. А. Корпоративне управління в акціонерних товариствах./ М.І. Долішній (відп.ред.). — Рівне: НУВГП, 2006. — 180 с.

38. Педько А. Власність, контроль і конфлікт інтересів в акціонерних товариствах/ Андрій Педько. — К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2008. — 324 с.

39. Пилипенко А. Очерки акционерного права Украины: монографія. — К.: МАУП, 1995. — 69 с.

40. Портнов А. Удосконалення законодавчої бази акціонерних товариств //Фінанси України. — 1999. — № 12. — C. 22-24

41. Приступко А. Правові колізії у законодавчому забезпеченні діяльності акціонерних товариств // Юридична Україна.- 2004.- № 8.- C.65-70.

42. Рупняк М.Я. Проблеми оптимізації структури фінансових ресурсів акціонерних товариств // Актуальні проблеми економіки.- 2005.- № 5.- C.32-39

43. Рупняк М.Я. Фінанси акціонерних товариств // Фінанси України.- 2004.- № 5.- C.105-111.

44. Рупняк М.Я. Фінансові методи регулювання діяльності акціонерних товариств // Фінанси України.- 2005.- № 9.- C.56-64.

45. Рябота В. Право вимагати викупу акцій при злитті/приєднанні та поглинанні акціонерних товариств // Підприємництво, господарство і право.- 2006.- № 11.- C.83-86.

46. Рябота В. Право вимагати викупу акцій при злитті/приєднанні та поглинанні акціонерних товариств //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 11. — C. 83-86.

47. Рябота В. Правове регулювання поглинання акціонерних товариств //Юридична Україна. — 2007. — № 6. — C. 87-89

48. Сабінський М.Е. Еволюція теорій структури капіталу акціонерних товариств // Формування ринкових відносин в Україні.- 2005.- № 10.- C.54-59.

49. Садиков О. М. Учредительный договор и его правовые особенности // Государство и право. — 2000. — № 6.

50. Саниахметова Н.А. Учредительный договор // Бізнес. — 1999. — № 10.

51. Свіржський Б. Засновницький договір акціонерного товариства: для чого, як коли //Все про бухгалтерський облік. — 2009. — 24 квітня. — C. 3-4

52. Собчук О. Засновники та учасники акціонерних товариств: правовий статус //Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 2. — С.22-24

53. Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: Корпоративные правоотношения. — X.: Право, 1998.

54. Спасибо-Фатєєва І. Акціонерне товариство як система ризиків //Право України. — 1999. — № 9. — C. 116-117

55. Спасибо-Фатєєва І. Особливості правовідносин, що виникають при створенні акціонерного товариства //Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 4. — C. 121-128.

56. Спасібо-Фатеева І. Правова природа корпоративних правовідносин в акціонерних товариствах //Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 3. — C. 58-66

57. Татьков В.И. Проблемы правового регулирования организационно-правовой формы закрытого акционерного общества // Экономико-правовые и организационные предпосылки обеспечения конкурентоспособности экономики. — Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 2002. — С.95-113.

58. Татьков В.И. Совершенствование законодательства об акционерных обществах // Праці підсумкової наукової конференції Донецького національного університету за період 1999-2000 рр.: Правознавство. — Донецьк: ДонНУ. — 2001. — С.142-144.

59. Татьков В.І. Організаційно-правова форма закритого акціонерного товариства: проблеми і напрями розвитку // Вісник господарського судочинства. — 2002. — №2.- С.204-211.

60. Татьков В.І. Правова природа статуту акціонерного товариства: теоретичні аспекти // Правничий часопис Донецького університету. — 2000. — №2(5). — С. 22-26.

61. ТатьковВ.И., ГрудницкаяС.Н. Проблемы правового положения закрытых акционерных обществ // Материалы региональной науч.-практ. конф. "Стратегия управления социально-экономическим развитием региона на период до 2010 года (Донецкая область– 2010)". — Донецк: ИЭПИ НАН Украины.- 2000.- С.28-33.

62. Уварова О. Органи акціонерного товариства: компетенція та порядок діяльності //Податки та бухгалтерський облік. — 2008. — 13 листопада. — C. 52-57

63. Уманців Г. Злиття акціонерних товариств : облік майна і капіталу //Бизнес. — 2002. — № 14: Бухгалтерія. — C. 31-37

64. Хозяйственное право: Учебник / Под ред. В.К.Мамутова. — К.: Юринком Интер, 2002.- С.301-312.

65. Чорна Т.А. Захист прав акціонерів за реорганізації акціонерних товариств //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. — 1998. — Вип. 8: Міжнародні відносини. — C. 94-99

66. Шевчук Е.В. Теоретичні основи процесу взаємодії органів управління акціонерним товариством // Актуальні проблеми економіки.- 2006.- № 5.- C.121-128.

67. Шкільняк М. М. Акціонерні товариства та їх розвиток в сучасних умовах. — Тернопіль: Економічна думка, 1998. — 43 с.

68. Шубина Т.В. Распределение прибыли в акционерном обществе // Финансовый менеджмент.- 2006.- № 2.- C.15-24.