Вступ

Актуальність теми. Власність — це один з найважливіших феноменів, який є виразом сутнісних правових відносин, що з часів етапу премодерну постає атрибутом свободи індивіда, який заявляє про свої права, як суб’єкта суспільної діяльності поза всякими становими та ієрархічними обмеженнями. У цей період власність вперше була проголошена основним природним правом людини, її волевиявлення й достоїнства. Таку парадигму доцільно визнати найважливішим принципом ідеології демократичного суспільства та філософії лібералізму.

Внаслідок багатолітньої еволюції змісту поняття власності, в країнах континентальної Європі усталилися цінності сучасного неолібералізму, як системи соціально-економічних і політичних поглядів, яка захищає свободи та права особи, приватну власність, демократію тощо. Побудована теорія виходить з положення, що світ підпорядковується законам, які не підвладні людині, тому природними принципами її поведінки мають бути здоровий глузд та адаптація до обставин і вимог і суспільства.

Процес розбудови України як правової держави безпосередньо пов’язаний із дотриманням та належною реалізацією гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та громадянина, до яких належить право власності. Захист власності повинен забезпечувати економічний розвиток країни та сприяти зростанню соціального рівня громадян країни.

Склад злочину — це юридична конструкція, що являє собою систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначені у Кримінальному кодексі; вони повинні бути вичерпними, необхідними та достатніми і в сукупності визначати суспільно небезпечне діяння — злочин. Законодавець включає до складу злочину найбільш суттєві ознаки, що визначають вид злочину і його суспільну небезпеку.

Поняття складу злочину проти власності традиційно включає чотири ознаки (елементи): об’єкт злочину; об’єктивну сторону злочину; суб’єкт зло-чину; суб’єктивну сторону злочину.

Слід зазначити, що наше дослідження ґрунтується на працях П.П. Андрушка, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, О.І. Бойцова, О.О. Дудорова, В.К. Матвійчука, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, Г.В. Тимейка, В.В. Хилюти та ін.

Метою дослідження – є юридичний аналіз злочинів проти власності, розкриття їх видів та форм.

— розглянути злочини проти власності як предмет кримінально-правових досліджень;

— дослідити об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів проти власності;

— охарактеризувати ознаки та форми злочинів проти власності;

— проаналізувати проблеми призначення покарання за злочини проти власності;

— розглянути призначення покарання за злочини проти власності та проблеми звільнення від кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Розділ І. Теоретико-правові проблеми дослідження злочинів проти власності

1.1. Злочини проти власності як предмет кримінально-правових досліджень

На сучасному етапі розвитку суспільства, який характеризується проведенням соціально-економічних і політичних ліберальних реформ, спрямованих на формування і розвиток цивілізованих ринкових відносин, особливо важливим завданням є забезпечення належної охорони власності кримінально-правовими засобами. Слід наголосити, що кримінальне законодавство у сфері охорони власності не має єдиної методологічної основи, у ньому присутні «чужорідні» інститути й традиції інших галузей права , що є основною причиною великого розриву між змістом, вкладеним в текст закону, і тим, що тлумачиться в процесі правозастосування.

На сучасному етапі розвитку кримінального законодавства проблема зростання кількості традиційних злочинів проти власності й виникнення нових видів протиправних посягань, обумовлених розвитком неоліберальних суспільних відносин у майновій сфері, є не тільки проблемою практиків, які стикаються зі значними труднощами у кваліфікації злочинних посягань на власність, а й серйозною загрозою економічному та соціальному розвитку нашої країни. Такі труднощі, перш за все, обумовлюються проблемами законотворчості щодо ліквідації прогалин кримінального закону, а також теоретичними дослідженнями у сфері охорони власності як складової національної безпеки [12, c. 28].

Підтвердженням викладеного є статистичні дані, які відображають сучасний стан та зміни структури злочинів проти власності. Зокрема, аналізуючи злочини проти власності у загальній структурі злочинності, доцільно констатувати, що їх частка є найбільшою в Україні та за умови зміни соціально- політичної обстановки становитиме близько 50%. Так, за даними ДСА, у 2012 р. частка злочинів проти власності становила 52,5%; у 2013 р. — 53,6%; у 2014 р. — 51%; у 2015 р. — 51,6%. Відповідно, майже кожен другий засуджений — це особа, яка була притягнена до відповідальності за посягання на власність.

На підставі наведеного можна впевнено говорити про те, що навіть незначні кількісні і якісні зміни у сфері злочинів проти власності здатні істотно впливати на стан всієї злочинності в країні. Тому в сучасний період динамічна обстановка у законотворчості та несвоєчасне реагування на недоліки щодо профілактики протидії майнової злочинності безпосередньо впливають на якість правозастосовної діяльності, що відображає стан злочинності у країні в цілому.

Злочини проти власності в структурі корисливої злочинності займають 90% від загальної кількості. При цьому вивчення загальної кількості зареєстрованих корисливих злочинів за останні 15 років доводить хвилеподібну динаміку саме корисливих злочинів проти власності.

Таким чином, доводиться констатувати, що на сучасному етапі майже кожний десятий зареєстрований злочин проти власності вчиняють неповнолітні. Крім того, переважна більшість рецидивістів та представників організованої злочинності розпочинають свою злочинну кар’єру у неповнолітньому віці [14, c. 113].

Вищезазначене свідчить про те, що у зв’язку з тим, що відносини власності є фундаментом повноцінного соціально-економічного розвитку українського суспільства, а злочини проти власності негативно впливають на соціальні і економічні процеси, що відбуваються в державі, та на загальний стан злочинності, виступають однією з детермінант, що здатні перешкоджати зростанню матеріального добробуту громадян України і розвитку української економіки в цілому, метою нашого дослідження доцільно визначити вирішення теоретичних проблем кримінально- правової охорони власності в Україні, що сприятиме як удосконаленню національного законодавства щодо всебічного захисту власності кримінально-правовими засобами, так і підвищенню ефективності правозастосовної практики у цій сфері.

1.2. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів проти власності

Проблема об’єкта злочинів проти власності вже багато років залишається найбільш дискусійною у наукових колах.

Кримінально-правовий захист власності — одна з конституційних гарантій права власності. Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб’єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав державою. У чинному КК України відповідальність за злочини проти власності закріплено в Розділі VI «Злочини проти власності» Особливої частини (ст. 185-191). Таким чином, об’єкт відповідної групи злочинів пов’язують з власністю. Аналіз проведених російськими науковцями досліджень правових підстав власності і кримінально-правових засобів її охорони дозволяє зробити висновки про те, що в теорії і практиці кримінального права є сталими знання про власність, під якою розуміють не природну даність, а соціальний конструкт [2, с. 20]. Не викликає сумніву, що власність породжена суспільством, а тому не оспорюється той факт, що приматом відносин власності є суспільні відносини.

У сучасній теорії права власність традиційно розглядається з соціальної, економічної та юридичної точок зору [3, с. 200]. Керуючись досвідом зазначених підходів, представники кримінального права за аналогією із загальною теорією права власність розглядають переважно з економічного та юридичного боків. Знаходячи оптимальне співвідношення економічної і юридичної складових власності, правознавці проігнорували те, що жодна з цих галузей знання не брала на себе зобов’язань щодо пошуку цілісного уявлення про власність. У кожній з них поняття «власність» має свій чітко окреслений цільовий характер. Абсолютизація економічної і юридичної концепцій, так само як і ідеї про їх діалектичне змішення, призвели до такого стану теорії кримінального права, де інститут власності не має чітко вираженого положення і певного визначення.

У той же час, як свідчать проведені дослідження [4], відмічені положення є знаннями про власність, які не здатні зняти різноманіття її інтерпретацій, визначити місце власності в системі дефініцій кримінального права. Заявлених знань недостатньо для того, щоб визначити родовий, видовий або безпосередній статус власності. Їх недостатньо і для пояснення зв’язку власності з суб’єктами кримінального права — особою, суспільством і державою, з їх вічними цінностями — життям і свободою.

Зазначене, здавалося б, має підстави для відповіді на питання про те, що кримінальному праву необхідно знати кого оберігати і кого брати під свою опіку у відносинах власності, і на їх основі обґрунтувати причини, з яких звичні повноваження власника, з одного боку, широко вживаються у кримінально- правовій доктрині, а, з іншого боку, залишаються такими, які не задіяні кримінальним законодавством та практикою. Керуючись наявними знаннями, дослідники не мають можливості оцінювати здатність кримінального закону правильно коректувати відносини власності, які складаються у соціумі, виводити їх з галузі іманентного в сферу належного, справедливого.

У світлі антропологічного сенсу власності стає зрозумілим, що адаптоване кримінальним правом уявлення про власність протиречить її онтологічним основам. Безуспішні зусилля теоретиків кримінального права, що відстоюють правду вчорашнього дня, є підставою для пошуку іншого, не римського, філософсько-правового[5] і економічного [6] досвіду, для розв’язання проблем, які склалися.

Вважаємо, що досвід філософії щодо власності недооцінюється кримінальним правом. Разом з тим він може слугувати підставою та засобом подолання зазначених вище суперечностей.

Об’єктом кримінально-правового регулювання є система відносин «індивід-власність-суспільство». Природа цих відносин не дозволяє кримінальному праву надавати пріоритет як індивідові, так і суспільству, а вченим — наголошувати на тому, що правоздатність держави у відносинах власності необмежена [9]. Порушення паритету між індивідом і суспільством деформує відносини власності, призводить до появи квазівласності. Власність стає для індивіда голою, незабезпеченою, а для суспільства — абстрактною конструкцією. Той самий процес призводить до такого стану кримінального права, коли воно допускає суспільне безвладдя або індивідуальне свавілля.

На відміну від римського права вітчизняна філософія власності стверджує, що власність не вигадана довільно і не є винаходом суспільства. Її онтологічні підстави приховані у конкретній особі. Їй від природи належать індивідуальне тіло й індивідуальний інстинкт самозбереження, духовна самостійність і творча самодіяльність. Вони є її першою й особистою власністю, генеруючи яку людина виробляє вторинну, предметну власність, так звану речову власність. Індивід як суб’єкт своєї волі й свободи, а в цілому — права, інвестує своє життя в життя зовнішніх речей [12, c. 40].

Вітчизняне кримінальне право наведені підстави виникнення власності ще не сприйняло, незважаючи на те, що саме вони пояснюють необхідність кримінально-правової охорони власності. Власність виступає ідеальним продовженням людини в речах, і тому посягання на власність характеризується високою суспільною небезпекою. Розкрадання власності призводить не лише до вилучення майна громадян і суспільства, але й до відчуження їх волі, свободи і автономії, права на дієздатність [10].

Протилежний погляд на власність призводить до ототожнення її з майном, яке само по собі поза особою, суспільством і державою не існує, а для кримінального права не має ціннісного значення. Лише завдяки зусиллям людини матерія стає річчю, а в суб’єктів права вона перетворюється на майно. У цих відносинах річ набуває свого значення, сенсу і змісту, дістає цінової характеристики.

Досліджуючи об’єктивну сторону складу злочину проти власності, в першу чергу необхідно надати поняття та з’ясувати зміст об’єктивної сторони злочинів проти власності.

У науці вітчизняного кримінального права домінує точка зору про те, що об’єктивна сторона складу злочину — це зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину.

Об’єктивна сторона має вирішальне значення для кваліфікації злочинів проти власності. Досліджуючи розвиток поняття об’єктивної сторони злочинів проти власності, в першу чергу необхідно виокремити поняття об’єктивної сторони складу злочину у теорії кримінального права. Це пояснюється наступними обставинами: по-перше, не може бути визнано злочином те, що не має зовнішнього вираження, отже, склад будь-якого злочину включає зовнішні ознаки діяння; по-друге, зовнішні ознаки залишають, як правило, сліди у матеріальному світі, внаслідок чого стає можливою відносно точне відновлення «картини злочину» і доказування факту його вчинення; по-третє, зовнішні ознаки є найбільш надійним критерієм вираження внутрішніх ознак (суб’єктивної сторони) через органічну єдність перших і других й об’єктивній неможливості безпосереднього сприйняття психічних явищ, тобто за допомогою об’єктивних ознак виявляються суб’єктивні; по-четверте, у зовнішніх ознаках злочину зосереджено те, що відноситься до шкідливості і небезпеки злочину (збиток, шкода тощо), без чого вчинення злочину неможливо [11, c. 41].

Цілком очевидно, що під час встановлення факту злочину проти власності його об’єктивна (зовнішня) сторона має визначатися по відношенню до свідомості конкретного суб’єкта злочину, і тільки до нього, а не до свідомості взагалі, як це робиться у філософському аналізі. Під час аналізу та оцінки протиправного діяння, з ознаками злочину слід співвідносити відповідну поведінку конкретної особи — суб’єкта злочину. Тому межа, що визначає об’єктивне, пролягає на зовнішніх контурах свідомості саме цієї особи, а не когось іншого. Це означає, що в ланцюжок об’єктивних ознак злочину може бути вплетене і те, що в загальному сенсі до об’єктивного не відноситься, а саме свідомість інших людей, які з тих, чи інших причин (за кримінальним законом) не притягаються до відповідальності, або хоча і притягаються — але за інший злочин, об’єктивна сторона якого буде встановлюватися вже відносно до їхньої свідомості.

Отже, на нашу думку, логічним буде визначення поняття об’єктивної сторони складу злочину проти власності, яке у повному обсязі зможе відображати її реальний зміст, а саме: об’єктивна сторона злочину проти власності — це система передбачених кримінальним законом зовнішніх ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також характеризують зовнішню сторону посягання особи на суспільні відносини та є предметом її суб’єктивної оцінки.

Зовнішня сторона злочинів проти власності дуже складна, має багато- аспектний характер, що безумовно впливає на застосування норм і законотворчу діяльність. З теоретичної точки зору вивчення об’єктивної сторони складу злочину проти власності важливо у сучасних умовах, зокрема, тому що за останні роки в цій сфері з’явилося багато нових питань і намітилось трансформування деяких традиційних уявлень, які необхідні для подальшого розвитку науки і вдосконалення судової і слідчої практики. Об’єктивну сторону складу злочину утворюють ті передбачені кримінальним законом ознаки, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння. Ці ознаки можуть бути як обов’язковими, так і факультативними. В тих випадках, коли вказівка на ознаку об’єктивної сторони складу злочину введена в закон, то вона потребує спеціального вивчення, оскільки це має значення для кваліфікації злочину [20, c. 8-9].

Обов’язковими (необхідними) ознаками об’єктивної сторони як елемента складу злочину є: діяння (дію чи бездіяльність), суспільне небезпечні наслідки і причинний зв’язок. Тому у злочинах проти власності має бути встановлений причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) і суспільне небезпечним наслідком, що настав.

Не можна стверджувати, що одна з ознак складу злочину є головною, тому що без будь-якої з ознак про притягнення до кримінальної відповідальності не варто й говорити. Тому особливо актуального значення набуває встановлення всіх обов’язкових елементів складу злочину з тим, щоб будь-яке суспільно небезпечне діяння проти власності, яке передбачене Кримінальним кодексом України, було повною мірою відображено у відповідних процесуальних документах, а особу, яка його вчинила, було покарано.

Ґрунтуючись на проведеному дослідженні, ми можемо зазначити, що об’єктивна сторона злочинів проти власності полягає у: 1) викраденні (ст.185-188); 2) привласненні (ст.191); 3) розтраті (ст.191); 4) вимаганні майна (ст. 189); 5) заволодінні майном шляхом шахрайства (ст.190); 6) заволодінні шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст.191); 7) вчинення інших дій, спрямованих на порушення права власності (ст.192-198).

Традиційно в теорії кримінального права суб’єкти злочинів також класифікуються на загальний і спеціальний. На нашу думку, така класифікація суб’єктів злочину, їх тлумачення в науці кримінального права та судовій практиці не може надати допомоги правоохоронним органам у справі боротьби зі злочинними проявами. Зазначене, викликає необхідність більш поглибленого дослідження класифікації суб’єкта злочину і, зокрема, суб’єкта злочину проти власності. Втім, більш детально на розкритті саме цих питань ми зупинимося в окремих роботах, зазначивши, що вищезазначений підхід лише в загальних рисах відображає соціальний і правовий статус суб’єкта цих злочинів [7, c. 65].

Ми вважаємо, що теоретичне вирішення питання про суб’єкт злочину, який посягає своїм діянням на власність, повинно насамперед служити практиці боротьби із злочинністю. Розробки в науці кримінального права можуть бути сприйняті практикою лише в тому випадку, якщо достатньою мірою конкретизовані і базуються на реальних умовах життя суспільства.

Розділ ІІ. Ознаки та форми злочинів проти власності

2.1. Ознаки злочинів проти власності

Загальними ознаками, що об’єднують різні злочини цієї групи, є: а) незаконне, безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб; б) корисливий мотив — прагнення, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Обертання як обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочинів цієї групи має бути незаконним та передбачати активну поведінку (дію) — вилучення чужого майна з володіння, розпорядження, користування власника або особи, якій воно ввірене на законній підставі, на користь винного або інших осіб і збагачення його або інших осіб за рахунок цього майна. Майно має бути безоплатним, тобто воно не повертається, не оплачується, не відшкодовується власнику еквівалент його вартості.

З об’єктивної сторони більшість злочинів, пов’язаних з незаконним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об’єктивної сторони є наслідки — матеріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості володіти, користуватися, розпоряджатися ним, тому закінченими ці злочини визнаються з моменту фактичного заподіяння матеріальної шкоди у визначеному розмірі. Певні особливості в цьому питанні є в складах розбою і вимагання, про що буде сказано при аналізі цих злочинів.

Слід підкреслити, що злочини цієї групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність, оскільки вони полягають у протиправному безоплатному вилученні чужого майна на користь винної особи або інших осіб, що завдає шкоди власникові чи іншому володільцю цього майна.

Крадіжка (ст. 185 КК України). Кримінальним законом визначено, що крадіжка — це таємне викрадення чужого майна (ч. 1 ст. 185 КК України).

Крадіжка є одним із корисливих злочинів, пов’язаних з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб. Традиційно таке посягання на власність вважається менш суспільно небезпечним діянням, порівняно із грабежем та розбоєм, проте, на певних етапах розвитку держави, підхід до визначення ступеня суспільно небезпеки крадіжки був кардинально протилежним.

Таким чином, слід зазначити, що об’єктивний критерій оцінки способу розкрадання як таємного полягає у ставленні до здійснюваного протиправного діяння власника чи інших (сторонніх) осіб, тобто чи усвідомлюють вони той факт, що винним відбувається незаконне заволодіння чужим майном. Суб’єктівний критерій оцінки способу розкрадання як таємного полягає в намірі самого злочинця діяти приховано (таємно), його переконання бути непоміченим превалює над усіма іншими [9, c. 248].

Грабіж (ст. 186 КК України). Кримінальний закон визначає грабіж, як відкрите викрадення чужого майна (ч. 1 ст. 186 КК України).

Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони грабежу є: 1) дія (відкрите, незаконне, безоплатне, поза волею власника вилучення чужого майна); 2) наслідок, що полягає в заволодінні винним чужим майном; 3) причинний зв язок між дією та наслідком, а також 4) спосіб вчинення злочину, який характеризується відкритістю.

Відкритість, як спосіб грабежу, має дві ознаки — об’єктивну і суб’єктивну. Суть об’єктивної ознаки в тому, що дії, в яких полягає викрадення, спостерігаються сторонніми особами (потерпілим чи третіми особами), які усвідомлюють протиправність дій винного. Суб’єктивна ознака — означає те, що винний розуміє факт відкритості, тобто того, що за його діями спостерігають інші особи, які усвідомлюють протиправність його дій. Так, у абз. 2 п. 3 Постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» № 10 від 6 листопада 2009 р. з цього приводу зазначено, що під час вчинення грабежу винний усвідомлює, що його дії помічені і оцінюються як викрадення.

Характеризуючи об’єктивну і суб’єктивну ознаки відкритості у спеціальній літературі традиційно виділяють фізичний та психічний критерії цієї ознаки . Зокрема, фізичний критерій об’єктивної ознаки полягає в тому, що за викраденням спостерігають сторонні особи. Психічний критерій полягає в усвідомленні цими особами протиправності дій винного.

Фізичний критерій суб’єктивної ознаки полягає в тому, що винний фізично сприймає (бачить, чує зауваження тощо) факт відкритості своїх дій. Психічний критерій — винний усвідомлює те, що за його діями спостерігають інші особи, які усвідомлюють факт їх протиправності.

Розбій (ст. 187 КК України). У КК України розбій визначено, як напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства.

У порівнянні з іншими формами розкрадання розбій характеризується підвищеним ступенем суспільної небезпечності, що обумовлено його двуоб’єктним характером. Як зазначають окремі вчені, суспільна небезпека злочинного діяння залежить від того, наскільки цінним і важливим є порушене їм соціальне благо (інтерес), а також наскільки серйозним може виявитися шкода, яку завдають такому благу (інтересу)  , тому суспільна небезпека розбою визначається характером безпосередніх об’єктів посягання, а також подвійною мотивацією злочину — корисливою і насильницькою.

Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (ст. 188-1 КК України). Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за порушення в галузі електроенергетики» № 2598-УІ від 31 травня 2005 р. КК України було доповнено ст. 188-1 «Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання», а саме: викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов’язкове) або внаслідок умисного пошкодження приладів обліку чи у будь-який інший спосіб, якщо такими діями завдано значної шкоди [12, c. 365].

Вимагання (ст. 189 КК України). дії майнового характеру як предмет вимагання — це такі дії потерпілого, які без вимагання призвели б до певних витрат винним, чи вкладення певної праці задля збільшення або підвищення якості майна винного або родичів чи інших осіб, на користь яких вчинялося вимагання. Внаслідок таких дій потерпілий втрачає кошти, не отримує винагороду, яку мав отримати, тобто несе матеріальні збитки, а злочинець чи особи, в інтересах яких вчинялося вимагання, навпаки отримують їх, збагачуються за рахунок вимагання. Відповідно, саме ці кошти виступають предметом вимагання, проте, примушування вчинити дії майнового характеру само по собі не є предметом злочину. Таке примушування доцільно визнати засобом, за допомогою якого злочинець отримує предмет вимагання.

Об’єктивна сторона вимагання складається із двох обов’язкових складових — вимоги і погрози. Окремі вчені вказують, що вимога у цьому складі злочину має ряд характерних ознак: конкретність, час виконання. Конкретність вимоги проявляється у її змісті, тобто у вимозі передачі чужого майна, права на майно або вчинення дій майнового характеру, де така вимога звернута у майбутнє. У свою чергу, погроза характеризується трьома ознаками: реальність, конкретність, звернення у майбутнє.

Проведений аналіз спеціальної літератури щодо особливостей об’єктивних ознак вимагання дозволяють дійти висновку, що для визнання вимагання закінченим злочином необхідно, щоб повний зміст такого примушування, а саме — майнова вимога та погроза були доведені до свідомості потерпілого. У випадку, коли зміст вимоги або(та) погрози останнім не усвідомлюється, має місце замах на вчинення вимагання.

Шахрайство (ст. 190 КК України). Згідно кримінального закону, шахрайство — це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Об’єктивна сторона шахрайства виражена у двох формах: 1) заволодінні чужого майна; 2) придбання права на майно. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу шахрайства є особливим способом вчинення злочину — шляхом обману або зловживання довірою.

суть розкрадання, вчиненого з використанням засобів електронно-обчислювальної техніки, полягає в модифікації автоматизованої обробки даних комп’ютерної системи, в результаті чого відбувається вплив на результат вводиться і виводиться інформації, і як наслідок цього видозмінюється інформація про перехід майна або прав на майно власника або іншого законного власника.

Привласнення, розтрата або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України). Привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні відбувається шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем за своєю суттю являє собою три самостійні форми розкрадання. Проте деякі загальні риси, які притаманні цим формам злочинів, дозволяють об єднати їх в одній нормі [10, c. 512-513].

Зокрема, основною ознакою, яка об’єднує вказані три форми розкрадання, є особливе ставлення винного до майна, яке він обертає на свою користь або на користь інших осіб, оскільки воно було ввірене винному чи було в його віданні або оперативно-господарському управлінні і мало використовуватися в інтересах власника. Доцільно звернути увагу на таку обставину, що суб’єкт визначений у двох варіантах: а) особа, якій майно ввірено; б) особа, у віданні якої перебувало майно.

2.2. Аналіз форм злочинів проти власності

Під формами злочинів проти власності кримінальний закон та правозастосовна практика розуміє способи, конкретні прийоми вчинення протиправних посягань на власність, за допомогою яких злочинець вчиняє певний злочин проти власності. Правильне розуміння форми такого злочину у кожному конкретному випадку є необхідною передумовою для правильного та точного використання кримінального закону та оптимальної, об’єктивної соціально-политичної і правової оцінки вчиненого, і відповідно, індивідуалізації відповідальності та покарання винного.

Злочини проти власності наділені відмінними рисами (зокрема, способом вчинення, мотивом і метою посягання), які, на нашу думку, є підставою внутрішньої класифікації, оскільки вони є притаманними для певних, порівняно самостійних видів злочинів. Так, найбільш значущим і водночас дискусійним є поділ злочинів проти власності на корисливі та некорисливі. Критерієм такого поділу є мета та мотив злочину.

Традиційно до першої групи (корисливих злочинів проти власності) відносять ті посягання на власність, що вчиняються з корисливим мотивом і метою яких є протиправне збагачення, звернення майна, що є предметом посягання, на свою користь чи на користь інших осіб. До корисливих злочинів проти власності належать крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, шахрайство, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилось у неї, тощо.

Щодо класифікації корисливих злочинів проти власності слід зазначити, що тут необхідно насамперед погодитися з позицією науковців, дослідників злочинності в Україні, які зробили наголос на вираженій тенденції її оновлення, модернізації, посилення корисливості в структурі загальної криміналізації суспільства, вказавши прикмети сьогодення. Серед основних ознак оновлення, осучаснення корисливої злочинності фахівці виділяють такі: 1) структурно якісні зміни, що тісно пов’язані з інтелектуалізацією, організованістю, витонченістю, озброєністю технічним оснащенням, корумпованістю, що посилило її здатність до виживання й самозахисту; 2) корислива злочинність внаслідок реформування правової системи виявила тенденцію зростання рівня латентності; 3) новація корисливої злочинності виявилася і в тому, що її інтенсивне зростання поєднується з безкарністю злочинців, які входили до організованих груп, у складі яких були представники владних структур [11, c. 43].

Розглянемо наступну класифікацію корисливих посягань, виділяючи злочини:      1) що здійснюються приховано від потерпілого (крадіжки); 2) корисливі насильницькі (грабежі і розбої — визначаються як відкриті насильницькі форми загальнокримінальних корисливих злочинів); 3) що вчиняються шляхом обману або вимагання. Такий підхід окремим вченим здається вельми дискусійним, і вони наполягають на тому, що виділяючи розбої і грабежі в окрему категорію, автори запропонованих класифікацій виключають вимагання з групи корисливих насильницьких форм заволодіння чужим майном. Вчені вказують, що насильство, так само як і загроза його застосування у тій чи іншій формі, рівною мірою властиві всім вказаним видам злочинів — грабежам, розбоям, вимаганням — при реалізації злочинцем своїх корисливих намірів. У зв’язку з цим вбачається за необхідне об’єднання цих видів посягань у єдину кримінологічну підгрупу.

Ряд авторів   визначають грабежі, розбої і вимагання як різновиди загальнокримінальних корисливих посягань, не виділяючи їх у відокремлену підгрупу.

Деякі науковці виокремлюють наступні види корисливих злочинів проти власності: 1) корисливі посягання, пов’язані з розкраданням та вимаганням майна (крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання, розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати або зловживання владою або службовим становищем); 2) корисливі посягання на державну або колективну власність за відсутності ознак розкрадання (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довір’ям, привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, державного чи колективного майна) [12, c. 449-450].

Чинний кримінальний закон відносить грабіж, розбій і вимагання до злочинів проти власності, об’єднуючи їх з такими протиправними посяганнями, як крадіжка, шахрайство тощо.

Другою великою групою злочинів проти власності є некорисливі злочини. Під некорисливими злочинами проти власності розуміються передбачені розділом VI Особливої частини КК України суспільно небезпечні винні діяння, які посягають на право власності і вчиняються суб’єктом злочину шляхом заподіяння майнової шкоди, без корисливої мети звернення майна, що є їх предметом, на свою користь чи на користь інших осіб. До цієї групи злочинів проти власності традиційно прийнято відносити умисне знищення або пошкодження майна, погрозу знищення майна, необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов’язків щодо охорони майна.

Основною відокремлювальною рисою зазначеної категорії злочинів є те, що завдаючи збитків власникові або володільцеві майна, вказані злочини водночас не спрямовані на незаконне збагачення винного за рахунок цього майна.

Аналіз суспільної небезпеки некорисливих злочинів проти власності, їх відносної поширеності (як чинників, що соціально обумовлюють кримінальну відповідальність) дає підстави стверджувати, що в сучасних умовах розвитку держави некорисливі злочини проти власності становлять таку саму суспільну небезпеку, як і корисливі, хоча, безперечно, некорисливі посягання є менш поширеними.

Наступним традиційним підходом до класифікації злочинів проти власності доцільно визнати класифікацію за способом вчинення: насильницькі та ненасильницькі. Способом вчинення злочину, на думку В.М. Кудрявцева, є сукупність прийомів, що використовуються злочинцем при реалізації своїх намірів. Перші спроби закріпити різновиди насильства як способу вчинення злочинів проти власності у законодавстві можна знайти ще у Законах Хамурапі, де означені види посягань каралися стратою. Достатньо поширеними насильницькі злочини були у Стародавній Русі. Проте вперше поняття насильства законодавчо було закріплено в Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р., де вказувалося, що насильство — це: 1) «обида действием (причинение человеку боли с нарушением телесной неприкосновенности)»; 2) «обида обхождением (различные способы противозаконного, сове4ршаемого против воли лица воздействия на его психику)» [12, c. 460].

Традиційно насильство визначається як основний спосіб учинення окремих видів злочинів проти власності (грабежі, розбої і вимагання відносять до насильницьких форм злочинів проти власності). Викладене обумовлює необхідність аналізу поняття «насильство», якому сьогодні присвячуються чимало праць учених. Проте, на нашу думку, однією з причин актуальності вивчення насильства є тенденція загального незадоволення й зростання внутрішньої напруги, відчуття агресії з боку зовнішнього світу, і все це відбувається на тлі сучасної соціально-економічної нестабільності.

На підставі проведеного аналізу спеціальної літератури, найбільш обґрунтованою доцільно визнати класифікацію злочинів проти власності на: корисливі і некорисливі; корисливі в свою чергу поділяються на пов’язані із незаконним оберненням чужого майна на користь винного або інших осіб та не пов’язані з таким оберненням. На нашу думку, саме такий підхід має бути покладено в основу побудови системи злочинів проти власності, оскільки саме така класифікація якнайкраще відображає наявність факту заволодіння власністю. 

Розділ ІІІ. Проблеми призначення покарання за злочини проти власності

3.1. Призначення покарання за злочини проти власності

Від ефективності відбування покарання залежить реалізація принципу гуманізації виконання вироку, застосування умовно-дострокового звільнення, зниження рівня рецидивності тощо, у тому числі майнової злочинності. Сучасне реформування системи виконання покарань повинно будуватися на новітніх досягненнях світової теорії та практики, в чому значне місце займають наукові дослідження, які сприяють втіленню світових стандартів до регіональних (вітчизняних) особливостей не тільки в частині призначення покарання, але й щодо оптимізації пенологічних процесів в цілому.

Покарання (у тому числі за злочини проти власності) має дуалістичний характер, оскільки, з одного боку, воно передбачає кару та відплату за вчинений злочин, а з іншого — виправлення засудженого і соціальне відновлення його особистості, воно цілком справедливо розглядається як один з важливих засобів боротьби зі злочинністю, передусім, в аспекті забезпечення його невідворотності, захисту прав, свобод та інтересів людини. У зв’язку з цим, останнім часом усе більше вчених вказують на необхідність сформування критеріїв призначення покарання.

З метою правомірної реалізації розсуду суддя, при при-значенні покарання за злочини проти власності, безумовно,  повинен мати певні критерії оцінки, щоб узяти до уваги ті обставини, які дійсно мають значення для вибору індивідуально-ефективної міри кримінально-правового впливу  та будуть спрямовані на диференціацію та індивідуалізацію призначення покарання [17, c. 11].

Проводячи аналіз сучасного вектору розвитку доктрини кримінального права у сфері теорії пеналізації та прогнозуючи певні закономірності розвитку кримінального права, доцільно дотримуватися ідеї оптимізації вітчизняного механізму кримінально-правового реагування на девіантні прояви в суспільстві. Тому необхідно підтримати підхід тих вчених, які вказують, що задля того щоб така оптимізація у сфері призначення покарання проявилася, необхідно провести: 1) зміні алгоритму конструкції відносно визначених санкцій шляхом звуження їх меж із прив’язкою до певної категорії злочинів;

2) нормативне вдосконалення приписів ч. 1 ст. 65 КК України в аспекті більш чіткої регламентації підстав суддівського розсуду; 3) закріплення критеріїв призначення покарання за злочини; 4) ввести спеціальні правила призначення покарання за злочини та коректування існуючих.

юридичне виправлення осіб, що вперше вчинили злочини проти власності, не вимагає тривалої дії на особу за таких умов: притягнення до кримінальної відповідальності уперше, наявність сім’ї та позитивних характеристик за місцем роботи (проживання), відсутність залежності від алкоголю та наркотиків тощо. Достатнім може бути призначення видів покарання з короткочасним і нескладним механізмом дії, особливо, штрафу; громадських та виправних робіт; конфіскації знарядь і засобів вчинення такого злочину, майна, набутого злочинним шляхом; а за певних умов — арешту, позбавлення права обіймати певні посади тощо.

Попередження вчинення злочинів проти власності з боку інших осіб як мета покарання полягає в тому, що воно спрямоване саме на осіб, схильних до вчинення таких злочинів. Проведений аналіз спеціальної літератури вказує, що про «нестійкість» певних осіб свідчать факти вчинення ними правопорушень — адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних тощо, кількість їх обчислюється тисячами на рік. Зокрема, практика показує, що у багатьох випадках особи, які вчинили крадіжку, раніше притягувалися до адміністративної відповідальності за дрібне правопорушення, передбачене ст. 51 КУпАП, тому рівень латентності злочинів проти власності залишається одним з найбільш високих [19, c. 22].

Тому, попередження вчинення злочинів проти власності у майбутньому (рецидив) доцільно досягати шляхом створення для особи таких умов, що значною мірою перешкоджають йому або повністю унеможливлюють вчинити новий злочин проти власності, а саме шляхом збільшення штрафних санкцій, конфіскації майна, яке належить як винному, так і його близьким особам, а також громадським та виправним роботам, які будуть обрані з урахуванням особливостей злочинця. Проте, для досягнення мети спеціальної превенції, а саме, вчинення нових злочинів проти власності особами, які визнані особливо небезпечними рецидивістами, найбільш ефективними видами покарання доцільно визнати: обмеження свободи і позбавлення волі на певний термін. Обумовлено це тим, що при виконанні таких видів покарання засуджений фізично позбавлений можливості вчиняти злочини проти власності, або в окремих випадках їх вчинення хоча і можливо, але значно ускладнюється. У такому ракурсі, спеціальне попередження включає також можливе юридичне виправлення засудженої особи, наслідком якої є його відмова від вчинення нових злочинів у майновій сфері.

Викладене дає можливість висловити думку, що процес призначення покарання за злочини проти власності містить в собі багато протиріч, які перш за все, обумовлені змінами, які відбуваються в суспільстві, що призводить до породження нових проблем, які потрібно постійно аналізувати та вирішення яких буде спрямовано на реалізацію пенологічної політики, як складової кримінально-правової політики щодо охорони власності.

3.2. Проблеми звільнення від кримінальної відповідальності за злочини проти власності

В умовах, що склалися, основним завданням держави є створення системи економіко-правових заходів щодо недопущення розвитку загроз національній безпеці соціально-економічного характеру з боку злочинності майнового характеру.

Така злочинність в нашому суспільстві особливо активно породжується поляризацією доходів, невлаштованістю деяких верств населення, інфляцією і економічною нестабільністю, безробіттям тощо. Що характерно, чим далі відстають один від одного полюса бідності і багатства, тим вище соціальна напруженість і стихійне прагнення бідних до найбільш простих протиправних способів отримання матеріальних благ. Ці фактори викликають, зокрема, не тільки дрібні і середні розкрадання чужого майна, грошей чи інших цінностей, а також, жорстоку боротьбу між можновладцями за перерозподіл майна з метою його привласнення будь-яким способом задля отримання надприбутку.

Звільнення від кримінальної відповідальності за злочини проти власності — це делегування державою в особі суду свого повноваження, відповідно до якого вона відмовляється при наявності підстав, передбачених КК України, від державного осуду особи, що вчинила злочин проти власності, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, передбачених законом за вчинення злочину проти власності [16, c. 545-546].

Зокрема, на підставі проведеного аналізу кримінального закону, доцільно вказати, що відповідно до статей 45 та 46 КК України передумовою звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості, крім корупційних злочинів (згідно до примітки до ст 45 КК України серед інших, корупційними злочинами вважаються злочини, передбачені ст. 189 та ст. 191 КК України, у тому числі, як закінчених, так і незакінчених, а так само вчинення цих злочинів індивідуально чи у співучасті).

Взагалі, в Особливій частині КК України міститься біля 20 заохочувальних приписів, відповідно до яких особа підлягає обов’язковому звільненню від кримінальної відповідальності за умови виконання нею певних позитивних дій після вчинення злочину (спеціальний припис), які можуть виявлятися, наприклад, у добровільному повідомленні правоохоронного органу про вчинене, в активному сприянні розкриттю злочину, добровільній видачі предметів злочинної діяльності тощо. З нашої точки зору, значним недоліком є відсутність у КК України заохочувальної норми про звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили незначний злочин проти власності або злочин середньої тяжкості, що сприяло б диференційованому підходу щодо притягнення до кримінальної відповідальності за злочини проти власності з урахуванням та в залежності від суспільної небезпечності діяння та характерних рис винної особи.

Позитивна посткримінальна поведінка особи містить ознаки дійового каяття, яке виражається в добровільному з’явленні із зізнанням, сприянні розкриттю злочину та відшкодуванню шкоди (збитку) чи в інших аналогічних активних діях особи, яка вчинила такий злочин та тяжкості вчиненого злочину. Проте, згідно даних судової статистики за 2013 р., на підставі дійового каяття суди загальної юрисдикції звільнили від кримінальної відповідальності за злочини проти власності 0,6 тис. осіб, що вказує на досить невелику кількість, відносно загальної чисельності засуджених за злочини проти власності, а саме: у 2013 р. за вчинення злочинів проти власності було засуджено 59435 осіб, з них: за крадіжку — 48020 особи, грабіж — 7347 осіб. У зв’язку з наведеним, безперечно цей інститут потребує подальшого розвитку, передусім, за рахунок введення дійового каяття, як складової спеціальної умови звільнення від кримінальної відповідальності за злочини проти власності, яку доцільно закріпити у ст. 184-1 КК України [12, c. 642-643].

Наявні норми кримінального закону не здатні відобразити ситуацію, яка складається у становленні принципу справедливості щодо притягнення винних до кримінальної відповідальності за злочини проти власності. Саме запровадження заохочувальних приписів у примітці до ст. 185 КК України, на нашу думку, передбачало б імперативне звільнення осіб від кримінальної відповідальності за вчинення таких злочинів, тому, для подальшого підвищення профілактичного впливу на ненасильницьку корисливу злочинність, пропонується доповнити КК України заохочувальним приписом про звільнення від кримінальної відповідальності за заволодіння чужим майном особи, яка вперше вчинила злочин, передбачений частинами першими ст. 185, 186, 188-1, 190, 192, 193, 196, 197, 197-1, 198 КК України, та добровільно заявила про це правоохоронним органам, сповна відшкодувала завдані збитки, повністю усунула заподіяну шкоду. Слід підкреслити, що збитки мають бути відшкодовані у 10-ти кратному розмірі, що, на наш погляд, буде сприяти профілактиці вчинення винною особою злочинів проти власності у майбутньому та щодо населення в цілому. Хоча, звісно, розрахунок розміру потребує більш глибинного дослідження, яке доцільно проводити на основі правозастосовної практики [12, c. 646].

На підставі наведеного, доцільно доповнити ст. 184-1 КК України окремим пунктом подавши його в такій редакції: «Звільняється від притягнення до кримінальної відповідальності особа, яка вперше вчинила дії, передбачені частинами першими ст. 185, 186, 188-1, 190, 192, 193, 196, 197, 197-1, 198 КК України, але добровільно заявила про це правоохоронним органам, повністю визнала себе винною, щиро покаялася у вчиненому, повністю усунула заподіяну шкоду, відшкодувала завдані збитки у Х-кратному розмірі».

Реалізація наведених пропозицій, на наш погляд, дасть змогу забезпечити дієвість заходів щодо протидії злочинам проти власності, знизити рівень злочинності та латентності цих злочинів. 

Висновки

Підсумовуючи та узагальнюючи досліджений матеріал, зазначимо, що юридичний конструкт злочинів проти власності виглядає наступним чином:

1)       Родовим об’єктом злочинів є первинна власність (відношення конкретної людини до свого і чужого), як ключова цінність права, безпосереднім об’єктом — майно (вторинна власність — матеріалізоване відношення людини до світу), а предметом злочину — конкретна річ, цінність якої визначається ринком.

2)       Об’єктивна сторона злочину проти власності — це система передбачених кримінальним законом зовнішніх ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також характеризують зовнішню сторону посягання особи на суспільні відносини та є предметом її суб’єктивної оцінки. Об’єктивна сторона злочинів проти власності характеризується діями — активною поведінкою. За винятком шахрайства та заподіяння майнової шкоди без ознак розкрадання, яке може бути виконано як шляхом дії, так і бездіяльності. Основна маса складів злочинів проти власності за конструкцією є матеріальними. Об’єктивна сторона злочинів проти власності складається з таких обов’язкових ознак як: а) суспільно небезпечне (злочинне) діяння; б) суспільно небезпечні (злочинні) наслідки у вигляді майнової (інколи фізичної) шкоди; в) причинно-наслідковим зв’язком між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. Досліджувальні злочини визнаються закінченими в момент настання суспільно небезпечних наслідків (за винятком розбою, вимагання та викрадення транспортного засобу або маломірного водного судна). Особливістю конструкції названих складів є їх характер — формальний або усічений. Для визнання їх закінченими не потрібно настання суспільно небезпечних наслідків.

3)       Суб’єктом злочину проти власності слід вважати як фізичну, так і юридичну особу, яка вчинила заборонене кримінальним законодавством діяння.

4)       Суб’єктивна сторона злочинів проти власності — це психічна діяльність особи, яка вчиняє злочин проти власності, що безпосередньо відноситься до ознак його складу. Суб’єктивна сторона злочинів проти власності характеризується умисною формою вини, частіше за все з прямим умислом. З прямим і непрямим умислом може бути вчинено умисне знищення чи пошкодження майна. Для багатьох складів злочинів обов’язковою є корислива мета. 

Список використаної літератури

1. Албул С.В. Кримінально-правові та кримінологічні аспекти розуміння корисливого мотиву вчинення злочинів / С В. Албул // Південноукр. правн. часоп. : наук. журн. — Одеса. — 2008. — № 1. — С. 23-25.
2. Александров Ю.В. Кримінальне право України : загальна частина : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / Ю.В. Алек-сандров, В.А. Клименко. — Київ : МАУП, 2004. — 328 с.
3. Альчук М. Сучасна філософсько-правова методологія / М. Альчук // Вісн. Львів. ун-ту : Філософ. науки. — 2008. — № 11. — С. 65.
4. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у I півріччі 2014 р. (за даними судової статистики). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsi7(documents)/AD1EE0C42897A486C2257DAC00276002
5. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2013 р. (за даними судової статистики). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/ clients/vsu/vsu.nsf7(documentsy264C5A022472BB31C2257D190 0315B8D.
6. Баулін Ю В. Звільнення від кримінальної відповідальності / Ю.В. Баулін. — Київ : Атіка, 2004. — 296 с.
7. Белинський А.Ф. Корислива злочинна діяльність / А.Ф. Бе- линський, М.І. Коржанський. — Київ : Ґенеза, 1998. — 358 с.
8. Вознюк А. А. Проблеми кримінально-правового регулювання / А.А. Вознюк // Актуал. проблеми юрид. науки очима молодих вчених : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Донецьк, 25 лют. 2011 р.) : спец. вип. — Донецьк : Цифрова типографія, 2011. — С. 56- 57.
9. Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. [для студ. юрид. ф-тів вищ. навч. закл.] / В.К. Грищук. — Київ : Ін Юре, 2006. — 568 с.
10. Грищук В.К. Філософсько-правове розуміння відпові-дальності людини / В.К. Грищук. — Хмельницький : Хмельницьк. ун-т упр. і права, 2012. — 736 с.
11. Дорохіна Ю. А. Юридичний аналіз злочинів проти власності / Ю. А. Дорохіна // Юридична наука. — 2014. — № 7. — С. 39-51.
12. Дорохіна Ю.А. Злочини проти власності. Теоретико-правове дослідження: монографія / Ю.А. Дорохіна. – Київ : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2016. – 744 с.
13. Дудоров О. Проблема юридичної особи як суб’єкта злочину та її вирішення у проектах КК України / О. Дудоров // Вісник Академії правових наук України. — № 2. — 1999. — С. 133-141.
14. ЗакалюкА. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. / А. П. Закалюк — Кн. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів злочинів. — К. : Ін Юре, 2007. -712 с.
15. Михайлов О.О. Юридична особа як суб’єкт злочину: іноземний досвід та перспективи його застосування в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / О.О.Михайлов. / Академія адвокатури України. — К., 2008. — 18 с.
16. Профілактика злочинів: Підруч. / О.М. Джужа, В.В. Василевич, О. Ф. Гіда та ін. — К. : Атіка, 2011. — 720 с.
17. Філей Ю.В. Кримінально-правові санкції та їх застосування за злочини проти власності : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Ю.В. Філей. – Львів, 2006. – 18 с.
18. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / П.Л. Фріс. – Київ : Атіка, 2004. – 488 с.
19. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / П.Л. Фріс ; НА- ВСУ. – Київ, 2005. – 39 с.
20. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / М.І. Хавронюк. – Київ, 2008. – 42 с.