Вступ.

Розділ 1. Поняття форми державного правління.

Розділ 2. Ознаки форми державного правління.

2.1. Монархія.

2.2. Республіка.

Розділ 3. Сучасні види форми державного правління.

3.1. Україна.

3.2. Великобританія.

3.3. США.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття форми держави є однією із найважливіших змістових характеристик державознавства.

Свого часу з легкої руки прибічників історичного матеріалізму все прогресивне було віднесено до змісту. Однак історія людства показала, що в часи найжорстокіших суспільно-політичних криз, чреватих національними катастрофами, врятувати державу від загибелі могла лише її форма, її внутрішня організація, якщо в ній ще залишалися живі сили.

Усе, що в державі є стійкого, стабільного, належить головним чином, до її форми. Прояв поняття «форма» відповідно до держави може бути різноманітним — від уніформи державного службовця, представника влади до структури держави, її внутрішньої організації. Таким чином, можна дійти висновку, що форма держави є нічим іншим, як зовнішнім проявом його сутності.

Ще давньогрецькі філософи Платон та Аристотель підкреслювали значення форми. З часом державно-правова наука стала тримати в центрі своєї уваги два питання: по-перше, які форми держави знає історія і сучасність, і, по-друге, яка з відомих державних форм найкраще підходить для конкретного народу в певний час.

Характеризуючи це поняття, слід зупинитися на вимірах держави та значенні слова «форма». Загалом під формою розуміють зовнішній прояв сутності того чи іншого явища або предмету. Так, планета Земля має форму кулі, трохи сплюснутої з боків. Щодо держави, то вона розуміється як публічна, політико-територіальна організація суспільства.

Публічність, політичність та територіальна організація суспільства є основними вимірами держави, що утворюють її сутність.

Розділ 1. Поняття форми державного правління

Форма держави — це сукупність способів організації, устрою та реалізації державної влади, що виражають сутність держави.

Виходячи із зазначеного, слід наголосити на тому, що основними елементами форми держави є:

1) форма (державного) правління, що відображає публічний вимір держави;

2) форма (державного, територіального) устрою, що відображає територіальний вимір держави;

3) форма (державного, політичного, державно-правового та політико-правового) режиму, що відображає політичний вимір держави[3, c. 59-60].

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ)[3, c. 52-54].

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську[6, c. 65-67].

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право «вето» — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Широкі конституційні повноваження президента зумовлені широкою соціальною базою його обрання шляхом всезагальних виборів. Президент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов’язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем’єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах[4, c. 78-79].

Форма правління – це спосіб організації державної влади, який засвідчує особливості статусу глави держави.

Існує три основних форми правління:

1) монархія;

2) республіка;

3) змішана форма правління, яка поєднує в собі як республіканські, так і монархічні елементи.

У свою чергу змішана форма правління може існувати як в умовах республіканської монархії, коли глава держави обирається, так і в умовах монархічної республіки, коли глава держави (президент) набуває монархічних рис і стає незмінним.

Щодо республіканської монархії, то загальновідомим є факт наявності принципу виборності глави держави як одного з основних принципів існування республіки. Однак в історії було декілька випадків, коли обирали монарха. Так, своєрідна «виборна монархія» була характерна для наддержави середньовічної Європи — Речі Посполитої. В її умовах монарх (король) обирався на засіданнях сейму. У 1613 році на Земському соборі царем Московії було обрано Михайла Романова. Крім того, загальновідомо, що главою держави Об'єднаних Арабських Еміратів є обраний емірами та шейхами раїс Халифа Аль Нагаян. Прикладом монархічної республіки є КНДР, де існував незмінний президент Кім Ір Сен, а також сучасний Туркменістан, де править незмінний президент туркмен-баши С. Ніязов[14, c 127-128].

Розділ 2. Ознаки форми державного правління

2.1. Монархія

Монархія — така форма правління, де формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими.

Як відомо, монархія існує на основі трьох принципів — безстроковості, престолонаслідування та непогрішності трону.

Безстроковість означає, що влада монарха не обмежується певним строком повноважень. Існує лише два способи припинення повноважень монарха — смерть або зречення. Останнє означає, що монарх добровільно припиняє свої повноваження і більше не вважається главою держави. Саме тому, на нашу думку, слід погодитися з О. Бушковим, який вважає, що ніякого вбивства останнього російського імператора не було, адже Микола II добровільно зрікся з престолу на користь свого брата Михайла.

У Катеринбурзі вбили родину дворянина Романова, адже жоден з цієї родини вже не мав права на російський трон, а тому не можна говорити про вбивство царської сім'ї.

Престолонаслідування означає, що монарх, як правило, здобуває свою владу у спадок від попередників. З цієї точки зору безсумнівний інтерес становить Ватикан. Як відомо, «князі церкви» обирають Папу. У той же час вважається, що Папа, обираючи собі нове ім'я, позбавляється минулого, успадковуючи свій трон від апостола Петра. Так, кардинал Кароль Войтила 16 жовтня 1978 року став верховним понтифіком Римсько-католицької церкви Іваном Павлом II (попередником був Іван Павло І). Таким чином, формально трон здобув не Кароль Войтила, а Іван Павло II. І трон він здобув саме від попереднього Папи, який, у свою чергу, здобув його від попередників. Першим же «спадкодавцем» був апостол Петро.

Третій принцип — непогрішність трону — означає, що монарх не несе відповідальності перед своїми підданими.

Існує поділ усіх монархій на необмежені та обмежені.

В умовах необмеженої монархії монарх зосереджує у своїх руках світську і духовну владу і не обмежений у своїх повноваженнях.

Обмежена монархія передбачає обмеження влади монарха якимось джерелом або в певній сфері.

Існує дві класифікації необмежених монархій — за домінуючим типом влади та залежно від того, що уособлює монарх (табл. 1)

За домінуючим типом влади необмежена монархія може бути абсолютною та теократичною.

В умовах абсолютної монархії домінуючим типом влади є світський, тобто державна влада домінує над релігійною. Прикладами абсолютної монархії є Франція XVII століття, Росія і Прусія XVIII століть. Так, у Франції традиційно кардинали (Рішельє, Мазаріні) ставали першими міністрами королівства, тим самим підпорядковуючи релігійну владу державній. Лютеранська мораль зробила релігію підлеглою для світської влади Пруссії, яку очолював Фрідріх Великий. У 1721 році в Росії остаточно було ліквідовано інститут патріаршества і створена бюрократична контора, що відала справами релігії — Духовна Колегія, яка в 1722 році була перетворена на Святий Синод. Тим самим релігійна влада в Росії була підпорядкована державі[12, c. 96-98].

Теократична монархія передбачає підпорядкування державної влади владі релігійній. Таке становище було характерне для арабського халіфату. Халіф — заступник пророка Мухамеда, який, по суті, створив іслам. Пророк — фігура духовна, а отже, заступник духовної особи є також духовною особою. Насамперед, у руках халіфа зосереджувалася духовна влада. Аналогічне становище на сьогодні панує у Ватикані, де глава духовенства, церкви (Папа римський) одночасно є і фактичним правителем держави.

Залежно від того, що уособлює монарх необмежена монархія може бути деспотичною або самодержавною.

В умовах деспотичної монархії монарх уособлює Бога. В його руках зосереджується вся повнота світської та релігійної влади, а сам він проголошується живим Богом або ж привласнює собі повноваження Бога. Існує принаймні два типи деспотій. Найпоширенішою з них є Східна деспотія. Прикладом такої монархії є Стародавній Єгипет, де фараон вважався сином Ра (бога Сонця), тобто сам був живим Богом. Другим типом є Західна деспотія, її прикладом є римський домінат часів Діоклетіана Божественного.

В умовах самодержавної монархії монарх уособлює державу. Цей різновид необмеженої монархії був характерним для Візантійської та Російської імперій, Франції часів Людовика XIV, відомого своїм афоризмом: «Держава — це я».

Щодо обмеженої монархії, то існує дві основні класифікації такого різновиду — за функціями та за джерелом обмеження влади монарха (рис. 2).

Види обмежених монархій. За функціями обмежену монархію можна поділити на представницьку та дуалістичну.

Представницька монархія обмежує владу монарха виключно представницькими функціями. її прикладами є сучасні Японія, Швеція, Іспанія, Великобританія тощо.

В умовах дуалістичної монархії в руках монарха зосереджені виконавчі (а іноді й судові) повноваження. Прикладом дуалістичної монархії є Монако.

За джерелом обмеження монархії поділяються на органічні, формалізовані, дуархічні та традиціоналістичні.

Органічна монархія — це різновид монархії, коли влада монарха обмежена яким-небудь органом за відсутності в державі писаної конституції. Найвідомішими типами органічної монархії є станово-представницька та парламентарна. В умовах станово-представницької монархії влада монарха обмежена органом станового представництва. Ця форма монархії існувала в період формування централізованих держав у Європі, в епоху Відродження і Реформації (XII-XVII ст.). Прикладами станово-представницької монархії є Франція XII-XVII століть, коли владу короля дещо обмежували Генеральні Штати. Як відомо, французьке суспільство поділялося на три стани: перший стан -духовенство, другий стан — аристократія і третій стан — усі інші верстви населення. Представники цих станів утворювали окремі палати в Генеральних Штатах, і рішення виносилися по палатах. Важливими повноваженнями Генеральних Штатів були їх повноваження у сфері фінансів. Іншим прикладом станово-представницької монархії було існування в Московії XVI-XVII Земських соборів, які були своєрідним дорадчим органом при цареві. Так, наприклад, у 1642 році на Земському соборі, що був присвячений взяттю Азова козаками, саме цей орган порадив царю Олексію Михайловичу віддати Азов. Таким чином, станово-представницька монархія — це монархія, де влада монарха обмежена органом станового представництва.

Щодо парламентарної монархії, то це монархія, де влада монарха обмежена парламентом за відсутності писаної конституції. Прикладом такої монархії є Великобританія, де влада королеви обмежена парламентом, а документ, який би мав назву Конституція Великобританії, відсутній[15, c. 120-122].

Формалізована монархія передбачає обмеження влади монарха формальними актами-документами. її різновидами є монархії конституційні та договірні.

Конституційна монархія — це монархія, де влада монарха обмежена писаною конституцією, утвореною народом безпосередньо або шляхом делегованого законодавства. Прикладом такої монархії є Японія, Швеція, Іспанія та ін. Договірна монархія дозволяє обмежувати владу монарха певним договором. її прикладом була сеньйоріальна монархія в період феодалізму, коли між монархом та його васалами укладалися угоди про службу на основі васальної клятви. Існувала договірна монархія і в Новгородській республіці, де Олександр Невський тимчасово правив на підставі ряду-договору. Останньою відомою спробою утворити в умовах Росії договірну монархію слід вважати прагнення верховників обмежити владу імператриці Анни Іванівни так званими кондиціями.

В умовах дуархічної монархії влада монарха обмежена рівнозначною особою. Дуархічна монархія може бути територіальною, особистою та функціональною. Так прикладом територіальної дуархічної монархії є Галицько-Волинське князівство за часів правління короля Данила Галицького, співправителем якого був його брат князь Василько Волинський.

Прикладом особистої дуархічної монархії є спільне прав-ління Ольгерда (племінник) та Кейсута (дядько) Литовських. Прикладом функціональної дуархічної монархії є ситуація в Західній Європі, де існувало два центри сили: папа (релігійні функції) та імператор (світські функції). Крім того, були й інші приклади: сьогунат у Японії (сьогун — світський правитель, мікадо — духовний) чи каганат у Хазарії (бек чи цар — світський правитель, каган — духовний).

Традиціоналістична монархія є обмеженою монархією, де влада монарха обмежується традиціями, звичаями тощо. Найвідомішими різновидами традиціоналістичної монархії є римський принципат (влада монарха-принцепса обмежувалася республіканськими традиціями) та ранньокласова монархія (влада монарха обмежувалася додержавними звичаями). Прикладом ранньокласової монархії були ранньофеодальні монархії[2, c. 134-135].

2.2. Республіка

Республіка — така форма правління, де глава держави формально обирається на певний термін і звітує перед своїми виборцями.

Ознаки республіки:

1) виборність вищих органів державної влади, у тому числі глави держави;

2) строковість владних повноважень: органи вищої влади обираються на певний термін;

3) належність влади народу, від імені і за дорученням якого діють створені органи державної влади.

В умовах сучасної республіки існує три владні структури: президент, парламент та уряд. Президент — глава держави, парламент — представницький орган, що виконує функції законодавчої влади, а уряд — орган виконавчої влади. Саме тому сучасна класифікація поділяє всі республіки на президентські, парламентські і змішані залежно від того, у кого з цих владних структур більше повноважень та хто формує уряд.

Проте існує й інша класифікація. Так, за публічним виміром республіка може бути поліархічною, олігархічною та автархічною. Оскільки автархія може існувати лише в умовах монокра-тії, то й республіка такого типу називається монократичною (див. рис. 3).

В умовах поліархічних республік народ формує еліту, яка, у свою чергу, є частиною народу. Залежно від наявності або відсутності відносної самостійності держави від суспільства поліархічні республіки можуть бути полікратичними (органи держави формуються народом, але є відносно незалежними від останнього) чи охлократичними (органи держави формуються народом і повністю залежать від останнього). Прикладами полікратичних республік є сучасні США, Франція, ФРН. Прикладом охлократичних республік є Стародавні Афіни.

В умовах олігархічних республік діє елітарне правління, і еліта є практично незалежною від народу. Залежно від типу еліти олігархічні республіки можуть бути мілітократичними (військові хунти Латинської Америки, козацькі держави України), партократичними (СРСР 1953-1991 pp.), аристократичними (Річ Посполита, доімперський Рим, Спарта, Венеціанська, Генуезька чи Новгородська республіки)[4, c. 108-110].

Монократична республіка передбачає необмеженість влади особи, що формально обирається. За типом легітимності монократична республіка може бути вождістською (вождя підтримує майже все населення країни) чи автократичною (автократа підтримує певна частина населення, хоча формально може підтримувати все населення країни). Прикладами вождістських республік був СРСР за часів Й.В. Сталіна, нацистська Німеччина чи фашистська Італія. Прикладом автократичної республіки є

Президентська республіка. В умовах президентської республіки глава держави (президент) одночасно очолює виконавчу гілку влади і формує уряд.

Для президентської республіки характерними є такі ознаки:

1. Президент обирається на термін від чотирьох до восьми років.

2. Президент не може бути ані призначений, ані звільнений з посади шляхом голосування парламентарів — повноваження президента визначаються мандатом всенародного голосування і не залежать від законодавчої гілки влади.

3. Виконавча гілка влади підпорядковується винятково президенту, і ніхто з політиків або членів уряду не може змагатися з ним за першість.

4. Подвійна легітимність виконавчої і законодавчої гілок влади, тобто як орган законодавчої влади, так і глава виконавчої влади (президент) обираються народом незалежно. Це забезпечує повну стабільність системи, тому що незалежно від нездатності чи некомпетентності президента законодавча влада не має права усунути президента з посади, за винятком випадку скоєння президентом злочину. При президентській республіці імпічмент є єдиним конституційним способом усунення від влади президента, який порушив закон.

Проте для президентської республіки характерні й певні недоліки:

1. Створюється ситуація подвійної легітимності (адже глава виконавчої влади обирається голосуванням), що, як правило, не має конституційного способу вирішення у випадку виникнення тупика.

2. Дестабілізуються вибори, тому що встановлений термін перебування на посаді призводить до боротьби за посаду президента за принципом «переможець отримує все»; створюється ідеологічна поляризація між політичними групами та фракціями.

3. Перешкоджання створенню коаліцій.

4. Суспільство спонукається до авторитаризму.

У зв'язку з тим що в умовах президентської республіки глава уряду і глава держави є єдиною особою, президентська посада є за своєю природою двозначною і певним чином невизначеною.

Прикладом президентських республік є Сполучені Штати Америки та окремі держави Латинської Америки — Бразилія, Аргентина, Венесуела тощо[11, c. 163-166].

Парламентська республіка. В умовах парламентської республіки уряд формується парламентом. Проте за здійснення ефективного управління відповідальність несе глава уряду. Функції глави держави є більш символічними. Прикладами парламентської республіки є Федеративна Республіка Німеччини, Греція, Італія, Ірландія тощо.

Парламентська республіка істотно відрізняється від президентської (див. табл. 2).

Змішана республіка. Змішана республіка є об'єднанням окремих елементів президентської та парламентської республік. При цьому як президент, так і прем'єр-міністр виконують окремі ролі: президент є главою держави, а прем'єр-міністр — главою уряду.

В умовах змішаної республіки як президент, так і парламент мають повноваження по формуванню уряду. У таких системах президент призначає і розпускає кабінет міністрів, а міністри повинні користуватися довірою парламенту.

Основними ознаками змішаної республіки є:

1) всенародні вибори президента;

2) президент призначає і розпускає кабінет міністрів;

3) уряд повинен користуватися довірою парламенту;

4) президент має право розпустити парламент (або, принаймні, його нижню палату) чи має законодавчі повноваження, або і те, і інше разом.

Прикладами змішаних республік є сучасна Франція, Російська Федерація, Україна та ін.

Залежно від того, хто призначає главу уряду, існує два різновиди змішаних республік — президентсько-парламентська (прем'єра призначає президент) та парламентсько-президентська (прем'єра призначає парламент). Існують і інші відмінності (див. табл. 3)[8, c. 56-59].

Розділ 3. Сучасні види форми державного правління

3.1. Україна

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність держави. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичною організацією суспільства, то державний лад іноді визначається й може визначатись як будівництво держави (державне будівництво) або її устрій та діяльність.

Державний лад України, як і будь-якої іншої держави, являє собою передбачену й гарантовану Конституцією організацію (будівництво) держави і її діяльність. За своїм змістом та формами він є багатогранним явищем, яке охоплює структурні (організаційні) й функціональні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та інші основи.

Нинішній державний лад України має чимало особливостей.

По-перше, Українська держава і державний лад України мають у багатьох відношеннях перехідний і змішаний характер, перебувають у стадії становлення.

По-друге, державний лад України утверджує в Україні національну державу.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки, Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси більшості європейських держав та держав світу. Підтвердженням тому є Конституція України 1996 р.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

Державний устрій — складне системне державно-правове утворення, що має соціально-економічні, політичні, національно-етнічні, культурологічні та екологічні засади. Територія, як правильно відзначається в літературі, «є не лише просторовою межею держави, але й складає матеріальну основу її діяльності», форму прояву державного суверенітету[2, c.120], а територіальний устрій — одна з генезисних, структурних та функціональних ознак держави[10, c.56-57].

Таким чином, виходячи з державно-правових критеріїв, державний устрій України має два змістовних значення і полягає в територіальному устрої держави, тобто сукупності складових територій України, і територіальній організації державної влади. В першому із значень державного устрою розглядаються частини території держави, в другому — органи державного механізму, які наділені функціями здійснення державної влади.

Підсумки вищевикладеного дають підстави стверджувати, що конституційно-теоретичне визначення терміна "державний устрій" зумовлене багатьма чинниками теоретико-правового і політичного характеру. Відправною точкою для визначення поняття державного устрою виступає юридична сутність держави, три компоненти якої — територія, населення і влада є визначеними при характеристиці явища державного устрою.

Проте проблемним залишається співвідношення понять адміністративно-територіального, територіального, національно-територіального устроїв з поняттям державного устрою.

У зв'язку з фактором проблемності автор розмежовує поняття територіального устрою, як його складової — адміністративно-територіального устрою, і державного устрою, як більш широкого поняття, що включає в себе також інші сторони державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що основною метою поділу території будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є організація оптимального управління державою.

Таким чином, при аналізі співвідношення поняття державного устрою з поняттям; «територіальний устрій», «адміністративно-територіальний устрій», «національно-державний устрій» та іншими, а також при аналізі співвідношення понять «нація» і «держава» і аналіз поняття «національна меншина», при узагальненні наведених вище визначень державного устрою можна дійти висновку:

— За своєю суттю державний устрій — це поняття, що охоплює все коло питань щодо державного ладу в організаційному відношенні, являє собою певний тип держави, які, виявляється в політичних, економічних, соціальних основах і принципах організації держави правового статусу громадян цієї держави, територіального устрою держави і системи державних органів.

— За своїм змістом державний устрій — це певний механізм держави, тобто має організаційні основи української держави.

— За своєю формою державний устрій — це територіальна або національно-територіальні організація державної влади, що поділена на окремі складові частини, які перебувають в тісному взаємному зв'язку між собою і вищими органами держави, тобто це поняття щодо всього кола питань про внутрішній поділ території держави на складові частини, їх правове становищ; взаємовідносини між державою в цілому та її складовими частинами[11, c. 106-107].

3.2. Великобританія

Парламентарна монархія вперше виникла в Англії після реставрації королівської династії Стюартів наприкінці XVII ст. Через значний проміжок часу вона дістала поширення в інших країнах. За наших часів згадана форма правління існує в Великобританії.

Нині є близько 40 монархій, а формально понад 70, тобто в специфічній формі монархія зберігається майже в третині всіх країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. В ряді країн Співдружності, очолюваної Великобританією, в Канаді, Австралії та ін. главою держави юридично вважається королева Великобританії. Збереження монархії в сучасних умовах пояснюється історичними, національними особливостями країн, розстановкою владних і соціальних сил та іншими факторами політичного життя.

Форма державного устрою Великобританії – конституційна монархія. Монархія є найдавнішою з усіх нині існуючих форм державного правління, причому у Великобританії наступність королівської влади була порушена усього лише один раз за десять століть існування держави.

Загальні принципи, на яких ґрунтувалася парламентарна монархія, були чітко сформульовані Ш. Монтеск'є на історичному досвіді Великобританії. Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу влади.

Якщо спробувати визначити парламентарну монархію в самих загальних рисах, то необхідно зазначити, що глава держави має спадкоємний титул, посада його передається у спадок, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення набув інститут парламентської відповідальності перед парламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (імпічмент), яка порушувалась і здійснювалась парламентом. Подібні положення про кримінальну відповідальність міністрів збереглися і в нині діючих конституціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають не положення про кримінальну відповідальність міністрів, а принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед парламентом. Даний принцип сформувався і реально став вперше застосовуватися також у Великій Британії[6,c. 97-98].

У практиці сучасних держав (парламентарних монархіях і республіках) вираження вотуму недовіри уряду парламентом трапляється рідко і часто пов'язане з ініціативою самого уряду. Однак це не означає тотожності становища глави держави у парламентарній монархії і парламентарній республіці. Очевидним є те, що президент республіки обирається, а влада монарха передається у спадок (історії та сучасності відомі й виборні монархії). Влада монарха не вважається похідною від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу, що притаманне республіканській формі правління. Монарх, на відміну від президента, має титул, який передається у спадок. Він наділений зовнішніми атрибутами влади — трон, мантія, корона тощо. Збереження інституту монархії вказує на те, що феодальна форма пристосована до вимог сьогоднішнього дня і відображає історичні трдциції у розвитку конкретних держав. Конституції багатьох країн з монархічними формами правління характеризують главу держави як "символ держави і єдності народу", "символ єдності і сталості" тощо. Ця обставина суттєво впливає на широкі верстви населення і вміло використовується правлячими колами. Пишні урочисті обряди за участі монарха дозволяють привернути увагу всієї нації, підкреслюють не тільки історичні традиції, а й культивують в умах людей ідеї про єдність народу і політичну неупередженість монарха. У реальній дійсності "нейтралітет" глави держави за будь-якої форми правління уявляється надто умовним.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальність за свої дії. Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки "добровільного" зречення престолу.

Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій країні парламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до деяких конкретних прикладів[14, c. 76-77].

Монарх у Великобританії є головною особою держави. Юридично монарх керує виконавчою владою, є верховним головнокомандуючим Британською армією. Але фактично, у результаті змін, що відбувалися протягом багатьох століть, монархи втратили абсолютну владу. Корольова править державою за згодою кабінету міністрів, тобто «царює, не править».

Органом законодавчої влади є двопалатний парламент, що складається з Верхньої палати – палати Лордів і Нижньої палати – палати Громад. Засідання проходять у будинку Парламенту, що є однієї з визначних пам'яток Лондона. 650 членів Палати Громад обираються громадянами Великобританії один раз у п'ять років, у той час як членство в Палаті Лордів передається в спадщину в родинах потомствених дворян.

Таким чином, королева представляє державу на міжнародній арені і є символом влади. Виконавча влада належить кабінетові міністрів, формованому парламентською більшістю.

У країнах з парламентарними формами правління, зокрема у Великобританії, відповідальність з використанням процедури імпічменту історично передувала власне політичній відповідальності уряду перед парламентом, але в наш час перша значною мірою втратила своє значення і поступилася місцем другій.

У Великобританії палата громад формулює звинувачення і порушує справу, а палата лордів розглядає її і виносить остаточне рішення. В останній раз процедуру імпічменту щодо членів уряду в цій країні було використано на початку XIX ст.[13, c. 154-155]

3.3. США

У процесі розвитку демократичних форм державного устрою, формування політичної системи виникає і розповсюджується інститут президентської влади. Виникнення президентства припадає на середину XVIII ст., коли в Сполучених Штатах Америки вперше конституційно введена посада президента — глави держави. З моменту появи системи президентства політична думка приділяє значну увагу обґрунтуванню і ефективності президентського правління. Щоправда, на початкових етапах дослідження президентського правління обмежувалися з'ясуванням певних рис і якостей особи президента.

Джордж Вашингтон (перший президент США) був досить сильним керівником, здатним утримати країну від розколу. Він створив прецедент передачі влади мирним шляхом, якого дотримуються в Сполучених штатах і досі. «Воюючи за свободу, ми повинні бути обачними і не порушувати свободу совісті інших, завжди пам’ятаючи, що Бог суддя над серцем людей» — казав Дж. Вашингтон. Бенджамін Франклін – відомий політик. Він визнаний найпопулярнішим вдалим послом США у Франції, був членом Конституційних зборів, причетний до підписання Декларації Незалежності. Томас Джеферсон – третій президент США визнавав, що всі люди від природи рівні і незалежні. Найкращою формою правління, на думку Джеферсона, є республіка[9, c. 126-127].

У книзі «Американське суспільство» англійський дипломат, юрист Джон Брайс визначає особистість президента як збільшену копію губернатора і зменшену копію короля Англії. Наявність унікальних аспектів державного правління визнає в системі президентства французький дослідник Шарль Алексіс Токвіль. В книзі «Демократія в Америці» Алексіс

Токвіль відзначає, що президент, займаючи посаду, виставляє свою честь і життя заставою того, що буде розумно користуватися владою, що престиж президентської влади підвищується при більш активній участі США в міжнародних відносинах. Але вже з середини 30-х років XX ст. президентське правління стає об'єктом широкого вивчення соціологами і політологами. Справа в тому, що тоді до правління в США приходить Франклін Дєлано Рузвельт. В сферу його діяльності як президента перейшло багато економічних і соціальних функцій, що входили раніше в компетенцію регіональних структур влади. Важка економічна криза 30-х років в США привела до повного фінансового краху міст, графств, штатів. Федеральний уряд став безпосередньо субсидіювати багато видів господарської діяльності і підприємництва. Це в свідомості простих американців залишило враження про високий авторитет виконавчої влади президента. Пізніше, в 40-х роках соціолог Гарольд Лаосі відзначає важливе значення президентської влади, заявляючи, що її не можна порівняти з авторитетом якого-небудь політичного інституту, що пост президента значно ширше, ніж пост прем'єр-міністра і значно менше, ніж монарха. З такої унікальності формується нова форма державного устрою, де інститут президентства виконує роль символу, що об'єднує Сполучені Штати Америки в державну цілісність. Водночас президентський інститут – не символічний представник, а реальна виконавча влада з унікальними можливостями реалізувати функції федерального уряду в межах компетенцій, визначених правом.

У цілому подібний порядок імпічменту встановлений Конституцією США та в більшості інших президентських республік. Як і у Великобританії, нижня палата конгресу США виступає в ролі слідчого та обвинувача. Для цього вона створює комітет з розслідування, і на основі його доповіді приймає рішення про обвинувачення. Порушену в такий спосіб справу на закритому засіданні розглядає верхня палата, рішення приймається 2/3 її складу. Наслідком може бути усунення з посади і позбавлення права займати «почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів» будь-якої федеральної посадової особи, якщо її, згідно зі ст. 2 (розділ четвертий) Конституції, буде викрито у «зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і кримінальних вчинках».

Однак на цьому юридичні наслідки скоєного не закінчуються. В подальшому проводять розслідування загального характеру, справу передають до звичайного суду і винний несе покарання. За всю історію США мав місце тільки один випадок (у XIX ст.) застосування процедури імпічменту щодо президента, але останній був підтриманий сенатом. Найчастіше до відповідальності з використанням такої процедури притягували суддів федеральних судів.

Сучасні ідеї є доповненням тогочасних, які не менш актуальні і зараз. Вони висунуті і сформовані ще в 18-19 століттях, і одержують подальший розвиток до наших днів[14, c. 187-188].

Висновки

Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади.

Таким поняттям є категорія “форми держави”. Отже, форма держави — це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає у себе три елементи:

– форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів державної влади;

– форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;

– форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними способами і методами.

Таким чином, форма держави — це складне поняття, що характеризує державу з точки зору існуючих у ній форм правління, державного устрою та державного режиму.

Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах та підзаконних актах. Хоча слід мати на увазі, що закріплені у конституції положення і реальна дійсність можуть не збігатися і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин. Слід відзначити, що поняття форми держави, як певної структури, не означає механічної, довільної сукупності елементів, що її утворюють. Форма держави відображає єдність, взаємообумовленість об'єднаних у ній елементів, у результаті чого народжується нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів. При цьому, форма правління і державний устрій характеризують, головним чином, структурний аспект форми держави, а державний режим — її функціональний аспект.

Форма державного правлiння — це спосiб органiзацiї державної влади, зумовлений принципами взаємовiдносин вищих органiв держави. Характер форми державного правлiння спiввiднесений з конституцiйно-правовим статусом кожного з вiдповiдних органiв. Зовнi форма правлiння зумовлена насамперед тією юридичною i фактичною роллю, яку вiдiграє в державному механiзмi глава держави, а також порядком формування цього iнституту. Однак по сутi визначальними тут є взаємовiдносини органiв законодавчої i виконавчої влади.

Характер взаємовiдносин вищих органiв держави е визначальним i з точки зору теорiї подiлу влад. iдея подiлу влад у найбiльш чiткому i послiдовному викладi була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Вiн розрiзняв три влади — законодавчу, виконавчу i судову. Кожна з них мала здiйснюватися вiдповiдними органами (органом). Усi три влади визначалися як рiвнозначущi i взаємно зрiвноваженi. Ш. Монтеск'є розглядав подiл влад не як простий подiл функцiй мiж рiзними державними органами, а як розмежування полiтичних сил, що здiйснюється в iм'я полiтичних свобод. На його думку, зосередження всiх названих влад у руках однiєї особи чи групи осiб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму i гарантiю додержання прав i свобод особи розглядали подiл влад i всi наступнi прихильники цiєї iдеї.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.

12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.

13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.

14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.

15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.