Вступ

Засвоєння суб’єктом елементів мовної системи, загальнолюдських культурних цінностей, які формуються шляхом взаємовпливу суб’єкта і суспільства у безперервності комунікативного обміну, можна назвати соціалізацією.

Різноманітні елементи мовної практики дають можливість вступати у комунікативний обмін з суспільством,що перетворює людину на активного соціального суб’єкта. Мова у процесі соціалізації людини виступає своєрідною універсалією, вибудовує соціальний простір, символічний спосіб комунікації.

Розрізнення мови та мовлення, синхронії та діахронії, визначуючого та визначуваного – вивела лінгвістику за межі мовознавчої дисципліни, була запозичена іншими гуманітарними науками, знайшла широке застосування і у філософських концепціях мови. Поняття мови не збігається з поняттям мовної діяльності, оскільки мова – це лише певна частина, хоча й важливіша від мовленнєвої діяльності. Мова є соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей, прийнятих певною спільнотою для того, щоб забезпечити реалізацію, функціонування здатності до мовленнєвої діяльності, що існує у кожного носія мови. Мова утворює собою систему, оскільки складається із формальних елементів, які поєднуються у певні комбінації відповідно до вимог структури. Структура являє собою певні типи відношень, призначення яких полягає у тому, щоб бути основою для поєднання елементів та одиниць певного рівня.

1. Поняття «мови» та «культури мовлення» в системі комунікації

У нинішньому часі динамізується спілкування людей, які належать до різних національних та лінгвокультурних спільнот. Це потребує вміння досконало висловлюватися й уважно чути, розуміти специфічні смисли, які виражають та інтерпретують учасники міжкультурної комунікації.

У сучасній лінгвістиці та лінгводидактиці поняття «мови», «мовлення» та «культури мовлення» розглядаються багатьма науковцями (О.Ганич, Н.Гуйванюк, С.Ярмоленко, П.Коваль). Проблему мови і мовлення у сучасному мовознавстві вважають чи не однією із найскладніших, оскільки трактування цих понять й критеріїв їх розмежування лінгвістами різне.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови подається таке визначення поняття “мова”: “1 .Здатність людини говорити, висловлювати свої думки. 2. Сукупність довільно відтворюваних загально-прийнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок…3. Мовлення, властиве кому-небудь; манера говорити… 4. Те, що говорять, чиї-небудь слова, вислови. 5. Публічний виступ на яку-небудь тему; промова. 6. Те, що виражає собою яку-небудь думку, що може бути засобом спілкування” [2, с.682 ]. У свою чергу поняття “мовлення” автором трактується так: “1. Спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність. 2. рідко Повідомлення по радіо; радіомовлення.” [там же]. Енциклопедичний словник дає таке визначення: “Мовлення — функціонування мови в процесах вираження й обміну думок, конкретна форма існування мови як особливого виду суспільної діяльності” [6, с.57].

У термінологічному словнику укладачами О.Ганич, І.Олійник дається визначення поняття “мова“: “1 .Найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і повідомлення думок, почуттів і волевиявлень людини. Мова нерозривно пов’язана з мисленням і служить не тільки засобом вираження думок, а і знаряддям думки, засобом формування і оформлення думки…

2. Будь-яка мовна система, що відтворює одну з функцій природної мови або функціонує як її замінник. ”

У свою чергу поняття “мовлення” укладачами трактується так: “Процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Мовлення є формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує і в процесі функціонування перебуває в постійному розвитку. Мова і мовлення взаємно й нерозривно пов’язані між собою. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж часткове, окреме, індивідуальне щодо мови.” [3, с. 129-132 ].

Проте Д.Ганич та І.Олійник ототожнюють поняття “культура мови” з поняттям “культура мовлення”. У термінологічному словнику зазначено, що “Культура мови — 1. Нормативність мови, її відповідність тим вимогам, які ставляться перед мовою в певному мовному середовищі в певний історичний період… Нормативність мови включає в себе і такі якості, як точність, ясність, чистота… Мові високої культури властиві… також багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, художня виразність, логічна стрункість. 2. Розділ філологічної науки, який вивчає мовне життя суспільства в певну епоху (аспект об’єктивно-історичний) і встановлює на науковій основі правила користування мовою як основним засобом спілкування людей, знаряддям формування і вираження думок (аспект нормативно- регулювальний)”.

Натомість М.Кочерган у короткому термінологічному словнику, вміщеному до підручника “Загальне мовознавство”, поняття “мова” трактує як “Природну систему комунікативних знаків і правил їх функціонування”, а поняття “мовлення” характеризує як “конкретно застосована мова; засоби спілкування в їх реалізації” [8, с.429]. Проте науковцем не з’ясовується поняття “культура мовлення”.

Як бачимо, у словниках наявне змішування понять “мова” і “мовлення”, “культура мови” і “культура мовлення” , що спонукає до вивчення даної проблеми у науково-методичній літературі.

Вважаємо, що мова — це знакова система, під якою розуміють правила мови, парадигми, моделі, що базується на нормах, які закріплюються словниками. Воно виконує ряд функцій: комунікативну, інформаційну, естетичну; мовлення — це часткове вираження мови, способи її реалізації.

Мовлення, на думку лінгвістів,- поняття набагато складніше, воно досліджується ними на різних рівнях:

— фізіологічні основи мовлення (Н.Жинкін);

— взаємозв’язок мислення й мовлення (О.Потебня, Л.Виготський);

— психологічні аспекти мовлення (Н.Хомський, А. Супрун, О.Леонтьев, Н.Жинкін);

— реалізація функцій мови в мовленні (О.Потебня, І.Горєлов)

— процес оволодіння мовленням, механізм мовлення ( А.Загнітко)

— функціональні різновиди мовлення (О.Казарцева);

— культура усного і писемного мовлення (Н.Гуйванюк, С.Єрмоленко, П.Коваль)

Різнопланове вивчення поняття “мовлення” привело до створення у лінгвістиці ряду напрямів: психолінгвістики, соціолінгвістики, лінгвістики тексту, культури мовлення тощо.

Однак сучасний розвиток лінгвістики вимагає чіткого розмежування понять “мова і мовлення”. Зазначимо, що у лінгвістичній науці до диференціації мови і мовлення є різні погляди. Вперше на відмінність понять “мова і мовлення” вказував німецький лінгвіст В.фон Гумбольд. Ученим виокремлено дві тези:

—         “ мова завжди розвивається тільки в суспільстві”;

—         “мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж,      що     саме мовлення в устах народу” [4, с.68-86 ].

Німецький лінгвіст Ганс фон дер Габеленц, на відміну від В. фон Гумбольда розрізняє три поняття — “мовлення”, “конкретна мова”, “мовна здатність”. Ф.де Соссюр у праці “Курс общей лингвистики” виділяє існування двох різних об’єктів- мови і мовлення, тому зауважує на необхідності функціонування двох наук — лінгвістики мови та лінгвістики мовлення. “Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціальне від індивідуального; 2) суттєве від побічного і випадкового” [11,с.52].

Відтак, лінгвіст О.Мельничук, аналізуючи погляди Ф.де Соссюра з приводу означених понять, підсумовує, що мову і мовлення не слід вважати співвідносними між собою. “Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні компоненти мовної структури ”.

Можемо констатувати той факт, що визначення поняття “мова” сучасними лінгвістами (С.Семчинський, І.Ющук) та Ф.де Соссюра значно різняться. Ф.де Соссюр визначив мову як соціальний елемент, а І.Ющук зазначає: “Мова як людський феномен існує у двох тісно взаємопов’язаних психічних процесах: в уяві як набір мовних засобів і схем та в мовленні під час творення речень і тексту. Оскільки українське слово “мова” означає водночас і “набір мовних засобів” і “мовлення”, то для розрізнення цих двох понять перший стан називатимемо мовними засобами, другий — мовленням” [10, с.56 ]. Отже, мовні засоби відображаються в граматиках та словниках, а результатом мовлення є текст.

М.Андреєв, Л.Зіндер уточнюють означені поняття і подають більш глибше трактування: мова — мовлення — мовленнєвий акт — мовленнєвий матеріал. Мова як система знаків; мовлення — система сполучень мовних елементів у тексті; мовленнєвий акт — процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; мовленнєвий матеріал — конкретна реалізація системи мови. Як бачимо, запропонована система уточнює поняття ”мова-мовлення”, вказує на їх взаємозв’язок саме через мовленнєвий акт та мовленнєвий матеріал.

Своєрідну концепцію запропонував Л.Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний матеріал, тобто сукупність усього сказаного і написаного; 3) мовна система ( словники і граматики мов) . Аналізуючи поняття мовної системи, науковець засвідчує: “Что же такое сама языковая система? По-моему, это есть то, что объективно заложено в данном языковом материале и что проявляется в индивидуальных речевых системах, возникающих под влиянием этого языкового материала. Следовательно, в языковом материале и надо искать источник единства языка внутри данной общественной группы” .

Е.Косеріу зауважує, що поняття мовлення слід розглядати з погляду дотримання літературних норм, і в такому випадку індивідуальне мовлення (мовець і його мовленнєві особливості) і норма (зразки) співпадають частково [7, c. 23].

Вважаємо, що це уточнення румунським мовознавцем є досить вагомим і науково виваженим. Так, у мовленні мешканців Закарпаття спостерігається ряд специфічних особливостей, які не співпадають з нормами літературної вимови, як-от:

—         відсутність подовження приголосних в іменниках середнього роду типу насіння, гілля, життя;

—         дзвінкі приголосні в кінці слова втрачають свою дзвінкість (дуб, зуб);

—         флексії -ов, — ом в іменниках жіночого та чоловічого родів в О.в. одн. (руков, земльов, коньом) та інші.

Російський мовознавець О.Смирницький, розмежовуючи поняття “мова і мовлення”, подає форми мовлення: усне, писемне і мислене. Мислене мовлення аналізується як внутрішнє мовлення. Розмежування понять “мова і мовлення” у О.Смирницького є глибшим, ніж у Ф.де Соссюра.

Під мовленням О.Смирницький розуміє поєднання звучання з конкретним мовним змістом, а під мовою — сукупність взаємопов’язаних одиниць і відношень між ними, сукупність усіх компонентів різноманітних виявів мовлення. Якщо мовлення — спосіб спілкування, то мова — засіб спілкування. Науковець підсумовує, що мова існує у мовленні, взаємодіє з мовленням і розвивається в мовленні [10, с.10-12].

Ряд науковців ( Г.Шухардт, А.Коен, К.Пайк, О.Мельничук) визнають мову як наукову абстракцію, а не як реальний об’єкт. Але на сьогодні стає очевидним, що:

—         терміни мова і мовлення неідентичні;

—         мовлення — це процес безпосереднього використання мови;

—         мовлення — явище індивідуальне, часткове; мова — явище загальне, притаманне певному суспільству.

Сучасними лінгвістами (А.Загнітко, І.Домрачева, І.Горєлов, О.Казарцева) мовлення і мова розглядаються у різних аспектах:

—         мовлення як процес (спілкування);

—         мовлення як результат мовленнєвої діяльності ( текст);

—         мовлення як ораторський жанр ( полемічне, піднесене);

—         мовлення як оцінне явище ( правдиве, неправдиве, ритмічне) [3, c. 26].

2. Мова як провідний комунікаційний засіб

У своєму бутті людина послуговується різноманітними знаками, які забезпечують її життєдіяльність (стрілка годинника, колір на календарі, жест регулювальника, умовні позначення на виробах тощо). Мова як провідний комунікаційний засіб теж є знаковою системою, яка охоплює вербальні (словесні) знаки. Суттєвою особливістю її є те, що людське мовлення супроводжується системами знаків (не словесними), які свідчать про відмінність усного і писемного мовлення.

Специфіка знакових (комунікативних) систем обумовлена їх цільовим призначенням (яка інформація повідомляється та кому вона призначена), комунікативними засобами (мова, невербальні засоби), каналами передавання і сприймання інформації (аудитивний, візуальний, аудитивно-візуальний, тактильний), способами обміну інформацією (природні і штучні). Знакові системи розрізняють за цільовим призначенням, мотивованістю комунікативних одиниць і технікою актуалізації. Всі використовувані у процесі комунікації знакові системи поділяють на природні та штучні.

До природних відносять системи, комунікативними засобами в яких є елементи природної мови — слова, вислови, жести, міміка, рухи тіла. Такі системи мають національну специфіку, вони багатофункціональні, соціально диференційовані, мають високий ступінь варіативності, динаміки розвитку, репрезентують різні рівні комунікації. Характерною їх ознакою є широкий комунікативний діапазон (деякі мови містять мільйони лексичних одиниць, функціонують у різних сферах спілкування).

Мова — це величне надбання людства. Вона не лише найпотужніший засіб спілкування, знаряддя мислення, а й історія народу, необхідна умова його існування. Мова спрямована як у внутрішній світ людини, її психіку, так і в зовнішній світ природи і людських взаємин. Вона є основою зростання особистості.

Кожен, хто прагне досягти успіху, створити себе, неодмінно має володіти культурою мовлення, тобто навчитися дотримуватись усталених норм усної і писемної форм літературної мови, використовувати усі її виражальні засоби залежно від стилю, жанру, типу [10, c. 26-27].

Мова у своєму загальному вияві статично, відносно стабільна, довговічна, довготривала, належить суспільству, охоплює і “включає у свій діапазон” досвід нації, відображає її картину світу, сама мова у своїй цілісності може бути окреслена як національно-коґнітивний простір, в якому виявляється дух народу, його багатство. Мова у своїх виявах не залежить від конкретних обставин, а мовлення конкретне, активне, динамічне, є виявом творчої ініціативності індивіда (пор. твердження про ідіостиль того чи іншого письменника). На мовлення суттєво впливає кортеж спілкування, ті обставини, в яких реалізує себе адресат й адресант. Мовлення має свої основні варіанти фіксації – усно-звуковий або писемний, у кожному разі суттєву роль відіграє час його реалізації, просторові компоненти, актуалізація певних величин. Усе це робить мовлення індивідуальним, ситуативно мотивованим тощо.

У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади:

1. Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв’язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження.
2. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване – викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету.
3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні (узусі) з’являються нові слова.
4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне.
5. Мова стабілізує, об’єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об’єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне.
6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний, синтаксичний та ін. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж – лінійне, воно розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена. З філософського погляду, мова – це категорія сутності і загального, мовлення – виконує роль явища й окремого.
7. Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову – ні.

Одним із найважливіших складників життя людини є комунікація. У широкому сенсі це поняття охоплює значно більше, ніж просто обмін інформацією між людьми. До неї належать канали засобів передачі та одержання інформації, де задіяні машини, прилади, штучний інтелект, комп’ютерні мережі і програми, культурні знаки, космічні реалії тощо [7, c. 32].

У вузькому сенсі комунікація — основний спосіб людського спілкування, найактивніша форма людської життєдіяльності. Це явний і водночас латентний процес налагодження різних типів відносин між окремими мовцями, групами людей та цілими народами. Крім словесної мови, комунікація здійснюється немовними (невербальними) засобами, які супроводжують або замінюють звичайну мову при спілкуванні. Також комунікацію розглядають як окремий модус (рівень) існування мови поряд із власне мовою як системою мовних елементів і правил та мовленням як процесом говоріння і розуміння.

Спілкування і комунікація в сенсі модусу мовного існування є синонімічними (тотожними) поняттями. Якщо комунікацію розглядати в широкому розумінні — як обмін інформацією будь-якими засобами спільної системи символів і кодів, то вербальне і невербальне спілкування буде одним зі складників комунікації.

Попри постійні зміни в суспільстві, природі незмінною залишається сутність людського спілкування: це обмін думками, інформацією і досягнення взаємного порозуміння, гармонії стосунків в усіх сферах і на всіх рівнях буття людини. Однак форми, засоби і методи людської комунікації постійно змінюються.

Зі зростанням глобалізаційних змін, поширенням міжнародних контактів, інтернаціоналізацією суспільства загалом змінився і характер спілкування. Налагодження ділових і дружніх контактів із представниками інших держав передбачає володіння іноземними мовами. Однак цього мало, оскільки серйозною перешкодою у спілкуванні з іноземцями є незнання їхніх етнічних і культурних особливостей.

У широкому розумінні культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, у вузькому — рівнем духовного життя людей [10, c. 35-36].

3. Види мовлення як діяльності

Мовна комунікація є складною інформаційно-знаковою системою, у якій взаємодіють індивідуальні, національні, інтернаціональні мовні компоненти. Функціонування цієї системи має історичну і соціально-культурну зумовленість. У центрі її — людина, що творить мовлення як цілеспрямовану дію. Уміння спілкуватися є винятково важливою людською компетенцією, однією з передумов досягнення успіху в будь-якій справі. Розвинена мовна особистість знає й ефективно використовує лінгвістичні, соціолінгвістичні, прагматичні аспекти комунікації, правила комунікативної поведінки в різних ситуаціях.

Термін “мовлення” означає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, текст – усний, письмовий або навіть мисленнєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.

Внутрішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення).

Мовлення розмежовується також за стилями.

Усне мовлення. Таке мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв’язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його приймання; 2) говоріння й аудіювання. Говоріння – це озвучення думки, кодовий перехід з мисленнєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідні гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання – це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання – мисленнєвий код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв’язку. Недоліками можна назвати різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування.

Письмове мовлення. Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо – це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо – це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка запису – накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило).

Інший вид письмового мовлення – це читання (вголос і про себе). Процес читання – це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і зазвичай одночасно – на код мислення. Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам’яті [9, c. 53-54].

Дуже часто говорять, що мовлення і мислення – два боки одного явища. Однак це не зовсім так, оскільки з трьох відомих видів мислення – конкретно-діяльного, образного, логічного – тільки останній дійсно функціонує на мовному матеріалі. Інше різночитання у проблемі мислення і мовлення – що з чим співвідносити? Що являє собою логічне мислення? Цей процес пізнавальної діяльності індивіда має два види: 1) теоретичне мислення; 2) емпіричне мислення.

Внутрішнє мовлення в широкому розумінні – це розуміння зв’язків і навіть єдність мислення і мовлення. Однак існують відмінності: 1) на рівні функцій: мовлення (зовнішнє) служить спілкуванню; думка (мислення) цієї функції не виконує (забезпечує інколи таємницю); 2) мовлення може бути зафіксоване в кодах – графічному, акустичному; думка фіксується тільки у внутрішньому коді особистості; 3) мовлення – довільне, думка може бути і недовільною. Думка формулюється у мовленні (зовнішньому), і не тільки формулюється, а й формується в мовленні (внутрішньому), у мовних знакових системах. Теорія мовленнєвої діяльності досліджує мислення, що виявляється в аналізі аспектів, спрямованих на оперування значеннями, смислом, мисленнєвими кодами та кодовими переходами.

Варто зазначити, що коли слова та їх сполучення не наповнюються у свідомості мовця чи слухача реальним змістом, це призводить до відриву мовлення від мислення (чи мислення від мовлення), до неточностей. Порівнюючи мислення і мовлення, як правило, визнають, що думка ширша від мовлення. Однак у певних випадках мовлення є ширшим за думку: воно – варіативне: одну й ту саму думку можна виразити в багатьох мовленнєвих варіантах.

Мовлення є не тільки способом вираження думки, але й способом її формування. Спосіб формування й формулювання думки за допомогою мови у кожної людини в процесі спілкування індивідуальний. Однак усі індивідуальності знаходяться в межах трьох способів, якими користується людина, говорячи: а) собі чи іншому, якщо іншому, то: б) присутньому в цей момент чи в) відсутньому. Відповідно виділяємо й форми мовлення: внутрішнє, зовнішнє, усна й письмова форми якого реалізуються всередині мовленнєвої діяльності [10, c. 37].

Внутрішнє мовлення характеризується тим, що процес оформлення думки відбувається без її вираження – усного чи письмового. Специфіка використання індивідуального коду у цій формі мовлення визначається початковим комунікативним наміром суб’єкта мовленнєвої діяльності спілкуватися з самим собою.

Уміння орієнтуватися у ситуації спілкування – це вміння усвідомлювати: 1) загальний комунікативний намір (мотив) спілкування; 2) завдання мовлення (мету мовлення); 3) особливості адресата (характеристика людини, до якої звертаються); 4) предмет мовлення (про що збираюся говорити чи писати); 5) загальний задум, основна думка (що хочу говорити чи писати). Основною особливістю внутрішнього мовлення є його предикативність. Інша особливість такого мовлення – це здатність до згортання, граматична аморфність.

Внутрішнє мовлення є також ситуативним, тобто завжди пов’язане з певною ситуацією, умовами, які його викликають. Цим і пояснюються його фрагментарність, стислість. Поряд зі словами у внутрішньому мовленні можуть бути використані образи і схеми, тобто предмет мовлення може бути не названий, а поданий як образ (образ-схема). Задум висловлювання двочленний: вказівка на предмет висловлювання і на те нове, що про цей предмет треба сказати (предикативність: тема і рема).

Розгорнуте зовнішнє мовлення існує у двох формах: усній та письмовій. У свою чергу, усне мовлення може бути діалогічним і монологічним.

Усне мовлення. Якщо мовлення призначене іншій людині, яку бачимо і чуємо, то використовується усна форма. Справжнє усне мовлення створюється під час говоріння і є, як правило, імпровізацією, що створюється в процесі комунікації. Тому основною його ознакою є непідготовленість. Можна виділити загальні особливості усної форми літературної мови: 1) основним виразником усного мовлення є інтонація; 2) тенденція до розчленування висловлювання (вставні слова і т.п.); 3) повтор прийменника, що стоїть після означуваного слова (“Подружився з товаришем з хорошим”); 4) недослівний характер відтворення прямої мови.

Важливою ознакою, що впливає на появу різновидів усного мовлення, – є характер комунікації: офіційна / неофіційна. Офіційна комунікація може бути особистісною і публічною. Неофіційна – тільки особистісною. Публічна комунікація поділяється на два підвиди: масова (радіо, телебачення тощо) і колективна (лекція, доповідь і т.п.).

Письмове мовлення – це мовлення без безпосереднього співрозмовника, його мотивація і задум повністю визначаються тим, хто пише. Він і контролює мовлення на письмі. Вся інформація, що висловлюється у письмовому мовленні, повинна спиратися тільки на досить повне використання розгорнутих граматичних засобів мови, оскільки воно майже не має ніяких позамовних додаткових засобів вираження.

Саме тому письмове мовлення охоплює кілька рівнів: пошук окремих звуків, їх протиставлення, кодування окремих звуків у літери і т.п.; підбір слів; свідомі операції синтаксичного рівня, вибір структури висловлювання. Основною ознакою такого мовлення є підготовленість, яка пов’язана тісно з композицією тексту. Всі слова і речення тексту повинні бути співвіднесені з дійсністю, що виражається у письмовому мовленні за допомогою категорії предикативності. Крім того, всі слова тексту повинні співвідноситися з поняттями, що пов’язано з референцією. Оформлення предикативності та референції пов’язане з актуальним членуванням речення, з виділенням у ньому теми і реми у спілкуванні [6, c. 13].

Розглядаючи комунікацію як явище, ми можемо виділити такі складники комунікації: суб’єкт комунікації, предмет комунікації, комунікативні засоби, комунікативний процес тощо. Комунікація є явищем системним, структурним, соціальним, історичним, психологічним й т.ін. Нас у цій лекції мають цікавити виключно взаємодія між суб’єктом і предметом комунікації, її характер, структура, спрямованість тощо. Так, предметом цієї взаємодії (предметом комунікації) є комунікат. Комунікативними засобами можуть бути знакові системи, засоби комунікації тощо. Комунікативний же процес є, власне, суттю спілкування; у нашому визначенні це безпосередньо процес встановлення й підтримання контактів. Але погляди на природу й структуру комунікативного процесу (комунікативної взаємодії) у науці різні. Ці погляди показані на моделях комунікації, які нам доведеться розглянути, щоб з’ясувати природу комунікативного процесу.

Досліджуючи природу комунікативного процесу, його можна характеризувати в кількох аспектах: (1) з погляду походження й формування (історичний аспект); (2) з погляду форми процесу спілкування (типологічний аспект); (3) з погляду кількості учасників та специфіки організації комунікативного процесу (видовий аспект); (4) з погляду сутнісного (онтологічний аспект); (5) з погляду характеристики учасників комунікативного процесу (рольовий аспект); (6) з погляду ефективності й дієвості процесу (функціональний аспект); (7) з погляду самобутності й оригінальності організації процесу (стильовий аспект); (8) з погляду форми процесу (формальний аспект); (9) з погляду якості процесу (квалілогічний аспект); (10) з погляду використання засобів (інструментальний аспект); (11) з погляду духовного забезпечення процесу (культурологічний аспект); (12) з погляду інформаційного забезпечення (інформаціологічний аспект); (13) з погляду складників процесу (системний аспект); (14) з погляду зв’язків між складниками процесу (структурний аспект); (15) з погляду організації процесу (технологічний аспект); (16) з погляду характеру мовної організації процесу спілкування (мовленнєвий аспект) [4, c. 46-47].

4. Основні підходи до визначення комунікації

Комунікація як сфера знання і наукових інтересів сформувалася давно. На сьогодні функціонує велика кількість її визначень. Американський учений-психіатр Юрген Рюш (1910—1995) виокремив 40 підходів до комунікації в різних сферах, у т. ч. архітектурі, антропології, психології, політиці тощо. Проте всі чинні підходи до розуміння комунікації можна зарахувати до однієї з двох парадигм: механістичної або діяльнісно-інтеракційної. Парадигмою американський фізик і філософ Томас Кун (1922—1996) вважав систему близьких поглядів учених за основними принципами.

У механістичній парадигмі під комунікацією розуміють односпрямований процес кодування й передавання інформації (повідомлення) від джерела (адресанта) та приймання і декодування її одержувачем (адресатом). Діяльнісно-інтеракційна парадигма тлумачить комунікацію як спільну діяльність учасників комунікації (комунікантів), у процесі якої вони виробляють спільні (до певної межі) погляди на речі та дії з ними.

Між підходами існують суттєві відмінності. Для механістичного підходу характерний погляд на людину — учасника комунікативного процесу — як на механізм, дії якого можна описати певними правилами; контекст зовнішнього середовища розглядається як шум, перешкода; головною категорією є інформація — форма репрезентації дійсності, де локалізується досвід людини. Діяльнісно-інтеракційному підходу властиве врахування людського чинника, взаємодії та взаємин між учасниками акту комунікації. На думку багатьох прихильників цього підходу, комунікація — значно масштабніша, ніж обмін інформацією, вона охоплює широке коло зв’язків та відношень (між адресантом та адресатом, особистісна позиція відправника повідомлення до соціальної реальності, теми, ситуації спілкування тощо). У межах діяльнісно-інтеракційного підходу комунікацію тлумачать як особливу мовленнєву діяльність. З огляду на це існує традиційне визначення комунікації.

Комунікація — обмін значеннями або інформацією між індивідами (від джерела (адресанта) до одержувача (адресата)) засобами спільної системи символів або коду.

Код охоплює сукупність сигналів, що передають, як правило, одним засобом або каналом.

Основним засобом комунікації є мова (вербальна, словесна), яка забезпечує обмін інформацією між індивідами, індивідом та суспільством, групами індивідів, навіть автокомунікацію — комунікацію людини із собою. Відтак комунікація може бути мовною (вербальною, словесною) [10, c. 18-19].

Мовна (вербальна, словесна) комунікація — створення, обмін та інтерпретація повідомлень комунікантами за допомогою мови як коду та позамовних кодів із метою досягнення змін у поведінці чи свідомості адресата, необхідних для спільної діяльності.

У гносеологічному (грец.— пізнання і logos — вчення) аспекті, тобто в аспекті теорії пізнання, мовна комунікація — це обмін інформацією між комунікантами у формі повідомлень. В онтологічному (грец. ontos — єство і logos — вчення) аспекті, тобто з урахуванням сутнісних характеристик (сфери локалізації, будови), мовна комунікація — це мисленнєво-мовленнєва діяльність, комунікативний процес. У прагматичному (грец. pragma — справа, дія) аспекті, тобто з урахуванням сфери та мети використання, мовна комунікація — це процес реалізації комунікативних інтенцій мовців (за сучасним українським мовознавцем Флорієм Бацевичем, комунікативних намірів адресанта — осмислених чи інтуїтивних, які визначають внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення) у спільній діяльності.

Мовна комунікація — один із модусів (способів) існування мови разом з мовою та мовленням. Мова й мовлення є аспектами одного феномену — специфічного виду людської діяльності, який забезпечує спілкування та мислення людей.

Комунікація відбувається і завдяки використанню інших засобів, наприклад підняті брови (жест) можуть означати здивування; піктограма (атрибут навколишнього середовища) Діти йдуть до школи — застереження водію зменшити швидкість; покашлювання (голосовий ефект) — знак попередження або ніяковіння тощо.

У людській взаємодії активно використовують і невербальну комунікацію.

Невербальна (лат. verbum — слово) комунікація — застосування немовних засобів для створення та передавання повідомлення.

Найвичерпніший перелік кодів невербальної комунікації охоплює:

1) кінесику — код жестів і рухів;

2) фізіогноміку — зовнішність;

3) голосові ефекти — сміх, покашлювання, вигуки тощо;

4) проксеміку — сприйняття та використання простору як комунікації;

5) такесику — сприймання та застосування дотику як комунікації;

6) хронеміку — сприйняття, використання і структурування часу як комунікації;

7) об’єкти і атрибути навколишнього середовища, які впливають на зміст мовленнєвої комунікації або визначають певною мірою соціальну поведінку мовця.

Вербальний та невербальний компоненти — невід’ємні складові процесу комунікації, причому в процесі усної комунікації між співрозмовниками віч-на-віч вербальна (словесна) частина виражає лише 35% змісту повідомлення, 65% кодують невербальні засоби.

У лінгвістичній літературі під комунікацією розуміють обмін думками та інформацією у формі мовленнєвих або письмових сигналів, що є синонімом поняття «спілкування». Спілкування означає обмін думками, інформацією та емоційними переживаннями між людьми, тобто це актуалізація комунікативної функції мови в різноманітних мовленнєвих ситуаціях. У такому розумінні поняття «комунікація» та «спілкування» синонімічні.

У психологічній і соціологічній літературі комунікацію та спілкування розглядають як несинонімічні поняття. Комунікація позначає засоби зв’язку будь-яких об’єктів матеріального та духовного світу, передавання інформації від людини до людини (обмін уявленнями, ідеями, установками, настроями, почуттями тощо в людському спілкуванні), а також у суспільстві з метою впливу на соціальні процеси. Спілкування тлумачать як міжособистісну взаємодію людей під час обміну інформацією пізнавального або афективно-оцінного характеру. За одним із підходів базовою категорією в цьому контексті вважають «комунікацію», яка відбувається між людьми у формі спілкування як обміну знаковими утвореннями (повідомленнями).

Прихильники протилежного підходу (Т. Грушевицька та ін.) основною категорією вважають «спілкування», в межах якого виокремлюють три аспекти: 1) комунікацію (обмін); 2) інтеракцію (організація взаємодії та впливу); 3) перцепцію (чуттєве сприйняття як основа взаєморозуміння).

Отже, спільними ознаками понять «комунікація» та «спілкування» є співвіднесеність із процесами обміну й передавання інформації та зв’язок із мовою як засобом повідомлення інформації. Відмінності зумовлені тим, що комунікацію та спілкування використовують у різних науках (лінгвістиці, психології, соціології тощо), які визначальними вважають не одні й ті самі аспекти цих понять. Так, за спілкуванням закріпилась характеристика як міжособистісної взаємодії, за комунікацією — інформаційного обміну в суспільстві.

У межах теорії мовної комунікації терміни «мовна (вербальна) комунікація» та «мовленнєве спілкування» доцільно позначати як синонімічні поняття, тому що взаємодія між людьми відбувається за допомогою одного й того самого засобу спілкування — мови [8, c. 19-20].

Висновки

Мова  є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Зв’язуючим процесом обміну інформацією є комунікація. Перша потреба в комунікації на рівні організації пов’язана з наданням необхідної інформації з відповідного питання, щоб дозволяти кожному виконувати свою роботу ефективно і сприяти досягненню мети організації.

Неможливо переоцінити важливість комунікації в діяльності організації. Більшість із того, що роблять керівники, аби полегшити організацію досягнення її цілей, вимагає ефективного обміну інформацією. Якщо люди не зможуть обмінюватись інформацією, то зрозуміло, що вони і не зможуть працювати разом, формувати цілі й досягати їх. Комунікації — це складний процес, що складається із взаємозалежних кроків. Кожен із цих кроків дуже потрібний і важливий для того, щоб зробити наші думки зрозумілими іншій особі. Кожен крок — це пункт, в якому, якщо ми будемо недбалими і не будемо думати про те, що робимо, — зміст може бути загублений.

Мова – найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремлення у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації себе до їй подібних. Мова за своєю сутністю це об’єднана духовна енергія народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний (за В.фон Гумбольдтом).

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Д., Чікарьова М. Ю. Мовленнєва комунікація: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004
2. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – 232 с.
3. Гадамер Г.Г. Герменевтика і поетика: Вибр. твори. – К.: Юніверс, 2001
4. Косенко Ю.В. Основи теорії мовної комунікації: навч. посіб. / Ю.В. Косенко. – Суми: Сумський державний університет, 2011. – 187 с.
5. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник / Михайло Петрович Кочерган. — К: Видавничий центр «Академія», 2003. — 463 с.
6. Мельничук О.С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства / Олександр Савич Мельничук // Мовознавство. — 1997. — № 2- 3.-С.13
7. Орбан-Лембрик Л.Е. Основи психології управління. – Івано-Франківськ, 2002
8. Орбан-Лембрик Л.Е. Психологія професійної діяльності і спілкування. – К., 1997
9. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 240 с.
10. Семенюк О. А. , Паращук В. Ю. Основи теорії мовної комунікації / Навч. Посібник. – К. :»Академія». – 2010. – 240 с.
11. Українське ділове мовлення: Підручник. – 2-ге вид. / Є.І. Світлична, А.А. Берестова, А.Є.Прийомко, О.Ю. Бронникова. – Харків: Вид-во НФАУ: Золоті сторінки, 2002. – 320 с.
12. Юкало В.Я. Культура мови: Навч. посібник для студентів вищих медичних закладів освіти /За ред. Л.В.Струганець. – Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. – 77 с.