Поняття і правова природа речового права

Вступ.

Розділ 1. Загальні положення речового права.

1.1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України.

1.2. Поняття речових прав за цивільним правом України.

1.3. Ознаки речових прав.

Розділ 2. Класифікація речових прав.

2.1. Види речових прав за цивільним кодексом.

2.2. Речове право на своє майно (право власності).

2.3. Речові права на чуже майно: види і характеристика.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Речове право — це право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Речові права були широко відомі римському праву. За обсягом повноважень, які надає суб’єктивне речове право його носію, всі речові права можна поділити на дві групи:

1) право власності;

2) право на чужу річ. Саме за таким критерієм викладена Книга третя нового Цивільного кодексу “Право власності та інші речові права”, яка включає два розділи:

Р. І – Право власності;

Р. ІІ – Речові права на чуже майно.

Римлянам було відомо декілька видів прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, право застави.

Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її володіння. З такого розуміння речового права не випливає, що право закріплює відносини особи до речі.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Законодавча “доля” речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. до розділу “Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава. Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структури власності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засоби виробництва та багато інших об’єктів.

Таким чином, коло речових прав значно звузилося, фактично залишилося лише право власності.

Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність” не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

Актуальність.У новому Цивільному кодексі України право власності зазнало суттєвих змін. Відтепер воно розглядається як основне речове право. Законодавець взагалі не застосовує такої категорії як форма власності Це не в останню чергу спричинило обрання як керівного принципу забезпечення рівності різних суб`єктів права власності. Як окремі різновиди розглядаються: право власності українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності. Таким чином, останнє з них набуло самостійного виду власності, а в Цивільному кодексі вже не згадується колективна власність, оскільки така форма власності Конституцією України не передбачена.

Розділ 1. Загальні положення речового права

1.1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України

Доля речових прав в історії українського цивільного законодавства складалася по-різному. На початку XX ст. вони становили досить розгалужену систему, що значною мірою грунтувалася на положеннях римського права (часто в німецькій інтерпретації) і охоплювала сервітутні права, право забудови, чиншові права, заставу нерухомості тощо.

З моменту встановлення радянської влади в Україні і проведення націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруйновано підвалини існування речових прав, особливо в галузі земельних відносин. Негативну роль щодо речового права в СРСР відіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, швидше соціально-політичним, ніж правовим — поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання.

Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм чинного тоді законодавства. Так, до складу речового права згідно з ЦК УСРР 1922 р. входили такі інститути, як право власності, право забудови і право застави [10, с. 314].

Про поняття права власності вже йшлося вище. Право забудови за своєю природою відповідало відомому ще з часів римського права інституту — суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права забудови, ще до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. були скасовані і замість зазначеного інституту аналогічні відносини регулювались у межах земельного права за допомогою інституту землекористування [10, с. 315].

Застава за ЦК УСРР 1922 р. за своєю сутністю була правом на чужі речі. Але з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. вона була віднесена до зобов'язально-правових категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання зобов'язань.

Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і розроблених на їх підставі республіканських кодексів від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише інститут права власності. Саме ж поняття "речове право" практично не використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише у зв'язку з характеристикою речово-правових засобів захисту і протиставленням їх засобам зобов'язально-правовим [10, с. 317].

Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській цивілістиці та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало існувати у найрізноманітніших інститутах.

Зокрема радянською цивілістичною думкою розроблені такі речово-правові інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління. Земельне право і право землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право користування житлом наймача жилого приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника жилого будинку тощо.

Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. містили розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повного господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння на земельні ділянки та інші природні об'єкти. Фактично визнавався також інститут володіння (посідання). Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським цивільним правом речово-правовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність [10, с. 317]. Проте на території України зазначені Основи чинності не набрали. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх років існування СРСР.

Нині існування речового права як такого визнано українською Цивілістикою. Поступово відбуваються зміни й у законодавстві. Зокрема ст.4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, на власника може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі громадянам для зведення будинку та інших будівель, для сільськогосподарської обробки тощо.

У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема книга. Згідно зі ст.308 цього проекту речове право (там воно іменувалося "речевим") — це право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб [7, с. 467].

Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших правомочних осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором.

До речових прав згідно з цим варіантом проекту ЦК належали: право власності, володіння (посідання), а також права на чужі речі (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава тощо).

Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена, і книга третя ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння (посідання) розглядається вже не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (гл.31 ЦК) [7, с. 469].

1.2. Поняття речових прав за цивільним правом України

Речовими правами є: право власності; володіння; сервітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користування чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечувальну функцію виконання зобов'язань [11, с. 184].

Речові права в разі їх порушення захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює перешкоди у користуванні нею. Речові права уповноважених осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника.

Визначальними для розуміння суті речового права є такі моменти:

1. При реалізації речових прав вирішальне значення мають саме дії уповноваженої особи, поведінка всіх інших осіб зводиться до пасивного обов’язку – не шкодити, не втручатися у сферу інтересів уповноваженої особи. Тоді як у зобов’язальних правах наголос переноситься на дії зобов’язаного суб’єкта. Саме від його активної поведінки (в більшості випадків) залежить можливість реалізації права його контрагентом.

2. Речові права мають, як правило, безстроковий характер. Така характеристика справедлива, наприклад, для права власності, але для права володіння чи для інших речових прав строк їх існування може бути визначеним.

3. Об’єктом речових прав є річ. Хоча речі можуть бути і об’єктами зобов’язальних прав.

4. Для речових прав характерне право слідування. Наприклад, згідно із ст. 268 чинного Цивільного кодексу при переході права власності на здане в найми майно від наймодавця від іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника. При переході права власності на заставлене майно право застави зберігає силу для нового власника (ст. 17 Закону України “Про заставу”).

5. Речові права захищаються від їх порушення будь-якою особою (абсолютний захист). У новому Цивільному кодексі передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, зокрема від власника майна. При захисті права володіння застосовуються ті ж положення, які передбачені для захисту права власності.

6. Усі речові права припиняються із загибеллю речі або якщо ця річ вилучається з обігу і не може тому належати на праві власності і на інших речових правах (повна націоналізація землі 1917 р. мала наслідком припинення права приватної власності на землю взагалі) [11, с. 189].

Законодавча “доля” речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. [11, с. 190] до розділу “Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава. Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структури власності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засоби виробництва та багато інших об’єктів. Державна власність, яку помилково чи умисно ототожнювали із загальнонародною, охоплювала майже 95% загального обсягу. Щодо права забудови, то Указом Президії Верховної ради УРСР від 14 травня 1949 р. визнані такими, що втратили чинність, відповідні норми ЦК УРСР про право забудови. Кожному громадянину надавалося право купити або збудувати для власних потреб і потреб сім’ї на праві особистої власності житловий будинок. Земельні ділянки для таких потреб надавалися у безстрокове користування [11, с. 190].

Щодо застави, то в науці переважали погляди, що застава тяжіє до зобов’язальних прав, виступаючи одним із способів забезпечення виконання зобов’язань.

Таким чином, коло речових прав значно звузилося, фактично залишилося лише право власності. За таких умов відпала потреба в законодавчому їх закріпленні. Уже в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і в Цивільному кодексу УРСР 1963 р. нема правових норм, які б визначали поняття, зміст та види речових прав. Інститут “право власності” йде безпосередньо за “загальними положеннями”.

Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність”[8, с. 215] не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

Закріплена у Законі “Про власність” презумпція правомірності володіння (ст. 49) очевидно, має “римське походження”. Згідно із ст. 49 володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським судом, третейським судом. Норма закону визначає саме “володіння”, а не “власність” [8, с. 216].

Право володіння (possessio) за римським правом розглядалося як одне з речових прав. Його значення зводилося переважно до таких характеристик:

Володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися нею;

Володіння у римлян є складовим елементом майже всіх способів виникнення права власності;

Найбільш істотне значення в тому, що володіння річчю само по собі, незалежно від права власності на неї, часто користується юридичним захистом. Володілець речі може вимагати, щоб ніхто інший самоуправно не перешкоджав йому у здійсненні володіння; він може відповідати насильством на насильство; він може повернути своє володіння назад, якщо воно було самоуправно відібране [8, с. 221].

Такі особливості права володіння і його захисту викликали неоднозначні оцінки і навіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується таким захистом? Чому суди, розглядаючи спори про захист володіння, не допускали, виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різних періодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним із пояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то суду логічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тією особою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшості випадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним і достатнім.

Чому ж закон “Про власність” закріплює презумпцію правомірності володіння, а не правомірності власності? Адже застосування такої презумпції може призвести до явної переваги володільця над власником.

Новий Цивільний кодекс не розкриває змісту поняття “речове право”. Видами речових прав є: право володіння, право обмеженого користування (сервітут), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Законодавчо пропонований перелік не є вичерпним, оскільки законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно [8, с. 225].

Зміст права володіння у новому кодексі не розкривається, а суб’єктом такого права (тобто володільцем) є особа, яка фактично тримає майно у себе. “Фактичне тримання” вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно, а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Право володіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а й можливість вольового впливу. Чи може володілець здійснювати своє право через представника, чи залишається він володільцем, не “тримаючи фактично” майно?

Очевидно, що відповідь буде ствердною. Тому право володіння потрібно визначати не тільки як можливість фактично утримувати, а й можливість впливати на річ. У новому Цивільному кодексі розкривається суть сервітуту, емфітевзису. Ці права пов’язані з таким об’єктом, як земельна ділянка, і чинний Земельний кодекс (наприклад, гл. 16) визначає зміст права земельного сервітуту, його види, дію, припинення [2, с. 6]. Яке співвідношення норм Земельного кодексу і Цивільного кодексу 2001 р.? Очевидно, норми ЦК мають бути узгоджені із нормами вже чинного ЗК.

Із набранням чинності нового Цивільного кодексу України практика застосування передбачених у ньому законодавчих положень, зокрема щодо речових прав, виявить можливі проблеми, прогалини в правовому регулюванні. Наукова апробація законодавчих новел у кінцевому підсумку повинна сприяти високій ефективності правового регулювання.

1.3. Ознаки речових прав

На відміну від зобов’язальних прав речові права оформлюють і закріплюють приналежність речей (об’єктів матеріального світу, тілесних об’єктів) учасникам цивільних відносин, тобто, статичні відносини майнові відносини. Зобов’язальні права оформлюють перехід речей та інших об’єктів цивільних правовідносин від одних учасників цивільних відносин до інших, тобто відображають динаміку майнових відносин, іншими словами, цивільний обіг).

Речовим правом визнається право особи на річ, за яким забезпечується задоволення її інтересів шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Ознаки речових прав:

1) абсолютний характер речових прав:

— одна із сторін у речовому право відношенні чітко невизначена, зобов‘язаними щодо суб’єкта речового права є кожен учасник цивільних відносин;

— здійснення речового права забезпечується пасивною поведінкою зобов’язаних особі, які повинні утриматися від вчинення певних дій;

2) об’єктами цих прав є лише речі (об’єкти матеріального світу) – Суханов Є.О. (лише індивідуально визначені речі);

3) наявність такої властивості як право слідування (з переходом одного речового права на річ не припиняються інші речові права на неї, іншими словами право слідує за річчю – чт. 659 обов`язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар; ст. 769 права третіх осіб на річ, передану у найм; ст. 770 правонаступництво у разі зміни власника речі, переданої у найм;

4) вимоги, що випливають з речових прав, підлягають переважному задоволенню (ст. 112 задоволення вимог кредиторів);

5) захист речових прав здійснюється за допомогою особливих речово-правових способів захисту (віндикація, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, визнання права власності та ін.) [10, с. 340-341].

Розділ 2. Класифікація речових прав

2.1. Види речових прав за цивільним кодексом

Види речових прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі його категорії речових прав визнаються законодавством системи континентального права і зараз.

Права на чужі речі були відомі в давньому римському праві, але остаточне визначення їх і поділ на окремі види було здійснено пізніше в період класичної римської юриспруденції (І — Ш століття н.е.). Усі права на чужі речі стали іменуватися “iura in re aliena”, що буквально перекладається як “права в чужій речі”. Право на чужу річ можна розуміти як юридичне панування, що належить одній особі щодо деяких сторін речі, що знаходиться у власності іншої особи. Таку думку протягом XIX — XX століть висловлювали майже всі цивілісти — дослідники римського права. Яке-небудь іurа іn rе аlіеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) і захищалося за допомогою речових позовів [6, с. 453].

У римському праві класичного періоду існувало чотири види іurа in re аliеnа: servitutes, еmphyteuses, superficies, hyposhеса.

Усі зазначені категорії, хоча і з більш насиченим змістом, існують зараз у законодавствах континентальної системи. Так, стаття 543 Французького Цивільного кодексу встановлює, що на майно можна мати чи право власності, чи просте право користування,чи тільки правовимоги.

За обсягом повноважень, які надає суб’єктивне речове право його носію, всі речові права можна поділити на дві групи:

1) право власності;

2) право на чужу річ.

Саме за таким критерієм викладена Книга третя нового Цивільного кодексу [6, с. 455] “Право власності та інші речові права”, яка включає два розділи:

Р. І – Право власності;

Р. ІІ – Речові права на чуже майно.

Римлянам було відомо декілька видів прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, право застави.

Якщо суб’єкт права власності при реалізації своїх повноважень діє на власний розсуд, у межах визначених законом, то суб’єкт права на чужу річ має більш обмежену владу.

Види речових прав :

1. речове право на своє майно (право власності);

2. речові права на чуже майно:

— право володіння;

— право користування (сервітуту);

— право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

— право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

— законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно (право застави).

2.2. Речове право на своє майно (право власності)

Право власності в об’єктивному та в суб’єктивному розумінні.

В об’єктивному розумінні право власності – це система правових норм, що регулюють відносини щодо набуття, здійснення, припинення та захисту права власності в суб’єктивному розумінні.

Правом власності в суб’єктивному розумінні є найбільш повне право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності в суб’єктивному розумінні розкривається через повноваження (правомочності) власника, які складають зміст права власності. Відповідно до ст. 317 ЦК України зміст права власності складають три повноваження :

1) право володіння;

2) право користування;

3) право розпоряджання [7, с. 484].

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право володіння – забезпечена законом можливість мати у себе певну річ, утримувати її у своєму господарському підпорядкуванні (фактично тримати річ, зараховувати на баланс та ін.).

Право користування – забезпечена законом можливість вилучати корисні властивості речі в процесі її експлуатації, господарського чи іншого використання.

Право розпоряджання – забезпечена законом можливість визначати юридичну долю речі шляхом зміни її належності, стану чи цільового призначення (передача за договором іншій особі, знищення, переробка тощо) [10, с. 386].

Усі перелічені повноваження належать, як правило, лише власникові майна. Однак, вони можуть належати також іншим особам (наприклад, наймачеві (орендареві).

Однак, ці три повноваження не завжди можуть бути реалізовані власником, їх здійснення може бути тимчасово зупинене (довічне утримання (догляд), накладення арешту на майно, передання майна в заставу ін.).

Суб’єктами права власності в Україні є Український народ та інші учасники цивільних відносин.

Усі суб’єкти права власності рівні перед законом :

1) їм забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч.3 ст. 319 ЦК);

2) їм забезпечується рівний захист права власності (ч.1 ст. 386 ЦК).

Види права власності :

1) власність Українського народу в особі органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) приватна власність :

— фізичних осіб;

— юридичних осіб;

3) державна власність – власність держави україни та інших держав в особі органів державної влади;

4) комунальна власність — власність територіальних громад;

5) власність Автономної Республіки Крим в особі органів влади АРК.

Здійснення права власності та його межі

У ст. 319 ЦК встановлена „свобода здійснення права власності” [8, с. 509].

Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Він може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Встановлюючи свободу здійснення права власності законодавець визначив її межі. Відповідно до ч. 4 ст. 319 ЦК власність зобов’язує.

Межі здійснення права власності:

1) при здійснення своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержувати моральних засад суспільства;

2) власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян;

3) власник не може використовувати право власності на шкоду інтересам суспільства;

4) власник не може погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі;

5) діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб [11, с. 203].

Відповідно до ч.1 ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Презумпція „правомірності набуття права власності”

(якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом – ч.2 ст. 328 ЦК).

Способи набуття права власності.

Прийнято поділяти на первісні і похідні.

В основу поділу в юридичній літературі покладаються різні критерії :

— за черговістю виникнення (вперше виникає чи вже існувало);

— в залежності від волі попереднього власника (з його волі чи без такої);

— за правонаступництвом (з переходом прав та обов’язків чи без такого).

До первісних способів набуття права власності належать :

1) набуття добросовісним набувачем права власності на майно відчужене особою, яка не мала на це права;

2) набуття права власності на новостворене майно;

3) набуття права власності на перероблену річ;

4) привласнення загальнодоступних дарів природи;

5) набуття права власності на безхазяйну річ;

6) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;

7) набуття права власності на знахідку;

8) набуття права власності на бездоглядну домашню тварину;

9) набуття права власності на скарб;

10) набувальна давність [11, с. 204].

До похідних способів належать :

1) набуття права власності на підставі цивільно — правових правочинів:

— договір;

— спадкування;

2) набуття права власності у разі приватизації державного та комунального майна;

3) інші.

Підстави набуття права власності для одних учасників цивільних відносин водночас є підставами його припинення для інших.

Цивільний кодекс України містить спеціальні підстави припинення права власності:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмова власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викуп пам’яток історії та культури;

6) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) накладення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиція;

10) конфіскація;

11) припинення юридичної особи чи смерть фізичної особи [11, с. 207].

Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених законом.

Згідно з чинним Цивільним кодексом України (ст. 5693), право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ перебуває. Така колізійна прив'язка найвідоміша в міжнародній практиці і доктрині. Так Законом про міжнародне приватне право Австрії, Цивільному кодексі Португалії, Цивільному кодексі Японії, Законом про регулювання в галузі міжнародного приватного права ФРН передбачено, що до речових прав і права власності застосовується законодавство країни, де річ перебуває [7, с. 516].

Для врегулювання відносин, зумовлених речових прав, законодавство України, Російської Федерації, інших країн Східної Європи та Китаю здебільшого також передбачає застосування права місцезнаходження речі, яке стосовно придбання, зміни і припинення права власності на річ визначається на момент виникнення факту, з яким пов'язані відповідні правові наслідки. Водночас вирішуючи окремі питання, пов'язані з речовими правами, простежуємо певні відмінності. Зокрема, це торкається вибору закону щодо речових прав на рухоме майно, яке перебуває в дорозі.

Так, згідно з ст. 569 Цивільного кодексу України, виникнення і припинення права власності на річ за зовнішньоторговою угодою визначаються за законом місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін. Право власності на річ, що перебуває в дорозі, за зовнішньоторговою угодою визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо знову ж таки інше не встановлено погодженням сторін [7, с. 518].

Згідно з законодавством деяких країн, наприклад Угорщини, на річ, що перебуває в дорозі на підставі договору, право власності вирішується за законом країни місця призначення (23 Закону про міжнародне приватне право). В проекті Цивільного кодексу України передбачено, що право власності на рухоме майно, що перебуває в дорозі за правочином, визначається за правом країни, з якої це майно відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін. Законодавство Словаччини також передбачає застосування права місця її відправлення.

По-різному визначається в законодавстві про міжнародне приватне право закон, який застосовується до речових прав, що виникли на підставі права набувальної давності. Угорське законодавство в цьому випадку передбачає застосування права місцезнаходження речі в момент збігу строку давності, а словацький — в момент початку перебігу цього строку.

Із зазначеного правила (lex rei sitae) у законодавстві деяких країн є винятки. Зокрема, згідно з Законом про міжнародне право Угорщини ((32.1), до права власності та інших речових прав на повітряні і водні транспортні засоби застосовується закон держави, "під прапором або іншим знаком суверенітету якого зазначене судно курсує" [11, с. 219].

Чинний Цивільний кодекс України не містить колізійних прив'язок стосовно речових прав. У проекті Цивільного кодексу речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються за правом країни, в якій це майно перебуває, якщо інше не передбачено законом.

У разі зміни місця перебування речі вирішальним визнається закон країни, де перебувала річ у момент виникнення обставин, внаслідок яких постало чи припинилося право власності. Зокрема, таке положення передбачено в Польській Республіці Законом про міжнародне приватне право, в Угорщині Законом про міжнародне приватне право.

В Україні виникнення і припинення права власності на річ визначаються за законом країни, де ця річ перебувала на той момент, коли сталася дія чи склалися інші обставини, які послужили підставою для виникнення або припинення права власності, якщо інше не передбачено законодавством України.

Законом певної держави місце перебування речі зумовлює перелік предметів, які можуть бути об'єктом права власності. Власник повинен керуватися законами держави перебування речі в момент учинення відповідних дій. Обсяг повноважень власника, а саме: володіння, користування, розпорядження також визначатиметься законами країни, на території якої річ перебуває. У разі переїзду власника в іншу країну обсяг його прав може змінитися, оскільки застосовуватимуться закони іншої країни.

Право власності на річ, яке виникло за законом місця її перебування, не припиняється внаслідок подальшого переміщення речі в іншу країну. Захист добросовісного набувача речі здійснюється відповідно до закону місця перебування речі або тієї країни, на території якої склалися обставини, які послужили підставою набуття права власності.

Колізійна прив'язка до закону місця перебування речі не застосовується, якщо йдеться про майновий комплекс. Майновий комплекс має такий правовий режим: юридична доля всіх його складових має бути взаємопов'язана. Зокрема, такий принцип застосовується до майна юридичної особи.

Важливе значення мають також питання, пов'язані з моментом переходу права власності на річ та ризику випадкової загибелі речі. Колізії виникають внаслідок того, що в цивільному праві різних країн неоднозначно визнається момент переходу ризику. В цивільних кодексах Голландії, Швейцарії ризик випадкової загибелі речі переходить до покупця в момент укладення контракту, притому право власності на проданий товар може до покупця не переходити. Згідно із законодавством Великобританії, Франції, Німеччини, момент переходу права власності збігається з моментом переходу ризику випадкової загибелі речі [8, с. 433].

Питання виникнення права власності на рухомі речі, відповідно до шведського права, пов'язується з передачею речі. У особи, яка придбала рухому річ згідно з договором купівлі-продажу не виникає право власності навіть тоді, якщо цю річ оплачено. Звідси ризик випадкової загибелі речі переходить до покупця після передачі йому речі, якщо інше не обумовлено договором. Питання переходу ризику регулюються Законом про продаж товару і має назву ризик ціни. Зокрема, (17 Закону про продаж товару визначає, за яких обставин покупець повинен виплатити повну вартість за товар незалежно від того, що товар випадково загинув або пошкоджений. Шведське законодавство пов'язує перехід ризику з доставкою. Передача товару покупцю кваліфікується як доставка. Якщо такого погодження між сторонами немає, то час і спосіб доставки визначають, керуючись законодавством. Здебільшого, у разі недосягнення згоди між сторонами товар передають за місцем проживання продавця або за місцезнаходженням його торговельного підприємства.

Торговельний кодекс Чехії пов'язує виникнення права власності на товар з переданням його покупцю. До цього покупець набуває право власності на товар, який перебуває в дорозі з моменту отримання права розпорядження вантажем. Сторони можуть письмово погодити, що покупець набуває право власності до настання зазначеного моменту, якщо предметом договору купівлі є товар, визначений індивідуальними ознаками або родовими ознаками за умови, що його можна відрізнити під час переходу права власності від подібного товару (443, 444) [8, с. 436].

Ризик випадкової загибелі товару, згідно з Торговельним кодексом Чехії, переходить до покупця в момент прийняття ним товару від продавця. Якщо в момент укладення договору товар перебував у дорозі, ризик випадкової загибелі товару переходить до покупця в момент передання товару першому перевізнику (455, 460).

Виникнення права власності на річ у законодавстві Російської Федерації пов'язується з моментом передання речі. Ризик випадкової загибелі речі переходить до набувача водночас з виникненням у нього права власності. Наприклад, ст. 223 Цивільного кодексу Російської Федерації передбачає таке положення: "Право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором. У випадку, коли відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, якщо інше не встановлено законом" [8, с. 442].

Норма аналогічного змісту встановлена в Цивільному кодексі України. Зокрема, право власності (право оперативного управління) у набувача за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження відчужуваних речей переходить до набувача водночас з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлене законом або договором. Якщо відчужувач прострочив передачу речі або набувач прострочив прийняття їх, ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування несе сторона, що прострочила (ст. 130 ЦК) [7, с. 279].

Уніфікація правових норм є необхідною передумовою усунення суперечностей у правовому регулюванні речових прав. Уніфікація здійснюється на міждержавному рівні, а також у рамках і під егідою міжнародних організацій. Про це свідчать кодифікація норм речового права в національному законодавстві, участь України в міжнародних організаціях, укладення численних двосторонніх і багатосторонніх договорів. Адже сам характер речових відносин з участю іноземного елементу потребує їхнього регулювання не лише нормами національного законодавства, а також на міждержавному рівні.

Окремі аспекти правового регулювання речових прав уніфіковані в міжнародних договорах. Зокрема, питання передання речей як товару за договорами міжнародної купівлі-продажу або поставки регулюються численними двосторонніми міжнародними договорами України з іноземними державами. Так Торговельною Угодою між Урядом України і Урядом Арабської Республіки Єгипет (ст. 6) передбачено, що імпорт та експорт товарів і послуг здійснюватиметься на основі контрактів, укладених між фізичними та юридичними особами двох країн за світовими цінами, відповідно до їхніх законів і правил та міжнародної торговельної практики.

Відповідно до Угоди між Україною та Республікою Куба про торгівлю і співробітництво (ст. 3), конкретні умови поставки товарів і надання послуг установлюються в контрактах, які укладаються між уповноваженими учасниками взаємних зовнішньоекономічних зв'язків згідно з національним законодавством кожної із Договірних Сторін і з дотриманням міжнародних торговельних норм і практики. Відтак, права і обов'язки сторін, а також момент переходу права власності на речі, які становлять предмет поставки, визначаються національним законодавством України та Куби.

Забезпечити уніфікацію норм, які регулюють право власності, покликані також двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Зокрема, у Договорі про правову допомогу в зазначених галузях між Республікою Польща і Україною регулюються відносини, що стосуються нерухомого майна (ст. 32). Цією статтею передбачено, що правові відносини стосовно нерухомого майна визначаються законодавством Договірної Сторони, на території якої перебуває нерухоме майно. Згідно з (ст. 34) цього Договору, форма правової дії щодо нерухомого майна визначається законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої перебуває нерухоме майно.

Міжнародний Кодекс Бустаманте підкреслює, що правовий режим майна незалежно від виду підлягає закону його місцезнаходження. Для визначення, яке майно відноситься до рухомого чи нерухомого, завжди застосовується територіальний закон без шкоди для прав, набутих третіми особами. Водночас Кодекс Бустаманте передбачає, що коли не встановлене інше правило і у випадках, не передбачених названим актом, вважається, що рухомість перебуває у місці проживання їхнього власника або, якщо немає власника, — їхнього володільця — (ст. 110). До способів набуття власності застосовується закон, де склалися обставини, які послужили підставою для набуття права власності, якщо в названому кодексі немає інших положень.

Отже, визначальним принципом, який міститься в Кодексі Бустаманте, є місце перебування речі. Набувальна давність стосовно рухомого і нерухомого майна регулюється також законом місця його перебування. Якщо рухоме майно змінює це місце протягом встановленого строку, то позовна давність визначається за законом місця, де майно перебуває в момент перебігу цього строку.

Уніфікація всіх спеціальних колізійних прив'язок у міжнародному аспекті викликає певні труднощі, в зв'язку з різним підходом до формул їх застосування. Згідно з національним законодавством України у разі суперечності між вітчизняною нормою права та міжнародним договором застосовуються правила, встановлені міжнародним договором. Відтак перспектива уніфікації колізійних правил інституту права власності має важливе значення для створення однакових засад регулювання речових прав і права власності в національних системах права.

2.3. Речові права на чуже майно: види і характеристика

Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша має на те ж майно таке саме (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, що надають особі, яка їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.

Для прав на чужі речі характерними є такі ознаки:

1) вони є похідними від права власності;

2) мають абсолютний характер;

3) передбачають слідування "права за речами" (тобто право на чужу річ пов'язане з певною річчю і без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав);

4) суб'єкт суміжного речового права має переваги щодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном;

5) передбачають абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку (зокрема й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст.396 ЦК) [7, с.364].

Права на чужі речі можна з деякими застереженнями поділити на дві групи:

1) права користування чужими речами. Це — головним чином сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";

2) права розпорядження чужими речами. До них належить застава і, зокрема, іпотека. Суть цього права полягає у тому, що кредитор у разі невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека — застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати і цим захистити свої інтереси.

Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема щодо прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння.

Сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном). Відповідно до традиції, закладеної ще в римському праві (або навіть іще раніше у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть поділу полягає у тому, що при земельних сервітутах право користування чужою річчю встановлюється на користь власника сусідньої ділянки (це начебто "відносини між ділянками", оскільки особа власника ніякої ролі не відіграє), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи, а отже, припиняються її смертю [8, с. 513].

Емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Характерною рисою емфітевзису є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що становить обов'язок емфітевти (користувача) [8, с. 514].

Сутність суперфіцію полягає у тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію (фізичній або юридичній особі) для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, жилих та інших будівель або споруд безоплатно чи за відповідну винагороду. Як і емфітевзис, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і таким, що успадковується, правом, можливість здійснення якого обмежена використанням за Цільовим призначенням.

До речових прав на чуже майно ч. І ст.395 ЦК відносить також право володіння, яке за своїми визначальними ознаками не може бути визнаним класичним правом на чужу річ. Проте, враховуючи концепцію ЦК з цього питання, право володіння буде розглянуте поміж інших суміжних речових прав.

Частина 2 ст.395 ЦК передбачає, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Таким є, зокрема, іпотека — застава нерухомості, космічних і транспортних об'єктів [7, с. 398].

Висновки

Визначальними для розуміння суті речового права є такі моменти:

3. Об’єктом речових прав є річ. Хоча речі можуть бути і об’єктами зобов’язальних прав.

У новому Цивільному кодексі України право власності зазнало суттєвих змін. Відтепер воно розглядається як основне речове право. Законодавець взагалі не застосовує такої категорії як форма власності Це не в останню чергу спричинило обрання як керівного принципу забезпечення рівності різних суб`єктів права власності. Як окремі різновиди розглядаються: право власності українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності. Таким чином, останнє з них набуло самостійного виду власності, а в Цивільному кодексі вже не згадується колективна власність, оскільки така форма власності Конституцією України не передбачена.

Список використаних джерел

1. Закон України “Про власність” Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 20, ст.249

2. Земельний кодекс України. //Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 3-4, ст.27

3. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — Офіційне видання Верховної Ради. — К. : Преса України, 1997. — 77, с.

4. Оцінка майна та майнових прав: (Нормативна база) /Упор. О. М. Роїна. — К. : КНТ, 2005. — 334 с.

5. Постанова верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” // Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 35, ст. 517

6. Цивільний кодекс України: Коментар. — Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. — 854 с.

7. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: в 4 т. /А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань; Академия суддів України. — К. : А.С.К., 2004. — (Сер. "Нормативні документи та коментарі"). — Том 1. — 2004. — 927, с.

8. Право власності в Україні: Навчальний посібник / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової ; Київ. нац. ун-т ім. Т.Г.Шевченка. — К. : Юрінком Інтер, 2000. — 812 с.

9. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. — К.: А.С.К., 2001, с. 832 с.

10. Харитонов Є. О. Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — 2-ге вид. перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 815 с.

11. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник /Віктор Співак,; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. — К. : КНТ, 2006. — 477, с.

12. Цивільне право України: підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. — К. : Юрінком Інтер, 2007 — Т. 1. — 2007. — 477, с.

13. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. , О.В. Дзера (керівник авт. Кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер. 2002

14. Цивільне право: підручник для студентів юридич. вузів та факультетів. — К.: Вентурі., 1997. — 544 с.

referat-ok.com.ua