Вступ.

1. Що таке політичний режим.

2. Політичні режими в Україні в 1900-1918 рр.

3. Політичні режими України в складі СССР ( 1918-1991).

4. Характеристика політичних режимів України в період незалежності (1991-2008 р.р.).

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття політичного режиму дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави. Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки — кратології (від грецьк. кратос — влада і логос — слово, поняття, вчення) як сукупності знань про владу.

Сучасний світ — це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок. Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичного режиму.

Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму.

Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є пріоритетним — права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмежує, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

1. Що таке політичний режим

Поняття "політичний режим" можна визначити як систему способів і методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.

Політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим — це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є життя, а життя є політичний режим.

Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний.

Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.

Авторитарний політичний режим характеризується тим, що:

у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату;

з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження різних позицій;

органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;

обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади;

обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення.

Є три види авторитаризму:

• реформаційний;
• стабілізаційний;
• деструктивний.

Автократичному політичному режиму притаманні:

обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення;

існування єдиного центру реальної політичної влади.

Автократію також не слід оцінювати лише негативно. Програмно організовані соціальні спільноти з правлінням мудрих на благо більшості нерідко вводили і вводять у суспільне життя ті чи інші компоненти автократії. Приклади Сінгапуру та Кувейту тут є одними з найяскравіших.

Диктатура, виходячи з її класичного (римського) розуміння, — це тимчасовий авторитарний режим, який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для здійснення рішучих заходів на виведення країни із стану кризи.

Тоталітарний політичний режим має такі ознаки:

• жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади;
• відсутність легальної опозиції;
• наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;
• нетерпимість до політичного інакомислення;
• примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань.

Влада однієї легальної партії (при забороні діяльності всіх інших) не є обов'язковою ознакою тоталітаризму. В деяких країнах з такими режимами немає політичних партій, а в інших кілька легальних партій визнають провідну роль "партії-гегемона"[6, c. 59-61].

Анархічному політичному режиму притаманні:

ерозія або повне руйнування найважливішої загальної ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи;

взаємна конфронтація або навіть атомізація владних структур, відсутність ефективних форм координації їх дій;

втрата найвищими органами політичної влади монополії на організоване застосування збройної сили;

відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, сваволя сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади.

Охлократичний політичний режим характеризується:

некомпетентністю політичної влади, презирливим ставленням до знань і досвіду світової цивілізації, зокрема постійними намаганнями неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення тривалої копіткої праці;

відсутністю у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом, популізм;

апеляціями політичної влади до широких народних мас для підтримки та рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із соціальних низів та маргінальних верств суспільства.

На відміну від "чистого" авторитаризму передбачає:

наявність у громадян широкого кола прав і свобод та ефективність функціонування системи їх інституційних і нормативних гарантій;

відсутність у органів політичної влади дискреційних повноважень (тобто практично нічим не обмеженої компетенції);

гласність прийняття рішень органами політичної влади та доступність для всіх громадян суспільне значущої інформації;

право виконавчих органів видавати лише підзаконні акти, а не закони;

широке застосування методу політичного компромісу, ставлення органів політичної влади до факту існування політичної опозиції як до нормального явища суспільного життя.

Порівняно з автократією демократія характеризується:

• виборністю;
• періодичною змінністю;
• підзвітністю (в тому числі юридичною відповідальністю) найвищих посадових осіб;
• юридичною рівністю громадян;
• гарантіями прав меншості та недопущенням сваволі більшості[2, c. 43-46].

Як протилежність тоталітаризму демократія — це:

чітке визначення меж можливого втручання держави та різних колективів (корпорацій, общин тощо) у справи особи;

визнання правомірності та цінності для суспільства плюралізму поглядів та дій, захист прав меншостей (як організованих, так і неорганізованих) на свою самобутність та вплив на соціальні процеси;

ефективне функціонування механізму обмеження сваволі бюрократичного апарату політичної влади, запобігання поглинанню суспільства державою, партією, церквою або іншими організаціями, що претендують на монопольне знання істини, розуміння блага народу та на виключне або пріоритетне право визначати долю суспільства.

На відміну від анархії демократія передбачає:

• наявність ідеї єдиної (але й плюралістичної) політичної системи;
• певний порядок, законність, передбачуваність та цивілізований характер основних моделей поведінки громадян, державних органів та легальних організацій;
• монополію держави на організоване застосування збройної сили.
• Заперечуючи охлократію, демократичний політичний режим утверджує:
• компетентність, високий професіоналізм посадових осіб (особливо вищих), їх порядність, дисциплінованість, готовність до безкорисливих дій на благо всього суспільства;
• переважання у суспільстві почуття громадянської відповідальності його членів, тобто рішучості керування не лише особистими або груповими інтересами;
• здатність органів політичної влади до обґрунтованого виявлення нагальних потреб розвитку суспільства, вироблення та проведення політики, яка спрямована на погодження інтересів різних соціальних груп.

"Чисті типи" політичних режимів у реальному суспільному житті зустрічаються нечасто. Як правило, формуються ті чи інші різновиди "змішаних" режимів. Так, українська політична система як система перехідного типу нині має елементи всіх вищезазначених політичних режимів. При цьому ст. 1 Конституції України чітко закріпила головну тенденцію в розбудові політичної системи: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Розгляд типів та різновидів політичних режимів не слід обмежувати лише протиставленням "демократичні — недемократичні". Це лише одна з можливих систем координат. До інших систем належать такі класифікації (типології) політичних режимів:

• постійні та тимчасові;
• нормального та надзвичайного функціонування;
• конституційні та неконституційні;
• режими функціонування правової держави, революційної законності та сваволі (відсутності законності);
• світські, релігійні та атеїстичні;
• безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні;
• цивільні та військові;
• режими, що мають досить стабільну і надійну внутрішню опору, та такі, які потребують постійної підтримки ззовні;
• режими, що спираються лише на національні (тобто не на іноземні) інституції влади, та ті, які підтримуються за допомогою діючих на території даної країни політичних інституцій, котрі представляють закордонні сили;
• режими, які мають постійною й активною сферою своєї діяльності весь світ, та такі, що обмежені рамками своєї країни й мають лише окремі компоненти власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів[3, c. 67-69].

Конкретні форми демократії обумовлюються історичними, економічними, геополітичними та іншими особливостями розвитку кожної окремої країни. Але для того щоб виникли та розвивались демократичні форми політичного життя необхідні певні соціальні та культурні передумови.

Сучасна демократія як форма політичного життя є певним способом організації влади, підбору людей до структур влади і контролю за їх діяльністю з боку підлеглих. Цей порядок має за мету досягнення повного співвідношення інтересів влади та підлеглих.

2. Політичні режими в Україні в 1900-1918 рр.

Важливим елементом політичної системи суспільства виступають політичні партії. «Політична партія (від лат. рars, partis) – частина, група, відділ) – політична організація, найбільш активна й організована частина соціальної спільноти, класу, покликана виражати і захищати інтереси цієї спільноти, здійснювати практичну роботу для їх задоволення» [1, c. 60 – 61]. Поява їх на політичний арені свідчить про якісно новий рівень консолідації провідних верств суспільства з метою завоювання або можливості впливу на політичну владу в країні. Історична роль партій визначається певною мірою тим, яку роль відіграють в ній ті чи інші верстви населення, соціальні спільності, а умови діяльності партій напряму залежать від політичного режиму в країні.

Питання самостійності України черговий раз стає на заваді єдності партії і приводить до напруженості між її членами. В партії виникає дві фракції. Більшість членів партії на чолі з М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою вважали, що організація повинна бути національною партією, до якої б входили виключно українці і яка б поєднувала націоналізм із марксизмом. Меншість членів партії на чолі з М. Меленевським навпаки вважає, що РУП повинна представляти всіх робітників України, незалежно від їх національності, а сама партія повинна стати автономною організацією Російської соціал-демократичної партії.

П’ятирічна діяльність першої української політичної партії дозволяє стверджувати, що український національно-визвольний рух нарешті вийшов за межі культурно-освітньої стадії і активно заявив про себе на політичній арені України [9, c. 115-117].

Християнсько-демократична гілка характеризувалася меншою політичною заангажованістю і опиралася на демократичні засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї як основи національної свідомості українців. Ця гілка об’єднувала Християнсько-суспільну партію, Українську Християнську Організацію, Український Католицький Союз.

Значний розвиток у 1900-1930-х рр. отримав традиційний напрям українського консерватизму, який базувався на консервативних постулатах природної нерівності людей, а відтак, необхідності існування еліти, пріоритету приватної власності, побудови ієрархічного суспільства тощо. Тут можна виокремити три гілки: космополітичну, клерикальну та найчисленнішу монархічну. Москвофіли, представлені Російською народною партією та Руською народною організацією, висловлювалися за духовну і політичну єдність з російським народом, виступали проти вживання української мови, однак не поривали з правлячим австро-угорським урядом. Клерикальну гілку представляла Українська католицька народна партія, перейменована згодом в Українську народну обнову. Основними ідейними засадами організації були абсолютизація католицької віри як основи вселюдської культури і прогресу, соціальна і національна гармонія, якої можна досягти лише консервативним шляхом, автономія Галичини в складі Польщі, та лояльне ставлення до існуючого ладу. Найширше традиційний консерватизм представлений монархічною гілкою, куди можна віднести Союз хліборобів-власників, Українську демократично-хліборобську партію, Українську Громаду, Український союз хліборобів-державників (згодом Український союз гетьманців-державників), Братство українських класократів-монархістів.

Радикальний напрям українського консерватизму від початку ХХ ст. до 30-х рр. включно, не відзначався особливим розвитком, адже радикалізм як метод політичної діяльності, більшою мірою, був притаманний організаціям соціал-демократичної орієнтації. До прихильників радикального консерватизму можна віднести військові об’єднання Вільного Козацтва та утвореного згодом Українського Національного Козачого Товариства. Створене для захисту населення від хаосу і руйнувань революції, Вільне Козацтво, базуючись на сильних історичних традиціях відіграло провідну роль у Гетьманському перевороті.

Отже, за значної підтримки монархічної гілки традиційного українського консерватизму і, частково, його радикального напрямку, був встановлений Гетьманський режим, який втілював складний комплекс взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих радикальних, поміркованих і традиційних консервативних ідей та принципів. Так, після більш як 150-ти річної перерви, український консерватизм отримав змогу реалізуватися в державно-політичній сфері, відродившись в Гетьманаті – традиційній формі українського державотворення.

Отже, український консерватизм у 1900-1930-х рр. викристалізувався як ідейно-політична доктрина. Попри внутрішню складність і недостатню організованість, значну ідейно-просторову диференціацію, він відіграв величезну роль в житті української нації як доктрина збереження національних традицій, мови, культури, освіти, захисту релігії та Церкви, відродження історичних форм державності. Його принципи розглядалися як наріжний камінь побудови нової незалежної Української держави, характерними рисами якої були б міцність, стабільність та порядок[8, c. 213-216].

3. Політичні режими України в складі СССР ( 1918-1991)

Як відомо, поняття “тоталітаризм” запровадив у політичний лексикон провідник італійських фашистів Беніто Муссоліні, який, виступаючи в 1925 році в італійському парламенті, заявив, що метою його уряду є перетворення Італії у тоталітарну державу (“stato totalitare”). Цей термін швидко підхопили газетярі, які таким чином спочатку характеризували тільки фашистський режим в Італії. І тільки коли у 1929-му англійська газета “Таймс” (побачивши багато спільних рис у функціонуванні фашистського та комуністичного режимів) назвала тоталітарним сталінський режим у СРСР, термін “тоталітарний режим” почав набувати типологічного характеру. Прихід до влади у 1933-му в Німеччині Гітлера дав новий поштовх до осмислення сутності цього поняття, бо у нацистському режимі усі іманентні властивості тоталітаризму були виражені у найбільш відвертому, неприхованому виді.

“Сталінський”, “сталіністські” та “неосталіністські” режими, не дивлячись на існуючи між ними розбіжності, об’єднує те, що усі вони являють собою різні форми одного й того ж суспільно-політичного феномену – тоталітаризму. Специфіка тоталітаризму, як окремого (відмінного від інших автократій) типу політичного режиму можна звести до трьох принципових особливостей.

По-перше, тоталітарні режими — це ідеократичні режим. У їх генетичній основі лежить утопічна ідеологія, що являє собою одну з революційних версій соціалізму. Тоталітарна ідеологія виникає навколо певної інтерпретації ідеї “справедливого суспільного ладу”. Намагання реалізувати цю інтерпретацію на практиці й зумовлюють виникнення тоталітарного режиму. Націленість на мету, яка не може бути досягнутою, спричиняє необхідність великої концентрації енергії, сил та засобів, що породжує всеохоплюючий (тотальний) контроль за суспільною поведінкою, а явний та, здебільше, прихований спротив суспільства протиприродному розвиткові вимагає застосування масового терору.

Тоталітарні режими надають усій суспільній системі ідеологічного забарвлення, а суспільному розвитку штучної траєкторії. Специфіка тоталітарного розвитку полягає в тім, що політична влада намагається силоміць притягнути дійсність до ідеальної моделі “справедливого суспільного ладу”. Такий тип Гайек назвав “централізованим колективістським плануванням”, яке своїм наслідком має руйнацію конкурентних механізмів саморозвитку суспільства; а Поппер охарактеризував як “утопічну інженерію”, яка усуває з процесу суспільного розвитку індивіда.

По-друге, тоталітарний режим являє собою завершену форму етатизму, за якої повністю (або майже повністю) руйнуються структури громадянської самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку суспільства. Сутність тоталітаризації суспільного організму полягає в тім, що держава, накриваючи собою увесь суспільний простір, починає жорстко контролювати усі сфери суспільного життя. Хоча тоталітарна система має закінчений етатистський характер, проте її ядром є не держава, а політична партія. Підкорюючи собі державу, партія стає державною, а держава, відповідно, перетворюється на партійну. Партійна держава у свою чергу підкоряє собі усі масові організації суспільства, які стають, як пише Желю Желев, “продовженням правлячої партії або, що теж саме, держави”. За допомогою системи масових організацій партійна держава здійснює контроль за соціальною поведінкою усіх верств та прошарків суспільства.

По-третє, тоталітарний режим — це режим суцільного монополізму, за якого монополія однієї ідеології спирається на монополію однієї партії на владу, а та у свою чергу підкріплюється монополією партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва[4, c. 154-156].

Усі ці властивості були притаманні режиму, який зазвичай називають “сталінським”. Проте Сталін не був фундатором ані його ідеології, ані самого режиму. Як ідеолога Сталіна варто визначити як “творчого догматика”. Сформувавшись як політик у річищі марксистської доктрини, Сталін ніколи не посягав на її фундаментальні підвалини. Він “розвивав” марксизм у тій мірі, яку диктували йому логіка реалізації марксистського проекту комуністичного суспільства у конкретно-історичній ситуації та потреби збереження особистої влади. Але сама ідеологія марксизму несла у собі тоталітарну інтенцію. Про це свідчить наступне:

по-перше, марксизм оголосив себе єдиною науковою теорією (“науковим соціалізмом”), яка нарешті відкрила людству усі основні закони суспільного розвитку. Цим самим усі інші теорії автоматично були визнані ненауковими (а за Сталіна – шкідливими);

по-друге, він абсолютизував насильницький шлях переходу до “справедливого” суспільного ладу (комунізму);

по-третє, він висунув ідею “диктатури пролетаріату”, яка на практиці (як і будь яка інша диктатура) спроможна була реалізуватися тільки у формі влади певної політичної групи;

по-четверте, заявивши, що уся теорія комуністів може бути висловлена “одним положенням: знищенняприватної власності”, а головне завдання диктатури пролетаріату полягає в тім, щоб “централізувати усі знаряддя виробництва в руках держави”, марксизм зумовив позбавлення людей економічної свободи. Відсутність економічної свободи майже автоматично зумовлює відсутність свободи політичної та духовної.

З другої половини 80-х років в Україні відбувається поступовий перехід від авторитарного режиму до демократичного.

Політичних режимів багато, але основними з них є демократія (влада народу), авторитаризм (абсолютна влада однієї людини), теократія (влада, що спирається на церкву та її вчення), тоталітаризм тощо.

Кінець ХХ ст. ознаменувався крахом тоталітарних режимів. Це в черговий раз показало, що жодне суспільство не буде довгий час перебувати у стані «слухняної маріонетки». Безперечно, що тоталітарні режими в СРСР і у гітлерівській Німеччині були надзвичайно масовими і впливовими у свій час, однак, їх аж ніяк не можна відносити до однієї когорти… Вони відрізняються між собою і в ідеологічному, і в економічному, і в соціальному, і, навіть, в культурному планах…[10, c. 237-239]

4. Характеристика політичних режимів України в період незалежності (1991-2008 р.р.)

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:

1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);

2) юридичну рівність громадян;

3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.

В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму — вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання — антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);

– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів[7, c. 251-253].

Демократія як народовладдя на сьогоднішній день має дві загальновизнані форми: пряму (або безпосередню) демократію та представницьку демократію. Пряма демократія — це безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо). Представницька демократія — це вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.

Демократичною відповідно називають державу, в якій народ реально бере участь в управлінні її справами. Положення ст. 1 Конституції України проголошує нашу державу демократичною; частина друга ст. 5 говорить, що "…єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Відповідно обидві форми демократії якнайширше представлені в Конституції України.

Пряма демократія — це насамперед інститут референдумів в Україні та інші передбачені чинним законодавством форми безпосередньої демократії. Представницька демократія — це можливість громадян брати участь у формуванні парламенту України, а також представницьких органів на місцях — сільських, селищних та міських, районних та обласних Рад.

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С. П. Хантінгтона, частиною "великого процесу модернізації" в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичних режимів:

а) демократичного,

б) авторитарного,

в) автократичного,

г) тоталітарного,

д) анархічного,

е) охлократичного.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.

Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.

За сполукою конституційних ознак український політичний режим є змішаним за типом, бо поєднує мажоритарну і пропорційну виборчі системи з президентською формою правління. Така спроба поєднання характеристик політичних режимів в Україні не є запорукою стабільності, навпаки, вона призводить до постійного конфлікту між гілками влади. Як відомо, при президентському правлінні уряд призначається президентом, а не парламентом, тож у партій, що добилися парламентського представництва, майже не має стимулів до створення коаліцій на підтримку урядової політики. Але президент, як голова виконавчої влади, не може ефективно управляти, не маючи підтримки парламенту. У свою чергу парламент не несе відповідальність за діяльність уряду. Звідси і виникає конфлікт. Спроба ввести в Україні пропорційне представництво політичних партій була обумовлена найкращими побажаннями створити ефективний парламент, на зразок європейських систем. Але її поєднання з президентською формою правління не дає змогу досягти консенсусу у політичному процесі.

Таким чином політичний режим України можна визначити як напівдемократичний електоральний режим з делегативною характеристикою і напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за типом і неконсенсусним за змістом. А його невід’ємною характеристикою є авторитарний синдром[1, c. 301-303].

Висновки

Якщо говорити про еволюцію політичного режиму України, то не можна виключити жодного з п’яти можливих варіантів його розвитку, що склалися у політологічному дискурсі: 1)консолідація тепер діючого політичного устрою, повільне, але неухильне просування до дедалі зріліших форм демократії; до ліберальної демократії, інтеграція у Європейський Союз; 2) набуття системою повного комплекту рис делегативної, тобто формальної демократії, в якій участь мас зводиться до періодичних голосувань, а вся влада сконцентрована в руках глави держави, з перспективою її переродження в систему авторитарного правління; 3) виникнення нової форми правління; 4) повернення до старого однопартійного режиму у випадку приходу до влади крайніх “лівих”; 5) анархізація (і криміналізація) політичної системи та економіки і, як наслідок, входження країни в довготривалий період політичної нестабільності.

Найбільш бажаним для України, звичайно, є перший варіант. А найменш імовірним є, усе ж таки, розвиток подій за четвертим і п’ятим сценаріями. Не виключний і другий сценарій на фоні посилення тенденції все більш поверхового характеру демократизації у країнах “третього світу” і неопатримоніального коріння українського політичного режиму, що, безумовно, заважатиме процесу інтеграції України у коло демократичних держав.

Чи є встановлення в Україні співсуспільної демократії консенсусного типу, в основі якої лежить співпраця еліт, коаліційність, пропорційність влади і забезпечення прав меншостей завдяки системі обопільного вето і автономності сегментів суспільства, реальним? На це питання може відповісти останній розвиток політичних подій в державі – спроба вирішити проблему влади методом досягнення консенсусу. Інше питання, чи вдалася ця спроба.

Лише демократія як тип політичного режиму у будь-якому її різновиді (електоральна, ліберальна, співсуспільна і т.д.) є запорукою входження України до європейської і світової демократичної спільноти. Проведений аналіз принаймні дає нам основи для сприятливих прогнозів щодо успішного завершення процесу утвердження демократії в Україні і інтеграції останньої у коло демократичних держав.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

7. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

8. Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: в 3 т. – Т.1. -Мюнхен, 1983. – 510 с.

9. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

10. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.