Періодизація еволюції порівняльного правознавства у широкому розумінні є питанням про характер і основні віхи його еволюції. Нечисленність українських досліджень, присвячених безпосередньо історії порівняльного правознавства [16; 30; 2; 7-15], а також описовість, відсутність звернення до першоджерел, що характеризує відповідні розділи в багатьох узагальнюючих працях та підручниках, свідчить про слабку концептуалізацію предмета в українській юридичній компаративістиці, несформованість її ретроспективного бачення, а відповідно й її сучасного стану та подальших перспектив.

Попри велику кількість публікацій можна констатувати відсутність докладних концептуальних праць із цієї проблематики і в європейській та американській науці. На нашу думку, допомогти подолати методологічну кризу в порівняльному правознавстві, уточнити його характер, сучасні завдання та орієнтири розвитку мають, серед іншого, нові ґрунтовні дослідження основних етапів його еволюції. У цій статті пропонується ретроспективний та порівняльний огляд праць, присвячених розвитку юридичної компаративістики.

Розвиток порівняльного правознавства став предметом наукового дослідження ще у ХІХ ст. Це було пов’язано з усвідомленням європейськими вченими порівняльного правознавства як науки чи/та сфери досліджень та спробами відокремлення й навіть протиставлення його сучасного стану донауковому етапу розвитку.

Зокрема, першим українським ученим, який дослідив історію становлення порівняльного правознавства, став М. Ренненкампф — у своїй статті «Про сучасну обробку порівняльного правознавства» (1869). Стаття формально є рецензією на перший номер французького журналу «Revue de droit international et de legislation comparee». М. Ренненкампф не погоджується з викладеноюу статті Г. Ролен-Жакмена думкою про те, що порівняльно-правова методологія, застосована у працях мислителів XVII — початку XIX ст., залишається актуальною для сучасної компаративістики. Український вчений називає її віджилою, такою, що втратила науковий авторитет. На думку М. Ренненкампфа, хоча вчені минулого порівнювали право різних часів та народів, науки порівняльного правознавства не існувало, адже не була створена відповідна методологічна база, та й самі порівняльні дослідження були безсистемними [19, 90-96].

На думку М. Ренненкампфа, порівняльне правознавство стало науковим у 20-х роках ХІХ ст., що було пов’язано з розвитком та суперечкою історичної та філософської шкіл юридичної думки. Отже, вперше розвиток порівняльного правознавства було поділено на два періоди — донауковий та науковий, визначено основні компаративістські школи.

Перше відоме дослідження, присвячене власне історії розвитку порівняльного правознавства, було здійснене англійським ученим Ф. Поллоком. Його результатом стала доповідь на Міжнародному конгресі порівняльного права в Парижі у 1900 р. та стаття «Історія порівняльного правознавства» (1903). На думку Ф. Поллока, наукові засади порівняльного методу були закладені ще в Давній Греції Арістотелем. Проте після нього цей метод не розвивався аж до XVII ст. Його відродження вчений пов’язує з працями В. Фулбека, Г. фон Лейбніца, Ш.-Л. Монтеск’є та ін. Проте, на його думку, в цей час порівняльне правознавство ще не сформувалося — через методологічну слабкість та поодинокість порівняльних досліджень, пов’язану з пануванням природно-правового напряму юридичної думки.

Формування порівняльного правознавства, вважає Ф. Поллок, пов’язане з кризою революційного руху в Європі та розвитком історичної школи права («національно-історичного напряму»). Якісно новим, сучасним етапом у розвитку порівняльного правознавства Ф. Поллок вважає порівняльно-історичний метод, розроблений Г. Меном, в основі якого — ідея стадіальності правового розвитку в світовому масштабі [25, 180-181; 56, 74-76].

Український вчений Ф. Тарановський коротко розглянув еволюцію порівняльного правознавства у своєму «Підручнику енциклопедії права» (1917). Зокрема, він зазначає, що «порівняльний прийом» дослідження права був відомий ще Античності. На відміну від інших учених, Ф. Тара- новський вважав, що ані в Середні віки, ані в ранньому Новому часі розвиток порівняльно-правових досліджень не припинявся, незважаючи на домінування природно-правової школи. Він навіть виділяє в межах останньої «емпіричний напрям», у межах якого інтенсивніше розвивалися порівняльно-правові дослідження [26, 201-205].

Серед пізніших шкіл юридичної думки, в межах яких формувалися методологічні засади порівняльного правознавства, Ф. Тарановський аналізує історичну та школу послідовників Г. Гегеля. Проте, вважає вчений, наукова постановка порівняльному дослідженню права була дана лише в межах соціологічно-позитивістської школи [26, 205-207].

У 1922 р. з’явилася стаття англійського вченого Г. Гаттеріджа, яка є першим дослідженням, присвяченим розвитку порівняльного правознавства в окремих країнах — у Франції та Англії [44, 84-88]. За своїм характером стаття є оглядовою і присвячена насамперед сучасному стану викладання порівняльного правознавства в університетах та створенню відповідних спеціалізованих кафедр.

Одним із найвідоміших та найбільш детальних досліджень розвитку порівняльного правознавства є стаття В. Хуга «Історія порівняльного права», опублікована в 1932 р. У ній здійснено огляд окремих порівняльно-правових досліджень із часів Античності, а також характеризуються окремі періоди розвитку юридичної думки та вплив домінуючих парадигм юридичного мислення на розвиток компаративістики.

В. Хуг зазначає, що у Стародавньому світі порівняльно-правові дослідження були скоріше винятком, а в Середні віки, на відміну від сучасності, порівняння здійснювалося між наднаціональними (канонічне та римське право) та партикулярними (звичаєве право та ін.) правовими системами і розвивалося «внутрішнє порівняльне право» [46, 1029-1044]. Так само винятком, за панування ідеї природного права в ранньому Новому часі, автор вважає здійснення порівняльно-правових досліджень Г. Гроцієм, Ш.-Л. Монтеск’є та іншими вченими.

Засновником порівняльної історії права В. Хуг вважає англійського юриста Дж. Селдена (1584-1654), який наголошував на необхідності порівняльних досліджень, свідомо застосовував порівняння при дослідженні права різних країн у різні епохи, взаємовпливу правових систем [46, 1047-1048]. Натомість В. Хуг вважав, що Г. Гроцій, С. Пуфендорф, Дж. Віко використовували зарубіжний правовий матеріал лише як ілюстрацію до своїх ідей. «Головним попередником» сучасного порівняльного правознавства, на думку автора, був Ш.-Л. Монтеск’є, який застосовував порівняльний метод з метою вивчення можливостей та шляхів удосконалення законодавства та розвитку юридичної науки. Водночас, зазначав В. Хуг, недоліками дослідницького підходу Ш.-Л. Монтеск’є були: несформованість критеріїв підбору та недостатня критика джерел, гіперболізація одних (клімат, географічне положення) та недооцінка інших (традиції, національна культура) чинників правового розвитку, неврахування стадіальності історичного розвитку права [46, 1050]. Проте, наголошує автор, у будь-якому разі порівняльно-правові дослідження у XVII-XVIII ст. залишалися винятковими, а увага юристів була прикута до формування національних правових систем та розвитку ідеї природного права, яке ставало орієнтиром при здійсненні реформ законодавства [46, 1051].

На думку В. Хуга, на початку ХІХст. юристи звернулися до інтерпретації новостворених кодексів, а інтерес до зарубіжного права та порівняльно-правових досліджень вважався непрактичним. Щоправда, історична школа права, що виникла в цей час, сприяла зростанню інтересу юристів до порівняння національного права з римським.

Проте власне наука порівняльного правознавства, на думку В. Хуга, зародилася в Німеччині під впливом класичної німецької філософії. А першим компаративістом слід вважати А. фон Фейєрбаха, який у 1810 р. наголосив на необхідності розвитку порівняльного правознавства — на зразок порівняльного мовознавства — як інструмента перетворення юридичної науки з національної на універсальну, а пізніше розвинув цю ідею в інших своїх працях. Водночас порівняльне дослідження мало насамперед доповнювати філософське та теоретико-правове [46, 1053-1054]. Також В. Хуг відзначає внесок у становлення порівняльного правознавства Е. Ганса та А. Тібо.

Поряд із цією історико-філософсь- кою школою В. Хуг на початку ХІХ ст. виділяє компаративістський гурток К. Міттермайєра та Г. Цахаріє, позитивістський за своїми поглядами. Водночас він підкреслює, що зусилля обох груп німецьких юристів не викликали серйозного інтересу в суспільстві до порівняльного правознавства.

Так само не зовсім успішними були зусилля Ж. Лерміньє, Ж. Фелікса та інших учених у Франції, проте вони започаткували позитивістське порівняльне правознавство в цій країні, заснували перші спеціалізовані компаративістські кафедру та журнал [46, 1056-1062]. Попри загальну байдужість до порівняльного правознавства в англо-американському світі на початку ХІХ ст. тут також, як зазначає В. Хуг, з’являлися окремі заяви вчених щодо необхідності його розвитку та впровадження відповідної дисципліни в університеті [46, 1064-1068].

Водночас, на думку цього автора, у першій половині ХІХ ст. відчутний рух за реформування національного права, а з ним прийшов інтерес до зарубіжного досвіду й порівняльних досліджень, щоправда, досить примітивних, спрямованих на пошук готових рішень своїх проблем. Проте в середині ХІХ ст. цей інтерес значно ослабився, зокрема під впливом позитивізму [46, 1069-1070].

Загалом В. Хуг поділяє розвиток порівняльного правознавства на два періоди: 1) «ембріональний» — до середини ХІХ ст.; 2) сучасний — із середини ХІХ ст., коли воно «виникло як окрема галузь юридичної науки» [46, 1069].

Значну увагу еволюції порівняльного правознавства приділив англійський вчений Г. Гаттерідж у своїй книзі «Порівняльне право. Вступ до порівняльного методу вивчення та дослідження права» (1946). На його думку, воно з’явилося в середині ХІХ ст. До цього часу історична школа права та захоплення юристів кодифікацією права не сприяли зверненню до зарубіжного досвіду та порівняльним дослідженням. Поява порівняльного правознавства Г. Гаттеріджем пов’язується з першими компаративістськими журналами та кафедрами. З їх занепадом, на його думку, настав час стагнації, який тривав до поширення в юридичній науці ідеї еволюції [43, 13].

Сучасне ж порівняльне правознавство, на думку автора, починається саме з еволюціонізму і пов’язаної з ним соціологічної школи — з появи у 1861 р. книги Г. Мена «Давнє право» та створення в 1869 р. Товариства порівняльного законодавства у Франції. З цього часу, зазначав Г. Гаттерідж, порівняльне правознавство «вже не складається з натхненних, але ізольованих зусиль небагатьох геніїв, але займає своє місце як визнаний інструмент розвитку права», «галузь правових досліджень» [43, 16]. Зовнішнім виразом визнання порівняльного правознавства, на думку автора, було видання спеціалізованих наукових журналів.

На початку ХХ ст., зазначав Г. Гаттерідж, інтерес до порівняльного правознавства істотно зріс у зв’язку з усвідомленням важливості недопущення правового ізоляціонізму, зміною ставлення до зарубіжного досвіду з інструменталістського на ціннісне [43, 19-20].

Еволюції порівняльного правознавства було присвячено статтю американського вченого Р. Паунда «Порівняльне право у просторі та часі» (1955). Він зазначає, що воно почало розвиватися в останній третині XIXст., і домінуючим напрямом у цей час був порівняльно-історичний (еволюційний; інші вчені визначають його як соціологічний позитивізм), який виріс з гегелівської філософії та зазнав впливу еволюційної теорії у біології та суспільних науках. На початку ХХ ст. його заступив аналітичний напрям, який, на думку Р. Паунда, розвинувся під впливом школи природного права, у формі порівняльного законодавства, через намагання вчених шляхом порівняння правових норм визначити найбільш раціональні.

Особливістю порівняльного правознавства ХІХ ст., на думку Р. Паунда, був пошук через порівняння єдино правильного втілення певної метафізичної ідеї, уявлення про однолінійний розвиток права. Натомість у XX ст. у компаративістиці поступово зростало розуміння того, що ідеальний елемент міститься в самому праві, а не поза ним, що воно є самоцінним і (судячи з контексту висловлювання. — О. К.) не може підганятися під одну універсальну модель [57, 70-80].

Чи не найдетальніший нарис з історії порівняльного правознавства вміщений у першому томі «Порівняльного права» німецького вченого Л.-Ж. Константинеско (1971). На його думку, домінуюча в європейській правовій думці до кінця XVIII ст. школа природного права виключала існування порівняльного правознавства, адже за умови існування вічних та незмінних принципів «історичній реальності та конкретним правопорядкам відмовляють у більш-менш серйозних відмінностях та специфічних рисах» [6, 108]. Передумови його виникнення автор бачить у поступовому формуванні, з одного боку, національних правових систем, а з другого — певного праворозуміння. На початку ХІХ ст. «порівняльний метод виходить за рамки випадкових зусиль окремих людей» [6, 106]. З цього часу автор виділяє у розвитку порівняльного правознавства три періоди: 1800-1850, 1850-1900, 1900-1950 рр. Критеріями такої періодизації для Л.-Ж. Константинеско є, «з одного боку, засоби і форми, за допомогою яких порівняльне право утверджувалося, а з іншого — саме розуміння його сутності, концепції, які виражали це розуміння» [6, 123].

У першому періоді порівняльне правознавство ще не було відокремлене від вивчення зарубіжного права, його сутність та предмет не були чітко визначені. У цей час разом з кодифікацією права закінчилося оформлення низки національних правових систем, а увага вчених у пошуках кращих правових зразків змістилася з внутрішнього на зовнішнє порівняння. У правознавстві місце логіко-спекулятивного дискурсу природного права зайняли історико-правові дослідження позитивного права. Були створені перші спеціалізовані кафедри та журнали [6, 106, 122].

Зокрема, Л.-Ж. Константинеско називає історичну школу права, хоча й зазначає, що її внесок у розвиток порівняльного правознавства можна розцінювати і як поштовх, і як перепону. Поштовхом була прив’язка правового розвитку та його специфічних особливостей до історичних реалій конкретних країн. Водночас, зазначає вчений, історична школа цікавилася виключно правом німецькомовних країн та римським правом, а інше право ігнорувала. Окрім того, вона проголосила, що право пов’язане з розвитком конкретного народу, а тому його використання іншим народом може мати лише негативні наслідки. Отже, порівняння не має практичного інтересу, взаємодія правових систем не є предметом дослідження [6, 109].

Поряд з нею Л.-Ж. Константинеско виділяє кантіанську та гегельянську школи. Кантіанець А. фон Фейєрбах, критикуючи природно-правову та історичну школи, зазначав, що загалом право розвивається в напрямі єдності, але є серйозні відмінності у праві різних народів. Тому при розгляді права окремих народів слід досліджувати як індивідуальні, так і загальні риси, враховувати його еволюцію. «Філософія, історія та порівняння мають бути визнані рівноправними компонентами, на основі яких розвивається юридична наука» [6,111].А. фон Фейєрбах проголосив можливість створення на порівняльній основі універсальної історії права, заснованої на принципі еволюціонізму [6, 112].

Г. Гегель зазначав, що юридичні поняття можуть бути вироблені лише на основі порівняння права всіх народів. Його послідовник Е. Ганс вважав за можливе на основі застосування діахронного порівняння визначити етапи розвитку права у всесвітньому масштабі — як «етапи розвитку розуму, що рухає всесвітнім ходом історії» [6, 112-113]. Загалом, зазначав Л.-Ж. Константинеско, ця школа була спрямована на використання зарубіжного права для поліпшення національного; вона «відкривала шлях позитивізму, але також порівняльному праву» [6, 106-107,112].

Першим, хто порівняльно-правові дослідження перетворив на «інструмент, покликаний вирішувати практичні завдання», на думку Л.-Ж. Кон- стантинеско, був К. Міттермайєр, який вивчав насамперед сучасне право кількох європейських держав з метою визначення норм та інститутів зарубіжного права, запозичення яких може допомогти вдосконалити національне право [6, 119].

У другому періоді (1850-1900) порівняльне правознавство стало, як зазначав Л.-Ж. Константинеско, окремою юридичною дисципліною, хоча й не відділилося остаточно від порівняльно-правового методу та вивчення зарубіжного права. Переважно воно розвивалося у формі позитивістського порівняльного законодавства. З’явилася низка праць, присвячених загальній частині порівняльного правознавства, зокрема його предмету, об’єктам, теоретичним проблемам взаємодії правових систем та їх класифікації. Було засновано низку спеціалізованих товариств та журналів. Результати порівняльних досліджень почали використовуватися національними парламентами [6, 123-133].

Л.-Ж. Константинеско у цей час виділяв порівняльно-історичний, порівняльно-етнологічний та філософський напрями порівняльного правознавства. Він стверджував, що своїм завданням учені-компаративісти вважали виявлення законів всесвітнього правового розвитку, наближення юридичної науки загалом і порівняльного правознавства зокрема до природничих наук.

Третій період розвитку порівняльного правознавства, за Л.-Ж. Константинеско, охопив 1900-1950 рр. і почався з Міжнародного конгресу порівняльного права в Парижі. У цей час замість історичної домінуючою стала практико-прикладна орієнтація порівняльного правознавства, порівняльні дослідження стали систематичними [6, 106, 135-147]. Вчений вказує також на пожвавлення інтересу до порівняльного правознавства після Другої світової війни. Це дістало вираження у створенні нових об’єднань компаративістів, збільшенні частки порівняльно-правових дисциплін в юридичній освіті, проведенні регулярних міжнародних компаративістських конгресів, виданні «Міжнародної енциклопедії порівняльного права» та ін. [6, 148-149]. Періодизація розвитку порівняльного правознавства, здійснена Л.-Ж. Константинеско, була прийнята у багатьох пізніших дослідженнях, у тому числі українськими ученими [17, 45 та ін.].

Однією з перших праць у СРСР, присвячених історії розвитку порівняльного правознавства, стала стаття А. Тіллє та М. Файзієва, опублікована в 1974 р. Наукове порівняльне правознавство, на думку авторів, виникло у ХІХ ст. під впливом потреб економіки, насамперед розвитку міжнародної торгівлі. В його розвитку вони виділяють три періоди: 1) до 1917 р.; 2) з 1917 р. до кінця 1940-х років; 3) сучасний етап.

Перший період «характеризується значним інтересом до нового явища в юридичній науці, скромними успіхами та обмеженими завданнями» [28, 25]. Тогочасні компаративісти плекали ідеї світового права, які залишалися актуальними й у другому періоді.

У другому періоді увага вчених була зосереджена на пошуку спільності різних правових систем; були й спроби практичного втілення уніфікаційних ідей. Провідним стає порівняння англо-американського та романо-германського права. Натомість характерне ігнорування західним порівняльним правознавством незахідного, зокрема радянського та мусульманського права, як непорівнянного. Загалом у другому періоді інтерес до цієї дисципліни значно виріс, збільшилася активність компаративістів [28, 29-33, 56].

Третій період характеризується відходом від ідеї про можливість створення світового права. Також, зазначали

А. Тіллє та М. Файзієв, знизився інтерес до теорії порівняльного правознавства, а основною стала увага до його практичного застосування. У цей час формується світова соціалістична система, а радянське право, право соціалістичних та постколоніальних країн стає предметом досліджень у «буржуазній компаративістиці». Іншим предметом дослідження стає уніфікація інститутів та галузей права держав — членів різних економічних союзів. Також для цього періоду характерна потужна інституціоналізація порівняльного правознавства [28, 33-36].

У статті «Деякі критичні думки щодо сучасного порівняльного права» (1978) американсько-пуерто-ріканський вчений Я. Майда виділяв чотири стадії розвитку сучасної юридичної компаративістики. Перша охоплює другу половину ХІХ — початок ХХ ст., а її основним змістом були ідея про «загальне законодавче право», обґрунтування та обслуговування уніфікаційних проектів. Друга стадія — 20-40-ті роки ХХ ст. — період поширення ідеї про те, що порівняльне правознавство є не окремою наукою чи галуззю знань, а лише одним зі спеціальних методів дослідження права. Третя стадія (40-50-ті роки ХХ ст.) характеризувалася розумінням порівняльного правознавства як інструменту вирішення практичних завдань, а також його широким впровадженням в юридичну освіту, насамперед у країнах Європи та Америки. Четверта стадія розпочалася у 1960-х роках і пов’язана з цілеспрямованою розробкою доктрини правових сімей [52, 367]*. Позиції Я. Майди поділяє російський вчений М. Марченко [18].

Значну увагу еволюції порівняльного правознавства приділено в праці українського вченого В. Денисова «До критики буржуазних концепцій порівняльного правознавства» (1985). Хоча автор розглянув розвиток використання порівняльного методу в правознавстві, починаючи з Античності, він вважає, що порівняльне правознавство виникло на межі ХІХ-ХХ ст. Передумовами виникнення порівняльного правознавства український вчений вважає утвердження капіталістичних відносин та виникнення національних правових систем, розвиток колізійного права та уніфікації приватного права, рецепцію права та колоніальну політику великих держав [5, 237, 253256].

Умовною датою виникнення юридичної компаративістики, на думку В. Денисова, можна вважати 1900 р. — рік проведення Міжнародного конгресу порівняльного права в Парижі, «на якому вперше було зроблено спробу сформулювати поняття порівняльного правознавства» [5, 256]. Найбільш поширеними тоді були погляди на порівняльне правознавство як на порівняльну історію права та як на додаток до аналітичної юриспруденції. Більшість учених вважали його окремою галуззю юридичної науки. Надалі

ж, зазначає В. Денисов, досить потужним став функціональний підхід до порівняльного правознавства, який розглядав останнє передусім як засіб, інструмент, насамперед, створення єдиного світового права [5, 259- 261].

Після закінчення Першої світової війни та Жовтневої революції 1917 р. у Росії, на думку вченого, очевидним стало банкрутство універсалістських проектів, які було зведено лише до сфери міжнародного приватного права, а порівняльне правознавство поступово перестає вважатися наукою й утверджується «концепція порівняльного методу», метою якого стає класифікація об’єктів зарубіжного права [5, 262-263]. Як зазначає В. Денисов, центральною серед них стає класифікація правових систем у такі групи, як правові сім’ї — «світові моделі права», розроблена Р. Давидом. Вона стала спробою подолати позитивістську обмеженість функціонального підходу в порівняльному правознавстві, перейти до плюралістичного критерію порівняння, який би дав змогу врахувати вплив релігії, ідеології, культури на право. Такі методологічні зміни дали змогу включити до предмета досліджень порівняльного правознавства незахідне право, зокрема соціалістичне, та релігійні правові системи [5, 267-269]. Проте, на думку

В. Денисова, ці зміни мали дещо механістичний характер, позаяк поєднували елементи різних підходів без їх цілісного осмислення, що загалом визначило еклектичність сучасної західної компаративістики [5, 270, 272].

Американський учений Р. Шлезінгер у своїй статті «Минуле та майбутнє порівняльного права» (1995) зазначав, що порівняльне правознавство як регулярна діяльність юристів виникло наприкінці ХІ — на початку ХІІ ст. разом із формуванням школи глосаторів. Цей період тривав до початку ери кодифікації у другій половині XVIII ст. і характеризувався використанням римського права та доктрини, формуванням європейського jus commune у сфері приватного права. Щоправда, зазначає вчений, ці правові матеріали розглядалися не як зарубіжні, а як елементи чинного права. При цьому «процес порівняння був більшою мірою інтегративним, ніж контрастним» [63, 477-479].

Наступний період характеризувався розвитком національного кодифікованого права, писаного національними мовами. Відповідно юристи — вчені, викладачі та практики — переважно не мали змоги бути достатньо обізнаними з величезним масивом зарубіжного права, до того ж іншомовного. Тому «в цих нових обставинах порівняльне право стало спеціалізованою сферою юридичних досліджень», а домінуючим підходом у порівнянні став контрастний [63, 479].

Третій період у розвитку порівняльного правознавства розпочався у другій половині ХХ ст. Під впливом глобалізації у ньому знову почав домінувати інтегративний підхід, «юридична наука почала пошук спільного стрижня правових систем» [63, 479].

Американський учений В. Евальд у своєму дослідженні «Порівняльне правознавство» (1995) стверджував, що воно перестало бути предметом досліджень «ізольованих індивідів» та стало «організованою академічною дисципліною» у ХІХ ст. Учений виокремив у цьому ж столітті два періоди в розвитку порівняльного правознавства. Датою появи останнього він вважав 1814 р., коли було опубліковано працю А. Тібо, що містила заклик наслідувати в Німеччині Кодекс Наполеона.

Перший період тривав до смерті Е. Ганса в 1839 р. Характеризуючи цей період, В. Евальд зазначав, що порівняльне правознавство стало породженням гегелівської та кантівської філософії. Воно розроблялося насамперед німецькими вченими — викладачами Гейдельберзького університету, порівняння здійснювалося насамперед між німецьким та французьким правом. Особливістю цього кола вчених було те, що вони зверталися до порівняння не лише писаного права, а й ідей та теорій. Порівняльне правознавство у цей період стало «систематичною науковою діяльністю». Проте, як зазначав В. Евальд, ця школа була «затьмарена» історичною школою права, яка фактично засуджувала прояви та результати взаємодії правових систем, «розглядала порівняльні дослідження як нелегітимні» [40, 2116-2119].

У 1840-1860-х роках, на думку В.Евальда, настала відносна стагнація, спричинена смертю низки вчених-компаративістів і загальною байдужістю правознавців до порівняльних досліджень. А головна причина — поширення юридичного позитивізму, який був несприятливим для останніх, адже розглядав право як волю суверена, не обмежену традицією, раціональними підставами, зарубіжними впливами.

Другий період розвитку порівняльного правознавства почався у 1870-х роках і тривав приблизно до 1900 р. «Нове виникнення» було зумовлене, на думку В. Евальда, практичними потребами, зокрема оновленням німецького приватного права, яке згодом привело до прийняття Німецького цивільного уложення. Із цим був пов’язаний інтерес німецьких та французьких учених до порівняльно-правових досліджень. У цей період порівняльне правознавство перетворилося на «професійну академічну дисципліну», що дістало вираження у створенні спеціалізованих об’єднань, кафедр, журналів. Порівняльне правознавство в дусі юридичного позитивізму розуміли як порівняльне законодавство і вважали елементом законодавчої техніки, а предметом дослідження були переважно норми законодавства [40, 2120-2122]. На цьому періодизація, запропонована В. Еваль- дом, переривається.

У статті «Порівняльне право» (1999) американський учений Р. Хайленд зазначав, що попри тривалу історію порівняльних досліджень сучасне порівняльне правознавство виникло у 1869 р. (створення Товариства порівняльного законодавства у Франції та кафедри історичного та порівняльного правознавства на чолі з Г. Меном в Оксфордському університеті). Вчений вважає, що розвиток порівняльного правознавства є зміною кількох парадигм, і відповідно визначає його періодизацію.

Перший період (з 1869 р. до Першої світової війни) він називає універсалістським, для якого характерне домінування еволюційної ідеї з такими її елементами, як віра у загальносвітовий односпрямований розвиток права та стадіальність такого розвитку, а також прагнення створити ідеальне право, яке може бути прийняте та застосоване у всіх країнах. Кульмінацією цього періоду став Міжнародний конгрес порівняльного права 1900 р., на якому домінувала саме універсалістська парадигма порівняльного правознавства. Недоліками цього напряму і періоду в порівняльному правознавстві, за що він піддавався критиці, були: виведення універсалістських теорій не з порівняння сучасних правових систем світу, а з римського права, християнської та природно-правової доктрин; невизнання місця і значення відмінностей у процесі порівняння, зведення причин існування відмінностей до історичних випадковостей [47, 185-187].

Другий, функціоналістський, період розпочався після Першої світової війни. Він пов’язаний з процесом уніфікації у сфері приватного права. Функціоналізм був спрямований на порівняння того, як різні правові системи вирішують певні правові проблеми, ігноруючи національну інституційну, доктринальну та техніко- юридичну специфіку. На основі цього встановлювалися фундаментальні подібності між правовими системами. Водночас функціоналізм не враховував історичний, культурний, релігійний та мовний контексти правових норм та рішень; проголошена ним презумпція ідентичності правових рішень визначала результат порівняння ще до його здійснення [47, 187-190].

Р. Хайленд непрямо виділяє також третій період, точно не вказуючи, коли він розпочався. Домінуючою в цей період він вважає теорію відмінностей, згідно з якою для кожної правової системи притаманні власне бачення справедливості, концепція права та його місця в житті людини; неможливо визначити рівень розвитку права, на якому відмінності зникнуть; відмінності є такою ж цінністю, як і подібності, а у порівняльно-правових дослідженнях мають усвідомлюватися, а не применшуватися [47, 193-197].

Узбецький учений А. Саїдов у своєму підручнику «Порівняльне правознавство» (1999) зазначає, що порівняльне правознавство зародилося на початку ХІХ ст. у Німеччині й було представлене історичною, нео- кантіанською та гегельянською школами, а згодом — етнологічним напрямом. У другій половині ХІХ ст. центром розвитку порівняльного правознавства стала Франція, де переважали практико-прикладні дослідження, або «порівняльне законодавство», але наприкінці століття з’явилися й теоретичні праці [21, 56-64].

У першій половині ХХ ст. європейська компаративістика перебувала у пошуках «загального законодавчого права». Нова доктрина «порівняльного права» передбачала розширення кола порівнюваних джерел права, теоретичних поглядів, а також враховувала історичну еволюцію правових систем. Починаючи з 1920-х років компаративісти континентальної Європи, які раніше порівнювали свої правові системи, звертаються також до дослідження країн загального права.

У другій половині ХХ ст. відбулося формування групи соціалістичних правових систем та утворення значної кількості нових постколоніальних держав, що спричинило перегляд традиційних концепцій порівняльного правознавства. Зріс інтерес до теоретичних проблем порівняльного правознавства, виникли і дістали поширення порівняльні дослідження у сфері публічного права. Поряд з позитивістським напрямом з’являється юридико-соціологічний, представлений насамперед функціоналізмом, а також так звана «критична теорія компаративізму». А. Саїдов стверджує, що у 80-90-х роках ХХ ст. спостерігалася криза порівняльного правознавства, пов’язана з розривом поколінь учених [21, 73-87].

Італійський вчений Р. Сакко у статті «Сто років порівняльного права» (2001) зазначив, що вважає дещо пізньою дату виникнення порівняльного правознавства, яку називають деякі вчені — 1900 р. Проте, на його думку, ця дата є етапною. До 1900 р. компаративісти прагнули віднайти єдино правильні з наявних законодавчі вирішення юридичних проблем. Як зазначав Р. Сакко, «вчені піддавали рішення перевірці, але вони не могли їх порівнювати», тому що свої вважали в будь-якому разі кращими [62, 1165]. Імпліцитно такі настанови були спрямовані на уніфікацію права. Вчені-юристи цікавилися та займалися зарубіжним правом і порівняльним правознавством поряд з іншими своїми дослідницькими проектами та уподобаннями. Основною продукцією компаративістів були огляди національного і зарубіжного законодавства, які містили паралельний його виклад. Така, за словами Р. Сакко, «унітарна та універсалістська ментальність» відповідала зародковій стадії науки порівняльного правознавства [62, 1164-1165].

Для порівняльного правознавства після 1900 р. характерне поступове формування плюралістичної ментальності та обґрунтування правового різноманіття. Вони можуть вважатися сформованими після двох світових воєн, коли став засуджуватися правовий націоналізм, були визнані легітимність та цінність англо-американського та соціалістичного права. У другій половині ХХ ст. у порівняльному правознавстві виникла системологія, яка також відобразила визнання компаративістами «права таким, яким воно є, а не так, як воно формалізоване», з’явилося розуміння різноджерельності права та багатофакторності його функціонування [62,1165, 1167-1168]. Протягом ХХ ст. порівняльне правознавство стало наукою про сутність правових відмінностей, остаточно відокремилося від правового «поліглотизму», даючи розуміння зарубіжного права замість просто ознайомлення з ним. До компаративістів прийшло усвідомлення того, що якість науки не залежить від її «практичних переваг» [62, 1162, 1170].

У дисертації української дослідниці О. Лисенко «Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук» (2001) пропонується виділяти шість етапів у розвитку юридичної компаративістики. Перший етап охоплює період до ХІХ ст. і характеризується окремими спробами порівняння нормативних актів. На другому етапі порівняльно-правовий метод використовувався в історії права, на третьому — «як інструмент законотворчості, зокрема кодифікації», на четвертому — для вивчення правових систем «з метою поглибленого вивчення самого феномену права і тенденцій його розвитку». На п’ятому етапі сформувалася теорія порівняльного правознавства, а на шостому остання поступово переросла в автономну науку: розширилося коло досліджуваних тем, сформувався предмет порівняльного правознавства, його понятійний апарат, вивчалося його місце у системі юридичних наук [16, 8-9].

Оригінальний підхід запропонував український вчений О. Тихомиров у книзі «Юридична компаративістика» (2005). Зважаючи на «історичний та географічний плюралізм у розумінні порівняльного права», він зазначає, що воно «не існує поза національними науками». А тому розвиток порівняльного правознавства має розглядатися «в контексті виникнення і становлення його національних шкіл» [29, 47, 78]. Водночас О. Тихомиров говорить про лідерство певних країн у певні періоди (вірогідно, у міжнародній науці порівняльного правознавства), а розглядаючи становлення компаративістики в Японії, вказує на методологічні підходи, характерні для європейської та американської наук. Отже, він фактично визнає, що школи та напрями в порівняльному правознавстві різних країн не були суто національними [29, 47-71].

Українська вчена О. Скакун у 2006 р. виділила три етапи розвитку порівняльного правознавства: 1) формування як юридичної науки — накопичення знань про порівняльно-правовий метод та правові системи світу;

2) становлення як самостійної галузі юридичних знань з власними предметом, методом, понятійним апаратом;

3) оформлення у цілісну систему — теорію правових систем [24, 7].

Український учений Х. Бехруз у своєму підручнику «Порівняльне правознавство» (2008) розвинув і вдосконалив періодизацію, запропоновану

А. Саїдовим. Він зазначає, що порівняльне правознавство пройшло чотири етапи еволюції.

Першим був етап формування ідей порівняльного правознавства у 18001900 рр. Щоправда, на його думку, власне «визнаним науковим напрямом» воно стало після Міжнародного конгресу порівняльного права 1900 р., а ХІХ ст. є його передісторією. Передумовою його формування став розвиток національних правових систем, розвиток міжнародних економічних зв’язків. Протягом першого періоду порівняльне правознавство не відокремлювалося від вивчення зарубіжного права, з’явилися перші спеціалізовані журнали та кафедри [3, 84-91].

Другим у періодизації Х. Бехруза є етап формування порівняльного правознавства та його становлення як визнаного наукового напряму, який розпочався з конгресу 1900 р. і тривав до 1945 р. На конгресі 1900 р., зазначає автор, були озвучені концепції, на основі яких були сформовані основні його конструкції, цілі, завдання, предмет, методи та сфери практичного застосування [3, 92]. Характерними особливостями другого періоду стало утвердження ідеї створення «світового права» як завдання компаративістики, поява спеціалізованих міжнародних об’єднань учених.

Третій етап пов’язаний з інтенсифікацією розвитку порівняльного правознавства після Другої світової війни і тривав до 80-х років ХХ ст. У цей час, як зазначає Х. Бехруз, зросли кількість та якість порівняльно- правових досліджень, їх частка, спрямована на розробку теоретичних проблем; у фокусі компаративістики опинилася взаємодія правових систем; розширилася географія досліджень; окрім приватного права, дедалі більша увага стала приділятися публічному та процесуальному праву; принципово збільшилася кількість спеціалізованих компаративістських конгресів та конференцій.

Четвертий, сучасний етап розвитку порівняльного правознавства, на думку Х. Бехруза, пов’язаний з важливими геополітичними змінами — глобалізацією, розпадом СРСР та зміною характеру розвитку правових систем пострадянських країн, пов’язаною із цим зміною принципів міжнародного порядку, посиленням європейської інтеграції. На цьому етапі дедалі більше юридична компаративістика утверджується як самостійна сфера наукових знань, суттєво актуалізуються порівняльно-правові дослідження на пострадянському просторі [3, 96-100].

Отже, еволюція порівняльного правознавства почала вивчатися вже принаймні 140 років тому, а на спеціалізований предмет дослідження перетворилася вже понад століття. Незважаючи на достатньо широкий спектр поглядів на цей предмет, на нашу думку, можна виділити достатньо характерні позиції дослідників щодо часу виникнення, основних чинників та періодів у розвитку порівняльного правознавства. Звичайно, зважаючи на характер основного залученого дослідниками матеріалу, може йтися лише про погляди на західну — європейську та американську юридичну компаративістику.

Насамперед, незважаючи на те, чи приділяли учені увагу розвитку порівняльно-правових досліджень від Античності до Просвітництва включно, чи ні, практично всі вони тією чи іншою мірою погоджувалися в тому, що в ХІХ ст. у них відбулися кардинальні якісні зміни, від яких ведеться відлік сучасного порівняльного правознавства. Період до ХІХ ст. характеризується дослідниками такими особливостями: 1) безсистемність, фрагментарність досліджень, які були справою окремих нечисленних учених; 2) відсутність певної і послідовно застосовуваної методології досліджень; 3) панування природно-правового напряму юридичної думки, логіко-спекулятивного вивчення права; 4) несформованість об’єктів порівняння — національних правових систем; натомість порівняння здійснювалося між наднаціональними та партикулярними правовими масивами, які одночасно застосовувалися у фрагментованому праві певного регіону, — так зване «внутрішнє порівняльне право» [58, 665-667; 49, 258, 264].

Проявом формування порівняльного правознавства значна частина вчених вважає розвиток юридичної думки, а саме появу історичної та історико-філософських (гегельянської та неокантіанської) шкіл у Німеччині у 10-20-х роках ХІХ ст. і полеміку між ними [50, 754]. Методологічні підходи саме цих шкіл, на думку більшості вчених, склали ідейний зміст певного періоду розвитку порівняльного правознавства (до 1860-х років). Водночас частина вчених вважає роль історичної школи права у формуванні порівняльного правознавства суперечливою — як позитивною, так і негативною (Л.-Ж. Константинеско) [41, 767], або й відверто негативною (Г. Гаттерідж, В. Евальд [33, 79, 84]).

Іншим проявом появи порівняльного правознавства у цей період стали, на думку вчених, позитивістські за характером компаративістські дослідження першої половини ХІХ ст. (К. Міттермайєра, Г. Цахаріє, Ж. Лерміньє, Ж. Фелікса та вчених, що входили до їх кола). Деякі дослідники вказують і на перші прояви інституціоналізації порівняльного правознавства в цей час — появу перших спеціалізованих кафедр та журналів. Водночас початок ХІХ ст., як дата появи юридичної компаративістики, обґрунтовується й іншими, ненауковими за своїм характером чинниками, такими, як криза революційного руху в Європі та завершення в результаті кодифікації права оформлення низки національних правових систем [4, 39; 51, 56-57, 69].

Серед характерних для цього періоду особливостей порівняльного правознавства вчені відзначають:

1) переміщення уваги вчених з внутрішнього на зовнішнє порівняння з метою пошуку вдалих правових рішень різних проблем; 2) невідокремленість юридичної компаративістики від вивчення зарубіжного права, невизначеність її сутності та предмета; 3) здійснення порівняння насамперед між правовими системами континентальної Європи; 4) лідерство у компаративістських дослідженнях німецьких учених. Виходячи з цього, на нашу думку, найбільш точно сутність періоду, який тривав з початку до 60-х років

ХІХ ст., визначив Р. Шлезінгер: порівняльне правознавство стало спеціалізованою сферою юридичних досліджень. Водночас, з точки зору становлення окремої юридичної дисципліни, цей період, слідом за В. Хугом, варто визнати «ембріональним».

Наступний період у розвитку порівняльного правознавства, на думку частини вчених, пов’язаний з поширенням соціологічно-позитивістського (еволюційного) напряму в 1860-х роках і заснуванням Товариства порівняльного законодавства у Франції та кафедри історичного та порівняльного правознавства в Оксфордському університеті в 1869 р., а також спеціалізованих журналів [39, 14-16]*. Деякі вчені також вказують на рух за оновлення німецького приватного права, який привів до прийняття Німецького цивільного уложення (В. Евальд), та появу етнологічного напряму (А. Саїдов).

Характерними особливостями періоду, який тривав з 60-х років ХІХ ст. до початку ХХ ст. (або до 1910-х років), як відзначають дослідники, стали: 1) уявлення про однолінійність, стадіальність, закономірність всесвітнього правового розвитку, розуміння порівняльного правознавства як порівняльної (загальної, універсальної) історії права; 2) намагання відшукати для кожної конкретної ситуації єдине правильне правове рішення, найкращу правову норму серед різних національних правових систем, яка може бути прийнята й застосована в будь-якій країні, ідея про «загальне законодавче право», обґрунтування та обслуговування уніфікаційних проектів; 3) порівняльне правознавство існувало насамперед у формі порівняльного законодавства, де предметом дослідження були переважно законодавчі норми; 4) почалося його теоретичне осмислення, хоча воно ще не відокремилося від порівняльно-правового методу. На думку значної частини авторів проаналізованих нами праць, саме в цей час порівняльне правознавство перетворюється на окрему галузь юридичної науки / галузь досліджень / наукову дисципліну. Деякі вчені вважають, що воно й виникло саме у 1869 р. (наприклад, В. Хуг, Р. Хайленд [27, 39; 23, 17; 36, 232 — 236]), а деякі — що це був лише його «ембріональний» період (наприклад Р. Сакко) [53, 2].

Новий період у розвитку порівняльного правознавства, як зазначає частина вчених, розпочався на межі ХІХ-ХХ ст., а відправним моментом при цьому став Міжнародний конгрес порівняльного права в Парижі у 1900 р. [61, 4]. Також деякі дослідники вважають це датою виникнення юридичної компаративістики. Інші вчені вважають, що цей період розпочався у 1910-1920-х роках.

Різні підходи дослідників до періодизації зумовлені насамперед різними критеріями. Паризький конгрес, безумовно, був видатною подією, яка засвідчила визнання існування порівняльного правознавства і певної «корпорації» компаративістів. Також він став приводом для вчених системно викласти свої погляди на природу, предмет та об’єкт цієї наукової дисципліни. Проте дослідники історії порівняльного правознавства не вказують на якісь інші суттєві зміни: внутрішні — теоретико-методологічні [48, 448]; в характері та напрямах порівняльно-правових досліджень; в зовнішніх умовах розвитку юридичної компаративістики — її правовому, політичному чи іншому контекстах. Отже, Паризький конгрес 1900 р., як і затьмарені ним та незаслужено призабуті щорічні конгреси Міжнародної асоціації за прогрес суспільних наук (з

1862 р.) та Всесвітній конгрес юристів та суддів у Сент-Луїсі 1904 р. [38, 874, 888-889; 37, 583-585], не означав початку нової епохи в розвитку порівняльного правознавства, хоча й суттєво вплинув на його інтенсифікацію.

На нашу думку, початком наступного етапу більш виправдано вважати 1910-1920-ті роки.

Новий період пов’язується, з одного боку, з домінуванням у порівняльному правознавстві юридичного позитивізму та з його практико-прикладною орієнтацією, а з другого — поширенням функціонального підходу. Однією з важливих подій, які означили його появу, стало закінчення Першої світової війни. Зокрема, як зазначає В. Денисов, у цей час поширився скептицизм щодо можливості створення світового права, а уніфікаційні проекти надалі охоплювали лише сферу приватного права.

Характерними рисами цього періоду, який, умовно, тривав до 1945 р., на думку вчених, стали: 1) ідея про те, що порівняльне правознавство не є наукою чи галуззю знань, а лише методом; 2) нова доктрина порівняльного права замість порівняльного законодавства, яка передбачала розширення предмета дослідження, до якого увійшли різні джерела права, його доктрина та історична еволюція; 3) активні дослідження континентальними європейськими юристами загального права; 4) зміна ставлення до порівняльного правознавства з інструменталістського (насамперед як до засобу уніфікації права) на ціннісне (засіб недопущення правового ізоляціонізму тощо).

Наступний період у розвитку порівняльного правознавства розпочався після Другої світової війни. У цей час, з одного боку, принципово розширився предмет дослідження — сформувалася низка постколоніальних держав, суттєво трансформувалися правові системи країн, які стали на соціалістичний шлях розвитку, розпочалася релігійна фундаменталізація багатьох правових систем, що виявило невідповідність рівня юридичної компаративістики завданням, які перед нею стояли. З другого боку, це був період домінування та кризи функціоналістського підходу, а також «критичної теорії компаративізму» [20, 48-52; 32, 41; 22, 1-3, 20; 59, 672-673; 31, 5-7; 1, 39-41].

Цей період, що, на думку частини науковців, тривав до 80-90-х років ХХст., мав такі характерні риси:

1) розпочалися дослідження соціалістичного, постколоніального та релігійного права; 2) з розробкою доктрини правових сімей до порівняльного правознавства прийшла системологія, а з нею — визнання рівноцінності «незахідного» права; 3) розвиток «теорії відмінностей»: формування плюралістичної ментальності компаративістів, обґрунтування правового різноманіття, розуміння різноджерельності та багатофакторності права; 4) поширення порівняльних досліджень публічного та процесуального права, взаємодії правових систем; 5) значно інтенсифікувалися інституціоналізація порівняльного правознавства, його впровадження в юридичну освіту [54, 25-29; 34, 1048-1052].

Новітній, сучасний етап порівняльного правознавства, на думку вчених, зокрема А. Саїдова та Х. Бехруза, розпочався у 80-90-х роках ХХ ст. Він зумовлений дискусією щодо сутності та завдань юридичної компаративістики в умовах розвитку й усвідомлення глобалізаційних процесів, розпаду СРСР та кардинальних змін у пострадянських правових системах, посилення європейської інтеграції, що привела до формування нової наднаціональної правової системи ЄС, появи низки нових національних правових систем у результаті розпаду федеративних держав тощо. Як зазначає А. Саїдов, характерними рисами сучасного періоду є криза та розрив наступності поколінь учених [55, 1093-1094].

Відмінності у поглядах учених на періодизацію розвитку порівняльного правознавства, як нам видається, зумовлені насамперед такими чинниками: 1) різні погляди на природу порівняльного правознавства — як на науку чи метод. Наприклад, ті, хто вважає його наукою, схильні робити більший акцент на його інституціоналізації як елементі інтелектуальної легітимізації;

2) країни походження вчених та знання ними мов. Дослідники оперують достатньо різним відомим їм матеріалом, що впливає на їх підхід до періодизації. Внесок своєї країни тим чи іншим автором переважно гіперболізується, а знання зарубіжних традицій компаративістики виявляється недостатнім. Тому, наприклад, абсолютно різними є твердження вчених про те, хто і коли вперше вжив термін «порівняльне правознавство» / «порівняльне право». Окрім того, переважно не враховується матеріал поза межами Західної Європи та США. Наприклад, ознайомлення з працями східноєвропейських учених — прибічників історичної школи права (так звана школа слов’янського права) могло би зняти будь-які сумніви щодо вагомості внеску, який зробив цей напрям у розвиток порівняльного правознавства. До того ж особливістю відповідних радянських, а також сучасних українських та російських досліджень є окремий від світового (реально — західного) розгляд національної чи східноєвропейської традиції компаративістики [30, 33]. Є, звичайно, й інші відмінності, зумовлені різним пра- ворозумінням та іншими особливостями дослідників.

На нашу думку, запропонована нами п’ятичленна періодизація порівняльного правознавства, що не є результатом простого складання докупи різних поглядів, а побудована на їх порівнянні та критичному переосмисленні, враховує й певною мірою може примирити основні позиції учених.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права // Очерки сравнительного права / под ред. В. А. Туманова. — М., 1981.
2. Бабич І. Виникнення та розвиток порівняльного правознавства як навчальної дисципліни // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 4.
3. Бехруз Х. Сравнительное правоведение : учеб. для вузов. — Одесса, 2008.
4. Богдановская И. Ю. Сравнительное правоведение : начало века // Ежегодник сравнительного правоведения. 2001. — М., 2002.
5. Денисов В. Н. К критике буржуазных концепций сравнительного правоведения // Порівняльне правознавство : антологія української компаративістики ХІХ—ХХ століть / за ред. О. В. Кресіна ; упоряд. : О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко. — К., 2008.
6. Константинеско Л.-Ж. Развитие сравнительного правоведения // Очерки сравнительного права / под ред. В. А. Туманова. — М., 1981.
7. Кресін О. В. Методологія та інституціоналізація порівняльних історико-правових досліджень у радянський період // Держава і право. — 2005. — Вип. 29.
8. Кресін О. В. Передмова // Порівняльне правознавство : антологія української компаративістики ХІХ—ХХ століть / за ред. О. В. Кресіна ; упоряд. : О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко. — К., 2008.
9. Кресін О. В. Розвиток методології порівняльного правознавства : історичний аспект // Право України. — 2006. — № 2.
10. Кресін О. В. Розвиток порівняльних історико-правових досліджень // Порівняльне правознавство у системі юридичних наук : проблеми методології : моногр. / за ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 2006.
11. Кресін О. В. Розвиток порівняльного правознавства в Україні в межах школи соціологічного позитивізму // Право України. — 2006. — № 5.
12. Кресін О. В. Розвиток порівняльного правознавства в Україні в межах історичної школи права // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 4.
13. Кресін О. В. Соціологічний напрям у порівняльному правознавстві у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. // Порівняльно-правові дослідження. — 2007. — № 1—2.
14. Кресін О. В. Функціональний підхід у порівняльному правознавстві // Держава і право. — 2005. — Вип. 30.
15. Кресін О. В. Цивілізаціоністський напрям у порівняльному правознавстві // Держава і право. — 2006. — Вип. 31.
16. Лисенко О. М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук : ав- тореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2001.
17. Львова О. Л., Макаренко Л. О. Формування та розвиток ідей порівняльного правознавства // Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження) : моногр. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2007.
18. Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. — М., 2002.
19. Ренненкампф Н. К. О современной обработке сравнительного правоведения // Порівняльне правознавство : антологія української компаративістики ХІХ—ХХ століть / за ред. О. В. Кресіна ; упоряд. : О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко. — К., 2008.
20. Саидов А. Х.О современном состоянии буржуазного сравнительного правоведения // Критика буржуазных политических и правовых концепций. — М., 1984.
21. Саидов А. Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности) : учеб. / под ред. В. А. Туманова. — М., 2000.
22. Саидов А. Х. Теоретические проблемы советского сравнительного правоведения : автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М., 1984.
23. Саидов Р. А. Становление, развитие и применение сравнительно-исторического метода в юридической науке : автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Ташкент, 1990.
24. Скакун О. Ф. Место общего сравнительного правоведения в системе юридических наук и его официальный статус // Порівняльне правознавство : сучасний стан і перспективи розвитку : зб. наук. статей / за ред. Ю. С. Шемшученка, О. В. Кресіна. — К., 2006.
25. Тарановский Ф. В. Сравнительное правоведение в конце ХІХ века // Порівняльне правознавство : антологія української компаративістики ХІХ—ХХ століть / за ред. О. В. Кресіна ; упоряд. : О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко. — К., 2008.
26. Тарановский Ф. В. Сравнительно-исторический метод и сравнительное правоведение // Порівняльне правознавство : антологія української компаративістики ХІХ—ХХ століть / за ред. О. В. Кресіна ; упоряд. : О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко. — К., 2008.
27. Тилле А., Файзиев М. Из истории сравнительного правоведения // Общественные науки в Узбекистане. — 1970. — № 5.
28. Тилле А. А., Файзиев М. М. Основные этапы в развитии сравнительного правоведения / Проблемы сравнительного исследования законодательства союзных республик / отв. ред. А. И. Иша- нов. — Ташкент, 1974.
29. Тихомиров А. Д. Юридическая компаративистика : философские, теоретические и методологические проблемы. — К., 2005.
30. Тихомиров О. Д.Виникнення порівняльно-правових досліджень в Україні // Часопис Київського університету права. — 2005. — № 4.
31. Туманов В. А. Вступительная статья // Очерки сравнительного права / под ред. В. А. Туманова. — М., 1981.
32. Туманов В. А. О развитии сравнительного правоведения // Советское государство и право. — 1982. — № 11.
33. Цвайгерт К., Кётц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права : в 2 т. — М., 2000. — Т. I : Основы.
34. Bermann G. A. The Discipline of Comparative Law in the United States // Revue intemationale de droit compare. — 1999. — № 4.
35. Brooks R. The Emergence of the Hellenic Deliberative Ideal : The Classical Humanist Conception of Comparative Law // Hastings International and Comparative Law Review. — 2006—2007. — fol. 30.
36. Brown L. N. A Century of Comparative Law in England : 1869 — 1969 // American Journal of Comparative Law. — 1971. — Vl. 19.
37. Clark D. S. Establishing Comparative Law in the United States : The First Fifty Years // Washington University Global Studies Law Revue. — 2005. — Vol. 4.
38. Clark D. S. Nothing New in 2000? Comparative Law in 1900 and Today // Tulane Law Review. — 2000-2001. — Vol. 75.
39. De Cruz P- Comparative Law in a Changing World. — 2nd ed. — L. ; Sydney, 1999.
40. Ewald W. Comparative Jurisprudence (I): What Was It Like to Try a Rat? // University of Pennsylvania Law Review. — 1995. — Vol. 143.
41. Franklin M. Legal Method in the Philosophies of Hegel and Savigny // Tulane LawRevue.— 1969-1970. — Vol. 44.
42. Gardner J. C. The Study of Comparative Law in Great Britain // Journal of Comparative Legislation and International Law. — 3d series. — 1932. — Vl. 14.
43. Gutteridge H. C. Comparative Law. An Introduction to the Comparative Method of Legal Study and Research. — Cambridge, 1946.
44. Gutteridge H. C. The Study of Comparative Law in France and England // Journal of Comparative Legislation and International Law. — 3d series. — 1922. — Vl. 4.
45. Hoeflich M. H. Comparative Law in Antebellum America // Washington University Global Studies Law Revue. — 2005. — Vl. 4.
46. Hug W. The History of Comparative Law // Harvard Law Review. — 1931-1932. — Vol. 45.
47. Hyland R. Comparative law // A Companion to Philosophy of Law and Legal Theory / Ed. By Patterson. — Oxford, 1999.
48. Jenks E. On the Study of Comparative Jurisprudence // Journal of Society of Comparative Legislation. New Series. — 1900. — Vol. 2.
49. Kelly J. M. A Short History of Western Legal Theory. — Oxford, 2003.
50. Kotz H. Comparative Law in Germany Today // Revue internationale de droit compare. — 1999. — No. 4.
51. L. S. C. Civil and Criminal Laws of Modern States // American Jurist & Law Magazine. — 1839. — Vol. 21.
52. Mayda J. Some critical reflections on contemporary comparative law // Zweigert K., Puttfarken
53. Rechtsvergleichung. — Darmstadt, 1978.
54. Orucu E. Critical Comparative Law. Considering Paradoxes for Legal Systems in Transitions // Electronic Journal of Comparative Law. — 2000. — Vol. 4. — Issue. 1.
55. Palmer V. V. From Lerotholi to Lando : Some Examples of Comparative Law Methodology // Global Jurist Frontiers. — 2004. — Col. 4. — Issue 2.
56. Palmer V. V. Insularity and Leadership in American Comparative Law : The Past One Hundred Years // Tulane Law Review. — 2000-2001. — fol. 75.
57. Pollock F. The History of Comparative Jurisprudence // Journal of Society of Comparative Legislation. New series. — 1903. — Vol. 5.
58. Reenen T. P., van. The Comparison of Law in Medieval Legal Thought // Journal of South African Law. — 1995. — No. 4.
59. Pound R. Comparative Law in Space and Time // American Journal of Comparative Law. — 1955. — Vol. 4.
60. Rheimann M. The Progress and Failure of Comparative Law in the Second Half of the Twentieth Century // American Journal of Comparative Law. — 2002. — Vl. 50.
61. Richter M. Montesquieu’s theory and practice of the comparative method // History of the human sciences. — 2002. — Vol. 15. — No. 2.
62. Riles A. Introduction : The Projects of Comparison / Rethinking the Masters of Comparative Law / Ed. ву A.Riles. — Oxford, Portland, 2001.
63. Schlesinger R. B. The Past and Future of Comparative Law // The American Journal of Comparative Law. — 1995. — Vol. 43.
64. Sacco R. One Hundred Years of Comparative Law // Tulane Law Review. — 2000—2001. — Vol. 75.