В умовах здійснення кодифікаційних процесів в Україні, реформування системи національного законодавства актуального значення набувають дослідження структури її системи права. Брак спеціальних теоретичних розробок з цього питання, які би відповідали сучасним потребам правового регулювання, призводить до розмаїття діаметрально-протилежних думок у юридичній літературі, а це, безперечно, не сприяє розвитку згаданих процесів.

Важливим аспектом структури системи права є його поділ на публічне і приватне право. Деякі питання цієї проблеми розглядаються далі.

1. Система права: критерії поділу. В літературі загальновизнаною є точка зору, згідно з якою основним критерієм поділу системи права на галузі є предмет правового регулювання [1, с. 390; 2, с. 22 – 23]. Метод правового регулювання визнається як додатковий (факультативний, неосновний) критерій. Однак такий підхід видається не зовсім прийнятним з таких міркувань.

Предметом правового регулювання цивільного права є майнові та особисті немайнові відносини. Це підтверджується нормою ч.1 ст.1 Цивільного кодексу України. Дихотомія такого поділу відносин дозволяє зробити висновок, що вони (майнові та немайнові відносини) є предметом правового регулювання таких «визнаних» галузей права, як адміністративне, фінансове, трудове, кримінальне, сімейне, процесуальне право. Тому постає запитання: як на основі предмета правового регулювання відрізнити, наприклад, трудове право від цивільного, фінансове право від права соціального забезпечення? На нашу думку, відповісти на нього неможливо, оскільки у цьому випадку не предмет, а саме метод правового регулювання має бути тим критерієм, на основі якого повинен здійснюватися поділ системи права. Оскільки основних методів правового регулювання є два (диспозитивний та імперативний), то й основних галузей, на які можна поділити систему права, можна виокремити лише дві: приватне право і публічне право.

С.В. Поленіна вважає, що кожній галузі права притаманний свій конкретний метод правового регулювання, тому вона виокремлює методи: імперативний (кримінальне, адміністративне та фінансове право), диспозитивний (цивільне право), заохочення (трудове право), рекомендацій (фермерське право), автономії і рівності сторін (процесуальні галузі права), переконання і примусу [1, с. 392]. Вразливість цієї позиції вбачається у тому, що автор не розмежовує таких понять, як «метод правового регулювання» та «метод управлінської діяльності». Адже методи заохочення, рекомендацій, переконання і примусу є методами не правового регулювання, а здійснення певного виду діяльності.

Отже, можна зробити висновок про дуалізм системи права, а не про її полігалузевість. З-поміж різних підгалузей права так званими «чистими» можна назвати цивільне право (оскільки воно є повністю приватним) та адміністративне, кримінальне і процесуальне право (які за своєю природою є публічними).

Природно постає ще одне запитання: чи можуть претендувати на галузеву самостійність трудове, сімейне, соціально-забезпечувальне, земельне, підприємницьке, аграрне та інші різновиди права? Відповідь на це запитання можна дати, мабуть, лише після з’ясування можливості існування комплексних галузей права.

2. Комплексні галузі права: підміна понять чи правове невігластво? Розвиток сучасної юридичної науки України характеризується тим, що вчені намагаються поділити систему права на якомога більшу кількість «секторів». Тому й з’явилися у літературі аргументи про доцільність існування таких галузей права, як підприємницьке (господарське, комерційне), акціонерне, корпоративне, аграрне, інформаційне, біржове. Прихильники такого підходу характеризують ці «галузі» права як «комплексні» або ж «інтегровані». Причому під поняттям «комплексна галузь права» найчастіше розуміють таку галузь права, яка містить норми інших галузей права або яка регулює відносини, що є предметом правового регулювання різних галузей права.

Погодитися з такими поглядами важко. У теорії права доведено, що комплексними можуть бути лише окремі нормативні акти (або навчальні дисципліни та наукові дослідження), але не галузі права, які складаються з однорідних норм і правовідносин [3, с. 299]. Тому не слід підміняти систему права системою законодавства, які співвідносяться як зміст та форма.

Коли мова йде про систему законодавства, то кожна галузь законодавства є комплексною, оскільки складається переважно з нормативно-правових актів, які містять норми різних галузей права. Разом з тим, вживання терміна «комплексна галузь права» є не зовсім прийнятним, оскільки одна правова норма не може регулювати різні за своєю правовою природою відносини, а твердження про наявність у галузі права норм інших галузей права лише заперечує її самостійність та ставить під сумнів можливість вважати таку сукупність правових норм галуззю права.

Тому, оскільки комплексних галузей права не існує, можна зробити висновок про те, що трудове право, земельне право та деякі інші не є окремими галузями права. Про них можна говорити лише як про комплексні нормативні утворення (не галузі права), які існують наче би «на межі» між правом публічним і правом приватним.

3. Публічне право і приватне право. Вище зроблена спроба довести підставність поділу системи права лише на дві галузі: публічне право і приватне право. Однак у юридичній літературі нема єдиної точки зору щодо критеріїв цього поділу. З цього питання можна виділити три основні теорії: теорію інтересу, теорію методу, теорію предмета правового регулювання.

Відповідно до першої теорії публічне право охороняє суспільний інтерес, а приватне – інтереси окремих осіб. Уперше сформулював її відомий римський юрист Ульпіан, який вважав, що публічним правом є те, яке стосується статусу римської держави, а приватним – те, яке стосується користі окремих осіб. На думку Г.Ф. Шершенєвіча, критерієм поділу права на приватне та публічне повинна бути протилежність приватних та суспільних інтересів [4, с. 9]. Однак, розмежування системи права на публічне та приватне за цим критерієм може викликати певні труднощі. Так, публічний інтерес завжди є похідним від приватного і служить задоволенню останнього. Органи публічної влади з метою захисту інтересів окремих осіб застосовують інститути приватного права. З огляду на це публічне право можна розглядати як фікцію (надбудову), яка має похідний щодо приватного права характер; а до сфери приватного права – відповідно до цієї теорії – можна віднести кримінальне право (оскільки більшість його норм спрямовані на захист приватно-правових інтересів), яке за своєю правовою природою є, безперечно, публічним.

Відповідно до другої теорії приватне право регулює лише майнові відносини. Однак з такою позицією важко погодитися, оскільки до сфери приватного права тоді потрібно буде відносити, скажімо, і податкове, і фінансове право, предметом регулювання яких є матеріальні відносини.

На думку І.Т. Муромцева, цивільні права захищаються не інакше як за бажанням приватних осіб – їх суб’єктів, у публічному праві весь рух захисту походить від дій органів влади [5, с.56]. Недоліком цієї позиції є те, що автор пов’язує розмежування з моментом порушення прав. Однак визначення юридичної природи відносин має «працювати» на всіх етапах їх виникнення і розвитку (згадаймо й те, що, згідно із чинним законодавством України, прокурор в окремих випадках може звернутися до суду за захистом цивільних прав фізичних осіб).

Як зазначалося вище, основним критерієм поділу системи права на приватне та публічне, на нашу думку, повинен бути метод правового регулювання. Подібна точка зору була висловлена ще І.А. Покровським, М.М. Агарковим, Б.Б. Черепахіним, С.С. Алєксєєвим. Так, зокрема, І.А. Покровський писав, що «якщо публічне право є системою юридичної централізації відносин, то цивільне право, навпаки, є системою юридичної децентралізації… Якщо публічне право – це сфера влади і підпорядкування, то друге є сферою свободи і приватної ініціативи».

Однак не слід категорично протиставляти ці дві галузі у системі права, оскільки будучи її структурними елементами, вони постійно взаємодіють і справляють одне на одного взаємовплив. Прикладами цього можна вважати існування у приватному праві інституту публічного договору, договору про приєднання, де свобода сторін на укладення договору значно обмежена, а також появу інституту адміністративного договору в публічному праві.

Відповідно до ст. 535 Цивільного кодексу України неповнолітні діти спадкодавця успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Ця норма – яскравий приклад проникнення публічних норм у приватне право, коли обмежується свобода заповіту з метою захисту приватного інтересу.

Як правильно наголошує А.В. Поляков, коментуючи праці Є. Дюркгейма та В.С. Нерсесянца, «коли ми намагаємось аналізувати ці терміни (публічне і приватне право), то демаркаційна лінія, яка здавалась чітко вираженою на початку, поступово стирається. Право є приватним у тому розумінні, що у ньому існують і діють лише індивіди; але, перш за все, всяке право є публічним у тому розумінні, що воно – соціальна функція і що всі індивіди … є зобов’язаними перед суспільством особами».

Таким чином, поділ права на приватне і публічне має важливе концептуальне значення, оскільки стосується його засад. У сучасних умовах інтеграції правового регулювання цей поділ має також і практичне значення, оскільки допомагає законодавцю орієнтуватися у процесах формування і розвитку як системи права, так і системи законодавства. Прикладом цього можна назвати процес формування власності держави за рахунок стягнення податків і формування бюджету, на основі чого право власності можна вважати не лише категорією приватного права, а й певною мірою публічного права. А отже, поряд із приватно-правовими механізмами регулювання відносин власності необхідно використовувати механізми публічного права. Можна погодитися з думкою І.В. Спасибо-Фатєєвої, яка вважає, що важливим при цьому є встановлення і дотримання таких механізмів правового регулювання цих відносин, які б адекватно відбивали міру втручання держави в приватні відносини, поєднували приватні й публічні інтереси й забезпечували реалізацію та захист прав влаників.

Література

1. Теория государства и права: Учебник // Под. ред. В.К. Бабаева. – М. – 2002.
2. Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. – М.-1999.
3. Керимов Д.А. Философские проблемы права . – М.,
4. Шершеневич г.Ф. Учебник русского гражданского права: По изд. 1907 г. – М., 1995.
5. Азімов Ч. Поняття і зміст приватного права // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №3.