1. Поняття та ознаки господарської діяльності

Господарська діяльність — це діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності.

Саме слово «діяльність» означає систематичні дії членів суспільства, їх об’єднань, спрямовані на досягнення певного результату.

Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.

Метою є задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар.

Отже, ознаками господарської діяльності є такі: сфера здійснення — суспільне виробництво (господарська сфера); зміст — виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб — споживачів у широкому розмінні (громадян як кінцевих споживачів, суб’єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб); передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто функціонування у формі товару; професійні засади господарської діяльності; спеціальний суб’єкт, який повинен зазвичай мати статус суб’єкта господарювання; поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів — в отриманні певних благ; держави — в отриманні прибутків та інших обов’язкових платежів від суб’єктів господарської діяльності; територіальної громади: а) у забезпеченні зайнятості членів громади; б) в задоволенні потреб громади в певній продукції, роботах, послугах; в) участь суб’єктів господарської діяльності у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої; г) у сплаті місцевих податків та зборів).

2. Підприємництво як основний спосіб здійснення господарської діяльності в сучасних умовах

Одним із найважливіших інститутів господарського права України є інститут правового регулювання підприємницької діяльності. Згідно із стратегічним планом розвитку нашої держави підприємництво є тим важелем, який зможе підняти економіку до рівня розвинутих європейських держав. Тому законодавство України приділяє таку значну увагу до норм права, які регулюють підприємництво. Статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво визначене як самостійна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Принципи підприємницької діяльності:

а) вільний вибір видів підприємницької діяльності;

б) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виготовленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежене законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

в) вільний найм працівників;

г) комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

д) вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

е) самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва.

3. Об’єктивні підстави державного регулювання господарської діяльності

У концентрованому вигляді стосовно управління казенними підприємствами їх можна звести до такого:

1) управління казенними підприємствами є засобом виконання функції держави щодо проведення економічної політики. Провідними в цих відносинах виступають організаційні функції, які реалізуються шляхом управління;

2) управління казенними підприємствами здійснюється переважно засобами прямого впливу суб’єктів управління на об’єкти;

3) держава як інститут, що організовує та упорядковує діяльність суспільства, врешті-решт, здійснює діяльність в інтересах провідних, впливових верств населення, первинною ланкою яких є особистість.

4. Правові форми та методи державного регулювання господарської діяльності в Україні

Методи правового регулювання господарських відносин ~ це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення та способи юридичного захисту прав і законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основні методи правового регулювання господарських відносин, що забезпечують комплексне та більш-менш збалансоване врахування публічних та приватних інтересів у сфері господарювання. До них належать:

метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського управління (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб’єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних фондів та ін.), джерел формування їх майна, обов’язковості певних фондів чи резервів (або навпаки — забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Метод владних приписів передбачає насамперед урахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів);

метод автономних рішень дозволяє суб’єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення й передбачає обов’язок усіх інших суб’єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік);

метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна з яких не вправі нав’язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу (укладення господарського договору);

метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами пропозицій (рекомендацій), адресованих суб’єктам господарювання щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, утому числі відкритих акціонерних товариств.

5. Поняття та ознаки господарських правовідносин

Господарські правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності, характеризуються особливим суб’єктним складом, поєднанням організаційних і майнових елементів, значним ступенем регулювання як з боку держави, так і суб’єктів цих відносин.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 1 ГК. господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань: нормотворчості (врахування в процесі правового регулювання специфіки певних видів господарських відносин), з навчальною метою (вивчення характерних ознак певних видів господарських відносин і пов’язаних з цим особливостей їх правового регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів господарських відносин, винайдення найбільш оптимальних шляхів їх правового регулювання та надання відповідних рекомендацій законодавцеві та практичним працівникам).

6. Види господарських правовідносин

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК, господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими. Проте законодавець не зазначає критеріїв такої класифікації, що зумовлює звернення до доктринальних положень господарського права.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими — відносини» що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. б ст. З ГК), в тому числі щодо державної реєстрації суб’єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб’єктами правил у сфері господарювання тощо.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії — всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, між організацією в особі органів управління/їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин — міжгосподарські або зовнішньо-господарські (виникають між юридично самостійними суб’єктами господарювання).

7. Методи господарського права

Під методами господарського права слід розуміти сукупність прийомів та способів впливу на господарські правовідносини. Комплексний характер господарських правовідносин, які поєднують у собі організаційні та майнові відносини, зумовлює складний характер методів правового регулювання.

Майнові відносини, які базуються на юридичній рівності сторін, регулюються нормами цивільного права, тому щодо цих відносин застосовується метод автономних рішень. Згідно з ним суб’єкти підприємництва, вступаючи у майнові правовідносини, мають право відповідно до ст. 44 ГК України з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України, тобто суб’єкти підприємництва діють за принципом «дозволено все, що не заборонено законом».

У господарському праві застосовується також метод рекомендацій, згідно з яким держава в особі уповноважених органів виконавчої влади регулює діяльність суб’єктів господарювання, пропонуючи зразкові форми договорів (наприклад, договору оренди майна), статутних документів (типовий статут акціонерного товариства тощо).

8. Господарське право як галузь українського права

Своєрідність господарських правовідносин, що складають предмет правового регулювання, та методів їх регулювання створюють господарське право як особливу галузь права.

Господарське право (як галузь права) — це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.

Господарське право є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання — господарської діяльності. Проте слід мати на увазі, що господарське право, крім запозиченого з інших галузей, має досить об’ємний власний (оригінальний) нормативний матеріал (інститут внутрішньогосподарських, у тому числі корпоративних відносин, інститут банкрутства, інститут антимонопольного регулювання господарської діяльності, інститут державного замовлення тощо).

9. Наука господарського права. Господарське право як навчальна дисципліна

Господарське право як навчальна дисципліна — це сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності і використання відповідних правових норм у практиці господарювання при здійсненні професійної юридичної діяльності.

Навчальна дисципліна «Господарське право» ґрунтується на надбаннях господарсько-правової науки (щодо історії становлення, правових засобів функціонування господарського права, тенденцій його розвитку та вдосконалення тощо), передбачає аналіз та вивчення основних засад правового регулювання господарських відносин та практики застосування актів господарського законодавства.

Обсяг і зміст господарського права як навчальної дисципліни залежить від профілю підготовки (для нотаріусів, суддів, слідчих -в загальному вигляді, для юрисконсультів, адвокатів-господарників, суддів господарських судів — максимально широко).

10. Система господарського права

Як навчальну та наукову дисципліну «Господарське право» за змістом основних питань, що становлять предмет вивчення, переважна більшість юристів-науковців умовно поділяє на загальну та особливу частини.

Загальна частина включає загальні положення про господарське право (поняття господарського права, господарські правовідносини, господарське законодавство, суб’єкти господарських правовідносин, майнову основу господарювання тощо).

Особлива частина розкриває зміст та особливості правового регулювання окремих видів господарських відносин (правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності, спеціальні режими господарювання, правове регулювання цін та ціноутворення, правове регулювання господарсько-торговельної діяльності, правове регулювання біржової торгівлі, правове регулювання комерційного посередництва, правове регулювання діяльності транспорту, правове регулювання капітального будівництва, правове регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, правове регулювання банківської діяльності, правове регулювання страхової діяльності, правове регулювання аудиторської діяльності, правове регулювання комерційної концесії тощо).

11. Поняття та ознаки господарського законодавства

Господарське законодавство складає нормативну основу господарського правопорядку — правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство — це сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та управління (в тому числі організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

значна розгалуженість і присутність великої кількості нормативно-правових актів для цього є об’єктивні (динамізм і складність господарського життя і, відповідно, правового регулювання) та суб’єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;

перевага в господарському законодавстві комплексних нормативно-правових актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які приурочені до одного предмета правового регулювання — страхування (Закон України «Про страхування»), інвестування (Закон «Про інвестиційну діяльність»), господарських товариств (Закон України «Про господарські товариства») та ін.

12. Господарсько-правові норми та їх особливості

Акти господарського законодавства здебільшого мають комплексний характер, тобто складаються з правових норм різних галузей права, приурочених до одного предмета (господарських договорів певного виду, суб’єкта господарювання певної господарсько-правової форми або органу господарського управління тощо). Проте провідне місце н будь-якому акті господарського законодавства посідають господарсько-правові норми, яким властиві загальні (притаманні для всіх правових норм) і специфічні (видові) ознаки, що віддзеркалюють їх відмінність від норм інших галузей права. До загальних ознак належать:

• встановлення господарсько-правових норм компетентними органами (залежно від юридичної сили та виду нормативно-правових актів, у яких містяться норми, такими органами є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи державної виконавчої влади, обласні ради народних депутатів та обласні держадміністрації, міські (Київська та Севастопольська) ради народних депутатів і держадміністрації), господарські об’єднання та суб’єкти господарювання;
• офіційний, тобто встановлений законом порядок прийняття таких норм (залежить від юридичної сили та виду нормативно-правових актів, у яких містяться норми);
• фіксація таких норм у спеціальних правових документах (їх назва залежить від юридичної сили документа і, відповідно, від органу, що його приймає: закон, декрет, постанова, указ, наказ, положення, статут, засновницький договір, правила, рішення, розпорядження та ін.);
• адресування таких норм заздалегідь невизначеному колу осіб — усім потенційним чи зареєстрованим суб’єктам господарювання чи певної організаційно-правової форми, наприклад господарським товариством, їх засновникам, учасникам, посадовим особам органів управління товариств (тобто цим нормам не притаманна індивідуальна персоніфікація — адресування конкретній особі).

Крім того, господарсько-правові норми характеризуються такою специфічною ознакою, що виокремлює їх від норм інших галузей права, як зміст: вони містять правила у сфері господарювання (щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації, управління такою діяльністю).

13. Система господарського законодавства України

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов’язаних між собою нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. В своїй сукупності ці нормативно-правові акти складають систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства — це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв’язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями:

а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація);

б) за предметом правового регулювання (горизонтальна систематизація): за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки).

Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК — «Нормативно-правове регулювання господарської діяльності». За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:

положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. ІЗ), права громадин на підприємницьку діяльність (ст. 42) та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92);

законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні засади господарювання, правовий статус її суб’єктів, правовий режим майна суб’єктів господарювання, основні засади зобов’язальних відносин і відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих галузях і сферах господарювання), положення Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 р.; «Про концесії» від 16.07.1999 р.; «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р.; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.; «Про кооперацію» від 10.07.2003 р.; «Про цінні папери та фондовий ринок» під 23.02.2006 р. та ін.;

постанов Верховної Ради України, таких як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р. «Про Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки»; Постанова від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»;

указів Президента України: від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації»; від 12.03.1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади» та інші;

актів Уряду України.

14. Сучасні проблеми вдосконалення господарського законодавства

В господарському законодавстві чимало застарілих, колізійних норм, а також прогалин, що зумовлено запровадженням в економіку України нових для неї ринкових відносин, які ще не зазнали відповідного законодавчого врегулювання. Одночасне прийняття та набуття чинності Господарським і Цивільним кодексами України породжує ще проблему усунення колізій між їх положеннями (щодо господарських товариств; форм власності тощо). Зазначені обставини зумовлюють необхідність удосконалення господарського законодавства, яке відбувається за чотирма основними напрямами:

вдосконалення господарського законодавства щодо його змісту. Цеп напрям передбачає необхідність урегулювання нових для господарської системи України відносин (конфлікту інтересів у господарських організаціях корпоративного типу; господарських товариств публічних — державної та комунальної — форм власності) та врегулювання традиційних (наприклад, договірних) відносин на нових засадах шляхом прийняття нових або внесення відповідних змін до діючих нормативних актів; завданням цього напряму є також забезпечення адекватності правового регулювання відносин у сфері господарювання з урахуванням динаміки розвитку ринкових відносин і, відповідно, ухвалення нових редакцій законів, прийнятих на початку запровадження ринкових відносин (початок 00-х років XX століття);

вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми. Цей напрям передбачає:

а) істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських відносин, що відповідає положенням Конституції України та ст. 5 Господарського кодексу України щодо регулювання на рівні закону відносин власності, визначення правових засад та гарантій підприємництва, правил конкуренції в економічній сфері та норм антимонопольного регулювання;

б) зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості, що забезпечується контролем з боку Міністерства юстиції України у формі державної реєстрації таких актів та набуття ними чинності лише за умови такої реєстрації (постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»);

в) підвищення ролі локальних нормативних актів (установчих і внутрішніх правових документів суб’єктів господарських відносин), які самостійно (але в межах, не заборонених законом) визначають і напрями своєї діяльності, внутрішню структуру, порядок використання прибутку та інші питання;

вдосконалення господарського законодавства щодо його системи.

15. Поняття суб’єктів господарського права

Поняття суб’єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб’єктами господарського права є учасники господарських відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб’єктами господарського права, а не суб’єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоч їхній правовий статус потребує детального дослідження.

Серед організацій — суб’єктів господарського права можна виділити: а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги; б) організації — споживачі результатів господарської діяльності; в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.

Суб’єкти господарського права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб’єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації — міністерства, відомства — визначені законом як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону України «Про власність», ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні»).

Суб’єкти господарського права мають ряд ознак правосуб’єктності, закріплених господарським законодавством.

По-перше, ці суб’єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність.

Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб’єкт господарського права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об’єднання громадян, яке є учасником господарських відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб’єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об’єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом України «Про підприємництво» та своїм статутом.

Другою ознакою суб’єкта господарського права є те, що він має юридично відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів, інших цінностей.

16. Види суб’єктів господарського права

Суб’єктів господарського права класифікують на види згідно з об’єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб’єкта, які він виконує в економічній системі України.

Враховуючи особливості функцій, господарське законодавство визначає правове становище таких суб’єктів господарського права, як: 1) підприємства та їхні структурні підрозділи; 2) об’єднання підприємств; 3) фінансові та посередницькі інститути; 4) громадяни-підприємці; 5) органи державної виконавчої влади в економіці. Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості правового становища окремих видів суб’єктів господарського права.

Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація зумовлена тим, що підприємство є господарською організацією, господарюючим суб’єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб’єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку, який має необхідні для цього повноваження і реєструється у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну «підприємство» в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття «компанія» або «корпорація».

Другим видом суб’єктів господарського права є об’єднання підприємств, що визначається як господарська організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами для спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об’єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Специфічним видом господарського об’єднання є промислово-фінансова група. Об’єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Третім видом суб’єктів господарського права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що належать до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об’єднує, — обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, що забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів. Такі акціонерні та інші господарські товариства здійснюють кредитування господарюючих суб’єктів, інвестування об’єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги.

Четвертим видом суб’єктів господарського права є громадяни-підприємці (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства). Ці особи мають право здійснювати підприємницьку господарську діяльність у будь-яких організаційних формах за їх вибором. Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.

П’ятим видом суб’єктів господарського права є органи влади і органи адміністративно-господарського управління та контролю.

17. Правовий статус суб’єктів господарювання

Відповідно до ч. 1 ст. 55. Господарського кодексу України, суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ч. 2 ст. 55 ГК розрізняє такі категорії суб’єктів:

господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Проте в цій статті не враховані суб’єкти господарювання, яких важко відмести до зазначених категорій, зокрема: пайові інвестиційні фонди, які створюються на договірних засадах і не мають статусу юридичної особи (Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; особисте селянське господарство, яке може реалізовувати надлишки сільськогосподарської продукції та надавати послуги зеленого туризму на платних засадах, проте не визнається юридичною особою і суб’єктом підприємництва та, відповідно, не підлягає державній реєстрації, а лише обліку, що здійснюється сільськими,

селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки (правове становище визначається Законом України від 15.05.2003 р. «Про особисте селянське господарство»).

 

18. Поняття підприємства та його основні ознаки

Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб’єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства. Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб’єкт і суб’єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні», уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Закон встановлює, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської («бізнесової») організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об’єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення «основна ланка», з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого — від суб’єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об’єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також встановлює, що підприємство — це господарюючий суб’єкт. Суть визначення «господарюючий суб’єкт» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб’єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін «господарюючий» означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об’єднань громадян тощо).

19. Види та організаційно-правові форми підприємств

З точки зору організаційної форми ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні» виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, комунальні, державні (в тому числі казенні). Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Приватне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи.

Визначення приватне, крім форми власності, виражає головну особливість правового становища підприємств цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власник у даному разі водночас є і підприємцем, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.

Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати «підприємство колективної власності») — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства.

Державні підприємства як суб’єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види: а) державні підприємства, засновані на державній власності; 6) державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності; в) казенні підприємства. Усі ці підприємства — державні юридичні особи.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання а на праві оперативного управління.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняють малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість працюючих, за якою підприємство відносять до категорії малих, диференційовано залежно від галузей народного господарства:

— у промисловості та будівництві — до 200 чоловік;

— в інших галузях виробничої сфери — до 50 чоловік;

— у науці і науковому обслуговуванні — до 100 чоловік;

— у галузях невиробничої сфери — до 25 чоловік;

— у роздрібній торгівлі — до 15 чоловік.

Малі підприємства виділено в самостійну категорію з метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних пільг, переваг тощо. З юридичного боку, важливим є те, що особливості їх створення і діяльності встановлюються як загальним законодавством України про підприємства, так і спеціальним законодавством України про підприємства цієї категорії.

20. Порядок державної реєстрації підприємств

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб’єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства становить юридичний факт виникнення підприємства — суб’єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визначається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов’язків з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні»). Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад; б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації. Законодавством визначено також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб’єктів господарського права. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом України «Про банки і банківську діяльність». Фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Для державної реєстрації реєструючому органові необхідно подати документи, перелік яких визначено ст. 8 Закону України «Про підприємництво».

За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше п’яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов’язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов’язаний відкрити рахунок і в 3-денний термін повідомити про це податкову інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов’язаний у 10-денний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

21. Підприємства державної форми власності (державні  комерційні та казенні підприємства)

Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у статті 44 цього Кодексу, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб’єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом.

Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов’язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Порядок утворення та діяльності казенних підприємств визначені статтями 76-77 Господарського кодексу України.

Так, відповідно до статті 77 цього Кодексу казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

• законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
• основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;
• за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
• переважаючим (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
• приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

22. Підприємства комунальної форми власності

Комунальне унітарне підприємство — це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

Характерними рисами комунальних підприємств є такі:

— господарська організація унітарного типу;

— створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваженим ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності;

— функції власника майна щодо комунального підприємства виконує уповноважений орган, тобто орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство (виконком відповідної ради народних депутатів, управління/департамент виконкому);

— функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство);

— статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформоване до його реєстрації як суб’єкта господарювання уповноваженим органом;

— мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою;

— найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова “комунальне підприємство” та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство;

— відсутність у підприємства субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями органу місцевого самоврядування та уповноваженого органу;

— управління підприємством очолює керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові;

— збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду;

— поділ комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних підприємств) на комерційні та некомерційні, що обумовлює можливість застосування до цих видів підприємств положень Господарського кодексу щодо державних комерційних підприємств та казенних підприємств.

Комунальні підприємства можуть бути корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов’язано з корпоратизацією комунальних підприємств) чи товариства з обмеженою відповідальністю (можливість створення однією особою такого товариства передбачається новим Цивільним кодексом України (ч. 2 ст. 114; ч. 1 ст. 140) і ч. 1 ст. 79 Господарського кодексу України).

23. Підприємства колективної власності

Господарський кодекс України (ст. 93) за ознакою форми власності, на базі якої функціонують підприємства, виділяє такий їх різновид, як підприємства колективної форми власності. До них належать:

— виробничий кооператив;

— колективне підприємство (в т. ч. колективне сільськогосподарське підприємство);

— унітарне дочірнє підприємство, створене виробничим кооперативом чи колективним підприємством;

— унітарні підприємства, що створюються суб’єктами права колективної власності (споживчим товариством, релігійною організацією, громадською організацією та ін.).

24. Приватні підприємства

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особливості правового становища таких підприємств регламентується законодавством лише схематично.

Так, відповідно до ст. 113 ГК приватним підприємством є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання — юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підприємства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.

Відповідно до ч. 2 ст. 113 ГК порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом (загальні положення щодо підприємств — статті 62-72 ГК) та іншими законами.

Приватні підприємства можуть бути двох типів — унітарного та корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів — праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особливість, що майно за ним закріплюється на праві спільної часткової приватної власності.

Різновидом приватного підприємства є фермерське господарство, особливості правового становища якого розглядатимуться далі (п. 3.7).

25. Підприємства з іноземними інвестиціями. Іноземне підприємство

Характерними ознаками підприємства з іноземними інвестиціями (ПП) є:

— підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб’єктів господарювання (резидентів) та іноземних інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без громадянства, що не мають постійного місцепроживання в Україні, юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні організації, інші держави);

— наявність у статутному фонді підприємства іноземної інвестиції у визначених законом формах (види та форми таких інвестицій визначаються ст. 2, 16 Закону “Про режим іноземного інвестування”, ст. 391, 392 ГК) та розмірі (не менше 10% розміру цього фонду);

— створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування (при цьому принаймні одним із засновників має бути іноземний інвестор), а також у разі внесення його учасником — іноземним інвестором іноземної інвестиції; набуття підприємством статусу ПП пов’язується не з моментом його державної реєстрації, а від дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс;

— до установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціненої в іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ;

— майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на територію України визначається ст. 18 Закону України “Про режим іноземного інвестування” та Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.96 р. “Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна”;

— продукція цих підприємств не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови їх сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

— на підприємство з іноземними інвестиціями розповсюджується національний режим господарювання, якщо інше не передбачено законами та міжнародними договорами України, ратифікованими ВР України;

— з метою залучення іноземних інвестицій держава закріплює гарантії захисту прав іноземних інвесторів (ст. 397 ГК, статті 8-12 Закону “Про режим іноземного інвестування”);

— з метою захисту інтересів національної економіки законом можуть встановлюватися обмеження щодо здійснення певних видів господарської діяльності підприємствами з іноземними інвестиціями (види господарської діяльності, що належать до монополії держави).

Іноземне підприємство фактично є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями, визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його учасників (ними можуть бути лише іноземні інвестори) та майна (в іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити 100%). За організаційно-правовою формою таке підприємство може бути унітарним чи корпоративним. Виникнення такого підприємства пов’язується із заснуванням іноземними інвесторами (інвестором) нового підприємства чи набуття такими особами у власність майнового комплексу діючого унітарного підприємства чи 100% акцій (часток) підприємства корпоративного типу. З метою захисту інтересів національної економіки та національної безпеки законом можуть визначатися галузі, в яких створення іноземних підприємств забороняється.

Особливості правового статусу іноземних підприємств визначаються ст. 117 ГК України.

26. Поняття та ознаки господарських товариств

Господарські товариства — це господарські організації, які створюються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об’єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), Законом України від 19.09.1991 р. “Про господарські товариства”.

Характерні риси (статті 79-92 ГК України; статті 113-118 ЦК України; статті 1-23 Закону “Про господарські товариства”):

— господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і більше засновників — фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами);

— універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об’єднань (холдингові компанії з мережею дочірніх підприємств);

— наявність статусу юридичної особи;

— основний правовий титул майна товариства — право власності, джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом;

— корпоративний характер управління — учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об’єднання капіталів);

— подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчими документами товариства;

— можливість для засновників (залежно від їх інтересів щодо порядку управління товариством, можливості залучення коштів інших осіб до формування майна товариства, ступеня закритості товариства, виду діяльності та ін.) вибору форми товариства, що передбачені законом: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство; наявність в учасників ГТ корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

27. Класифікація господарських товариств

Господарські товариства можуть бути різних видів та форм. Поділ господарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на форми — за сукупністю ознак. Класифікація господарських товариств має практичне значення: законодавство передбачає застосування різних принципів правового регулювання щодо певних видів господарських товариств, насамперед, щодо товариств, які належать до об’єднань капіталів та персональних товариств. Подібний поділ господарських товариств, широко відомий в комерційному праві (як зарубіжному, так і вітчизняному — дореволюційному, періоду непу, сучасному), здійснюється за ознакою домінування в них майнових чи персональних елементів.

Персональними товариствами або об’єднаннями осіб є такі господарські товариства, в яких домінують особисті елементи. Для таких товариств (а до них належать повне товариство і командитне товариство) притаманні специфічні риси:

— наявність одного установчого документа — засновницького договору;

— обов’язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для всіх (повне товариство) або для частини його учасників (командитне товариство);

— створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької діяльності, у зв’язку з чим традиційною (зафіксованою в законодавстві країн ринкової та більшості країн перехідної економіки) вимогою до учасників повного товариства та повних учасників (повних товаришів) командитного товариства є наявність у них статусу зареєстрованого суб’єкта підприємництва (в Законі “Про господарські товариства” та новому Цивільному кодексі така вимога відсутня, але передбачена ч. 7 ст. 80 Господарського кодексу України);

— наявність у всіх (повне товариство) або у частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями товариства;

— відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного фонду товариства та порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором);

— управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями;

— порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в засновницькому договорі;

— заборона для таких учасників конкурувати з товариством;

— складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в передбачених випадках).

До об’єднань капіталів належать господарські товариства, в яких домінуючими є майнові елементи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю).

28. Повне товариство

Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону України «Про господарські товариства» визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид товариства не має). Крім загальних вимог щодо змісту установчих документів господарських товариств, установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах товариства. Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема з ведення його справ, яке здійснюється за загальною згодою всіх учасників.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов’язані надавати решті учасників на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах товариства.

Учасник повного товариства має право передати свою частку або її частину іншим учасникам товариства або третім особам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі до останньої переходять всі права та обов’язки, що належали учасникові, який вибув.

Оскільки всі учасники повного товариства займаються спільною підприємницькою діяльністю, вони не мають права від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення цієї вимоги, учасник товариства зобов’язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству.

Законодавством (ст. 71 Закону України «Про господарські товариства») встановлено особливий порядок виходу учасника з повного товариства. Якщо товариство було створено на невизначений строк, його учасник може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніше як за 3 місяці. Вихід з товариства, створеного на визначений строк, можливий лише з поважних причин та з попередженням не пізніше як за 6 місяців. Учаснику, який вибув, сплачується вартість його частини прибутку, одержаної товариством у цьому році.

29.  Командитне товариство

Командитне товариство можна кваліфікувати як товариство змішаного типу, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повні товариші), є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників або командитистів).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних товаришів, вони несуть солідарну відповідальність щодо боргів товариства.

Правовий статус командитного товариства визначається нормами статей 67-74 Закону України «Про господарські товариства» (тобто законодавством про повні товариства) з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях (статті 78- 83) Закону України «Про господарські товариства», безпосередньо присвячених командитним товариствам.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами). Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами він здійснює самостійно.

Вкладники не мають права перешкоджати діям повних товаришів з управління справами товариства.

30. Товариство з обмеженою відповідальністю

Одним з найпоширеніших видів господарських товариств в економічній сфері України є товариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до ст. 50 Закону України «Про господарські товариства» товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Називаючи цей вид товариства «товариством з обмеженою відповідальністю», законодавець не має на увазі обмеження відповідальності товариства як суб’єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть її ризик у межах своїх вкладів до статутного фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого має становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

Однією з особливостей змісту установчих документів товариства з обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов’язаний внести не менше 30 відсотків зазначеного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше одного року після реєстрації товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому, погодженому між ними розмірі.

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов’язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частку учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може придбати саме товариство, яке протягом одного року зобов’язане передати її іншим учасникам або третім особам.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою його вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі.

31. Товариство з додатковою відповідальністю

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю. Особливість його (і головна відмінність від товариства з обмеженою відповідальністю) полягає в тому, що учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

32. Акціонерне товариство

Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов’язується своєчасно виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску.

За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі (статті 6-8 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», ст. 30 Закону України «Про господарські товариства»). В закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі. Засновники закритих акціонерних товариств до дня скликання установчих зборів повинні внести не менш як 50 відсотків номінальної вартості акцій.

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об’єднань (участі в існуючих об’єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства. Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.

33. Громадянин-підприємець як суб’єкт господарського права

Одним із видів суб’єктів господарського права є індивідуальні підприємці. Це відносно новий суб’єкт господарського права, оскільки підприємницька діяльність за планово-розподільчої економіки була заборонена і легалізація її в Україні відбулася відповідно до Закону України від 07.02.1991 р. “Про підприємництво”.

Індивідуальні підприємці — це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями усім майном, що належить їм на праві власності.

Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК (ст. 128), ЦК (статті 50-54), законами: від 15.05.2003 р. “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців” (статті 42-45), від 14.05.1992 р. (в ред. Закону від 30.06.1999 р.) “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (ст. 47) та ін.

Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здіснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб’єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців” (статті 42-45).

Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб’єктів.

Так, індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види діяльності:

а) що становлять монополію держави (ч. 1 ст. 4 Закону України “Про підприємництво”: діяльність, пов’язана з обігом наркотичних речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорона особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов’язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов’язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах зв’язку загального користування (за деякими винятками);

б) провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін.

34. Порядок набуття громадянином статусу підприємця

Державна реєстрація фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця (ст. 5 Закону № 755).

 

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має реєстраційний номер облікової картки платника податків, або уповноважена нею особа (далі – заявник) повинна подати особисто (надіслати поштовим відправленням з описом вкладення або в разі подання електронних документів подати опис, що містить відомості про надіслані електронні документи, в електронній формі) або через уповноважену особу державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;

2) копію документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків;

3) документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;

4) нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.

Строк державної реєстрації фізичної особи-підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи-підприємця державним реєстратором видається (надсилається поштовим відправленням) заявнику виписка з Єдиного державного реєстру.

35.  Кредитні спілки у сфері господарювання

Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Характерні риси кредитної спілки (КС):

— спеціальне правове регулювання: ст. 130 Господарського кодексу України; Закон від 20.12.2001 р. “Про кредитні спілки”, Закон від 12.07.2001 р. “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”;

— є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг членам КС;

— основні принципи діяльності кредитної спілки: добровільність вступу та свобода виходу з кредитної спілки; рівноправність членів кредитної спілки; самоврядування; гласність;

— наявність статусу юридичної особи (набувається з дня державної реєстрації КС як фінансової установи) і відповідно — майна, стан якого відображається в самостійному балансі, банківських рахунках (відкритих відповідно до законодавства у банківських установах, самостійно обраних КС), а також наявність печатки, штампу та бланків із своїм найменуванням, власної символіки;

— здійснення неприбуткової діяльності для задоволення інтересів членів КС і відповідно — наявність пов’язаних з цим обмежень: а) у засновницьких повноваженнях (КС не може бути засновником, співзасновником або учасником суб’єкта/суб’єктів підприємницької діяльності, крім місцевого кооперативного банку, як на території України, так і за її межами); б) можливість здійснення лише таких видів діяльності, що передбачені законом (ст. 20 Закону “Про Кредитні спілки”);

— ліцензування фінансової діяльності КС (насамперед, діяльності по залученню внесків/вкладів членів кредитної спілки на депозитні рахунки), що здійснюється Уповноваженим органом.

36. Особисте селянське господарство

Особисте селянське господарство — це особлива форма індивідуального або сімейного господарювання, що не передбачає створення юридичної особи і здійснюється з метою задоволення особистих потреб членів господарства шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг у сфері сільського зеленого туризму.

Характерні ознаки особистого селянського господарства (ОСГ):

— специфічне регулювання: ст. 114 ГК України; Закон України від 15 травня 2003 р. “Про особисте селянське господарство”; Земельний кодекс;

— чисельний субстрат ОСГ: може складатися з одного громадянина або з членів однієї сім’ї, що спільно проживають і ведуть таке господарство;

— наявність статусу суб’єкта непідприємницької діяльності: така діяльність є основного, а реалізація надлишків сільськогосподарської продукції і надання послуг зеленого туризму на платних засадах — допоміжною;

— не потребують реєстрації, а підлягають обліку, який здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики;

— майнова основа ОСГ — земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом; житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім’ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства в установленому законодавством порядку; зазначене майно може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів ОСГ; звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду;

— державна підтримка ОСГ: здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і місцевих бюджетів у порядку, встановленому законом;

— підстави припинення ведення ОСГ: рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення; припинення прав на земельну ділянку згідно із Земельним кодексом України; у разі припинення ведення особистого селянського господарства сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.

37. Благодійні та інші неприбуткові організації

Особливість правового статусу таких суб’єктів полягає у такому:

— спеціальне правове регулювання: ст. 131 ГК України; низка законів: від 17.09.1997 р. “Про благодійництво та благодійні організації”, від 23.04.1991 р. “Про свободу совісті та релігійні організації”, від 16.06.1992 р. “Про об’єднання громадян”, від 19.12.1992 р. “Про адвокатуру”, від 23.05.1991 р. “Про освіту”, від 17.01.2002 р. “Про вищу освіту”, від 29.06.1995 р. “Про музеї та музейну справу”, від 15.09.1999 р. “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” та ін.;

— діють на підставі статуту (положення), що затверджується вищим органом благодійної або іншої неприбуткової організації;

— порядок створення та реєстрації передбачається спеціальним законом про певний вид неприбуткової організації;

— вправі здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання статутних цілей та завдань неприбуткової організації;

— можливість чи заборона створення підприємницьких організацій та участь у таких організаціях передбачається спеціальним законом про певний вид неприбуткових організацій;

— у разі здійснення (відповідно до закону) діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов’язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

38. Поняття, ознаки та види господарських організацій — органів господарського керівництва

До господарських організацій, які здійснюють управління господарською діяльністю, в т. ч. і координацію такої діяльності, належать: господарські об’єднання (включаючи і промислово-фінансові групи), господарські міністерства та відомства.

Господарське об’єднання (ГО) — це організаційно оформлена група підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об’єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.

Основні риси ГО:

— господарські організації корпоративного типу;

— належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у т. ч. координацію їх діяльності) і є вторинними структурами;

— вимоги до учасників ГО — наявність статусу юридичної особи;

— основна мета діяльності — координація діяльності учасників і об’єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);

— відсутність спрямованості (мети) на отримання прибутку;

— тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення ГО (якщо у такий спосіб здійснюється кваліфікована економічна концентрація) та здійснення цим органом контролю за дотриманням ГО вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

— реєстрація в загальному для всіх суб’єктів підприємницької діяльності порядку;

— добровільність виходу учасників з ГО (за винятком державних) з внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які вийшли з ГО, їхніх зобов’язань за укладеними договорами.

Види ГО:

1) за ознакою засад створення — добровільні (створюються на договірних засадах, хоча в письмовій формі — як установчий документ — договір обов’язково має бути лише в асоціації, корпорації та промислово-фінансовій групі, в решті об’єднань — концерні та консорціумі укладення договору в письмовій формі закон не вимагає, передбачаючи обов’язкову наявність статуту; учасники добровільного об’єднання мають право виходу з нього із збереженням обов’язків за раніше укладеними договорами) і державні (створюються за рішенням Уряду або господарського міністерства (відомства) та виконують функції органу, уповноваженого здійснювати управління діяльністю державних підприємств — учасників об’єднання);

2) за ознакою ступеня централізації управлінських повноважень — асоціації (створюються з метою постійної координації господарської діяльності без надання об’єднанню права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з учасників), корпорації (створюються на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням об’єднанню окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни (учасники якого перебувають у повній фінансовій залежності від одного або групи підприємців, який (і) в зв’язку з цим отримують значні повноваження щодо управління діяльності решти учасників об’єднання);

3) за ознакою обов’язкового установчого документа — договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та статутні (концерни та консорціуми);

4) за галузевою ознакою — галузеві, тобто господарські об’єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв’язку, вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки);

5) за територіальною ознакою — республіканські, обласні, міські тощо;

6) за ознакою терміну діяльності — створені на визначений термін (консорціум як тимчасове об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, а також промислово-фінансові групи) та без визначення строку діяльності (асоціації, корпорації, концерни);

7) за ознакою наявності чи відсутності у об’єднання статусу юридичної особи — господарські об’єднання, які мають статус юридичної особи асоціації, корпорації, концерни, консорціуми і господарські об’єднання, які не мають такого статусу (до них належать промислово-фінансові групи як особливий вид господарського об’єднання).

39. Правове становище добровільних господарських об’єднань

 

40. Правове становище державних господарських об’єднань

Особливості правового становища державних (комунальних) господарських об’єднань полягають у тому, що:

— засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не самі підприємства. Зокрема, це стосується державних концернів і корпорацій. Так, українські корпорації та концерни державної власності створюються, реорганізуються та ліквідуються рішеннями Кабінету Міністрів України (декретами, постановами). Склад учасників і статути цих об’єднань затверджують відповідні галузеві міністерства і держкомітети (безпосередньо або за погодженням з Антимонопольним комітетом, Мінекономіки, Мінфіном України). Державні господарські об’єднання галузевого масштабу створюють безпосередньо галузеві міністерства і держкомітети (Мінтранс, Мінпаливенерго тощо). Комунальні господарські об’єднання створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами чи держадміністраціями;

— державні (комунальні) господарські об’єднання діють на підставі затверджених засновниками статутів, тобто не мають установчих (засновницьких) договорів. Отже, предмет і цілі їхньої діяльності визначають власники (уповноважені органи), а не самі учасники об’єднань;

— особливістю правового становища державних (комунальних) господарських об’єднань є, як зазначалося вище, обмежене право виходу підприємств із них.

41. Правове становище господарських міністерств (відомств)

Господарське міністерство (відомство) — це господарська організація (орган державної виконавчої влади), яка здійснює координацію діяльності усіх підприємств та організацій галузі, а також виконує функції власника майна щодо підпорядкованих їй державних підприємств та організацій.

Правовою основою діяльності господарських міністерств (відомств) є Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.) та положення про конкретне господарське міністерство/відомство (наприклад, Положення про Міністерство транспорту України, затверджене Указом Президента України від 11.05.2000р.).

Основні риси господарського міністерства (відомства):

— господарська організація, яка здійснює управління господарською діяльністю підвідомчих державних підприємств і координацію діяльності всіх підприємств галузі;

— господарська організація унітарного типу;

— підпорядкованість Кабінету Міністрів України;

— установчий документ — положення, розроблене відповідно до Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України;

— наявність статусу юридичної особи;

— частка державного майна необхідна для здійснення міністерством (відомством) своїх функцій, закріплюється за ним на праві оперативного управління;

— наявність функцій двох видів:

а) щодо загальногалузевого управління (участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі, прогнозування розвитку економіки галузі, участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, формування та розміщення державного замовлення на продукцію галузі і укладення державних контрактів, реалізація державної стратегії відповідної галузі, розробка відповідних фінансово-економічних та інших нормативів, видача спеціальних дозволів (ліцензій) з окремих видів діяльності, затвердження державних стандартів, норм та правил на продукцію (роботи, послуги) відповідної галузі, участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики у відповідній галузі, подання висновку щодо доцільності та обґрунтованості створення ПФГ та ін.);

б) щодо управління майном державних підприємств, які належать до сфери відповідного міністерства (прийняття рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію державних підприємств, установ і організацій у відповідній галузі, затвердження статутів державних підприємств галузі, укладення і розірвання контрактів з керівниками цих підприємств, здійснення контролю за ефективністю використання закріпленого за підприємствами державного майна, подання згоди Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутних фондів яких включається державне майно, на передачу в оренду цілісних майнових комплексів підвідомчих державних підприємств, на вихід структурних підрозділів зі складу підвідомчих державних підприємств, на вступ (і вихід) державних підприємств у добровільні господарські об’єднання та ін.).

42. Правове становище холдингових компаній

Суб’єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог ст. 126 ГК та інших законів. Зокрема, загальні засади функціонування холдингових компаній в Україні, а також особливості їх утворення, діяльності та ліквідації визначені Законом України від 15 березня 2006 р. «Про холдингові компанії в Україні».

Відповідно до цього Закону холдингова компанія — це публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності).

Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями корпоративного підприємства.

43. Правове становище товарної біржі

Товарна біржа створюється на засадах добровільного об’єднання заінтересованих юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством.

Так, засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та управління, а також державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті.

Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових, вступних і періодичних внесків.

Кожний із засновників сплачує пайовий внесок, розмір якого визначається в укладеній між ними угоді.

Державна реєстрація товарної біржі здійснюється в загальному порядку, встановленому для юридичних осіб. З моменту державної реєстрації товарна біржа набуває статусу юридичної особи і, відповідно, право здійснювати свою діяльність згідно зі спеціальною правосуб’єктністю.

Крім вищезгаданих функцій, товарна біржа також розробляє товарні стандарти, встановлює сорти товарів, реєструє марки фірм, допущених до біржової торгівлі; виконує арбітражні функції, тобто розглядає спори між членами біржі, а також між членами біржі та їх контрагентами. Рішення арбітражної комісії біржі є обов’язковими і мають силу виконавчого документа.

44. Правове становище фондової біржі

Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно продаватися і купуватися. Саме фондова біржа зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та викопує інші функції, пов’язані з обігом цінних паперів.

Фондова біржа має більш складний статус, ніж товарна біржа, оскільки вона є професійним учасником фондового ринку й одночасно — здійснює діяльність з організації торгівлі та цьому ринку. Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок», діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку — це діяльність професійного учасника фондового ринку (організатора торгівлі) зі створення організаційних, технологічних, інформаційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту і пропозицій, проведення регулярних торгів фінансовими інструментами за встановленим правилами, централізованого укладення і виконання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійснення клірингу та розрахунків за ними, та розв’язання спорів між членами організатора торгівлі.

Фондові біржі повинні відповідати вимогам згаданого Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» (і лише в цьому випадку можуть використовувати слова «фондова біржа» та похідні від них) щодо;

• здійснення організації торгівлі на фондовому ринку як виключної діяльності, яку їм дозволяється поєднувати лише з діяльністю з проведення клірингу та розрахунків за договорами щодо похідних (деривативів), які укладаються на відповідній біржі (ст. 26);
• підтримання власного капіталу и розмірі, не меншому ніж 3 млн. грн., а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, — не меншому ніж 6 мли грн.;
• організаційно-правової форми; фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю, або дочірнього підприємства об’єднання торговців цінними паперами;
• не комерційний характер діяльності (прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками).

Основні засади функціонування фондової біржі (ФБ): а) створення умов щодо конкурентного ціноутворення на цінні папери та інші фінансові інструменти шляхом зосередження попиту та пропозицій на їх купівлю-продаж; б) підтримання цілісності та стабільності ринку цінних паперів шляхом запровадження справедливих і рівних для всіх учасників біржових торгів правил поведінки; в) забезпечення прозорості ринку цінних паперів через оприлюднення інформації, що характеризує кон’юнктуру ринку; г) забезпечення інформування учасників біржових торгів та інвесторів щодо емітентів та їхніх цінних паперів; д) застосування ефективних технологій укладання біржових угод та виконання біржових контрактів, що відповідають міжнародним стандартам; е) забезпечення функціонування ФБ та постійно діючій основі; є) забезпечення захисту учасників біржових торгів та інвесторів від зловживань шляхом установлення вимог щодо допуску до торгівлі, застосування процедур нагляду, контролю та накладання санкцій за порушення.

45. Правове становище торгово-промислових палат

Правове становище торгово-промислових палат визначається Законом України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні»1. Цей Закон встановлює загальні правові, економічні та соціальні засади створення торгово-промислових палат в Україні, встановлює організаційно-правові форми і напрями їх діяльності, а також принципи їх взаємовідносин з державою.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання.

Завданнями торгово-промислових палат є:

сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв’язків, експорту українських товарів і послуг, подання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва;

представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами;

організація взаємодії між суб’єктами підприємницької діяльності, координація їх взаємовідносин з державою в особі її органів;

участь в організації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахівців — громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі;

надання довідково-інформаційних послуг, основних відомостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність українських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокрема через засоби масової інформації, знань про економіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та правила торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовнішньоекономічного співробітництва українських підприємців;

сприяння в організації інфраструктури інформаційного обслуговування підприємництва.

46. Поняття та види майна у сфері господарювання

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Господарського кодексу України, майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб’єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Відтак, положення цієї статті розрізняють майно в речовій формі (рухоме і нерухоме майно) і нематеріальні активи (безтілесне майно). Майно в речовій формі залежно від природних властивостей традиційно поділяється на рухоме і нерухоме (ст. 181 ЦК України). До нерухомих речей належить земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об’єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Нерухомі речі зазвичай є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти та інше майно.

Рухомими речами є речі, які вільно переміщуються у просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК України). Правовий режим таких речей спрощений, оскільки вони зазвичай вважаються товаром, призначеним для відчуження. Відтак їх обіг не потребує реєстрації, за деякими винятками.

До безтілесного майна належать нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери.

Нематеріальними активами відповідно до ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” належать:

— об’єкти інтелектуальної (в т. ч. промислової) власності (винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп’ютерні програми);

— науково-технічна інформація;

— права користування землею, водою, надрами, іншими ресурсами навколишнього природного середовища тощо.

47. Джерела формування та склад майна суб’єкта господарювання

Майнова база суб’єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких (відповідно до ст. 140 ГК):

— грошові та матеріальні внески засновників;

— доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

— доходи від цінних паперів;

— капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

— надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб’єктів;

— кредити банків та інших кредиторів;

— безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

— інші джерела, не заборонені законом.

Майно за суб’єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві господарського використання та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування).

Майнова база суб’єктів господарювання — неоднорідна. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГК).

Оборотні засоби — це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

48. Облік майна та звітність щодо його використання при здійсненні господарської і діяльності

Майновий стан суб’єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов’язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.

Суб’єкти господарювання відповідно до закону (ст. 145 ГК, Закон “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”) зобов’язані на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів.

Питання, пов’язані із бухгалтерським обліком та фінансовою звітністю підприємств та інших господарських організацій відповідно до нових стандартів, визначається низкою нормативно-правових актів як загальної, так і спеціальної сфери дії. Так, Закон України від 16.07.1999 р. “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, в т. ч.:

— розкриває зміст цих понять (згідно зі ст. 1 зазначеного Закону, бухгалтерський облік — процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; фінансова звітність — бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період;

— передбачає, що метою ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства (ч. 1 ст. 2);

— встановлює обов’язковість ведення підприємством бухгалтерського обліку, на даних якого ґрунтуються фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимір (ч. 2 ст. 2);

— визначає основні засади державного регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності (статті 6-7);

— закріплює вимоги до первинних облікових документів та регістрів бухгалтерського обліку (ст. 9), а також вимогу щодо обов’язковості періодичної інвентаризації активів та зобов’язань підприємства з метою забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності;

— та регулює інші питання.

Подання фінансової звітності здійснюється згідно з Порядком, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 р. № 419, а склад та принципи підготовки фінансової звітності визначаються стандартами бухгалтерського обліку та звітності, затвердженими Міністерством фінансів України (накази від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290).

49. Право власності — основне речове право у сфері господарювання: поняття та зміст

Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об’єктивному розумінні та право власності в суб’єктивному розумінні.

Право власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб’єктивному розумінні — це визначена і забезпечена об’єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах.

Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб’єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб’єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб’єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб’єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження.

50. Похідні від права власності правові титули майна суб’єктів господарювання

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб’єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб’єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називається похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою “підрегульовує” свої відносини з відповідним суб’єктом.

Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб’єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб’єкт права господарського відання за своїми зобов’язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб’єктом банкрутства.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання.

Право оперативного використання майна — новий правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб’єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо).

51. Правовий режим права державної власності у сфері господарювання

Право державної власності на засоби виробництва в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм, що регулюють відносини державної власності щодо цього майна.

Право державної власності на засоби виробництва в суб’єктивному розумінні — це юридично визначена і забезпечена можливість суб’єкта цього права використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою в інтересах народу України.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

— функції власника щодо об’єктів державної власності (засобів виробництва у тому числі) здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;

— суб’єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;

— реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств та організацій, які діють в певних правових формах.

Великий масив об’єктів права державної власності, специфіка правового статусу суб’єкта — держави, яка діє через систему органів, підприємств та організацій, зумовлює численність правових форм реалізації права державної власності у сфері економіки.

Правові форми реалізації права державної власності — це врегульовані правом, різні за призначенням та способом здійснення види діяльності державних органів і державних господарських організацій, пов’язані з використанням державного майна.

52. Правовий режим права комунальної власності у сфері господарювання

Право комунальної власності на засоби виробництва в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм, що регулюють відносини комунальної власності.

Право комунальної власності на засоби виробництва в суб’єктивному розумінні — це юридично визначена і забезпечена можливість територіальної громади — як суб’єкта цього права — використовувати належне їй майно (володіти, доцільно, економно й ефективно користуватися і розпоряджатися) на свій розсуд і в своїх інтересах.

Право комунальної власності виокремилося із права державної власності і на даний час зберігає значний генетичний зв’язок з ним. Зокрема, основною підставою набуття права комунальної власності є безоплатна передача державою майна територіальним громадам.

Первісне виділення об’єктів комунальної власності проходило ще в рамках державної власності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України 04.11.1991р. “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю та власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”. Цією постановою був визначений перелік підприємств, установ і організацій, майно яких передавалось у комунальну власність (на рівні області), вказано, що все інше державне майно складає загальнодержавну власність, і встановлено порядок вирішення питань про передачу окремих об’єктів загальнодержавної в комунальну власність і навпаки.

Повне господарське відання комунальним майном (здійснюється комунальними підприємствами, які функціонують з метою отримання прибутку).

Оперативне управління комунальним майном («здійснюється комунальними установами — закладами освіти, охорони здоров’я тощо та комунальними некомерційними підприємствами, діяльність яких дотується з місцевого бюджету).

Оренда комунального майна здійснюється на підставі Закону “Про оренду державного та комунального майна” та договорів оренди, укладених з суб’єктами господарювання, які функціонують на базі колективної та приватної власності.

53. Правові засади приватизації державного та комунального майна

Сучасний етап приватизації характеризується новими пріоритетами, оскільки мала приватизація вже майже завершена, в основному приватизовано також майно середніх державних підприємств, а на порядку денному стоїть питання приватизації стратегічно важливих і крупних державних підприємств. У зв’язку з цим основною метою приватизації є вирішення складного завдання: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, залучення коштів на структурну перебудову економіки. Вирішення цих завдань має забезпечити:

(а) індивідуальна приватизація, що здійснюється на принципах: максимальної економічної ефективності; вибору найбільш оптимальних способів приватизації; індивідуального підходу до приватизації; створення умов для концентрації управління в руках промислового інвестора (вітчизняного чи іноземного інвестора або їх об’єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідної продукції та мають реальні важелі щодо управління підприємством та виконання ним інвестиційних зобов’язань);

(б) застосування переважно конкурентних способів приватизації, що мають забезпечити продаж об’єктів приватизації за максимальною ціною .та з покладенням на покупця інвестиційних зобов’язань (щодо застосування новітніх технік і технологій, модернізації виробництва, збереження та збільшення частки підприємства на ринку певного товару, підвищення конкурентоспроможності товарів, робіт, послуг приватизованого підприємства тощо) і здійснення приватизації виключно за грошові кошти (національну та іноземну валюту, що визнається конвертованою Національним банком України).

Покупцями в процесі приватизації можуть бути особи, перехід права власності до яких може забезпечити досягнення цілей приватизації. Ст. 8 Закону “Про приватизацію державного майна” серед потенційних покупців зазначає:

— громадян України (крім працівників державних органів приватизації»), іноземних громадян, осіб без громадянства; у разі спільної участі кількох (багатьох) громадян (в т. ч. членів трудового колективу державного підприємства) в приватизації одного об’єкта вони мають створити господарське товариство;

— юридичні особи, зареєстровані на території України (крім органів державної влади та юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25%);

— юридичні особи інших держав (підприємства та організації, створені відповідно до вимог законодавства іншої, ніж Україна, держави).

Державна програма приватизації (п. 9) закріплює одним з пріоритетів приватизації індивідуальну приватизацію, серед ознак якої — продаж промисловому інвесторові пакета акцій, що забезпечує контроль над приватизованим підприємством і, відповідно, — можливість покладення на такого інвестора відповідальності за недотримання інвестиційних зобов’язань післяприватизаційної експлуатації підприємства за договором купівлі-продажу.

54. Правовий режим права колективної власності у сфері господарювання

Право колективної власності — це юридично визначене і забезпечене право організації — юридичної особи, створеної на базі об’єднання майна її членів (учасників), використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників).

При праві колективної власності суб’єкт, який передав своє майно до такої власності, втрачає на цю річ право власності, отримуючи натомість зобов’язальні (корпоративні) права щодо нового власника — організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб’єкт, а саме: а) право на отримання грошового чи майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника — юридичної особи у разі виходу зі складу її учасників (членів); б) право участі в розподілі майна юридичної особи у разі її ліквідації; в) право на отримання частини чистого прибутку (дивідендів) суб’єкта колективної власності; г) право участі в управлінні справами юридичної особи, що діє на базі колективної власності, якщо інше не передбачено її установчими документами.

Суб’єктом права колективної власності є організація корпоративного типу зі статусом юридичної особи.

Об’єктами права колективної власності можуть бути:

— статутний (складений) капітал юридичної особи — суб’єкта права колективної власності, створений за рахунок вкладів (пайових внесків) її учасників (членів);

— викуплене членами трудового колективу, іншими фізичними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;

— кредити банків, отримані суб’єктом права колективної власності;

— виготовлена продукція, отримані доходи та інше майно, набуте суб’єктом права колективної власності на законних підставах (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).

55. Правовий режим права приватної власності

Право приватної власності — це юридично визначене і забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.

Суб’єкт права приватної власності — фізична особа (фізичні особи) чи створене ним (ними) приватне підприємство-власник.

Об’єктами права приватної власності може бути майно виробничого призначення, в т. ч. засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, цінні папери, гроші, за винятком майна, вилученого з обороту, а також цілісних майнових комплексів, на базі яких здійснюється діяльність, що належить до монополії держави.

Суб’єкт права колективної власності зазвичай сам використовує належне йому майно своєю владою і у власних інтересах, однак може застосовувати такі правові форми реалізації права приватної власності, як:

— право господарського відання при створенні унітарного підприємства-невласника з найманим працівником, яке має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;

— право оперативного управління щодо створеної суб’єктом права приватної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;

— оренда, на підставі якої об’єкти права приватної власності передаються в користування іншим особам.

56. Поняття та ознаки цінних паперів

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (розмістила, видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з його випуском (розміщенням), а також можливості передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам (ст. 194 ЦК України). Аналогічне визначення цінного паперу надається і у ч. 1 ст. З Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» та ст. 163 Господарського кодексу України.

Отже, сутність цінного паперу полягає в особливому правовому зв’язку між правом на цінний папір (як на документ) та правом з цінного паперу (можливістю реалізувати сукупність прав, посвідчених таким документом).

Існування поняття «право на цінний папір» свідчить про поширення на цінні папери норм речового права, що пов’язано з необхідністю спрощення обігу сукупності прав, які втілюються у цінному папері. Проте варто мати на увазі, що застосування положень чинного законодавства України про речі до цінних паперів не є безмежним, а допускається тільки в тій частині, що не врегульована спеціальним законодавством.

До основних ознак цінного паперу належать.

1. Цінні папери — це завжди документ встановленої форми з відповідними реквізитами. В Україні цінні папери можуть існувати у двох формах:

— документарна форма цінного паперу — паперовий документ, який являє собою спеціальний бланк, що містить реквізити відповідного виду цінних паперів. Перелік необхідних реквізитів встановлюється законом або під законним нормативно-правовим актом залежно від виду цінного паперу;

— бездокументарна форма цінного паперу — здійснений уповноваженим суб’єктом електронний обліковий запис, який є підтвердженням права власності на цінний папір. При здійсненні облікового запису заповнюються ті самі реквізити, що характерні і для документарної форми цінного паперу, якщо інше не обумовлено формою цінного паперу.

2. Цінні папери завжди посвідчують певне грошове або інше майнове право (наприклад, отримання майна за цільовими облігаціями), а іноді поряд з ними також і немайнове право (наприклад, право на управління товариством, яке надається акцією). При цьому у певних випадках реалізувати засвідчене цінним папером право можна тільки при його пред’явленні (наприклад, вимагати оплати векселя можна тільки за умови його пред’явлення).

57. Класифікація цінних паперів

Цінні папери виступають як економічна і юридична категорії. Вони поділяються на два великих класи — основні і похідні.

Основні цінні папери — це цінні папери, в основі яких лежать майнові права на будь-який актив (зазвичай на товар, гроші, капітал, майно, різного роду ресурси та ін.).

Похідні цінні папери — це бездокументарні форми вираження майнового права (зобов’язання), яке виникає у зв’язку зі зміною ціни базового активу, тобто активу, який становить основу даного цінного папера.

Як базові активи можуть розглядатися товари (зерно, м’ясо, нафта, золото і т. ін.), основні цінні папери (акції й облігації). До похідних цінних паперів належать ф’ючерсні контракти (товарні, валютні, відсоткові, індексні тощо) і опціони, які мають вільний обіг.

Класифікація цінних паперів — це поділ їх на види за певними ознаками. Під видом цінних паперів слід розуміти сукупність, для якої всі суттєві ознаки є спільними, однаковими. Класифікація видів цінних паперів — це поділ видів цінних паперів на підвиди, які, у свою чергу, можуть поділятися на дрібніші підвиди. Наприклад, облігації — один із видів цінних паперів. Облігація може бути купонною і безкупонною. Безкупонна облігація може бути виграшною та дисконтною.

Цінні папери можна класифікувати також за такими ознаками:

1)     за емітентами (державні, приватні та змішані);

2)     за ступенем захисту (висококласні та низькокласні);

3)     за обсягом наданих прав (з правом власності, з правом управління та з правом кредитування);

4)     за територією обігу (муніципальні, державні, іноземні);

5)     за формою отримання доходу (з постійним доходом та з точковим доходом);

6)     за можливістю обміну (конвертовані та неконвертовані).

58. Акції

Акція — іменний цінний папір, який посвідчує корпоративні (майнові і немайнові) права його власника (акціонера) щодо цього акціонерного товариства.

Права, які посвідчує акція, тобто «права з акції», не слід плутати з «правом на акцію» як на різновид майна.

Право власності на акції, які випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту укладення відповідного договору, якщо інше прямо не встановлено самим договором або законом.

З цих же підстав накладення арешту на акції (тобто обмеження правомочності розпоряджатися ними) не впливає на можливість реалізації, зокрема права на участь у роботі органів управління товариством.

Майнові і немайнові права акціонера закріплені Цивільним кодексом України, Законом України «Про акціонерні товариства», іншими актами законодавства, статутними документами та іншими локальними актами акціонерного товариства.

За співвідношенням майнових і немайнових прав акції поділяють на прості і привілейовані. Власники привілейованих акцій обмежені у праві управління акціонерним товариством, проте за певних умов мають переважне право над власниками простих акцій на отримання дивідендів та ліквідаційну квоту тощо. Кількість привілейованих акцій не може перевищувати 25 відсотків статутного капіталу акціонерного товариства. Привілейовані акції можуть бути конвертовані у прості акції.

Обсяг і порядок реалізації прав акціонерів залежать також від:

— типу акціонерного товариства — публічне чи приватне;

— кількості акціонерів;

— кількості належних акціонеру акцій (наприклад, правом на скликання позачергових загальних зборів акціонерів наділені акціонери, які сукупно є власниками 10 і більше відсотків простих акцій товариства).

59. Облігації

Облігації — це термінові цінні папери, тобто вони мають термін погашення, тому повернення їх номінальної вартості завжди гарантується. Крім цього, власник відсоткової облігації може сподіватися ще на два джерела доходу: відсотки (за фіксованою відсотковою ставкою); дисконт — різниця між ціною придбання та ринковою ціною облігації (або номіналом).

Як і інші цінні папери, облігації купуються, продаються, закладаються на фондових біржах. На відміну від акцій, вони не дають власникові права участі у розподілі прибутку компанії і права голосу у розв’язанні питань діяльності фірми.

Облігації всіх видів купуються громадянами лише за рахунок їх особистих коштів. Господарські організації можуть придбати облігації за рахунок коштів, які надходять у їхнє розпорядження після сплати податків та відсотків за банківський кредит.

Дохід за відсотковими облігаціями виплачується відповідно до умов їх випуску, які містять розмір і термін виплати відсотків. Номінальна вартість облігації повертається власнику після її погашення.

За облігаціями цільових позик (безвідсотковими) дохід не виплачується. Власник такої облігації має право після певного терміну придбати відповідні товари, під які випущено позики.

Якщо ціна товару на момент його одержання перевищуватиме вартість облігації, то власник отримує товар за ціною, зазначеною на облігації, а при отриманні більш дешевого товару він має отримати різницю між вартістю облігації та ціною товару.

60. Емісія цінних паперів

Емісія цінних паперів — встановлена законодавством послідовність дій емітента з розміщення емісійних цінних паперів.

Стандартна емісія цінних паперів припускає такі етапи:

• ухвалення рішення про розміщення емісійних цінних паперів;
• затвердження рішення про випуск емісійних цінних паперів;
• державну реєстрацію випуску емісійних цінних паперів;
• розміщення емісійних цінних паперів (тобто передачу цінних паперів первинним власникам);
• державну реєстрацію звіту про підсумки випуску емісійних цінних паперів або представлення в реєструючий орган повідомлення про підсумки випуску емісійних цінних паперів.

У низці випадків процедура емісії цінних паперів може відрізнятися від стандартної. Так, наприклад, при установі акціонерного товариства або реорганізації юридичних осіб, здійснюваної у формі злиття, розділення, виділення і перетворення, процедура емісії цінних паперів виглядає таким чином:

• ухвалення рішення про розміщення емісійних цінних паперів;
• затвердження рішення про випуск емісійних цінних паперів;
• розміщення емісійних цінних паперів (тобто передача цінних паперів первинним власникам);
• одночасна державна реєстрація випуску і звіту про підсумки випуску емісійних цінних паперів.

Емісія цінних паперів здійснюється емітентами з однією з таких цілей:

• Формування первинного статутного капіталу при заснуванні акціонерного товариства;
• Зміна величини статутного капіталу акціонерного товариства;
• Консолідація або дроблення раніше випущених цінних паперів;
• Реорганізація акціонерного товариства або інших форм юридичних осіб (при перетворенні в акціонерне товариство);
• Зміна обсягу прав, що надаються раніше випущеними цінними паперами господарського товариства;
• Поповнення власного капіталу (залучення непозикових інвестицій);
• Залучення позикових інвестицій.

61. Поняття господарських зобов’язань та підстави їх виникнення

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) повинен вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Підстави виникнення господарських зобов’язань передбачені ст. 174 ГК України та ст. 11 ЦК України. Господарські зобов’язання можуть виникати:

безпосередньо з акта законодавства (ГК, ЦК, закону, підзаконних нормативно-правових актів), що регулює господарську діяльність:

з акта управління господарською діяльністю (в тому числі прийняття рішення про створення суб’єкта господарювання, Його реєстрації чи відмові в ній, виданні чи анулюванні ліцензій та ін.);

з господарських договорів;

інших договорів, передбачених законом, а також з договорів, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

інших правочинів, що не суперечать законові;

внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання;

придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів;

внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання (надзвичайний або військовий стан);

на підставі рішення суду чи спеціально уповноваженого органу (Антимонопольного комітет), Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та ін.) щодо накладення у передбачених законом випадках санкцій на порушників (якщо, наприклад, суд або уповноважений орган зобов’язує порушника вчинити певні дії, спрямовані на відновлення становища сторін зобов’язання, яке мало місце до порушення зобов’язаною стороною свого обов’язку).

62.  Види господарських зобов’язань

Основними видами господарських зобов’язань, згідно з ч. 2 ст. 173, є майново-господарські зобов’язання та організаційно-господарські зобов’язання.

Майново-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 175) визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

63.  Виконання господарських зобов’язань

Виконання зобов’язання належним чином полягає у такому його виконанні, що відповідає вимогам закону, інших актів законодавства, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних вимог щодо виконання зобов’язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами — відповідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов’язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.

Відповідно до ст. 197 ГК господарське зобов’язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов’язання.

У разі якщо місце виконання зобов’язання не визначено, зобов’язання повинно бути виконано:

• за зобов’язаннями, змістом яких є передача прав на нерухоме майно (будівлю, земельну ділянку, інше нерухоме майно) — за місцезнаходженням нерухомості;
• за грошовими зобов’язаннями — за місцезнаходженням (місцем проживання) управленої сторони на момент виникнення зобов’язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управлена сторона своєчасно повідомила про нього зобов’язану сторону;
• за іншими зобов’язаннями — за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов’язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управленої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов’язана сторона за грошовим зобов’язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов’язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управне-ну сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов’язання.

64. Забезпечення виконання господарських зобов’язань

Належне і реальне виконання господарських зобов’язань потребує відповідного забезпечення.

Виконання господарських зобов’язань забезпечується (а) заходами захисту прав (що передбачені законом або такі, що йому не суперечать) та (6) заходами відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК, ЦК та іншими законами.

За погодженням сторін можуть застосовуватися види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігові, її умови та порядок застосування яких визначається Цивільним кодексом України.

Зобов’язання суб’єктів господарювання, які належать до державного сектору економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Господарський кодекс регулює відносини, пов’язані із застосуванням господарсько-правової відповідальності (розділ V) та такими способами забезпечення виконання господарських зобов’язань, як банківська гарантія (ст. 200 ГК) та публічні (загальногосподарські) гарантії (ст. 201 ГК).

Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов’язань застосовуються з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів. Законом може бути передбачено обов’язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб’єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати час гину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

65.  Припинення господарських зобов’язань

Господарське зобов’язання припиняється (статті 202-208 ГК):

• виконанням, проведеним належним чином — ч. 1 і 2 ст. 203 (якщо всі умови зобов’язання виконані належним чином і виконання прийнято управленою стороною);
• зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання -ч. 3-5 ст. 203 (для зарахування достатньо заяви однієї сторони зобов’язання; проте не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом);
• у разі поєднання управленої та зобов’язаної сторін в одній особі — ч. 2 ст. 204;
• за згодою сторін (зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов’язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов’язання — ч. 1 ст. 204);
• у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду (ст. 206);
• через неможливість виконання (ст. 205): у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає (в тому числі ліквідація суб’єкта без правонаступництва; визнання його банкрутом); при цьому зобов’язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управлену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов’язану сторону від відповідальності за невиконання зобов’язання відповідно до вимог закону;
• в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.

До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

66. Поняття та ознаки господарського договору

Термін “господарський договір” широко використовується в законодавстві, юридичній літературі та в господарській практиці. Однак чинне законодавство не містить визначення господарського договору, хоча в Господарському кодексі України йому присвячена ціла глава — 20 “Господарські договори” (статті 179-188).

У правознавстві категорія господарського договору є спірною. В радянській юридичній (як правило, цивілістичній) літературі поширеною була точка зору про господарський договір як організаційно-економічне явище, що відображає лише окремі засади та умови укладення та виконання відмінних за своєю правовою природою договорів у сфері економіки, що іменувалися господарськими. Проте прибічники такої точки зору відзначали й інші особливості цієї категорії договорів щодо:

— порядку укладення, зміни та розірвання договорів;

— вимог до форми і змісту таких договорів;

— способів забезпечення виконання договірних зобов’язань;

— порядку захисту прав та законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов’язань.

Термін “господарський договір” використовується в таких значеннях:

а) як угода (правочин), що породжує права та обов’язки учасників господарських відносин;

б) як зобов’язання сторін (учасників господарських відносин), що ґрунтуються на укладеній ними угоді;

в) як правовий документ, в якому фіксується факт угоди та зміст зобов’язання сторін.

Основним є друге значення господарського договору, а перше і третє — відіграють допоміжну (обслуговуючу) роль.

Поняття господарського договору визначається за допомогою його ознак, що дозволяють відокремити його від інших видів договорів (у т. ч. цивільних). Такими ознаками є:

Особливий суб’єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб’єктів (суб’єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб’єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин — органів/організацій господарського керівництва (при укладенні державних контрактів, зокрема), негосподарських організацій (для задоволення їх господарських потреб в продукції, роботах, послугах суб’єктів господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ними спільної діяльності щодо заснування суб’єктів господарювання) як засновників господарських організацій корпоративного типу).

67. Функції господарського договору

Роль господарських договорів найбільш повно розкривається через їх функції — основні напрями дії господарських договорів та/або ті економічні результати, досягнення яких забезпечується у разі застосування правової форми господарського договору.

Господарський договір виконує низку важливих функцій. Одні з них (функції) притаманні будь-яким договорам (регулятивна, координаційна, контрольно-інформаційна, охоронна), інші — переважно господарським (планування, опосередкування відносин між суб’єктами господарювання, узгодження економічних інтересів сторін договірного зв’язку з врахуванням загальногосподарського інтересу).

Регулятивна функція виявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється регулювання відносини між сторонами. Хоча договір укладається на підставі закону, але водночас забезпечує врахування специфіки конкретного господарського зв’язку і відповідно — містить положення, що конкретизують положення закону (щодо порядку та строків виконання договірних зобов’язань, кількісних та якісних характеристик предмета договору тощо) чи заповнюють його прогалини (наприклад, встановленням конкретного розміру санкцій за порушення умов договору, якщо такі санкції не передбачені законом).

Координаційна функція проявляється в тому, що сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом погодження між учасниками договірних відносин умов договору.

Контрольно-інформаційна функція виявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб’єктів господарювання.

Ступінь ефективності охоронної функції господарського договору (виявляється в можливості забезпечити захист прав та законних інтересів сторін договору) залежить від форми та змісту договору.

68.  Класифікація господарських договорів

У сфері господарювання використовується велике розмаїття господарських договорів, що зумовлює доцільність їх класифікації з навчальною метою та з практичних міркувань — з метою виявлення тенденцій в регулюванні певного виду договірних відносин та застосуванні їх в законотворчій та правозастосовній діяльності. Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:

1. За ознакою підстав виникнення договірних зобов’язань розрізняють:

— плановані договори — укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке прийняття є обов’язковим для певних суб’єктів: державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності;

— регульовані договори — укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

1. За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють на:

— вертикальні — укладаються між нерівноправними суб’єктами — органом господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є обов’язковими для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (переддоговірного спору);

— горизонтальні — укладаються між рівноправними суб’єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а в разі виникнення спору, можуть звернутися до суду.

III. За строками дії розрізняють:

— довгострокові договори — укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах організаційні елементи переважають майнові;

— середньострокові договори — строком дії від одного до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими);

— короткострокові договори — строком дії до одного року; в цих договорах переважають майнові елементи);

— разові договори — укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.

1. За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками) господарські договори можна поділити на такі групи:

— договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);

— договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном, оренда, лізинг);

— підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт);

— транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання вагонів, експлуатації залізничної під’їзної колії та ін.);

— договори на надання банківських послуг (договори на розрахунково-касове обслуговування, банківського кредитування, факторингу та ін.);

— договори на надання інших послуг (щодо охорони об’єктів, зберігання майна та ін.);

— договори про спільну діяльність — договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність, про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на підставі статуту (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, статутне господарське об’єднання), та ін.;

— засновницькі договори (договори, що відіграють роль установчого документа господарської організації корпоративного типу — повного товариства, командитного товариства, договірних господарських об’єднань — асоціації, корпорації).

1. За тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва) можна виділити:

Традиційні договори — застосовуються протягом багатьох століть (договори купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);

Новітні договори — поява яких протягом останнього століття викликана ускладненням господарського життя (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори та ін.).

1. За ступенем складності розрізняють:

— прості договори — містять ознаки договору одного виду (відповідно до класифікації IV); до них належить більшість традиційних договорів, у т. ч. купівлі-продажу, перевезення, підряду, майнового найму;

комплексні (складні) договори — передбачають наявність ознак кількох вищезгаданих договорів (договір факторингу, договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).

VII. Залежно від ролі у встановленні господарських зв’язків розрізняють:

— генеральні договори (рамочні контракти) — визначають основних учасників договірних відносин та параметри їх наступних договірних зв’язків (генпідрядні договори, договір комерційної концесії»);

— субдоговори — укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду) або рамочних контрактів (наприклад, договір комерційної субконцесії).

VIII. За ознакою можливості чи неможливості корегування договірних умов господарські договори можна поділити на:

— некореговані договори — одна чи дві сторони договірних відносин позбавлені можливості корегування заздалегідь визначених умов договору; до них належать типові договори (затверджуються Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади) та договори приєднання (зміст договору визначається однією із сторін без права іншої наполягати на його зміні; наприклад, договори купівлі-продажу акцій у процесі проведення відкритої підписки на акції);

— кореговані договори — умови договору шляхом вільного волевиявлення (сторони мають право на власний розсуд погодити будь-які умови договору, якщо це не суперечить законодавству), в т. ч. з використанням примірних договорів, що мають рекомендаційний характер.

1. У разі використання при встановленні господарського зв’язку попередніх переговорів договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою двох категорій договорів:

— попереднього договору, в якому фіксуються: намір сторін укласти в майбутньому (не пізніше року з моменту укладення попереднього договору — ч. 1 ст. 182 ГК) основний договір певних параметрів (предмет та інші умови договору), зобов’язання сторін щодо проведення підготовчих дій, спрямованих на забезпечення укладення та виконання основного договору (страхування ризиків, підготовка відповідної документації, отримання ліцензій, інших дозволів тощо), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;

— основний договір укладається на умовах та у термін, визначені попереднім договором (проте зобов’язання сторін укласти основний договір припиняється, якщо до закінчення встановленого терміну жодна з них не надішле іншій проект основного договору -ч. 4 ст. 182ГК).

1. Залежно від домінування в господарському договорі майнових чи організаційних елементів розрізняють:

— майнові договори: до них належать договори, в яких домінують майнові елементи (за можливої наявності організаційних елементів, проте без переваги останніх). Переважно майновими є більшість господарських договорів, у т. ч. поставки, міни/бартеру, підрядні, банківського обслуговування, значна частина транспортних та ін.;

— організаційні договори (ст. 186 ГК) спрямовані на забезпечення організації господарської діяльності двох і більше учасників господарських відносин (суб’єктів господарювання), хоча і можуть містити майнові елементи (без переваги останніх над організаційними). До таких договорів належать засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність та ін.

69.  Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів

Єдиного порядку укладення господарського договору не існує. Це пов’язано зі складністю господарського життя, а саме:

— багатоманітністю господарських договорів;

— різноманітністю підстав їх укладення (вільне волевиявлення сторін чи обов’язковість укладення договору — відповідно до державного замовлення, державного завдання, завдання власника майна підприємства або попередніх зобов’язань сторін, зафіксованих в їх установчих документах, рамочних контрактах);

— складність визначення оптимального виконавця чи покупця;

— вимоги застосування певних процедур укладення договору, передбачених законом (наприклад, щодо: договорів концесії; договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації; договорів, виконання робіт за якими фінансується за рахунок державних коштів) або міжнародними договорами України (в т. ч. на отримання кредитів від міжнародних установ та організацій) та ін.

Проте аналіз чинного господарського законодавства дозволяє визначати основні засади укладання господарських договорів, включаючи й процедури, що застосовуються при цьому.

Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.

Конкурентними способами укладення господарських договорів є:

— торги (аукціони, тендери); застосування таких процедур передбачається: ГК України (ст. 185), законами “Про приватизацію державного майна” (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), “Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” (статті З, 13-16), “Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти” (статті 13, 18-29) та ін.;

— конкурси: застосовуються відповідно до законів: “Про приватизацію державного майна” (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), “Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” — ст. 17-21, “Про архітектурну діяльність” (ст. 6), “Про концесії” (статті 6-8) та ін.;

— конкурентні переговори (двоступеневі торги); застосування таких процедур передбачається: “Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти” (статті 30-31);

— процедура запиту цінових пропозицій (котирувань) — ст. 32 Закону “Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти”.

Зміна та розірвання договору здійснюється, як правило, за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди — в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом та відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання; передання спору на розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору чи закінчення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді).

70. Зміст господарського договору

Однією з характерних рис господарського договору є його особливий зміст, спрямований на забезпечення господарських потреб його сторін.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну та/або припинення господарських зобов’язань (ч. 1 ст. 180 ГК України). Умови господарського договору можуть належати до різних типів (видів). За критерієм обов’язковості (необов’язковості) розрізняють обов’язкові (мають включатися до договору відповідно до вимог законодавства) та необов’язкові (включаються до договору за погодженням сторін). За ознакою впливу на юридичну силу договору та відповідності умов певному виду договору виділяють: істотні умови, звичайні умови та випадкові умови.

Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін має бути досягнута згода. Відповідно до ч. З ст. 180 ГК України істотними (тобто такими, які сторони зобов’язані погодити у будь-якому разі та включити у договір) є предмет, ціна та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів (державних стандартів, норм та правил, технічних умов та інших, зазначених у ст. 15 ГК), а у разі їх відсутності — в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

71. Форма господарського договору

Господарський договір укладається, як правило, в письмовій формі (ч. 1 ст. 181 ГК України, ст. 208 ЦК України), що зумовлено низкою чинників і, насамперед, необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності суб’єктами господарських правовідносин, захистом інтересів сторін договору.

Усна форма застосовується як виняток щодо договорів (двосторонніх та багатосторонніх правочинів), що повністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України), крім правочинів, що підлягають державній реєстрації та/або нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Проте у такому випадку організації-юридичній особі, яка сплатила товари чи послуги, обов’язково іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК України).

Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні господарських договорів:

— повна письмова форма господарського договору — єдиний документ, підписаний сторонами (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 2 ст. 207 ЦК), до якого додаються супроводжуючі процес його укладання документи: підписаний сторонами текст договору з усіма додатками, протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувалися і між сторонами було досягнуто компромісу щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд судовим органам);

— скорочена письмова форма — як комплект листів, телеграм, факсограм та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв’язку (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 1 ст. 207 ЦК), якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін встановити договірний зв’язок та істотні умови договору; застосування такої форми забороняється при укладанні організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК).

— типова форма — сторони договору не можуть відступати від типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом держави, але мають право конкретизувати його умови (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 630 ЦК України);

— стандартний договір, що являє собою бланк, зміст і порядок заповнення якого визначені правилами, встановленими актами законодавства чи на їх підставі суб’єктом господарських відносин; застосовується у договорах приєднання (абз. 5 ч. 4 ст. 179 ГК, ст. 634 ЦК), якщо умови договору є заздалегідь визначеними і не підлягають коригуванню (наприклад, договори перевезення вантажу, придбання акцій новостворюваного або діючого акціонерного товариства шляхом підписки);

— нотаріальна форма: застосовується у передбачених законом випадках (наприклад, у разі продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств або їх структурних підрозділів ч. 4 ст. 27 Закону “Про приватизацію державного майна”) або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).

72.  Забезпечення належного виконання господарських договорів

Господарський договір є обов’язковим до виконання його сторонами (ст. 193 ГК України, ст. 629 ЦК України).

Сторони господарського договору повинні виконувати свої зобов’язання:

— належним чином (відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться) — ч. 1 ст. 193 ГК України;

— реально (в натурі): заміна реального (в натуральній формі) виконання грошовим, як правило, заборонена, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання (ч. З ст. 193 ГК України);

— з дотриманням інтересів іншої сторони та загальногосподарського інтересу (кожна сторона зобов’язана вживати заходів, необхідних для належного виконання нею договірних зобов’язань, а у разі порушення контрагентом своїх обов’язків — вжити заходів до зменшення негативних наслідків від цього.

На забезпечення виконання договірних зобов’язань відповідно до згаданих засад спрямовані спеціальні правові механізми. До них належать:

— порядок укладення договору (а отже — вибір найбільш оптимального способу вибору найкращого для ініціатора встановлення договірного зв’язку виконавця чи покупця);

— зміст господарського договору (і відповідно — той ступінь ґрунтовності регулювання договірного зв’язку, що відповідає інтересам сторін);

— форма господарського договору (обирається з врахуванням вимог закону, важливості договірного зв’язку для сторін, предмета договору, договірної ціни, терміновості виконання тощо — сукупності факторів, що визначають найбільш оптимальний спосіб фіксації договірного зв’язку між сторонами);

— а також способи забезпечення належного виконання господарських договорів, доцільність (а в певних випадках — необхідність), застосування яких пов’язане зі складністю договірних відносин.

73.  Договір купівлі-продажу у сфері господарювання

Договором купівлі-продажу є договір, відповідно до якого одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність, господарське відання або оперативне управління іншій стороні (покупцеві), а покупець зобов’язується прийняти майно (товар) і оплатити за нього певну грошову суму. Загальні вимоги щодо укладення, змісту та форми договору купівлі-продажу визначаються Цивільним кодексом України (глава 54).

Договір купівлі-продажу є більш універсальним, ніж інші різновиди договорів на реалізацію майна, оскільки:

— предметом договору можуть бути різні види майна, не виключеного з обороту (товар — ч. 1 ст. 656 ЦК України; майнові права — ч. 2 ст. 656 ЦК; право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру — ч. З ст. 656 ЦК; нерухомість — ст. 657 ЦК);

— сторонами договору можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи за наявності у них відповідного обсягу правосуб’єктності;

— сфера застосування — будь-яка, не заборонена законом (господарювання, культура, наука, охорона здоров’я, благодійництво, задоволення особистих потреб громадян, духовне/релігійне життя та ін.);

— порядок укладення — зазвичай з дотриманням вимог ч. З ст. 638 ЦК України, відповідно до якої договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною; проте це не виключає застосування різноманітних процедур укладення договору, в т. ч.

— конкурентних;

— форма договору — будь-яка (ст. 205 ЦК України), якщо закон та/або одна з сторін не вимагає застосування певної форми (повної письмової, нотаріальної чи ін.).

74.  Договір поставки

Договором поставки є такий договір, за яким поставщик, що є суб’єктом господарювання, зобов’язується передати в обумовлені строки (або строк), що не збігаються з моментом укладання договору, товари у власність (господарське відання, оперативне управління) покупця для використання у господарській діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму.

Договір поставки як різновид договорів на реалізацію майна, що найбільше подібний до договору купівлі-продажу, є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Проте договір поставки має кваліфікуючі ознаки, що дозволяють відрізнити його від інших видів договорів цієї групи, насамперед, від договору купівлі-продажу:

1. Суб’єктний склад договору поставки. Відповідно до ГК (ч. З ст. 265) постачальниками та покупцями можуть бути лише суб’єкти господарської діяльності (як господарські організації, так й індивідуальні підприємці); згідно із ЦК (ч. 1 ст. 712) встановлюється лише вимога до постачальника, який має бути суб’єктом підприємницької діяльності. Оптимальний (і компромісний) варіант цієї ознаки: сторони в договорів — учасники господарських відносин, при цьому постачальник повинен бути суб’єктом господарювання, що професійно здійснює виробництво та/або реалізацію відповідних товарів; покупцем може бути інший суб’єкт господарювання або інша організація, що застосовує цей договір для матеріально-технічного забезпечення своєї статутної (основної») діяльності;
2. Цільова спрямованість договору поставки завжди є господарською, не пов’язаною із особистим, домашнім або іншим подібним споживанням; мета договору — забезпечення господарських потреб учасників господарських відносин (для виробників продукції та суб’єктів торговельної діяльності — щодо реалізації товарів/продукції, для покупців — щодо матеріально-технічного забезпечення своєї основної/статутної діяльності);
3. Об’єктом договору поставки є продукція виробничого призначення (сировина, матеріали тощо), або товари для продажу на ринку;
4. Моменти укладання і виконання договору поставки не збігаються в часі.

Підстави укладення договору поставки: державне замовлення або на розсуд (за вільним волевиявленням) сторін (ч. 2 ст. 265 ГК України). Відтак договори поставки можуть бути плановими і регульованими.

75.  Договір контрактації сільськогосподарської продукції

Договір контрактації сільськогосподарської продукції (статті 272-274 ГК України, ст. 713 ЦК України) належить до різновиду договорів на реалізацію майна, але поєднує в собі деякі елементи організаційного договору (щодо надання контрактантом сприяння іншій стороні договору, яка виробляє та реалізує сільськогосподарську продукцію, порядку координації дій сторін щодо виконання ними договірних зобов’язань).

За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (виробник) зобов’язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов’язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.

Договір контрактації сільськогосподарської продукції укладається зазвичай на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції (ч. 1 ст. 272 ГК України).

Істотними умовами цього договору, крім вищезгаданих, відповідно до ч. З ст. 272 ГК є:

— види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції похідних речовин;

— кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;

— ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції;

— обов’язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства;

— взаємна відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;

— інші умови, що мають передбачатися Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженим у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Факультативні (необов’язкові умови) договору (частини 3-4 ст. 273 ГК України):

— визначення обсягів сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам; решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника.

76.  Договір міни (бартеру)

Договір міни (бартеру) — ст. 293 ГК України, статті 715 і 716 ЦК України. За цим договором кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін вважається і продавцем (щодо товару, який вона передає в обмін), і покупцем (щодо товару, який вона одержує взамін).

Товаром, що є предметом обміну, зазвичай є майно, проте згідно із ч. 5 ст. 715 ЦК України договором може бути передбачений обмін майна на роботи (послуги).

Деякі види майна не можуть бути предметом договору міни (бартеру). Так, відповідно до ч. 4 ст. 293 ГК України подібна заборона встановлена для майна, яке згідно із законодавством належить до основних фондів, що перебувають у державній або комунальній власності, а іншою стороною за договором не є відповідно державне чи комунальне підприємство.

До договору міни (бартеру) застосовуються положення ГК та ЦК щодо договорів купівлі-продажу, поставки, контрактації або інших договорів, елементи яких містяться в договорах міни, якщо це не суперечить законодавству і суті зобов’язань.

Особливості договору міни (бартеру) щодо певних сфер господарювання чи певних видів майна можуть передбачатися спеціальними законами.

77.  Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

За договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов’язується надавати іншій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов’язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватися передбаченого договором режиму їх використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Предметом договору є окремі види енергії (можуть бути й інші ресурси — наприклад, аміак, гаряча та/або холодна вода), що відповідають державним стандартам або технічним умовам.

Укладення такого договору має свої особливості, оскільки в більшості випадків постачальник є природним монополістом, а постачання здійснюється через приєднану мережу. Зокрема, за споживачами (абонентами), що мають відповідні технічні засоби для одержання енергії (інших природних ресурсів), а на постачальника покладено обов’язок укласти такий договір.

Особливості визначення умов договору:

— загальна кількість енергії (ресурсів), що постачається, визначається за погодженням сторін або в межах ліміту (якщо енергія виділяється в рахунок замовлення на державні потреби);

— показники якості енергії узгоджуються сторонами на підставі ДСТ, ТУ шляхом погодження переліку (величини) показників, підтримання яких є обов’язковим для сторін договору;

— строки постачання, що погоджуються сторонами, повинні забезпечувати ритмічність та безперебійність надходження енергії (інших ресурсів) споживачеві (абонентові); при цьому основним обліковим періодом є декада, з коригуванням обсягів протягом до би (можливо і погодинно, з визначенням часу і тривалості максимальних та мінімальних навантажень);

— розрахунки здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до законодавства; оплата — зазвичай у формі попередньої оплати;

— користування енергією здійснюється відповідно до встановлених правил;

— абонент (основний абонент) має право відпускати енергію (інші ресурси) приєднаним до його мереж вторинним абонентам (субабонентам) на підставі укладених з ними договорів (в цьому випадку абонент виступає як постачальник, а субабоненти — абонентами); основний абонент має повідомляти перелік субабонентів постачальнику, за яким зберігається право контролю енергомереж і приладів абонентів та додержання субабонентами правил користування енергією (ресурсами).

78. Поняття та класифікація договорів підряду на капітальне будівництво

Договір підряду на капітальне будівництво відіграє важливу роль у сфері господарювання, оскільки спрямований на створення нових, реновацію (відновлення) або консервацію діючих будівель, споруд (об’єктів), що використовуються суб’єктами господарювання в процесі здійснення своєї діяльності як основні фонди.

За договором підряду на будівництво (капітальне будівництво) підрядник зобов’язується побудувати і передати замовникові у встановлений строк обумовлений договором об’єкт або виконати обумовлені договором роботи відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації (інвестиційного проекту будівництва), а замовник зобов’язується надати підряднику будівельний майданчик (забезпечити фронт робіт), передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію (інвестиційний проект будівництва), забезпечити своєчасність фінансування будівництва, прийняти закінчені будівництвом об’єкти/роботи та оплатити їх.

За своїм предметом договір підряду на капітальне будівництво є універсальним договором. Він укладається на нове будівництво, на усі види реновації (реконструкцію, розширення, технічне переозброєння, капітальний ремонт), на консервацію об’єктів, на виконання передбачених проектно-кошторисною документацією комплексів робіт, пов’язаних із місцем знаходження об’єкта (сантехмонтаж, оздоблювальні, опоряджувальні, земляні роботи тощо).

Договори підряду на капітальне будівництво різноманітні, в зв’язку з чим їх можна класифікувати.

Залежно від предмета договору розрізняють:

— договори підряду на капітальне будівництво (нове будівництво, реновацію, консервацію основних фондів);

— договори на виконання будівельних і пов’язаних із ними робіт (спеціальних будівельних: монтажних, пусконалагоджувальних, земляних, а також опоряджувальних та інших робіт);

— договори на шефмонтаж — на виконання пусконалагоджувальних робіт виробником відповідного устаткування (обладнання), що монтується на об’єкті.

Залежно від сторін-виконавців і обсягу виконуваних ними робіт розрізняють:

— договори підряду на будівництво об’єкта (на виконання всього комплексу будівельних та пов’язаних з ними робіт на об’єкті силами підрядника);

— договори генерального підряду на будівництво об’єкта (на забезпечення генеральним підрядником виконання всього комплексу робіт на об’єкті — власними силами і з залученням субпідрядчиків);

— договори субпідряду (договори підряду на виконання частин будівельних та пов’язаних з ними робіт, що виконуються на об’єкті); укладаються між генеральним підрядником і субпідрядниками за наявності договору генерального підряду.

Сторонами традиційного двостороннього договору є замовник і підрядник, а в багатосторонньому договорі можуть брати участь гаранти або поручителі (з боку замовника та/або з боку підрядника), проектні організації, постачальники устаткування, кредитні установи, інжинірингові, страхові та інші організації.

79.  Сторони договору підряду на капітальне будівництво

Сторонами традиційного двостороннього договору є замовник і підрядник, а в багатосторонньому договорі можуть брати участь гаранти або поручителі (з боку замовника та/або з боку підрядника), проектні організації, постачальники устаткування, кредитні установи, інжинірингові, страхові та інші організації.

Замовником може бути сам інвестор (особа, яка приймає рішення про вкладення власних або залучених коштів в основні фонди) або уповноважена інвестором особа. Функції замовника виконують:

— по об’єктах, що фінансуються за рахунок державних коштів, — дирекції підприємств, що будуються; діюче підприємство (на реновацію виробничих потужностей); місцеві державні адміністрації в особі своїх управлінь капітального будівництва; господарські міністерства та відомства, державні господарські об’єднання в особі своїх управлінь капітального будівництва (якщо функції замовника в галузі централізовано);

— по об’єктах, що фінансуються за рахунок місцевих бюджетів, — виконкоми місцевих рад в особі управлінь капітального будівництва.

80.  Зміст договору підряду на капітальне будівництво

Змістом договору підряду на капітальне будівництво є права та обов’язки його сторін, а також інші умови, що регулюють пов’язані з виконанням договірних зобов’язань питання.

Обов’язкові умови договору підряду на капітальне будівництво визначаються ч. 5 ст. 318 ГК України. До них належать:

— визначення предмета договору (види та обсяги будівельних та пов’язаних з ними робіт) та об’єкта, на якому або щодо якого здійснюватимуться ці роботи;

— строки початку та завершення будівництва (виконання робіт);

— вартість і порядок фінансування будівництва об’єкта (робіт);

— права та обов’язки сторін;

— порядок матеріального, технічного та іншого забезпечення будівництва;

— режим контролю якості робіт і матеріалів замовника;

— порядок прийняття об’єкта (робіт);

— порядок розрахунків за виконані роботи;

— умови про дефекти і гарантійні строки;

— страхування ризиків;

— фінансові гарантії;

— відповідальність сторін;

— порядок врегулювання спорів, пов’язаних з виконанням договору;

— підстави та умови зміни та розірвання договору.

81.  Договір підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт

Проведення подібних робіт зазвичай здійснюється на підставі відповідного договору — підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт. За цим договором підрядник зобов’язується розробити за завданням замовника проектну документацію або виконати обумовлені договором роботи (проектні, досліджувальні), а замовник зобов’язується надати необхідні для виконання таких робіт відомості та/або документацію (дозволи), прийняти та оплатити їх (ст. 324 ГК).

На підрядника за цим договором покладається обов’язок відповідальності за недоліки проекту. Якщо останні стосуються питань, що відповідно до ч. 1 ст. 8 і ст. 15 Закону “Про інвестиційну діяльність” підлягають обов’язковій державній експертизі (санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, архітектурних вимог), то вони зазвичай виявляються у процесі проведення такої експертизи і відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 483 такий проект не може отримати позитивного висновку комплексної державної експертизи, без якого він не повинен затверджуватися та реалізовуватися. Відтак, вчасне усунення підрядником таких недоліків необхідно для реалізації інвестицій і відповідно — для укладання договорів з виконавцями будівельних і пов’язаних з ними робіт.

Виявлені в процесі реалізації проекту та експлуатації побудованого за даним проектом об’єкта недоліки, що не були зафіксовані в процесі проведення комплексної державної експертизи, також підлягають усуненню підрядником. Переробка проекту з метою усунення виявлених недоліків здійснюється підрядником за власний рахунок, що не звільняє його від обов’язку відшкодування замовникові збитків, спричинених недоліками проекту.

82. Договір на створення і передачу науково-технічної продукції

Договір на створення і передачу науково-технічної продукції застосовується зазвичай при здійснення інноваційної діяльності і тому положення про цей договір (ст. 331 ГК) містяться в главі 34 “Правове регулювання інноваційної діяльності”. Відповідно до цього договору одна сторона (виконавець) зобов’язується виконати обумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), а замовник зобов’язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.

Предметом цього договору є науково-технічна продукція, в т. ч. її модифікація. До категорії такої продукції належить і інноваційний проект. Інноваційним проектом вважається комплект документів, який визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту — результату науково-дослідної та/або дослідно-конструкторської розробки, що відповідає встановленим законом вимогам (ст. 1 Закону від 04.07.2000 р. “Про інноваційну діяльність”).

Науково-технічною продукцією (матеріальним результатом виконання договору на створення та передачу науково-технічної продукції») відповідно до ч. З ст. 331 ГК визнаються завершені роботи та/або послуги науково-технічного характеру: науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні, а також створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт згідно з встановленими вимогами (тобто відповідно до стандартів, будівельних норм і правил та умов договору). Стороною-виконавцем за цим договором може бути суб’єкт господарювання (науково-дослідні, конструкторські, проектно-конструкторські і технологічні установи та організації, а у разі наявності відповідних повноважень — також науково-дослідні і конструкторські підрозділи підприємств, установ і організацій).

Предметом договору може бути весь комплекс науково-технічних (дослідних) робіт, його частина або навіть вся сукупність робіт, що забезпечують завершений технологічний цикл — від проведення досліджень до впровадження їх результатів (науково-технічної продукції») у виробництво і навіть подальше технічне супроводження (обслуговування) виробництва.

83. Договір оренди

Найбільш поширеним у сфері господарювання договором на користування чужим майном є договір оренди.

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК). У користування за договором оренди відповідно до ч. 2 ст. 283 ГК України може передаватися індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості.

Об’єктом оренди можуть бути:

— цілісні майнові комплекси підприємств чи їх структурних підрозділів, тобто господарські об’єкти, що забезпечують завершений цикл виробництва продукції (робіт, послуг), з відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об’єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; проте оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства;

— нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

— інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб’єктам господарювання.

Умови договору оренди:

— істотні умови (відповідно до ч. 1 ст. 284 ГК): об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації»); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Припинення та розірвання договору оренди:

— договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об’єкта оренди; ліквідації суб’єкта господарювання — орендаря; загибелі (знищення) об’єкта оренди.

Договір оренди може бути розірваний:

— за згодою сторін;

— на вимогу однієї із сторін з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму (статті 783-784), в порядку, встановленому статтею 188 ГК України (загальний порядок зміни та розірвання господарських договорів).