Вступ

Актуальність теми. На етапі реформування кримінально-процесуального законодавства України очевидна недосконалість чинного правового механізму затримання особи за підозрою у вчиненні злочину привертає все більше уваги, адже застосування цього примусового заходу суттєво обмежує конституційне право кожного на свободу й особисту недоторканність. Водночас, цей захід сприяє ефективній діяльності органів досудового розслідування у сфері боротьби зі злочинністю. Тому, незважаючи на обраний законодавцем курс гуманізації суспільних відносин у сфері кримінального судочинства, на практиці він застосовується достатньо широко й тому вимагає чітких процесуальних гарантій, які забезпечували б ефективність механізму захисту прав затриманої особи.

Проблеми правової регламентації затримання вже були предметом численних наукових досліджень таких правознавців, як В. В. Вапнярчук, В. М. Григор’єв, І. М. Гуткін, Ю. М. Грошевой, А. Я. Дубинський, Я. П. Зейкан, В. Т. Маляренко, І. Л. Петрухін, М. А. Погорецький, П. П. Пилипчук, В. М. Трофименко, О. Г. Шило та ін. Але, попри значну кількість опублікованих робіт, в яких порушується зазначена проблематика, невирішеними залишаються питання:

— підстав затримання особи за підозрою у вчиненні злочину;

— його процесуального порядку;

— забезпечення прав особи при застосуванні цього тимчасового запобіжного заходу та ін.

Кожне з них має бути предметом окремого наукового вивчення. У межах роботи ми приділимо увагу питанню оптимізації строків затримання особи за підозрою у вчиненні злочину — з метою підвищення ефективності судового захисту прав та свобод людини і громадянина в кримінальному судочинстві. Зазначене зумовлює актуальність теми цієї роботи, її аналіз з позицій захисту прав людини в кримінальному процесі, а також забезпечення належної діяльності органів досудового розслідування.

Мета роботи – з’ясувати поняття підозрюваного у кримінальному процесі України.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання роботи:

— розглянути аспекти місця особи підозрюваного в кримінальному процесі України;

— здійснити характеристику особи підозрюваного;

— розглянути строки затримання підозрюваного;

— дослідити забезпечення права підозрюваного на захист;

— проаналізувати особливості проведення допиту підозрюваного.

Розділ 1. Теоретичні аспекти місця особи підозрюваного в кримінальному процесі України

1.1. Характеристика особи підозрюваного

Підозрюваний — це особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину або щодо якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43і КПК) [1].

Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; надавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Про роз’яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу. Цей протокол підозрюваний повинен підписати. В разі відмови особа, яка складає протокол, робить в ньому про це відмітку.

У протоколі затримання обов’язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого щодо обставин, які сприяли затриманню.

Згідно зі ст. 106 КПК, особу може бути затримано за підозрою у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності однієї з таких підстав:

1) якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) якщо очевидці, в тому числі й ті, що постраждали, прямо вкажуть на цю особу, що саме вона вчинила злочин;

3) якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти або якщо вона не має постійного місця проживання, або якщо не встановлено особи підозрюваного.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, органи дізнання або слідчий негайно повідомляють одного з її родичів[2].

Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:

1) звільняє затриманого — якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог КПК;

2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою;

3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

У разі оскарження затриманого до суду, його скаргу начальник місця досудового ув’язнення негайно надсилає до суду. Скаргу розглядає суддя одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або якщо скарга надійшла після закінчення сімдесяти двох годин після затримання, скаргу на затримання розглядає суддя протягом п’яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 1652 КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому і начальнику місця досудового ув’язнення.

На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подання апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин.

Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для досудового ув’язнення, начальник місця досудового ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

Після затримання підозрюваного його обов’язково треба допитати, а перед цим йому необхідно повідомити, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту.

Давати показання — це право підозрюваного, а не обов’язок. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань[3].

1.2. Строки затримання підозрюваного

Конституцією України (ст. 29) і Кримінально-процесуальним кодексом України (далі — КПК) (ст. 106 КПК) передбачено можливість затримання особи за підозрою у вчиненні злочину на 72-годинний строк. Правове регулювання строків затримання у проекті КПК України (№ 1233) суттєво не відрізняється від їх визначення чинним КПК: у проекті збережено встановлення 72-годинного строку затримання особи за підозрою у вчиненні злочину (ст. 116) [1].

При вирішенні проблеми оптимізації строків затримання у вітчизняному кримінальному процесі, на нашу думку, важливо враховувати світовий досвід. Порівняльно-правовий аналіз конституційних норм зарубіжних держав, що гарантують право особи на свободу й особисту недоторканність, свідчить про різноманітність підходів до регламентації строків затримання особи за підозрою у вчиненні злочину. Так, конституційні норми Республіки Азербайджан (ст. 28), Вірменії (ст. 18), Білорусі (ст. 25) та інших країн лише передбачають, що право на свободу й особисту недоторканність може бути обмежено у передбаченому законом порядку. Не визначають чітко строків затримання й конституції Хорватії (ст. 25), Ісландії (ст. 67), Угорщини (§ 55), ФРН (ст. 104) та інших держав. Наприклад, за Конституцією Хорватії, кожен взятий під варту й обвинувачений у вчиненні кримінально караного діяння

має право в найкоротший строк, передбачений законом, постати перед суддею. Аналогічна норма передбачена й Конституцією Угорщини. В Ісландії діє конституційне положення, за яким кожна особа, заарештована за підозрою у вчиненні злочину, має бути негайно доставлена до судді. Як бачимо, названі конституційні приписи регулюють строки затримання особи за допомогою оціночних понять, а саме: «найкоротший строк», «негайно» тощо.

За Конституцією Молдови (ст. 25), строк затримання підозрюваного не може перевищувати 24 годин. Конституція Люксембургу (ст. 12) передбачає, що крім випадків затримання на місці злочину, ніхто не може бути заарештований інакше, ніж за вмотивованою постановою судді, пред’явленою в момент арешту або не пізніше 24 годин після нього.

Разом із тим законодавство більшості зарубіжних країн визначений строк затримання закріплює окремо, і дорівнює він, як правило, 48 годинам. Саме такий строк передбачений Федеральним конституційним законом Австрії (ст. 4), конституціями Албанії (ст. 28), Андорри (ст. 9), Грузії (ст. 18), Естонії (ст. 21), Італії (ст. 13), Литви (ст. 20), Португалії (ст. 28), Росії (ст. 22), Румунії (ст. 23)[4].

Аналіз наведених конституційних норм зазначених держав дозволяє констатувати тенденцію до максимального скорочення часу перебування особи без судового контролю — як за законністю, так і за обґрунтованістю її затримання. Підтримуючи необхідність скорочення строку перевірки судом обґрунтованості тримання особи під вартою як тимчасового запобіжного заходу, вважаємо, що одним з варіантів оптимізації цього строку може бути його регламентація на конституційному рівні в такий спосіб: «Затримана особа повинна постати перед суддею протягом двадцяти чотирьох годин з моменту її фактичного затримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту її фактичного затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту».

Інший шлях оптимізації строків затримання може полягати у його скороченні до 48 годин до винесення судом рішення щодо обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Важливим у контексті розглядуваної проблеми є аналіз процесуального порядку продовження судом строку затримання. Як зазначено в ч. 9 ст. 1652 КПК, якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про його особу чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб, про що виноситься постанова. Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 квітня 2003 р. № 4 вказав, що

таке затримання може застосовуватися в разі, якщо існують сумніви щодо необхідності обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або з метою надання підозрюваному (обвинуваченому), іншим особам можливості внести визначену судом заставу (п. 12).

Звернемо увагу, що чинна правова модель продовження строку затримання не пов’язує прийняття відповідного рішення судом з клопотанням сторони, а отже, надає суду право з власної ініціативи продовжувати строк затримання до 10 діб. Такий підхід законодавця викликав критику з боку правників: одні вчені підтримують право суду за власною ініціативою вирішувати це питання, інші ж його категорично заперечують — адже в такому разі суд ініціює рішення, яке не є іманентним для судової діяльності. Вбачається, що суд у такому випадку не привласнює функцій обвинувачення, оскільки фактичні підстави для продовження строку затримання пов’язані з необхідністю забезпечення умов для подальшого прийняття судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення щодо обрання такого запобіжного заходу, як взяття під варту. До того ж, у порядку ст. 1652 КПК, суд не звільняється від обов’язку вислухати й думки сторін, які, своєю чергою, не позбавляються можливості навести свої доводи. Тому не можна вважати, що прийняття судом з власної ініціативи рішення про продовження строку затримання до 10 діб суперечить принципу змагальності[5].

З урахуванням того, що продовження строку затримання законодавець пов’язує з необхідністю додаткового вивчення даних про особу чи з’ясування інших обставин, що мають значення для прийняття рішення з цього питання, це зумовлює доцільність більш детальної конкретизації таких обставин. Ними можуть бути:

— характеристики особи з місця роботи, за місцем проживання;

— дані про попередні судимості, стан здоров’я,

— сімейний та матеріальний стан, соціальні зв’язки;

— дані про схильності до вживання наркотиків, алкоголю тощо;

— дані про спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій кримінальній справі (чи не ухилялася особа раніше від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчинювала злочинів проти правосуддя та ін.).

Можуть з’ясовуватися також питання про фінансові можливості підозрюваного (обвинуваченого) чи інших осіб щодо внесення застави.

Такі відомості про особу затриманого, безперечно, суттєво впливають на вибір оптимального запобіжного заходу залежно від ситуації.

За чинним вітчизняним законодавством, суддя вправі за клопотанням підозрюваного (обвинуваченого) продовжити строк його затримання до 15 діб. З нашого погляду, таке клопотання повинно бути обґрунтованим: його зміст має містити відомості про те, для з’ясування яких саме обставин або даних про особу підозрюваний (обвинувачений) вимагає продовження строку свого затримання. Видається, що в разі заявлення необґрунтованого клопотання суддя, не продовжуючи строку затримання, повинен прийняти остаточне рішення щодо застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Таким чином, постанова суду про продовження строку затримання обов’язково передбачає обґрунтовану потребу в додатковому вивченні даних про особу затриманого чи з’ясуванні інших обставин, які мають значення для прийняття рішення про обрання затриманому запобіжного заходу. При цьому слід вказати, які конкретно відомості про особу чи інші обставини необхідно додатково з’ясувати.

У зв’язку із цим відверто критичної оцінки заслуговує доволі поширена практика продовження строку затримання, коли до суду свідомо направляються недостатньо обґрунтовані подання — з метою одержання додаткового строку на збирання доказів, що начебто свідчать на користь застосування зазначеного запобіжного заходу. Проте по закінченні 10-денного строку більшість постанов суду про обрання саме такого запобіжного заходу не містить посилань на будь-які нові докази, отримані протягом продовженого строку затримання. Ось чому це продовження вбачається невиправданим: постанова суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту фактично обґрунтовується тими доказами, які суд спочатку визнав недостатніми для прийняття остаточного рішення щодо застосування вказаного запобіжного заходу. На нашу думку, в такому випадку суд однозначно повинен виносити рішення про відмову в обранні такого запобіжного заходу, як взяття під варту[6].

У такому разі гарантією забезпечення конституційного права особи на свободу й особисту ,— недоторканність при затриманні за підозрою у вчиненні злочину повинно бути дотримання ст. 29 Конституції України, яка не передбачає жодних винятків з правила про негайне звільнення ^ особи, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Це, зокрема, пов’язано з тим, що на практиці продовження строку затримання приховує додатковий ризик для затриманого, адже в такому випадку він залишається під ГСО контролем міліції і до слідчого ізолятора не перерв водиться. Згідно ж із Законом України «Про попереднє ув’язнення» від 30 червня 1993 р. № 3352-XII, підставою для попереднього ув’язнення є вмотивоване рішення суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України (ст. 3).

На забезпечення захисту прав затриманої особи спрямоване й рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 р. № 17-pn/2010, де визнано неконституційними положення ч.1 ст. 11 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р., якими міліції надавалося право затримувати і тримати осіб у спеціально відведених для цього приміщеннях за підозрою у занятті бродяжництвом строком до 30 діб за вмотивованим рішенням суду. При цьому Конституційний Суд України зазначив, що Закон не передбачає як змісту та ознак бродяжництва, так і достатньо доступної, чітко сформульованої і передбачуваної у своєму застосуванні процедури такого затримання, яка б надавала можливість запобігти ризику свавільного затримання будь-якої особи за підозрою у занятті бродяжництвом, а це є несумісним із принципом правової визначеності.

Важливою проблемою, яка не знайшла однозначного вирішення в законодавстві та судовій практиці, є вплив законності кримінально-процесуального затримання на подальше рішення про взяття під варту. Спробуємо проаналізувати це питання з точки зору чинного кримінально-процесуального законодавства України. Ч. 8 ст. 106 КПК встановлено, що скарга на затримання розглядається з додержанням вимог, передбачених ст. 165-2 КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Інакше кажучи, закон не вимагає, щоб таке визнання обов’язково мало своїм наслідком звільнення особи з-під варти.

Саме такої позиції дотримався і Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і   досудового слідства» від 25 квітня 2003 р. № 4. Він зауважив, що в разі вирішення цього питання стосовно особи, затриманої в порядку, передбаченому ст. 106 КПК, яка оскаржила своє затримання до суду, її скарга розглядається разом з поданням про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту з додержанням правил, передбачених частинами 7 і 8 зазначеної статті. Визнання затримання незаконним не є підставою для відмови в задоволенні подання про обрання цього запобіжного заходу (п. 11). Як бачимо, Верховний Суд України визнав правильною практику, коли один і той самий суд може розглянути скаргу на затримання, визнати його незаконним, одночасно розглянути подання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і прийняти рішення про його обрання.

Підтримуючи цю практику, зауважимо, що навіть якщо затримання було визнано судом незаконним (наприклад, існують недоліки у складанні протоколу затримання), але подання органів досудового розслідування про обрання вказаного запобіжного заходу містить сукупність доказів, що підтверджують ризик настання обставин, зазначених у ч. 2 ст. 148 КПК України, питання належить вирішувати на користь взяття під варту. З метою недопущення поширення безпідставних затримань суди повинні реагувати на них окремими ухвалами.

Реалізуючи свої міжнародні зобов’язання та враховуючи євроінтеграційні процеси й гостроту проблеми боротьби зі злочинністю, Україна затримує та піддає екстрадиції осіб за запитами компетентних органів іноземних держав. Гарантії забезпечення захисту прав і законних інтересів цих осіб, оцінка законності їх затримання, а також перевірка судами наявності передбачених міжнародними договорами підстав для їх екстрадиції є показниками рівня законності в Україні. Цим зумовлено те, що Законом України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)» від 21 травня 2010 р. № 2286-VI Кримінально-процесуальний кодекс доповнено новим розділом, яким запроваджено процедуру екстрадиції у сфері кримінального процесу [5]. Зокрема, нормами Розділу 9 КПК регламентуються процедури затримання, тимчасового та екстрадиційного арешту осіб, які вчинили злочини за межами України і видача яких вимагається іноземними державами. Так, у ст. 461 КПК передбачено особливості затримання таких осіб: за ч. 6 ст. 461 КПК, затримана особа негайно звільняється, якщо: (1) протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про застосування тимчасового або екстрадиційного арешту; (2) встановлено обставини, за наявності яких видача (екстрадиція) не здійснюється.

Продовження ж строку затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, законодавцем не передбачено — на відміну від продовження строку затримання особи за підозрою у вчиненні злочину за ч. 9 ст. 165-2 КПК. Отже, затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, є окремим видом затримання та має свої особливості. Проте строки затримання такої особи (ст. 461 КПК) співпадають зі строками затримання особи за підозрою у вчиненні злочину (ст. 106 КПК). У зв’язку з тим, що варіанти оптимізації строків затримання за підозрою у вчиненні злочину були викладені раніше, вбачається за доцільне скоригувати і строк затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, з метою їх подальшого однакового відрахування[7].

Розділ 2. Характеристика прав підозрюваного

2.1. Забезпечення права підозрюваного на захист

Реалізація підозрюваним права мати захисника багато в чому залежить від особи, яка провадить дізнання, слідчого, оскільки саме на них закон покладає обов’язок роз’яснити цим учасникам процесу їх право мати захисника, а також забезпечити їм можливість захищатися встановленими законом засобами від підозріння у скоєнні злочину або пред’явленого обвинувачення (ст, 21 КПК), У зв’язку з цим необхідно детальніше розглянути діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого по забезпеченню підозрюваному і обвинуваченому права мати захисника на попередньому слідстві.

Первинним моментом на стадії попереднього розслідування, коли захисник може бути допущений до участі у справі, є затримання особи за підозрою у скоєнні злочину, Частина 2 статті 44 КПК чітко визначає, що адвокат-захисник допускається до участі в справі з моменту оголошення підозрюваному протоколу затримання у порядку ст.. 106 або 115 КПК,

Це означає, що після складайте протоколу затримання але до оголошення його затриманому особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов’язані роз’яснити підозрюваному його право мати захисника і побачення з яким віч-на-віч до першого допиту і скласти про це окремий протокол (ст.. 21 КПК), У протоколі затримання робиться відмітка про час складання такого протоколу (ч. 3 ст, 106 КПК), Пленум Верховного суду України у постанові №10 від 7 липня 1995 року вимагає від судів детально перевіряти, чи було роз’яснено підозрюваному, обвинуваченому таке право і чи не були Іони обмежені у цьому, У разі, коли особа, яка провадить дізнання, або слідчий порушили зазначені вимоги закону і за наявності заяви підозрюваного, обвинуваченого на побачення із захисником допитаму його без участі останнього, на ці показання не можна посилатися у вироку на підтвердження винуватості підсудного у вчиненні злочину (п.5)

Закон не вимагає присутності захисника при роз’ясненні підозрюваному права мати захисника і побачення з ним віч-на-віч.

Якщо підозрюваний відмовиться від послуг захисника з моменту оголошення йому протоколу затримання, про це він власноручно вказує в протоколі про роз’яснення йому права мати захисника, і в такому разі оголошення протоколу затримання, а також допит підозрюваного здійснюється без захисника (за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 46 КЛК).

У тому разі, коли підозрюваний обрав конкретного захисника, особа яка провадить дізнання, слідчий зобов’язані забезпечити його участь у справі.

Оголошення підозрюваному протоколу затримання, його допит необхідно відкласти до явки обраного ним захисника В тих випадках, коли явка для участі в справі захисника, якого обрав підозрюваний, неможлива протягом 24 годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий мають право запропонувати підозрюваному запросити іншого захисника. Якщо іншого захисника підозрюваний не запрошує, то особа, яка провадить дізнання, слідчі призначають йому захисника. У такому випадку оголошення протоколу затримання і допит підозрюваного здійснюється в присутності призначеного захисника[8].

Коли підозрюваний наполягає на тому щоб його захищав тільки обраний ним адвокат-захисник і відмовляється від послуг призначеного захисника, про це складається протокол Відмова від призначеного захисника здійснюється обов’язково у його присутності. Після цього оголошення протоколу затримання і допит підозрюваного можуть здійснюватися без захисника, але особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов’язані надалі робити все можливе для того, щоб забезпечити участь у справі обраного підозрюваним захисника.

Якщо підозрюваний заявить клопотання про надання йому побачення з обраним адвокатом-захисником віч-на-віч до першого допиту,/то особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов’язані його задовольнити.

При обранні щодо підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою захисник може бути допущений до участі в справі з моменту оголошення підозрюваному постанови про застосування запобіжного заходу. Слід наголосити, що правом мати захисника, крім затриманих, наділені ті підозрювані, щодо яких обрано запобіжний захід тільки у вигляді тримання під вартою.

Відмова підозрюваного від захисника при затриманні не звільняє особу, яка провадить дізнання, слідчого від обов’язку знову роз’яснити підозрюваному право мати захисника з моменту оголошення постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і скласти про це протокол.

У випадках, передбачених ч. 3 ст. 46 КПК оголошення протоколу затримання, постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, допит підозрюваного завжди здійснюється у присутності захисника.

У частині 1 ст. 40 КПК України міститься положення про те, що при пред’явленні обвинувачення особі, присутність захисника є обов’язковою, крім випадків, коли обвинувачений відмовився від його послуг. Це означає, що пред’явленню обвинувачення особі, яка не має захисника, повинно передувати роз’яснення їй слідчим права мати захисника з моменту пред’явлення обвинувачення і побачення з ним віч-на-віч до першого допиту. Вказані дії слідчого оформлюються протоколом (ст. 21 КПК).

У зв’язку із вищенаведеним постає питання: чи потрібно роз’яснювати право мати захисника з моменту пред’явлення обвинувачення особі, яка до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого була підозрюваною і відмовилася від участі захисника у справі з моменту затримання чи застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою? Незважаючи на те, що такій особі раніше роз’яснювалось право мати захисника з моменту оголошення протоколу затримання чи постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і вона ним не скористалася, перед пред’явленням обвинувачення право мати захисника їй роз’яснюється ще раз. Саме так слід розуміти редакцію ч. 1 ст. 140 КПК.

У тому випадку, коли обвинувачений побажає мати конкретного захисника, слідчий повинен забезпечити його участь при пред’явленні обвинувачення. При цьому пред’явлення обвинувачення необхідно відкласти до явки обраного захисника. Якщо явка обраного обвинуваченим захисника неможлива протягом 72 годин, то слідчий діє у відповідності з ч. З ст. 47 КПК. В разі відмови від призначеного захисника складається протокол і тоді пред’явлення обвинувачення особі, а також її допит як обвинуваченого здійснюється без захисника (за винятком випадків, передбачених ч. З ст. 46 КПК). При цьому слідчий зобов’язаний вжити заходів для забезпечення участі в справі обраного обвинуваченим захисника.

Під час попереднього розслідування особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов’язані забезпечити підозрюваному і обвинуваченому право мати захисника при провадженні слідчих дій.

Частина 4 статті 48 КПК передбачає обов’язок особи, яка провадить дізнання і слідчого своєчасно повідомити захисника про час і місце провадження слідчих дій, які виконують за участю підозрюваного або обвинуваченого чи за клопотанням захисника. Слід звернути увагу на те, що законодавець не вказує точний термін, протягом якого захисникові надсилається повідомлення про час і місце проведення слідчої дії, а лише вживає слово «своєчасно». Очевидно, що повідомлення повинно надсилатися адвокату-захиснику в такий строк, щоб у нього була реальна можливість вчасно з’явитися для участі в проведенні слідчої дії.

Закон не передбачає форму повідомлення захисника про час і місце проведення слідчої дії. Бажано, щоб таке повідомлення направлялося адвокату-захиснику в письмовій формі І до кримінальної справи приєднувалася його копія Звичайна, не виключені й інші можливості оповіщення захисника, зокрема телефонограма, телеграма, телефакс тощо

Якщо захисник Із будь-яких причин вчасно не з’являється для проведення слідчої дії, в якій його участь не є обов’язковою, така слідча дія проводиться без нього (ч. 6 ст 48 КПК).

Хоча КПК нічого не говорить про те, як бути у випадкам коли захисник своєчасно не з’являється для участі у провадженні слідчої дії де його присутність є обов’язковою, зрозуміло, що в такому разі особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов’язані її відкласти І вжити заходів для явки захисника. Якщо ж явка захисника неможлива протягом відповідно 24 або 72 годин, то вирішується питання про замшу захисника (ч. З ст. 47 КПК)[9].

При провадженні інших слідчих дій участь захисника с необов’язковою.

Проведення слідчих дій, в яких участь захисника с обов’язковою, без нього слід розглядати як істотне порушення кримінально-процесуального закону, що тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування. Пленум Верховного суду України у постанові №3 «Про застосування Судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування) від 25.03.88 р. зазначив, що кримінальна справа у всякому разі підлягає поверненню для проведення додаткового розслідування, якщо порушено вимоги КПК щодо обов’язкової участі захисника І порядку його допуск) до участі в справі.

Законопроектом (реєстр. №6654) пропонується доповнити статтю 44 КПК України новими положеннями, які дадуть змогу захиснику отримати допуск до справи негайно після надання ним документів, що підтверджують його повноваження, але в будь-якому випадку не пізніше ніж за 24 години з часу надходження заяви захисника про його допуск до участі у справі.

Проектом також передбачається, що до винесення постанови про допуск захисника будь-які слідчі чи інші процесуальні дії за участю підозрюваного, обвинуваченого, підсудного не проводяться.

2.2. Особливості проведення допиту підозрюваного

Допит підозрюваної особи доцільно проводити після того, як будуть зібрані достатні дані, що її характеризують (риси характеру, поведінка, стан здоров’я, дані про судимість, сімейний стан, зв’язки з колегами по роботі, посадовими особами). Перед допитом потрібно провести освідування підозрюваного та його ретельний обшук. З тактичних позицій буде правильним допитувати підозрюваного в руслі висунутих слідчим версій з урахуванням слідчої ситуації та особи допитуваного. Між слідчим і допитуваним має бути психологічний контакт, це дасть змогу слідчому застосувати щодо підозрюваного неусвідомлюваний «побутовий» гіпнотичний вплив, психологічний, побіжний психологічний та психолого-криміналістичний вплив.

Але все ж розпочинати допит потрібно із з’ясування: приводу до затримання, біографічних даних, місця роботи особи, побіжного відношення до місця, де сталася пожежа. Бажано, щоб спочатку підозрюваний написав свої показання власноручно. При цьому не слід квапити допитуваного, а застосовувати щодо нього психолого-криміналістичний, побіжний психологічний вплив. Це — оперативний або процесуальний візуальний показ допитуваному об’єктів — слідів злочину, інших речових доказів. У подальшому можна застосувати щодо допитуваного емоціогенні подразники, тобто підозрюваному в процесі його допиту потрібно показувати предмети-подразники (серед іншої множини предметів). При цьому необхідно застосовувати звуко-, відео-, кінозапис. Це дасть можливість слідчому отримати в подальшому інформацію про наявність слідів пам’яті, пов’язаних з умисним знищенням або пошкодженням чужого майна шляхом підпалу та порушенням установлених законодавством вимог пожежної безпеки.

Перед допитом підозрюваному повинні оголосити, у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити його права[10].

Підозрюваний зобов’язаний:

1) з’являтися за викликом органів дізнання та попереднього слідства. У разі нез’явлення без поважних причин він може бути доставлений у порядку приводу;

2) не чинити перешкоди нормальному ходу розслідування протизаконними методами. У разі, коли підозрюваний вдається до таких дій, до нього можуть бути застосовані більш суворі запобіжні заходи.

Актуальна проблема сьогодні — вдосконалення поняття та статусу підозрюваного. Відповідно до чинного законодавства поняттям «підозрюваний» не охоплюється статус особи, стосовно якої порушена справа, але вона ще не затримана і стосовно неї не застосовано запобіжний захід, вона не визнана ще обвинуваченим. Нерідко вона допитувалась як свідок. За таких умов вона під страхом кримінальної відповідальності за відмову від давання показань (допит як свідка супроводжувався попередженням свідка за таку кримінальну відповідальність) примушувалась до давання показань стосовно самої себе. Це викликало низку проблем і наукових пропозицій щодо їх. розв’язання. Значною мірою проблему розв’язує ст. 63 Конституції України, згідно з якою ніхто (в тому числі і свідок) не несе відповідальності за відмову від давання показань стосовно самого себе. Але як бути допитуваному підозрюваному стосовно показань щодо дій його співучасників? Чи вправі він відмовитись давати показання стосовно їх дій, якщо він допитується як свідок, наприклад, по справі стосовно групової бійки чи іншого подібного діяння? Безумовно, що якби він допитувався як підозрюваний, то вправі був би відмовитись від давання будь-яких показань взагалі. Але тут він допитується як свідок, бо не має статусу підозрюваного.

Проблема не тільки теоретична. Вона може тягнути значні практичні наслідки. З одного боку, підозрюваний може дійсно забажати розповісти всю правду. Але суд може визнати його показання не здатними мати доказову силу, так як вони одержані з застосуванням примусових заходів. З другого боку, підозрюваний може дійсно розповісти правду, злякатись відповідальності за відмову від давання показань — що в принципі буде мати ті самі наслідки.

Нарешті поняттям «обвинувачений та підозрюваний» не охоплюються такі учасники процесу, стосовно яких здійснюється провадження в справі, як неосудні особи, включаючи як тих що скоїли злочин у стані неосудності, так і тих, що захворіли психічною хворобою після скоєння злочину, а також неповнолітні в віці від 11 років до віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Насправді, вони мають наділятись фактично тими само правами, що й обвинувачений. Шлях до розв’язання цієї проблеми ми вбачаємо в такому. Замість понять «підозрюваний» і «обвинувачуваний» ввести в теорію кримінального процесу, законодавство і правозастосовчу практику єдине поняття «підслідний», визначивши його таким засобом: «підслідним є особа, стосовно якої порушена кримінальна справа, обрано запобіжний захід або винесено рішення про визнання її обвинувачуваною, а також особа, затримана в передбаченому законом порядку». Підслідному необхідно надати всі права, які у даний час надані обвинувачуваному.

Відповідна інформація буде виявлена проведенням фонетичної експертизи. Слідчому необхідно бути підготовленим до того, що підозрюваний заявлятиме про свою непричетність до пожежі, бо начебто перебував на відповідний момент в іншому місці. Спростувати алібі підозрюваного можна буде лише за умови належної підготовки слідчого до допиту. З цих причин потрібно завчасно зібрати детальну інформацію про перебування допитуваного напередодні, під час та після пожежі. Не виключена необхідність для слідчого з участю підозрюваного відтворити обстановку і обставини його переїзду з одного місця на інше з метою уточнення часу необхідного на такий переїзд, а також уточнення шляху прямування.

Тактика допиту підозрюваного з участю його захисника в основному залишається та сама. Слідчому потрібно бути організованим, дотримуватися плану розслідування, законності, належно готуватися до допиту. Поєднання організаційної процесуальної й тактичної діяльності в межах установленого порядку, правильне використання термінів, способів та засобів дозволить слідчому провести допит підозрюваного з участю захисника раціонально й ефективно. За таких умов щодо підозрюваного в ході його допиту можна навіть застосовувати побіжний психологічний вплив. Це — застосування тактичних комбінацій слідчим, який має професійні знання і вміння та виконує свої функціональні обов’язки відповідно до норм чинного Кримінально-процесуального кодексу України, іншого законодавства, криміналістичних, психологічних знань з метою розкриття і розслідування злочину, впливаючи на допитуваного підозрюваного за принципами: дезінформація без обману; створення в інших перебільшеного уявлення про інформованість слідчого; другорядності — уперед, не порушуючи законності[11].

Висновки

Отже, підозрюваним визнається:

1) особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину;

2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Підозрюваний відповідно до принципу презумпції невинуватості має право на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі і гідності.

Про роз’яснення прав підозрюваному вказується в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу.

Реалізація підозрюваним своїх прав здійснюється в тому ж порядку, що й реалізація прав обвинуваченим. Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов’язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бути оголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту.

давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний обов’язок. У цьому відношенні підозрюваний повністю прирівнюється до обвинуваченого. Допит його повинен вестися відповідно до правил допиту обвинуваченого. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань.

Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Захисник підозрюваного має ті самі права, що й захисник обвинуваченого.

Допит підозрюваного про обставини справи та про обставини, пов’язані з його затриманням, провадиться негайно, а якщо це неможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. При допиті присутність захисника є обов’язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України).

Список використаної літератури

1. Кримінально-процесуальний кодекс України: проект Закону України від 13 грудня 2007 р. (реєстр. 4. № 1233), внесений народними депутатами України Мойсиком В. Р., Вернидубовим І. В., Ківаловим С. В., Кармазіним Ю. А. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: // www. gska2.rada.gov.ua
2. Безносюк А. М. Оцінка та перевірка достовірності показань підозрюваного та обвинуваченого // Міліція України. — 2011. — № 5-6. — С. 18-20
3. Бортник В. Захитст прав, честі і гідності підозрюваного під час допиту: окремі проблеми // Право України. — 2005. — № 11.- С.49-52
4. Дроздов, О. Право підозрюваного на захист при обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту [Текст] / Олександр Дроздов // Юридичний Вісник України. — 2005. — № 29. — С. 6-7
5. Зайковський А. А. Кримінально-процесуальні гарантії забезпечення прав та законних інтересів підозрюваного на досудовому слідстві (Історико-правовий аспект) / А. А. Зайковський // Економіка. Фінанси. Право. — 2007. — № 7. — С. 22-24
6. Зайковський А. А. Кримінально-процесуальні гарантії забезпечення прав та законних інтересів підозрюваного на досудовому слідстві (Історико-правовий аспект) // Економіка. Фінанси. Право. — 2007. — № 8. — С. 17-19
7. Копетюк М. Особливості прокурорського нагляду за законністю і обгрунтованістю затримання та взяття під варту неповнолітнього обвинуваченого (підозрюваного): питання удосконалення чинного законодавства // Юридична Україна. — 2007. — № 4. — С. 78-82
8. Маланчук П. Деякі питання проблеми реалізації конституційного принципу забезпечення підозрюваному,, обвинуваченому, підсудному права на захист у кримінальному процесі  України // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 6. —  С. 100-103
9. Негребецький В. Підготовка до перевірки показань підозрюваного на місці події // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 12. — С. 183-186
10. Озерська А.В. Регламентація статусу підозрюваного у векторі кримінально-процесуального примусу / А.В. Озерська // Економіка. Фінанси. Право. — 2005. — № 5. — С. 35-39
11. Соловйова Л. Недоведеність участі обвинуваченого чи підозрюваного у вчиненні злочину як підстава закриття кримінальної справи // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 12. — С. 119-121
12. Чернова А. Вимоги сучасної практики як передумови до перегляду кримінально-процесуальної регламентації затримання особи, підозрюваної у скоєнні злочину // Право України. — 2010. — № 3.- С.190-196