Зараз на фоні демократичних тенденцій відбувається запозичення такого нового для України правового інституту, як суд присяжних, котрий, проте, добре відомий і успішно застосовується в інших країнах. Запровадження суду присяжних передбачено ч.4 ст.124 Конституції України, яка вказує, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Точаться дискусії, чи потрібен нам суд присяжних. Думаю, що було б доцільним висунути кілька основних питань з цього приводу. Чи має право держава накопичувати досвід шляхом спроб і помилок, через калічення людських доль, а не виключено, й життя? Чи зможе суд присяжних реально і ефективно виконувати покладені на нього надії? Чи не призведе це до значного погіршення якості розгляду справ у суді? Чи не перетвориться «суд народу» у «суд вулиці»? Чи не закладе це «бомбу сповільненої дії» під саму ідею існування правосуддя?

Світова юридична практика знає дві моделі суду присяжних – англо-американську та європейську. Перша передбачає, що суд присяжних у кімнаті для нарад за відсутності судді виносить вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного, який є обов’язковим для судді. Друга модель регламентує участь так званих шеффенів, тих самих народних засідателів, які досліджують усі матеріали справи і спільно з суддею ухвалюють рішення. Термін «шеффен» німецького походження і означає «член (суду)», «засідатель». В деяких країнах Західної Європи шеффени викликаються до суду і відбираються суддями з кандидатур, поданих у різних списках. Вони, як правило, беруть участь у розгляді справ про серйозні (тяжкі) злочини, разом із професійними суддями одночасно вирішують питання права і факту. Так, у Франції, ФРН, Італії, Швеції, інших країнах діє суд присяжних, причому останні беруть участь у судочинстві як шеффени.

Треба також звернути увагу на те, що ступінь незалежності присяжних різний, в залежності від моделі суду присяжних. В англо-американській моделі присяжні користуються більшою незалежністю, ніж у європейській.

Природно, що будь-яка новизна породжує проблеми. Виділимо декілька груп останніх, пов’язаних із запровадженням суду присяжних в Україні. Отже: 1) практично відсутнє нормативно-правове регламентування діяльності суду присяжних; у Конституції, а також в жодному іншому нормативно-правовому акті, не визначаються поняття «народні засідателі», «присяжні», «суд присяжних», не визначається також кількість народних та присяжних засідателів, те, які справи розглядаються за їх участю; 2) відсутнє розмежування між поняттями «суд присяжних» і «суд за участю народних засідателів». У cвіті існують системи континентального права (у більшості європейських та інших неангломовних країнах, що історично зазнали впливу римського права) і права загального (Англія та більшість англомовних країн).У більшості держав системи загального права справи про тяжкі злочини розглядаються в суді суддею та присяжними, які виносять вердикт. Україна належить до «сім’ї» континентального права, тому деякі автори слушно зауважують, що норма, закріплена у ч.4 ст.124 Конституції: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних», – це не що інше, як змішування двох світових судових систем [1;72]; 3) між суддею і присяжними важко вирішити питання про розмежування права і факту, оскільки для цього потрібні не лише життєвий досвід, а й правові знання, які можуть мати лише юристи-професіонали. Наприклад, американське законодавство передбачає, що присяжні не мають права вирішувати всіх спірних питань у справі. Як правило, спірні питання права вирішують судді, а спори про факт-присяжні [2 ;91]; 4) відбір кандидатів у суд присяжних, складання списків цих кандидатів. Мета добору присяжних, або, як іноді кажуть, «voir dire» (фр.-«казати правду»), на думку американських вчених – це визнання кваліфікації потенційних членів суду присяжних і добір неупереджених присяжних для розгляду справи. Якщо підходити до названого суду не формально, це кропітка і велика робота.

Л.Поспєєва зазначає, що для здійснення названої діяльності в кожному суді, який розглядає справу з присяжними засідателями, необхідно створити спеціальні відділи, оскільки в суді відбувається подальший відбір присяжних у два етапи: спочатку шляхом їх опитування, за допомогою спеціальних анкет, а потім шляхом безпосереднього відбору з осіб, які з’явилися в суд. В суді необхідно перевірити обгрунтованість внесення кандидатур до списків присяжних, виявляти осіб, котрі включені до них всупереч закону. А це вимагає цілого штату співробітників.[3;7]; 5) умови залучення до виконання присяжними своїх обов’язків у суді; забезпечення їх явки до суду; відповідальність за ухилення від виконання своїх обов’язків; 6) юридична освіченість присяжних, тобто її необхідність. Гадаю, тут буде доречно зауважити, що суд присяжних – це суд, що виник за часів «простого» права (як матеріального, так і процесуального, коли ні суддям, ні присяжним не потрібно було якихось фахових знань, щоб визначитись: винна чи не винна людина у вчиненні злочину.) Як заявив у 18 ст. Чезаре Беккаріа, «форма судочинства за участю представників народу, призначених не за вибором, а за жеребком, можлива лише там і тоді, де і коли застосовувані закони прості та зрозумілі, коли вони не створюють науки» [4; 111-115].

На жаль, Україна не має таких законів. Наші закони доволі складні, потребують численних роз`яснень. Застосування норм Кримінального кодексу України навіть суддями-професіоналами майже не можливе без роз`яснень, які дає Пленум Верховного Суду України, без науково- практичних коментарів. А що вже тоді говорити про народного чи присяжного засідателя?; 7) необхідність збільшення витрат на утримання судової влади. За попередніми розрахунками, витрати на суд присяжних вимагатимуть подвоєння максимально необхідного бюджету судів, і це за умови, що названому суду будуть підсудні максимум 1-1,5% кримінальних справ; 8) застосування заходів безпеки з метою захисту від посягань і недопущення сторонньої інформації, яка може вплинути на прийняття присяжними рішення у справі; 9) відсутність належного матеріально-технічного забезпечення нормального функціонування суду присяжних (приміщення, побутові умови тощо);

Окремо від проблем виділю позитивні і негативні аспекти запровадження суду присяжних. Таке розрізнення є конче необхідним, тому що проблеми – явище тимчасове, яке виникло у зв’язку зі збігом обставин, і зараз є чи в майбутньому будуть наявні можливості до їх усунення. В той же час позитивні і негативні сторони існуть у часі і просторі об’єктивно і носять абсолютний характер, на відміну від проблем, які мають характер відносний.

Далі охарактеризуємо позитивні сторони запровадження суду присяжних: 1) останній, безумовно, забезпечував би кращу реалізацію таких принципів та інститутів, як: незалежність суду від інших гілок влади, гласність. У зазначених судах найбільш повно виявляється сутність і значення змагальності у судочинстві; 2)суд присяжних підвищує якість попереднього слідства; 3)він виступає своєрідним «контролером» у діяльності професійного судді чи суддів при розгляді конкретної справи; 4)значно зростає роль також особистих якостей сторін. У кожного адвоката чи прокурора виробляється своя тактика допиту, подання речових та інших доказів у справі, виробляється власна лінія поведінки і у процесуальних сторін; 5)практично позбавляємося такого явища, як підкуп суддів; 6) як свідчить американська практика, присяжні здатні приймати достатньо правильні і справедливі рішення (теорія «динаміки групового ефекту»). Ця теорія доводить, що кращі з індивідуальних обгрунтувань у групі є гіршими й розмитішими аніж гірші з обгрунтувань групи в цілому[5;89]; американський досвід також свідчить навіть про деяку корисність хибних рішень присяжних, хоч як це не парадоксально; 7) присяжні протидіють можливому свавіллю з боку держави чи думці громадськості. Один із суддів федерального суду США свого часу зазначив: «Закон перестав бути гнучким. Норми, які теоретично виглядають правильно, на практиці можуть виявитися дивними й несправедливими.» Присяжні мають повернути законові усю гнучкість і стежити за тим, щоб його застосування не порушувало суспільних норм;[6;152]; 8)вони полегшують роботу судді-професіонала.

Поряд із позитивними існують і негативні аспекти запровадження суду присяжних.

До них, зокрема, належать наступні: 1) застосування цього інституту лише до вузького кола кримінальних справ. Названому суду будуть підсудні максимум 0,5% кримінальних справ ( у 1999р. в Україні розглянуто справи щодо 252598 осіб, з них за вчинення умисних вбивств засуджено 1139, що складає 0,4% від усіх засуджених. У 2000р. засуджено 245239 осіб. В тому числі 1044 – за вчинення умисних вбивств, що становить 0,45% від усіх засуджених) [7; 4]. В США суд присяжних розглядає менше 7,6% справ, у Франції – лише 1%; 2) порушується важлива конституційна засада судочинства – рівність громадян перед судом, оскільки одні справи про злочини, за які передбачено позбавлення волі, розглядає суд присяжних, а інші, за котрі передбачено ту саму міру покарання, – суд професійних суддів; 3) присяжні не обгрунтовують свої рішення, що значно ускладнює оскарження їхнього вердикту, а це, в свою чергу, порушує право підсудного на захист і оскарження вироку; 4) присяжні більше схильні до суб’єктивізму, ніж професійні судді. Так, С.П. Садиков стверджує, що «справжні адвокати справедливо побоюються судів присяжних через непередбачуваність результатів. Можна виграти абсолютно доведену справу, переконавши присяжних винести виправдальний вердикт, а можна програти, вислухавши обвинувальний вердикт, навіть коли в діях підзахисного відсутній склад злочину.»[8; 9]; 5) вирішення справи залежить значною мірою від якості виступу сторін, а не від фактичних обставин справи; 6) для того щоб мати дієвий суд присяжних, необхідні великі фінансові і матеріальні затрати, які не завжди «по кишені» навіть заможним країнам; 7) затягуються строки розгляду кримінальних справ і строки перебування підсудних у слідчих ізоляторах, що зумовлено проблемами функціонування суду присяжних взагалі і їх відбором зокрема.

Взагалі варто зазначити, що жодний міжнародно-правовий акт з прав людини не зобов’язує держави мати кримінальний суд, в якому обов’язково брали би участь представники народу. Натомість у міжнародному праві настійно підкреслюється необхідність забезпечення суду компетентного, незалежного і неупередженого, в якому би поважались і додержувались права людини, надавались усі можливості для її захисту.

На завершення зазначимо, що від засудження невинної особи чи, навпаки, виправдання винної не «застрахована» жодна країна, жодна правова система. Але українське судочинство має механізми, які дозволяють виправити кожну помилку, допущену судом будь-якого рівня, забезпечити права кожної людини. Зрозуміло, що їх необхідно вдосконалювати.

Як вбачається, суд присяжних є доволі малопродуктивним і громіздким, запроваджується не до всього спектру справ, а лише до незначної їх категорії і то тільки у першій інстанції , однак вимагає великих зусиль держави .

Використана література:

1. Котляр В. Суд присяжних не для України. // Право України.1998-№9.С.72.
2. Burnham W. Introduction to the law and the legal system of the United States.West Publishing Co. St.Haul,Minn,
3. Поспєєва Л.Г. Рекомендации для работников аппарата администрации края, области, города и суда по работе с присяжними заседателями. Рассмотрение дел судом присяжных. Пособие для суддей. Варшава,
4. Чезаре Беккаріа. О преступлениях и наказаниях. М.1995р.
5. Dean C. Burnlund. A comparative study of individual, majority and group judgement. S&J. Ab. &Soc.Psych55, 1959.
6. William W. Schwarzer. Some observation on the values of jury system. Federal juridicial center, 1993.
7. Голос України» від 14 квітня 2001р
8. Садиков Ф.Я. Я- против суда присяжных.// Российская юстиция.1997р. №1.