Вступ.

1. Міжнародні відносини та перші невдачі колективної безпеки 1923 – 1933 рр.

2. Встановлення фашистської диктатури в Італії.

3. Встановлення нацистської диктатури у Німеччині.

4. Встановлення диктатури в Іспанії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У середині 20-х pp. знову постала проблема європейської безпеки. Франція прагнула забезпечити собі домінуючу роль у Європі. Для цього створювалися військові союзи, розроблялися заходи щодо об'єднання Європи (у пан-Європу) та обмеження озброєнь. Великобританія прагнула протиставити Німеччину Франції, зробивши її повноправним членом Ліги Націй, та гарантувати непорушність кордонів Німеччини з Францією та Бельгією. На конференції в Локарно (Швейцарія) в жовтні 1925 р. був прийнятий Рейнський гарантійний пакт, який забезпечував недоторканість кордонів між Німеччиною, Францією та Бельгією.

Головним гарантом угоди стали Великобританія та Італія. Франція підписала договори з Польщею і Чехословаччиною про допомогу їм у разі нападу Німеччини. Безпека східних кордонів Німеччини не була гарантована, що створювало проблеми у відносинах між нею і східноєвропейськими державами. Конференція засвідчила, що Німеччина досягла рівноправності у відносинах з іншими європейськими країнам та зробила перший крок на шляху до ревізії Версальського договору.

1. Міжнародні відносини та перші невдачі колективної безпеки 1923 – 1933 рр.

Міжнародні відносини в 30-х pp. Версальсько-Вашингтонська система договорів мала на меті встановлення таких норм міжнародного життя, що гарантували б вирішення конфліктів без застосування сили. Проте збалансувати інтереси учасників, забезпечити мир і міжнародну безпеку вона не змогла. Уже на початку 20-х pp. гострі суперечності між європейськими державами почали її розхитувати, а згодом складові частини Версальського договору перестали діяти або були скасовані.

На початку 30-х pp. розпочинається різке посилення напруженості в міжнародних відносинах, пов'язане з агресивними діями Японії в Китаї, гострим протистоянням у Європі між Німеччиною та Італією, з одного боку, і Францією та Великобританією — з іншого. Усе більш інтенсивною і небезпечною ставала гонка озброєнь, загрожуючи перерости у збройний конфлікт. Версальсько-Вашингтонська система безпеки фактично розпалася. Керівництво Ліги Націй намагалося вирішити проблеми шляхами укладання нових договорів і угод.

2 лютого 1932 р. у Женеві розпочала роботу Міжнародна конференція з питань роззброєння, у якій взяли участь 57 держав. На засіданнях точилися суперечки, зумовлені різними підходами до проблеми. Держави займались переважно пропагандою власних поглядів на роззброєння, а не пошуком можливостей для укладання відповідних договорів. У 1933 р. німецька делегація залишила конференцію й оголосила про вихід з Ліги Націй. Конференція припинила свою роботу в 1934 р., не прийнявши жодного рішення.

Усе частіше Німеччина безкарно порушує умови Версальського договору: у 1935 р. вводить загальну військову повинність, 7 березня 1936 р. вермахт вступає у демілітаризовану Рейнську зону. Створюються могутні військова авіація і флот[6, c. 151-152].

3 жовтня 1935 р. італійські війська напали на Ефіопію. Санкції, вжиті Лігою Націй проти агресора, виявилися неефективними. Навесні 1936 р. уся Ефіопія була захоплена фашистами. У тому ж році Німеччина та Італія розпочали активно допомагати заколотникам в Іспанії, направляючи туди військові з'єднання «добровольців», авіацію і флот. Співробітництво Німеччини та Італії у допомозі заколоту Ф. Франко сприяло їх новому взаємному зближенню. У жовтні 1936 р. у Берліні між Італією та Німеччиною було укладено договір, за яким учасники домовилися про розподіл сфер впливу на Балканах і в Дунайському басейні.

25 листопада 1936 р. Німеччина та Японія уклали так званий Антикомінтернівський пакт, в офіційній частині якого вказувалося, що учасники будуть вести боротьбу проти Комінтерну в тісному співробітництві і що в разі війни з СРСР однієї зі сторін інша буде займати доброзичливий нейтралітет. 6 листопада 1937 р. до Антикомінтернівського пакту приєдналася Італія. Пакт був направлений не тільки проти СРСР, а й проти Англії, Франції та США.

7 липня 1937 р. японські війська перейшли до широкомасштабної агресії в Китаї. Вони захопили північні райони країни, зокрема Пекін, пізніше — значну частину центральних районів, зокрема й місто Шанхай.

12 березня 1938 р. німецька армія увірвалася до Австрії. Наступного дня було оголошено про «аншлюс» Австрії, тобто про приєднання її до Німеччини.

Правлячі кола Великобританії та Франції намагалися все новими і новими поступками агресорам відвернути загрозу війни і вирішити конфліктні ситуації мирними засобами. Однак чим більше було поступок, тим більше зростали й «апетити» агресорів.

Навесні 1938 р. Гітлер зажадав передати Німеччині Судетську область Чехословаччини, більшість населення якої становили німці. Коли Чехословаччина відхилила вимогу, німецькі війська стали зосереджуватися на її кордонах. У відповідь Чехословаччина почала часткову мобілізацію.

Між Чехословаччиною, СРСР і Францією з травня 1935 р. існував договір про взаємодопомогу, за яким Радянський Союз мав допомогти Чехословаччині лише у разі аналогічної допомоги з французького боку. Пізніше Радянський Союз заявив, що він згоден прийти на допомогу Чехословаччині навіть без Франції. Однак чехословацький уряд більші надії покладав на допомогу західних держав. Англія і Франція умовили Чехословаччину піти на поступки Гітлеру, обіцяючи дати їй гарантії недоторканості нових кордонів.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені була укладена угода між Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією про передачу Судетської області Німеччині. Мюнхенська угода сприяла подальшій ескалації фашистської агресії. У березні 1939 р. профашистські сили у Словаччині захопили владу і проголосили її незалежною державою. 15 березня всяЧехія була окупована гітлерівською армією. 21 березня Німеччина звернулася до Польщі з вимогою передати їй місто Данциг (Гданськ). Одночасно фашистська армія окупувала литовську територію з містом Клайпеда (Мемель). У квітні італійські війська окупували Албанію[7, c. 117-119].

Англія і Франція, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій, виступили з заявою про гарантії допомоги низці європейських держав (Польща, Румунія, Бельгія, Голландія, Швейцарія та ін.).У середині квітня 1939 р. вони звернулися до Радянського Союзу з пропозицією надати аналогічні гарантії Польщі та Румунії. У відповідь СРСР запропонував укласти пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією і Радянським Союзом з одночасним наданням гарантій всім прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що почалися з цього питання, виявилися непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін іти на компроміси.

Переговори відносно укладення тристороннього пакту тривали з 15 червня по 2 серпня і зайшли у безвихідь. Великобританія основне значення переговорів бачила для себе не в їхньому результаті, а в їхньому використанні як засобу тиску на Німеччину.

Переговори військових делегацій щодо укладення військової конвенції також виявилися малоефективними. Не вирішеним залишалося питання про згоду Польщі на перебування на її території радянських військ у разі війни з Німеччиною.

Крім того, СРСР усе більше схилявся до союзу з Німеччиною. У середині серпня 1939 р. радянська дипломатія, все ще продовжуючи переговори у Москві з англо-французькою стороною, вступає одночасно в контакт з Німеччиною. Гітлер, якому потрібно було забезпечити успіх запланованої на 1 вересня операції проти Польщі, пропонував терміново укласти пакт про ненапад. Одночасно він обіцяв сприяти покращанню радянсько-японських відносин, загострених у результаті конфлікту на р. Халхін-Гол.

20 серпня Гітлер знову звернувся до Сталіна, підкреслюючи, що готовий задовольнити ті вимоги, які висуне на переговорах радянська сторона. Після цього переговори з англійською і французькою делегацією були остаточно перервані.

23 серпня нарком іноземних справ В. Молотов та міністр іноземних справ Німеччини І. Ріббентроп підписали пакт про ненапад строком на 10 років. У секретній частині договору йшлося про розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини між Балтійським та Чорним морями.

До радянської сфери належали Фінляндія, Естонія, Латвія, Західні Україна і Білорусія, що входили на той час до складу Польської держави, а також Бессарабія, котра належала Румунії. Отже, в результаті підписання договору Гітлер досяг бажаного результату і забезпечив підтримку загарбання фашистськими військами Польщі з боку Радянського Союзу. У перспективі договір також гарантував Німеччині надійний тил на сході для здійснення наступальних операцій у Західній Європі.

Мюнхенський договір і пакт Молотова-Ріббентропа були ланками одного ланцюга, який відкрив фашистам можливість безперешкодно розв'язати агресію і втягнути людство у Другу світову війну[2, c. 231-233].

2. Встановлення фашистської диктатури в Італії

Зневіра як в монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців звернули свої погляди до новонародженої політичної сили — фашизму.

Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні.

Але спочатку фашистські, як, власне, й більшовицькі групи в Росії та націонал-соціалістичні — у Німеччині, були малочисельними й малопомітними в політичному житті.

1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передання землі селянам, боротьба проти «буржуазії», підвищення зарплатні, створення «народної міліції», ліквідація банків і бірж, відродження «Великої Італії» та ін. За умов, коли Комінтерн проголосив головним ворогом комуністів, соціалістів і соціал-демократів, ситуація для зростання популярності фашистів була дуже сприятливою.

Проте перший досвід боротьби за владу став для них холодним душем — на виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті й навіть у рідному селі Б. Муссоліні за них не було подано жодного (!) голосу. Здавалося, що партії разом з її вождем настав кінець — наприкінці року в ній залишилося лише близько 4 тис. членів і вона була за крок від саморозпуску. Та в цей час рятівне коло фашистам кинув сам парламент, який через міжпартійну боротьбу в ньому виявився неспроможним прийняти бодай одне вдале рішення для виводу країни з катастрофічного становища.

На виборах 1921 р. фашисти діяли нахабно та агресивно й здобули відразу 35 депутатських мандатів (близько 7 %). Потрапивши до парламенту, депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія остаточно вичерпала себе й настав час «сильної влади» — диктатури. Звісно, під цим малася на увазі фашистська диктатура.

Цими гаслами фашисти влучили в «десятку» — суспільство стомилося від безпорадності влади й невизначеності власної долі й було готове прийняти будь-який режим, який забезпечив би йому стабільність і чітку перспективу на майбутнє.

Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи — сквадри (наприкінці 1921 р. Б. Муссоліні заявляв, що у них налічувалося понад 400 тис, але це було безсоромним перебільшенням). Як форму одягу сквадристи запровадили чорні сорочки (звідси їхня назва «чорносорочечники»), вступили в контакт з рядом вищих армійських офіцерів.

Провідні ідеї італійського фашизму:

• Італійці повинні пишатися своєю країною

• Усі політичні партії, крім фашистської, забороняються

• Місце італійської жінки — вдома. Італійки повинні мати багато дітей — майбутніх вояків

• Демократія не потрібна. Італія потребує сильного лідера, який дасть народу те, чого він хоче

• Комунізм і соціалізм — вороги фашизму

• Війна є благом для країни. Італійська молодь повинна бути готовою до боротьби

• Італія повинна утвердитись як імперія в Африці

• Потрібно збити пиху самовпевненості з великих держав. Фашистський уряд повідомить нації, що для цього потрібно зробити [3, c. 221-223].

Б. Муссоліні головним ворогом «простих» італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді перетворенню Середземного моря у «внутрішнє італійське море». З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред'явив королю і уряду ультиматум: «Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим». Проте він відверто блефував — «сквадри» були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.

Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джолітті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аоста, передумав. Привід було знайдено — не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум'я громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швейцарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. «Революція у спальному вагоні» перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про «похід на Рим» щонайменше 300 тис. «фашистських мучеників», а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102 — переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовіка XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: «уряд — це я».

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі, навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прем'єра, масове спорудження прижиттєвих пам'ятників, присвоєння титулів «першого», «найкращого» тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу*. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул «дуче» (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів-нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакомо Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару[8, c. 163-166].

3. Встановлення нацистської диктатури у Німеччині

Серед ворогів Ваймарської республіки вирізнялися чіткою організацією та дисциплінованістю націонал-соціалісти, керовані Адольфом Гітлером — одним із тих колишніх солдатів, які вціліли у Великій війні, а повернувшись додому, застали революцію, а також зазнали краху військової кар'єри.

Вступивши у 1919 р. до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП) й прийнято нову її програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору, боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства». У програмі не бракувало й соціалістичних гасел на кшталт вимоги, «щоб крупні промисловці поділилися прибутком з робітниками», вдосконалення старої пенсійної системи, прийняття закону про конфіскацію власності без компенсації, якщо це «відповідає спільним інтересам нації» тощо.

Проте головним, що відрізняло націонал-соціалізм від інших політичних течій, а НСДАП від інших політичних партій, була расова теорія руху. За цією теорією «вищою расою» проголошувалися німці — нащадки арійців, а всі інші нації — «неповноцінними». Залежно від того, якою мірою нацисти визнавали націю наближеною до «арійської раси», залежала подальша її доля. Євреїв, рома (циган), слов'ян та сотні інших націй нацисти вважали ворожими «вищій расі» й планували їхнє винищення чи перетворення на рабську робочу силу. Території, на яких проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, проголошувалися «життєвим простором» майбутнього «тисячорічного Третього Райху» й мали бути заселені німецькими колоністами. Власне, расова спрямованість німецького націонал-соціалізму найбільше відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової теорії.

Соціалістична й расова риторика знайшли своє відображення й у партійних символах. У написаній 1924 р. в ув'язненні за участь у «пивному заколоті» книзі «Майн кампф» («Моя боротьба») А. Гітлер писав: «Як національні соціалісти ми вбачаємо нашу програму в нашому прапорі. У червоному ми вбачаємо соціальну ідею руху, в білому ми вбачаємо націоналістичну ідею і у свастиці ми вбачаємо нашу місію досягти перемоги арійської людини».

У 1924 р. офіційною уніформою НСДАП, на відміну від фашистів, яких називали «чорносорочечниками», стали коричневі сорочки[4, c. 220-221].

Відсидівши 9 місяців натомість належних за вироком суду 5 років, А. Гітлер став активно вербувати до своєї партії невдоволених Ваймарською республікою.

Адольф Гітлер (1889-1945, справжнє прізвище Шикльгрубер) — німецький політичний діяч. Народився в австрійському місті Бранау в родині чиновника митниці. Вищу освіту не здобув.

З початком Першої світової війни поїхав до Німеччини й вступив до війська. Зі званням капрала та двома Залізними Хрестами по війні він виявився нікому не потрібним. Вірив у те, що німецька армія зазнала поразки через зрадництво євреїв і комуністів.

З 1921 р. — лідер НСДАП. З 1933 р. — канцлер, з 1934 р. — президент і прем'єр-міністр.

Наклав на себе руки навесні 1945 р. за кілька днів до поразки Німеччини у Другій світовій війні. Міжнародним трибуналом у Нюрнбергу за злочини проти людства визнаний воєнним злочинцем.

Незважаючи на свою «пролетарську» назву, партія ніколи не була по-справжньому робітничою. У ній переважали не робітники, а представники середніх верств, невдахи-інтелектуали, безробітні, професійно не зорієнтована молодь. Саме з них А. Гітлер сформував свою особисту армію — «штурмові загони» СА під командуванням Ернста Рема, а потім і «охоронні загони» СС під орудою Генріха Гіммлера.

У партії переважали представники «скривджених» Версальським договором західних та східних прикордонних територій. Середній вік членів НСДАП був на 7 років нижчим за середній вік населення країни, а партійні функціонери були на 8 років молодшими за державних діячів, які не належали до нацистів, і на 5 років молодшими за середній вік чоловічого населення країни.

У середині 20-х pp. прихильники А. Гітлера створили кілька громадських організацій нацистської орієнтації: «Нацистська студентська ліга», «Учительська ліга», «Офіцерська ліга», «Жіноча ліга» та ін. З 1926 р. нацисти стали регулярно проводити свої партійні воєнізовані паради з маршами нічними вулицями міст із запаленими смолоскипами.

В умовах світової економічної кризи нацисти стали здобувати дедалі більше голосів виборців на виборах до райхстаґу: 1928 p.— 2,6 % голосів, 1930 р. — 18,3 %, липень 1932 р. — 37,4 %. Але наступні вибори у листопаді того ж року засвідчили падіння популярності НСДАП — 33,1 % голосів (11,7 млн). Соціал-демократи і комуністи набрали в сумі 13,1 млн. Навесні 1932 р. А. Гітлер зазнав двох поразок на президентських виборах. Лише ворожнеча, що панувала між комуністами і соціал-демократами, завадила їм створити в Німеччині лівий уряд[5, c. 467-469].

А. Гітлер віддавав собі звіт у небезпеці для його кар'єри відходу виборців від партії, а тому категорично вимагав від Президента республіки П. фон Гінденбурґа, щоб той призначив його канцлером. Неодноразові пропозиції зайняти посаду віце-канцлера А. Гітлер відхиляв. Перспектива приходу до влади лівих не влаштовувала також крупних промисловців і генералітет. У результаті складних переговорів із впливовими німецькими підприємцями, політиками та військовими 30 січня 1933 р. в Німеччині було сформовано коаліційний уряд з представників НСДАП та Німецької народної партії, а А. Гітлера президент П. фон Гінденбурґ призначив канцлером. Це ще не означало встановлення нацистської диктатури, адже уряд був коаліційним й нацисти не мали більшості у рейхстазі, але шлях до неї було розчищено.

Готуючись до призначених на 5 березня 1933 р. виборів до райхстаґу, нацисти не гребували найогиднішими методами боротьби проти своїх політичних опонентів. Опираючись на 2,5 млн штурмовиків із СА, вони закрили опозиційні газети й розгорнули шалену пропаганду проти лівих партій (1933 р. міністром пропаганди було призначено Йозефа Геббельса). 27 лютого, за тиждень до виборів, сталася пожежа в рейхстазі. При цьому було затримано молодого голландського комуніста Марінуса ван дер Люббе. Уже тоді виникла підозра, що підпал було здійснено самими нацистами, щоб звинуватити в ньому комуністів і тим відвернути від них виборців, а М. ван дер Люббе було обрано «цапом спокути». На показовому судовому процесі в Лейпциґу представник А. Гітлера Герман Герінґ не зміг довести причетність німецьких комуністів і Комінтерну до підпалу й програв двобій заарештованому у цій справі болгарському комуністу Георгію Димитрову. Незважаючи на це, нацисти відправили до в'язниць 10 тис. своїх політичних противників.

В умовах терору й залякування відбулися вибори до райхстаґу, в результаті яких нацисти разом з іншими націоналістичними групами набрали майже 52 % голосів.

Уже через два тижні в Німеччині було створено перший концентраційний табір Дахау, який заповнювався тисячами демократів. Улітку 1933 р. було розпущено німецькі профспілки, заборонено всі політичні партії, крім НСДАП. За результатами нових «виборів» до райхстаґу в листопаді нацисти оголосили, що за них подали голоси понад 92 % виборців[9, c. 68-69].

А. Гітлер досяг вершин влади й не мав наміру ділитися нею з будь-ким, навіть з тими, хто започатковував нацистський рух. У НСДАП від самого її створення існувало кілька течій, одну з яких, консервативну, очолювали брати Штрассери і Ернст Рем. У ніч з 29 на ЗО червня 1933 р. А. Гітлер здійснив «другу революцію» (інша назва — «ніч довгих ножів»). Було вбито Е. Рема та багатьох інших опозиціонерів і тих, хто просто заважав А. Гітлеру, як, наприклад, колишній канцлер Курт фон Шлейхер.

Ця подія набула широкого розголосу у світі. Зокрема, Й. Сталін так відгукнувся на «ніч довгих ножів»: «От Гітлер який молодчина! Ось так потрібно розправлятися з політичними противниками!»

2 серпня 1934 р. помер П. фон Гінденбурґ, і того ж місяця А. Гітлер проголосив себе «фюрером (вождем) Третього Райху». Період встановлення нацистської диктатури завершився.

Чи була Ваймарська республіка приреченою від початку, і коли вона припинила своє існування? На перший погляд, відповідь є очевидною — через приреченість республіки в 1933 р. нацисти прийшли до влади, що й означало її падіння. Проте серед істориків побутує й інша думка — загибель республіки, яка потягла за собою нацистську диктатуру, насправді сталася ще в 1930 р. Саме з цього року П. фон Гінденбурґ став керувати країною своїми декретами, а райхстаґ як символ німецької демократії втратив свою роль[1, c. 152-154].

4. Встановлення диктатури в Іспанії

В Іспанії, як і в інших країнах західного світу, стабілізація виявилася короткочасною. Після неї активізувалися робітничий та селянський рухи, націоналісти Каталонії та Країни Басків домагалися автономії. Ліві сили докладали зусиль для послаблення позицій короля та уряду. Економічна криза, яка розпочалася 1921 р., та поразка іспанської армії у колоніальній війні в Марокко породили в правлячих колах переконаність в необхідності встановлення влади «сильної руки».

Найкращою, на їхню думку, кандидатурою на роль диктатора був командувач військової округи в Каталонії генерал Прімо де Рівера. У серпні 1923 р. він здійснив переворот, встановивши в країні військово-монархічну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено діяльність політичних партій, обмежено конституційні права і свободи, проведено арешти серед радикальних і профспілкових діячів. Поклавши край політичним чварам, П. де Рівера досяг немалих успіхів у царині економіки. Так, до осучаснення промисловості було залучено іноземні інвестиції, націоналізовано визначальні галузі. Економічний національний комітет (пізніше — Національний комітет з регулювання промисловості) сприяв появі потужних монополій у нафтовій, вугільній та тютюновій галузях. Також було досягнуто порозуміння з профспілками та легально діючою Соціалістичною партією. Спільно з ними П. де Рівера утворив «паритетні комісії» з питань умов праці та трудових конфліктів. До цих комісій увійшли як представники підприємців та місцевих органів влади, так і робітничі делегати. За прикладом Б. Муссоліні в Іспанії було продекларовано створення «корпорацій».

Проте, врешті-решт, диктатура виявилася вразливою. Жорстокий і марнославний, донжуан і азартний картяр, генерал налаштував проти себе не лише рядових громадян, а й іспанську еліту. Проти П. де Рівери виступили усі провідні політичні сили і навіть деякі військові з'єднання. Після придушення двох спроб військового перевороту (1926 та 1929 pp.) у січні 1930 р. диктатор подав у відставку. У березні того ж року він раптово помер в одному з паризьких готелів, передавши символічну естафету іспанського тоталітаризму своєму сину Хосе Антоніо.

Світова економічна криза 1929—1933 pp. не обминула й Іспанію. Вона значно ускладнила ситуацію у й без того не надто заможній країні. Масове закриття підприємств, особливо тих, які працювали на експорт, спричинило зростання безробіття (до 600 тис), зниження заробітної плати, припинення соціальних виплат.

Робітничі та селянські виступи проти безпорадної політики уряду генерала Беренгера доповнювалися критикою монархії з боку прихильників республіканського устрою. Республіканці наполягали, щоб король, який скомпрометував себе співпрацею з П. де Ріверою, зрікся корони й передав владу виборним керівникам[6, c. 238-239]

Висновки

У 20-30-х pp. XX ст. у розвитку капіталізму відбуваються нові зміни. Монополістичний капіталізм переростає в державно-монопольний, при чому значно посилюється роль держави в усіх сферах суспільного життя. У ряді держав цей процес відбувався по ліберально-реформаторському шляху (США, Великобританія, Франція та інші), у деяких — шляхом встановлення тоталітарних фашистських диктатур (Німеччина, Італія та інші).

Період 1918-1923 pp. характеризується значним революційним піднесенням, зумовленим революцією в Росії та завершенням Першої світової війни. Буржуазно-демократичні революції відбулись у Німеччині, Угорщині, народні маси виступали у Франції, Великобританії, США, Італії. У колоніях і залежних країнах спостерігалося піднесення національно-визвольного руху, розпочалися повстання в Китаї, Туреччині, Афганістані, Ірані та інших країнах. Провідні індустріальні держави зіткнулися з глибокою економічною і політичною кризою, зумовленою проблемами повоєнної структурної перебудови. Міжнародні відносини характеризуються здійсненням нового поділу світу, закріпленого Версальсько-Вашингтонською системою договорів.

Активна дипломатична співпраця європейських держав у 20-х pp. XX ст. не внесла стабільності у міжнародні відносини. Великі держави через постійну конкуренцію не бажали поступатися політичними, економічними та ідеологічними амбіціями. Важливе значення для поліпшення відносин між СРСР і великими європейськими державами мав багатосторонній пакт Бріана-Келлога (27 серпня 1928 р.). Пакт засуджував війну як засіб вирішення міжнародних конфліктів, містив зобов'язання про відмову від війни як знаряддя національної політики, вимагав вирішити всі конфлікти мирними засобами.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. — 93 с.