Вступ

Політичні партії – це складний соціокультурний та політичний феномен, який протягом багатьох років відіграє значну роль в житті суспільства, і який можна розглядати з багатьох боків. З політологічної точки зору, політична партія – це організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою виборювання влади в державі та подальшого її утримання. З соціологічної точки зору – це найбільш активна та організована частина населення, представники одного чи декількох класів, соціальних груп, які об’єдналися з метою захисту своїх інтересів.

З точки зору державного управління, партія – це вагомий елемент системиуправління в державі, адже уряди більшості країн світу формуються саме за партійною ознакою. Загалом, термін “партія” (від лат. рагtіо – ділю, розділяю) у перекладі з латинської мови означає частину якоїсь великої спільноти. Отже, узагальнюючи можна сказати, що партії виступають значущим елементом політичної, соціальної та управлінської систем, виконуючи низку важливих функцій.

Виходячи із зазначеного, дослідження політичних завдань і функцій політичних партій, визначення напрямів підвищення соціальної ефективності їхньої діяльності стає актуальним науково-прикладним завданням.

Перші наукові уявлення про партії пов’язані з такими мислителями та політичними діячами, як Е. Берк, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо,А. Токвіль та ін. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. Дж. Брайс, М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін. Серед сучасних українських дослідників, які досліджували роль та місце партій в житті суспільства, можна назвати таких вчених, як В. Базів, П. Ворона, Г. Зурабян, О. Крюков,Б. Максимець, О. Назарчук, Є. Перегуда, С. Топалова, О. Чувардинський та інші.

Метою даної роботи є з’ясування сутності та функцій політичних партій зарубіжних країн.

1. Поняття та сутність політичних партій

Політичні партії — це особливий інститут. Саме цей інститут здійснює вагомий вплив як на формування, так і на функціонування майже всіх ланок конституційно-правової структури влади. Як показує практика зарубіжних країн, інколи політичні партії можуть суттєво змінювати офіційний характер взаємодії між окремими гілками влади, модифікуючи існуючу форму державного правління. Без політичних партій на сьогодні неможливе формування національної політики.

Прототипи сучасних політичних партій з’явились у період ранніх буржуазних революцій. Між тим, у сучасному розумінні політичні партії сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. У сучасному світі налічується понад вісімсот партій, які об’єднують більше 100 млн членів [2]. Серед чинників, які спричиняють утворенню політичних партій, можна назвати такі:

—         наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

—         різні погляди громадян щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

—         незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

—         наявність міжнаціональних конфліктів і міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. їхня поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства ; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки. Історичний досвід доводить, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають такі чинники: 1) мета партії — завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції; 2) характер організації партії; 3) зміст ідеології партії; 4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія [3].

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії.

Термін «партія» (від лат. pars — частина чого-небудь) використовувався задовго до появи власне політичних партій для позначення груп громадян, які представляють інтереси певної частини населення і прагнуть впливати з цією метою на владу.

Сьогодні в політологічній літературі існують самі різні визначення поняття «політична партія», що зв’язано, перш за все, з складністю структури даного явища, різноманіття її функцій в суспільстві і т.д.

Політична партія — це організована група однодумців, що представляє інтереси певної частини народу і має головною метою їх реалізацію шляхом завоювання влади або участі в її здійсненні.

Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і еволюції. У формуванні цього політичного інституту М.Вебер виділив три етапи:

• партії як аристократичні угрупування:
• партії як політичні клуби:
• сучасні масові партії.

Два перші етапи можна вважати передісторією політичних партій. Класичні три ступені в своєму розвитку пройшли лише партії Великобританії (торі і виги), частково Італії і Франції. В більшості країн Європи і Нового Світу політичні партії сформувалися відразу як масові і загальнонаціональні.

Виникнення партій в сучасному розумінні було обумовлено:

• введенням загального виборчого права;
• формуванням представницьких інститутів;
• вступом на історичну арену «третього стану»;
• організаційним розвитком робочого класу.

Особливо інтенсивно процес формування політичних партій, що почався в кінці ХУШ в. у Великобританії і США, протікав, охопивши і інші країни Європейського континенту, в другій половині Х1Х – початку ХХ ст. З посиленням класової диференціації, поглибленням соціальних суперечностей, у міру залучення в політику все більш широких шарів суспільства роль партій зростала. Вони стали основним суб’єктом політики і необхідним елементом демократичної держави. Партії беруть активну участь в політичному житті на всіх стадіях політичного процесу: у виборах, формуванні органів влади, ухваленні політичних і державних рішень, в їх реалізації.

Основні ознаки політичної партії:

• основна мета діяльності — завоювання і здійснення політичної влади в суспільстві;
• наявність детально розробленої політичної програми і статуту партії;
• наявність організованої структури на всіх рівнях;
• активна участь у виборчих кампаніях.

Політичні партії на відміну від інших суб’єктів політики: індивідів, суспільних організацій і т.п. завдяки організованості і партійній згуртованості здатні набагато більшою мірою робити вплив на політику. 

2. Партійні системи

Під партійною системою розуміють сукупність існуючих в суспільстві політичних партій і їх взаємозв’язок. Партійна система пов’язана з соціальною природою влади, методами її здійснення, історико-національними традиціями, політичною і правовою культурою відповідної країни, що і породжує специфіку і різноманітність партійних систем в різних країнах.

Партійні системи розрізняються за кількістю партій і їх якісним ознакам. Наприклад, однопартійні, двопартійні, двох з половиною партійні, багатопартійні. Структура партійної системи і її функціональна визначеність багато в чому залежить від типу політичного режиму. Можна говорити про демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи.

Однопартійна система є найхарактернішою для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Однопартійна система володіє низкою достоїнств:

• вона здатна інтегрувати соціальні групи, гармонійно поєднувати їх різні інтереси;
• концентрувати ресурси і направляти їх на рішення актуальних проблем.

Ця партійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. Створення інших партій заборонено законом. В такій системі партія зростається з державою. Відсутність опозиції прирікає правлячу партію на застій, бюрократизацію. Досвід соціалістичних країн, де монопольно володарювали комуністичні партії, підтверджує небезпеку політичної монополії, яка обертається відривом керівництва партії від мас.

Двопартійна система (біпартизм) припускає наявність двох сильних партій, кожна з яких здібна до самостійного ухвалення влади і її здійснення в результаті виборів. Ці партії періодично зміняють один одного у влади.

Біпартизм не виключає існування в країні і інших, менш впливових партій. Вони також беруть участь в політичному процесі, але не в змозі реально претендувати на владу.

Двопартійна система:

• складається з декількох партій з помітним переважанням двох найвпливовіших;
• забезпечує можливість створення стабільного уряду, що спирається на підтримку парламентської більшості, оскільки що перемогла на виборах партія володіє абсолютною більшістю депутатських мандатів.

До сильних сторін двопартійної системи відносяться такі чинники як:

• стабільність політичної системи;
• високий ступінь керованості державою;
• передбаченість політичної діяльності.

До недоліків двопартійної системи можна віднести те, що:

• така система достатньо консервативна, нездатна адекватно виражати все різноманіття соціальних інтересів різних суспільних груп і класів;
• закрита для входження в політику «свіжих альтернативних сил»;
• правляча партія зрощується з державою.

Класичними прикладами двопартійної системи є Великобританія, з чергуванням у влади лейбористської і консервативної партій, і США — республіканської і демократичної.

Двох з половиною партійна система — по суті різновид двопартійної моделі. Вона має місце, коли поряд з двома основними партіями з’являється третя — відносно слаба, але здатна допомогти першою або другою отримати владу. Наприклад, одна партія набрала 46% голосів, інша — 42%. А для формування уряду необхідно мати 50% плюс один голос. В цій ситуації декілька відсотків голосів, які має якась малозначима проміжна партія, стають вирішальними для політичної перспективи будь-якої з двох основних партій.

Доброю ілюстрацією тут може послужити ФРН 1969-1982 рр. – періоду коаліційного правління двох партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПГ) і Вільної демократичної партії (СвДП). Візьмемо, наприклад, вибори 1976 р. Дві основні партії країни СДПГ і блок ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз) — отримали тоді відповідно 42,6% і 48,6% голосів виборців. І якби не коаліція з «маленькою партією» СвДП (7,9% голосів), СДПГ не отримала б владу. Недаремно в жовтні 1982 р., коли вільні демократи вийшли з даної коаліції, в країні вибухнула урядова криза, і влада після дострокових парламентських виборів перейшла до ХДС/ХСС (правда, знову-таки з коаліційною допомогою СвДП). Подібна система існує також в Канаді, Австралії, де «треті партії» мають свій в розпорядженні можливість виступати як регулятор влади.

Багатопартійна система складається з трьох і більш одно порядкових за своїм впливом політичних партій. Жодна з цих партій не має свій в розпорядженні достатньої підтримки з боку виборців і не в змозі без вступу до коаліції перемогти на виборах і формувати уряд.

Багатопартійна система більш диференційований відображає різноманітні інтереси різних соціальних груп. Ця система є відкритішою для різного роду інновацій. Приклад багатопартійності виявляють країни Західної Європи, в яких економічні, національні, релігійні, ідеологічні відмінності породжують різноманіття партій. Так, в Італії налічується 14 партій, в Голландії – 12, в Швеції, Данії, Норвегії — більше 5 і т.д.

Проте багатопартійна система також має певні недоліки. Вона менш стабільна і створені нею уряди також нестійкі. Розбіжності між партнерами по коаліції не завжди сприяють створенню ефективного і легітимного уряду. Пошуки компромісів під час формування уряду і в періоди ухвалення важливих рішень можуть привести до великої витрати часу і засобів на узгодження різних проблем, конфліктам і навіть розколу (розпуску) уряду.

3. Класифікація політичних партій

Політичні партії відрізняються одна від одної по декількох параметрах. Найважливішою з них є організаційна структура і характер членства.

Загальновизнаною і найуспішнішою є класифікація партій М.Дюверже, заснована на відмінностях в їх структурі і організації внутрішнього життя. За цією ознакою він виділяв кадрові і масові партії.

Кадрові партії виникали тоді, коли виборче право ще було обмеженим. Ці партії:

• були засобом виразу політичних інтересів пануючих класів, перш за все буржуазії;
• були націлені на перемогу на виборах, для чого прагнули не збільшення своїх рядів, а до об’єднання еліт, які могли б впливати на виборців;
• цікавилися питаннями ідеології постільки, поскільки ті могли допомогти їх кандидатам;
• не мали системи членства з відповідною реєстрацією і регулярною сплатою членських внесків.

Основним структурним елементом кадрових партій є комітети — згуртовані, авторитетні групи, що володіють навиками роботи серед населення. Їх основне призначення — проведення і організація передвиборних кампаній. Комітети:

• створюються за територіальним принципом;
• невеликі за чисельним складом і не прагнуть розширення своїх рядів, мають постійний склад активістів, що обновляється у разі потреби шляхом кооптації (введення до складу виборного органу нових членів рішенням комітету);
• підбирають кандидатів для виборів до органів влади;
• вивчають громадську думку, симпатії і інтереси виборців, їх очікування і вимоги;
• допомагають лідерам у формуванні передвиборних програм;
• працюють в «сезонному режимі»: різко активізуються напередодні і ходу виборчої кампанії до парламенту або місцевих органів влади і «затихають» після її закінчення;
• автономні і слабо зв’язані між собою, вся їх діяльність концентрується навкруги кандидата на виборний пост.

Більшість кадрових партій — це європейські ліберальні і консервативні партії. В політичному спектрі кадрові партії знаходяться, перш за все, справа і в центрі. Центральне керівництво, очолюване лідером партії, має вирішальне слово у всіх партійних справах.

Масові партії виникають з введенням загального виборчого права. Це партії нового типу, тобто:

• мають масовий характер;
• орієнтовані на політичне виховання мас і формування еліт, що вийшли з народу;
• прагнуть розповсюдження свого впливу за допомогою пропаганди своїх ідеологічних поглядів і програм;
• мають розвинуту ієрархічну організаційну структуру, обумовлену необхідністю фінансувати партійні заходи, вести облік і контроль надходження і витрачання членських внесків і інших засобів;
• мають строгу партійну дисципліну, покликану укріплювати єдність партії. Вона розповсюджується не тільки на рядових членів, але і партійне керівництво, а також парламентаріїв від цих партій.

Основним структурним елементом масової партії є первинні організації, які:

• будуються як за територіальним, так і за виробничим принципом;
• є відкритими для нових членів;
• зацікавлені в поповненні своїх рядів, оскільки сама партія існує за рахунок членських внесків.

Масові партії, як правило, спочатку формуються зовні представницьких установ з робітників і селян. Їх політичні установки відрізняються програмністю і насиченістю ідеологічними установками, що використовується для активізації своїх прихильників. Більшість масових партій — це партії лівої орієнтації. Члени партії не тільки платять внески, але і беруть активну участь в справах партії. Масові партії більш згуртовані, володіють більшою взаємозалежністю своїх організацій по вертикалі і горизонталі.

4. Фінансування політичних партій

Фінансування політичних партії можна визначити як врегульовану правовими нормами діяльність держави, юридичних та фізичних осіб по забезпеченню фінансової спроможності та функціонування політичної партії.

Фінансування політичної партії здійснюється на певних засадах. Визначення принципів фінансування політичних партій, їх ретельне застосування та значення залежить від того, який політичний режим встановлений в тій чи іншій державі. В демократичних державах встановлені такі принципи фінансування політичних партій: прозорість фінансування, звітності; багатоманітність джерел фінансування; баланс між державним та приватним фінансуванням; справедливі критерії розподілу між партіями державної допомоги; добровільність фінансування; встановлення меж партійних видатків; відповідальність за порушення законодавства про фінансування політичних партій [3]. Саме ці принципи виступають основою для подальшого розвитку законодавства європейських країн при врегулюванні відносин щодо фінансування політичних партій.

Можна виділити різні критерії класифікації фінансування політичних партій: за джерелами, суб’єкта-ми, метою, спрямованістю, ступенем покриття витрат, порядком надходження та використання коштів, по-ходженням коштів, за тривалістю в часі та інші. Однак основним критерієм класифікації вважають джерела фінансування політичної партії.

Основними видами джерел фінансування політичних партій є самофінансування (вступні та членські внески), державне фінансування, приватне фінансування (пожертвування юридичних та фізичних осіб). Слід зауважити, значення кожного з видів джерел фінансування є різним на окремих історичних етапах роз-витку як держави, так і самої партії.

Історично першими виникли вступні та членські внески. Однак, на сьогодні вони не відіграють такого значення в фінансуванні, як на момент виникнення партій. Це пояснюється тим, що сучасна партійна ідеологія виходить з необхідності збільшення кількості не членів партії, а її прихильників (виборців, що підтримують партію). Тому на законодавчому рівні це питання деталь-но не регулюється. В переважній більшості країн це питання врегульовано внутрішніми партійними документами. Винятком є закон про політичні партії Туреччини 1961р., який передбачав, що розмір відрахувань у партійну касу не може перевищувати однієї місячної заробітної плати, а також закон Алжиру 1989р., який встановив максимальний розмір вступних та членських внесків.

Сучасні політичні партії розраховують на інші джерела фінансування: державне фінансування та при-ватні пожертвування.

Тому цілком слушним є побоювання політологів та юристів про те, що зосередження на інших джерелах фінансування (поза межами вступних та членських внесків) призведе до спотворення в певній мірі самої суті політичної партії як добровільної, асоціативної організації, що спирається на своїх членів. Такі партії перетворюються у машину по зароблянню голосів на виборах і проведенню спонсорських інтересів [4].

Державне фінансування політичних партій почалося з 60-х років 20 сторіччя. Це пов’язано із визнанням політичних партій важливим конституційно-правовим інститутом. Першою державою, яка на законодавчому рівні передбачила такий вид фінансування політичних пар-тій, була Федеративна Республіка Німеччина. В подальшому ця практика була сприйнята у Франції, Швеції, Австрії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Італії, Канаді.

Саме визнання політичної партії як дієвого інституту громадянського суспільства зобов’язує державу створювати умови для її ефективного функціонування.

Державне фінансування має свої позитивні та негативні аспекти.

Перш за все, державне фінансування є гарантією функціонування тих партій, які користуються підтримкою виборців. Як позитивне розглядається також надання однакових можливостей партіям у їх боротьбі за голоси виборців та отриманні місць у представницьких органах. Державне фінансування знижує вплив на партії окремих фінансових груп, є дієвим інструментом у боротьбі з політичною корупцією. Що-до недоліків державного фінансування, то тут відмічають можливе втягування політичних партій у державну систему, перетворення їх в частину державного механізму.

Державна підтримка політичних партій реалізується не лише у прямому фінансуванні, але і в наданні пільг, послуг та переваг: податкові пільги, надання безоплатного ефір-ного часу на державних телеканалах.

За цільовим призначенням коштів, що виділяються з державного бюджету, розрізняють загальне та спеціальне фінансування. До загального фінансування відносять надання субсидій на поточну діяльність політичних партій (наприклад, оренда приміщень, проведення з’їздів партії). А спеціальне фінансування полягає у субсидуванні окремих чітко визначених видів діяльності політичної партії, зокрема, фінансування діяльності фракції політичної партії в парламенті або проведення виборчої кампанії.

Виділяють три основні системи фінансування політичних партій. Перша модель — фінансуються лише партії, що не отримали на останніх виборах жодного мандату представницького органу. Ця модель не знайшла свого поширення в розвинутих демократичних країнах.

Друга модель — фінансуються лише ті партії, що представлені у загальнонаціональному парламенті. При цьому кошти розподіляються пропорційно кількості отриманих пар-тією мандатів. Дана модель застосовується в таких країнах як Бельгія, Іспанія, Кіпр. Третя модель — фінансуються усі політичні партії, які взяли участь у виборах до парламенту, не залежно від того, чи отримали вони мандати чи ні. Така модель існує у ФРН, Австрії, Франції, Греції [5, с. 338].

Також значним джерелом фінансування сучасних політичних партій є приватне фінансування. Найбільш вагомим є фінансування партій окремими фінансовими групами. Все більш активно політикою почали займатися підприємницькі союзи. Досить швидко почали розвиватися прямі та опосередковані взаємо-зв’язки між бізнесом та політикою. З’являються навіть нові терміни: «політичні інвестиції», «політичний бізнес». І саме даний вид джерел фінансування в зарубіжних країнах підлягає жорсткій законодавчій регламентації. Зокрема, встановлюють-ся граничний розмір приватних по-жертвувань (наприклад, у Франції, Бельгії, Португалії). У Франції заборонено фінансування політичних партій іноземцями та приватними організаціями і корпораціями, відповідний закон був прийнятий у 1994 році після низки гучних корупційних скандалів. У Франції та Іспанії обов’язковим є розкриття будь-якого внеску незалежно від йо-го розміру. У ФРН пожертвування можуть прийматися лише від громадянина ЄС або господарюючого суб’єкта, більше 50% акцій якого є власністю німецьких громадян. В законодавстві більшості країн визначено досить широке коло осіб, які не можуть направляти пожертвування політичним партіям. Зокрема, в Італії заборона поширюється на державні органи та підприємства, де частка держави не менше 20%.

Майже у всіх європейських країнах запроваджена особлива податкова політика держави щодо осіб, які вносять пожертвування. У ФРН від оподаткування звільнені пожертви на певну суму, визначену законодавством. У Франції внески фізичних осіб підлягають вирахуванню із бази оподаткування, так само як і благодійні внески. В Італії існує аналогічна система пільг, але вона не поширюється на тих юридичних осіб, які оголосили про негативні результати своєї господарської діяльності.

Висновки

Отже, у наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії — це водночас добро і зло. «Добро — тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло — тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня». У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб осягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві «західного зразка» політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами «громадянського суспільства» та «правової держави».

Підсумовуючи вищенаведене можна зробити висновок про те, що незалежно від джерел фінансування, конституційна практика та законодавство зарубіжних країн приділяє значну увагу питанням прозорості фінансування діяльності політичних партій. Вважається, що виборець, повинен отримати вичерпні відповіді на два основних питання: хто фінансує діяльність партії та чиї інтереси дана партія представляє. І завданням правового регулювання є стимулювання прозорості не тільки джерел фінансування, а і витрат політичних партій. 

Список використаної літератури

1. Конституційне право зарубіжних країн : навч. посіб. / за ред. В. О. Ріяки. – 2-ге вид., допов. і переробл. – К. : Юрінком, 2007. – 544 с.
2. Порівняльне правознавство : підручник / за заг. ред. О. Петришина. – Х. : Право, 2012. – 272 с.
3. Ріяка В.О., Свечкарьов О.І., Шувалова В.А. та ін. Державне право зарубіжних країн. Загальна частина: Навч. посіб. – X.: Вид-во Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого, 2006. – 186 с.
4. Романюк А., Шведа Ю., Шумельда О. Політико-правові аспекти фінансування політичних партій: світовий досвід та Україна. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка, 2003.
5. Фінансування політичних партій. Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи №1516. — К., 2001.
6. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн : академ. курс : підручник / В. М. Шаповал. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 464 с.
7. Юридична енциклопедія. — К.: «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана, 2004. — Т.6 — С. 630.