1 Криві байдужості. Властивості кривих байдужості.

1.1 Мета споживача. Ординалістський підхід.

1.2 Суть і особливості побудови кривих байдужості.

1.3 Властивості кривих байдужості.

2 Параметри підприємства як мікроекономічної моделі. Виробнича функція.

2.1 Організаційні форми і функції підприємства.

2.2 Поняття виробничої функції.

Список використаної літератури.

1 КРИВІ БАЙДУЖОСТІ. ВЛАСТИВОСТІ КРИВИХ БАЙДУЖОСТІ

1.1 Мета споживача. Ординалістський підхід

В основі теорії поведінки споживачів лежить поняття корисності. Модель поведінки споживача будується за загальними правилами мікроекономічного моделювання і включає три основних елементи: мету, обмеження, вибір.

Мета споживачаполягає в отриманні якомога більшого задоволення від споживання певного набору благ, тобто в максимзаціі корисності. Обмеженням є всі обставини, які не дозволяють споживачу отримати все, що забажається, найважливішими з них є ціни товарів і послуг та доход споживача. Вибірполягає у прийнятті та реалізації рішення щодо обсягу і структури споживчого набору за даних обмежень, який дозволив би максимізувати задоволення потреб.

Ординалістський підхідна основі виявлених переваг виходить з того, що раціональний споживач знає, чого він бажає, він може порівнювати набори товарів, його поведінка несуперечлива, він послідовний у своєму виборі і обирає кошик, якому віддає найбільшу перевагу. Суттєвим є те, що споживач віддає перевагу певному набору товарів. Тепер не потрібно знати, наскільки кошик А корисніший за кошик В , досить того, що кошику А надається перевага. Наданням переваг певному кошику споживач визначає порядкову корисність кошиків, робить порядкове їх ранжирування. Порядковими є змінні, які можна розташувати у певній послідовності без виміру кількісної різниці. Впорядкованість наборів благ за ступенем їх привабливості для споживача називають порядковою вимірністю корисності або ординальною корисністю

( від лат. ordinalis- порядковий).

В основі ординалістського підходу лежать наступні припущення (аксіоми уподобань):

§ порівняність: людина здатна з двох наборів благ вибрати для себе привабливіший набір, або вказати на їх еквівалентність з її точки зору;

§ транзитивність: споживач встановлює певний порядок уподобань. Якщо набір благ А привабливіший для суб'єкта, ніж набір В , той в свою чергу переважає привабливістю набір С , то набір А буде привабливішим також і за набір С ;

§ ненасичуваність (монотонність): всі блага бажані для споживача, збільшення благ в наборі робить його привабливішим, споживач завжди віддає перевагу набору, в якому більшакількість товарів.

Припущення щодо уподобань завжди стосуються однієї особи. У колективі (наприклад, в одній сім'ї) уподобання можуть не співпадати, — для кожного члена родини привабливішим може бути інший набір. Ситуація з неспівпадінням уподобань називається парадоксом Ерроу: за транзитивності уподобань кожного з індивідів може виникати нетранзитивність колективних уподобань.

Споживчі рішення завжди розглядаються на певний момент часу. Вони стійкі в часі, якщо інші умови залишаються незмінними, а поведінка споживача несуперечлива.

Спочатку розглянемо "модель бажаного",тобто поведінку споживача без врахування видатків на будь-який кошик. На ринку існує множина споживчих кошиків. Серед них споживач завжди може знайти такі кошики, які є однаково привабливими для нього, тому що вони мають однаковий рівень корисності. Набір споживчих кошиків з однаковим рівнем корисності називається набором, байдужостіспоживачу байдуже, який набір обрати.

Множина еквівалентних з точки зору споживача наборів благ створює поверхні байдужості. Кількість поверхонь байдужості нескінченна, — кожна людина має свої уподобання, що і відображають системи поверхонь байдужості. Окремий випадок поверхонь байдужості складають двопродуктові набори товарів. Для двопродуктових кошиків поверхні байдужості можуть бути зображені набором кривих, які називаються кривими байдужостіабо індиферентності.

В ординалістській моделі криві байдужості стали новим інструментом аналізу, замінивши поняття граничної корисності. Поняття корисності залишається, але відкидається її числовий вимір. Вперше криві байдужості для аналізу поведінки споживача застосував Ф. Еджворт. пізніше цей метод вдосконалили Є. Слуцький, В. Парето, Дж. Хікста інші. Найбільш поширеною є модель Хікса.

Будь-яка комбінація двох благ може бути показана точкою в прямокутній системі координат. З'єднавши точки з такими комбінаціями товарів, які забезпечують однаковий рівень задоволення потреб, ми одержимо криву байдужості.

1.2 Суть і особливості побудови кривих байдужості

Крива байдужості- це лінія рівної корисності, всі точки якої показують множину наборів комбінацій двох благ, що забезпечують один і той же рівень корисності. Кожна крива відображає окремий рівень корисності.

Крива байдужості представляє функцію, яка є окремим випадком кардиналістської функції корисності, що має тільки дві змінних. Математично — це лінія рівня функції корисності. Лінією рівня функції корисності називаєтьсясукупність значень аргументів, для яких функція постійна:

TU = U(X, Y); U(X, Y) = const. (1)

Якщо ж споживач, віддає перевагу благу X, він буде готовий відмовитись від значної кількості блага Y, щоб одержати додаткову одиницю X. Тому криві байдужості споживача будуть типовими спадними, але більш стрімкими відносно осі абсцис (рис. 1.5 б). Наприклад, якщо споживчий кошик складається з двох благ — тістечок (X) і фруктів (У), то для любителя фруктівкриві байдужості будуть подібні до зображених на графіку 1.5 а, а для любителя тістечок — подібні до кривих графіка 1.5 б.

ліворуч — вгору (U₁, U₂, U₃). Гранична норма заміни благ є позитивною і зростаючою. Прикладом пари "благо плюс антиблаго" може слугувати вечеря в кафе, де стоїть тютюнова завіса чи лунає гучний "рок", яких ви не переносите. Аналогічний вигляд матимуть криві байдужості гравця у лотерею чи відвідувача казино, для яких благо очікуваного доходу від виграшу сполучається з антиблагом ризику фінансових втрат в разі програшу.

1.3 Властивості кривих байдужості

Аналіз кривих байдужості дозволяє узагальнити їх властивості:

1) Криві байдужості не можуть перетинатися,оскільки кожна крива відповідає конкретному рівню корисності. Якби криві перетиналися, це означало б, що кошик точки перетину має не один, а декілька рівнів корисності, що суперечить припущенню щодо транзитивності уподобань споживача

(рис. 1.9).2) Криві байдужості, розташовані далі від початку координат, відповідають наборам благ з вищим рівнем корисності, оскільки вища крива

дозволяє споживачу одержувати більшу кількість обох благ порівняно з нижчою. Споживач завжди прагне досягти найвищої з можливих кривих.

3) Криві байдужості мають від'ємний нахил, є спадними для абсолютної більшості благ. Від'ємний нахил кривої байдужості означає, що споживач повинен відмовитись від деякої кількості одного блага, щоб матиможливість одержати додаткові одиниці іншого блага і залишитись на тому ж рівні корисності. Позитивний нахил кривої є неможливим, оскільки кошики будуть містити більшу або меншу кількість обох товарів й не належатимуть до одного набору байдужості.

4) В міру просування донизу по кривій байдужості вона стає пологішою, випрямляється. Гранична норма заміни товару є спадною, оскільки готовність споживача до заміни товару Yтоваром Xзменшується з нарощуванням споживання X.

Отже, проаналізувавши смаки і уподобання споживача за допомогою кривих байдужості, ми бачимо, що існує множина споживчих кошиків з різним співвідношенням товарів, які дають однакове задоволення споживачу. Споживач бажає обрати якнайвищу криву байдужості з найбільшою кількістю товарів у кошику. Визначившись щодо власних уподобань, він, однак, повинен зважити на те, що ціни кошиків різні, а його доход обмежений. Для того, щоб визначити, який саме кошик вибере споживач, прагнучи максимізувати корисність, нам потрібно проаналізувати бюджетне обмеження споживача.

2 ПАРАМЕТРИ ПІДПРИЄМСТВА ЯК МІКРОЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ. ВИРОБНИЧА ФУНКЦІЯ

2.1Організаційні форми і функції підприємства

Ініціативну діяльність, пов'язану з виробництвом товарів і послуг, називають підприємництвом. Підприємництвопередбачає використання власних коштів і готовність ризикувати ними з метою одержання прибутку.

Первинною економічною ланкою, яка здійснює випуск завершеної продукції, вважається підприємство. Фірма- це організація, яка володіє майном і управляє господарською діяльністю підприємства або декількох підприємств. Майно підприємства є повною або неповною власністю фірми. Вона розпоряджається ним і використовує його для своєї господарської діяльності, яка охоплює управління процесом виробництва, реалізацію продукції, одержання і використання прибутків, відшкодовування своїх витрат.

Існують фірми з вертикальною і горизонтальною структурами, а також фірми-конгломерати. Фірма з вертикальною структурою володіє і управляє кількома підприємствами, кожне з яких здійснює свою, специфічну, відмінну від інших, стадію виробництва. Фірма з горизонтальною структурою володіє і управляє кількома підприємствами, які знаходяться на одній стадії виробництва, виконують подібні функції на ринку товарів та послуг. Фірма-конгломерат виробляє широкий асортимент різноманітних товарів і послуг, охоплює підприємства, які оперують у багатьох галузях і діють на багатьох ринках. Таким чином, поняття підприємства і фірми можуть співпадати стосовно одного підприємства і не співпадати стосовно декількох підприємств.

Основними організаційно-правовими формами фірм є: індивідуальна підприємницька фірма, партнерство та корпорація.

Індивідуальна фірма має одного власника, який водночас є і менеджером. Суверенітет у прийнятті рішень, простота в організації і ліквідації підприємства, податкові пільги, розвинене почуття господаря складають переваги одноосібного володіння. Але обмежені фінансові ресурси, недостатня ефективність управління, повна відповідальність аж до конфіскації майна власника ведуть до частих банкрутств, так що ця форма підприємництва найменш стійка, вона можлива у галузях, де існує виробництво з коротким циклом.

Партнерство — колективне підприємство, яке знаходиться у спільній власності кількох осіб, що об'єднують свої фінансові ресурси, має більші можливості щодо одержання кредитів, кваліфікованого управління, але часті непорозуміння між партнерами, негнучкість і складність реорганізації, значна небезпека розпаду у випадку несподіваного виходу одного з партнерів та необмежена відповідальність роблять існування партнерств не дуже перспективним. Вони поширені у невиробничій сфері (юриспруденції, медицині тощо).

Корпорація- форма організації підприємств, яка має особливі методи залучення капіталу та особливі форми управління. Це — акціонерне товариство. Свій капітал утворює шляхом випуску акцій і облігацій. Вищим органом управління є збори акціонерів. Значні фінансові ресурси, які утворюються за рахунок трьох джерел: нерозподіленого прибутку, кредитів банків та продажу акцій і облігацій, обмежена відповідальність, досконалий менеджмент, переваги великого підприємства (ефект масштабу) та необмежений термін діяльності роблять корпорацію найбільш поширеною і стійкою формою фірми в сучасному ринковому господарстві, незважаючи на те, що вона також має недоліки, такі як: бюрократизація управління, можливі суперечності інтересів і зловживання управлінського персоналу тощо.

В мікроекономіці не приймають до уваги всю цю різноманітність форм і структур. Всі підприємства і організації об'єднують узагальненим поняттям фірма.Модель поведінки фірми будується для індивідуальної підприємницької фірми, яка може бути як великим промисловим підприємством, так і дрібним фермерським господарством. Це стосується і різноманітних функцій фірми.

Фірма виконує виробничо-технологічну, економічну, соціальну, зовнішньоекономічну функцію, але вони не є предметом дослідження мікроекономіки. Ми зосереджуємо свою увагу на основній функції підприємства — функції виробництва,яка є економічною моделлю технології, описує зв'язок між витратами факторів виробництва та максимально можливим обсягом випуску продукції.

2.2Поняття виробничої функції

Для організації виробничого процесу необхідні фактори виробництва повинні бути присутніми у певній кількості. Узагальнену інформацію про взаємозв'язок між витратами виробничих факторів і обсягами випуску продукції у фізичному виразі надає функція виробництва. Вона відображає технічний закон, суть якого в тому, що для кожного рівня технічних знань існує відповідне числове співвідношення виробничих витрат і обсягів продукції. За допомогою цієї функції можна визначити технологічно ефективний спосіб виробництва.

Розглянемо спрощений приклад функції виробництва деякої агрофірми. Припустимо, що агрофірма хоче виростити 5000 центнерів цукрових буряків. Для цього потрібні земля, технічні комплекси, робітники і добрива. Агроном задає максимальний урожай, якого можна досягти:

500 ц/га. Отже, для вирощування необхідної кількості буряка потрібно задіяти 10 га землі. Приймаємо, що це сталий ресурс. Кількості інших ресурсів можна змінювати.

Отримати 5000 ц буряків можна за різних комбінацій факторів виробництва. Наприклад, розроблено п'ять технологічних проектів

(А,Б,В,Г,Д), які дозволяють досягти заданого обсягу випуску певним набором ресурсів (таблиця 2.1).

Для проекту А досить одного технічного комплексу, 8 робітників, 10 т добрив, для проекту Б відповідно 2, 4, 7 і т.д. Якщо ми уважно розглянемо проекти, то з'ясуємо, що технологічно неефективним буде лише останній проект Д, тому що він передбачає використання більшої кількості добрив і

робітників при тих же одиницях техніки, що і проект Г . Всі інші проекти вважаються ефективними, оскільки зі збільшенням одного фактора зменшується кількість інших.

Виробнича функціязадає максимальний обсяг випуску (Q), який може виробити фірма для кожної специфічної комбінації вхідних ресурсів. В моделі поведінки фірми для спрощення аналізу ми будемо брати лише два

ресурси для довгострокового періоду — працю (L) і капітал (К), і тільки один змінний фактор — працю — для короткострокового періоду. Загальний аналітичний вираз виробничої функції можна записати:

Q=f(F_1,F₂…F_n), або Q=f(K,L), або Q=f(L). (1)

Метод виробничої функції широко застосовують як в макро-, так і в мікроекономічному аналізі. В макроекономіці розраховують агрегатну функцію для кожної країни. Так, вчені П.Дуглас, Р.Солоу,Е.Денісон обчислювали функцію американського виробництва, Я. Тінбергенздійснив відповідні розрахунки для Німеччини, Франції, Великобританії, США.

На мікро- рівні існують тисячі функцій виробництва, тому що кожна фірма має свою виробничу функцію. Функції виробництва вказують на існування численних альтернативних можливостей одержання певного обсягу продукції за різних співвідношень між факторами виробництва.

Функцію виробництва реальної фірми можна визначити емпірично через виміри її фактичних показників. За допомогою такого аналізу фірма і приймає рішення про вибір технологічно ефективного способу виробництва.

Першим, найбільш відомим варіантом виробничої функції була виробнича функція Кобба-Дугласа, розроблена у 1923 році в США економістом П.Дугласомспільно з математиком Ч.Коббомна основі досліджень в обробній промисловості США за період з 1899 по 1922 pp. Вона описує залежність обсягів виробництва від двох факторів — капіталу і праці, абстрагуючись від інших.

Функція Кобба-Дугласамає вигляд:

Q=A,K^α,L^β, (2)

де

А — коефіцієнт пропорційності або масштабності;

α, β — коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%.

Розрахунки показали, що за досліджуваний період коефіцієнти функції

мають значення:A=1,01; а = 1/4; β=3/4 . Тобто функція приймає вид:

Q=1,01K^1/4 L^3/4

З цього випливає, що найважливішим фактором виробництва є праця, яка дає приріст виробництва 3/4 проти капіталу, який дає 1/4 приросту, тобто збільшення витрат праці на 1 % розширює обсяги виробництва в 3 рази більше, ніж відповідне збільшення капіталу.

Пізніше у функцію виробництва вчені ввели фактор часу і якісні зміни в процесі виробництва, перейшовши від статичної моделі Кобба-Дугласа до динамічної моделі:

Q=A K^α L^β e^rt, де (3)

e^rt— фактор, що відображає вплив технічного прогресу й інших якісних змін у виробництві протягом певного часу.

Кожна фірма має свою виробничу функцію, яка характеризує технологічний спосіб виробництва, вибраний фірмою. Функція виробництва описує те, що можливо здійснити технічно за умови, що фірма діє ефективно.

Економічно ефективнимвважається спосіб виробництва, який мінімізує альтернативну вартість всіх видів витрат виробництва заданого обсягу продукції. Економічна ефективність залежить від ринкової ціни різних видів ресурсів. Існує багато технологічно ефективних способів виробництва і лише один економічно ефективний, — той, який на даний момент забезпечує мінімальні грошові витрати фірми за даного рівня цін на використовувані вхідні ресурси.

У випадку зміни ціни будь-якого ресурсу може виявитись, що раніше ефективний спосіб виробництва стане економічно неефективним. Доведеться замінити відносно дорожчий ресурс дешевшим, щоб знову досягти економічної ефективності.

Перевіримо технологічно ефективні проекти таблиці 2.1 на економічну ефективність. Для цього треба визначити грошові витрати фірми на кожний з проектів. Нехай заробітна плата одного робітника за сезон становить 2000 грн., вартість одного технічного комплексу 5000 грн., а 1 т добрив — 200 грн. Обчисливши витрати на кожний з проектів, одержуємо сукупні витрати на весь обсяг продукції, виробленої даними ресурсами за певний часовий період:

Проект А = 5000+16000 + 2000 = 23000 грн.

Проект Б= 10000 + 8000 + 1400 = 19400 грн.

Проект В = 15000 + 4000 + 1000 = 20000 грн.

Проект Г = 25000+1000 + 800 = 26800 грн.

Отже, з усіх технологічно ефективних проектів економічно ефективним буде лише проект Б, найдешевший. Агрофірма повинна мати мінімум 19400 грн., щоб здійснити свій план і виростити 5000 ц цукрових буряків.

В даному спрощеному прикладі ми досить легко обчислили сукупні витрати агрофірми на виробництво заданого обсягу продукції. Проте і в теорії, і в господарській практиці визначення і обчислення витрат виявляються досить складними. Оскільки витрати — основне обмеження фірми в досягненні її мети, чимало вчених зосереджували свої пошуки на поясненні економічної природи витрат виробництва, і, відповідно до свого розуміння їх суті, визначали рівень витрат і пов'язаний з ним рівень прибутків.

Список використаної літератури

1. Гальперин В.И., Игнатьев С.М., Моргунов В.И. Микроэкономика. Том 1,2. – СПб: Экономическая школа, 1998. — 503 с.

2. Горобчевська О.В. Графічні побудови в мікроекономіці.– Львів: ЛБІ НБУ, 2002. – 175 с.

3. Горобчук Т.Т. Мікроекономіка. – К.: ЦУЛ, 2002. – 236 с.

4. Долан Є. Дж., Линдсей Д. Микроэкономика : Пер. с англ. В. Лукашевича и др. / Под общ. ред. Б. Лисовика и В. Лукашевича.- СПб: Экономическая школа, 1994. – 448 с.

5. Задоя А.О. Мікроекономіка. – К.: т-во «Знання», 2000. – 302 с.

6. Косік А.Ф., Гронтковська Г.Е. Мікроекономіка. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 416 с.

7. Максимова В.Ф. Микроэкономика. – М.: Соминтэк, 1996. – 328 с.

8. Мініна О.В., Базілінська О.Г. Мікроекономіка. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 294 с.

9. Семюельсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Мікроекономіка: Пер. З англ./ Наук. Ред.. С. Панчишина. – К.: Основи, 1998. – 676 с.

10.Ястремський О. І., Грищенко О.Г. Основи мікроекономіки. – К.: т-во «Знання», 1998. – 674 с.