Особливості взаємовідносин законності та обгрунтованості у філософії права

Вступ

Актуальність теми. Проблема законності є однією з центральних у загальній теорії держави та права. Важливість вказаної проблеми обумовлена тим, що поняття законності нерозривно пов’язане з такими інститутами й сторонами державно-правового життя суспільства як функції держави, правотворчість, форми реалізації права, демократія, права, свободи та обов’язки особистості. З наукової точки зору важливість вивчення проблематики законності полягає в тому, що вона належить до фундаментальних категорій української юридичної науки та посідає центральне місце в її понятійному апараті, слугує своєрідним інструментом наукового аналізу, забезпечує органічну єдність загальнотеоретичних і галузевих наук, втілення їх результатів в практичне життя. Особливого значення законність набуває в умовах побудови правової держави та громадянського суспільства, де забезпечується її відповідність не лише загальнолюдським ідеалам, але і вимогам справедливості та обгрунтованості.

Становлення ідеї законності та її взаємозв’язку із справедливістю та обгрунтованістю рішень починається з утвердженням державності та права, хоча уявлення про необхідність додержання конкретних правил існувало навіть в релігійно-міфологічних пам’ятках античних часів. Згодом, система римського права стала юридичною базою законності в сфері регулювання суспільних відносин, яка з часом відіграла осново утворююче значення для подальшого розвитку правових систем, в яких всі учасники суспільних відносин визнавалися рівними перед законом, що регламентувалось, охоронялось та реалізовувалось за допомогою державно-правових інституцій. Політико-правові погляди філософів на феномен справедливості та законності в епоху відродження, просвітництва і нового часу визначили багатовекторність розуміння сутності вказаних категорій, що на сьогодні стало причиною відсутності єдиного концептуального підходу до проблематики їх взаємозв’язку.

Окрім того, в період розвитку радянської юридичної науки під законністю переважно розумілося суворе та неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма суб’єктами радянського права, а саме, державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами. Зазначене визначення законності було домінуючим в юридичній літературі і окремі спроби по-новому підійти до розкриття змісту категорії законності не знаходили підтримки. На нашу думку, вказане розуміння законності як суворого і неухильного виконання законів не в повній мірі характеризує сутнісні та значеннєві аспекти законності, а також не дозволяє встановити комплексне уявлення про законність, на підставі якого виробити та обґрунтувати концептуальні засади підвищення рівня законності, її забезпечення, обгрунтованість та гарантування. Вказане обґрунтовує доцільність проведення комплексного дослідження інституту законності в органічній єдності із феноменом справедливості, що виступає в якості підґрунтя розвитку законності та її сутнісного наповнення.

Значний здобуток у дослідженні проблем законності, обгрунтованості та справедливості як самостійних категорій, так і у їх органічному взаємозв’язку внесли такі відомі вітчизняні та зарубіжні вчені, як В.Б. Авер’янов, В.Д. Бабкін, М.В. Вітрук, В.М. Горшеньов, А.П. Заєць, О.В. Зайчук, Р.А. Калюжний, Д.А. Керімов, А.М. Колодій, О.Л. Копиленко, В.В. Лазарєв, О.М. Мироненко, О.Г. Мурашин, В.С. Нерсесянц, Н.М. Оніщенко, О.В. Петришин, Н.С. Прозорова, О.Ф. Скакун, В.І. Степанов, Т.І. Тарахонич, О.Д. Тихомиров, Є.А. Тихонова, В.Д. Ткаченко, Ю.С. Шемшученко.

Тема: „Особливості взаємовідносин законності та обгрунтованості у філософії права”.

Метою роботи є загально-теоретичний аналіз становлення та розвитку законності як юридичної категорії, дослідження наукових підходів до співвідношення законності та правопорядку, а також їх взаємодії в процесі правотворчості та реалізації права.

Відповідно до мети автор поставив перед собою наступні завдання роботи:

— з`ясувати поняття та принципи законності;

— показати співвідношення права, законності та правопорядку;

— розкрити взаємовідносини законності та обгрунтованості (на прикладі нотаріально-правови актів);

— визначити законність і обґрунтованість судових рішень.

Об’єктом дослідження є теоретико-методологічні та практико-прикладні проблеми законності як засобу забезпечення справедливого розвитку суспільства, держави та права.

Предметом дослідження є встановлення поняття, ознак, принципів законності, аспектів співвідношення та прояву законності та обгрунтованості у правотворчій та правореалізаційній сферах як форми вияву їх моральної природи.

1. Поняття та принципи законності

Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права — від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів — посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації) [22, с. 44].

Законність характеризується поєднанням двох ознак.

— зовнішньої (формальної) — обов’язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об’єднаннями:

— внутрішньої (сутнісної) — наявністю науково обгрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю. не виконанням заради виконання, її призначення — додержання законів в ім’я торжества свободи, справедливості. Законність — явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни дододержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (наприклад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву Конституції [22, с. 45].

Законність — явище багатоаспектне і може виступати як принцип. метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов’язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім’я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи [18, с. 24].

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності — неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію — владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі [18, с. 25].

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія — фактори побудови правової держави.

Що таке законність — принцип, метод чи режим ?

І принцип, і метод, і режим. Усе залежить від кута зору. Однак без принципу законності як засадничого начала діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного управління суспільством не відбудеться режим законності. У широкому розумінні законність — це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

— державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу;

— всіма суб’єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних актів.

При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство — від анархії, хаосу, безладдя і насильства.

Принципи законності — це відправні засади, незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі [17, с. 30].

Принципами законності є такі.

Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти — законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам — законам і підзаконним актам.
Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об’єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.
Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб’єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб’єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.
Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб’єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону.

Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності — досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.
Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

— спеціально-дозвільного — поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);

— загальнодозвільного — поширюється на громадян та їх об’єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

— а також додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб’єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і додержанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму [17, с. 31-32].

Вимоги законності (те, чого вимагає законність) відображають її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відміну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб’єктів суспільних відносин, вимоги законності пов’язані з окремими видами діяльності певних суб’єктів. Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Розглянемо вимоги законності у сфері правотворчості і реалізації права.

Вимоги законності в правотворчості:

1) забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених;

2) забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто додержання субординації в нормативних актах (наприклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду — указам президента);

3) забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з додержанням певної процедури;

4) забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, за винятком тих, які видаються на певні строки (наприклад, закон про бюджет на рік);

5) видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами. Вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов’язків, наявність можливостей для здійснення суб’єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін.

Гарантії законності — це умови суспільного життя і заходи, що вживаються державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку.

Гарантії законності можна поділити на:

— загально-соціальні;

— спеціально-соціальні — юридичні та організаційні. Загальносоціальні гарантії законності:

1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, росту продуктивності праці і обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб’єктів права створює об’єктивні умови для їх зацікавленості в законності;

2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократичних форм і інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі вільно самовизначатися, об’єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади.

3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасне протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав’язування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка поінформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і суспільного життя [17, с. 34].

Економічні, політичні, ідеологічні гарантії законності — це реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства.

Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві груп:

— юридичні — передбачена законом система спеціальних засобів, за допомогою яких забезпечується створення якісних законів, їх додержання і виконання;

— організаційні — заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян. До них належать кадрова робота, організація умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочинності, боротьби з корупцією тощо.

Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяльності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, спрямованої на запобігання правопорушенням та їх припинення.

Діяльність законодавчих органів спрямована на видання якісних нормативно-правових актів, якими встановлюється юридична відповідальність за вчинення протиправних дій.

Завдяки діяльності конституційного суду забезпечується неухильне додержання конституції держави. Розглядаючи справи про конституційність нормативно-правових актів представницьких органів влади, правозастосовну практику за скаргами громадян та ін., конституційний суд створює додаткові і дійові гарантії їх досконалості. Це сприяє формуванню гармонічної єдиної системи законодавства.

Виконавчі органи сприяють зміцненню законності своєю діяльністю, спрямованою на втілення в життя правових норм основного і поточних законів держави, охорону і захист прав і свобод громадян. їх обов’язок полягає в прийнятті нормативно-правових актів, щоб виконувати і розвивати закони. Суттєве значення має розвите почуття морально-правової відповідальності посадових осіб і державних службовців за повне і ефективне виконання обов’язків у рамках закону.

Судові і правоохоронні органи держави (прокуратура, арбітражний суд, міліція) виконують безпосередню роботу з профілактики і припинення правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя формально закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кримінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних підприємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскаржені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів — одна із важливих гарантій стабільності і реальності законності [17, с. 36].

Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ. Їх діяльність здійснюється в ім’я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах.

Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апарат здійснюють роботу з запобігання законності, їх виявлення і припинення у різних сферах державного і суспільного життя.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

2) припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3) відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;

4) каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення [17, с. 37].

Юридичні гарантії законності за суб’єктами застосування можуть бути такими:

— парламентські;

— президентські;

— судові;

— прокурорські;

— адміністративні (управлінські);

— контрольні;

— муніципальні (місцеві).

Отже, законність являє собою обумовлене закономірностями суспільного розвитку комплексне соціально-правове явище, яке складається з трьох взаємозв’язаних складових, а саме: принципу, методу і режиму існування держави, що полягає у розумінні, суворому і неухильному виконанні всіма суб’єктами правовідносин вимог законодавчих актів, які повинні відповідати принципу справедливості права як в процесі правореалізації, так і в процесі правотворчості.

2. Співвідношення права, законності та правопорядку

Співвідношення між поняттями «право», «законність» й «правопорядок» характеризується наявністю між ними складних та багатоманітних зв’язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого.

Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі:

— єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини;

— належність до загальнолюдських цінностей; спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію принципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу; здатність бути правовою основою і водночас засобом функціонування державної влади і демократії, забезпечувати посилення державності; бути гарантом розбудови правової держави, формування громадянського суспільства тощо [8, с. 142].

Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумовлюються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання.

Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні суспільних відносин: право як об’єктивне явище являє собою систему норм і принципів, у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності суб’єктів суспільних відносин; законність — це певна правомірна якість дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин; правопорядок — фактичний стан суспільного і державного життя суспільства, що відповідає вимогам законності. Йдеться про взаємозв’язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом правової упорядкованості суспільних відносин, що випливає з них.
Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають, формуються як самостійні явища: для права таким джерелом є суспільні відносини — матеріальна сила, яка його породжує, а формою — закон або інший правовий акт, встановлений державою;

— для законності джерелом є правомірна поведінка суб’єктів суспільних відносин; правопорядок свою генезу знаходить як у праві, так і в законності, що є основою його формування і розвитку як державно-правового явища.

Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп, суспільства, держави: право, закріплюючи суспільні відносини, інтереси і волю, надає їм, таким чином, правової форми; законність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.
Розрізняються вони за обсягом свого суб’єктивного складу;

— суб’єктами права є кожна людина — як малолітня, так і доросла, як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб’єктивний склад правопорядку. Суб’єктивний же склад законності включає тільки дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких твориться правопорядок.

Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні правової матерії: право — це початок її існування; законність — це рух; правопорядок — кінцевий результат. Іншими словами, право — це сфера дії норм і принципів; законність — це реалізація норм права; правопорядок — це реалізоване право, втілення його приписів у життя на підставі вимог законності.
Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є їхнє функціональне навантаження: головна функція права полягає у створенні основи правопорядку; головна функція законності — у його встановленні та підтримці, а функція правопорядку — в тім, щоб бути показником ступен,” досягнення поставлених цілей. У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб’єктів соціального спілкування [8, с. 143-144].

Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує громадського порядку — стану упорядкованості, організованості і врегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соіі,іальних принципів і норм, які об’єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпечення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охорони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захищення всіх верств суспільства; гарантування якісних соціально-економічних умов життя соціуму.

Громадський порядок — це форма зміцнення та охорони основ суспільного і політичного ладу, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім’ї, суспільства в цілому, державності [25, с. 311].

Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин суспільний порядок об’єктивно покликаний протистояти факторам і тенденціям дезорганізуючого порядку. Без належного порядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, забезпечувати особисту і суспільну безпеку, охороняти різні форми власності, політичний устрій держави, регулювати відносини між структурними частинами суспільства — соціальними групами, класами, націями, етносами тощо.

Громадський порядок складається внаслідок реалізації різних видів соціальних норм і принципів, які регулюють різноманітні сфери суспільного життя. Особливістю цих норм та принципів є неспівпадання їх між собою як за змістом, так і за способами впливу на поведінку людей. До них належать звичаї, норми моралі, релігійні норми, корпоративні норми, норми права тощо.

У системі громадського порядку особливе місце посідає правопорядок. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, основоположних суспільних відносин, які об’єктивно вимагають організованості, упорядкованості на стабільних регулятивних засадах. Такими регуляторами, породженими самим життям є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку [25, с. 312].

Громадський порядок і правопорядок характеризуються низкою спільних рис: зокрема, вони є суспільними явищами; виникають фактично як результат реалізації соціальних норм; мають вольовий та нормативний характер і т. ін.

Водночас вони різняться між собою за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин: громадський порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм — традицій, моралі, права, звичаїв тощо, правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Завдяки особливостям своєї нормативності право вводить зміст суспільних відносин у правові межі, на основі чого відповідно до вимог законності складається правопорядок.

Різняться вони між собою і за часом свого виникнення: громадський порядок складається ще в період первіснообщинного ладу, правопорядок виникає тільки в державно-організованому суспільстві поряд з правом, державою, законністю, а також залежно від різних способів їх забезпечення. Суспільний порядок, його виникнення та існування забезпечується переважно суспільним впливом, а правопорядок — поряд з організаційними, виховними заходами — ще й силою державного примусу [25, с. 312].

Громадський порядок і правопорядок перебувають у взаємозв’язку, впливають один на одного. Як складова частина громадського порядку правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан. Сила цього впливу залежить як від якості правової регламентації суспільних відносин, так і ступеня реалізації правових норм. У свою чергу загальний стан громадського порядку, його атмосфера впливає на процес виконання правових норм, а отже, і на функціонування правопорядку. Подеколи держава бере на себе обов’язок гарантувати примусовою силою додержання суспільного порядку. З цією метою в адміністративному і кримінальному законодавстві поняття «громадський порядок» використовується у вузькому розумінні — як система відносин, що складаються у громадських місцях на основі всієї системи соціальних норм. Йдеться про охорону особистості і прав громадян, суспільної моралі, забезпечення суспільного спокою в громадських місцях — вулицях, зонах відпочинку, транспорті, культурних приміщеннях і т. ін. За порушення громадського порядку в цьому разі встановлюється юридична відповідальність. Так, ст. 295 Кримінального кодексу України [2] встановлює кримінальну відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку; ст. 296 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за хуліганство — дії, які грубо порушують громадський порядок [2].

3. Взаємовідносини законності та обгрунтованості в правових актах

«Кожен зобов’язаний неухильно додержуватись Конституції України та Законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» [1], – так задекларовано у ст. 68 Основного Закону держави. Це стосується і нотаріусів, які ще до початку своєї діяльності, приносячи присягу, зобов’язуються виконувати свої обов’язки чесно і сумлінно, згідно з законом.

Правовою основою діяльності нотаріату відповідно до ст. 2 Закону України «Про нотаріат» (далі – Закон) є Конституція України, власне Закон та інші законодавчі акти України. А Закон у ст. 7 конкретизує, що нотаріус керується законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, – законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Зокрема, окрім згаданого Закону, нотаріуси мають дотримуватися Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі – Інструкція), затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р., низки інших нормативно-правових актів галузевого законодавства (цивільного, цивільного процесуального, господарського, земельного, сімейного, трудового, адміністративного) щодо врегулювання конкретних правовідносин. Також згідно з частиною другою ст. 7 Закону нотаріуси у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із норм міжнародного права та укладених Україною міждержавних угод [12, с. 54].

Отже, кожна нотаріальна дія та нотаріальний акт як підтвердження її вчинення мають підпорядковуватись правовим приписам, тобто вимогам законності.

Питання законності нотаріальних актів до цього часу у доктрині не піднімалися. Науковці розглядали законність лише як принцип нотаріального процесу.

Під вимогами законності в юридичній науці прийнято розуміти суворе дотримання норм законодавства при вчиненні юридично вагомих дій. Цей принцип вчені формулюють так, що законність являє собою обумовлене закономірностями суспільного розвитку комплексне соціально-правове явище, що полягає у розумінні та суворому і неухильному виконанні всіма суб’єктами правовідносин вимог законодавчих актів, які повинні відповідати принципу справедливості права як у процесі правореалізації, так і в процесі правотворчості [31, с. 174].

Є вчені, які тлумачать вимоги законності як сформульовані в загальному вигляді правові приписи, дотримання і виконання яких робить акт законним. На думку інших, вимоги законності – це юридичний інструмент втілення в життя принципів права: свободи, рівності, справедливості, гуманності тощо [31, с. 174].

Законність, а саме відповідність нотаріального акта нормам матеріального і процесуального права, є його визначальною рисою. Це означає, що нотаріус, вчиняючи нотаріальну дію, має вірно обрати норми матеріального права, зокрема керуватися правовими нормами, які підлягають застосуванню до даних правовідносин. Для цього йому необхідно правильно дати правову кваліфікацію відносинам, що склалися між заінтересованими особами, які до нього звернулися. Наприклад, при посвідченні договору дарування використати відповідні норми Цивільного кодексу України, а при посвідченні аліментного договору – норми Сімейного кодексу України (далі – СК України).

Дотримання ж норм процесуального права полягає в тому, що порядок вчинення нотаріальних дій чітко регулюється нотаріальним законодавством і нотаріус під час своєї діяльності має його неухильно виконувати. На те, що вимога законності характеризується як умова дотримання законодавчо закріплених юридичних процедур, звертає увагу і О.Ф. Скакун [23, с. 435]. Як уже зазначалось, порядок розгляду і вирішення юридичних справ досить докладно регламентується положеннями чинного законодавства за допомогою процедурних і процесуальних норм. Більшість із цих норм виникли в результаті узагальнення правозастосовчої практики, а тому можуть розглядатися як науково обгрунтовані і доцільні рекомендації, покликані сприяти підвищенню ефективності застосування права. Дотримання положень цих правових розпоряджень значно спрощує діяльність правозастосувача з вирішення проблемної ситуації, робить цю діяльність доцільною. Для прикладу: перелік дій, які нотаріус повинен здійснити при посвідченні правочину, визначений Главою ІІІ Інструкції.

Під «законністю нотаріальних актів» необхідно також розуміти обов’язок нотаріусів та інших посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії, додержуватись встановленого законом порядку і правил їх оформлення. Так, ст. 89 Закону встановлено вимоги до змісту виконавчого напису, а п. 32 Інструкції вказує, що має бути зазначено в постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Передумовою законності нотаріальних актів є те, що нотаріус перед вчиненням нотаріальних дій має перевірити відповідність їх закону і згідно зі статтями 5, 49 Закону зобов’язаний відмовити у вчиненні нотаріальної дії, якщо вона суперечить законодавству України або міжнародним договорам. Також, у ст. 47 Закону вказано, що для вчинення нотаріальних дій не приймаються документи, які не відповідають вимогам законодавства або містять відомості, що принижують честь, гідність та ділову репутацію фізичної або юридичної особи. Можна зробити висновок, що особи, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій, дотримуючись при цьому законодавчих норм, сприяють нотаріусам у видачі законних нотаріальних актів. У противному разі, виявивши під час вчинення нотаріальних дій порушення закону, нотаріус, посилаючись на ст. 51 Закону, негайно повідомляє про це відповідні правоохоронні органи для вжиття необхідних заходів, а якщо справжність поданого документа викликає сумнів, вправі залишити такий документ і надіслати на експертизу.

Розглядаючи питання законності нотаріальних актів, не можна не зупинитися на питанні власне гарантій законності. Гарантії законності являють собою сукупність умов і засобів, що дають змогу безперешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб’єктивними правами і виконувати юридичні обов’язки [31, с. 176]. Гарантією точного, неухильного дотримання нотаріусом норм законодавства при видачі нотаріального акта слугує можливість його оскарження до суду, передбачена Законом у ст. 50. До того ж, частина третя ст. 51 Закону зобов’язує нотаріуса у разі виявлення допущеної ним помилки при вчиненні нотаріальної дії повідомити про це осіб, стосовно яких вчинено нотаріальну дію, для вжиття заходів щодо її скасування. Крім того, статтями 21, 27 Закону встановлено відповідальність нотаріуса за заподіяну особі шкоду внаслідок його незаконних або недбалих дій.

Друга вимога, яка пред’являється до нотаріального акта, – це його обґрунтованість. Нотаріальний акт буде обґрунтованим, якщо нотаріус всебічно, повно, об’єктивно і безпосередньо з’ясував фактичні обставини вчинюваної нотаріальної дії, і його висновки відповідають дійсним взаємовідносинам сторін. Зокрема, встановив особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії (ст. 43 Закону), визначив обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, перевірив правоздатність та дієздатність юридичних осіб та повноваження представників, а при посвідченні правочину встановив дійсні наміри сторін, з’ясував, чи відповідає зміст посвідчуваної ним угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін, переконався у справжності підписів учасників правочину (статті 44, 45, 54 Закону) [31, с. 177].

З’ясувати наявність певних фактів для вчинення тієї чи іншої нотаріальної дії зобов’язують і інші норми Закону. Згідно з частиною другою ст. 55 Закону при посвідченні угод про відчуження та заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна. А у ст. 42 Закону зазначено, що нотаріальні дії вчиняються в передбачених законом випадках після сплати до бюджету податку з доходів фізичних осіб. Тож відповідно до ст. 172 Податкового кодексу України, якщо особа вдруге за рік перепродує квартиру, то у даному разі нотаріус повинен пересвідчитись у справлянні необхідних податків із продавця.

Вчинення нотаріальної дії має ґрунтуватися на фактах, підтверджених відповідними документами. Так, ст. 42 Закону передбачено, що нотаріальні дії вчиняються в день подачі необхідних документів. Перелік таких документів зазвичай визначений законодавством. Як приклад можна навести ст. 55 Закону, яка вказує, що угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється. Представлені матеріали нотаріус оцінює з точки зору їх належності, допустимості та вірогідності. Він перевіряє, чи виданий документ правомочним органом, чи підписаний відповідними посадовими особами, чи дотримана встановлена форма документа, чи зберіг він силу, а також інші обставини. Подання документів є обов’язком заінтересованої особи. При цьому нотаріус чи інша посадова особа, яка вчиняє нотаріальну дію, не має права вимагати від заінтересованих осіб документи, що не стосуються суті вчинюваної дії, окрім передбачених законодавством, але ст. 46 Закону надає їм право витребувати від підприємств, установ і організацій документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій [31, с. 178].

На думку доктора юридичних наук Фурси С.Я., дії нотаріуса мають також обґрунтовуватись посиланням на норми закону, оскільки така діяльність є юрисдикційною. Наприклад, при посвідченні договору довічного утримання нотаріус має роз’яснювати сторонам зміст правовідносин, можливість розірвання договору, внесення до нього змін тощо, а тому роз’яснення мають стосуватись норм закону з обов’язковим зазначенням їх у нотаріальному акті [30, с. 94].

Крім того, вчений-процесуаліст Фурса С.Я. вважає, що при відмові вчинити нотаріальну дію нотаріус також має у постанові обов’язково зазначити підстави такої відмови та послатися на норми як матеріального, так і процесуального права. Наприклад, нотаріус відмовляє у посвідченні шлюбного договору, оскільки сторони включили до нього пункт про дарування нерухомого майна, що суперечить частині п’ятій ст. 93 СК України, та, незважаючи на роз’яснення нотаріуса, вони наполягають на його посвідченні.

При цьому нотаріус у постанові про відмову посвідчити даний договір має зробити посилання на частину п’яту ст. 93 СК України та п. 1 частини першої ст. 49 Закону, у якій йдеться про підстави відмови у вчиненні нотаріальної дії.

Може статися, що нотаріус відмовлятиме особі у вчиненні нотаріальної дії з підстав, передбачених лише нормами процесуального права, наприклад пп. 2, 3, 7 частини першої ст. 49 Закону. Так, п. 2 частини першої ст. 49 передбачено, що нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, коли заявником не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії. Але у п. 9 частини першої ст. 49 Закону має місце положення про те, що нотаріус може відмовити у вчиненні нотаріальної дії і в інших випадках, передбачених Законом. Тобто, крім достатності доказів (документів), слід говорити і про відповідність їх вимогам закону щодо форми та змісту, зокрема про це йдеться у ст. 47 Закону. Але обов’язково такі документи мають відповідати вимогам єдиної нотаріальної процесуальної форми, тобто бути безспірними та офіційними документами. У зв’язку із цим Фурса С.Я. вважає за доцільне доповнити частину четверту ст. 49 Закону України «Про нотаріат» та викласти її у такій редакції: «…викласти причини відмови у письмовій формі, зробивши при цьому посилання на норми матеріального, процесуального права, які порушуватимуться вчиненням даної нотаріальної дії». Щодо тієї частини даної норми, яка стосується оскарження, то її слід викласти з нового абзацу в такій редакції: «Нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальну дію, зобов’язані роз’яснити суть постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та процесуальний порядок її оскарження» [30, с. 96].

Положення тієї частини даної норми, де йдеться про те, що постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії виноситься протягом трьох днів, має передувати абзацу щодо роз’яснення її суті та порядку оскарження. Крім того, слід уточнити положення щодо строку винесення такої постанови: «…Ухвала виноситься протягом трьох днів з дня відмови особі вчинити таку нотаріальну дію». Щодо строку оскарження даної постанови до суду, то у статтях 49, 50 Закону про нього нічого не сказано.

У зв’язку з цим Фурса С.Я. вважає цікавим та доцільним аналізувати положення частини першої ст. 50 Закону і визначати ті правові аспекти, які змушують громадян та юридичних осіб звертатися до суду, а саме: відмова у вчиненні нотаріальної дії, неправильно вчинена нотаріальна дія, нотаріальний акт. Ці положення безпосередньо пов’язані із законністю та обґрунтованістю нотаріальної діяльності, яка регламентована не тільки в нормах Закону, а й в інших нормативних актах [30, с. 96].

Нотаріуси можуть по-різному сприймати одні й ті самі положення законодавства і, крім того, деякі положення законодавства мають колізії. Так, нотаріус може відмовити державному виконавцеві у наданні довідки про вчинену ним нотаріальну дію, адже останній не передбачений серед суб’єктів щодо запитів яких нотаріус зобов’язаний розкрити нотаріальну таємницю (ст. 8 Закону).

Відмова у наданні довідки (відомостей) про вчинювану нотаріальну дію не підпадає під таку підставу оскарження, як «нотаріальна дія або відмова у її вчиненні», згідно з термінологією та сутністю поняття «нотаріальна дія», вживаною у ст. 34 Закону. На думку автора, ця діяльність нотаріуса охоплюється такою підставою оскарження як «нотаріальний акт». Нотаріус, відмовляючи державному виконавцеві у розкритті нотаріальної таємниці, на його вимогу зобов’язаний винести про це постанову. Такому обов’язку нотаріуса кореспондує право державного виконавця, передбачене ст. 55 Конституції. Але у пункті 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України йдеться про постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, виходячи із переліку нотаріальних дій, передбачених ст. 34 Закону, тобто у одному із пунктів постанови мають зазначити відомості, про вчинення якої нотаріальної дії просила особа, яка звернулась до нотаріуса (короткий зміст прохання). Щодо інших дій нотаріуса, пов’язаних із його процесуальною діяльністю, наприклад розкриття нотаріальної таємниці, то вони фактично не охоплюються змістом тих дій, про які йдеться у ст. 34 Закону, які законодавець називає «нотаріальними діями» [29, с. 169]. Ця правова ситуація додатково підтверджує правильність бачення Фурса С.Я. понятійного апарату нотаріального процесу. Тому потрібно розрізняти поняття «нотаріальне провадження» і «нотаріальна дія», під якою слід розуміти окрему дію нотаріуса або іншої повноважної особи, яка визначається окремим змістом і є складовою частиною провадження або процесу оформлення провадження. У зв’язку з цим Фурса С.Я. запропонувала назву ст. 34 Закону подати у такій редакції: «Компетенція нотаріусів на вчинення нотаріальних проваджень» [29, с. 169]. Відмову нотаріуса в розкритті нотаріальної таємниці на запит державного виконавця чи інших осіб слід вважати не нотаріальним провадженням, передбаченим ст. 34 Закону, а окремою дією нотаріуса. Тому в разі відмови нотаріуса видати довідку державному виконавцеві чи іншим особам про вчинювану нотаріальну дію має виноситися постанова, яка може оскаржуватися також до суду, але ця постанова не буде безпосередньо стосуватися нотаріального провадження, про яке йдеться у ст. 34 Закону.

Отже, проаналізоване вище підтверджує, що нотаріальний акт має відповідати вимогам законності й обґрунтованості. Взагалі обґрунтованість взаємопов’язана і взаємообумовлена із законністю. Дійсно, кожний необґрунтований нотаріальний акт одночасно буде і незаконним, але не кожний незаконний нотаріальний акт буде необґрунтованим, тобто доказів може бути достатньо для вчинення нотаріальної дії, вони будуть достовірними, належними, але нотаріус може неправильно застосувати норму матеріального права.

Обґрунтованим нотаріальний акт буде лише тоді, коли він виданий з дотриманням норм процесуального і матеріального права. У зв’язку з цим деякі вчені вважають, що законність є ширшою категорією, ніж обґрунтованість, і тому включає в себе останню [29, с. 170]. Якщо погодитися з думкою, що обґрунтованість охоплюється законністю, то обґрунтованість у такому разі стає її складовою частиною і втрачає свою самостійність. Але слід зазначити, що вимога щодо законності нотаріальних актів просто є більш універсальною, оскільки, яка б норма не застосовувалась у нотаріальній діяльності, одночасно відбувається дотримання або порушення закону. Букві закону повинна відповідати кожна дія нотаріуса, від звернення заінтересованої особи аж до видачі нотаріального акта.

Наведені положення стосуються тих правових ситуацій, які чітко регламентовані законодавством і діяльність нотаріуса підпорядкована чітко встановленим матеріальним і процесуальним нормам. Коли ж особи вимагають від нотаріуса вчинення правочинів за аналогією закону або праву, то діяльність нотаріуса виходить за межі закону. Тому нотаріус має обґрунтувати можливість виходу за межі закону не тільки волевиявленням осіб, які звернулися до нього за вчиненням нотаріальної дії, а й відсутністю суперечності вчинюваної нотаріальної дії вимогам законодавства. Тому вимога щодо обґрунтованості нотаріальних дій та актів має існувати як самостійна, а також вона має конкретизувати права та обов’язки нотаріусів у разі, коли останні зобов’язані діяти за аналогією із законом або правом.

Отож, законність і обґрунтованість – різні властивості нотаріального акта, хоча і взаємопов’язані між собою. З огляду на неоднакове смислове навантаження, що несуть ці поняття, їх не можна ототожнювати.

Єдиного нормативного закріплення щодо вимог законності і обґрунтованості нотаріальних актів Закон не містить. Із наведеного вище видно, що різні вимоги, які обумовлюють зазначені властивості нотаріальних актів, розпорошено по нотаріальному законодавству. На відміну від Закону, у Цивільному процесуальному кодексі України законності і обґрунтованості рішення суду присвячена ст. 213, відповідно до частини другої якої законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом, а частина третя визначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Також вдале пояснення обґрунтованості судового рішення можна знайти в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення»: «обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні» [31, с. 183].

Використовуючи дану практику, автори вважають, що доцільно доповнити Закон України «Про нотаріат» статтею «Законність і обґрунтованість нотаріальних актів» із таким змістом:

Нотаріальний акт має бути законним і обґрунтованим.
Законним є нотаріальний акт, який відповідає нормам як матеріального, так і процесуального права.
Обґрунтованим є нотаріальний акт, посвідчений на основі всебічно, повно, об’єктивно і безпосередньо з’ясованих дійсних обставин вчинюваного нотаріального провадження, підтверджених відповідними документами, які за формою та змістом відповідають вимогам закону.

Знову ж у контексті формування редакції даної норми автори повертаються до питання термінології нотаріального процесу. Постає питання: нотаріальний акт має виноситися, постановлюватися, вчинятися, посвідчуватися чи видаватися?

На думку авторів, це питання залежатиме від конкретних ситуацій, де матиме місце нотаріальний акт, наприклад, якщо посвідчуватиметься договір, то правильно говорити про посвідчення або ухвалення нотаріального акта, якщо видаватиметься на руки сторонам примірник, дублікат договору – то видання нотаріального акта, вчинення виконавчого напису на документі – вчинення нотаріального акта, щодо постанови про відмову у вчиненні нотаріального провадження, то доцільно говорити про постановлення, але щоб уникнути тавтології, краще казати, що постанова виноситься.

До речі, в проекті Нотаріального процесуального кодексу України народний депутат України Бережна І.Г. висловила думку про необхідність закріплення у даному акті норми, яка б регламентувала законність та обґрунтованість нотаріальних актів, але у відмінний спосіб. Ця пропозиція є слушною та заслуговує на увагу для тих випадків, коли нотаріус має діяти у нерегламентованому законодавством просторі, тобто за аналогією із законом або правом. У той же час, вимоги до нотаріусів у цьому випадку мають бути конкретними: обґрунтування необхідності виходу за межі, встановлені законом; відсутність суперечності дій нотаріуса вимогам законодавства та правам осіб, які не беруть участь в нотаріальному процесі [31, с. 184].

4. Законність і обґрунтованість судових рішень

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 213 ЦКУ) [3].

Законність рішення суду полягає у необхідності виконання двох вимог:

1) дотримання норм процесуального права під час розгляду справи (виконання всіх вимог цивільного судочинства);

2) правильне вирішення спору, тобто вірне застосування матеріального закону.

Законність рішення залежить від безумовної, строгої відповідності його законам та іншим нормативно-правовим актам, що визначається перш за все правильною юридичною кваліфікацією взаємовідносини сторін та інших учасників справи.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення») [11, с. 433].

Рішення слід вважати законним, якщо воно винесене у строгій відповідності з нормами матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню, при точному і правильному дотриманні, виконанні та використанні процесуальних норм. В п. 4 ст. 309 ЦПК говориться як про порушення, так і про неправильне застосування норм матеріального права. Однак протиставлення цих понять є необґрунтованим, оскільки порушення судом матеріально-правових норм як раз і проявляється в їх неправильному застосуванні.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення») [11, с. 434].

Обґрунтованість рішення полягає у правильності встановлення фактичних обставин справи та правильній оцінці доказів. Від цього залежить правильність правової кваліфікації спору.

В силу принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обґрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.76 «Про судове рішення»).

Обґрунтованим рішення слід вважати тоді, коли:

1) суд повністю вияснив обставини, що мають значення для справи;

2) коли ці обставини доказані;

3) коли висновок суду відповідає викладеним у рішенні обставинам справи.

Обґрунтованість судового рішення — це його внутрішня якість. Обґрунтованим є таке рішення, в якому відбите повне, всебічне і об’єктивне з’ясування дійсних обставин справи, їх доведеність та досягнено істинність висновків суду — відповідність їх фактичній стороні справи і вимогам закону.

Виходячи з цього, в поняття обґрунтованості зазвичай включають два моменти: достовірність висновків суду про обставини, що покладені в основу рішення, і повноту дослідження судом всіх матеріалів справи.

Окрім законності та обґрунтованості, рішення повинно відповідати й іншим вимогам, до яких належать вичерпність (повнота), визначеність, точність, зрозумілість. На відміну від законності та обґрунтованості, порушення цих вимог може виправити сам суд, який постановив рішення.

Вичерпність (повнота) — така властивість судового рішення, яка характеризує повноту відповіді суду на всі правові питання, що були поставлені перед ним на вирішення. Тому в теорії процесу цю вимогу називають ще повнотою. Вичерпним судове рішення вважатиметься тоді, коли ним буде вирішено повністю спір між сторонами і дано відповідь на всі вимоги позивача та заперечення відповідача. Поза судовим рішенням, постановленим у конкретній справі, не повинно залишатися невирішених питань, які ставилися на його розгляд [11, с. 435].

Як акт правосуддя, рішення мусить чітко підтвердити існування і суть спірних правовідносин, які права визнаються за особою, що пред’явила до суду вимогу, а яка ні; які обов’язки належить виконати відповідачу, чи є підстави для встановлення юридичних фактів і яких саме у справах окремого провадження.

Неповнота рішення усувається шляхом постановлення додаткового рішення.

Без визначеності судового рішення не може бути судового захисту. Визначеністю характеризуються всі частини судового рішення. Особливо необхідна вона для резолютивної частини, оскільки саме ця частина судового рішення дає відповідь на вимоги сторін.

Визначеність резолютивної частини судового рішення проявляється передусім у тому, що суд точно зазначає, що і на користь кого присуджено. При частковому задоволенні вимог суд точно зазначає, чиї вимоги задоволені, в якому розмірі що присуджується. При повній відмові в задоволенні вимог резолютивна частина точно визначає, кому і в чому відмовлено.

Невизначеність судового рішення приводить до його скасування.

Винятком з вимоги визначеності судового рішення, на думку деяких авторів, є можливість ухвалення факультативних рішень. Факультативним називається рішення, за яким відповідач присуджується до здійснення певних дій на користь позивача і яким в разі неможливості його виконання суд визначає інший спосіб виконання.

Точність рішення — це правильне відображення у тексті рішення усіх обставин, що мають значення для сприйняття його змісту. На точність рішення не впливають неістотні помилки (наприклад, граматичні), які не впливають на його виконання.

Способом усунення неточності рішення є виправлення описок та явних арифметичних помилок.

Рішення повинно бути зрозумілим не лише для суду, який його ухвалив, а й для усіх інших осіб. Зрозумілість рішення досягається правильним, простим та грамотним викладом його тексту, застосуванням зрозумілих зворотів та термінології.

Способом усунення незрозумілості рішення суду є його роз’яснення.

Висновки

Законність являє собою обумовлене закономірностями суспільного розвитку комплексне соціально-правове явище, яке складається з трьох взаємозв’язаних складових, а саме: принципу, методу і режиму існування держави, що полягає у розумінні, суворому і неухильному виконанні всіма суб’єктами правовідносин вимог законодавчих актів, які повинні відповідати принципу справедливості права як в процесі правореалізації, так і в процесі правотворчості.

Законність як суспільний феномен являє собою певний результат взаємодії різноманітних чинників, що і визначають її природу. Отже, теоретична концепція законності повинна бути певним емпіричним узагальненням, що не суперечить людському досвіду. Це підкреслює об’єктивний характер явища і виключає можливість суб’єктивно-ідеалістичного його тлумачення.

Значення законності обумовлює її цінність, що виявляється у її проявах як основи порядку в суспільстві; як умови і необхідного елементу правової держави і демократії; як основного засобу охорони і забезпечення дотримання загальнолюдських моральних цінностей.

Співвідношення між поняттями «право», «законність» і «правопорядок» характеризується наявністю між ними складних і багатоманітних зв’язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого.

Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі:

Вдосконалення нормативної сторони законності полягає в тому, що зміст законодавства має відповідати реальним умовам і прогресивним тенденціям розвитку суспільства, моральним засадам суспільствам, уявленням людей про добро і зло, про міру належного і допустимого.

Список використаних джерел

Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради від 23 липня 1996 р. – 1996. – № 30. – ст. 141.
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
Цивільний кодекс України: станом на 1 вересня 2008 року. — Харків: Одіссей, 2008. — 423, с.
Андронов І.В. Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. – Одеса. – 2008. – 193 с.
Байтин М., и др. Теория государства и права: М.: Юрист, 2001. — 771с.
Башнін В. А., та ін. Філософія права. К.: Наукова думка, 2002. — 472с.
Колодій А. М. Принципи права України. – К. : ЮрінкомІнтер, 1998. – 207 с.
Костицький М. В., та ін. Філософія права. К.: Юринком интер. — — 333 с.
Копєйчиков В. В., та ін. Теорія держави і права. К.: Юринком интер, 2002. – 368 с.
Марченко М. Н., и др.. Проблемы теории государства и права. М.: Юридическая література. — – 656 с.
Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: закони і законодавчі акти / Ю. Б. Бек, Й. Г. Богдан, Л. В. Григоровська та ін.; За ред. В. М. Коссака. — К.: Істина, 2004. — 975, с.
Нотаріат В Україні / Радзієвська Л.К., Пасічник С.Г. За відп. ред. Л.К. Радзієвської. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 528 с.
Нотаріат в Україні / За ред. В.В. Комарова. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 320 с.
Общая теория государства и права. Академический курс. Под ред. М. Н. Марченко. М. — : Юридическая література. – 769 с.
Оніщенко Н. М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи: Монографія / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко. – К.: Юридична думка, 2008. – 242
Радзієвська Л. К., Пасічник С. Г. Нотаріат в Україні: Навч. посіб. — К.: Юрінком, 2000. – 344 с.
Самохвалов В.В. Поняття, аспекти та сфери прояву законності // Енциклопедія законодавства (матеріали до спецкурсу). — К.: Український Центр духовної культури, 2003. — С. 28-46
Самохвалов В. Законність і справедливість: теоретико-правові проблеми співвідношення та взаємодії у сфері права. – К.: Юстініан. – 2009. – 192 с.
Самохвалов В.В. Законність та справедливість: проблеми співвідношення // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні та політичні науки. Вип. 9. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. — С. 18-25
Самохвалов В.В. Принципи та вимоги законності у правозастосуванні // Другі юридичні читання: Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції. — К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2005. — С. 127-129
Самохвалов В.В. Поняття та принципи державної влади // Правові проблеми влади. Теоретико-методологічні та історичні засади. — Одеса.: Видавництво „Юридична література”, 2006 — С. 25-38
Самохвалов ВВ. Законність: основні аспекти та сфери прояву // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні та політичні науки. Вип. 11. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. — С. 44-50
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник /Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
Сміян Л.С., Нікітін Ю.В., Хоменко П.Г. Нотаріат в Україні. Навчальний посібник /Заред. Ю. В. Нікітіна. — К.: КНТ, 2008. — 680 с.
Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник /О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685, с.
Теорія держави і права України: Навчальний посібник /А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова ; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367, с.
Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні. Загальна частина. – К., Вентурі, 1999. – С. 12–13
Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні: Теорія і практика. – К.: А.С.К., 2001. – С. 169-172
Фурса С.Я. Нотаріальний процес. Теоретичні основи. – К.: Істина, 2002. – С. 94-97
Фурса С. Я., Лисенко Л.С. Законність і обгрунтованість нотаріальних актів //Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. — №1. – С. 174-185
Цивільне право України: підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2007 — Т. 2. — 2007. — 549, с.
Цивільне право України: підручник: У 2 т. /За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2007 — Т. 1. — 2007. — 477, с.
Цивільне право: практикум : навч. посібник /відп. ред.: Р. А. Майданик, Н. С. Кузнєцова, О. В. Дзера. — К.: Всеукр. асоц. вид. «Правова єдність», 2008. — 621 с.
Цивільне право: підручник у 2 томах / М-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». — Харків: Право, 2011 — Т. 2 / В. І. Борисова (кер. авт. кол.) [та ін.]; ред.: В. І. Борисова, І. В. Спасибо-Фатєєва, В. Л. Яроцький. — 2011. — 815 с.

referat-ok.com.ua