Проблематика основоположних («природних») прав людини, закономірності їх здійснення, розвитку, охорони і захисту становлять нині, так би мовити, ядро, стрижень предмета загальнотеоретичної юриспруденції. А одним із фундаментальних аспектів цієї проблематики є питання соціальної сутності таких прав.

Вирішення зазначеного питання має, вочевидь, ґрунтуватись на загальнофілософській інтерпретації феномену (і відповідної категорії) сутності, насамперед сутності соціальної.

З давніх-давен встановлено, що кожному феномену притаманні сутність і явище («явленість»). При цьому «явленість», тобто зовнішня форма (оболонка) феномену та його сутність зазвичай не збігаються.

Явище стає відомим суб´єктам соціуму вже у процесі їхньої повсякденної, «утилітарної» практики. Сутність же явища найчастіше може бути виявлена лише за посередництвом спеціалізованої діяльності — діяльності науково-дослідної. Тому найпершим завданням, неодмінним покликанням будь-якої суспільної науки є виявлення, з’ясування нею такої сутності. Адже якби сутність і явище («явленість») того чи іншого феномену збігалися, то й потреба у його науковому дослідженні, мабуть, взагалі не виникала б.

Осягнення, збагнення сутності тих феноменів, які становлять предмет науки, є її найголовнішою, домінантною функцією. Теорія чи концепція, яка не виконує саме цієї функції, навряд чи може заслуговувати на статус наукової.

Це, вочевидь, стосується й тих феноменів, які у соціально-політичній, зокрема державно-юридичній, практиці, та й у юридичній науці вважаються правовими (а таких явищ — досить різноманітних за їх специфічним онтичним статусом, за їхньою, так би мовити, субстанцією — існує, як свідчать минула й сучасна правова думка, понад десяток…).

Та перш ніж розглядати питання про сутність чи то природно-правових, чи то державно-юридичних (позитивно-правових) явищ, потрібно передусім чітко визначитися з інтерпретацією загального поняття сутності соціальних явищ (адже стосовно нього існують неоднакові погляди). Свого часу мені вже доводилося пропонувати таку дефініцію цього поняття: соціальна сутність явищ — це їх здатність слугувати засобом задоволення потреб (інтересів) тих чи інших суб´єктів суспільства. І нині (майже через 20 років потому) немає серйозних підстав відмовлятись від цього положення.

Ці міркування саме і слугуватимуть філософсько-методологічним підґрунтям для дослідження сутності основоположних прав людини та їх сутнісної класифікації.

Потребовий підхід — ключ до виявлення соціальної сутності праволюдинних явищ. З огляду на зазначену вище інтерпретацію соціальної сутності правових явищ, той дослідницький концептуальний підхід, за посередництвом якого остання може бути виявлена, ще у середині 80-х років XX ст. було названо «потребовим». Він тоді був інтерпретований як виявлення історично зумовлених певних потреб різних суб´єктів суспільного життя і встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих або інших предметів, подій, процесів у задоволенні таких потреб [1, 8-13]. І нині є підстави стверджувати, що саме цей підхід є єдино можливим, унікальним засобом її з´ясування.

Цим зумовлюється і місце потребового підходу в усій системі різноманітних концептуальних підходів та дослідницьких методів, що використовуються задля вивчення будь-яких правових явищ. З одного боку, цей підхід не може абсолютизуватись, гіпертрофуватись, оскільки, як і будь-який інший, він має об´єктивні межі застосовуваності; а тому не підмінює й не витісняє інших дослідницьких підходів та методів. Проте з другого боку — останні втрачатимуть свою евристичність, наукову ефективність, якщо залишиться невідомою, прихованою або ж спотвореною сутність тих явищ, які становлять об´єкт вивчення, тобто якщо застосування інших підходів і методів не спиратиметься на знання цієї сутності. Адже саме сутність явища визначає глибинно, в підсумку (хоча й зазвичай не прямо, а опосередковано) усі інші його властивості та прояви.

Реалізація потребового підходу (який є, власне кажучи, актуальною конкретизацією, модифікацією історико-матеріалістичної парадигми суспільствознавчих досліджень) у виявленні сутності правових явищ вимагає розв´язання таких завдань:

1)      слід осягнути загальне розуміння потреб різних суб´єктів суспільства, що вимагає, зокрема, з´ясування співвідношення цих потреб з такими суміжними, «спорідненими» явищами, як інтереси, мотиви, цілі відповідних суб´єктів;

2)      необхідно виокремити основні різновиди таких потреб, зважаючи на їх певну класифікацію;

3)      мають бути здобуті змістовні знання стосовно потреб: а) загально-соціальних; б) групових; в) індивідуальних у тому суспільстві, де сформоване, функціонує та розвивається досліджуване правове явище;

4)      потрібно встановити: а) потреби яких саме суб´єктів (тобто чиї потреби — чи то окремих індивідів, чи то певних їхніх спільнот, об´єднань, чи то суспільства в цілому) задовольняє досліджуваний феномен; б) які ж саме види таких потреб він задовольняє;

5)      і це найважливіше, слід з´ясувати, чи здатний досліджуваний правовий феномен бути засобом, інструментом задоволення певних потреб, а якщо здатний, то якою мірою. Зокрема з´ясувати, чи він є лише одним із таких засобів, чи ж єдиним засобом. (У разі ствердної відповіді на останнє запитання виявлені потреби можна буде вважати правовими.)

Тож спробуємо застосувати (або принаймні схарактеризувати) можливості застосування потребового підходу у з´ясуванні сутності того явища, яке відображається терміно-поняттям «основоположні права людини».

Можливість задоволення потреб людини як соціальна сутність її прав. Коли на початку 90-х років минулого століття у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції виникла необхідність випрацювати нові теоретико-методологічні засади дослідження, зорієнтовані насамперед на людину, на забезпечення її прав, тоді були підстави підтримати саме соціальний (точніше — соціально-детерміністичний) підхід до інтерпретації таких прав. Відповідно до цього підходу мною було сформульовано і згодом уточнено таку дефініцію їх загального поняття: права людини — це певні можливості людини, які необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об´єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов´язками інших суб´єктів.

Відображена у цій дефініції інтерпретація прав людини ґрунтується не просто на соціальному, а, власне, на соціально-потребовому підході. Адже існування й розвиток людини відбувається зазвичай тільки у процесі задоволення її потреб; а цей процес, ясна річ, опосередковується здебільшого такими «засобами», які є природно-історичними (соціально-природними) наслідками попередньої та поточної діяльності інших суб´єктів, тобто ре-зультатами суспільного виробництва (і матеріального, і духовного).

Наведений аспект розуміння прав людини може бути стисло, як квінтесенція, відображений у такому твердженні: будь-яке право людини — це право на задоволення певних її потреб. У цьому виявляється (окрім іншого) гуманістичність потребової інтерпретації прав людини і вбачається чи не найістотніша її перевага.

Розуміння прав людини як певних її можливостей представлене, так чи інакше, у працях багатьох теоретиків, суспільствознавців [2; 3, 21].

Що ж до інших інтерпретацій цього поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише те, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

•        права людини — це певним чином унормована її свобода [4; 5, 33, 48];

•        права людини — це певні її потреби [6, 33, 48] чи інтереси [7, 10-26];

•        права людини — це її вимоги (рос. — «притязания») про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству [9, 2];

•        права людини — це умови та блага (матеріальні, духовні), необхідні для нормального функціонування індивіда [10, 13; 11,24];

•        права людини — це певний вид, частина (форма існування, спосіб вияву) моралі [12, 36; 13, 37].

Усі зазначені вище підходи (окрім першого) фіксують, як видається, досить важливі, проте не онтичні, не «субстанційні» статуси досліджуваного феномену. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтичну соціальну сутність основоположних прав людини.

Сутнісна класифікація прав людини. Звернемося насамперед до прийнятих ООН у 1966 р. Міжнародних пактів про права «соціальні, економічні і культурні», а також про права «громадянські та політичні». Відображена у назвах цих пактів видова класифікація основоположних прав хоча й була на той час значним кроком уперед, проте згодом не завжди задовольняла потреби праворегулятивної практики та юридичної теорії. Зокрема, не можна не зауважити, що всі права людини є, у широкому сенсі, соціальними як за змістом, так і за засобами їх здійснення, оскільки вони об´єктивно зумовлені саме соціумом. З огляду на це несоціальних прав людини, вочевидь, узагалі не існує.

Що ж до так званих громадянських прав, то таке терміно-поняття природним чином пов´язується, асоціюється з правами саме громадян, тобто не будь-яких людей, а лише тих, які є громадянами тієї чи іншої держави. (Так, в одній із праць читаємо: «Громадянські права людини — це основні права, котрі пов´язані з володінням громадянства…» [14, 37].) А тому воно не є тотожним терміно-поняттю особистих (точніше — особистісних) основоположних прав людини, і більш адекватним його аналогом було б терміно-поняття «цивільні права», яке якраз і відповідає вжитому у Всезагальній декларації прав людини англомовному виразу civil rights.

Доречно згадати, що «п´ятичленна» класифікація основоположних прав людини ООН не була застосована ані в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950), ані в Хартії Європейського Союзу про основні права (2000), яка набула чинності зі вступом у дію Лісабонського договору (2009).

З обстоюваного ж у цій статті розуміння прав людини випливають додаткові аргументи й щодо такої класифікації людських прав, яка була запропонована мною 15 років тому. Нагадаю, що з усіх можливих класифікацій основною була названа така, підставою (критерієм) якої послугували різні види (групи, комплекси) індивідуальних потреб, які задовольняються за посередництвом здійснення, використання певних прав.

З огляду на такий критерій було виділено:

♦       фізичні права (або, за іншою термінологією, життєві, вітальні чи соматичні), здійснення яких задовольняє найважливіші, базові, визначальні потреби людини у забезпеченні її біологічного, «тілесного» існування, виживання, безпечного психофізичного розвитку. У разі порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс, зводяться нанівець будь-які права людини, що належать до інших груп. Саме тому основна класифікація прав людини має розпочинатись саме з прав фізичних;

♦       особистісні права, здійснення яких задовольняє потреби людини у формуванні, безпечному функціонуванні й розвитку її як особистості, тобто носія тих або інших духовно-моральних індивідуальних властивостей;

♦       культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у доступі до культурних надбань свого народу та інших народів (зокрема, у здобутті знань), у її самореалізації шляхом створення нею різноманітних цінностей культури.

Спільною особливістю усіх трьох наведених різновидів основоположних прав є те, що їх належність кожній людині та їх використання нею не може формально залежати від будь-яких її соціальних чи «демографічних» властивостей. Тому в структурі розглядуваної класифікації прав людини вони «розташовуються», так би мовити, на першому плані. И у цьому, до речі, виявляється гуманістичність потребового дослідницького підходу.

Крім зазначених, існують також: економічні права, здійснення яких задовольняє потреби людини в її індивідуальній самореалізації у господарській (економічній) діяльності, зокрема шляхом участі у виробництві матеріальних благ, у наданні послуг або у підприємництві;

політичні права, які задовольняють потреби людини у визначенні загальних соціальних умов її індивідуального існування й розвитку через її участь в управлінні суспільством (його осередками, об´єднаннями) і державою.

Таким чином, саме з позицій потребового підходу стає можливим обґрунтувати й продемонструвати недовільність, невипадковість певної ієрархізації зазначених різновидів прав людини, більш переконливо аргументувати термінологічні позначення кожного з них. Адже відносна субординованість цих прав має бути в основі своїй похідною від «піраміди» індивідуальних потреб. А останні, як відомо, фундаментально розподіляються на, передовсім, базові — біологічно-матеріальні (їм відповідають життєві, вітальні права), а далі — духовні (які задовольняються здебільшого особистісними й культурними правами) і, нарешті, соціальні — у вузькому, спеціальному значенні (яким переважно відповідають економічні та політичні права).

Як наслідок, стає можливим уточнити належність існуючих (та й з часом — майбутніх) прав людини до однієї з наведених вище їхніх груп (так, право на гідний рівень життя і споживання, а також права на безпечне природне довкілля, житло, соціальне забезпечення належатимуть, вочевидь, до прав фізичних; право знати своїх батьків, жити у своїй сім´ї «тяжіє» до групи особистісних прав).

Додамо також, що наведена градація прав людини має не тільки дослідницьке і навчальне значення, але й може бути корисною у конструюванні та вдосконаленні юридичних механізмів їх охорони і захисту, оскільки ефективність таких механізмів значною мірою зумовлюється специфікою відповідних прав, яка як раз і відбивається їх класифікаційно-видовою належністю.

Отже, евристичний потенціал охарактеризованого тут концептуального підходу аж ніяк не обмежується таким об´єктом дослідження, як основоположні права людини. Цей підхід, наголосимо ще раз, був і залишається унікальним, можна сказати, єдино можливим дослідницьким інструментом виявлення сутності будь-яких соціальних явищ, зокрема держави й кожного з елементів її правової системи та її механізму юридичного регулювання (законодавства, індивідуальних юридичних актів, законності, офіційної правової ідеології, юридичних відносин тощо).

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. — Львов, 1985.
2. Фарбер И. Е. Права человека, гражданина и лица в социалистическом обществе // Известш высших учебных заведений. Правоведение. — 1967. — № 1.
3. Бережное А. Г. Права личности. Некоторые вопросы теории. — М., 1991.
4. Нерсесянц В. С. Права человека в истории политической и правовой мысли. От древних до Декларации 1789 г. // Права человека в истории человечества и современном мире. — М., 1989.
5. Черниченко С. В. Права человека и гуманитарная практика в современной дипломатии // Московский журнал международного права. — 1992. — № 3.
6. Мюллерсон Р. А. Права человека : идеи, нормы, реальность. — М., 1991.
7. Шайкенов Н. А. Правовое обеспечение интересов личности. — Свердловск, 1990.
8. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства / пер. с нем. — М., 1999.
9. Henkln L. The Age of Rights. — N.Y., 1988.
10. Мутагиров Д. 3. Права и свободы человека : теория и практика : учеб. пособие. — М., 2006.
11. Права человека : учеб. — 2-е изд., перераб. / отв. ред. Е. А. Лукашева. — М, 2009.
12. Kranston М. What are Human Rights? — N.Y., 1988.
13. Милн А. Права человека и человеческое многообразие // Международное сотрудничество и права человека. — М., 1989.
14. Экштайн К. Основные права и свободы. По российской Конституции и Европейской Конвенции. — М, 2004.