1. Закони та закономірність менеджменту: закон інтеграції управління, закон інерції системи управління

Менеджмент – це особливий вид діяльності менеджера щодо керівництва людьми, змістом якої є цілеспрямований вплив на працівників апарату управління за допомогою сукупності принципів, методів, засобів і форм наукового керівництва, використовуючи об’єктивні закони і закономірності, координацію операцій організації в умовах ринку для досягнення цілей, тобто задоволення ринкових потреб споживачів, у тому числі з питань оподаткування.

Менеджер – це професіонал високої кваліфікації у сфері управління, який відмінно орієнтується у правових питаннях, ринку, оподаткування, здатний знаходити стратегічно правильні управлінські рішення у різних сферах діяльності: підприємницькій, фінансовій, кредиту та грошового обігу, інших найскладніших ситуаціях.

За допомогою менеджменту людське суспільство з хаотичного перетворюється на високоорганізоване й ефективне. З одного боку – це наука, яка спирається на об’єктивні закони та закономірності, чіткі правила й технології. З іншого, менеджмент має справу з людськими спільнотами, які суттєво відрізняються одна від одної звичками, традиціями, життєвими цінностями, інститутами, рівнем освіти, суспільною мораллю тощо. Тому при переході від теорії менеджменту до практики необхідно застосовувати такі моделі, які відповідають місцевим умовам.

В основі менеджменту лежить система економічних законів, закономірностей і принципів керування в умовах ринкових відносин. Закони й закономірності носять об'єктивний характер, тобто не залежать від волі людей, а, навпроти визначають їхню волю, свідомість і наміри. Усвідомлене використання економічних законів, здійснюючись через керування, дозволяє привести діяльність людей у відповідність із об'єктивними умовами розвитку. Саме менеджер вибирає оптимальний варіант управлінського рішення.

Всі закономірності керування можна розділити на дві групи. До першого ставляться закономірності, властивому керуванню взагалі як цілеспрямованому впливу, до другої закономірності менеджменту.

Керування виробництвом носить двоїстий характер. З одного боку, керування виражає об'єктивний процес керівництва працею працівників по виробництву споживчих вартостей, тобто керування виступає як потреба виробництва (відносини керування обумовлені спільною працею); з іншого боку — виробничі відносини сторін у процесі створення вартості. Сторони — це роботодавець і найманий робітник, які вступають один з одним у відносини власності. Відповідно до цього керування виробництвом розглядається у двох аспектах: організаційно-технічному й соціально-економічному. У першому випадку під керуванням розуміється об'єднання праці всіх працівників на базі організованої системи машин і технічних засобів. Його завдання — з'єднати працю працівників із предметами й знаряддями праці, установити певні пропорції, режими й зв'язки у виробництві. Через організаційно-технічний напрямок розкривається зміст керування й склад його елементів.

Соціально-економічний аспект полягає в тім, що власник засобів виробництва здійснює процес виробництва не тільки у своїх інтересах, але й в інтересах об'єднаних для спільної праці працівників і суспільства в цілому.

Розрізняють загальні й специфічні закони керування. До загальних законів керування ставляться: закон спеціалізації керування; закон інтеграції з; закон економії часу.

Тут же ми дамо коротку характеристику трьох названих законів.

Закон спеціалізації керування. Сучасне виробництво засноване на використанні новітніх технологічних процесів, технічних засобів, високого ступеня організації виробництва й праці, інформаційних систем. Для керування таким виробництвом необхідні узкоспециализированные знання й навички в різних галузях науки й техніки, що приводить до розчленовування загальних функцій, їхньому прояву в конкретних умовах, на різних рівнях. Менеджмент включає економічні, соціально-психологічні, правові й організаційно-технічні аспекти, тому менеджери повинні мати високий професіоналізм в області кожного із цих напрямків.

Властиві ринковій економіці ризик і невизначеність ситуації жадають від менеджерів самостійності й відповідальності за прийняті рішення, сприяють пошуку оптимальних організаційних і науково-технічних рішень.

Закон інтеграції керування. Інтеграція, тобто об'єднання, у менеджменті випливає з потреби самого виробництва й керування ім. Це об'єднання, з одного боку, спеціалізованих правлінських дій на різних етапах керування в єдиний управлінський процес, а з іншого боку — підрозділів, виробництв у єдиний виробничий організм — підприємство. Підприємства у свою чергу можуть поєднуватися в різні організаційні форми ринкової економіки. Межі цього об'єднання регулюються точними відносинами виробництва й керування. Інтеграційні процеси здійснюються доти , поки вони сприяють високим темпам нововведень, мобільності технологічної переорієнтації, впровадженню винаходів, високому рівню зайнятості в умовах гострої конкурентної боротьби.

Як інтегруючих факторів можуть виступати мети, завдання, інтереси, необхідність підтримки життєдіяльності й розвитку системи, вимоги ринку.

Інтеграція здійснюється шляхом установлення тимчасових і постійних зв'язків на всіх рівнях прояву функції керування й інформаційного забезпечення. На інтеграційні процеси можуть впливати внутрішні й зовнішні змінні.

Закон економії часу. Закон економії часу справедливий не тільки для сфери матеріального виробництва. Усяка економія в остаточному підсумку зводиться до економії часу. Це положення характерно для менеджменту, де цей закон виступає як закон керування часом.

Ефективність керування й, отже, досягнення поставленої мети залежать від швидкості реакції менеджера на потребі ринку й мобілізації внутрішніх і зовнішнього змінних для задоволення цих потреб. Рішення будь-якого питання в менеджменті в більше короткий час, чим конкуруючою стороною, завжди впливає на кінцеві результати діяльності фірми. У глобальних масштабах закон економії часу може впливати на рівень економічного розвитку регіону або країни в цілому.

На управління виробництвом впливають економічні закони, закони соціології, кібернетики тощо. З метою підвищення ефективності виробництва, вирішення соціально-економічних завдань будь-яка організація повинна враховувати об'єктивні економічні закони.

Закон попиту. Відомо, що між ціною товару і величиною купівельного попиту існує зворотній зв'язок. Тобто, при знижені ціни попит має тенденцію до зростання і за її підвищення — до зменшення. З підвищенням попиту на окремі товари зростають ціни на них, а отже, і прибуток товаровиробників.

Закон пропозиції свідчить про те, що запропонована для продажу кількість товару залежить від ціни на нього.

Співвідношення попиту та пропозиції відбиває конкретні пропозиції виробництва і споживання з урахуванням вартісно-цінової визначеності товарів (послуг). Попит відіграє складну і вагому роль як стимул розвитку виробництва і пропозиції. Співвідношення сукупних попиту та пропозиції показує можливості суспільного виробництва щодо задоволення народногосподарських і особистих потреб, сукупна пропозиція не обов'язково формується тільки за рахунок внутрішнього виробництва. Додатковим джерелом задоволення сукупного попиту є імпорт продукції.

Ринкові попит та пропозиція формується під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів безпосередньо на ринку товарів, послуг, цінних паперів, робочої сили тощо. Вони визначають відповідність платоспроможної потреби в окремих видах товарів, їх наявності в обігу на ринку.

Закон економії часу передбачає раціональне розміщення елементів управління у просторі, яке запезпечувало б мінімізацію витрат часу на їх взаємодію.

Закон синергії стверджує, що існує таке поєднання елементів управління, яке забезпечує отримання результату більшого за сумарний результат виокремленого функціонування цих елементів.

Закон синхронізації свідчить про важливість злагодженої взаємодії елементів управління в часі для забезпечення його ефективності.

Закон прибутковості. Виробничо-господарська діяльність організацій повинна бути прибутковою, тобто доход має перевищувати витрати. Прибуток є основою перспективного розвитку організації. Свідоме використання цього закону вимагає аналізу динаміки доходу, постійних та змінних витрат.

Крім економічних законів, в управлінні використовуються ще й закони соціології, так як кожна людина належить одночасно до багатьох суспільних спільнот.

Наука менеджменту досліджує також закономірності поведінки індивіда і групи, що виявляються у процесі спільної діяльності людей у межах виробничо-господарської організації, на які необхідно орієнтуватися менеджерові для ефективного управління колективом, окремими працівниками.

Д.е.н., проф. Хміль Ф. І. виділяє наступні закони. [14, с 190-192]

Його сутність полягає в тому, що протягом трудового життя людини відбувається складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб. З одного боку, без процесу соціалізації формування особистості неможливе, а з іншого, оскільки організація зацікавлена в ефективній діяльності соціальних структур, що існують всередині її, вона сприяє соціальному розвитку працівників. Управління процесами соціалізації індивідів, подолання елементів стихійності має соціальну і стратегічну економічну значущість для діяльності організації.

Закон соціальної структуризації організації. Кожній організації властива множинність внутрішньої структурної побудови, яка відображається в існуванні багатьох формальних і неформальних груп. Усвідомлення цього дає змогу менеджеру побудувати ефективну структуру організації (досягти гармонії між формальною і неформальною структурами), поєднати загальні організаційні та групові цілі, визначити зони конфліктів в організації, управляти конфліктними ситуаціями тощо.

Закон соціального статусу (соціальних ролей). Кожна людина має певну позицію в соціальній структурі організації, пов'язану з іншими позиціями через статус індивіда як систему його прав і обов'язків. Статус у розумінні місця в ієрархії організації є рангом. Крім того, кожний індивід виконує певні ролі, взаємодіючи з іншими працівниками організації, тобто із його статусом асоціюється комплекс ролей.

Спираючись на закон соціальних ролей, можна стверджувати, що для ефективної діяльності організації менеджер повинен:

— сприяти глибокому внутрішньому засвоєнню кожним індивідом мотивації і орієнтирів поведінки, визнаних організацією;

— забезпечити умови для виконання визначених індивіду (і ним самим обраних) ролей;

— вимагати від індивідів виконання визначених для них ролей.

Закон соціальної мобільності. Людина у процесі трудової діяльності переміщується в соціальному просторі організації. Це пов'язано з і кваліфікаційним, і службовим розвитком (або деградацією), виявляється у зростанні (або падінні) престижу, посиленні чи послабленні влади над співробітниками, зміні матеріального становища. Мобільність індивіда (переміщення у межах соціальної ієрархи) може бути висхідною і низхідною, добровільною і примусовою. Висхідна мобільність активізує його потенціал. Інколи інтереси організації зумовлюють потребу в низхідній мобільності індивіда. Вона теж може бути добровільною і примусовою, спричиненою структурними змінами в організації.

Знаючи дію закону мобільності, менеджер має змогу передбачати виникнення напружених ситуацій, спричинених недостатньою мобільністю працівників організації, а також управляти мобільністю індивідів в інтересах організації.

Закон соціального контролю. Контроль є цілеспрямованим впливом організації на поведінку індивіда, який забезпечує засвоєння ним організаційних цінностей і норм культури. Груповий тиск з метою об'єднання інтересів і цілей спонукає індивіда пристосовуватися до існуючих у групі колективних думок, цінностей і норм. Соціальний контроль реалізується поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і відданості соціальним цінностям, що виявляються у діяльності індивіда.

Закони індивідуальної і соціальної психології людини описують причини поведінки людини у виробничому середовищі як особистості, наділеної індивідуальними психологічними характеристиками. Знання цих законів допомагає менеджеру вибудовувати стратегію і тактику своєї поведінки у процесі спілкування з конкретними працівниками, виробляти ефективні етичні норми взаємин, обирати заходи впливу на людей з урахуванням їх психологічних характеристик. [14, с 192-193]

З усіх видів законів, які розкриваються в різних навчальних посібниках, типовій програмі дисципліни "Основи менеджменту", яка включена в стандарт, відповідають закони, які розкриває д.е.н., проф. Мартиненко М.М. [8, с 22]

Закон спільності цілей. Ефективна спільна діяльність людей в організації можлива лише за наявності загальної мети.

Люди створюють організації і свідомо координують свою діяльність тільки для того, щоб досягти визначеного кінцевого результату, тобто загальної мети. Чим складніша мета, тим більше людей бере участь у її досягненні. Ефективною колективна праця буде тоді, коли отриманий результат задовольняє потреби кожного з учасників. Якщо отриманий результат не задовольняє кого-небудь з членів організації, то ефективність його праці знижується, або ж дана людина припиняє свою роботу в колективній діяльності.

Загальна мета є основою створення організації. Саме мета визначає основний напрямок діяльності організації. Зміст загальної мети визначає види ресурсів, які споживає організація, а також функціональні області діяльності (засоби та способи досягнення мети) працівників організації.

Необхідність досягнення загальної мети за допомогою колективної праці визначає сенс існування менеджменту у всіх його проявах.

Загальна мета визначає ступінь залежності організації від зовнішнього середовища як джерела ресурсів і умов її діяльності. Формуючи загальну мету, працівники організації змушені враховувати можливості зовнішнього середовища в забезпеченні їх необхідними ресурсами, а також характер їхньої роботи в умовах, що задаються зовнішнім середовищем. Отже, загальна мета відбиває не тільки бажаний результат організації, але й умови, за яких вона може бути досягнута.

Закон поділу праці.

Цей закон відбиває сутність менеджменту як виду діяльності людини. У зміст цього закону входить така категорія, як спеціалізація управління.

Цілі організації досягаються колективною працею. У цьому процесі бере участь праця як суб'єкта, так і об'єкта управління, їхні види діяльності являють собою результати процесу поділу і спеціалізації праці. Продуктом процесу поділу праці є виробничі (поділ фізичної праці) і управлінські функції (поділ розумової творчої праці).

Функціональний поділ праці в організації розкриває сутність і зміст управлінської діяльності на всіх рівнях менеджменту. Виділення в управлінні окремих функцій — об'єктивний процес, породжуваний складністю виробництва і процесів управління організацією. Функції управління як результат поділу і спеціалізації праці менеджера не залежать від організаційних форм управління. Зміст функцій управління пов'язаний зі змістом виробництва, визначається ним і відповідає йому. Зміст самого виробництва завжди конкретний. Однак сутність функцій управління організацією залишається незмінною за різних видів виробництва конкретних продуктів. Функції, в яких розкривається сутність управління, універсальні, тобто вони описують будь-який процес управління організацією. Зміст видів діяльності (спеціалізація праці) у кожній функції конкретний і визначається змістом виробництва. Функціональний вид діяльності наповнюється конкретним змістом у залежності від специфіки об'єкта управління. При цьому сутність функції управління залишається однаковою (загальною) і не залежить від специфіки об'єкта управління. У цьому виявляється інваріантність і конкретність функцій управління.

Функції управління — особливий спеціалізований вид діяльності, що відображає напрямок здійснення цілеспрямованого впливу на відносини людей у процесі виробництва і самого управління. У цьому змісті функції управління утворюють функціональні області діяльності.

Саме функції, віднесені до функціональних областей, відповідають на запитання, хто що робить чи повинен робити в системі управління у процесі досягнення загальної мети. Функції управління є сполучною категорією з іншими важливими категоріями науки управління. Будучи об'єктивною основою будь-яких процесів управління, володіючи інваріантністю до будь-яких організацій, функція виявляє свій вплив у всій управлінській діяльності і відбиває загальні стійкі відносини людей у виробництві. Застосування більшості категорій управління передбачає ув'язування їх з функціями управління.

Кожна функція управління організацією відбиває який-небудь конкретний вид управлінської діяльності, але в той же час вони об'єктивно взаємообумовлені єдиним процесом управління і тому повинні розглядатися у взаємозв'язку.

Закон зовнішнього доповнення.

Суть даного закону можна сформулювати в такий спосіб. Будь-яка організація повинна мати потенціал, який здатний компенсувати наслідки, обумовлені різного роду зовнішніми збурюваннями, вплив яких на організацію не може бути завчасно передбачено.

Зовнішнє доповнення варто розглядати з двох сторін:

— вплив факторів зовнішнього середовища на діяльність організації;

— вплив вищих рівнів управління на нижчі рівні всередині самої організації.

У будь-якій нормально функціонуючій організації зовнішні та внутрішні впливи знаходяться у визначеному зв'язку: посилення зовнішнього впливу відповідно ініціює посилення заходу внутрішнього впливу, і навпаки.

Отже, розвиток організації визначається співвідношенням і характером зовнішніх і внутрішніх збурювань, що порушують умови нормального її функціонування. Під впливом збурювань організація змушена удосконалювати свій потенціал. Оскільки збурювання мають постійний характер, то й організація повинна сповідати принцип постійного удосконалення. У силу цього організація здобуває здатність зберігати свою основну якість в умовах зовнішнього середовища, що змінюється, забезпечувати власне відтворення, наступність і стабільність.

Наявність рівнів управління в організації породжує властивість зовнішнього доповнення. Один рівень управління стосовно іншого є своєрідним зовнішнім середовищем. У їхній взаємодії завжди зберігаються фактори в достатній мірі не описані, а значить і не регламентовані. Однак непередбачувані впливи одного рівня на інший повинні бути керованими[12, c. 42-44].

Закон інерції.

Відповідно до цього закону, для ефективної діяльності будь-якої організації, підданої впливу різноманітного зовнішнього середовища, необхідно, щоб інформація про результати її власних дій передавалася їй як частина тієї інформації, відповідно до якої вона повинна продовжувати функціонувати, зберігаючи свої властивості.

Суть цього закону в менеджменті полягає в тому, що всі організації володіють деякими загальними ознаками.

Інертність організації забезпечується складом її елементів і способами їхнього взаємозв'язку. Організація за своєю структурою являє собою кінцевий набір елементів, що утворюють єдине ціле і взаємодіють один з одним, а також із зовнішнім середовищем. Особливості, місце і призначення кожного елемента визначається власною метою і способами поділу праці. Елементи в організації відносно автономні. Відносна автономність елементів визначається їхніми функціями. Саме функції як результат спеціалізації праці додають елементу властивості автономності, одночасно дозволяють йому взаємодіяти з декількома іншими елементами і зовнішнім середовищем.

Властивість взаємодії служить ознакою цілісності організації й умовою стійкої цілеспрямованої її життєдіяльності. Внутрішня побудова кожного елемента й організації як цілого структурного утворення є не що інше, як відповідь на різні за своєю природою впливи зовнішнього середовища й існуючих у ньому функціональних зв'язків та інформаційних потоків.

Володіючи властивістю інерційності, кожен елемент, діючи в безпосередньому зв'язку з іншими елементами, забезпечує інерційність організації в цілому.

Організації, здатні до збереження свого стану і підвищення міри своєї інерції, приводять себе у відповідність з умовами зовнішнього середовища. Це відбувається завдяки особливому типу взаємодії організації з зовнішнім середовищем на основі зворотних зв'язків. Таким чином, дієвість закону інерції забезпечує організації стан постійного удосконалювання.

Закон економії часу.

У менеджменті даний закон зв'язаний із продуктивністю, що показує міру використання часу, витраченого на одержання результату. Продуктивність є головним джерелом економічного росту організації. У сучасних умовах діяльності організації в складі продуктивності перше місце займає економія живої праці. Отже, менеджмент організації повинен бути сформований таким чином, щоб одержання результатів кожним елементом вимагало мінімальної кількості часу.

Чинність закону економії часу, трансформованого через продуктивність організації, буде залежати від менеджменту, тобто від якості робочої сили, умов її використання, від відповідності професійної структури, форм організації та мотивації праці. [8, с 23-24]

2. Базові стратегії, їх характеристика. Вибір стратегії

Стратегія — це детальний всебічний комплексний план, призначений для здійснення місії організації і досягнення її мети.

Насамперед стратегію у своїй більшості формує і розробляє вище керівництво, але її реалізація передбачає участь всіх рівнів управління.

Стратегічний план повинен розроблятися швидше з точки зору перспективи всієї корпорації, а не конкретного індивіда на особистих підприємствах. Засновник його може дозволити собі відносну розкіш поєднувати особисті плани із стратегією організації. На більшості фірм з широким володінням акціями подібної розкоші бути не може.

Під ринковим сектором розуміється група підприємств, які продають товари і послуги за ринковими цінами. Ініціатива при постачанні тієї чи іншої продукції на ринок належить керівництву підприємства.

Підприємство повинно домагатися, щоб його капіталовкладення окупилися шляхом одержання прибутку від продажу продукції. Споживач або покупець вирішує сам, візьме він чи не візьме дану продукцію за пропонованою ціною. Виробник повинен випускати те, що потрібно споживачу, й не треба забувати, що на вільному ринку у підприємства в будь-який момент може з'явитися конкурент, у якого виробничі затрати можуть бути нижчі і який зможе дозволити собі встановити нижчу ціну, а споживач завжди дуже чуйно реагує на зниження ціни, якщо, звичайно, мова йде про той же рівень якості.

Вдала розробка стратегії (мається на увазі те, чого вимагає ринок і що — я, як підприємство, можу і хочу постачати на ринок) є запорукою успіху для самостійного підприємства в умовах вільної ринкової економіки.

У системі планової економіки підприємства не мають або майже не мають необхідної свободи, щоб пристосуватися до вимог ринку. В цьому випадку споживачі (покупці) не є ключовою фігурою, і часто їх просто не беруть до уваги. При виробництві продукції про них майже не думають. І ще одна проблема — відсутність конкуренції між підприємствами.

У світі, шоб вижити, необхідно бути наявними, приглядатися, що роблять інші, у випадку необхідності вміти пристосовуватися. В світі бізнесу і підприємництва також присутній елемент змагання, але процес пристосування не проходить автоматично. Підприємству необхідно розробити добрий стратегічний план і в залежності від обставин весь час коригувати і поновлювати його. На практиці не так часто вдається вибрати найкращий із багатьох варіантів і відразу ж успішно реалізувати задумане.

Підприємство може потрапити в кризу, якщо не передбачити обставин, які змінилися, і не відреагувати на них вчасно. Така криза може статися, якщо обставини зміняться надто швидко і підприємство зможе відреагувати не на останні, а на передостанні зміни. Судячи з результатів Дослідження, саме ті підприємства, які давно існують в своїй галузі і займають в ній провідне становище, найшвидше реагують на зміну зовнішніх факторів. Одна із причин їх успіху — здатність весь час вносити корективи. Ці підприємства ніколи не зупинялися на місці.

Для підприємства в даному випадку дуже важливо постійно ставити перед собою запитання:

Чого ми хочемо? Який тип підприємств ми хочемо вибрати або залишити? (Призначення, розміри, культура).

Що об'єктивно важливо? Які шанси у нас є і яка небезпека може виникнути зовні при більш широкому погляді на поле діяльності9

Що об'єктивно неможливо?

Що ми можемо зробити? В чому наші сильні та слабкі сторони? Що ми могли б зробити краше або інакше? Які невикористані можливості є в резерві?

Підприємству завжди доводиться робити вибір. Ми ніколи не знаємо наперед, який альтернативний варіант буде найкращим, але ми шукаємо оптимальне рішення.

В процесі прийняття рішень ми врешті-решт робимо спробу вплинути на майбутнє. Зверніть увагу: не визначити, а вплинути. Адже існує дуже багато зовнішніх факторів, які визначають майбутнє, і вони не підвладні нам. Згадайте коливання цін на нафту, кон'юнктуру й інші явища такого ж плану.

Таким чином, можемо собі уявити, наскільки важливо мати стратегію на підприємстві. Слід вказати, що абсолютної визначеності відносно майбутнього бути не може. При стратегічному плануванні можна досягти більшої визначеності, а значить збільшити шанси на успіх. До того ж, підприємство зможе швидше реагувати на якесь реальне явище, весь час аналізуючи можливі зовнішні фактори, ніби випереджаючи їх.

У свій час усі підприємства були розділені на три категорії:

а) підприємства — законодавці в своїй галузі. Постійно вводячи щось нове і займаючись творчими розробками, вони задають тон і йдуть в авангарді;

б) підприємства, які весь час тримають в полі зору те, що відбувається навколо них, стежать за кроками своїх конкурентів, за розвитком подій на ринку і, виходячи з цього, формують свою політику;

в) підприємства, які весь час підпадають зненацька під вплив тієї чи іншої події і здивовано запитують себе: "Що ж це знову відбувається?"

Неважко зрозуміти, що остання категорія підприємств не з тих, хто може похвалитися успіхами.

Слід сказати, що всі підприємства дотримуються в економічній діяльності того чи іншого курсу. Однак буває й таке, що цей курс не має якоїсь конкретної форми, незафіксований на папері і залежить іноді від інтуїції кого-небудь із вищих керівників підприємства. Але така стратегія приховує в собі чималу небезпеку. Подеколи вона недостатньо грунтується на глибокому аналізі і свідомому виборі із чітко сформульованих альтернативних стратегій. Крім того, персонал підприємства не зовсім розуміє, що за стратегія застосовується на його підприємстві, якщо вона така є взагалі. Це призводить до деякої невизначеності і не викликає зацікавленості та усвідомленої участі співробітників у виробничому процесі.

Чітко сформульована стратегія, яка застосовується на підприємстві, дуже важлива для створення високої культури виробництва.

Життям вироблена формула: мудрий керівник тим і відрізняється від розумного, що коли розумний завжди може знайти вихід із важкого становища, то мудрий в нього не потрапляє. Тому завжди потрібно пам'ятати таке правило: конкретні рішення повинні прийматися для виконання прийнятої стратегії.

Що ж має охоплювати стратегія?

Чітке формулювання цілей організації і особистої мети самого керівника.

Оцінку потенціалу підприємства і можливостей його підвищення (в т. ч. кадровий потенціал і стосунки всередині організації).

Оцінку соціально-економічного середовища, в якому діє підприємство, його можливі зміни, які випливають з цих вимог.

Основні напрями, методи й інструменти досягнення поставленої мети при можливостях, що існують, і умовах, які складаються.

Вибір стратегії розвитку організаційних систем є домінуючою ланкою у сфері діяльності управлінських працівників.

Залежно від комбінації джерел виникнення ситуацій і об'єктів впливу можна виділити такі види стратегій: регулююча, адаптивна і така, що формує середовище.

Регулююча передбачає здійснення регулюючих функцій у процесі життєдіяльності організаційної системи, які спрямовані на забезпечення її стабілізації або на переведення в новий якісний стан.

Адаптивна зумовлена певними змінами в зовнішньому середовищі, що вимагають здійснення відповідних змін у внутрішньому середовищі в усіх підсистемах організації з метою гарантованого пристосування їх до вимог зовнішнього середовища.

Стратегія, що формує середовище, тісно пов'язана з активними реакціями організаційної системи і спрямована на зміну зовнішнього середовища у вигідному для певного виробничого або іншого формування напряму.

Кожна з наведених стратегій може виникнути лише при певній ситуації.Стратегії поділяються на загальні (узагальнюючі) та специфічні.

Загальні охоплюють генеральні ключові напрями розвитку організаційної системи. Вони визначають генеральну лінію майбутньої поведінки організації з урахуванням змін зовнішнього середовища.

Специфічні стратегії охоплюють напрями розвитку підсистем організаційної системи. Вони забезпечують реалізацію загальної стратегії організації.

Більшість стратегій можна згрупувати, взявши за основу одну із наведених нижче "видових" (типових) стратегій.

Контроль над затратами. Стратегії такого типу базуються на зниженні власних витрат в порівнянні із затратами конкурентів шляхом обов'язкового контролю над затратами, або шляхом регулювання розміру підприємства і обсягу продукції, завдяки чому досягається вища ефективність виробництва. При більш низьких затратах підприємство (або структурний підрозділ) має можливість підтримувати певний рівень прибутку, хоча ціни у нього нижчі, ніж у конкурентів. Такі ж низькі ціни можуть бути інколи бар'єром для появи нових конкурентів.

Стратегія диференціації. її суть полягає в концентрації організацією своїх зусиль на декількох пріоритетних напрямах, де вона намагається мати більше переваг над іншими. Ці напрями можуть бути різними, тому варіантів стратегії на практиці існує дуже багато. Стратегія диференціації пов'язана із значними витратами. Якщо організація орієнтується на неї, то попередня стратегія повністю не відкидається.

Стратегія фокусування. Остання "видова" стратегія — це стратегія фокуса. В цьому випадку підприємство цілеспрямовано орієнтується на якусь групу споживачів, або на обмежену частину асортименту продукції, або на специфічний географічний ринок. У такому випадку часто говорять про нішу на ринку.

В стратегії фокуса є два варіанти: фокус затрат і фокус диференціації. Приклад затратного фокуса — голландське підприємство "Недсхруф". Воно випускає гвинти і шурупи, обмежуючи свій асортимент декількома видами, але виробляє їх з такою ефективністю, що зуміло відвоювати собі почесне місце на європейському ринку.

Прикладом диференційованого фокуса може служити видавництво "Бертліц", яке випускає спеціальні компактні шляхопровідники в багатьох країнах.

Потрібно сконцентрувати увагу на тому, випуск якої продукції підприємство налагодило найкраще, і не слід одночасно діяти на всіх фронтах. Канадський професор Генрі Мінтсберг вважає, що багато стратегій виникли безпосередньо на підприємствах, їх не розробляли спеціально. Нові стратегії часто виникають як творче прозріння або із інтуїції підходу працюючих на підприємстві. Він вважає розробку стратегії ремеслом і проводить порівняння з гончарем, для якого глина служить подібно стратегії. Гончар не може один день обдумувати нову форму горшка, а наступного дня — ліпити. Ні, він створює пробну модель під час роботи на крузі, підганяє її і нарешті одержує нову модель. Іншими словами, стратегія виникає із суміші проектування і розвитку.

Перехід до ринкової економіки має свою специфіку, яка впливає на вибір стратегій у процесі життєдіяльності організаційної системи. Управлінські стратегії залежать від багатьох факторів, зокрема від джерел та об'єкта виникнення ситуації.

Нині складається різний рівень бізнесової діяльності. Він зумовлений монопольним становищем переважної більшості підприємств як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. В них організаційних формуваннях створюються умови для розвитку основного бізнесу, під яким слід розуміти виробництво товару, роль якого на ринку досить вагома. Даний стан розвитку основ бізнесу потребує використання стратегії стабілізації.

В умовах економічної кризи з метою виходу з неї можуть використовуватися такі стратегії, як скорочення, розширення, повернення до основного типу виробництва, диверсифікації. Перша передбачає концентрацію ресурсів для досягнення пріоритетних цілей, друга — сприяє розширенню асортименту й обсягу виробленого товару, третя — прийнятна для певних галузей і специфічних типів виробництва (вагонобудування), четверта — передбачає розширення невзаємопов'язаних виробництв. Вона особливо прийнятна для зон з високим коефіцієнтом щільності населення.

У період стабільного розвитку економіки менеджмент поряд з вищенаведеними стратегіями може використовувати такі типи стратегій, як венчурна і бюрократична. Перша пов'язана з ризиком, а друга — з дотриманням певних стандартів, правил поведінки.

Список використаної літератури

1. Афанасьєв М. Основи менеджменту: Навч.- метод. посіб. / Харківський держ. економічний ун- т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2003. — 481с.

2. Баєва О. В. Основи менеджменту: Практикум/ О. В. Баєва, Н. І. Новальська, Л. О. Згалат-Лозинська. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 522 с.

3. Белінський П. І., Лук'янова Л. М., Маниліч М. І. Основи теорії менеджменту організацій: Навч.-метод. посібник / П.І. Белінський (заг.ред.). — Чернівці, 1999. — 188с.

4. Вершигора Е. Менеджмент: Учебное пособие/ Евгений Вершигора,. — М.: Инфра-М, 2004. — 256 с.

5. Виханский О. Менеджмент: [Учебник]/ О. С. Виханский, А. И. Наумов. — [2-е изд.]. — М.: Фирма "Гардарика", 2003. — 415 с.

6. Галицкий В.П Забезпечення ефективної діяльності організації.К., 2002.

7. Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов]/ Ирина Герчикова,. — 2-е изд., перераб. и доп.. — М.: Банки и биржи, 2002. — 478 с.

8. Гріфін Р. Основи менеджменту: Підручник для студ. екон. спец./ Рикі Гріфін, Володимир Яцура,. — Львів: БаК, 2001. — 605 с.

9. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. — К.: Національна академія управління, 2006. — 655 с.

10. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. — К.: Академвидав, 2003. — 414 с.

11. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. — К.: Каравела, 2005. — 494 с.

12. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. — 3-е вид., перероб. и доп.. — К.: Кондор, 2006. — 661 с.

13. Робінс С. Основи менеджменту: учбовий посібник/ Стефан П. Робінс, Девід А. ДеЧенцо,; Пер. с англ. А. Олійник, М. Корчинська, Р. Ткачук,. — К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. — 671 с.

14. Рудінська О. Менеджмент: Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. — 334 с.

15. Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів/ Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 415 с.

16. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. — К.: Академія, 2003. — 463 с.

17. Стеценко І. Основи менеджменту. Хто такий менеджер: Навч. посібник. — К. : А.С.К., 2004. — 224с.

18. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. — К.: Академвидав, 2005. — 607 с.