Вступ.

1. Сучасний стан і проблеми розвитку сфери відпочинку і туризму в Україні.

2. Принципи формування рекреаційних територій.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Розвиток рекреаційно-туристичної сфери для багатьох країн є на сьогодні однією з головних задач. Україна, яка розташована в центрі Європи на перехресті транспортних шляхів, і яка має для поступального розвитку своєї рекреаційної сфери сприятливі природно-кліматичні умови, значний історико-культурний потенціал, необхідні людські та матеріальні ресурси, значно відстає від більшості європейських країн за рівнем розвитку рекреаційно-туристичних послуг. Такий стан не є нормальним і потребує активізації процесів щодо створення в нашій державі потужної рекреаційної індустрії, яка спроможна задовольняти різноманітні рекреаційні потреби як мешканців України так і іноземних туристів. При цьому слід враховувати, що організація рекреаційної діяльності на сьогоднішній день виступає не лише як задача містобудівна, а насамперед соціальна та економічна, що повинна вирішуватися як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Вирішення таких складних задач потребує наукової постановки досліджень, які можуть включатися як перед проектна стадія в процес містобудівного проектування на відповідному рівні. Містобудівні об’єкти різного рівня цілісності є складовою частиною системи взаємодії населення з оточуючим його середовищем, яке забезпечує необхідні умови для життєдіяльності людини та задовольняє його соціальні та біологічні потреби. У моделі взаємодії населення із середовищем виділений компонент «діяльність», який безпосередньо не є об’єктом архітектурного проектування, при цьому повноцінне просторове моделювання середовища може відбуватися лише після дослідження інших компонентів моделі, в даному випадку це «діяльність», особливо існуючі проблеми її нинішнього стану.

1. Сучасний стан і проблеми розвитку сфери відпочинку і туризму в Україні

Туристична індустрія для багатьох країн є одним із основних джерел отримання доходів до бюджету. В Україні вона перебуває у початковій фазі свого розвитку, не зважаючи на те, що країна має значний рекреаційний потенціал. Розвиток «експорту вражень», тобто ввезення іноземних туристів до України на сьогодні має свої особливості. За останні роки (2005-2007 роки) зупинилося скорочення кількісних показників туристичного потоку та намітилась тенденція до їх збільшення. Статистичні показники розвитку туристичної галузі України свідчать, що найбільш кризовим для даної галузі України був 1999 рік, після якого намітилась тенденція до зростання загального обсягу туристського потоку.

За січень-вересень 2006 р. експорт туристичних послуг склав на 137,6% більше, ніж за січень-вересень 2005 р. Імпорт за вказаний період збільшився на 142,3% відносно січня-вересня 2005 р. Збільшився також потік внутрішніх туристів до найбільш популярних рекреаційних регіонів України, наприклад до Криму чи до Карпат. Наприклад, кількість відпочиваючих в літній сезон у Криму мала такі показники. У свою чергу, збільшення кількісних показників туристичного потоку обумовило загострення багатьох проблем, які ускладнюють діяльність туристичних компаній. Ці проблеми пов’язані, в основному, з візовим режимом, недостатнім розвитком (в окремих випадках відсутністю) інфраструктури, низькою якістю умов проживання та низьким санітарним станом існуючого рекреаційного середовища.

На сьогодні, крім загального відставання розвитку рекреаційно-туристичної сфери України від подібної галузі багатьох країн світу, існує досить суттєва диференціація різних територіальних одиниць країни за рівнем розвитку санаторно-курортної та туристичної діяльності. Існуючий стан розвитку індустрії відпочинку і туризму в межах України різниться по кожного регіону (АР Крим, адміністративні області, м. Київ, м. Севастополь) країни. За кількістю обслужених туристів попереду виділяється м. Київ, далі йде Автономна республіка Крим, потім Одеська область, а також м. Севастополь, Львівська, Херсонська, Запорізька, Донецька Харківська області. Найменше обслужених туристів у таких регіонах як Житомирська, Чернігівська та Сумська області. Найбільша кількість обслужених екскурсантів відслідковується в Автономній республіці Крим, а також м. Севастополь та м. Київ, далі йдуть такі регіони як Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Херсонська та Запорізька області. Відповідно, найменше екскурсантів було у Сумській та Рівненській областях, а також Чернігівській, Житомирській, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській, Миколаївській та Донецькій областях.

Враховуючи існуючі дані, всі області України можна об’єднати у певні групи за кількістю обслужених туристів:

1) найбільш розвинені (м. Київ);

2) розвинені (АР Крим, Одеська область);

3) середньо розвинені (м. Севастополь, Львівська, Херсонська, Запорізька, Донецька, Харківська, а також Закарпатська, Волинська, Миколаївська, та Дніпропетровська області);

4) слабо розвинені: (Луганська, Полтавська, Кіровоградська, Київська, Вінницька, Хмельницька, Рівненська, Чернівецька, Івано-Франківська області);

5) нерозвинені: (Тернопільська, Черкаська області);

6) відсталі регіони: (Сумська, Чернігівська, Житомирська області).

За кількістю обслужених екскурсантів слід виділити наступні групи:

1) найбільш розвинені (АР Крим);

2) розвинені: (м. Київ, м. Севастополь);

3) середньо розвинені: (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Херсонська, Запорізька, також Одеська, Харківська, Полтавська, Волинська області);

4) слабо розвинені (Вінницька, Дніпропетровська, Луганська області);

5) нерозвинені: (Тернопільська, Чернівецька, Хмельницька, Житомирська, Чернігівська, Кіровоградська, Миколаївська, Черкаська, Донецька);

6) відсталі регіони: (Сумська, Рівненська області).

Санаторно-курортне лікування також розвивається досить нерівномірно на теренах України. За кількістю ліжок у санаторно-курортних закладах випереджають всіх АР Крим, Одеська, Донецька області. Найбільш відстають такі регіони як: м. Севастополь, Сумська, Кіровоградська, Житомирська, Хмельницька, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська та Чернівецька області. За кількістю оздоровлених іноземних громадян випереджають інших такі області як Львівська, Одеська та АР Крим. Значно відстають від інших Чернівецька, Сумська та Кіровоградська області.

Враховуючи вище сказане, всі регіони України можна об’єднати у певні групи. За кількістю ліжок у санаторно-курортних закладах виділяються групи регіонів:

1) найбільш розвинені (АР Крим, Одеська, Донецька області);

2) розвинені: (Львівська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська області);

3) середньо розвинені: (Київська, Харківська, Луганська області);

4) слабо розвинені: (Закарпатська, Вінницька, Черкаська, Чернігівська, Полтавська області та м. Київ);

5) нерозвинені: (м. Севастополь, Сумська, Кіровоградська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська та Чернівецька області).

За часткою іноземних громадян у загальній кількості оздоровлених всі регіони України можна об’єднати у такі групи:

1) найбільш розвинені (АР Крим, Одеська, Львівська області);

2) розвинені (Миколаївська, Запорізька області);

3) середньо розвинені (Херсонська, Харківська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська області);

4) слабо розвинені (Рівненська, Тернопільська, Житомирська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Чернігівська, Полтавська, Київська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська області);

5) нерозвинені: (Чернівецька, Кіровоградська, Сумська області).

Окремі дослідники вважають, що в цілому, для успішної реалізації державної програми "Розвиток туризму в Україні" необхідно провести ряд організаційних заходів, основними серед яких вважаються: формування економічних механізмів стимулювання розвитку іноземного та внутрішнього туризму, залучення інвестицій; спрощення митних процедур, впровадження спрощеної системи сплати податків, приватизація туристичних об'єктів та їх інфраструктури.

2. Принципи формування рекреаційних територій

Наростання урбанізаційних процесів, значне погіршення якості природного середовища в умовах великих міст і міських агломерацій, ускладнення виробництва, суттєва зміна характеру життєдіяльності людини сформували суспільну потребу в рекреації, що задовольняється в процесі рекреаційної діяльності. Встановлено, що суспільна рекреаційна потреба формується під впливом комплексу соціально-економічних чинників, таких як: рівень розвитку продуктивних сил і урбанізації, рівень матеріального добробуту населення, освітній і культурний рівень населення, умови праці та природні умови життя населення.

Рекреаційна діяльність проявляється у вигляді конкретних рекреаційних занять або їхніх циклів. З точки зору функціональних особливостей і цілей, рекреаційна діяльність класифікується на види: лікувально-профілактичний, оздоровчий, спортивний, утилітарний, пізнавальний.

Рекреаційна діяльність базується на комплексі природних компонентів, елементів і явищ, які виступають як природні чинники рекреації. Виходячи зі специфіки рекреаційної діяльності і масштабів її організації, ці природні чинники розглядаються або як природні рекреаційні ресурси або як рекреаційні ресурси.

Аналіз існуючих підходів до трактування поняття "природні рекреаційні ресурси" показав відсутність в теорії єдиної концепції щодо визначення їх сутності і проведення їх класифікації. Більшість дослідників трактує сутність природних рекреаційних ресурсів тільки з позицій особливостей організації і функціонування рекреаційного господарства, що не дозволяє розглядати ці природні ресурси як природний базис для організації рекреації.

Про потреби населення в організованих рекреаційних територіях, які б спеціалізувалися на окремих видах рекреаційної діяльності, почали говорити на початку 70-х років ХХ ст. Сьогодні рекреація постає як глобальне явище, що має стабільні темпи зростання, тому її вважають одним із найперспективніших напрямів суспільно-економічного розвитку. Рекреація як біологічна функція виявляється на конкретній території шляхом дії об’єктивних умов та суб’єктивних чинників, які забезпечують переваги її розвитку на цих територіях.

Визначимо поетапний розгляд принципів виділення перспективних рекреаційних територій.

Характеристика природних умов та рекреаційних ресурсів потенційної рекреаційної зони. Урізноманітнення та розширення рекреаційної діяльності внаслідок розвитку туризму як масового явища є головною причиною виділення нових рекреаційних територій, а основа їхнього виділення – конкретні ландшафти з індивідуальним набором сприятливих для відпочинку характеристик та природних умов. Оцінка та врахування природних умов і ресурсів сприяють ефективному веденню рекреаційної діяльності в кожній ландшафтній місцевості та правильному виділенню профілю рекреаційної зони.

Природні умови з огляду на їхню циклічність та періодичність необхідно розглядати окремо для зимових та літніх видів відпочинку.

Основа територіальної організації туризму – наявність на цій території рекреаційних ресурсів. Виділяють такі їхні типи: природні, історико-культурні та соціально-економічні.

Природні рекреаційні ресурси формують компоненти ландшафтних комплексів. Їхні властивості повинні мати сприятливі для рекреаційної діяльності якісні та кількісні параметрами, що відповідають потребам відпочинку, лікування та оздоровлення суб’єкта рекреації.

Рельєф залежно від ступеня розчленованості сприяє формуванню пішохідного, гірськолижного, водного та інших видів відпочинку, зумовлює естетичність території.

Кліматичні характеристики повинні враховувати сонячний, температурний, вітро-вий режими, вологість повітря та опади, що оцінюють з урахуванням теплового стану людини та її потреб. Кліматичний комплекс також повинен охоплювати дані про стан повітря: чистоту, насиченість фітонцидами, ступінь іонізації. Кліматичні дані є основою для розрахунку середньорічної кількості сприятливих для кліматотерапії днів.

Гідрологічні складові потенційної рекреаційної зони також є сприятливим рекреаційним чинником. Ріки, озера, ставки, водосховища створюють можливість для водних видів спорту, прогулянок на воді, купання, любительського рибальства. Крім того, до водних плесів тяжіють водоплавні птахи, які є об’єктом спортивного мисливства. Наявність підземних мінеральних вод, пелоїдів свідчить про доцільність розвитку лікувально-оздоровчої рекреації на цій території. Доглянуті джерела стають для рекреанта під час походу головним постачальником питної води.

Лісові рекреаційні ресурси є однією з головних умов для визначення та формування рекреаційних зон. Важливе значення має ступінь благоустрою лісових територій, їхній видовий та віковий склад, продуктивність, загальна залісненість території. Рекреаційне використання лісових ресурсів здебільшого залежить від їхньої приуроченості до відповідних місцевостей. Характеристики лісових ресурсів необхідні для територіальної організації оздоровчих видів рекреації.

Компоненти ландшафтних комплексів, їхні властивості можуть сприяти, обмежувати або перешкоджати організації чи проведенню рекреаційної діяльності. Ландшафт комплексно відображає потенційні властивості природного середовища, тому для будь-якого проекту необхідне ландшафтне обґрунтування.

Історико-культурні рекреаційні ресурси мають пізнавальне значення і можуть бути використані для задоволення духовних потреб населення. Географічне довкілля – основа життєдіяльності етносу, тому пам’ятки культури, історії, архітектури, народної творчості є його надбанням, що відрізняється унікальністю і неповторністю, тож не може не привертати уваги туристів, адже людині завжди було притаманно цікавитися культурою та надбанням інших етнічних груп.

Соціально-економічні рекреаційні ресурси беруть участь у рекреаційній діяльності побічно. Вони формують матеріально-технічну базу перспективної території. Економічні параметри “продукції” рекреаційної діяльності залежать від різновиду рекреаційного ресурсу, його місцезнаходження, транспортної доступності, технології використання та екологічних характеристик, стану рекреаційного середовища. Ефективність рекреаційної діяльності функціональної зони значно залежить від розгалуженості об’єктів інфраструктури та кваліфікованих трудових ресурсів.

Зазначимо, що рекреаційні ресурси свідчать про потенційні можливості території, а не реалізацію. Усі рекреаційні ресурси за ступенем впливу на формування та розвиток рекреаційної діяльності на певній території можна розділити на такі групи:

1. ресурси, функціонально необхідні для конкретних видів відпочинку;
2. ресурси, що впливають на процес відпочинку та його ефективність;
3. ресурси, що впливають на можливість рекреаційного будівництва та функціонування інфраструктури.

Рівень концентрації та комбінування рекреаційних ресурсів визначає масштаби перспективної рекреаційної зони та її спеціалізацію. Рекреаційна зона може бути інтегральною, що охоплює всі види рекреаційної діяльності, або спеціалізованою залежно від наявних рекреаційних ресурсів.

Вивчення рекреаційного попиту та потреб суб’єкта рекреації. Повноцінна організація рекреаційної діяльності можлива тільки в тому випадку, коли вихідними даними є рекреаційні потреби. Складові різних рівнів рекреаційних потреб етносу такі: потреба пізнання та активних розваг, відновлення фізичних кондицій організму, духовна прив’язаність. Потреби суб’єкта рекреації фіксовані комплексом оздоровчих, лікувальних, культурно-пізнавальних чи інших занять та залежать від наявності необхідних для реалізації цього комплексу природних умов і ресурсів. До питання рекреаційного попиту треба підходити індивідуально. Однак естетична привабливість ландшафту, висока розчленованість рельєфу, наявність оглядових майданчиків, унікальних пам’яток природи та культурні надбання того чи іншого регіону завжди будуть користуватися рекреаційним попитом. У разі формування потенційної рекреаційної зони потрібно пам’ятати, що повинна утримуватися рівновага між попитом на рекреаційні ресурси території та її можливостями.

Принцип рекреаційної ємності території та оцінка можливих наслідків рекреаційного природокористування. У разі рекреаційного планування необхідне визначення допустимих та оптимальних навантажень на ландшафт, які забезпечують стійкість природних комплексів – важливу умову збереження рекреаційного потенціалу території. Стійкість – це здатність протистояти дії сил, що намагаються вивести територіальну систему зі стану рівноваги. Стійкість до рекреаційних навантажень залежить від багатьох природних факторів: крутості схилів, типу ґрунтового покриву, складу і віку трав’яного, чагарникового та деревного покриву, кліматичних характеристик тощо, а також різновиду рекреаційних занять та кількості рекреантів. Критичне рекреаційне навантаження на досліджувану територію не повинне перевищувати очікуваного потоку туристів, тобто оптимальної ємкості території. Потрібно зазначити, що не можна визначити загального навантаження, якщо невідомий прогнозований термін перебування суб’єкта відпочинку на рекреаційній території та тривалості самовідновлення пошкоджених рекреаційною діяльністю елементів природних комплексів. Коли розриваються зв’язки між компонентами природного комплексу, порушуються процеси обміну речовин та енергії, відбувається рекреаційна дигресія. Вона виявляється в погіршенні санітарного стану, естетичного вигляду території, в розвитку несприятливих процесів (площинної ерозії, зсувів) із-за тривалого неконтрольованого використання рекреаційної території. Конструювати виділену для провадження рекреації територію треба з урахуванням просторово-часових параметрів, що допоможе організувати рекреаційну діяльність на цій території ефективніше, правильно розподілити рекреаційне навантаження.

Принцип екологічного ризику в рекреаційному природокористуванні. Для будь-якої території є екологічна межа щодо використання рекреаційних ресурсів. Тому в процесі формування рекреаційних зон треба утримувати оптимальну рівновагу між природними передумовами, можливостями та потребами споживачів рекреаційних ресурсів із метою збереження навколишнього середовища та динамічного використання складових природних комплексів за умов інтенсивного рекреаційного використання.

Ландшафтознавець може бути в цій ситуації проектувальником, який дає рекомендації щодо облаштування території, на підставі всебічного вивчення взаємозв’язків між природними компонентами на основі ландшафтних карт. Ландшафтні карти відображають об’єктивну структуру природного комплексу, дають синтетичне уявлення про природні умови території. Їх використовують під час складання планів господарського розвитку, в тому числі рекреаційного, оскільки ці карти відображають цілісні, об’єктивно існуючі ПТК. Ландшафтно-рекомендаційні карти рекреаційного призначення фіксують рекреаційний потенціал ПТК нижчих рангів (місцевостей, урочищ): можливе розміщення баз відпочинку, туристських стоянок, оздоровчо-лікувальних закладів, ділянок, придатних для різних видів спорту, естетично та культурологічно цінних об’єктів тощо, тобто відтворюють кількісну та якісну просторово-змістовну інформацію, яка підлягає аналізу та оцінці. У цьому випадку особливо важливим у рекреаційному оцінюванні території є перехід від характеристик окремих ресурсів до характеристик їхніх просторових сполучень, від кількісних оцінок – до якісних, від часткових – до інтегральних.

Взаємопов’язане застосування проаналізованих принципів виділення рекреаційних зон сприятиме раціональному, цільовому їхньому призначенню з метою вирішення комплексних завдань щодо охорони природи та задоволення рекреаційних потреб суб’єктів відпочинку.

Висновки

В цілому можна стверджувати, що на сьогодні більшість туристичних фірм країни працюють переважно на вивіз туристів, а отже і капіталу, за кордон, тобто на "імпорт вражень". При цьому, сфера відпочинку і туризму в Україні пройшла етап спаду та поступово покращує свої економічні показники. Тенденції, які намітилися за останні роки щодо збільшення "експорту вражень" в галузі іноземного туризму, виявили також проблеми, з якими стикаються туристичні організації в процесі своєї діяльності, і які, в основному, полягають в складності візових процедур, низькою якістю вітчизняних автодоріг, недостатньо розвиненою рекреаційною інфраструктурою, її піковим переповненням чи навіть, в окремих випадках, її відсутністю.

Як показує проведений аналіз, дана галузь розвивається нерівномірно за регіонами країни – є адміністративні одиниці (області) — як найбільш розвинені, так і регіони, які значно відстають в розвитку санаторно-курортного лікування і туризму. Такий стан не відповідає потенційним можливостям регіонів нашої держави і потребує свого удосконалення. Це спонукає до прийняття термінових юридичних, економічних та проектних заходів як на загальнодержавному так і на регіональному рівнях. Ключовими дійовими особами цього процесу мають бути, окрім інших фахівців, архітектори, як на етапі наукового обґрунтування перспективних видів середовища для відпочинку і туризму в країні, так і на стадії його проектування. Такий підхід сприятиме процесу вирівнювання розвитку рекреаційної галузі в регіонах країни, та значно покращить загальні показники розвитку даної сфери в Україні загалом.

Список використаних джерел

1. Воловик В.М. Ландшафтний аналіз рекреаційних умов та ресурсів Східного Поділля: Автореф. дис. … канд. геогр. наук. – К., 1997. – 23 с.
2. Методические рекомендации по планировке зон туризма /Научн. руководитель канд. техн. наук, доц. В.М. Орехов. – К.: Киев НИИП градостроительства, 1973. – 64 с.
3. Міллер Г.П., Петлін В.М., Мельник А.В. Ландшафтознавство: теорія і практика: Навч. посібн. – Львів: Вид. ЛНУ ім. І. Франка, 2002. – 172 с.
4. Рекреационные системы /Под ред. Н.С. Мироненко, М. Бочкарова. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 136 с.
5. Сажнєва Н. Значення рекреаційних передумов у формуванні територіальних рекреаційних систем //Сучасна географія та навколишнє природне середовище: Зб. наук. праць. – Вінниця: Рекламна Агенція „Старт Трек“, 1999. – С. 83–84
6. Теоретические основы рекреационной географии. – М.: Наука, 1975. – 224 с.
7. Шищенко Е.П. Анализ ландшафтной структуры и оценка лесостепных и степных ПТК для целей территориального проектирования //Физ. география и геоморфология. – Вип. 37. – С. 10–16
8. Яковенко І.М. Про зміст і методику розробки комплексної картографічної моделі регіонального рекреаційного природокористування // Укр. геогр. журн. – 2003. – № 2. – С. 38–43