У правовій науці існують різні підходи до класифікації підстав припинення права власності, які ґрунтуються на певних критеріях. Окремі питання припинення права власності висвітлювались у працях та­ких вчених: О. Дзера, Н. Кузнєцова, Я. Шевченко та ін. Дослідження пи­тань припинення права власності з різних підстав у теоретичній площині дає змогу сформувати нові погляди, висвітлити проблеми, поєднати здо­бутки теорії та практики застосування відповідних правових норм. Значний інтерес становлять запропоновані віт­чизняними науковцями класифікації підстав припинення права власності. Вивчення цих підстав дасть можли­вість систематизувати їх за певними критеріями та розкрити власне бачен­ня цього питання. Зазначене зумов­лює актуальність обраної теми.

Так, на підставі класифікації юри­дичних фактів за критерієм на дії та події, що є основною у вітчизняній теорії права [1, 129-130], юридичні факти, що породжують припинення права власності, можна поділити на такі групи:

1. Дії: а) правочини, що опосередко­вують перехід права власності на об´єкт від одного суб´єкта до іншого; б) акти правового характеру, що при­пиняють право власності на об´єкт (наприклад, конфіскація або реквізи­ція за рішенням суду).

2. Події: а) результатом яких є смерть суб´єкта права; б) результатом яких є припинення існування об´єкта права.

Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юри­дичного факту, зокрема договору купівлі-продажу, передання речі за дого­вором позики тощо.

Оскільки виникнення права влас­ності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави для при­пинення його.

Підстави припинення права влас­ності Н. Кузнєцова поділяє на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

1.Залежать від волі власника: а) угоди з відчуження майна або ви­трат грошових коштів; б) користуван­ня майном, унаслідок якого це майно повністю споживається; в) знищення або викидання майна власником.

2.Не залежать від волі власника: а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передба­чених законом; б) загибель майна внаслідок стихійної події або проти­правних дій інших осіб; в) набуття майна проти волі власника добро­совісним набувачем [2, 140-141].

Аналогічно, але обмежуючись за­гальним переліком без поділу на гру­пи, Є. Харитонов і Н. Саніахметова виокремлюють юридичні факти, з якими пов´язано припинення права власності: правочини з відчуження майна чи трата коштів; використання майна, в результаті чого воно повністю використовується; знищення або ви­кидання майна власником; примусо­вий продаж чи вилучення майна в пе­редбачених законом випадках; заги­бель майна в результаті стихійного ли­ха чи протиправних дій третіх осіб; придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем [3, 248].

О. Калітенко пропонує розділити підстави припинення права власності на три групи: 1) добровільне припи­нення права власності на майно; 2) втрата права власності за об´єктив­них обставин; 3) примусове вилучен­ня у власника його майна.

Добровільне припинення права власності найчастіше відбувається в результаті передання цього права ін­шій особі на підставі договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо. Можливе добровільне знищення речі власником через різні причини, зокре­ма при її вживанні (використанні) або переробці, коли право власності на од­ну річ замінюється правом власності на іншу. Особа може відмовитися від права власності на майно, що їй нале­жить. Право державної та комуналь­ної власності припиняється також на підставі приватизації відповідно до законів України (наприклад, «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Втрата права власності з об´єктив­них причин, тобто таких, що не зале­жать від волі власника, відбувається у випадку загибелі речі. Якщо при цьо­му залишається якесь майно або відходи, то право власності на них належить власникові речі. Право влас­ності з причин, що не залежать від волі власника, втрачається: в результаті загублення речі власником та виникнен­ня на неї права власності в особи, що знайшла цю річ або іншої особи (стат­ті 337, 338 Цивільного кодексу Украї­ни (далі — ЦК України)); на підставі набувальної давності (ст. 344 ЦК України).

Своєрідним є припинення права власності за договором перевезення. Так, згідно з ч. 2 ст. 919 ЦК України вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом ЗО днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановле­ний договором, транспортними кодек­сами (статутами), вважається втраче­ним. Згідно з ч. З аналізованої статті одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазна­чених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втра­ту вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами). Згідно з ч. 1 ст. 924 ЦК України перевізник відповідає за збе­реження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не до­веде, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким пе­ревізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

Відповідно до ч. 1 ст. 334 ЦК Украї­ни право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передан­ня майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною 2 цією статті визначено, що переданням майна вважається вручення його набу­вачеві або перевізникові, організації зв´язку тощо для відправлення, пере­силання набувачеві майна, відчужено­го без зобов´язання доставки. Отже, якщо говорити про припинення права власності на передане майно, вручення його перевізнику, як правило, означає припинення права власності у відчужувача такого майна й виникнення йо­го у набувача. А у набувача, як нового власника, право власності на таке май­но може припинитись і помимо його волі, у разі втрати майна перевізником. Така втрата майна може відбутися з різних причин і спеціальне законодав­ство визначає правові особливості вре­гулювання цих відносин. Так, ст. 176 Кодексу торговельного мореплавства України передбачено, що відповідаль­ність перевізника згідно з цією статтею виникає з моменту приймання ванта­жу до перевезення і закінчується в момент його видачі, й недійсними є угоди, що не відповідають положенням цієї статті, за винятком угод про відпо­відальність з моменту приймання ван­тажу до його навантаження на судно і після вивантаження до здачі вантажу. За цією статтею перевізник відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого для перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини, зокрема, внаслідок дії непереборної си­ли, виникнення небезпеки і випадко­востей на морі та інших судноплавних водах, рятування людей, суден, ван­тажів та в інших визначених випадках.

Відповідно до ст. 91 Повітряного кодексу України перевізник несе від­повідальність за втрату, нестачу або пошкодження багажу з часу прийнят­тя його для перевезення і до видачі одержувачу або передачі його відпо­відно до правил іншій особі, якщо не доведе, що ним було вжито всіх необ­хідних заходів для запобігання запо­діянню шкоди або що таких заходів неможливо було вжити. Цією ж стат­тею встановлено, що перевізник несе відповідальність за збереження речей, що є у пасажира, якщо буде доведено, що втрата або пошкодження цих речей сталися з вини перевізника. Згідно зі ст. 90 цього Кодексу встановлено аналогічне правило щодо відповідаль­ності перевізника за збереження ван­тажу, однак, напротивагу вищевка­заній нормі ст. 91, у цій статті встанов­лена презумпція вини перевізника за втрату, нестачу чи пошкодження ван­тажу, що сталося під час перевезення, доти, поки перевізник не доведе інше. Повітряним кодексом встановлено також розмір відповідальності пере­візника за втрату, нестачу або пошкод­ження вантажу і багажу, а також речей, які є у пасажира (ст. 93 Повітряного кодексу). Згідно п. 110 Статуту заліз­ниць України залізниця несе відпо­відальність за збереження вантажу від часу його прийняття для перевезення і до моменту видачі одержувачу або пе­редачі згідно з Правилами іншому підприємству. Згідно з п. 117 цього Статуту відправник або одержувач має право вважати вантаж втраченим і вимагати відшкодування за втрату, як­що вантаж не було видано одержувачу на його вимогу протягом ЗО діб з мо­менту закінчення терміну доставки, а у разі перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні — після закінчення двох місяців з дня прий­мання вантажу до перевезення.

Як бачимо, у зазначених випадках має місце припинення права власності відправника (особи, що уповноважила його на виконання цих функцій). От­же, відправник (пасажир), передаючи вантаж (багаж) перевізнику, має на меті його доставку в пункт призначен­ня відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. У разі ж втрати вантажу (багажу) має місце припинення права власності. Цей ви­падок не належить однозначно до гру­пи підстав припинення права влас­ності, що не залежить від волі власни­ка, — останній знав (мав знати) про ризик втрати багажу, що може бути, наприклад, при доставці вантажу (ба­гажу) в пункт призначення, який характеризується наявністю надзви­чайних ситуацій природного, техно­генного характеру, відсутністю впо­рядкованих шляхів сполучення, діяль­ністю протиправних угруповань тощо. Отже, має місце опосередкований випадок припинення права власності.

Таким, що не підпадає під кла­сифікацію підстав припинення права власності лише залежно від волі чи без волі власника, є також припинення права власності на річ, передану за до­говором зберігання. Так, згідно з п. 4.11 Наказу Державної туристичної адміністрації України від 16 березня 2004 р. № 19 «Про затвердження Пра­вил користування готелями й ана­логічними засобами розміщення та надання готельних послуг» (далі — Наказ) готель відповідає за схорон­ність речей, внесених до готелю спо­живачем, який проживає у ньому. Річ вважається такою, що внесена до готе­лю, якщо вона передана працівникам готелю або знаходиться у відведеному для споживача приміщенні. Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовно­стей) лише за умови, що вони були ок­ремо передані готелю на зберігання. У разі втрати чи пошкодження речі споживач зобов´язаний негайно пові­домити про це готель. Якщо до закін­чення строку проживання споживач не пред´явив своїх вимог до готелю, вважається, що його речі не були втра­чені чи пошкоджені. Згідно з п. 4.12 цього Наказу забуті речі зберігаються у готелі протягом шести місяців, після чого передаються у відповідні державні органи для реалізації або знищуються, про що складається акт установленої форми. Статті 948-949 ЦК України пе­редбачають обов´язок поклажодавця забрати річ після закінчення строку зберігання та обов´язок зберігача по­вернути річ. Передаючи на зберігання річ, поклажодавець, звичайно, має на меті її забрати, однак можлива втрата такої речі помимо його волі з вини зберігача (наприклад, не дотримано правил доступу до речей, переданих на зберігання), внаслідок непереборної сили (наприклад, пожежа), в результаті необережності самого поклажодавця (наприклад, річ забуто у готелі) тощо.

Окремо розглядається така ситуа­ція, коли йдеться про припинення права на частку у спільному майні. Наприклад, власник частки бажає її виділення у натурі, що є неможливим або не допускається законом. У цьому випадку він має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вар­тості його частки. Причому компен­сація співвласникові може бути нада­на лише за його згодою (ст. 364 ЦК України). Однак ст. 365 ЦК України містить винятки із цього правила. Так, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішен­ням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є не­значною і не може бути виділена в на­турі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім´ї. Роз­глянута ситуація не належить до кла­сифікації підстав припинення права власності залежно чи незалежно від волі власника.

Статті 340-342 ЦК України стосу­ються відносин власності, що мають місце у разі втрати домашньої твари­ни. Хоча зазначені норми не містять положень про підстави втрати твари­ни, а лише про її правові наслідки, з їх аналізу можна дійти висновку, що така втрата може мати місце як з волі влас­ника (який свідомо залишає наприз­воляще домашню тварину), так і по­мимо його волі (якщо тварину загуб­лено через недбальство, неуважність або безпечність власника чи особи, якій останній доручив догляд за домашньою твариною). Відповідно, й припинення права власності у цьому випадку може мати місце як з волі, так і помимо волі власника. Цікавим моментом є також те, що у разі відмови особи, у якої без­доглядна домашня тварина була на ут­риманні та в користуванні, від набуття права власності на неї, ця тварина пере­ходить у власність територіальної гро­мади, на території якої її було виявлено (ч. 2 ст. 341 ЦК України) — у цьому ви­падку набуття права власності у тери­торіальної громади матиме місце поми­мо її волі — через прямі вказівки зако­ну

Статтею 349 ЦК України передбаче­но припинення права власності внаслідок знищення майна. Так, право власності на майно припиняється в разі його знищення. До того ж у разі знищення майна, права на яке підляга­ють державній реєстрації, право влас­ності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (п. 2). Така підстава припинення права власності може існувати як з волі власника (на­приклад, у результаті споживання продуктів харчування; приведення власником речі у стан, що виключає можливість її використання за при­значенням чи навіть її ідентифікацію за індивідуальними та/чи родовими ознаками), так і без його волі (коли відповідні дії зі знищення належного йому майна чинять інші особи без зго­ди та вказівки власника), а також ло­мимо його волі (наприклад, знищення майна в результаті стихійного лиха).

Як бачимо, є можливим віднесення до окремої групи таких підстав припи­нення права власності, які виникають помимо волі власника. Відповідно, бе­ручи за основу класифікацію підстав припинення права власності, запропо­новану Н. Кузнєцовою, можна виокре­мити такі підстави припинення права власності:

1) ті, що залежать від волі власника: правочини з відчуження майна або ви­трат грошових коштів; користування майном, унаслідок чого це майно повністю споживається; знищення або викидання майна власником;

2) ті, що здійснюються проти (всу­переч) волі власника: примусовий продаж (звернення стягнення на май­но за зобов´язаннями власника; відчу­ження за рішенням суду земельної ділянки, яка відповідно до Земельного кодексу України не може перебувати у власності іноземної особи чи особи без громадянства, якщо така земельна ділянка не була відчужена в установ­леному порядку добровільно; інші ви­падки, встановлені законом) або при­мусове вилучення майна у випадках, передбачених законом (конфіскація; націоналізація; реквізиція; викуп зе­мельної ділянки у зв´язку із суспіль­ною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв´язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене); за­гибель майна внаслідок непереборної сили або протиправних дій інших осіб; набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем; смерть фізичної особи;

3) ті, що настають помимо волі власника: втрата речі (багажу, вантажу), яка була передана особі на виконання умов договору (наприклад, пе­ревезення, зберігання, прокат); припи­нення права на частку у спільному майні у разі неможливості (заборони) її виділення у натурі; припинення майнових прав інтелектуальної влас­ності як з волі власника (шляхом їх відчуження), так і без його волі (закінчення строку дії патенту на ви­нахід).

Отже, для факту припинення права власності важливу роль відіграє су­купність таких компонентів, як право­мочності власника, особливості об´єк­та власності (наприклад, обмеження чи вилучення його з цивільного обігу, віднесення до рухомого чи нерухомого майна тощо), а також об´єктивні фак­тори, які можуть залежати від волі власника (наприклад, при відчуженні майна на підставі договору купівлі-продажу, споживанні його власни­ком), можуть не залежати (наприклад, при конфіскації об´єкта власності на підставі рішення суду, знищенні вна­слідок стихійного лиха) чи здійснюва­тись помимо його волі.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Третьякова И. П. Право частной собственности на жилой дом. — Минск, 1998. — С. 11.

2. Право власності в Україні: навч. посіб. / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, О. А. Підопригора та ін.; за заг. ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К., 2000. — 816 с.

3. Харитонов Е. О., Саниахметова П. А. Гражданское право. Цивилистика. Физические лица. Юри­дические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представи­тельство : учеб. пособие. — К., 2002. — 832 с. — С. 248.

4. Цивільний кодекс України : наук.-практ. комент./ за ред. розробників проекту Цивільного кодек­су України. — К., 2004. — 928 с.

5. Кодекс Торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 p. (зі змінами) // http: //www. portal.rada.gov.ua

6. Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. (зі змінами) // http //www. portal.rada.gov.ua

7. Про затвердження Статуту залізниць України : постанова Кабінету Міністрів від 6 квітня 1998 р. № 457 // http: //www.portal.rada.gov.ua

8. Про затвердження Правил користування готелями й аналогічними засобами розміщення та на­дання готельних послуг : наказ Державної туристичної адміністрації України від 16 березня 2004 р. № 19 // http://www. portal.rada.gov.ua