Вступ

В адміністративно-правовій теорії та практиці державного управління до сфери адміністративно-політичної діяльності належать такі галузі, як оборона, національна безпека, внутрішні справи, закордонні справи, юстиція. Органи управління (виконавчої влади) цими галузями є складовою частиною єдиної системи органів виконавчої влади й активно здійснюють функції держави. Особливе місце в цій системі посідають оборона та органи, що здійснюють управління нею.

Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.

Оборона України — це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави й мирного життя народу України. Захист Вітчизни є конституційним обов’язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави та є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання воєнному нападу й збройної відсічі можливій агресії проти України в будь-який час і за будь-яких обставин.

Воєнна доктрина України ґрунтується на тому, що держава: не визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до кожної держави й не бачить у жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об’єктом агресії.

1. Поняття та зміст оборони

Оборона України, як об’єкт управління, являє собою систему політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (ст. 1 Закону України «Про оборону України») [20]. Захист Батьківщини – конституційний обов’язок кожного громадянина, оскільки оборона країни відноситься до найважливіших функцій держави і є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання військового нападу й організації збройної відсічі можливої агресії проти України в будь-який час і при будь-яких обставинах.

Правовою основою оборони держави є Конституція України (28 червня 1996р.); основи організації оборони України та повноваження державних органів по її забезпеченню, обов’язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб по здійсненню обороноздатності країни передбачені Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону» (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 р., 17 жовтня 1995 р., 21 жовтня 1997 р., 5 жовтня 2000 р., 19 червня 2003 р.) [20]. Інші питання стосовно оборони країни регулюються законами: «Про Збройні Сили України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України», «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України», «Про Стройовий статут Збройних Сил України», «Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України», «Про правовий режим воєнного стану», указами Президента «Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України», «Про затвердження Положення про Міністерство оборони України», Про затвердження Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, постановами КМУ «Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави», «Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах», відповідними міжнародними договорами та ін. [20].

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Ці заходи будуються відповідно до Воєнної доктрини держави (19.10.1993 р.).

Воєнна доктрина України визнається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що держава:

— не визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем;

— не має територіальних претензій до жодної держави і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

— не бачить у жодному народові образ ворога;

— ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об’єктом агресії;

— прагне до нейтралітету й дотримання трьох неядерних принципів (не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї);

— обстоює вирішення всіх міжнародних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятними згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов’язань про взаємний ненапад;

— забороняє застосування власних Збройних Сил для розв’язання політичних завдань на своїй території [16, с. 533].

Безпосередньо Воєнною доктриною принципово визначаються воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки; причини воєнної небезпеки; ставлення України до війни; ставлення України до ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення; основні напрями забезпечення воєнної безпеки; завдання Збройних Сил та принципи їх будівництва; підготовка Збройних Сил до захисту від агресії; мета і принципи воєнно-економічної політики; підготовка держави і населення до оборони.

Воєнна доктрина України, як основа воєнного будівництва держави, спирається на аналіз геополітичної ситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку. Доктринальні положення є обов’язковими для державних органів, організацій, органів самоврядування та громадян України і є основою узгодження їх зусиль у зміцненні національної безпеки України. На основі Воєнної доктрини розробляються концепції будівництва видів збройних сил, родів військ, інших військових формувань України і конкретні програми їх реалізації.

Організація оборони України включає:

— прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози;

— здійснення заходів у зовнішньополітичній сфері, спрямованих на запобігання збройному конфлікту та відсіч збройній агресії;

— формування та реалізацію воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та військово-промислової політики держави;

— удосконалення структури, уточнення завдань і функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, забезпечення необхідної чисельності їх особового складу, а також їх розвиток, підготовку і підтримання на належному рівні боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони держави, планування їх застосування;

— розвиток військово-промислового комплексу, створення сприятливих умов для мобілізаційного розгортання галузей національної економіки з метою виробництва озброєння, військової техніки і майна в необхідних обсягах;

— забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами;

— розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні;

— підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період;

— створення державного матеріального резерву та резервних фондів грошових коштів;

— забезпечення охорони державного кордону України;

— військово-патріотичне виховання громадян України, підготовку молоді до служби в Збройних Силах України, забезпечення престижу військової служби;

— забезпечення розвитку воєнної науки, формування науково-технічного і технологічного набутку для створення високоефективних засобів збройної боротьби;

— захист інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір, створення розвинутої інфраструктури в інформаційній сфері;

— забезпечення відкритого та демократичного цивільного контролю у сфері оборони в порядку, визначеному законодавством, та дотримання вимог щодо збереження державної таємниці;

— інші заходи, що впливають на стан обороноздатності держави [16. с. 536].

Готовність держави до оборони забезпечується в мирний час шляхом побудови стійкої системи державного та військового управління, створення виробничих потужностей, мобілізаційних запасів матеріальних ресурсів, а також завчасною підготовкою народного господарства до забезпечення потреб населення, Збройних Сил та інших військових формувань.

Система мобілізаційної підготовки народного господарства узгоджується із системою мобілізаційного розгортання військ, сил цивільної оборони з метою підвищення стійкості економіки й розгортання масового воєнного виробництва.

Підготовка народного господарства до забезпечення військ досягається шляхом створення мобілізаційних запасів озброєння, військової техніки та інших матеріальних засобів, у тому числі в районах зосередження (бойового призначення) військ; створення (удосконалення) інфраструктури держави для успішного виконання завдань військами; завчасної підготовки транспорту для перекидання військ у райони збройної агресії; удосконалення системи забезпечення військ матеріальними засобами.

Належний рівень військової підготовки військовозобов’язаних досягається оволодінням наявними в Збройних Силах засобами збройної боротьби.

Оборона України будується із врахуванням розташованих на її території військ і сил Військово-Морського Флоту Росії, органи управління яких передають Міністерству оборони України інформацію, передбачену міжнародними договорами України.

2. Організаційно-правові засади управління обороною

Забезпечення оборони України здійснюється на основі розмежування повноважень державних органів влади в даній сфері.

Верховна Рада України формує і проводить єдину воєнну політику держави, виключно здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони і військового будівництва.

Як єдиний орган законодавчої влади в України, Верховна Рада затверджує:

а) воєнну доктрину і концепцію військового будівництва; основні напрямки співробітництва України з іншими державами у воєнній сфері; обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру, чисельний склад та визначає функції Збройних Сил України; державну програму розвитку озброєння і військової техніки, її фінансування.

б) заслуховує щорічне (позачергове) послання Президента України про стан оборони держави; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладення миру; схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, а також про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави чи про допуск підрозділів Збройних Сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, про загальну чи часткову мобілізацію (ст.85, п.9, 22, 23, 31 Конституції; ст. 4 Закону України „Про оборону України” тощо) [10, с. 374].

Президент України – за чинною Конституцією є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина і в цьому зв’язку Президент має велике коло функцій і повноважень внутрішнього та зовнішнього характеру. Тому цілком природньо, що Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України та Голова Ради національної безпеки і оборони України вживає необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності України й постійної бойової готовності її Збройних Сил, зокрема:

а) подає на затвердження парламенту України проекту воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури і чисельного складу Збройних Сил України , обсягу бюджетних асигнувань на оборону, фінансування вказаної програми;

б) призначає на посаду та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, присвоює вищі військові звання (генерал-майор, генерал-лейтенант, генерал-полковник, генерал армії України, ВМФ-контр-адмірал, віце-адмірал, адмірал);

в) веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань;

г) затверджує план розвитку і стратегічні плани використання Збройних Сил, плани їх дислокації та розташування, а також Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, Положення про військових аташе; встановлює повноваження, організацію і порядок діяльності органів військового управління; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби;

д) встановлює військові свята (День Збройних Сил України – 6 грудня; День Сухопутних військ – 12 грудня тощо);

е) у разі збройної агресії проти України, загрози воєнного нападу, небезпеки державній незалежності вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України і видає їм наказ про ведення бойових дій, рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, а також рішення про їх припинення чи скасування, демобілізацію, укладення миру.

Президент України здійснює також інші функції у сфері безпеки й оборони, передбачені чинним законодавством України (ст. 106, п. 1, 17, 18, 19, 20, 21; ст. 107 Конституції; ст. 5 Закону України „Про оборону України”; ст. 2, п. 2 Закону України „Про міжнародні договори України” тощо) [10, с. 376].

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; керує діяльністю усіх підпорядкованих йому органів та організацій щодо забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою та іншими матеріальними засобами; визначає обсяги матеріально-технічних ресурсів, продовольства, речового та іншого майна для потреб оборони і Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, порядок проходження ними військової служби; затверджує плани нагромадження матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву; керує мобілізаційною підготовкою і мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану; видає відповідні нормативні акти з цих питань, Положення про мобілізаційну підготовку народного господарства України; створює, реорганізує та ліквідує у встановленому порядку військові навчальні заклади, науково-дослідні організації (інститути) Збройних Сил, військові кафедри вищих навчальних закладів, визначає порядок створення і діяльності військових представництв на промислових та інших та інших підприємствах і в організаціях; приймає рішення з питань соціальних і правових гарантій військовослужбовців, осіб, звільнених в запас або у відставку, їхніх сімей, а також сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісті або потрапили у полон під час проходження служби (ст. 116 п. 7 Конституції; ст. 7 Закону України „Про оборону України”; ст. 12 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”) [10, с. 377].

Міністерство оборони України є органом державного управління Збройними Силами України і несе повну відповідальність розвиток та підготовку до виконання завдань оборони. Законодавством визначаються широкі повноваження Міністерства оборони у даній сфері, зокрема:

1)       оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози; готує обґрунтування рішень Верховної Ради України з питань оборони; бере участь у розробці проекту воєнної доктрини та формуванні оборонного бюджету України; розробляє та подає на розгляд Президента України опрацьовані разом Генеральним штабом Збройних Сил, відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законодавства України проекти концепції військового будівництва, проекти державних програм будівництва і розвитку Збройних Сил, пропозиції щодо їх загальної структури та чисельності складу, розвитку озброєння і військової техніки, обсяги бюджетних асигнувань на потреби оборони; звітує перед Кабінетом Міністрів про використання бюджетних асигнувань на потреби оборони;

2)       подає Кабінету Міністрів України опрацьовані разом Генеральним штабом, відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, військовими формуваннями проекти мобілізаційного плану підготовки території держави до оборони, а після затвердження здійснює заходи щодо їх реалізації;

3)       здійснює керівництво бойовою, оперативно-тактичною, морально-психологічною, правовою підготовкою військ та забезпечує естетичне виховання особового складу Збройних Сил та проведення заходів щодо зміцнення військової дисципліни і правопорядку у військах (силах); керує воєнною наукою, організує і проводить військово-наукові дослідження; видає державне замовлення на створення, виробництво, ремонт, знищення і утилізація військової техніки та іншого військового майна, здійснює контроль за їх розробкою, випробуванням, виробництвом, експертизою і якістю виготовлення; організую та забезпечує військово-патріотичне виховання особового складу Збройних Сил України;

4)       визначає чисельність особового складу видів і родів військ Збройних Сил, забезпечує у межах своїх повноважень підготовку та розстановку військових кадрів; бере участь в організації мобілізаційної підготовки народного господарства України та контролі за підготовкою підприємств, установ і організацій всіх форм власності до виконання визначених їм мобілізаційних завдань; контролює виконання чинного законодавства з питань підготовки громадян до військової служби; у випадках, визначених законодавством України, видає нормативні акти з військових питань та контролює їх виконання; організовує виконання законодавства щодо збереження навколишнього середовища під час діяльності військових формувань і військових організацій;

5)       планує та організовує підготовку і перепідготовку військовозобов’язаних, призов громадян на строкову військову службу й звільнення в запас військовослужбовців, які відслужили визначені строки служби, призов військовозобов’язаних на збори, а також мобілізацію у воєнний час та демобілізацію; здійснює співробітництво зі збройними силами інших держав;

6)       визначає пріоритети та головні завдання воєнної розвідки і забезпечує її діяльність;

7)       узгоджує програми, тактико-технічні (технічні) завдання всіх державних замовників на розробку і модернізацію озброєння, військової техніки та їх складових частин, забезпечує єдину державну політику з питань стандартизації, метрології та уніфікації, методологічні основи цінової і контрактно-договірної роботи у цій справі;

8)       керує економічною і фінансовою роботою в Збройних Силах;

9)       здійснює капітальне будівництво, експлуатацію і ремонт житлового, казарменого та інших фондів, об’єктів воєнного призначення, забезпечує використання відповідно до законодавства земельних ділянок, виділених для потреб Збройних Сил;

10)     реалізує державну політику з питань охорони праці на підприємствах, в установах та організаціях Міністерства;

11)     забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у Міністерстві, Збройних Силах, на підприємстві, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;

12)     веде інформаційно-роз’яснювальну роботу через засоби масової інформації, здійснює видавничу діяльність;

13)     здійснює інспектування органів управління, військ (сил), установ і організацій Міністерства, стану бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил, якості виконання покладених на них завдань;

14)     узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України;

15)     організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією в межах і в порядку, встановлених законодавством;

16)     здійснює інші функції, що випливають з покладених на Міністерство завдань [7, с. 612].

Генеральний штаб Збройних Сил України – окрема складова частина Міністерства оборони України. У структурі Збройних Сил Генеральний штаб є головним військовим органом по плануванню оборони держави, керування використанням Збройних Сил України, координації і контролю за виконанням задач у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, створеними відповідно до законів України, і правоохоронними органами в межах, установлених законами України, нормативно-правовими актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

Важливість оборони країни, захист її інтересів зумовлені й тим, що на законодавчому рівні закріплюються відповідні функції, завдання та обов’язки місцевих державних адміністрацій та їхніх органів, місцевого самоврядування і їхніх органів, обласних, районних та сільських (селищних, міських) рад та їхніх виконкомів, підприємств, установ й організацій у даній сфері, зокрема, вони:

а) вирішують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності, організовують на договірних засадах виробництво й поставку у війська підвідомчими підприємствами замовленої продукції, електро-, тепло енергії, виділяють для потреб оборони земельні ділянки, здійснюють контроль за їх використанням; надають військовим частинам, установам, навчальним закладам Збройних Сил службові приміщення і житлову площу, комунально-побутові та інші послуги;

б) організовують призов громадян на військову службу, сприяють проведенню навчальних зборів військовозобов’язаних запасу, початкової військової підготовки допризовної молоді і військово-патріотичному вихованню населення; здійснюють виконання законодавства про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей;

в) виконують державні замовлення і договори по виробництву й поставці озброєння та іншої продукції для потреб оборони; здійснюють наукові дослідження і розробки; створюють та підтримують у готовності необхідні мобілізаційні потужності й резерви; виконують військово-транспортні зобов’язання та інші завдання згідно з мобілізаційними планами, несуть необхідні витрати для потреб оборони, визначені законодавством [7, с. 613].

Міноборони України має право: залучати фахівців міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час підписання міжнародних договорів України з питань оборони; одержувати у встановленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади інформацію, документи і матеріали, необхідних для виконання покладених на нього завдань; скликати у встановленому порядку наради за участю представників органів виконавчої влади з питань, що належать до його компетенції.

Міноборони очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Міністр оборони України з питань, що належать до конституційних повноважень Президента України, підпорядковується безпосередньо Президентові України. Він несе персональну відповідальність перед Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України та Кабінетом Міністрів України за виконання Міністерством покладених на нього завдань і здійснення ним своїх функцій [7, с. 614].

Міністр оборони України в межах повноважень Міністерства на основі та на виконання актів законодавства видає накази і директиви, організує і контролює їх виконання.

Накази і директиви з питань будівництва і розвитку Збройних Сил, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспектування військ (сил) Міністр оборони України видає спільно з Начальником Генерального штабу Збройних Сил.

Конституційними обов’язками громадян України є захист незалежності та територіальної цілісності України та відбувати військову службу відповідно до законодавства (ст. 65 Конституції; ст. 9, 10, 12 Закону України „Про оборону України” тощо) [7, с. 614].

Підприємства, установи й організації виконують державні замовлення та договори по виробництву й поставці озброєння та іншої продукції для потреб оборони, здійснюють наукові розробки, дослідження, виконують військово-транспортні зобов’язання та інші завдання, визначені чинним законодавством.

3. Збройні Сили України, їх види

Збройні Сили України є військовою державною структурою, призначеною для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від воєнного нападу або загрози воєнного нападу ззовні.

Організаційно Збройні Сили України складаються з військових об’єднань, з’єднань, частин, підрозділів, військових установ і навчальних закладів.

У разі війни свої завдання Збройні Сили України виконують у тісній взаємодії з Прикордонними військами України, іншими військовими формуваннями. Питання використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов’язаних із обороною держави, вирішує Верховна Рада.

Принципи побудови Збройних Сил України, їх склад, загальну структуру та чисельність, порядок комплектування, дислокації, мобілізації та демобілізації визначає Закон України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р. (в редакції від 5 жовтня 2000 р.) та інші акти законодавства України [5, с. 425].

До складу Збройних Сил України входять: Сухопутні війська (війська наземної оборони); Війська повітряної оборони (військово-повітряні сили й сили протиповітряної оборони); Військово-Морські Сили.

Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Безпосереднє керівництво в цій сфері здійснює Міноборони України, функції та завдання якого визначено чинним законодавством і Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. (зі змінами від 12 листопада 1999 р.; нова редакція від 4 липня 2002 р.). Структуру Міноборони України затверджує Кабінет Міністрів України [5, с. 425].

Міноборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики в сфері оборони та військового будівництва, мобілізаційну й бойову готовність і підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань.

Відповідно до покладених на нього завдань Міноборони України бере участь у формуванні та реалізації державної політики в сфері оборони та військового будівництва, розробленні проекту воєнної доктрини, проекту концепції військового будівництва, державної програми будівництва й розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, пропозицій щодо застосування Збройних Сил України; оцінює воєнно-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози; здійснює функції державного замовника в оборонній сфері, забезпечення Збройних Сил України продовольством, речовими та іншими матеріальними ресурсами; проводить кадрову політику; керує економічною й фінансовою роботою в Збройних Силах України тощо.

Міністр оборони України видає накази й директиви, організовує та контролює їх виконання. Накази й директиви з питань будівництва та розвитку Збройних Сил України, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспектування військ Міністр оборони України видає разом із Начальником Генерального штабу Збройних Сил України. Міністр оборони України в разі необхідності може видавати спільні акти з керівниками органів військових формувань, центральних і місцевих органів виконавчої влади. У Міноборони України утворюють колегію. Членів колегії та Положення про колегію затверджує Президент України за поданням Міністра оборони України [5, с. 426].

У структурі Збройних Сил важливе місце посідає Генеральний штаб — окрема складова частина Міноборони України, що є головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами в межах визначених Законами України, іншими нормативно-правовими актами. В особливий період Генеральний штаб є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України (в разі її утворення). Генеральний штаб очолює Начальник, якого призначає на посаду Президент України за поданням Міністра оборони України й звільняє з посади Президент України [5, с. 427].

Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. (нова редакція від 4 липня 2002 р.) [20].

Значне місце в управлінні Сухопутними військами Збройних Сил України відводять трьом оперативним командуванням: Південному, Західному, Північному. До системи Сухопутних військ України входять п’ять армійських корпусів, сім окремих механізованих бригад, дві артилерійські дивізії та інші військові частини, які очолюють відповідні командувачі та штаби. Кадри для цього виду військ готують шість самостійних військових інститутів, дві навчальні дивізії та три школи прапорщиків.

З метою подальшого зміцнення законності, правопорядку й військової дисципліни в Збройних Силах України, забезпечення конституційних прав військовослужбовців було прийнято Закон України «Про військову службу правопорядку в Збройних Силах України» від 7 березня 2002 р. [20].

Безпосередні зв’язки Збройних Сил України з населенням здійснюють через військові комісаріати АРК, областей, районів.

Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 р. (в редакції від 18 червня 1999 р.) [20]. Загальний військовий обов’язок встановлено з метою комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до захисту держави.

Загальний військовий обов’язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку (реєстрацію) до призовних дільниць; прийняття й призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової, або альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов’язок передбачає також загальне обов’язкове військове навчання громадян.

Комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями здійснюють через військові комісаріати. Законом установлено два види комплектування Збройних Сил України: шляхом призову на військову службу на основі загального військового обов’язку; шляхом вступу громадян на військову службу за контрактом [15, с. 488].

Для доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями під час мобілізації у воєнний час створюють запас.

Жінки, які за фахом мають медичну підготовку або підготовку, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю за переліком, що визначає Кабінет Міністрів України, можуть бути взяті на військовий облік. Вони зобов’язані прибувати за викликом військового комісаріату для проходження медичного огляду й виконувати правила військового обліку.

У мирний час жінки можуть добровільно вступити на військову службу за контрактом. У воєнний час особи жіночої статі, які перебувають на військовому обліку чи пройшли загальне військове навчання, можуть бути призвані на військову службу за рішенням Президента України.

Військовослужбовців і військовозобов’язаних поділяють на рядовий склад, сержантський і старшинський склад, склад прапорщиків і мічманів, офіцерський склад (молодший, старший, вищий).

Громадяни України проходять підготовку до військової служби. З допризовниками й призовниками проводять роботу, пов’язану з підготовкою до військової служби, яка включає допризовну підготовку юнаків, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей, підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та вищі навчальні заклади, які мають військові навчальні підрозділи, військову підготовку студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу, фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня освітньої підготовки, вивчення державної мови, патріотичне виховання.

З метою взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби, встановлення загального рівня здобутої спеціальності й рівня фізичної підготовки в районах (містах) утворюють призовні дільниці, куди приписуються громадяни (протягом січня-березня), яким у рік приписки виповнюється сімнадцять років. Приписку проводять районні (міські) комісаріати за місцем проживання [15, с. 489].

Медичний огляд громадян, які приписуються до призовних дільниць, відвідування лікувально-профілактичних і лікувальних закладів згідно з рішенням комісії по припису є обов’язковим. Медичний огляд проводять у порядку, затвердженому Міноборони України за погодженням із центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Призовний вік починається з вісімнадцяти років. Призов здійснюють у встановлені строки згідно з Указом Президента України.

Законодавством передбачено надання відстрочки від призову на строкову військову службу за рішенням районної (міської) призовної комісії: за сімейними обставинами, за станом здоров’я, для продовження навчання, у зв’язку з депутатською діяльністю та призовникам з вищою освітою — вчителям загальноосвітніх навчальних закладів і медичним працівникам на весь період їх роботи в сільській місцевості за спеціальністю й у деяких інших випадках.

Звільнення від призову на строкову військову службу в мирний час застосовують до призовників, визнаних за станом здоров’я непридатними до військової служби в мирний час; які до дня відправки на строкову військову службу досягли двадцятип’ятирічного віку; пройшли військову службу в інших державах тощо. Від призову звільняють також громадян, які закінчили курс навчання за програмою підготовки офіцерського складу чи прапорщиків у навчальних закладах органів внутрішніх справ і продовжують службу в системі МВС України, Служби безпеки України, інших військових формуваннях, мають військові або спеціальні звання.

На військову службу в добровільному порядку приймають осіб, які відповідають вимогам військової служби. З ними укладають контракт.

Альтернативну (невійськову) службу запроваджено замість проходження строкової військової служби. Право на альтернативну службу як вид виконання загального військового обов’язку мають за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до чинних згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних Силах. Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби врегульований Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» (в редакції від 18 лютого 1999 р.) [20].

Військова служба в Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру. Вона полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я та віком громадян України, пов’язаній із захистом Батьківщини. Час проходження військової служби зараховують громадянам у загальний стаж роботи, стаж роботи за фахом, а також у стаж державної служби.

Порядок проходження громадянами України військової служби визначають Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», Положення про порядок проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, що затверджує Президент України, та інші нормативно-правові акти.

Для осіб, що проходять військову службу, встановлено відповідні її строки. Для солдатів і сержантів строкової військової служби — 18 місяців (для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра — 12 місяців); для матросів і старшин, які проходять строкову службу на кораблях, суднах, у берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил України, в морських частинах інших військових формувань — 24 місяці, за контрактом — три роки, в тому числі для жінок; для прапорщиків і мічманів — не менше п’яти років, офіцерів — від п’яти до десяти років. Граничний вік перебування на службі — до 60 років. Міністром оборони, вищим командуванням інших військових формувань офіцери можуть бути залишені на військовій службі більше граничного віку до п’яти, а доктори наук і професори — до десяти років [15. с. 471].

Звільнення з військової служби здійснюють в запас або у відставку. В запас звільняють осіб, що не досягли граничного віку перебування в запасі й за станом здоров’я придатні до військової служби в мирний або воєнний час. У відставку звільняють осіб, що досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров’я до військової служби зі зняттям з військового обліку. Військовослужбовці, які проходять службу за контрактом (контракт припиняється (розривається), можуть бути звільнені з військової служби у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі — за віком; за станом здоров’я; у зв’язку зі скороченням штатів; після закінчення строку контракту; через сімейні обставини; за службовою невідповідністю; у зв’язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили; у зв’язку зі систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи командуванням [15, с. 472].

Законом встановлено граничний вік перебування в запасі й розряди запасу. Військовозобов’язаних за час перебування в запасі призивають на збори: навчальні (або перевірочні) та спеціальні. Військовозобов’язані, які досягли граничного віку перебування в запасі, а також особи, яких військово-лікарські комісії визнали непридатними до військової служби, знімають із військового обліку й переводять у відставку.

4. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу

Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» [20] передбачено відповідальність керівників, інших посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян, винних у порушенні порядку військового обліку, допризовної підготовки, приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу, призову на військову службу офіцерів запасу, проходження навчальних зборів (занять), мобілізаційної підготовки й мобілізаційної готовності, явки за викликом у військовий комісаріат, а також у вчиненні інших порушень законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу.

Адміністративна відповідальність настає згідно із КпАП за:

1)       Порушення військовозобов’язаними чи призовниками законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу (Стаття 210). Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті – тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2)       Умисне зіпсуття обліково-військових документів чи втрата їх з необережності (Стаття 211). Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, — тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3)       Неявка на виклик у військовий комісаріат (Стаття 211-1). Тягне за собою накладення штрафу до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

4)       Неподання у військові комісаріати списків юнаків, які підлягають приписці до призовних дільниць (Стаття 211-2). Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, — тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

5)       Прийняття на роботу військовозобов’язаних і призовників, які не перебувають на військовому обліку (Стаття 211-3). Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, — тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

6)       Незабезпечення сповіщення військовозобов’язаних і призовників про їх виклик у військові комісаріати, перешкода їх своєчасній явці на збірні пункти чи призовні дільниці (Стаття 211-4). Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення – тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

7)       Несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов’язаних і призовників, несповіщення їх про виклик у військові комісаріати (Стаття 211-5). Тягнуть за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення — тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

8)       Неподання відомостей про військовозобов’язаних і призовників (Стаття 211-6). Тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неподання посадовими особами органів реєстрації актів громадянського стану районним (міським) військовим комісаріатам відомостей про зміну військовозобов’язаними і призовниками прізвища, імені, по батькові про внесення до записів актів громадянського стану змін про дату і місце їх народження, а також про випадки реєстрації смерті військовозобов’язаних і призовників — тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення з числа передбачених частиною першою або другою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, — тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [7, с. 623-624].

Районні (міські) військові комісаріати зобов’язані під час проведення приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу офіцерів запасу та проходження навчальних зборів ознайомити громадян з їх правами, обов’язками й вимогами Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» [20].

Висновки

Отже, державне управління в галузі оборони включає велику кількість заходів, направлених на створення необхідних умов для запобігання військового нападу й організації збройної відсічі можливої агресії проти України в будь-який час і при будь-яких обставинах, а також реалізації покладених на нього завдань. Відповідно до Військової доктрини, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.

Організація управління в області оборони полягає в забезпеченні практичного здійснення військового захисту країни; у цих цілях державні органи при активній участі громадських організацій здійснюють складний комплекс відповідних взаємозалежних заходів політичного, військового, правового, організаційного, матеріально-технічного, морально-психологічного характеру.

Основою оборони є Збройні Сили України, що покликані захищати суверенітет, територіальну цілісність, інші важливі інтереси нашої держави у випадку здійснення збройної агресії проти неї. Вони можуть бути також використані для виконання задач, що випливають з міжнародних зобов’язань України (наприклад, як миротворчі сили).

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року / Міністерство юстиції України. — К.: Б. в., 2006. — 122, с.
2. Адміністративна діяльність. — К.: Правова єдність, 2009. — 430, с.
3. Адміністративна діяльність: Частина особлива / За заг. ред. О.М.Бандурки. — Х. : Еспада, 2000. — 367, с.
4. Адміністративне право /Укл. Г. Ю. Карнаух. — Кіровоград: КірЮІ ХНУВС, 2008. — 101 с.
5. Адміністративне право /Ред.: Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, В. В. Зуй; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Харків: Право, 2010. — 622, с.
6. Адміністративне право України /За заг. ред. Тетяни Коломоєць; Держ. вищ. навч. заклад «Запорізький нац. ун-т», М-во освіти і науки України. — К.: Істина, 2010. — 475 с.
7. Адміністративне право України /Ред. С.В. Ківалов, Упоряд.: В.Б. Авер’янов та ін. — Одеса : Юридична література, 2003. — 892, с.
8. Адміністративне право України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 543 с.
9. Адміністративне право України. Академічний курс /Ред. В. Б. Авер’янов (голова) та ін.; Нац. Академії Наук України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К. : Юридична думка , 2004 — Том 1: Загальна частина. — 583, с.
10. Адміністративне право. — К.: Правова єдність, 2008. — 533, с.
11. Адміністративне право. Загальна частина /Сергій Алфьоров. — К.: Центр учбової літератури, 2011. — 213 с.
12. Беленчук І. А. Адміністративне право України. — К.: А.С.К., 2004. — 175 с.
13. Виконавча влада і адміністративне право /Ред. В.Б. Авер’янов. — К.: Ін-Юре, 2002. — 667, с.
14. Гладун З. С. Адміністративне право України. — К.: Знання, 2010. — 301 с.
15. Кісіль З. Р. Адміністративне право. — К.: Алерта: ЦУЛ, 2011. — 695 с.
16. Колпаков В. К. Адміністративне право України. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 750, с.
17. Мельник А. Ф. Державне управління. — К.: Знання , 2009. — 582 с.
18. Основи адміністративного судочинства в Україні /ред.: Н. В. Александрова, Р. О. Куйбіда. — Вид. 2-ге, доп. і перероб. — К. : КНТ, 2009. — 247 с.
19. Правознавство /ред. С. І. Запара. — Суми: Університетська книга, 2009. — 639 с.
20. http://zakon1.rada.gov.ua