Вступ

Актуальність теми. В сучасних умовах в Україні найважливіше значення в контексті соціальної політики має те, що ця політика суттєво змінюється у порівнянні з тією, яка практикувалася в СРСР. Зміни обумовлені: кардинальною перебудовою політичної системи суспільства (перехід від тоталітаризму до демократії); інтенсивною соціальною стратифікацією (розподіл, поява нових соціальних груп (страт) у суспільстві); зміною механізмів соціальної підтримки різних верств населення, передусім дітей, молоді, сім’ї [4, с. 386 — 387].

Соціальна політика в СРСР фактично було похідною від такого явища, як „соціальна сфера”, під якою розуміли певні невиробничі галузі, сукупність суспільних відносин і норм, які, однак, активно впливали на різнопланову діяльність людей. Відтак цілком закономірним було те, що соціальна сфера фінансувалася за так званим залишковим принципом, що, на жаль, характерно й для сучасної України. А це принципово неправильно, бо, не виробляючи безпосередньо матеріальні цінності, соціальна сфера, разом з тим, опосередковано і досить ефективно впливає на виробничий процес. У більшості країн світу, а особливо в тих, що вважаються країнами „загального добробуту” (Німеччина, Швеція, Велика Британія та інші), соціальна політика і соціальна сфера є відносно самостійними і самодостатніми [6].

На сьогодні висококваліфікованих спеціалістів соціальної роботи, які могли б професійно здійснювати роботу з діагностики і прогнозування соціальних процесів, надавати профілактичну, соціально-терапевтичну, психологічну, педагогічну і правову допомогу різним категоріям населення, в Україні катастрофічно не вистачає. Це значною мірою пояснюється тим, що професійна підготовка фахівців соціальної роботи розпочалася в нашій країні тільки в середині 90-х років і пов’язана із значними труднощами, які зумовлені насамперед відсутністю як практичного досвіду роботи в цій галузі, так і вагомих науково-теоретичних розробок з актуальних питань соціальної роботи і підготовки фахівців для соціальної сфери.

Професійна соціальна робота — один з основних способів реагування суспільства на нову соціальну ситуацію, її проблеми, можливості. Разом з тим — це один з найважливіших і складних інструментів соціального контролю.

Тому мета нашого дослідження – розглянути теоретичні основи соціальної роботи.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути поняття та мету соціальної роботи;

— охарактеризувати напрямки соціальної роботи в Україні;

— дослідити особливості вдосконалення моделей соціальної роботи. 

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти організації соціальної роботи

1.1. Поняття та мета соціальної роботи

Під „соціальною роботою” маємо розуміти відповідну професійну діяльність соціальних інституцій, державних і недержавних організацій, груп і окремих індивідів з надання допомоги для успішної соціалізації особам чи групам людей у випадках, коли за браком належних умов у суспільстві або особистих вад соціалізація утруднюється, призупиняється або набуває зворотного напряму (десоціалізація). Мета соціальної роботи полягає у врегулюванні правових, економічних відносин людини і суспільства, наданні людині допомоги та підтримки в подоланні складних проблем та гідному самоутвердженні, що є, зрештою, основою соціалізації особистості, її повноцінного життя.

Для педагогів, психологів та соціальних працівників спільним є зацікавлення людськими проблемами, переживаннями, життєвими драмами та стражданнями. На різних етапах свого життя людина потребує допомоги. Педагог виховує не тільки дітей та молодь, але й дорослих. На думку В. Оконя« виховання — це свідомо організована суспільна діяльність, що базується на виховних відносинах між вихованцем та вихователем, метою якої є зміни в особистості вихованця». Автор вважає, що ці зміни охоплюють як пізнавально-інструментальну сторону, що пов’язана з пізнанням дійсності і вмінням впливати на неї, так і емоційно-мотиваційну, яка формує відношення людини до світу та інших, її переконання й відношення, систему її цінностей та мету життя [7, 445].

Психологи та психологія займаються дослідженнями розуму та поведінки людини. На думку Р.Стернберг, метою психологічних досліджень є опис, пояснення, прогнозування й контроль змін мислення, відносин чи дій (Sternberg 1999:20). Психологія займається дослідженням девіантної поведінки та правильності психічних процесів, поведінка людини трактується нею як процес безперервного регулювання її стосунків з оточенням, психологія описує зміни людської поведінки в умовах, які постійно змінюються [7, 324].

Мета соціальної роботи полягає в наступному: збільшення ступеня самостійності клієнтів, їх здатності контролювати життя й ефективніше вирішувати свої проблеми; створення умов, у яких клієнти можуть максимально виявити свої можливості і одержати все, що їм належить за законом; адаптація або реадаптація людей у суспільстві; створення умов, за яких людина, незважаючи на фізичне каліцтво, душевний зрив чи життєву кризу, може жити, зберігаючи почуття власної гідності і повагу до себе з боку оточення. Зрозуміло, що кінцева мета — досягнення таких наслідків, коли необхідність допомоги соціального працівника клієнтові відпадає. Звичайно, це ідеальний варіант.

Соціальна робота – це фахова практика, що ґрунтується на системі відповідних теоретичних знань. Вона має за мету забезпечення гуманізму та соціальної справедливості шляхом активізації і підтримки найменш захищених груп і членів суспільства та протидії факторам соціального виключення. Соціальна робота є інструментом реалізації соціальної політики й може здійснюватися через соціальну діагностику, соціальну корекцію, соціальну педагогіку, соціальну профілактику, соціальну реабілітацію та інші механізми.

Завданнями соціальної роботи є:

1) розширення можливостей та самостійності клієнтів у подоланні їхніх життєвих проблем;

2) встановлення зв`язків клієнтів з соціальними службами та іншими організаціями, які мають необхідні ресурси, надають відповідні послуги;

3) сприяння розвитку служб, які відповідають потребам клієнтів, та вплив на формування ефективної соціальної політики.

 

Принципи соціальної роботи — це не приблизні абстракції чи суб’єктивні умовиводи. Вони об’єктивні за змістом і суб’єктивні лише за формою. Люди формулюють їх для того, щоб повсякденна практика не суперечила наявним соціальним закономірностям і водночас була раціональною, економічною та ефективною.

Принципами соціальної роботи є:

1) повага до гідності особистості: кожна людина е неповторною та унікальною, що необхідно враховувати соціальним працівникам, не допускаючи жодного прояву зневаги до клієнта. Кожна людина має право на самореалізацію, яка не призводить до порушення подібних прав інших. Соціальна робота несумісна з прямим чи опосередкованим примусом клієнтів до будь-яких дій, навіть на користь клієнта або його близького соціального оточення;

2) пріоритетність інтересів клієнтів: соціальні працівники спрямовують всі свої зусилля, знання та навички на допомогу окремим громадянам, сім’ям, групам, спільнотам та громадам для їх вдосконалення, а також з метою розв’язання виниклих конфліктів та подолання їх наслідків;

3) толерантність: соціальні працівники повинні виявляти терпимість до різних емоційних проявів клієнтів, за будь-яких обставин зберігати рівновагу, сприймати проблеми і обставини клієнтів незалежно від способу життя останніх, їхньої поведінки, соціального й національного походження, статі тощо;

4) довіра та взаємодія у вирішенні проблем клієнта: соціальні працівники співпрацюють з клієнтами, намагаючись розв’язувати будь-які завдання, з якими вони стикаються, найкращим чином з метою задоволення інтересів клієнтів; сприяють добровільній участі клієнтів у процесі надання соціальної послуги, а також максимальній самостійності клієнтів у розв’язанні їх соціальних проблем; створюють доброзичливу атмосферу спілкування з клієнтом;

5) доступність послуг: соціальні працівники надають допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією чи порадою, без будь-якої дискримінації на підставі статі, віку, фізичних або розумових обмежень, соціальної чи расової приналежності, віросповідання, мови, політичних поглядів, майнового стану, сексуальної орієнтації. Право на отримання того чи іншого виду послуг гарантується клієнтам і регулюється відповідним законодавством;

6) конфіденційність: соціальні працівники в будь-якій ситуації інформують клієнтів про те, як забезпечується конфіденційність, для чого вона необхідна, а також про обмеження щодо її дотримання. Обов’язок соціальних працівників полягає в нерозголошенні будь-яких відомостей про клієнтів, за винятком тих випадків, коли це робиться з їх згоди чи у встановленому законом порядку;

7) дотримання норм професійної етики: соціальні працівники сприяють формуванню та реалізації заходів у межах соціальної політики, забезпеченню благополуччя людини, несуть відповідальність за розвиток та використання професійних норм при розв’язанні практичних завдань соціальної роботи.

1.2. Соціальна робота як практична діяльність

Соціальна робота — унікальний вид професійної діяльності зі створення соціальних умов для поліпшення умов життя окремої особистості, підвищення добробуту народу. Як вид професійної діяльності соціальна робота сформувалася на базі системи соціального захисту населення, освіти, охорони здоров’я, соціальних служб для молоді, спеціалізованих закладів і установ.

Традиційно соціальна робота розвивається як філантропічна допомога особистості у складній життєвій ситуації, певна система матеріального забезпечення населення з метою створення належних умов для виживання в період переходу до ринкової економіки. Складні соціально-економічні умови життя зумовили необхідність розробки сучасних наукових і прикладних підходів до соціального впливу на індивіда та його оточення. З одного боку — фінансова підтримка держави, адаптація суспільства до потреб особистості, з іншого — створення відповідних соціальних умов для самоудосконалення і саморе-алізації особистості у напрямі оволодіння нею економічної спроможності. Сутнісна значимість соціальної роботи — в її спонукальному, активізуючому характері, який базується на розумінні того, що соціальний працівник не зможе прожити за клієнта його життя. Соціальна діяльність призначена віднайти позитивні збережені можливості особистості, спрямувати їх у правильне русло, допомогти їй усвідомити власну життєву ситуацію і знайти вихід із неї.

Практична спрямованість соціальної роботи на основі науково обґрунтованих підходів до організації праці визначає ЇЇ як професію, різновид трудової діяльності, який потребує певної професійної підготовки і є, зазвичай, способом існування.

Соціальна робота — специфічний вид професійної діяльності уповноважених органів з надання державного і недержавного сприяння людині з метою забезпечення матеріального, соціального, культурного рівня її життя, надання індивідуальної допомоги людині, родині чи групі осіб. Соціальна діяльність ґрунтується на різних гуманітарних і демократичних ідеалах. Соціальна робота має п’ять ключових аспектів: соціально-економічний, національно-географічний, політичний, культурний, духовний. Національно-географічний аспект соціальної роботи полягає в тому, що діяльність відбувається в середовищі певного народу, у межах визначених кордонів — установи, країни, регіону, муніципалітету. Політичний аспект соціальної роботи пов’язаний з тим, що кожна країна має свою політичну систему, яка незалежно від того, чи є вона ліберальною чи репресивною, соціалістичною чи капіталістичною, визначає умови практичної діяльності соціального працівника. Соціально-економічний аспект соціальної роботи виходить з того, що основними сподіваннями людини є належні умови життя, доступ до трудової діяльності, системи охорони здоров’я та освіти, соціального забезпечення і соціального обслуговування, тоді як соціальна згода в будь-якій групі чи країні залежить значною мірою від справедливого розподілу наявних ресурсів. Культурний аспект соціальної роботи постає у повазі до традицій, переконань, культурних цінностей окремої країни, соціальної групи, спільноти, світових культурних надбань і цінностей. З погляду соціальної роботи важливою для створення благополучного соціального фону для життєдіяльності особистості є система цінностей, філософія, етика соціальної роботи, ідеали які стоять в основі наукових і практичних підходів до стратегій підтримки особистості.

Основу соціальної роботи як практичної діяльності становлять:

• принципи соціальної роботи;
• процес соціальної роботи;
• функції соціальної роботи;
• складові соціальної роботи.

Принципи соціальної роботи як практичної діяльності — вихідні положення теорії соціальної роботи, що відображають її прикладне значення.

Процес соціальної роботи — послідовна зміна соціальних явищ, етапів у розвитку практики соціальної роботи, сукупність послідовних дій для досягнення кінцевого результату.

Процес соціальної роботи реалізується на різних рівнях розвитку суспільства: мікро-, мезо- і макрорівні.

Мікро-рівень — соціальна робота з окремою особистістю та її найближчим соціальним оточенням: сім’єю, друзями, сусідами, родичами та ін. Він базується на прямих взаємостосунках і взаємовідносинах між особистістю та соціумом. Відповідно до цього процес соціальної роботи складається з таких етапів.

1. Дослідний: вивчення, дослідження соціальних умов життя громадян, їхніх соціальних проблем, інтересів, запитів на соціальні послуги. Цей етап реалізується завдяки використанню соціологічних (інтерв’ю, анкетування, фокус-групи) і психолого-педагогічних методів (інтерв’ю, спостереження, тестування клієнта чи групи клієнтів) дослідження.
2. Планування: на основі результатів і отриманих даних дослідження проблем клієнтів, їхнього психологічного самопочуття, стану, інтересів, запитів, особливостей життєдіяльності визначаються основні підходи до індивідуальної чи групової роботи, залежно від сфери соціального захисту (праці і соціальної політики, освіти, спеціалізованих закладів, соціальних служб для молоді тощо) мета, завдання, форми, методи соціальної роботи, ресурси (фінансування, кадрове забезпечення), взаємодія спеціалістів у групі (команді), термін виконання, проміжні цілі, коригування за необхідності форм і методів соціального впливу, визначення кінцевого результату, узгодження плану зі споживачами соціальних послуг.
3. Процес соціальної роботи: надання послуг клієнтам, реалізація основних положень плану, корекція за необхідності основних підходів до соціальної роботи в ході її реалізації.
4. Підбиття підсумків: оцінювання результатів роботи на основі переважно якісних даних (поліпшення психологічного стану особистості, соціальних умов життя, матеріального чи фінансового становища, характер взаємовідносин і взаємостосунків у соціумі на основі спостереження, бесід, анкетування, тестування тощо).
5. Припинення процесу надання соціальних послуг чи перехід на новий, подальший, змістовно якісніший етап соціальної роботи.

Цей рівень соціального обслуговування може здійснюватися на контрактній основі соціальної служби з клієнтами і реалізується переважно спеціалістами організацій і установ соціальної сфери.

Мезорівень: соціальна робота здійснюється на рівні організацій та установ соціальної сфери. Об’єкти соціальної роботи вступають у взаємовідносини із суб’єктами надання соціальних послуг опосередковано. Це рівень визначення основних напрямків, підходів до соціальної роботи адміністрацією закладу, яка не вступає у прямі контакти зі споживачами соціальних послуг, однак є визначальною ланкою у поліпшенні соціального фону соціуму (району, мікрорайону, міста, області, регіону), удосконалює зміст, форми, методи, технології соціальної роботи у межах своїх повноважень і компетенції.

Процес соціальної роботи на цьому рівні складається із таких етапів:

1. Науково обґрунтоване дослідження соціальних, соціально-психологічних, соціально-економічних, соціально-культурних проблем різних соціальних груп населення, впливу територіальних особливостей на умови життєдіяльності населення, визначення пріоритетних галузей (сфер) у соціальному захисті й підтримці соціально уразливих категорій населення, визначення провідних напрямків, форм, методів соціальної роботи, соціальних технологій відповідно до потреб регіону.
2. Планування соціальної роботи на рівні організацій і установ соціальної сфери з метою визначення головних, провідних напрямків соціального захисту, підтримки населення, соціального пил иву на різні соціальні, соціально-економічні, соціально-психологічні та інші проблеми суспільства. Програмування окремих напрямків соціальної роботи має на меті більш цілеспрямований соціальний вплив на соціальне становище окремих категорій і цільових груп населення: інвалідів, сиріт, людей похилого віку та ін. Планування зумовлює тісні взаємозв’язки організацій і установ державного і недержавного секторів сфери соціального захисту населення, бізнесових структур, які роблять великий внесок у підтримку соціально незахищених громадян.
3. Реалізація системи надання соціальних послуг структурними підрозділами організацій і установ і підпорядкованих їм закладів: реабілітаційних центрів, спеціалізованих служб, територіальних центрів тощо.
4. Експертне оцінювання ефективності роботи служби у сфері соціального захисту і підтримки різних категорій і цільових груп населення на основі якісних і кількісних показників обробки інформації, що відображені в аналізі роботи служби, звіті тощо. Якісна оцінка здійснюється шляхом проведення експериментальної роботи, соціологічних досліджень; аналіз кількісних даних базується на статистичній інформації, кількісному складі споживачів соціальних послуг, кореляції цих результатів у зв’язку з поліпшенням умов життя населення.
5. Перехід на якісно новий рівень соціальної роботи з урахуванням позитивних і негативних результатів попереднього етапу.

Макрорівень: визначення політики держави щодо соціальної роботи. У зарубіжних підходах виділяється екзорівень (проміжний), що окреслює кроскультурні розбіжності соціальної роботи у різних країнах світу. Суть соціальної роботи на макрорівні полягає в тому, що об’єкти соціальної роботи, тобто безпосередні споживачі соціальних послуг, не мають зазвичай прямих взаємостосунків з державними органами влади, які визначають їхню долю та умови нормальної життєдіяльності, однак відчувають на собі негативні й позитивні зрушення, які відбуваються у політичній сфері суспільства. Процес соціальної роботи представлено такими періодами:

1. Законодавче регулювання соціальної політики держави на основі міжнародних підходів і стандартів. Розробка напрямків соціального захисту населення, лобіювання їх в уряді державними і недержавними організаціями та установами, які виходять з ініціативами щодо розробки законопроектів у соціальній сфері.
2. Розробка підзаконних документів і актів, які визначають політику держави на рівні міністерств і відомств: положення, статути, інструкції, порядок діяльності служб, реалізація системи надання соціальних послуг тощо.
3. Розробка державних програм і проектів, які спрямовані на поліпшення життя громадян, визначення фінансування окремих напрямків соціальної роботи, соціальної підтримки різних категорій населення.
4. Соціальний захист населення у певний період розвитку держави, який визначається державними програмами і проектами.
5. Експертна оцінка державних програм і проектів, їх ефективності на основі аналізу соціологічних і статистичних даних.
6. Визначення пріоритетів системи соціального захисту населення, соціальної роботи на наступний період розвитку держави відповідно до нових соціальних, соціально-політичних, соціально-економічних, соціально-психологічних, соціально-культурних потреб населення [4, c. 35-36].

1.3. Соціальна робота як наука

Соціальна робота належить до числа професій, які виникли і розвиваються на основі замовлення суспільства щодо створення системи соціальної допомоги населенню. Історія створення і формування основних підходів, мети, принципів, методів і технологій соціальної роботи давня і ґрунтується на поступовому розвитку і удосконаленні уявлень суспільства і окремих особистостей про зміст, структуру, особливості людинознавчої діяльності. Система соціальної допомоги пройшла шлях від філантропічного підходу в підтримці соціально вразливих верств населення, людей, які потрапили у складну життєву ситуацію внаслідок соціальних чи особистісних проблем, до появи такого виду професійної допомоги, як соціальна робота, що призначена не тільки створювати необхідні умови для соціального забезпечення громадян, але і для розвитку їхніх можливостей і вміння вибудовувати своє життя, мобілізації внутрішніх ресурсів у подоланні життєвих криз.

Процес становлення соціальної роботи як виду професійної діяльності розпочався на початку XX ст. у країнах Західної Європи і США. В Україні, як і в інших слов’янських державах, державна соціальна допомога сиротам, інвалідам, бідним, військовослужбовцям розвинулася ще за часів Київської Русі і знайшла своє відображення у діяльності київських князів і християнської церкви. Основні етапи розвитку соціальної роботи як професії розглядаються у межах курсу «Історія соціальної роботи».

Спроба науково-теоретичного усвідомлення різних форм соціальної допомоги робилася вже у XIX ст. як у нашій країні, так і за кордоном. Це знайшло відображення і в працях, що стосуються соціального життя людей (умов формування і реалізації життєдіяльності, свободи і рівноправ’я, справедливості), і у конкретних напрямках соціальної роботи у сучасному розумінні.

Тобто соціальна робота зародилася як прикладна наука. Теоретичне усвідомлення, узагальнення» систематизація наукових знань про соціальні процеси і явища, прогресивні підходи щодо соціальної підтримки особистості у складній життєвій ситуації визначалися на основі емпіричних даних, фактів практичної діяльності і досвіду роботи організацій і установ сфери соціального захисту населення, соціальних служб, освіти, спеціалізованих закладів.

Теоретичні підходи до соціальної роботи сформувалися на початку XX ст. у працях зарубіжних західних дослідників. Найбільш відомі з них такі: М. Річмонд (теорія соціального діагнозу, концепція інтервенції, ведення історії клієнта); В. Робінсон (усвідомлення ситуації клієнта, цінностей і смислів його буття, значення минулого досвіду); Дж. Тарт, О. Ранк (функціональна школа — в основі теоретичних підходів лежить не діагноз, а процес взаємодії соціального працівника і клієнта, принцип синхронічного підходу, принцип «тут і зараз»); Г. Гамільтон (розширення поняття «діагноз», його нове трактування відповідно до нових тенденцій соціальної роботи — не як установка до дії, а як робоча гіпотеза для розуміння особистості клієнта, його ситуації і проблеми); Ф. Бістек (взаємодія в методах індивідуальної роботи розглядалась як система динамічних інтеракцій між соціальним працівником і клієнтом, спрямованих на досягнення клієнтом саморегуляції і саморозвитку); Х.Х. Перлман (метод вирішення проблем — синтез підходів діагностичної і функціональної школи, процес допомоги складається з двох основних компонентів: процесу допомоги і особистісних ресурсів індивіда); Ф. Холліс і Р. Смол-лі (концепція наближення, що окреслює п’ять теоретичних концептів: оцінка, особистість у ситуації, процес, взаємовідносини і втручання — інтервенція, у теорії використовується методологія теорії систем і теорії комунікацій) та ін.

Розвиток теорії соціальної роботи здійснювався за чотирма основними напрямками: теорія індивідуальної роботи, теорія групової роботи, теорія общинної роботи (в ком’юніті, спільноті, громаді, мікрорайоні тощо), теорія адміністрування і планування. Відповідно до цього всі підходи щодо визначення конкретних форм, методів соціальної роботи, технологій соціальної роботи поділяються на три групи: індивідуальний, особистісний підхід до теоретичної схеми соціальної роботи; соцієтальний підхід, де як базова схема розглядається вся сукупність суспільних зв’язків і відносин; соціально — діяльнісний підхід, коли соціальна робота розглядається в традиційній для сучасного пізнання суб’єктно-об’єктній схемі.

За М.В. Фірсовим, основні напрямки у теоретичних дослідженнях поділяються на:

1) професійно орієнтований підхід до соціальної роботи, теорія соціальної роботи розглядається як субтеорія соціології;

2) діалекти ко-критичний: науковці пропонують структуру соціальної роботи, яка є аналогічною системно-теоретичному підходу розгляду проблеми; рівні діяльності соціальної роботи як субсистеми суспільства поділяються на три робочі субсистеми — соціальну і суспільну політику, соціальне планування, соціальну терапію;

3) діалектико-матеріалістичний (марксистський) аналіз проблеми під кутом зору категорії бідності.

При формулюванні визначень соціальної роботи як науки, теорії, практичної діяльності враховуються такі аспекти, як відповідальність за проблеми суспільства; балансуючий характер суспільства; виховання певної соціальної позиції щодо ближнього; прикладна теорія християнства; особливості демократії. Цілевизначення соціальної роботи залежить від соціального регулювання в суспільстві, інтеграції у суспільстві окремої людини, відновлення соціальної значимості маргінальних, непривілейованих прошарків населення, виявлення християнських принципів, гармонії взаємовідносин у суспільстві, запоруки спокою суспільства, прагматичних навичок демократії.

Соціальна робота як прикладна наука сформувалася на основі застосування результатів фундаментальних наук для вирішення пізнавальних і соціально-практичних проблем і на основі тісних міждисциплінарних зв’язків зі сферами наукового знання, які становлять наукову базу соціальної роботи, такими як: педагогіка, соціальна педагогіка, соціологія» психологія, етика і естетика, філософія тощо [3, c. 26].

Отже, у центрі уваги теорії соціальної роботи стоїть соціальна проблема — соціальна суперечність, усвідомлювана суб’єктом діяльності (індивідом або групою) як значима для нього невідповідність між наявним бажанням, між метою і результатами діяльності, яка виникає через брак або нестачу засобів для досягнення мети, перешкод на цьому шляху, боротьби між різними суб’єктами діяльності, що призводить до незадоволення соціальних потреб. Соціальна потреба, таким чином, має об’єктивно-суб’єктивну природу: щоб стати проблемою, суперечність між різними аспектами діяльності суспільства або соціальних груп має обов’язково переживатися, оцінюватися як проблемна ситуація. Тому дослідження соціальної проблеми передбачає як опис об’єктивного стану соціальної сфери за допомогою статистичних методів (наприклад, збирання даних про зайнятість населення), так і вивчення громадської думки про виявлення елементів незадоволення наявним станом речей. Засобами виявлення соціальної проблеми служить соціальна діагностика, а також зіставлення об’єктивного стану справ із нормами. Соціальні проблеми виникають на різних рівнях соціальної реальності — від малих груп, наприклад, сім’ї, до людства в цілому. Соціальні проблеми займають важливе місце в соціальній роботі, адже її трактують як сприяння людям у розв’язанні їхніх проблем. 

Розділ 2. Особливості організації соціальної роботи

2.1. Класифікація функцій системи соціальної роботи та її інфраструктури

Система соціальної роботи постає перед нами як органічний відтворювальний процес, спрямований на окрему особу або на все населення країни, якщо він розглядається у масштабах країни. Структурно такий процес можна визначити за критерієм специфіки видів діяльності, які є офіційно визнаними і закріпленими у вигляді провідних базисних та спеціальних функцій соціальної роботи.

Сучасні теоретики соціальної роботи до базисних функцій відносять діагностичну, прогностичну та перетворюючу функції, а до спеціальних — превентивну, комунікативну, організаторську, правозахисну, психотерапевтичну, рекламно-пропагандистську, соціально-педагогічну, соціально-економічну, морально-гуманістичну [6, 76-82]. Розглянемо їх детально.

Діагностична (оціночна) функція — вивчення соціальним працівником особливостей групи людей (чи окремої людини), ступеня впливу мікросередовища на них (чи на неї), аналіз та оцінка життєвого поля об’єкта соціальної роботи, особливостей і проблематики їх соціального функціонування (демографічні характеристики, стадії життєвого циклу, стресові фактори, рольовий репертуар, ресурсне забезпечення, основні конфлікти тощо), міру мотивованості клієнта на співпрацю з соціальним працівником, результативність процесу співробітництва і постановка “соціального діагнозу”.

Прогностична функція — визначення мети і міри втручання соціального працівника; прогнозування, програмування й проектування процесів розв’язання проблем клієнтів, надання їм необхідних сервісних послуг.

Перетворюючу функцію виділили російські дослідники В.Г.Бочарова і Г.Н.Філонов, обґрунтувавши її суть як “конструктивні зміни в соціумі та системі життєзабезпечення людини” [3, 7-8].

Зарубіжна й вітчизняна практика дозволяє говорити про два рівні реалізації перетворюючої функції: конкретний і програмний. Перший передбачає задоволення потреб індивідів, груп, спільнот за спеціально розробленими моделями. 1986 року Джозеф Хопкінс створив 26 моделей, за якими сучасні соціальні працівники можуть розробляти план конкретного втручання. Фундаментом цих моделей є 10 найвідоміших наукових підходів і концепцій — біхевіористський підхід, втручання у кризових ситуаціях, когнітивний підхід, проблемно- орієнтовний, психосоціальний, системний, соціальне навчання, трансактний аналіз, екзистенційний підхід та екологічний.

Перетворення на програмному рівні здійснюється шляхом залучення соціально вражених, маргінальних верств населення у цільові та/або комплексні соціальні проекти регіонального, державного або міждержавного характеру. Яскравою ілюстрацією даного рівня є соціальні програми Європейського Союзу (ЄС), “орієнтовані на молодь, хронічно хворих, мігрантів, етнічні меншини, жінок, хворих на алкоголізм або наркоманію, людей із обмеженими можливостями. Допомога цим категоріям осіб здійснюється в різних формах, включаючи професійне навчання і перекваліфікацію; створення нових робочих місць за рахунок відкриття дрібних, в тому числі і, так званих, соціальних підприємств; допомога у пошуках роботи колишнім випускникам різних навчальних закладів, зокрема, формування у молодих людей навичок міжособистісного спілкування, підприємливості, важливих для успішного працевлаштування; створення умов для незалежного існування людей з обмеженими можливостями, які в протилежному випадку будуть змушені стати постійними мешканцями установ інтернатного типу” [5, 69-71].

Превентивна чи профілактична (від лат. ргаеуепйо — застерігаю, попереджаю) функція — дія соціально-правових, юридичних, психологічних, соціально-медичних, педагогічних та інших механізмів попередження і подолання негативних явищ, організація соціотерапевтичної, соціально-побутової, психолого-педагогічної, медичної, юридичної та іншої допомоги, забезпечення захисту прав родини, жінок, підлітків, дітей, молоді.

Вона передбачає, за визначенням Мартина Блума, науково обґрунтовані і своєчасно вжиті соціальним працівником заходи, спрямовані на запобігання виникненню можливих життєвих колізій в окремих індивідуумів та в групах ризику; збереження, підтримку і захист нормального рівня життя і здоров’я людей; сприяння їм у досягненні поставлених цілей і розкриття їхнього внутрішнього потенціалу (включаючи, наприклад, профілактику девіантності; формування здорового способу життя; подолання джерел стресу в самій людині і в довколишньому середовищі; створення умов для надбання клієнтом досвіду розв’язання потенційно існуючих проблем тощо) [1, 369].

Таким чином, профілактична функція сприяє не тільки наданню допомоги і підтримки представникам незахищених верств населення, але й попереджає негативні наслідки їхньої поведінки чи діяльності. Ця функція асоціюється з розумінням соціальної роботи як у вузькому, так і в широкому сенсі слова. У спеціалізованих джерелах дану функцію називають також попереджувально-профілактичною, соціально-терапевтичною, іноді її виокремлюють як соціально- медичну функцію.

Комунікативна (від лат. соттипісо — роблю спільним, пов’язую, спілкуюсь) функція, що забезпечує смисловий аспект, стратегію і тактику співробітництва соціального працівника з потенційним/реальним клієнтом. Полягає у встановленні, продовженні і припиненні необхідних професійних контактів, обміні інформацією, виробленні у всіх взаємодіючих сторін позитивної перцепції один одного.

Організаторська (від пізньолат. огдапіго — надаю стрункого вигляду, облаштовую) функція — передбачає активність соціального працівника у забезпеченні узгодженої взаємодії елементів системи сервісних послуг у комплексному обслуговуванні клієнтів; зміні неефективних сторін функціонування соціальних агенцій; створенні, розвитку і координації соціальної мережі (волонтерських організацій, громадських формувань, груп самодопомоги та взаємодопомоги тощо).

Правозахисна функція передбачає використання соціальним працівником всього комплексу законів і правових норм, спрямованих на надання підтримки і допомоги, захист населення — як того, що проживає на території країни, так і тієї частини, що за тими чи іншим причинами виявилася за її межами.

Психотерапевтична  функція визначається як комплексний вербальний і невербальний вплив соціального працівника на когнітивну, емоційну і поведінкову сфери особистості клієнта з метою сприяння зміни його ставлення до наявних проблем навколишнього соціального середовища (в різних концепціях ця мета може формулюватися також як особистісне зростання, самоактуалізація, самовизначення, самовиховання тощо). Деякі автори, виходячи з того, що психотерапію не можна вважати соціальною роботою, віддають перевагу іменуванню

Функції системи соціальної роботи: теоретичний аспект даної функції психологічною, забуваючи при цьому, що “психотерапія . може бути змістом соціальної роботи” [4, с. 198].

Рекламно-пропагандистська   функція вперше виділена П.Д.Павленком, полягає у поширенні ідей соціального захисту людини, а також об’єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг з метою створення попиту на них [9, с. 18].

Соціально-педагогічна функція у вузькому сенсі — це виявлення інтересів і потреб людей у різних видах діяльності (культурно- дозвільна, спортивно-оздоровча, а також технічна і художня творчість, туризм) і залучення до роботи з ними різних установ, організацій, громадських, творчих і інших союзів, фахівців, тренерів, організаторів культурно-дозвільної діяльності та ін. У широкому сенсі її трактують як поняття, подібне багатоаспектному поняттю “функції соціального працівника” (Бочарова В.Г, Звєрєва І.Д., Коваль Л.Г та ін.). В цьому випадку основні функції соціального працівника розглядаються крізь призму пріоритетності цілеспрямованого виховного впливу соціуму на поведінку і діяльність клієнтів. Такий вплив організовує соціальний педагог — повноважний носій всього розмаїття існуючих сервісних послуг.

Соціально-економічна функція у багатьох країнах є провідною в діяльності соціального працівника, передбачаючи задоволення матеріальних інтересів і потреб малозабезпечених верств населення. Реалізується у формі надання натуральної та грошової допомоги, одноразових компенсацій, встановлення пільг, здійснення соціально- побутового патронажу. Остання складова цієї функції в російській літературі розглядається як самостійна, соціально-побутова функція; орієнтує соціального працівника на надання необхідної допомоги різним категоріям населення (інвалідам, людям літнього віку, молодим родинам та іншим) щодо покращення житлових умов своїх клієнтів, організації їх нормального побуту.

Морально-гуманістична функція (своєрідна концентрація визначених властивостей всіх інших функцій) — додання соціальній роботі високих гуманістичних цілей, створення умов для гідного функціонування людини, груп і верств у суспільстві [6, 76-82; 8, 17-19].

Реалізація названих функцій віддзеркалює, на думку прихильників такого розуміння соціальної роботи, реальний зміст системи соціального обслуговування [6, с.116]. Критерій, обраний для класифікації названих функцій соціальної роботи, нам невідомий, тому ми спробуємо подати свою класифікацію, модифікуючи наведені вище функції, а нижче покажемо як інфраструктура забезпечує функціонування системи соціальної роботи.

Функції соціальної роботи є результатом синтезу функціонування її компонентів, інтеграції структурних взаємозв’язків. Вони виступають як форма та засіб прояву евристичної та творчої активності системи.

Якщо елементи системи соціальної роботи, серед яких особливу увагу приділяємо інфраструктурі, задовольняють соціовітальні потреби особи (потреба житла, освіти, роботи, пенсійного забезпечення та охорони здоров’я тощо), маємо ефективність їх діяльності на першому, суб’єктивованому рівні, в якостях та функціональних можливостях особистості.

Об’єктивованим продуктом діяльності системи соціальної роботи та її інфраструктури є соціальний капітал, який має важливе значення для теорії і практики суспільного розвитку. Він має тісний зв’язок з поняттями інтелектуального та людського капіталів і цей зв’язок дає можливість більш широко розглянути та проаналізувати корисність накопичення соціального капіталу для людини, зокрема, і для суспільства в цілому. Людина, яка вийшла із кризового стану, вже може забезпечити себе роботою і, одночасно, накопичувати капітал, який разом з капіталом інших дає їй певний прибуток. Тобто, соціальна робота вивела людину із кризового стану, підготувала до роботи, в той же час паралельно створила можливості накопичення соціального капіталу.

2.2. Напрямки соціальної роботи в Україні

Основними напрямами соціальної політики в Україні з часу проголошення державної незалежності об’єктивно було визначено: доходи, рівень життя громадян; зайнятість громадян і стан ринку праці; організація і оплата праці; охорона праці; загальнообов’язкове державне соціальне страхування; житлове забезпечення громадян тощо. Практична розробка соціальної політики в Україні велася, з одного боку, при дотриманні міжнародних стандартів і нормативних актів, а з другого — з врахуванням суто національних аспектів (традицій, досвіду, усталеної практики).

Позитивним є те, що за роки незалежності в Україні збереглися державні структури, а найперше — центри соціальних служб для молоді, які безпосередньо реалізують соціальну політику, а також інші служби, що працюють з дітьми, молоддю, сім’ями.

Законами України соціальна політика, як відомо, диференціюється відповідно до статевовікових, соціальних категорій громадян, а тому можна вести мову про соціальну політику щодо дітей, сім’ї, молоді, жіноцтва.

Соціальна сфера, як і будь-яка інша, потребує відповідного управління, тобто вона не може існувати самостійно, довільно. Маємо тут виходити із загальних принципів, що обумовлюють суть і зміст соціального управління. „Змістом науки соціального управління, — пише Г. Щокін, — є визначення законів, закономірностей, розробка принципів, функцій, форм і методів цілеспрямованої діяльності людей у процесі управління суспільством” [8, с. 362]. Дослідник справедливо вважає, що в основі науки управління мають бути певні соціальні й економічні закони, в тому числі й закони специфічного характеру. Для сучасної соціальної політики в Україні це принципово важливо.

Слід враховувати і таке. Управління соціальними процесами в цілому, як і реалізація соціальної політики зокрема, залежить, в першу чергу, від стану державного управління як такого в комплексі.

Нині багато фахівців ведуть мову про певну кризу в соціальній політиці, яка нібито обумовлюється кількома факторами. Найперше — це брак стратегії і тактики дій держави у цій сфері та прогнозу соціальних наслідків прийняття управлінських рішень органами державної влади. Додамо до цього ще й нерозвиненість форм участі народу в соціальному управлінні, а також те, що не існує законодавчо закріпленої відповідальності органів державної влади за нинішній стан життя громадян.

Духовна сфера значно відрізняється від інших сфер тим, що в її основі лежить духовне виробництво, а точніше — творчість як складне, багатогранне явище. „Духовне виробництво, — на думку Б. Гаєвського, — використовує таку „сировину”, як інтелектуальна здібність до певних видів духовної діяльності, існуючий досвід, соціальні й природні явища” [3, с. 58]. Оскільки соціальна політика значною мірою „належить” саме до сфери духовної, то важливо мати на увазі, що об’єктом управління в духовному виробництві є відносини між його управлінцями й учасниками. В освіті це той, хто вчить, і той, хто вчиться, в культурі — той, хто керує цим процесом, і той, хто створює продукт мистецтва, літератури, культури, в соціальній роботі — той, хто її організовує, і той, на кого вона безпосередньо спрямовується. Соціальна політика передбачає як вирішальний елемент соціальне управління, тобто управління відповідними соціальними процесами, що відбуваються в суспільстві. Соціальне управління — це один з видів управління, функція якого полягає у забезпеченні реалізації потреб прогресивного розвитку суспільства і його підсистем [7, с. 85]. Основною функцією соціального управління є розробка і здійснення соціальної політики, спрямованої на забезпечення соціально-економічного розвитку країни, підвищення рівня життя людей, поліпшення умов їх праці і побуту, розвиток демократії.

Суб’єктами соціального управління є спеціалізовані державні і недержавні органи і служби, в тому числі й соціальної сфери, сфери праці тощо. Координатором в управлінні процесом реалізації соціальної політики безумовно є уряд, урядові установи — міністерства, відомства, їх підрозділи. У найширшому плані суб’єктом соціального управління є все населення країни.

Розглянуті вище особливості соціальної політики і соціальної роботи в Україні обумовлюють суть, характер концептуальних засад її розробки і практичної реалізації.

2.3. Особливості вдосконалення моделей соціальної роботи

Існує кілька моделей практичної реалізації соціальної політики. Дві з них вважаються основними — соціально-демократична і ліберальна.

Соціально-демократична модель соціальної політики передбачає, перш за все, досягнення в суспільстві соціальної справедливості, усунення або хоча б пом’якшення нерівності у розподілі соціальних, економічних та інших ресурсів шляхом зменшення різниці у статусі і доходах громадян. Така модель висуває досить мало вимог безпосередньо до особистості, зменшує роль особистісних стимулів самореалізації і боротьби людини за власне життя. Для неї характерна своєрідна зрівнялівка, соціальна однорідність, що, зрештою, призводить до певної соціальної однорідності, до помітного зменшення активності людини в суспільно-економічному і політичному житті. За такої моделі найперше держава гарантує певний рівень доходів, соціальних послуг, який фактично не залежить від того, який внесок у загальнодержавний продукт робить конкретна людина. Межі соціальних витрат при цьому визначаються реальними потребами населення. Зазначимо, що соціально-демократична модель соціальної політики найбільш притаманна не досить високо розвинутим в економічному відношенні суспільствам.

Дещо іншою за своїми особливостями є ліберальна модель реалізації соціальної політики, за якої держава практично надає кожному громадянину певну можливість для самостійного вирішення її проблем. Це політика економічно більш потужних держав. Держава переймає на себе лише ті функції, які не може реалізувати самостійно сама людина або окремі соціальні групи. За таких умов держава забезпечує не що інше, як однакові можливості усім для підвищення свого соціального статусу, створюючи лише необхідні стартові умови — економічні, політичні, правові, культурні тощо. За такої політики досить активним суб’єктом її практичної реалізації виступає саме громадянське суспільство.

В Україні фактично поєднуються обидві моделі соціальної політики, оскільки жодна з них яскраво виражених рис в соціальному житті країни поки що не має. Для реалізації ліберальної моделі, як відомо, треба мати відповідний рівень соціально-економічного розвитку суспільства, чого Україні ще бракує. Однак все ж ліберальна модель поступово все відчутніше окреслюється, і саме вона видається більш перспективною для України. Тут дається взнаки і приклад соціальної політики більшості провідних європейських країн.

До основних проблем соціальної політики взагалі відносять: забезпечення соціальних гарантій, здоров’я і зайнятість населення, освіту, соціальне обслуговування, подолання антисоціальних явищ, соціальні проблеми молоді, жінок, пенсіонерів та інших статевовікових груп, ефективне управління людськими ресурсами тощо [7, с. 42]. Це означає, що і конкретні соціальні програми в Україні мають, на нашу думку, формуватися з урахуванням таких соціальних проблем.

В усьому соціальному розвитку українського суспільства, а відтак і в соціальній політиці безпосередньо, вирішальним був і залишається людський фактор. Йдеться про ціннісні орієнтації (індивідуальні, групові, загальнонаціональні), про відповідні моральні принципи людей, їх норми поведінки, життєві плани, рівень знань і загального інтелектуального розвитку, характер і особливості трудових навичок тощо. Тобто, по суті, соціальна політика найперше має спрямовуватися на активізацію саме людського фактора. Це може бути за умов: демократизації суспільства, людських відносин; розширення і розвитку самоуправління народу; створення відповідного господарського механізму; створення нових механізмів управління, заохочення і стимулювання громадян. Щодо суто соціальної політики, соціальної роботи як таких, то вони найперше мають здійснюватися саме за активної участі самих громадян, тобто громадянського суспільства.

Зрозуміло, що соціальна політика може бути успішно реалізованою за умови не тільки вироблення відповідної стратегії, створення необхідних механізмів, але й завдяки необхідному фінансово-матеріальному, ресурсному забезпеченню. Тут йдеться, в першу чергу, про необхідні  умови для функціонування систем освіти, науки, культури, охорони здоров’я, соціального захисту населення, розвитку і стимулювання соціальної роботи. Ресурсне забезпечення цих сфер має багато джерел: бюджетне фінансування (за рахунок податкової системи); діяльність суспільно-політичних, громадських фондів, об’єднань; реалізація загальнонаціональних і міжнародних проектів і програм; спонсорська діяльність тощо. За таких обставин гостро постає питання про координаційні функції держави у справі стимулювання, відстеження ефективності джерел фінансування соціальної політики.

В Конституції України (Стаття 3) зазначається, що людина, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю у державі [5, с. 9 — 12], а в Статті 46 передбачено відповідне право громадян на соціальний захист [5, с. 20]. Тобто держава, у найширшому розумінні її сутності і призначення, відповідальна найперше перед людиною, перед громадськістю. А відтак реальною є суттєва особливість політико-правових засад соціальної політики в цілому, загальне призначення якої полягає у створенні належних умов для гідного життя, вільного розвитку, самореалізації і самовдосконалення людини. 

Висновки

Отже, варто підкреслити, що соціальна робота є не лише засіб спілкування між людьми, а й механізм консолідації особистості, держави та суспільства. Така соціальна робота українства значною мірою залежить від відповідальності влади й формальної еліти. В даному випадку, духовний формат соціальної роботи означає суперечливе поєднання та діалектичну взаємодію таких її складових як світоглядно-телеологічні, аксіологічні, ментально-психологічні, етичні, вольові тощо.

Сьогодні, коли різко змінилася соціальна ситуація в країні, процеси загострення соціальних відносин вимагають осмислення, аналізу та узагальнення. Необхідно виробити науково обгрунтовану концепцію соціальної роботи з населенням, розробити соціальні технології, зрозумілі та переконливі прийоми організації і проведення соціальної роботи.

Соціальна робота – універсальний соціальний інститут: її носії надають допомогу всім індивідам незалежно від соціального статусу, національності, релігії, раси, статі, віку чи інших обставин. Єдиним критерієм у цьому питанні є потреба в допомозі і неможливість самотужки справитись з життєвими негараздами.

Особлива увага має приділятися ефективній організації соціальної роботи, що є основою менеджменту (управління) соціальної роботи.

Державні соціальні служби мають різні напрямки діяльності, концентрують свою увагу на таких категоріях, як сім’я, престарілі, одинокі пенсіонери, інваліди і діти. Центри проводять соціальну роботу на засадах гуманізму гармонійного поєднання потреб особистості та інтересів суспільства, взаємодопомоги, диференціалізаціїції та індивідуалізації, партнерства з усіма соціальними інституціями.

На сьогоднішній день  механізм менеджмент соціальної роботи  діє на такі напрямки: соціально-медичні послуги населенню, соціальний захист сім’ї, соціальний захист інвалідів, соціальне обслуговування людей похилого віку, соціальна робота з безпритульними, соціальна робота з молоддю, соціальна робота з людьми девіантної поведінки, соціальний захист малозабезпечених верств населення.

Система соціальної роботи виконує певні функції, які є результатом синтезу функціонування її компонентів, інтеграції структурних взаємозв’язків; вони виступають як форма та засіб прояву евристичної та творчої активності системи.

Головною зовнішньою функцією системи соціальної роботи є творення й відтворення сутнісних сил особистості на різних рівнях організації соціального життя громадян країни, головною внутрішньою функцією системи є утримання своєї цілісності.

Відтворити або підтримувати функції системи соціальної роботи неможливо без її інфраструктурного забезпечення. Соціальна робота як кожен вид діяльності потребує для нормального функціонування інструмент, засіб, тому інфраструктуру соціальної роботи ми розглядаємо як її інструментальну частину.

Провідною функцією інфраструктури соціальної роботи в системі останньої є створення інформаційно-речовинних та енергетичних умов для задоволення потреб особистості та відтворювального середовища.

Право на існування має класифікація функцій системи соціальної роботи та її інфраструктури, підґрунтям якої є загальний цикл життя людини: функція творення людини, тобто підготовка до праці (від народження до отримання професії), функція відтворення людини у процесі праці, функція збереження людини, тобто її обслуговування після праці. На кожному етапі для здійснення цих функцій система потребує свого інфраструктурного забезпечення.

Функції системи соціальної роботи, виступаючи по суті її діяльністю у суспільстві, визначають її продуктивність, прояв якої ми розглядаємо на двох рівнях — суб’єктивованому (особистість) та об’єктивованому (соціальний капітал).

Список використаної літератури

1. Безпалько О. В. Соціальна робота в громаді. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 170 с.
2. Блум М. Профилактика в социальной работе // Энциклопедия социальной работы: В 3-х т. — М., 1994. — Т. 2.
3. Гаєвський Б. А. Основи науки управління. — К., 1998.
4. Головатий М. Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.- понятійн. слов. / М. Ф. Головатий, М. Б. Панасюк. — К., 2005.
5. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К., 1997.
6. Лісовський П. М. Теоретико-методологічні основи соціальної роботи: реалії та перспективи / П. М. Лісовський // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. — 2013. — № 1-2. — С. 34-40
7. Лукашевич М. П. Соціальна робота: (теорія і практика. — К. : Каравела, 2009. — 367 с.
8. Мэнди Б.       Роль надгосударственных организаций в формировании социальной политики и определении направления развития социальной работы: на примере Европейского Союза // Взаимосвязь социальной работы и социальной политики / Под ред. Ш.Рамон. — М., 1997.
9. Система социологического знання: Учеб. пособие. — 3-е издание. / Сост. Г. В. Щокин. — К., 1998.
10. Социальная работа: теория и практика: Учебн. пособие / Отв. ред. д.и.н., проф. Е.И.Холостова, д.и.н., проф. А.С.Совина. — М.: ИНФРА-М, 2001.
11. Соціальна педагогіка. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 487 с
12. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Збірка тез конференції /Національний ун-т «Києво-Могилянська академія», ред.: Тетяна Семигіна. — К. : Сфера, 2007. — 250, с
13. Соціальна робота в Україні: перші кроки / Під ред. В.Полтавця. — К.: “Вид. дім “КМ Academia”, 2000.
14. Соціальна робота в Україні: теорія і практика / Редкол.: А. Й. Капська, С. В. Толстоухова, І. М. Пінчук та ін. № 2 (10) : Квітень-червень. — 2005. — 194 с.
15. Соціальна робота в Україні: теорія і практика: посібник для підвищення кваліфікації працівників центрів соціальних служб для молоді. — У 2-х ч. — К., 2001.
16. Соціальна робота: навчальний посібник // Соціальна робота. Книга II. — К.: ДЦССМ, 2002.
17. Тюптя Л. Т. Соціальна робота: теорія і практика. — К. : Знання , 2008. — 574, с.
18. Щокін Г. В. Соціальна теорія і кадрова політика. — К., 2000.