Вступ.

Розділ 1. Характерні особливості найдавніших знаків-символів в Україні.

1.1. Основна символіка найдавніших знаків.

1.2. Родові знаки та символи, емблеми земель України.

1.3. Походження та значення блакитно-жовтих барв.

Розділ 2. Історичний розвиток символів та знаків.

2.1. Знаки-символи трипільських орнаментів і символи-образи українських обрядових пісень.

2.3. Символ тура-бика і змія.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Вважається, що в орнаментиці суспільств родового періоду, неоліту-енеоліту не допускалося жодних випадковостей, як і не була та орнаментика звичайними естетичними вправами, а в ній віддзеркалилися світоглядні магічні засади, тотемістичний культовий характер. На цьому наголошують зокрема В.Гольмстен, І.Дьяконов, В.Даниленко та ін.

Усі дослідники Трипільської культури, зокрема Є.Кричевський, В.Даниленко, Б.Рибаков, М.Чмихов, М.Відейко, В.Мисик, Т.Ткачук, одностайні у своїх оцінках оздоблення трипільського посуду — воно мало сакральний, магіко-сакральний характер, тобто такий, що відносився до релігійних сонцепоклонницьких культів і ритуалів. Власне, значну частину свого посуду творці Трипільської цивілізації призначали, за даними С.Рижова, саме для культових і жертовних цілей.

За символами-знаками трипільців, отже, стоять їхня духовність, їхні світогляд сонцепоклонницькі святощі, тотеми. Що ж пошановували і що задобрювали трипільці? Які сакральні об'єкти найчастіше зафіксовані у їхній орнаментиці? За даними багатьох дослідників, найчастішими символами носіїв Трипільської культури були Сонце і тур-бик. А на символи води, як показують дослідження Т.Ткачука і Я.Мельника, в окремих групах трипільських поселень припадає 33% від усіх відомих знаків, на символи дощу — 16%, на символи тварин — 14%, на символи дерева — 16% тощо. Серед трипільської зооморфної пластики, за підрахунками В.Балабіної, спостерігається така динаміка: тур-бик — 49,4%, олень — 2,4%, коза — 2,3%, птахи — 1,4% від усіх фігурок і ін.

З-поміж виставлених для огляду трохи більше як 350 трипільських пам'яток у Національному музеї історії України та Музеї Інституту археології НАН України, зображення Сонця та його колообігу є на 33, Місяця — на 11, води — на 25, дощу — на 29, дерева — на 15, тура-бика — на 33, оленя, змії, собаки, птахів — на 5-10 пам'ятках. Понад 700 замальовок трипільського посуду оприлюднив у таблицях до своєї праці "Гончарство племен Трипільської культури" С.Рижов. Там знову ж таки переважають зображення перерахованих знаків-символів: Сонця і його коло обігу — на 90, води й дощу — на 40, Місяця — на 40, Зірок — на 4, дерева — на 6, тура-бика — на 17, змії, хорта, птахів — на півдесятка посудинах.

Дослідники Трипілля С.Бібіков, С.Рижов, В.Мицик, О.Уманський стверджують, що символи трипільців перегукуються із традиціями українського народного декоративного мистецтва. До ще глибших висновків дійшли такі українські вчені, як В.Щербаківський, О.Кандиба (Ольжич), В.Петров, Я.Пастернак, вбачаючи спадкоємний зв'язок між творцями Трипільської цивілізації та українством. В.Петров, скажімо, переконував, що трипільці ввійшли в етногенез українців. А Я.Пастернак заявляв, що "Для українців розвоєвою базою були трипільські племена". Такий же спадкоємний зв'язок між носіями Трипільської культури і українцями бачив і В.Щербаківський: "Наші трипільці мусять нарешті одержати по заслугах те, чого вони варті… Вони, власне, склали весь фольклор, який маємо, всі народні обряди, вірування і інше, майже всю усну словесність".

Розділ 1. Характерні особливості найдавніших знаків-символів в Україні

1.1. Основна символіка найдавніших знаків

Серед найдавніших європейських культур найбагатшою і найвиразнішою по праву визнана трипільська археологічна культура.

Трипільські племена займали великий простір між Карпатами і Дніпром. Щоб відновити філософію української етнічної культури, потрібна наукова реконструкція знаків-символів, понять, якими давні трипільці позначали життя і своє розуміння Всесвіту.

Немає сумніву в тому, що трипільська цивілізація розвинула символіку, успадковану нею від племен ранньопалеолітичного періоду, адже ніякий знак не виникає на порожньому місці.

Найархаїчнішими знаками визнано сонячні та місячні символи, які були тісно пов'язані з календарем (солярні та люнарні).

Знаки сонця: коло, колесо з шістьма спицями, концентричні кола, круг з хрестом всередині. Знаки місяця: дуги, повернуті в різні боки, що символізувало фази місяця; півмісяці, повернуті «рогами» догори. Цікавою є одна знахідка — чарка, на якій зображено 12 місяців, що підтверджує саме календарність цих зображень.

Такими ж давніми є зображення рослинних символів: деревце з піднятими гілками, ялинка, колос; малюнки у вигляді квітки (коло з шістьма пелюстками довкруг), світове дерево.

Символ дерева — один із найстійкіших в українському космосі, який дійшов до наших днів.

Життя складається з трьох сфер: стовбур, верхів'я, коріння. Стовбур означає земне життя людей (Яв), крона дерева (гілки й листя) — духовний світ Богів (Прав), коріння — підземний, потойбічний світ (Нав).

Ці три яруси світу зображені й на трипільських глеках. їхні арійські назви зберегли індійці: свах — верхнє небо із запасами води; бхувах — повітряний простір із сонцем, місяцем, зірками; бхух — земля, грунт.

Найбільше зображень дійшло до нас на ритуальному посуді, скульптурках богинь плодючості («рожаниць») тощо.

Такий посуд символізував прохання дощу — це підтверджується малюнками жіночих фігур, що підносять чару до неба (пор. укр. «чарувати» — замовляти над чарою води, ворожити чи робити «живу воду»).

Магія плодючості полів була тісно пов'язана з магією плодючості людей. Тому у складі глини, з якої ліпилися фігурки Рожаниць, було замішане зерно пшениці або мука. Символом засіяного поля вважають квадрат або ромб, розділений хрестом на чотири частини, в кожній з яких зображена крапка, що символізує зерно. Такі ж зображення іноді малювалися на животі жіночої статуетки, що означало вагітність.

Як вважає Борис Рибаков, «трипольские статуетки юных матерей были, по всей вероятности, одними из ранних предшественниц христианской Богородицы».

Цікавий обряд, що пояснює «трипільський квадрат», записали білоруські етнографи: перед будівництвом хати малювали квадрат, ділили його ще на 4 квадрати. Батько йшов на 4 поля, які оточували це місце з чотирьох боків, з кожного поля брав камінь, клав його на голову й так ніс, щоб покласти на кожну чверть квадрата. Отже, на місці майбутньої хати утворювався «трипільський квадрат».

Підтвердженням думки, що квадрат був символом поля, є також сам спосіб оранки та боронування. Поле орали в двох напрямках «туди і назад», а боронували впоперек оранці, тобто навхрест[11,c. 246-247].

Одним із найпоширеніших знаків на трипільській кераміці є орнаментальний мотив змії: змії обвивають груди Богині-Матері, зображуються на посуді, статуетках Рожаниць. Такі малюнки прийнято називати «трипільськими спіралями», «хвилями» або «меандром».

У багатьох народів існував культ вужа як охоронця сім'ї, дому. Отже, це був охоронець всього найціннішого, носій добра, миру і злагоди. На скульптурах Рожаниць він — оберег живота, що виношує плід. Вуж також пов'язаний з культом води, вологи, дощу, а, отже, плодючості землі.

Слов'яни мали два «зміїних» свята: 25 березня — поява зміїв і 14 вересня — їх відхід під землю. Вважалося, що, з'явившись навесні, змії допомагають хліборобам, беруть участь у сільськогосподарських роботах. Цікаве повір'я записане Миколою Маркевичем, що змія, котра протягом літа когось укусила, буде покарана, її не пустять «у вирій», і вона змушена буде мерзнути на морозі.

Другим значенням «трипільської спіралі» можна вважати вічність життя, безперервний біг сонця (спіраль, зображена навколо посудини, не має ні початку, ні кінця). Ідея руху сонця по небу виразно простежується в тих спіралях, де на закрутах зображені сонячні знаки — кола з хрестами посередині. Причому, напрямок такої спіралі знизу вгору, зліва направо, як і напрямок ходу сонця.

Заслуговує на увагу і дослідження знаку хреста, який в сучасному християнстві цілком переосмислений. Первісно хрест був знаком життя: вертикаль — чоловіче, батьківське начало, горизонталь — жіноче, материнське; їхнє поєднання утворювало третю силу — синівську (сам хрест). Хрестом також позначалося сонце, небесний вогонь, світло. Цей знак відомий з прадавніх часів у багатьох народів світу (в Європі, Індії, Єгипті). Різновидом звичайного хреста є так званий арійський (орійський) хрест, або свастика. Подібним знаком користувалися фашисти уже в XX ст. в Німеччині. Тому після 1945 р. на дослідження арійського хреста наклали табу як на фашистську символіку. Такі заборони не мають ніяких наукових підстав, оскільки ці значки були відомі вже в трипільській культурі. Про це свідчать археологічні знахідки. В Українському історичному музеї експонується одна з таких пам'яток — глиняний горщик з накресленою свастикою, розкопаний біля Пустовойтівки (Сумська обл.), скіфські горщики зі свастиками — в Музеї коштовностей України.

Про значення цього символу існують різні припущення. Це знак небесного вогню, що пов'язаний з богом Перуном. Микола Ткач дослідив орійську свастику як відображення секторної структури сонячного вітру по відношенню до землі і знайшов чимало відображень цієї схеми в традиційних українських вишивках. Свастика (сварга) відома у троянців і в скіфів[9, c. 414-416].

Сонячні знаки малювали здавна на хатах, перед дверима, на сволоці, вважаючи їх оберегами проти злих сил. Ось як передав це в своїй «Молитві» видатний поет Богдан-Ігор Антонич:

Накреслю взір його неземний, Святий, арійський знак таємний, Накреслю я його на хаті І буду спати вже спокійний.

У оздобленні трипільського посуду частенько трапляються блоки знаків Сонця й Місяця. Що б те могло означати? Відповідь знаходимо в українських обрядових піснях із мотивом, який дослідники називають космічними міфоознаками шлюбного мотиву. Простіше про ту сув’язь Небесних Світил в наших піснях висловився О. Потебня — шлюб Сонця і Місяця. «Ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жона його»; «В мене батенько — ясний Місяченько, в мене матінка — ясне Сонечко» — співається в наших обрядових піснях і ми можемо стверджувати, що пара Сонце-Місяць у трипільських орнаментах, як і шлюбна пара в наших піснях, — то гарантія початку нових днів і ночей, початку нового життя, продовження роду людського на Землі.

А ось в оздобленні трипільських взірців посуду бачимо символи Сонця, Місяця і дощу в одній сув’язі. Що у те заклали трипільці? Послухаймо українських сонцепоклонницьких обрядових пісень: «Пане господарю, на твоїм дворі три гості сидять, три товариші. Єден товариш — Ясне Сонічко, Другий товариш — та Місяченько, Третій товариш — та дробен дощик». А ось що говорить дівчина-наречена своєму нареченому: «Я до тебе сама прийду. Я до тебе на двор дробним дощем, А в сіни — ясним Сонцем». Ось так: Сонце, Місяць і дощ — гістьми у господаря як гарантія майбутнього врожаю, достатку, продовження життя. Ось так: наречена для коханого і Сонце, і дощ як життєдайна сила, як продовжувач його роду, як щастя в оселі. На таку віддачу Небесних Світил і Небесної вологи розраховували трипільці. Так гістьми у господаря малювали трипільські маляри оті Небесні сили на посуді, що завжди стояв у оселі — трьох разом, аби завжди ті найбажаніші, найсильніші і найщедріші гості відвідували землероба-трипільця. І саме оті гості примандрували із трипільського мовно-культурного Світу у мовно-культурний Світ українства[1].

Трипільську традицію малювати в одній сув’язі Сонце й Місяць або Місяць і Зірку успадкувало українство. За описами З. Доленго-Ходаківського, ще в XIX ст. на українських весіллях несли хоругву із зображенням Місяця й Зірки як символ шлюбної пари. Про таку хоругву співається в одній із українських весільних пісень: «Їдуть купці-чужоземці. Ладо! Ладо! Несут собі короговцу… Пан староста єї мальовав… Прибирав єї Місяцем і Зорями». Зірка на весільній хоругві називалася Леліва. Назва ця є ще трипільського походження — у протошумерів та гетитів, які мали зв’язок із українським Подніпров’ям, були Богині кохання, відповідно, Лель і Лельва. Трипільського походження мотив шлюбу Місяця й Зірки віднаходимо у Ведах, віднаходимо і в українських обрядових піснях. В наших піснях молодіжного циклу співається: «Їде хлопець до дівки, як Місяць до Зірки»; «Шлеться Зоря до Місяця рано, рано. Шлеться Микола до Наталки рано, рано».

Усе підказує, що у трипільських зображеннях Небесних Світил, води, дерев, тварин потрібно бачити тільки тотеми трипільців, які, за уявленнями людей ще мезолітичної доби, були прародичами, друзями, опікунами людини. Прадавні уявлення, що все у Світі є одного походження знаходимо у Ведах. Там є міф, що дочки Дакші-Сонця народили від внука Бога-творця корів і коней, яструбів, ворон, пугачів, сов, зміїв та ін. Себто, за уявленнями людей неоліту, у всієї земної живності матерями були сестри — Сонцеві доньки і спільний батько та спільні діди — Сонце і Бог-творець Брагма. На таких уявленнях постала і трималася релігія сонцепоклонництва.

Аналіз оздоблення трипільського посуду і пластики (ліплених із глини фігурок) уможливлює робити висновок, що найпошанованішими тотемами-тваринами у творців Трипільської цивілізації були тур-бик, змія, коза, пес, птахи. До них же треба зарахувати вепра, ведмедя, риб, зображення яких іноді є в трипільських орнаментах і пластиці. Особливу роль трипільці відводили тотему-дереву — його зображення маємо у деяких групах трипільських поселень 16% від усіх відомих трипільських знаків. І в українських обрядових піснях, особливо сонцепоклонницького походження, саме згадані представники фауни і флори завжди виступають помічниками, опікунами пісенних героїв. Ці тотеми в наших піснях наділені здатністю говорити, сміятися, веселитися, чи то, як писав І. Огієнко, вони в уяві людини «очоловічнювалися», себто вважалися родичами людини. Усе сказане вище вимагає висновку, що українські обрядові пісні зберігають міцну пам’ять про добу Трипільської цивілізації та ще раніші часи тотемізму[6, c. 167-169].

1.2. Родові знаки та символи, емблеми земель України.

Розвиток мистецтва в І тисячолітті до н. є. досяг настільки високого рівня, що звичайні ужиткові речі вже прикрашалися цілком реалістичними сценами із життя людей, особливо пластичними зображеннями тварин. Знаки-символи використовуються паралельно із реалістичним малюнком. Це переважно кіммерійські, скіфські, сарматські вироби. Характерно, що найстійкішим орнаментальним елементом залишається «трипільська спіраль», яка набуває більш чіткої геометричної форми, відомої як «меандр» і помилково довгий час приписуваної грекам. У цей же час широкого поширення набувають сарматські «тамги» — спочатку тотемні знаки, згодом сімейні і родові. Такими тамгами позначали зброю, худобу, гончарні вироби тощо.

Кожен рід в Україні здавна мав особливий знак, що свідчив про його походження від прапредків; це були тварини, рослини, птахи (знаки духів-опікунів дому) або небесні світила (місяць, сонце, зорі), зброя тощо. 3 XIII ст. в європейських країнах поширюється феодальне міське право, яке надавало можливість мешканцям створювати свої органи самоврядування. Вперше таке право було запроваджено в Магдебурзі (Німеччина), тому отримало назву Магдебурзького права.

У XV — XVIII ст. більшість міст України мали Магдебурзьке право, яке передбачало наявність у містах своїх гербів. Отже, герб — знак суверенітету і автономії. Свої герби мали всі землі України: Київщина, Чернігівщина Переяславщина, Сіверщина, Волинь, Поділля, Запоріжжя, Таврія, Одещина, Херсонщина, Крим, Слобожанщина, Холмщина, Полісся, Донеччина, Кубань, Закарпаття, Буковина, Белзщина (Сокальський р-н Львівської обл.), Перемишльщина, Галичина, Львівщина.

Звичайно, впродовж кількох століть, коли Україна була розділена між різними державами, її символіка часто відображала елементи знаків панівної держави. Так за Литовського князівства в Україні домінують литовські герби «Колюмна», «стовпи Гедиминовичів» або «Погоня». За панування Московської держави переважала московська символіка. В українській гербовій традиції домінували такі зображення: орел, кінь, ведмідь, лев, бик, якір, сонце, хрест, фортеця, тризуб тощо. Кольори, характерні для української геральдики: синій, блакитний, жовтий, золотий, червоний, чорний.

Цікаво, що деякі зображення на гербах сягають глибокої давнини. Так, наприклад, гербом держави Урарту в VI — IX ст. до н. є. був лев на тлі трибаштової фортеці. Такою ж була емблема Вавілону. Цей мотив зберігся в гербах Литовської держави («Колюмна»), а також Львова (XIV — XVIII ст.). Окремо ж зображення лева та фортеці є на багатьох інших гербах та печатках[12, c. 253-255].

Розгляд усіх гербів потребує окремої праці. Розглянемо докладніше герб Київської землі, оскільки Київ с столицею нашої держави.

За християнства опікуном Києва було прийнято архистратига Михаїла, ім'я якого успадковано від героя єврейського епосу Мисаїла — двоюрідного брата Аарона і Моисея. Слово архистратиг у перекладі з грецької означає «воєначальник». Це полегшувало сприйняття масами нового покровителя, адже звичний їм Перун споконвіку був захисником війська, зброї, князівської влади і зображався зі списом і щитом. Саме Перун був і символом незалежності держави ще за часів Кия. Спис, який він тримав у правиці, нагадував вогненний кий — скіпетр, булаву, блискавицю, що було символом державної потуги, могутності. Історики визнають, що цьому зображенню передував герб із самим князем Києм — засновником міста і держави. Тому Кий-Предок, захисник свого роду і народу, в людській свідомості здавна злився з образом його покровителя Перуна. На деяких зображеннях Кий-Перун тримає спис-блискавку, або тризуб.

Та зрадницька політика правителів під впливом чужинецької культури не раз познущалася над прадавнім гербом: йому домальовували крила — став архистратиг; меч (або спис) опустили донизу — символ підневільної держави; колір з блакитного замінили на червоний — символ крові, війни, боротьби. М. Грушевський писав про християнський герб: «В казьонному гербі Киева … ніякої української традиції не звісно.» Отже, спотворення національної символіки починається тоді, коли держава підпадає під чужинецьке ярмо, яке несе і духовне рабство[12, c. 258].

1.3. Походження та значення блакитно-жовтих барв.

«Для нашої залитої світлом країни жовтий і синій кольори є і були найбільш підхожі. Се чудесно зрозумів наш простий народ, вимальовуючи свої хати спереду в сине, а з-затилля в жовте… Сі кольори давала народові любов до природи, яку він бачив саме у жовтій і лазуровій окрасці, позлотистий степ, синє небо, синє море і ріки з жовтими очеретами і рудими скелями, сині гори».

Український народ здавна пояснював значення цих кольорів як блакить небес і стигле золото ланів. Поєднання цих кольорів знаходимо в одязі, кераміці, побутових речах тощо.

Що стосується прапорів, то їхні кольори були різноманітними, навіть кожен князь мав свій, відмінний від інших прапор. Найдавніші прапори мали трикутні, клиноподібні форми.

Корогви Галицько-Волинської землі чи не раніше від інших земель України мали блакитно-жовті кольори. У 1410 р. у Грюнвальдській битві українці виступали під прапором, що на блакитному тлі мав зображення жовтого лева, який спирається на жовту скелю. Київський магістрат мав «Золоту корогву». Найбільшого розквіту пра-порництво досягло за часів козацтва з використанням національних барв.

Та розглянемо докладніше значення національних кольорів. Слід розрізняти родову і видову символіку. Родова символіка відображає суттєві ознаки роду, племені, народу, а видова — ідеї певної групи, партії, релігійної громади тощо.

З цієї точки зору національним (родовим) прапором може вважатися синьо-жовтий, а партійним (видовим) — зелений, червоний і под. прапори. Крім того, одноколірні прапори — це міжнародні символи, як, наприклад, білий (перемир'я), чорний (знак біди, епідемії, смерті), зелений (екологічний) тощо. Національні ж прапори мають бути поєднанням двох або кількох кольорів, які відображають органічну гармонію народу з його землею, природою, світоглядом. Такі прапори с образно-символічною системою мислення народу. Соціальні, групові ідеали — тимчасові, а національні дають людині безсмертя в своєму народові.

І якщо в давньоукраїнських літописах с мініатюри, де зображені князівські дружинники з червоними прапорцями, це ще не означає, що національним прапором українців є червоний. Навпаки, це підтвердження того, що червоний асоціювався з кров'ю, війною, смертю. Згадаймо, як козаки ховали своїх убитих товаришів,— накривали червоною китайкою.

Жовто-блакитні барви у всьому світі символізують дві першооснови буття: дух і матерія, добро і зло, позитивне і негативне, вогонь і вода, чоловік і жінка, батько і мати.

Синя та жовта фарби при змішуванні дають зелений колір, що є символом Дерева Життя. Філософський зміст цієї ідеї той же, що в хреста і тризуба — поєднання двох протилежностей, першооснов буття, які при взаємодії породжують третю синівську енергію, тобто нове життя[11, c. 267-269].

Розділ 2. Історичний розвиток символів та знаків

2.1. Знаки-символи трипільських орнаментів і символи-образи українських обрядових пісень

Людність мезоліту-неоліту (з 9 до 4 тис. до н.е. – ред.) витворила своєю фантазією цілий ряд тотемів-тварин, тотемів-рослин та інше і вважала тих тотемів своїми прародичами, друзями, опікунами. Подібне було притаманне, звісно, і трипільцям.

Найчастішими символами носіїв Трипільської культури були Сонце і тур-бик. В окремих групах трипільських поселень, за підрахунками Т.Ткачука і Я.Мельника, знаки тварин становлять 14% від усіх відомих знаків, а дерева — 16%. Серед зооморфної пластики трипільців, за дослідженнями В.Балабіної, така динаміка: тур-бик — 49,4%, олень — 2,4%, коза — 2,4%, коза — 2,3%, птахи — 1,4% та ін.

Значна частина українських культів, вірувань, за дослідженнями етнографів, має витоки десь у мезоліті-неоліті, а чи й палеоліті, отже пройшла і трипільський період української минувшини. Тож є всі підстави пильніше придивитися до трипільських знаків-символів саме через призму української етнографії, українського фольклору. Це може принести несподівані важливі результати.

Українство має тисячі обрядових пісень, які за дослідженнями О.Потебні, В.Гнатюка, М.Драгоманова, І.Огієнка, Ф.Колесси та ін., постали задовго до насадження християнства в Русі-Україні, десь у прадавні сонцепоклонницькі часи. Учені знаходять у тих наших обрядових піснях сонцепоклонницького походження відлуння ще первісної епохи у їхніх космогонічних мотивах початку Світу, Прадерева, відмикання ключами Неба, Землі, Вирію, у космогонічних міфоознаках шлюбного мотиву, як і цілому ряді солярно-люнарних символів. Вражає, у тих наших прадавніх піснях оспівуються з тією ж частотністю ті ж самі символи, які опоетизували у своїй орнаментиці носії Трипільської культури. Символи-образи таких наших пісень є ніби розвоєвим продовженням символів трипільських орнаментів, їхніми варіантами у словесності.

Аби упевнитися у сказаному порівняймо наведені вище цифри, що стосувалися динаміки знаків-символів трипільської кераміки із цифрами, що стосуються символів-образів українських обрядових пісень сонцепоклонницького походження. З-поміж майже 450 наших обрядових пісень сонцепоклонницького походження, оприлюднених у збірках "Золотослов" та "Небо України", Сонце і його колообіг оспівують 55 пісень, Місяць — 50, первовічні води — 38, дощ — 28, дерево (Райдерево, Самбірдерево) — 57, птахів (райських птахів) — 60, тура-бика — 20, оленя, козу, куну, змію — 5-10 і інше[1].

Серед найчастіших трипільських знаків-символів дослідники виділяють символи Сонця і його колообігу. Ось що пише про цей трипільський символ М.Відейко, посилаючись на досліджені Н.Бурдо кілька десятків цілих та реконструйованих посудин ранньотрипільської кераміки із поселень на півночі Одеської області: "Одноярусні композиції найчастіше складалися з таких елементів, як коло, овали з "променями", відтінки спіралі. Напрям руху композиції — зліва направо… Таким чином утворюється орнамент, який названий Б.Рибаковим "безперервний біг Сонця" і може бути витлумачений як відображення плинності часу".

Відзначає символи Сонця та його колообігу і В.Мицик: "Ось на посудині з Піщаної воно (Сонце) йде в кругообігу. Ці чотири фази, тільки в іншому відображенні, є в оздобленні виробів з поселень Майданецького, Тальянок, Добровод, Томашівки, точнісінько як, у тій веснянці співається: "Колом, колом Сонце вгору йде". Географію трипільських поселень, на посуді з яких є символ колообігу Сонця, можна значно розширити такими поселеннями, як Володимирівка, Касанове, Кліщів, Коновка-Пуцита, Независько, Попудна, Стара Буда, Яблоня та ін.

Дуже вірно підмітив В.Мицик зв'язок трипільського символу колообігу Сонця із таким же символом українських обрядових пісень. У наших піснях із тим символом, очевидно, маємо відлуння відзначених М.Чмиховим уявлень наших пращурів-сонцепоклонників про рух Сонця як ядро відомого їм "закону" життя Всесвіту чи то Кола Ріти. В українських веснянках оспівується колообіг Сонця у зв'язку із початком аграрного циклу: "Сонце вгору йде, а низенько Землю гріє". Часто оті спричинені сонячним колообігом зміни в житті природи, в українських обрядових піснях співвідносяться зі змінами у житті дівчини і хлопця: "Ой колесом, колесом й а Сонечко вгору йде, А вже наша дівчина заручена йде"; "Колом, колом Сонечко нагору йде, Колесом ясне нагору йде, Полком молодий на посад іде".

Усі помисли землероба-трипільця крутилися, звісно, довкола підвищення родючості його ниви і для цього він, як висловився О.Уманський, "докладав не тільки фізичні, але й духовні сили — молив Небо про своєчасний дощ". Звідси зрозуміле таке часте зображення знаків дощу на трипільській кераміці, зокрема із Заліщиків, Коновки-Пуцити, Петренів, Шипенців та ін. За Т.Ткачуком і Я.Мельником знаки-символи дощу вживалися в оздобленні посуду окремих груп трипільських поселень до 16% від загальної кількості відомих знаків. Зрозуміло, те, що було намальоване трипільцем на його посуді, мусило бути у його голові і на його язиці у вигляді замовлянь, заклинань, задобрювань. А чи не могла потрапити ота словесна магія трипільців хоч якимось відлунням у наші обрядові пісні? Чи не могли співати трипільці пісень, подібних ось до таких українських обрядових пісень сонцепоклонницького походження: "Крапни, дощику з Неба, Бо нам тебе треба. На зпапашнеє зілля"; "Дощику, припечи, припечи, А нам хліба напечи"[13, c. 56-58].

Одного дощу замало, аби вродила щедро нива, потрібно ще й сонячне світло і тепло і з цієї простої причини трипільські майстри доволі часто вимальовували на своїх виробах цілі блоки знаків, у яких поєднували символи дощу і Сонця. Це простежується, наприклад, у орнаменті на горщику із Коновки-Пуцити, де косі пучки пунктирів (дощ) опускаються зверху вниз, а поруч із тими смугами-дощами вимальоване яскраве Сонце. А на горщику із Шипенців уже Сонце стоїть між двома переплетеними смугами дощів. На горняті ж із Яблуні перетинаються смуги дощів і лінії колообігу Сонця. Сонце й дощ у єдиному сюжетному вузлі маємо і на трипільському посуді із Василівки, Старих Радулян, Блищаки, Кліщів, Незвиська, Заліщиків, Липчан, Кошелівець та ін.

Звичайно ж, наші пращури-трипільці безмежно раділи Сонцю і дощу, як і пізніше їхні нащадки, що видно із українських обрядових пісень сонцепоклонницької доби: "А вже весна, а вже красна. Та й три вітри нам принесла. Один з дощем, Другий з зелом. А третій з Сонцем і теплом". У наших прадавніх обрядових піснях молодіжного циклу сув'язь Сонця й дощу оспівується як життєдайна сила і співвідноситься із дівчиною-нареченою також як символом продовження життя, життєдайною силою: "Я до тебе сама прийду, Я до тебе на двор дробним дощем, А в сінечка ясним Сонечком". Так говорить дівчина-наречена хлопцю-нареченому.

Серед трипільської кераміки трапляються екземпляри, де у блоках знаків Сонця й дощу знаходимо і знак Місяця. Словами В.Мицика — то "триєднання сил, трисутність космогонічних сил". Трисутня єдність символів Сонця, Місяця й дощу яскраво вималювана в орнаментиці кубку із Майданецького, де кругова лінія довкола вінця символізує коло Сонця, а на двох боках посудини спадають з Неба смуги дощів, за якими симетрично у темному Небі сяють два серпанки Місяця. А в чистих обрамлених небесними драбинами секторах ( меотах ) проростають із горбиків землі два дерева як наслідок дії Небесних Світил і дощу. Блоки із подібними поєднаннями знаків Сонця, Місяця й дощу знаходимо і на трипільських глечиках із Петрен, Чечельника та збанку із Шипенців.

Оця трипільська трисутність космогонічних сил як символ життя буйно розвинулася в українській обрядовій поезії сонцепоклонницької доби, де в єдиному сюжетному вузлі оспівуються Сонце, Місяць і дощ як життєдайні сили, як щедрі гості господаря, як три товариші, а чи й царі. Наприклад: "Хвалиться же, хвалит ясний Місяченько, Як я взийду опівночи, освічу гори й скалоньки. Хвалиться же, хвалит яснеє Соненько, Як я взийду… Освічу весь Світонько. Хвалиться же дробен дожджичок, Як паду три рази в маю, Я оброшу жито, пшеницу і вшелякую пашницу"; "Три гості сидять, три товариші. Єден товариш — ясне Сонечко, Другий товариш — та Місяченько, Третій товариш — та дробен дощик"; "Три царі стоять … та й перечуться… Тото й один цар — світлий Місяцю, А то другий цар — ясноє Сонце, А то третій цар — дрібненький дощик".

Як вважає В.Мицик, парність у трипільців була однією із мірностей чи закономірностей, без яких за їхніми усвідомленнями неможливо творити життя. А трипільські композиції із парністю Небесних Світил Мицик витлумачує як "вияв духовно розвиненого суспільства. Шлюбну пару на космічному рівні символізують Сонце і Місяць. У низці трипільських горщиків поруч із Сонцем зображуються фази Місяця. У житті — це чоловік і жінка". Т.Ткачук та Я.Мельник виділяють у орнаментиці трипільців елементи розпису у вигляді серпанків Місяця, які входять до хрестоподібних і свастикоподібних композицій. Трипільський хрест, за деякими дослідниками — то символ Сонця, а свастика — то рух Сонця у колообігу. Виходить, у виділених Ткачуком і Мельником орнаментах маємо у сув'язі символи Сонця і Місяця. Мотиви парності Сонця й Місяця або й триєдності Сонця, Місяця, Зірок знаходимо у блоках трипільських знаків на посуді із Майданецького, Тальянок, Раковиця та ін.[4, c. 152-154]

Наші пращури неолітичної доби надавали парності символів Сонця і Місяця якогось особливого значення — їх навіть зображували у вигляді валів у своїх курганних сонцепоклонницьких святилищах. М.Чмихов та Ю.Шилов дослідили усатівські кургани в Одеській області і виявили на них втілення парної символіки Сонця й Місяця у структурі насипів, ровів та кромлехів.

Правдоподібно, трипільські символи парності і триєдності Небесних Світил знайшли свій розвиток в українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження. Дослідники таких наших пісень витлумачують поєднання в них Небесних Світил як "космічні міфоознаки шлюбного мотиву", чи, як висловився О.Потебня, "шлюб Сонця й Місяця". У піснях з таким мотивом Сонце і Місяць оспівуються то як небесна рідня закоханої пари, а то і як шлюбна пара: "В мене батенько — ясний Місяць, В мене матінка — ясне Сонечко, В мене сестриця — ясна Зірниця"; "Ясний Місяць — сам господар, яснеє Сонце — господинонька".

Дослідник Трипільської культури Т.Мовша знаходить на посуді із Сушківки та Жванця блоки знаків, які витлумачує як зображення Сонця і птахів перед деревом життя. В.Даниленко у таблицях до своїх праць опублікував кілька пам'яток неоліту, на яких маємо блоки знаків із зображенням первовічних вод, прадерева, трьох голубів та Небесних Світил. На уламку трипільської посудини, віднайденої В.Хвойкою, бачимо знаки води, дерева і людини. Цілком можливо, що ці блоки знаків є прообразом праукраїнського міфу про сотворення Світу, у якому первовічні води, прадерево і птахи виступають світотворчими силами.

Той міф знайшов свій розвиток в українських колядках та щедрівках, які дослідники називають обрядовими піснями із мотивом сотворення Світу. У них саме й оспівуються первовічні води, райське дерево, райські птахи як світотворчі сили: "Ой як то було ще із нащада Світа… Ой як не було ще ні Землі, ні Неба, А що й було тільки лиш синєє море… А посеред моря всесвятеє древо, А на тому древі три синії птиці … Радоньку радять … як Світ оснувати… Та й урнули птахи в Світові глибини, та й винесли птахи золотий камінчик, Став із того каменю ясен Панич-Сонце… Та й винесли птахи світел-срібен камінь, Стала з того каменю світла Панна-Місяць". Сюжет цієї пісні один до одного збігається із сюжетом неолітичних пам'яток, оприлюднених В.Даниленком[2, c. 188-191].

Витоки сакральних знаків-символів трипільців, без сумніву, десь у добі тотемізму. А те, що наші предки-сонцепоклонники вважали своїх тотемів своїми прародичами підказують приклади із української обрядової поезії сонцепоклонницької доби, у якій, скажімо, дуб є "дідом любим", а ластівка і райдерево народжують весільних героїв:

Гей дубе, дубе, Наш діду любий!

Ходи в господу до нашого роду,

На наших мужів дай свої сили.

На маківоньці ластівочка … дітоньки вивела …

Перше дитятко – сваненька.

Райське деревце над Раєм стояло …

Немного зродило як дві ягідочки — молодий N, молода N.

Чимало дослідників Трипілля пишуть про віру трипільців у магію замовлянь, закликань, чаклувань. Б.Рибаков, наприклад, розглядає знаки оленя, собаки, кози й гусениці на трипільській посудині із Крутобородинець як символ замовляння добробуту у землеробстві, скотарстві, полюванні. Так само і В.Маркевич вважає, що зображення собак та деяких інших тварин у трипільських орнаментах відігравали магічну роль у замовляннях про успіхи у полюванні.

В українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження є таке предивне явище, як розмови людей із силами природи, тваринами, рослинами. Правдоподібно, то саме і є відлуння магічних звернень людей трипільської доби до своїх тотемів. Тим більше, що герої української обрядової пісенності ведуть розмови із тими силами природи, які були у трипільців найчастішими, найпошанованішими символами-тотемами.

Сонечко, чи було ти в Бога в наймах,

Чи думаєш ти об мені,

що так раненько сходиш,

А пізненько заходиш?

Мій Місяченьку, мій батеньку!

Скажи ж мені всю правдоньку!

Чи я пойду за милого?

Соколе, соколоньку,

Вилети на світлоньку.

Подивися в чисте поленько.

Чи їдуть боярове?

Їдуть боярове, їдуть, поперед старостенько.

Висловлюючись образно, українські обрядові пісні, особливо сонцепоклонницького походження, є ключем, яким розшифровується код трипільських орнаментів. Уважний аналіз окремих знаків та блоків знаків оздоблення трипільського посуду і зіставлення того всього із образами і сюжетами українських обрядових пісень уможливлює робити висновок, що все, що так любовно вималювали трипільці на своєму посуді, так само любовно оспіване в українських обрядових піснях, особливо доісторичних сонцепоклонницьких. Скажімо, добра третина наших доісторичних сонцепоклонницьких пісень оспівує Сонце, Сонячний колообіг та Місяць і Зірки. А десь 90% орнаментів трипільського посуду виконані у стилі сонячного колообігу, а значна частина має зображення знаків Сонця, Місяця, Зірок. Тож, дивлячись на символ колообігу Сонця в оздобленні трипільського посуду, ми упевнено можемо констатувати, що саме хотіли сказати тим символом трипільці, адже в наших обрядових піснях рух Сонця по своєму одвічному річному колу співвідноситься зі змінами в житті людини, із плинністю часу, оспівується як щастя для людини. «Сонце вгору йде, а низенько Землю гріє»; «Ой колесом, колесом й а Сонечко вгору йде, А вже наша дівчина заручена йде» — співається в наших обрядових піснях і ми розуміємо, що хід угору Сонця по своєму колообігу несе нам тепло, сприяє багатому урожаю, віщує дівчатам шлюб[10, c. 346-348].

2.3. Символ тура-бика і змія

Найпошанованішим тотемом-твариною у трипільців був тур-бик. Учені пов'язують символи бика із сонячними культами і культом плодючості, родючості. Хв.Вовк, наприклад, звертає увагу на те, що у Ведах бик символізував Небо, а корова — Землю, тобто чоловіче і жіноче начало. Оцей символ продовження життя, на думку Хв.Вовка чітко простежується в українських сватаннях, коли свати вживають ось таких найархаїчних виразів: "Ваша телиця звикла до нашого бичка", або "Наш бичок хоче до вашої телиці". Таке ж архаїчне, очевидно ще трипільське походження, мають і порівняння весільних молодят до бика і телиці в українських весільних піснях: "Ой на горі часник, часник — Стоїть Грицько, як бик, як бик… А коло його печериця — Стоїть Маруся, як телиця"; "Ведут тура з луга. Чи тур чи турица… Не пізнає мати своєго дитяти".

Символ тура-бика, а ще жінки і змії дехто із дослідників Трипілля, як от Л.Макаревич і Т.Мовша, відносять до найдавніших у трипільській релігії. Щодо символу змії, то він є доволі частим у орнаментиці трипільської кераміки: у окремих групах поселень він становить до 45% від усіх відомих знаків. Чимало дослідників витлумачують трипільські знаки змії як символ доброго змія, охоронця хатнього добра, домовика. Більше того В.Даниленко, скажімо, інтерпретує знаки змії на трипільській кераміці як символ сонячно-водяного дракона, який уособлював космічне подружжя Неба і Землі. А Б.Рибаков розглядав трипільський знак змії як символ Бога нижнього Світу, який розпоряджався навіть ходом Сонця.

Образ доброго змія-тотема, розвиваючись із трипільських часів на українських землях, правдоподібно, потрапив до українського фольклору. Серед українських казок про тварин є й такі, у яких головними персонажами виступають чарівні, добрі гадюки-тотеми і вужі-тотеми. Їхнє проживання на обісті господаря приносить господарю благополуччя: "і худоба велася, і в полі родило… і все через цю чарівну гадюку; це через неї все велося". А в деяких українських обрядових піснях молодіжного циклу поява змії перед дівчиною подається як добра прикмета-провісниця скорого шлюбу: "Ой піду ж я в ліс по клину… Ой я за квіточку, змія за ручочку… Ходи батеньку (матенько),.. з мене змія здійми. Нех той тобі здійме, хто тебе пійме… Миленький прийшов, з мене змія зняв". Тут дії батьків дівчини алогічні, отже вони знають, що змія — то добра прикмета для їхньої дочки і в тому є відлуння прадавнього, ще трипільського, уявлення про змія як доброго тотема. Прикметно, поєднання символів жінки і змії, як у цитованій обрядовій пісні, було поширеним у трипільців: на трипільських жіночих статуетках часто зустрічається малюнок змії.

Що стосується інтерпретації трипільського знаку-символу змії В.Даниленком та Б.Рибаковим як символу сонячно-водяного дракона і Бога-розпорядника ходом Сонця, то заслуговують щонайпильнішої уваги дослідження М.Чмихова та Ю.Шилова орійських змієподібних святилищ ІV-ІІІ тис. до н.е. на теренах України. У системі валів, ровів і кромлехів ці учені простежують зображення змія з яйцем біля хвоста. Уламки корчаг рядом із головою змія підказують, що змію поклонялися, його задобрювали жертвами. Під час ритуалів на основі кургану установлювалась пара людиноподібних статуеток, які після певного періоду скидали у рів і закопували вниз головами, а на їхнє місце виставлялася нова пара статуеток[1].

Приносячи дари сонячно-водяному дракону у комплексах-святилищах, подібних дослідженим Чмиховим і Шиловим, наші пращури-трипільці, без сумніву співали ритуальні пісні, у яких ішлося про плинність часу, уособлюваного драконом. Та й задобрюваня того дракона даруванням красунь, символами яких були антропоморфні статуетки, звичайно ж, супроводжувалося обрядовими піснями. Можливо, відлуння тих пісень трипільців маємо у цих ось українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження: "Сиди, сиди, Ящір, Ладо! Ладо! На золотім стільці. Грези, грези, Ящір, горіхове зерня"; "Ой не сиди, Ящуре, в гороховім місті. Май собі дівку, як перепілку. Котрую маєш — собі забираєш". Співвіднесення Ящера із Ладом — Богом порядку й ладу, утверджує нас у думці, що той Ящір — то символ весняного Сонця, що спалює, пожирає річний календар-зерня, чи то Коло Свароже за термінологією вірників сонцепоклонницької релігії. Отже усе, пов'язане із пісенним Ящером, повністю збігається із символом змії трипільської орнаментики, як його витлумачують учені.

Пам'ять про того трипільського сонячного змія-дракона і змієвидні сонцепоклонницькі святилища, правдоподібно, збереглася в українській назві легендарної Савур Могили. Інша її назва Саура Могила, що засвідчує найдавніший, 1805 року, запис думи "Про втечу трьох братів із города Азова, із турецької неволі": "Сам собі козак думає-гадає… До Саури Могили прибуває, Там на Сауру Могилу снисхожає". У ведійській літературі термін саура означає славені Сонцю, сонцепоклонник. Однокореневим із тим саура є ім'я українського Божества Урай/Уран, оспіваного в наших обрядових піснях як володаря Неба. Згадана Саура Могила, припускає Ю.Шилов на основі своїх досліджень курганних орійських святилищ, була сонцепоклонницьким храмом-комплексом. Тож цілком вірогідно, свою назву Саура Могила приберегла ще із трипільських часів. Тоді вже ми стикаємось із українськими мовними запозиченнями із трипільського мовно-культурного світу, які ще й маємо в українських географічних назвах Саурівка, Саур-Боярак — село і річка на Донеччині, Саурва — струмок у Криму, Сауртенка — річка у Приазов'ї.

Визнано, що домінантною в ідеології землеробів-трипільців була ідея родючості. Гадають, із тією ідеєю у Трипіллі була пов'язана ціла система релігійно-магічних обрядів. Свідченням того є віднайдена біля села. Сабатинівка культова споруда для випікання хліба, в якій були зернотерка, ритуальний посуд і жіночі статуетки. А серед орнаментальних композицій трипільського посуду дослідники виділяють знаки заскородженого поля, висіяного зерна, сходів зерна, колосся, самого зерна тощо. В українських обрядових піснях поєднання таких символів у єдиному сюжетному вузлі розглядається як "мотив золотого плуга". У піснях із тим мотивом поетизуються святковоритуальна весняна оранка, золоті плуги, золоті сохи, золоторогі воли, золоті серпи, золоте зерно: "На оной горі,оной високій Звеніли, звеніли Чотири воли, в золоті горіли. Там же ми оре золотий плужок"; "Оріте, синки, довгії нивки… Ой уродиться сріблоє срібло, Жемчужни колос, золоте зерно"; "Ой чиє ж то поле зажовтіло стоя? Женці молодії, серпи золотії": "Сіто, сіто На новеє літо! Роди, Боже, жито й пшеницю У полі ядром, А в дворі добром"[14, c. 117-119].

Надзвичайні, "золоті" воли, плуги, зерно-ядро — то, може, як пам'ять про "золотий вік", трипільський вік в українському Подніпров'ї. А остання пісня навіть в'яже нас мовно із трипільським мовно-культурним світом своїм словом сіто. З.Доленго-Ходаківський, який записав ту пісню десь у кінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст., пояснює слово сіто як "посєянноє озімоє", тобто озимина. Це слово уже не вживається в активному словнику українців, але воно висіялося колись давно-давно на Грецьких островах, куди його винесли із Подіпров'я лелеги-пелазги. Дехто, як от О.Соболевський, М.Суслопаров, припускають, що пелазги були трипільцями. Наше сіто, за Ю.Мосенкісом, є трипільським і потрапило до грецької мови, у якій ним позначене слово хліб. Українці теж часто називають засіяні ниви хлібними.

Отже, на тих самих землях, де майже три тисячі літ поспіль пишно процвітала космогонічна солярно-люнарна, тотемістична символіка у прикладному мистецтві, тобто у орнаментиці трипільців, так же пишно розквітла та сама символіка у словесності, тобто в українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження. Чи випадково це? Напрошується висновок про спадкоємний зв'язок між мовно-культурним світом творців Трипільської цивілізації та мовно-культурним світом українців.

Найпоширенішим знаком, що використовували наші пращури при оформленні ваз, килимів, зброї, різьбленні по дереву, тисненні по шкірі, а також в архітектурі, має назву «давньогрецький меандр», або «безкінечник». Хвиляста лінія, що не має ні початку, ні кінця, символізує безкінечність і ритмічність руху води, життя, усього світу. Найбільш глибокий зміст цей символ має в розписі пасхальних яєць. Нанесений на сферичну поверхню яйця, він дійсно не має закінчення, проходить по поверхні яйця, ніби екватор по земній кулі. Цей символ є оберегом від злих сил, які, за повір’ям, одного разу потрапивши в цю безкінечну лінію, будуть вічно кружляти по ній і ніколи вже не зможуть завдати шкоди.

Прямо горизонтальна лінія означала Землю, це ознака повного спокою.

Горизонтальними зигзагоподібними чи хвилястими лініями позначається Вода земна (річки, озера) — свідоцтво схвильованості. Це один із найдавніших символів українського фольклору. Вода в уявленнях предків була матір’ю всього живого, всеплодющою силою. Давня українська легенда повідомляє: «Цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили». У далекі часи вода й вогонь були «великими і незамінними святителями». На початку кожної пори року наші пращури мали свята на честь Сонця і Води. Ці стихії, за віруваннями, мали необмежені сили та властивості: проганяти й відвертати лихі сили, надавати силу матері-землі для родючості, людині — здоров’я, радість, добробут і багатство. На другій день Великодня — Обливаний Понеділок — по всій Україні існував обряд обливання водою — очищення.

Ще з кам’яної доби до нас дійшли різноманітні керамічні вироби зі знаками Дощу у вигляді зигзагоподібних або прямих ліній, що відходять від горизонтальної смуги. Ці знаки називають «гребінці», «грабельки». При цьому лінія, від якої відходять дощові потоки, позначає Небо. Небо також може позначатися овалом чи колом[5, c. 169-171].

Гачкуватий хрест, чи «триріг» (або «тринінг», «трикветр»), — символ Вогню, чоловічої сили. Він виник ще в кам’яну добу. Оскільки Вогонь і Вода — брат і сестра, поєднавшись, вони утворили любов, землю і все, що на ній є, то в багатьох обрядах Вогонь — символ любові. Вогонь — посланець Сонця на землі, він дає людям світло, тепло, їжу, допомагає в ремеслах. Але він може бути й небезпечним: все залежить від ставлення до нього людей. Тож Вогонь треба шанувати й не розгнівати — уважали наші пращури, бо він може жорстоко покарати.

Коло — символ Сонця. Воно може бути із крапками, або хрестом всередині, а також у вигляді кола з променями, пізніше його зображують восьмипелюстковою розеткою або квіткою. Його уявляли як отвір, крізь який видно справжнє яскраве небо, як Око Боже чи свічу, яку носять янголи. Сонце — це небесний вогонь, який люди завжди шанували й возвеличували. Схід Сонця оживляє, пробуджує увесь світ, дає тепло, світло і силу всьому живому. Уважалося, що навесні Сонце зламувало крижані мости, відмикало своїм промінням (золотими ключами) небо і землю, випускало птахів з вирію, зелену траву та яру пшеницю.

Птахи символізували настання весни, врожай та багатство. На думку стародавніх людей, пташка — посланець Бога на Землі, отож втілює в собі символи вічності, безсмертності душі. Це священна істота, що може найвище злетіти і наблизитися до світу богів. Саме пташка могла донести до небес людські прохання й побажання, записані символами на великодніх писанках.

Дерева з розлогими гілками означали родючість землі. Дуб — символ сили, захисту, довголіття, чоловічої мужності, вірності. Зображення дубових листочків є одним з найулюбленіших мотивів на великодніх писанках. Дубове листя — символ головного бога східних слов’ян за часів язичництва — Перуна — бога чоловічої, сонячної енергії, життя[3, c. 139-140].

Дві схрещені лінії — символічне зображення блискавки.

«Драбинка» — символ сходження до вершин духовності, до Бога, до кращого життя. Людина вірила, що драбиною можна піднятись на небо.

Квадрат чи ромб, поділений на кілька частин із крапками в кожній, — символ засіяного поля чи садиби. Крапочки означають зерно, що має прорости. У цьому символі закладена ідея плодючості полів, а також людей. Під час розкопок поселень Трипільської археологічної культури знайдені фігурки богині плодючості Рожаниці. На животі жіночої фігурки намальовано ромб. У кожному з чотирьох його ділянок ще до випалювання було витиснуто по одній хлібній зернині.

Трикутник також є поширеним символом. Поєднання трьох елементів: Землі, Води та Вогню є знаком триєдності світобудови, своєрідною формулою життя. Земля, зрошена водами та зігріта сонцем, народжує нове життя, і цей процес безкінечний. Цей знак також символізує батька, матір і дитину. У християнстві триєдність — Отець, Син і Дух Святий.

Одним з найцікавіших і приваблюючих образів є антропоморфне зображення, яке нагадує жіночу постать. Ця жіноча фігура символізувала Велику Богиню Життя, що охороняє, оберігає все живе на землі. Її голову часто зображували у вигляді ромба, трикутника або кола, обрамленого квітами. Інколи рук у Богині-Берегині може бути чотири або шість, що робить зображення схожим на дерево, або нагадує літеру «Ж», що в кирилиці прочитується як «живіте», тобто символізує вічне продовження життя.

Найдивовижніший з усіх знаків-символів — зображення розгорнутої спіралі. Це символ зародження нового життя й вічного руху. Народні митці називають його «кучері» чи «завиток». Цей елемент зустрічається і на виробах сьогодення, і в розкопках при оформленні керамічних горщиків, ваз, військової амуніції, обрядових предметів, жіночих прикрас, предметів, що засвідчують найвищу царську владу (пекторалях). Їм прикрашають вироби зі срібла, золота, слонової кістки, мармуру, глини. Цей символ приваблював стародавніх майстрів своєю пластичністю, графічним зображенням наростаючого руху.

Люди не лише зображували ці знаки, а й умілі їх читати. За народними віруваннями, знаки-символи не тільки прикрашали житло, одяг і предмети побуту, а й охороняли, захищали людину від поганого ока, злих духів, приносили щастя — тому їх називали оберегами.

На багатьох стародавніх пам’ятках зустрічаються схематичні малюнки, що не є зображенням реальних предметів чи істот. Це стилізовані форми людей, птахів, тварин[7, c. 194-195].

Висновки

Аналіз оздоблення трипільського посуду і пластики (ліплених із глини фігурок) уможливлює робити висновок, що найпошанованішими тотемами-тваринами у творців Трипільської цивілізації були тур-бик, змія, коза, пес, птахи. До них же треба зарахувати вепра, ведмедя, риб, зображення яких іноді є в трипільських орнаментах і пластиці. Особливу роль трипільці відводили тотему-дереву — його зображення маємо у деяких групах трипільських поселень 16 % від усіх відомих трипільських знаків. І в українських обрядових піснях, особливо сонцепоклонницького походження, саме згадані представники фауни і флори завжди виступають помічниками, опікунами пісенних героїв. Ці тотеми в наших піснях наділені здатністю говорити, сміятися, веселитися, чи то, як писав І. Огієнко, вони в уяві людини "очоловічнювалися", себто вважалися родичами людини. Усе сказане вище вимагає висновку, що українські обрядові пісні зберігають міцну пам´ять про добу Трипільської цивілізації та ще раніші часи тотемізму.

У сиву давнину протягом багатьох тисячоліть життя людини було тісно пов’язане з довколишнім світом, із силами природи. Існуючи в гармонії з природою та за її законами, людина дуже поетично сприймала її предмети та явища, оживляла їх у своїй уяві, віруючи, що й вони існують за власними законами, виповнені таємничою, могутньою силою. Живими ставали Земля, Вода, Вогонь, Сонце, Зорі тощо. Не все в цьому світі було зрозуміло для людини: дощ, буря, посуха, блискавка, зима, весна, літо, осінь. Вони звідкілясь з’являлися, добре чи кепсько впливаючи на життя людини. Намагаючись знайти спільну мову з навколишнім світом, людина почала створювати нескладні малюнки з умовних знаків. За їх допомогою виробилася своєрідна мова спілкування з навколишнім світом.

Список використаної літератури

1. Губерначук С. Знаки-символи трипільських орнаментів і символи-образи українських обрядових пісень. Символ тура-бика і змія — http://www.aratta.org.ua/text_ua.php?id=46

2. Кононенко П. Українознавство: Навч. посібник для вузів, шкіл, ліцеїв і гімназій, вчителів/ Петро Коно-ненко,; Ін-т українознавства Київського ун-ту ім. Т. Г. Шевченка, Наук.-досл. ін-т "Про-блеми людини". — К.: Заповіт, 1996. — 319 с.

3. Крисаченко В. Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2 кн./ Валентин Семенович Крисаченко. — К.: Либідь. – 1996 — Кн. 1. — 1996. — 352 с

4. Лепеха Т. Українознавство: Навчальний посібник для студ. вузов/ Таїсія Лепеха,. — К.: Просвіта, 2005. — 373 с.

5. Стемпєнь С. Українознавство: Матеріали до бібліографії: Публікації в Україні 1996-1998 рр./ Станіслав Стемпєнь,; Станіслав Стемпєнь; Південно-східний наук. ін-т у Перемишлі; Південно-східний науковий інститут (Перемишль). — Перемишль: Б.в., 1999. — 222 с.

6. Українознавство: Посібник/ Укл. В.Я.Мацюк, В.Г.Пугач. — К.: Зодіак-Еко, 1994. — 400 с.

7. Українознавство в системі освіти: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України, НДІ українознавства; За заг. ред. Л. П. Яресько, Переднє слово Т. П. Усатенко. — К.: Міленіум, 2004. — 311 с.

8. Українознавство/ HАН України; Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича; Міжнар. асоціація україністів; Комісія бібліографії та інформатики; Нац. комітет істориків України. — Львів: Б.в.. – 1997

9. Глушко М. С., Гонтар Т. О., Горинь Г. Й., Гринів О. І., Данилюк А. Г. Українське народознавство: Навч. посібник / С.П. Павлюк (ред.). — Львів : Фенікс, 1997. — 607с.

10. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика / НАН України; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського. — К. : Редакція часопису "Народознавство", 2001. — 576с.

11. Лозко Г. Українське народознавство. — Вид. 3-тє, доп. та перероб. — К. : АртЕк, 2006. — 472с.

12. Павлюк С. Українське народознавство: Навч. посібник / Степан Петрович Павлюк (ред.). — 3. вид., випр. — К. : Знання, 2006. — 568с.

13. Петронговський Р. Українське народознавство: Навч.- метод. посіб. / Житомирський обласний ін- т післядипломної педагогічної освіти. — Житомир : Полісся, 2002. — 135с.

14. Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І., Куйбіда В. В., Коцур В. П. Словник символів. — К. : Народознавство, 1997. — 156с