Вступ.

1. Основні тенденції розвитку культури.

2. Національна ідея і розвиток культури: проблеми взаємозв’язку.

3. Розвиток національно-культурних процесів в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації всіх класичних фаз і новоутворених підфаз чи підетапів національного відродження. Для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними із досягненням основної мети, в повному обсязі, що і відрізняє українську ситуацію у галузі відродження від аналогічних процесів у багатьох наших сусідів.

Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного саморозвитку в Україні полягає також у тому, що нині близько половини українського етнічного соціуму живе за межами Батьківщини. Як наслідок в українській культурі утворилися дві паралельні течії: одна – в Україні, друга – за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар’єрами.

До того ж, тоталітарна політика десятиліттями запроваджувала модель уніфікованої, усередненої культури, нівелюючи унікальність національних культурних традицій, у результаті чого в радянському суспільстві виник химеризований соціальний прошарок, відірваний від культурної традиції, який тепер агресивно насаджує в українському мовно-культурному просторі оту уніфіковану модель “русскоязычной общепонятности”.

Нині національний культурний процес, аби зберегти свою духовну сутність, має убезпечувати себе також від глобальної квазікультури, в якій діють свої тенденції й механізми нівелювання національних культур, спрощення їх до стереотипів космополітичної, комерціалізованої ерзацкультури споживацтва. Аби протидіяти цьому, необхідний державний ресурс і правовий регулятивний механізм забезпечення подальшого повноцінного функціонування національної культури як духовної системи самоорганізації, самовідтворення й самореалізації українського соціуму в усій його неповторності.

1. Основні тенденції розвитку культури

Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення.

Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в шухляду" твори радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком фундаментальна п'ятитомна праця вчених НАН України "Історія української культури".

Культурна спадщина і пам'ять повертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам'ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам'ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві — це пам'ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу пареституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов'язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв'язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдосконалення податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції — тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.

Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах рийку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи[3, c. 47-48].

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура — найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю з урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С. Лифаря, що проводяться в Києві з 1994 p., міжнародний фестиваль сучасної музики "Таврійські ігри", міжнародний конкурс молодих виконавців класичної музики "Володимир Крайнев запрошує".

Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка "Золото степів України", у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою "Слава Візантії". Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.

Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття — характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Першорядними засадами національної культурної політики має стати:

— визнання культури головним чинником збереження самобутності й самовідтворення української нації та забезпечення самоцінності й незалежності її саморозвитку;

— підвищення духовної ролі культури як головного чинника націєтворення у гуманітарній, науково-технічній, виробничій галузях, культивація національних духовних цінностей в усіх сферах суспільного життя[5, c. 86-88].

Визначальним дієвим чинником національної культурної політики України має бути українська загальнонаціональна ідеологія, сформована на традиційних духовних засадах. Необхідність української загальнонаціональної ідеології як системи духовно-соціальних орієнтирів і суспільно-правових норм для забезпечення стабільності, послідовності процесу націєтворення й державотворення – цілком очевидна. Тільки завдяки духовно-моральному ціннісному осердю національної ідеології, що є джерелом життєвої сили нації, можливо досягти консолідації українського громадянського суспільства і його спільних солідарних дій у творенні національної держави.

На основі духовної традиції Українського світу маємо виробити стратегію культурного саморозвитку українського соціуму й відновити цілісну систему української національної культури, яка забезпечує формування єдиного духовно-інтелектуального, інформаційно-енергетичного поля, в якому людина самореалізується на особистісному й суспільному рівнях.

Національна стратегія культурного саморозвитку має забезпечити долучення до української культурної спадщини й до всеукраїнського процесу культуротворення тієї частини української людності, яка перебувала за кордоном і була відгороджена від материкового мовно-культурного простору стіною ізоляції. При цьому слід зважати на той позитив, що закордонні українці, завдяки своїй інтегрованості у світ, помітно поширили у світовому культурному просторі духовно-інтелектуальні набутки української культури, і той цивілізаційний внесок багатьох поколінь українців ще належить осмислити й поцінувати. Активне залучення української закордонної культури до процесу націотворення уможливлюється введенням її інформаційно-енергетичного ресурсу в єдине українське національне духовно-інтелектуальне поле.

Українська держава має взяти під свій патронат усі культурні ініціативи українських закордонних громад, долучаючи їх до єдиного процесу українського культуротворення. Водночас закордонні українські громади зобов’язані самі долучатися до формування питомого інформаційно-культурного простору й поширювати українські культурні набутки в країнах свого оселення, сприяючи тим самим гідному утвердженню України у світі[6, c. 172-173].

2. Національна ідея і розвиток культури: проблеми взаємозв’язку

Культурна своєрідність національної спільноти є однією із складових підґрунтя для розвитку національної ідеї як політичної категорії, здатної об’єднувати людей задля досягнення спільної мети. Питання, яке актуалізувалося за останнє десятиліття, пов’язане, насамперед, з обґрунтуванням системи “світоглядних координат”, покликаних забезпечувати відповідну форму взаємодії всередині спільноти, народу, нації.

Не викликає сумніву той факт, що опертя на культурні принципи і традицію дозволяє виробити таку національну ідею, яка здатна до консолідації етнічної спільноти у її змаганні за національну довершеність, яка, в свою чергу, втілюється у самоусвідомленні нацією своєї самості в просторі політичного буття.

Як зазначав Деніел Белл, культура — це певною мірою система значень, яку витворює суспільство з метою формування та використання зв’язків зі світом. Аналіз ролі культури в націотворчому процесі змушував багатьох мислителів звертатися до питання про те, що є визначальним у формуванні тих соціальних зв’язків, на тлі яких формується культурна своєрідність нації. Так, наприклад, Л. Дойял і Я. Гоф відзначали, що в будь-якій культурі присутня головна потреба — потреба діяльності в межах суспільства, одним із показників єдності якого є єдність культурна. Ця діяльність спирається на певну парадигму ціннісного вибору, який формується протягом історії та зберігається традицією. Культурні цінності, що складають тканину культури, є водночас основою для створення механізмів регулювання людської діяльності. Не лише матеріальне та духовне виробництво, а й політичне життя вимагає звернення до проблеми цінностей у процесі формулювання ключових засад для аналізу поступу в розвитку спільноти, народу, нації. Соціально-психологічні реакції, які відбуваються під впливом зміни ціннісної парадигми, визначають форми поведінки людей. Конфлікт, який може виникати у представників політичної еліти між відповідальністю перед суспільством та вірністю світогляду й системі цінностей, також дається взнаки в періоди зміни ціннісної парадигми, коли ті чи інші культурні змісти набирають більшої ваги у порівнянні з попередніми етапами історичного розвитку. В українській історії така доля спіткала ідею національної держави, сформованої на принципі територіальної єдності (В. Липинський), ідею “свободи культуротворення” і ролі історичних студій у формуванні національно-свідомої громади (В. Петровський) та ін.

Вивчення історії дозволяє формувати усвідомлення власної унікальності, яке спирається на чітке протиставлення “свого-чужого” та обумовлює творення специфічної на ціональної ідеї. Душевні поривання без зв’язку з минулим прирікають людину на страждання та неспокій, які призводять особистість до трагедії. Саме тому безперервна тяглість історії та опертя на традиції дозволяє спільноті виробити механізм самозбереження. Наприклад, як справедливо зазначав Вадим Скуратівський, спадщина Давньої Русі ще й сьогодні дається взнаки, коли ми говоримо про своєрідну українську культуру та специфічні ознаки національної ідеї українського народу.

Творчість, яка є виразною ознакою культурного життя, стає засобом самопізнання та способом трансляції духовності, здійснюваних через посередництво талантів, є частиною спільноти та виразниками її своєрідності.

Ціла низка вітчизняних дослідників, які працювали як за кордоном, так і в межах самої України, наголошували на визначальній та провідній ролі еліти в процесі перетворення “етнографічної сировини” (за О. Бочковським) на довершену національну спільноту. Звертаючись до питання про вивчення специфіки українського етногенезу, більшість цих авторів твердила, що звернення до аналізу та усвідомлення історії й культури дозволяє наблизитися до визначення всієї повноти перетворення етносу в національну спільноту.

Про роль культуротворчої еліти в бутті національної спільноти писали також В. Старосольський, Л. Ребет. Ці мислителі наголошували на різних аспектах націогенези, але постійно підкреслювали, що жодна зі складових цього історичного процесу становлення нації не є визначальною і не виконує своєї функції щодо суспільства поза всією системою зв’язків. Культуротворча історія народу складається з формування та реалізації різних ідей в контексті її зв’язку з проблемами розвитку суспільства, яке здійснюється через багатовекторну взаємодію між особою та суспільством. В межах цієї взаємодії починають зароджуватись ознаки “відрубності”, яка знаходить втілення у кристалізації національної ідеї[1, c. 2-5].

3. Розвиток національно-культурних процесів в Україні

В Україні філософія національної ідеї, яка почала творитися колом кирило-мефодіївських братчиків, від самого початку набирала політичного забарвлення. Вона сягала своїм корінням концепції національної культури, в якій формувалася та знаходила своє втілення національна свідомість. Уже в XIX ст. на основі ідей Просвітництва в українському науковому колі формується положення про відповідальність еліти (на той час освіченої групи), яка, спираючись на досвід історії, витворює нові ідеї, які можуть стати дороговказом на шляху соціального та політичного розвитку. Підкреслимо, що пріоритетними напрямами у дослідженні суспільного життя вже тоді було вивчення специфіки взаємин між особистістю та спільнотою в усій багатоманітності їх виявів. Протиріччя між індивідуальними потребами та пріоритетами державного будівництва, соціальна нерівність, суперечності щодо розуміння фундаментальних людських цінностей змушували науковців особливо ретельно розробляти питання про розвиток людської гідності та утвердження свободи як цінності культури2.

У результаті наукових пошуків було зроблено висновок, що протиріччя між особою та суспільством, з одного боку, та їх співпраця, з іншого, спричинюють поступ у багатьох сферах культурно-національного життя. У цьому аспекті можна говорити про роль індивідуального чинника у творенні національної ідеї, національного міфу, ствердженні національного “Я” і т. ін. До речі, саме розуміння національного міфу зазнавало суттєвих змін, і сьогодні його визначають як певну модель світу, яка, маючи тяглість з минулого до сьогодення, “проектує майбутнє” (Ю. Левенець). Окрім цього, культура може аналізуватися не лише як феномен суспільної свідомості, а й як фактор формування особистості, вплив на яку здійснюється протягом усього її життя.

Тому культуру можна розглядати і як явище, пов’язане із самовдосконаленням суб’єкта (Ж. Марітен), що йому притаманне прагнення до втілення цінностей у своєму власному житті. З іншого боку, розквіт особистісного таланту можливий тільки за певних обставин, які складаються історично та зумовлюються певними соціальними чинниками. Це дозволяє нам дійти висновку, що особистість відіграє визначальну роль у творенні культури тільки за умов, якщо вона постійно звертається до минулого свого народу, адже саме в ньому вона знаходить ті джерела, які надихають її на нові творчі пошуки та відкриття. Тільки спираючись на традицію і знаходячи в ній стимули для збагачення власної культури, людина здатна зробити крок за межі загальноприйнятого та стати проводирем. З іншого боку, такий вчинок потребує й особливих здібностей від особистості, того таланту, який є визначально важливим для творчої людини. Слід відзначити також, що цінності, якими керуються члени суспільства, безпосередньо впливають на тип свідомості та даються взнаки при формуванні ознак соціальної приналежності.

Культурне життя спільноти через впровадження власних ідеалів визначає і сутнісні характеристики суспільства. На жаль, сьогодні ідеал споживання, прагнення задовольнити свої потреби, якими б вони не були, ведуть сучасне людство до кризи, адже надання переваги матеріальним пріоритетам, вочевидь, призводить до занепаду духовної сфери[4, c. 145-148].

Розвиток національної культури в цьому аспекті набрав особливого значення. Культурна єдність як підґрунтя для творення національної ідеї веде до визначення та досягнення мети націотворчого процесу — здобуття національної незалежності. Єдність культури у багатоманітності своїх проявів утворює “обличчя” нації, яке сприймається інонаціональним оточенням та впливає на формування національної свідомості, на “індивідуалізацію” народу. Навіть сприйняття зовнішніх культурних впливів позначається творчим переосмисленням їх цінностей. Цей процес визначає специфіку залучення до власного культурного кола тих надбань загальної культури, які можуть через надання їм своєрідних національних ознак ще виразніше окреслити кордони власне національної культури. При цьому процесу “онаціональнення” притаманний і зворотний напрямок “узагальнення”, якщо розуміти національну культуру як джерело урізноманітнення культури світової. Прикметне, що переважна більшість національних рухів спирається на культурні гасла, тим самим підтверджуючи подвійну природу національних ознак, в яких усезагальні форми культурної та політичної творчості набирають національних особливостей з подальшою рецепцією національного у загальнолюдське. Так, наприклад, ознаки національної релігії знаходять втілення в світових релігіях, національна літературна творчість стає зразком світової літературної класики, наука, яка розвивається в межах певної культурної традиції, збагачує скарбницю загального людського знання і т. д.

Культура сьогодні розчиняється у повсякденному житті та втрачає ознаки унікальності у розумінні духовно-піднесеного перетворення дійсності, наданні “олюдненого змісту” явищам життя. Натомість, втрачаючи цю ознаку своєрідності, культура перестає бути і визначенням особливої людської творчості, унікальної цінності людської особистості. Визначення, які донедавна мали певну культурну цінність, зараз вживаються для позначення явищ утилітарного призначення. Загальнокультурні цінності вже не сприймаються як особистісні, тому не відтворюються в приватному людському житті, і, як наслідок, зникають. Це й не дивно, адже культурна творчість, яка має бути джерелом збагачення духовності, не завжди спирається на моральні прагнення. Втрачається цінність моралі як певного обмеження свободи та системотворчого принципу організації спільноти. Омасовлення культури веде до спрощення її мови, якщо потрібно, аби інформацію розуміло якомога більше людей, засіб трансляції так само повинен бути найдоступніший. Але таке спрощення — водночас і шлях до “зубожіння”.

З іншого боку, поступ соціальної історії призводить до розмивання культурних кордонів, активного залучення та асиміляції іншокультурних елементів, що призводить до розширення культурного кола та ускладнення аналізу шляхів трансформації тієї чи іншої етнонаціональної культури[7, c. 56-58].

Ідея спільного історичного покликання, яке дає підстави для усвідомлення спільної долі та спільної мети, створює підвалини для формування самовизначення нації з боку її вольових та свідомих ознак, які є, з одного боку, функціональними прикметами націоконсолідуючого процесу, а з іншого, оформлюються через опосередкований вплив самої культури. Таким чином, можна припустити, що процес націогенезу розгортається між ідеями, які формуються в культурному просторі, та їхньою реалізацією, здійснюваною в політичному та громадському житті.

Суспільна еволюція приводить до того, що розмаїття людських здібностей втілюється в багатоманітних формах життєдіяльності. Особистість, котра посідає в цьому процесі провідне місце, не тільки творить ідеї, але й реалізує їх самим своїм життям: чи то витворюючи нові виміри духовності, чи то долучаючись до вже існуючого простору культурних надбань спільноти.

У процесі життєдіяльності людина, здатна до мобільного переключення на різні соціальні ролі, може розумітися як суб’єкт з наявною потенційною здатністю до творчості в межах спільноти, до якої належить. Окрім цього, сама індивідуальність певною мірою залежить від того соціального середовища, в якому вона діє та творить, постійно звертаючись до зразків у способах світосприйняття та світорозуміння. Іншими словами, не тільки особистість є важливим чинником культуротворчості, а й народ, керований “видатними особами” (В. Липинський), здатний до творення нових культурних смислів, покликаних обґрунтувати сам процес постання національної спільноти. З іншого боку, творення та сприйняття культурних цінностей потребує певного підґрунтя, яким може бути, насамперед, свобода, зумовлена історичними, соціально-економічними, політичними чинниками. Отже, зумовленість людського життя та свобода, яка виходить за межі цієї зумовленості, визначають нові творчі горизонти.

Поруч з поняттям свободи існує поняття волі, яка визначає міру реалізації людиною власної свободи та втілюється у діяльності. Вибір, який повинна робити людина на своєму шляху, стосується різноманітних сфер життєдіяльності особистості, а це означає, що людина мусить мати свободу, свободу вибирати ті духовні та культурні цінності, керуючись якими вона витворює власну стратегію життя. Людина робить вибір, спираючись на певні критерії та орієнтири (особистий досвід, соціальні санкції, традиція тощо).

Держава може чинити опір реалізації зазначених свобод, які вважаються невід’ємним правом людини; з іншого боку, не викликає сумніву той факт, що громади постійно прагнуть стверджувати права особистості на самовизначення. Таким чином, конфлікт цінностей, який виникає у процесі утвердження нових цінностей, не завжди здатна контролювати еліта нації (економічна, політична і т. д.). Тому виразна відмінність в уявленнях про зміст національної ідеї всередині нації або монополізація цієї ідеї частиною суспільства може призвести до неприйняття та відверто ворожого ставлення до пропонованої ідеї. Те саме можна сказати про наочну суперечливість між індивідуальними цінностями “еліти” та цінностями, які вона пропонує суспільству.

Кожне покоління має певне ставлення до загальної системи цінностей, підносячи одні з них у ранг пріоритетних, інші ж визначаються як другорядні. Вибір на користь тієї чи іншої системи цінностей зумовлюється багатьма важливими чинниками, серед яких головне місце посідають суспільно-соціальні. В соціальному просторі особистість керується вже визначеною мораллю, яка, так би мовити, пропонує людині моделі поведінки у тій чи іншій ситуації.

Традиція, натомість, постійно збагачуючись, сама стає певним індикатором причетності особи до історії залежно від ступеня духовної єдності зі спільнотою, притаманноговнутрішньому переживанню члена громади. Вочевидь, не можна повністю зрікатися й інтуїтивного способу доторкання до ціннісного аспекту буття. Головною ознакою такого осягнення світу є, на нашу думку, його персональність, тобто усамітнення, яке може знаходити часткове втілення в культурі. Таке розуміння культури дозволяє говорити про неї як про дійсність та здійснення (довершеність). Національна культура як “індивідуалізована” культура може розглядатися однією зі складових духовного буття людської спільноти, в якій через особливі смисли істинного, прекрасного, справедливого усвідомлюється спільна тотожність.

Життєвий простір, в якому індивід реалізує свої “проекти”, безперечно, позначений культурними впливами, здатними спонукати людину до творчості та сприйняття зовнішніх впливів. Процес взаємодії між людьми актуалізує їхню психологічну єдність, яка проявляється в утворенні спільного типу світосприйняття, ментальності та подібних дій у відповідь на вплив середовища (соціального, культурного, природного)[5, c. 95-98].

Загальновідомо, що спільна історична доля, мова, традиція — це основні елементи для націогенезу, а усвідомлена етнічна тожсамість стає підставою для національної ідентифікації особистості. Тому виникає запитання: “Як може відбуватись поступ у державі, яка не є, в точному розумінні цього слова, національною, а є багатонаціональною?” Тобто, різні етнічні угруповання зі своїм історичним “багажем” складають суспільство. Їхнє розуміння цінностей може відрізнятись і часто досить суттєво. Це означає, що в тканині духовності повинні існувати значимі для всіх цінності, які не тільки не викликають суперечностей між представниками тепер уже різних національностей, але і знаходять серед них розуміння та підтримку. На нашу думку, націоконсолідуючими культурними цінностями можуть бути саме ті, в яких стверджуються визначальні для більшості загальнокультурні цінності, наприклад відраза до несвободи, поважання людської гідності, прагнення до самореалізації.

Спільний для різних етнонаціональних спільнот простір існування спричинює поступ у розвитку культури, яка викрис-талізовує ідеї, що мають допомогти особі, яка їх засвоює, бути певною мірою самостійною в оцінці явищ політичного та суспільного життя. Реалізуючи себе в позаособистісних зразках, а також на рівні індивідуальному, суб’єктивному, культура визначає особливості зв’язку особистісного та соціального, що яскраво репрезентується історією. Здатність нації розуміти культурні ознаки інонаціонального оточення свідчить про зрілість нації та довершеність процесу її кристалізації. Не останнє місце в цьому процесі посідає названа здатність нації зберігати національну свідомість поза зовнішніми чинниками націогенезу. З іншого боку, не слід забувати, що занадто прискіпливий погляд в глибини історії, зосередження уваги тільки на її “уроках” може негативно вплинути на сам процес формування національної свідомості, про що писала Л. Костенко. Існують стереотипи, які насаджувалися в суспільній свідомості десятиліттями, що сформувало певний образ українця не тільки для оточення, а й для самого себе: у вирішальні періоди своєї історії “він спить”, а решту часу “стоїть на колінах”. Натомість створення елітою “позитивної аури нації”, у певному розумінні, створення власного героїчного міфу може стати у пригоді в процесі формування національної ідеї.

Таким чином, збереження культурних смислів через їхнє відтворення з віднайденням об’єднавчих ідей дозволяє творити таку культурну цілісність, яка визначатиме духовне обличчя нації. Різноманітні форми взаємодії всередині суспільства, закріплюючись в ментальній сфері, визначають норми співжиття. З іншого боку, не можна не враховувати ту складність культури, яка має вираження у певному “розшаруванні”, втіленому в “подвійному обличчі” культури. Історично успадковані від попередніх епох культурні змісти та новітні культурні явища, спадковість у культурі та процес постійного оновлення — ось що є ключовим у розумінні національної культури, що його необхідно привести у відповідність до сучасного розуміння нації. Ця тяглість (континуальність) дозволяє особі переживати свою єдність з минулим, водночас складаючи життєві проекти, бачити напрям їхньої реалізації, враховуючи досвід та спираючись на певні загальноприйняті норми.

Різноманітність у визначеннях культури вказує на те, що сам феномен культури не можна схопити у сталості, нерухомості. Культура постає як рухливий феномен, який уособлює єдність матеріального та духовного, об’єктивного та суб’єктивного.

Процес становлення сучасних національних спільнот безпосередньо пов’язаний із забезпеченням взаєморозуміння між різними етнічними групами, які містять у собі суспільний потенціал, скерований на запобігання суперечностям всередині суспільства. З іншого боку, національні спільноти постають за умови виникнення та формулювання в межах етнокультурного середовища ідеї нації і водночас утвердження цінності цієї ідеї. Але це тільки теоретичне припущення, яке заперечується багатьма дослідниками націогенезу, які твердять, що національні спільноти лише з часом витворюють власні національні ідеї на тлі вже сформованих спільнот, причинами становлення яких були економічні, історичні, природні умови (Л. Ребет). На нашу думку, можна вважати, що процес формування національної спільноти та формування спільних ідей національної єдності відбуваються паралельно, а ступінь їх довершеності залежить від того щабля суспільно-історичного розвитку, який займає спільнота у певний період свого розвитку.

Самоусвідомленням своєї окремішності, “відрубності” (О. Бочковський) нація має завдячувати саме культурі та традиції, тим спільним змістам культури, які живляться цінностями, успадкованими завдяки спільній історичній долі. Слід зазначити, що не лише на рівні теоретичного осмислення дійсності філософами, істориками, культурологами, але й у практичному аспекті усвідомлення цього процесу, наприклад правознавцями простежується тенденція акцентування уваги на межовій характеристиці світоглядних настанов, що зумовлює специфіку їх вираження. Ця “межовість” не має нічого спільного з геополітичним розташуванням України, а стосується, насамперед, історичного часу. Коли епоха “індустріальна” переживається нашим суспільством як кризова, це дається взнаки і на рівні самоусвідомлення та означення (маркування) своєрідностей культурного простору буття нації.

Національна ідея набуває значимості, якщо вона стає усвідомлюваною та включається в простір національної духовності, у систему світогляду людини та стає її важливою складовою. З іншого боку, відсутність цієї “вмонтованості” або її невиразність вказує на те, що вона, тобто національна ідея, тільки переживається на рівні національного досвіду та не зумовлює буттєві виміри національної спільноти.

Творення системи цінностей та значної кількості ідей соціального призначення пов’язані з процесом формування громадської спільноти, і в цьому процесі визначальне місце посідає “еліта” нації (політична, релігійна, інтелектуальна). Саме тому ця частина суспільства несе тягар відповідальності, який через його природу не можна розділити з усім суспільством. Еліта не тільки сприяє творенню значимих для нації ідей, але і впливає на ступінь їх засвоєння та здійснення. До речі, ідеї не реалізовані дотепер, можуть бути втіленими в майбутньому, якщо їх пропагувати, наголошуючи на їхній значущості у майбутній долі українства. Так сталося з ідеєю національної незалежності, сенсом національної згуртованості і т. ін. — тими духовними орієнтирами, які прискорюють процес національної консолідації[6, c. 175-176].

Висновки

Складність сучасного періоду в історії України полягає у тому, що прагнення скористатися надбаннями політичних та соціальних наук натикається на суттєві перепони, спричинені наслідками історичного минулого. Відсутність тяглості у формуванні та трансляції культурних складових не дозволяє відповісти на запитання, як сприйматимуть та засвоюватимуть українську культуру, наприклад турок чи голландець, які схочуть стати частиною українського суспільства; чи їхні нащадки будуть уважати себе українцями турецького чи голландського походження і якщо так, то за якими ознаками. Усі ці запитання потребують детальнішого дослідження з метою використання їх вирішення у практичному житті українського суспільства.

Дослідження структури культури може бути проведено у відповідності до того, в яких сферах життєдіяльності вона втілюється. Різноманітні сфери життєдіяльності людської спільноти реалізуються у економічній, політичній, етичній, естетичній, релігійній діяльності. Структурні компоненти культури можуть аналізуватися у їхньому зв’язку із зазначеними сферами життєдіяльності, і тоді мова може йти про культуру політичну, релігійну культуру, мистецтво і т. ін. (Л. Губерський). На перших етапах становлення людської спільноти всі різновиди життєдіяльності існували синкретично, і тому культура вибудовувалася як цілісний феномен, у межах якого формулювалися цілі, визначалися інтереси, які з часом знаходили вираження у діяльності людей у процесі націогенезу.

Список використаної літератури

1. Капелюшний В.Процеси культурно-національного відродження України // Історія України. — 2004. — № 33-34. — С. 2-7

2. Кремень В. Становлення і розвиток політичної культури українського суспільства// Вісник Української академії державного управління при Президентові України. — 1998. — № 2. — С. 4-6.

3. Обyшнuй М. І. Національний світогляд: фактори формування і розвитку // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, філософія. Політологія. — Вип. 37. — К., 2001. — С. 47-48.

4. Рафальський О.Процеси культурної самоорганізації національних меншин в Україні: (Проблеми та перспективи) // Сучасність. — 2001. — № 3 . — С. 145 – 153

5. Сенченко М. "Культурна революція" в Україні, або Управління деградацією // Дніпро. — 2005. — № 1-2. — С. 85-132

6. Скypaтівcъкuй В. Нотатки про долю української культури // Генеза. Філософія. Історія. Політологія. — К., 1997. — С. 172-176.

7. Солонська Н. Міжнародна наукова конференція "Слов’янство і національно-культурні процеси ХХІ століття": хроніка наукових подій // Бібліотечний вісник. — 2006. — № 3. — С. 56-58