Вступ.

1.Види і форми міжнародно-правової відповідальності держав.

2.Обставини, що виключають відповідальність держав.

3.Міжнародно-правова відповідальність міжнародних організації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Міжнародно-правова відповідальність — юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, завданої іншому суб'єкту міжнародного права в результаті вчиненого правопорушення, або юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'язання.

У міжнародному праві виокремлюють два види відповідальності — нематеріальну (ще називають політичною, моральною, морально-політичною) і матеріальну.

Форма відповідальності — конкретний спосіб застосування до держави-порушника несприятливих для неї наслідків за невиконання міжнародного зобов'язання.

Для настання відповідальності держави необхідні принаймні такі еле-менти: а) наявність діяння або бездіяльності, що полягає в порушенні якого-небудь міжнародного зобов'язання. Як згадувалось, це зобов'язання може випливати з норми загального міжнародного права або з двостороннього чи багатостороннього договору; б) протиправне діяння або бездіяльність мають бути поставлені державі як суб'єкту міжнародного права; в) результатом діяння або бездіяльності (упущення) мають бути збитки або шкода, заподіяна іншій державі. Слід пам'ятати, що в міжнародних відносинах поняття шкоди не завжди може означати ураження інтересів якої-небудь конкретної держави. Агресивна війна, апартеїд тощо заподіюють шкоду міжнародному товариству в цілому, навіть якщо ці діяння не тягнуть матеріальних утрат окремого суб'єкта міжнародного права.

У ряді джерел можна знайти згадування про вину як умову відповідальності. Але вина — це психологічне ставлення індивіда до діяння та його наслідків, чого не можна встановити в діяннях держави.

1.Види і форми міжнародно-правової відповідальності держав

Підстава міжнародно-правової відповідальності держави — порушення державою міжнародного зобов'язання, тобто скоєння нею міжнародного правопорушення. Щоб встановити факт міжнародного правопорушення, необхідно переконатися, що відбулася дія або бездіяльність посадових осіб або органів держави, яку за чинними нормами міжнародного права можна поставити за провину державі, і що саме така поведінка призвела до порушення міжнародного зобов’язання цією державою.

Джерела юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності держав — будь-які міжнародно-правові акти, приписи яких фіксують юридично обов'язкові для держав правила поведінки.

Відповідальність розділяють на матеріальну і політичну (нематеріальну). У нашій літературі до політичної належать міжнародні санкції і надання задоволення державі, котра постраждала. До матеріальної — репарації і реституції. Однак у зарубіжній міжнародно-правовій літературі існує інша термінологічна змістовність. Так, репарація — це родовий термін, який визначає різні заходи, котрих може вжити держава для реалізації або погашення відповідальності. Різними формами репарації можуть бути реституція, відшкодування збитків і задоволення. Отже, задоволення як форма політичної відповідальності входить у поняття репарації. Своє визначення форм відповідальності й того, що збігається з вищенаведеним, дає Я. Броунлі. Репарація, пише він, — це будь-які заходи, вжиття яких позивач очікує від держави-відповідача, це виплата компенсації (або реституція), вибачення, покарання фізичних осіб, котрі несуть відповідальність, заходи з попередження повтору порушень обов'язків та будь-які інші форми сатисфакції.

У вітчизняній правовій літературі до політичної відповідальності належить сатисфакція (задоволення) і міжнародні санкції. До матеріальної — репарації і реституції. Іноді виділяють ще одну форму — ресторацію.

Прийнятий у нашій літературі поділ відповідальності на політичну і матеріальну не виключає прийняття зарубіжних критеріїв стосовно видів відповідальності.

Сатисфакція як форма політичної відповідальності може виражатися шляхом вибачення, співчуття, віддання почесті державі, котра постраждала, покарання винуватих, прийняття організаційних або законодавчих заходів для запобігання подібним випадкам у майбутньому, уплати компенсації за моральну шкоду особам, котрі постраждали, тощо. Віддання почесті державі, котра постраждала, здійснюється шляхом виконання гімну цієї країни, підняття її прапора в столиці держави-деліквента, іноді сполучення того та іншого, посилання спеціальної місії в державу, котра постраждала, тощо.

Як зазначалося, до політичної відповідальності належать також санкції. Характер (обсяг) санкцій, природно, залежить від характеру правопорушення: делікт чи міжнародний злочин. У разі такого злочину, як агресивна війна, винувата держава може бути окупована, у неї може бути відторгнуто частину території, як це, наприклад, мало місце стосовно м. Кенігсберга і районів, які прилягали до нього, відторгнутих у Німеччини на користь СРСР на підставі розділу VI Рішень Берлінської конференції трьох держав 17 липня — 2 серпня 1945 р.

Санкції передбачені Статутом ООН щодо держав-членів, котрі порушують положення Статуту та інші норми міжнародного права. До таких санкцій належать призупинення прав і привілеїв, котрі випливають з членства організації; позбавлення права голосу, права на отримання технічної чи матеріальної допомоги; виключення з членства або зі співробітництва з спеціальних питань тощо. Разом з тим міжнародному праву відомі такі традиційні заходи впливу на порушників міжнародного права, як реторсії та репресалії. Реторсії — правомірні індивідуальні дії у відповідь на недружній акт іншої держави. Реторсії, як правило, носять характер відповідних адекватних дій і переслідують мету відновити принцип взаємності у взаємовідносинах між державами. Реторсії застосовуються, наприклад, під час висилки дипломатів "за дії, несумісні з їхнім статусом". У відповідь на це держава, котра постраждала, висилає таку саму кількість дипломатів держави-порушника; нерідко такі дії вживаються щодо журналістів, пересування яких обмежується в країні перебування у відповідь на подібні обмеження у країні-порушнику.

Репресалії — правомірні примусові дії, які застосовуються до держави-порушника міжнародного права як засіб примусити її відмовитись від своїх незаконних акцій. Репресалії не передбачають застосування збройного впливу на порушника, але можуть бути пов'язані з демонстрацією збройної сили чи мирною блокадою. Демонстрація збройної сили застосовувалась США під час блокади американського посольства в Тегерані. Видом репресалій є ембарго — дія держави, котра обмежує, призупиняє чи припиняє її торгово-економічні зв'язки з іншою країною або країнами. Ембарго, як засіб економічного тиснення, застосовується до держави, дії якої загрожують міжнародній безпеці і, отже, є протиправними. Ембарго може застосовуватись як індивідуально, так і колективно, бути введене як у мирний, так і у воєнний час.

Матеріальна відповідальність покладає на винувату державу обов'язок загладити заподіяну правопорушником шкоду (збитки). Як згадувалось, відшкодування збитків включено в загальне поняття репарації. Репараціям історично передували контрибуції, які були інститутом "старого" міжнародного права. Контрибуції — грошові суми, які виплачувались переможцю переможеною державою і не пов'язувались із заподіяною шкодою. Такої шкоди могло й не бути. Був лише факт воєнної поразки. Тому контрибуція носила характер середньовічної данини. Після поразки Франції у франко-прусській війні 1870—1871 pp. Франція була змушена платити Німеччині величезну контрибуцію, яка дозволила Німеччині утворити міцну, повністю оновлену промисловість і підготуватися до ведення світової війни. Після закінчення першої світової війни міжнародне право відмовилося від контрибуції, а у Версальських мирних договорах вводилось поняття репарації. Репарації як спосіб відшкодування збитків, заподіяних агресивною війною, утвердились у документах союзних держав, що боролися з гітлерівською Німеччиною. У Протоколі Кримської конференції керівників трьох великих держав з питання про репарації було вказано: 1) Німеччина зобов'язана відшкодувати у натурі збитки, заподіяні нею під час війни союзним націям. Репарації мають отримуватися в першу чергу тими країнами, які винесли головний тягар війни, зазнали найбільших утрат і організували перемогу над ворогом; 2) репарації мають стягуватися з Німеччини в трьох формах: а) одноразові вилучення протягом двох років після капітуляції… з національного багатства Німеччини…; б) щорічні товарні поставки з поточної продукції…; в) використання німецької праці. Крім того, учасники конференції домовились про орієнтовну суму грошового виразу репарацій у 20 млрд доларів, 50 % яких переходить до СРСР. Ці рішення були затим підтверджені рішеннями Потсдамської конференції (розд. IV "Репарації з Німеччини"). Таким чином, принцип і розмір стягування репарації визначається не тільки відшкодуванням реальних збитків, заподіяних агресією, але й внеском у розгромлення Німеччини. Репарації виплачували союзним державам й інші країни фашистського блоку: Угорщина, Італія, Фінляндія, Болгарія. Так, відповідно до ст. 12 Угоди про перемир'я з Угорщиною від 20 січня 1945 р. остання відшкодувала збитки, заподіяні воєнними діями і окупацією СРСР, Чехословаччині та Югославії. Зважаючи на те, що Угорщина не тільки вийшла з війни, але й оголосила війну Німеччині, сторони погодились, що відшкодування буде не повним, а частковим, складе суму 300 млн доларів протягом 6 років і буде виплачуватись не грошима, а товарами — 200 млн СРСР, а 100 млн — Чехословаччині та Югославії. Репарації переслідували не тільки компенсаційну функцію, але й послаблювали або зовсім знищували воєнний потенціал переможеного противника, щоб не допустити повтору агресії у майбутньому.

Реституція — спосіб відшкодування збитків, однак не шляхом компенсації, а повернення у натурі вилученої противником власності. Принцип реституції під час другої світової війни був проголошений в Декларації Об'єднаних Націй від 5 січня 1943 p., якою держави гітлерівського блоку попереджувались про недопустимість вилучення власності й недійсність будь-яких форм заволодіння нею. У перемир'ях, а затим і мирних договорах з переможеними країнами гітлерівського блоку містились положення про необхідність реституції всієї упізнаної власності. Звичайно, цілям реституції більш за все відповідали індивідуально визначені речі. Так, під час окупації Одеси румунськими військами в королівські палаци Румунії були вивезені унікальні речі з Одеського оперного театру (головна люстра), палацу Воронцова (двері з натурального червоного дерева) та ін. Все це у порядку здійснення реституції було повернено законному власнику. Разом з тим у мирних договорах з переможеними встановлювалось, що у разі неможливості повернення в натурі вилучених предметів художньої, історичної або археологічної цінності вони підлягають заміні предметами такого самого роду або приблизно рівноцінними.

Слід підкреслити, що репарації як засіб матеріального відшкодування застосовуються не тільки у зв'язку з війною, але й у мирний час, у зв'язку з міжнародними правопорушеннями. Однак у цих випадках не завжди легко визначити їхній розмір, оскільки репарації нерідко носять не тільки компенсаційний, але й штрафний характер.

Складність полягає в об'єктивній оцінці розміру збитків і відповідності до них відшкодування з тим, щоб не допустити несправедливого (необґрунтованого) збагачення.

Міжнародне право не виключає звільнення держави від відповідальності. За загальноприйнятою позицією, таке звільнення можливе у двох випадках: а) згоди, санкцій і непереборної сили; б) відмови від претензій і давності. У першому разі йдеться, зокрема, про здійснення державою міжнародно-правових санкцій або самооборони; крім того, йдеться також про надання державою згоди на недодержання щодо неї міжнародного зобов'язання. Слід пам'ятати також про ст. 103 Статуту ООН, яка передбачає, що у разі укладення договору, який суперечить зобов'язанням держави за Уставом ООН, діють вимоги останнього. Тому невиконання договору не є протиправним. Інші фактори утворюють ситуацію фактичної неможливості виконання міжнародних зобов'язань (подія, непереборна сила, стихійне лихо).

2.Обставини, що виключають відповідальність держав

Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності держав усяке міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому правильно слід оцінити позицію, що склалася в доктрині міжнародного права, відповідно до якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти, поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі з виконання їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави, через те, що тут відсутнє протиправне діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:

— згода держави;

— відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння;

— форс-мажор і непередбачений випадок;

— лихо;

— стан необхідності;

— самооборона.

У відношенні обставини, що носить найменування «згода держави», стаття 29 Проекту говорить:

«Правомірним способом дана згода держави на вчинення іншою державою певного діяння, що не відповідає зобов'язанню останньої у відношенні першої держави, виключає протиправність цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». Наприклад, введення іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушення суверенітету держави, а найчастіше, як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здійснена на прохання або за згодою держави (прикладом тут може слугувати введення індійських військ на територію Шрі-Ланки в 1987 році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).

Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між управочиненим і зобов'язаним суб'єктами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному випадку.

Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:

— згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;

— згода повинна бути ясно вираженою, а не такою, що припускається;

— згода повинна передувати вчиненню дії;

— діяння, на вчинення якого отримана згода, повинно відбуватися в межах узгоджених його умов, що стосуються місця, часу, засобів і інших обставин діяльності зобов'язаної держави.

Проте міжнародне право пред'являє певні вимоги і до управочиненої держави, що дає згоду:

— управочинена держава вправі давати згоду на діяльність іншої держави тільки в межах своєї території, а також стосовно до своїх суверенних прав і юрисдикції, що діють в межах недержавної території (континентальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите море і т.д.);

— згода управочиненої держави не може бути дана на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам міжнародного права (наприклад, згода на використання своєї території для вчинення агресії у відношенні третьої держави). Під відповідними заходами стосовно міжнародно-протиправного діяння, що виключають відповідальність держави, стаття ЗО Проекту розуміє дії держави, викликані протиправними діями іншої держави. Таким чином, дії держави стосовно держави-правопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сторони. Мова, таким чином, йде про закономірні «відповідні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступному розділі цієї глави. Такі заходи можуть бути застосовані не тільки потерпілою державою, але також за її дорученням компетентною міжнародною організацією (ООН, відповідною регіональною організацією).

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і визначеної різниці між ними. Стосовно цих подій передбачається, що вони не дозволили державі діяти належним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поводження не відповідає цьому зобов'язанню.

При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (землетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т.д.) або діяльністю людей. В умовах таких ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам свого міжнародного зобов'язання, або встановити, що дана її поведінка не відповідає необхідному. Слід зазначити, що форс-мажор як підстава для звільнення від відповідальності передбачений, наприклад, у статті 18 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Ситуація крайнього лиха (стаття 32 Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком, вона передбачає виключення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей.

Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха, тобто дії органу або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які піддаються надзвичайній небезпеці.

Найбільш яскравим прикладом зазначеної ситуації є дії капітана морського судна, яке терпить лихо, з укриття від шторму в іноземному порту, що чиняться без відповідного на це дозволу. У цьому випадку формально має місце порушення меж іншої держави, проте ці дії відбулися в силу виняткових обставин.

Лихо як обставина, що виключає відповідальність держави, передбачено, наприклад, у статті 98 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід, проте, мати на увазі, що держава усе ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла виникненню ситуації крайнього лиха або якщо її поведінка, про яку йде мова, могла викликати більш тяжке лихо. Наприклад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух у порту іншої держави, де він намагається укритися і провести необхідний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності.

Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави. Правова регламентація такої ситуації в пункті 1 зазначеної статті виглядає таким чином:

«Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, за винятком тих випадків, коли:

а) це діяння було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої загрози і

б) це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвому інтересу держави, у відношенні якого існує зазначена обставина».

Слід мати на увазі, що посилання держави на крайню необхідність правомірні лише при наявності ряду одночасно діючих умов:

— абсолютно винятковий характер ситуації, на яку посилається держава;

— неминучість характеру небезпеки, що загрожує життєво важливим інтересам держави і його населення:

— неможливість усунути таку небезпеку іншими засобами;

— в обов'язковому порядку тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небезпеки.

Пункт 2 статті 33 Проекту містить вказівку на випадки, коли держава не може посилатися на стан необхідності, а саме:

— міжнародне зобов'язання виникає з імперативної норми загального міжнародного права;

— міжнародне зобов'язання встановлене договором, що прямо або побічно виключає таку можливість;

— держава, про яку йде мова, сприяла виникненню стану необхідності.

З огляду на той факт, що дуже серйозні утруднення виникають на практиці при визначенні того, чи є недотримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого інтересу, здається, що цінність правової регламентації цієї ситуації, що представляє собою обставину, яка виключає міжнародно-правову відповідальність держав, полягає саме у визначенні випадків неприпустимості посилань на стан необхідності.

Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від агресії, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою.

Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», говорить «Протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прийнятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй».

Згаданий в цій статті законний захід самооборони держави, відповідно до Статуту ООН, відповідає умовам його статті 51. Такими умовами є:

— наявність збройного нападу на державу іншої держави, що створює винятково серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності, як це випливає з коментарю Комісії міжнародного права;

— самооборона здійснюється доти, поки Рада Безпеки ООН не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки;

— Раді Безпеки повинно бути негайно повідомлено про вжиті заходи самооборони;

— такі заходи не торкаються повноважень і відповідальності Ради Безпеки в справі підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Таким чином, самооборона розглядається як припустимий захід захисту територіальної цілісності та політичної незалежності держави, що піддалася збройному нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена

Статутом ООН система колективної міжнародної безпеки. Більш докладне освітлення самооборони як одного з видів міжнародних санкцій буде дано нижче.

3.Міжнародно-правова відповідальність міжнародних організації

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, виступаючий від імені усіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки при такій передумові, як відзначав В. Моравецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс.

На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи:

а) правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки;

б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати права й обов'язки;

в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація володіє тільки властивим їй обсягом правосуб'єктності, межі якої визначені насамперед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті, що передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).

Виступаючи rfa міжнародній арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність.

Політична відповідальність організації може наступити у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та державами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.

Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, перебору грошових сум і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщаються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад за необґрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

Висновки

У дослідженні питань відповідальності та в практиці застосування намітились два основних етапи, котрі відповідають історичній еволюції цього інституту. У старому міжнародному праві основне значення надавалось матеріальній відповідальності та її формам. Сучасне міжнародне право, не відкидаючи важливості й необхідності матеріальної відповідальності, висуває на перший план політичну відповідальність.

Відповідальність передбачає винувату поведінку. Не є винятком і міжнародне право. Але воно встановлює відповідальність не тільки за неправомірну поведінку держави, але й за правомірну діяльність.

До винуватої поведінки належать неправомірні дії, а також неправомірна бездіяльність або упущення.

У міжнародному праві, як й у внутрішньодержавному, "відповідальність" слід розуміти у позитивному і негативному значенні. Коли йдеться про позитивну відповідальність, мається на увазі відповідальність, що покладається на суб'єкта внаслідок його стану (у внутрішньодержавному праві — внаслідок посади чи функції, котра виконується). Так, у ряді міжнародних документів йдеться про особливу відповідальність, котра лежить на великих державах у справі підтримки миру і безпеки у всьому світі. Це — позитивна відповідальність. Коли ж йдеться про відповідальність за шкоду, заподіяну діяннями держави або її органів (агентів) іншій державі, наприклад, природному середовищу чи свободі судноплавства, — мається на увазі негативна відповідальність.

Міжнародно-правова відповідальність може настати за здійснення правомірних дій. Відповідальність за правомірні дії іноді називають абсолютною відповідальністю. Слід підкреслити, що абсолютна відповідальність обмежена певним переліком дій і обставин.