Вступ.

1. Історичний розвиток міжнародних систем.

1.1. Основні характеристики Вестфальської системи.

1.2. Особливості Віденської міжнародної системи.

1.3. Проблема перебудови міжнародних відносин після першої світової війни Версальсько-Вашингтонська система.

1.4. Ялтинсько-Потсдамська міжнародна система.

2. Формування сучасної міжнародної системи.

2.1. Процес розвитку міжнародних систем.

2.2. Особливості формування сучасної міжнародної системи.

2.3. Сучасні міжнародні системи у мовах глобалізації.

3. Глобальні і регіональні міжнародні системи.

3.1. Підходи до дослідження міжнародних систем.

3.2. Глобальна система та регіональні підсистеми міжнародних відносин.

3.3. Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Міжнародні відносини є складною цілісністю елементів, що взаємозв'язані між собою та взаємообумовлюють функціонування один одного. Т.Лось-Новак підкреслює, що "міжнародні системи існують об'єктивно, маючи в собі потенційну динаміку перетворень, що випливає з поведінки акторів, їх можливостей та ролі, яку вони відіграють". Тобто система — макроявище міжнародних відносин, складовими якого є елементарні явища нижчого ієрархічного порядку: учасники та відносини між ними.

Системність, як одну з найістотніших особливостей міжнародних відносин, більшість сучасних дослідників приймають a priori. Системний підхід, основи якого розроблені у працях Л.фон Берталанфі, А. Рапопорта, Д.Істона, виявився надзвичайно доречним як у питаннях розуміння сутності об'єкта дослідження, так і в методології його дослідження. Соціолог С. Хоффман[19]у статті "Теорія міжнародних відносин" у 1961 p. з цього приводу писав: "Ідея систем безумовно має найгрунтовнішу концептуальну основу. Вона дозволяє здійснити чітке розмежування між теорією міжнародних відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як однієї, так і іншої". Основоположником системної теорії вважається американський учений австрійського походження Людвіг фон Берталанфі. Якщо ж говорити про застосування до соціально-політичних наук, то системний підхід у цьому сенсі отримав розвиток насамперед у працях американського соціолога Толкота Парсонса[20]й американсько-канадського політолога Девіда Істона. Основні положення системної теорії були викладені ними в дослідженнях "Головна системна теорія" (Л. фон Берталанфі), "Соціальна система" (Т. Парсонс)[20], "Політична система" і "Системний аналіз політичного життя" (Д. Істон).

Також значний внесок у розробку питання міжнародних систем було зроблено О.Коппель[5-12], Пархомчук О.[7-9], Петюр Р.[10], А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко[17, 18], Цимбалістий В.[25] та ін.

Вихідним для системного підходу є поняття "система" — за Л. фон Берталанфі, "сукупність елементів, які перебувають у взаємодіє один з одним". Більш поширене визначення дав Т. Парсонс[20]: "Система — це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням". При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й одночасно може виступати як "підсистема" із своєю сукупністю елементів.

Справді, важко уявити міжнародні відносини як сукупність хаотичних зв'язків, а їх учасників чимось аморфним, де вони функціонують відірвано один від одного. Системний підхід ґрунтується на припущенні про міжнародні відносини як про єдиний організм, що розвивається та вдосконалюється за певними законами. Переваги такого підходу очевидні, оскільки він дає змогу застосовувати у дослідженнях науковий аналіз і синтез, моделювати й прогнозувати майбутні явища та процеси. Інакше дослідникам залишається лише функція констатації реальності, а експланаційні та прогностичні можливості науки стають украй обмеженими.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси міжнародних систем, їх види та еволюцію.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити історичний розвиток міжнародних систем;
• охарактеризувати формування сучасної міжнародної системи;
• дослідити сучасні міжнародні системи у мовах глобалізації;
• проаналізувати глобальні і регіональні міжнародні системи.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси міжнародних систем, основні етапи розвитку.

Предметом дослідженнявиступає формування сучасної міжнародної системи та її передумови розвитку.

Методи дослідженнявизначені специфікою змісту та структури роботи. Широке застосування у роботі одержали такі загальнотеоретичні методи, як аналіз, синтез та дедукція, за допомогою яких вдалося дослідити ключові концепції, факти і явища, що становлять теоретико-методологічну основу роботи, та зробити належні висновки. Для адекватного вивчення відмінної природи міжнародних систем в міжнародних відносинах використано порівняльний метод. Розгляд систем на основі компаративного аналізу деяких націй передбачається як самою логікою теоретичного дослідження у галузі міжнародних відносин, так і концепцією роботи. Разом з тим, у дослідженні було збережено системний підхід і використано структурно-функціональний аналіз.

У дослідженні генезису, змісту і структури міжнародних систем використано також історичний метод і метод ідеалізації. Серед інших методів у роботі продуктивно застосовано міждисциплінарний підхід. Він дав змогу максимально широко висвітлити проблему та великою мірою посприяв пошукові шляхів її розв’язання.

Інформаційна база. До джерел використаної інформації належать як зарубіжні, так і вітчизняні публікації науковців з даного кола проблем: документи міжнародних економічних та статистичних організацій, а також наукові монографії та праці дослідників питання міжнародних систем.

1. Історичний розвиток міжнародних систем

1.1. Основні характеристики Вестфальської системи

Особливості та базові засади сучасної системи геополітичних відносин, зокрема централізація політичної влади, спільні механізми адміністративного керування, професійні армії, легітимізація влади мають своє коріння у Вестфальській політичній системі.

Вестфальську систему геополітичних відносин встановлено 1648-го року по закінченні Тридцятирічної війни (1618-1648) — боротьби між німецькими протестантськими князями з одного боку, й католицькими князями та імператором з іншого, яка перетворилася з внутрішньогерманської на загальноєвропейську (дехто її, навіть, воліє іменувати першою світовою війною). Проти габсбургського альянсу (іспанські та австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, за сприяння Папи Римського і Польщі) виступила коаліція у складі: німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, підтримувані Голландією, Великою Британією та Росією.

Вестфальська система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах. З певними модифікаціями вона проіснувала до 1939-го, тобто до початку Другої Світової війни. Деякі елементи цієї системи продовжували діяти й у період ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.

За основу вестфальської системи було покладено Вестфальську мирну угоду, укладену 24 жовтня 1648-го на двох конгресах, що відбувались у містах Вестфалії — Мюнстері й Оснабрюці.

Статті Вестфальського договору зафіксували нове співвідношення сил, яке склалося в Європі. Фактично на ціле століття було встановлено більшість державних кордонів.

Особливе значення Вестфальська угода мала для політичного устрою німецьких земель.

Щодо внутрішнього устрою імперії, за князями було визнане право суверенітету: відтепер для них уможливилося укладання угод між собою та з іноземними державами (із застереженням: якщо ці угоди не укладатимуться на шкоду імперії — у дійсності подібне застереження нічого не важило). Імперія фактично перестала існувати.

Адже тепер це була імперія без правителя, бо імператор ніде, окрім власних спадкових австрійських земель, не посідав реальної влади. Це була імперія без населення, яке було саксонськими, баварськими, франкфуртськими громадянами, але вже не німецькими імперськими підданими. Це була імперія без установ: Сейм, а з 1653-го Рейхстаґ, не ухвалювали жодних політично важучих постанов (рішення рейхстаґу мали бути виключно одностайними, однак протиріччя серед його членів — курфюрстів, князів, та імператорських представників — виключали можливість прийняття одностайних рішень). Це була імперія без столиці: імператор знаходився у Відні, рейхстаґ у Зегенсбурзі, імперський суд у Ветцларі.

Таким чином, Вестфальська угода фактично санкціонувала розпад Священної Римської Імперії Ґерманської Нації на 355 самостійних держав і встановила Вестфальську геополітичну систему. Відтоді за ґрунтовну форму політичної організації суспільства править “держава-нація”, а домінуючим принципом міжнародних відносин стають засади національного суверенітету.

Вестфальською системою встановлено баланс сил великих держав, передусім Королівств Франції, Великої Британії, Швеції, а також Австрії та Речі Посполитої Польської.

Ця система відсунула на другий план Іспанію і Португалію. Ще у 1581-му, скориставшися послабленням Португалії, іспанський король Філіп ІІ приєднав до своєї держави деякі португальські колонії, після чого проголосив себе королем Португалії й Іспанії. Але незабаром більшість цих чужих колоній Іспанією втрачено, а після поразки у війні з Англією у 1588-му розпочалося фактичне знищення великої Іспанської імперії. Бо ж розширення географічних меж колоніальних володінь королів Іспанії і Португалії не супроводжувалося посиленням їх реальної влади і впливу на міжнародні відносини того часу. Що, передусім, зумовлювалося все ще середньовічно-феодальним характером держави із застарілим воєнно-ієрархічним характером, неготовністю до змін, необхідних для глобальної експансії.

У 1635-му між Францією та Іспанією розпочалися успішні для французів бойові дії, які були фактично частиною Тридцятирічної війни. По закінченні останньої було підписано Піренейський мир 1659-го, за яким кордони Франції сягнули на півдні Піренейського хребта; водночас на північному сході до Франції відійшли райони іспанських Нідерландів (Бельгія), а також частина Лотарингії. Цією угодою закріплювався перехід гегемонії у Західній Європі від Іспанії до Франції.

Після Вестфальського миру змінилося співвідношення сил між європейськими країнами і Турецькою Османською імперією на користь перших. Ця система не повною мірою враховувала інтереси Царства Російського і виключала Китай[17, c. 109-112].

Отже, серед основних характеристик Вестфальської системи геополітичного устрою слід назвати такі пункти:

• національна держава — основна форма політичної організації суспільства;
• національний державний суверенітет — головний принцип міжнародних відносин;
• ієрархія держав (слабкіші/могутніші); відповідні геополітична нерівність та система політичної рівноваги;
• встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими державами.

Тим часом у світі відбувалися такі кардинальні геополітичні перетворення:

• формування європоцентристського світу; європейська історія почала перетворюватися на світову;
• головні силові центри Європи розгорнули боротьбу за поділ світу.
• початок занепаду Туреччини на Балканах та в Передній Азії;
• остаточний занепад монголо-татар у Великому Степові;
• кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур внаслідок Великих Географічних відкриттів;
• поява та розвиток капіталістичних відносин.

Завдяки цьому устроєві покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях: місцевої політичної влади (сеньйора), короля, церкви й імператора. На зміну йому прийшла вертикальна структура, в якій усе суспільство політично тяжіє до однієї єдиної влади — влади держави, вписаної у визначені кордони, й яка є дійовою особою міжнародних відносин. Це система такого силового балансу, коли тільки вищі органи державного управління володіють водночас суверенною владою у межах кордонів країни і могутністю у міжнародних відносинах.

Після Французьких Революцій 1789-1794 та 1799-го відбулося остаточне зміцнення системи національних держав, що продовжило і закріпило Вестфальську систему. На тому етапі держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян; і тим часом розвивала націоналізм як чинник-ствердження необхідності співпадіння єдності національної з політичною. Тобто затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни співпадають з етнічними ії межами.

Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги — компроміс між принципом суверенітету і принципом загального інтересу. У процесі функціонування Вестфальська система змушувала кожного з ії учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним з головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

Вестфальська міжнародна система мала на меті затвердити встановлене внаслідок війни співвідношення сил, закріпити кордони національних держав. Із встановленням Вестфальської системи відносини між країнами Заходу вперше отримали систематизацію. Довестфальський період визначався роз'єднаністю учасників, безсистемністю міжнародних взаємодій, головним проявом яких виступали короткочасні збройні конфлікти чи тривалі війни. По встановленні Вестфальської системи стають провідними два базових поняття — “суверенітет” і “колективна безпека”, що стали підґрунтям цієї міжнародної системи.

Вестфальською угодою закладено основи системи міжнародних відносин, яка зберігала свої основні риси, переходячи через такі події як Велика Французька Революція, франко-прусська війна, об’єднання Німеччини, Італії, Перша й Друга Світові війни[7, c.29-32].

1.2. Особливості Віденської міжнародної системи

Віденським Конгресом закінчено війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І і встановлено нову — Віденську систему міжнародних відносин. По розгромі наполеонівської імперії, 30 травня 1814-го підписано Паризький мир між Францією і країнами-учасниками 6-ої антифранцузької коаліції. Він передбачав скликання у Відні конгресу усіх європейських держав. Офіційні його засідання почалися 1 листопада 1814-го й закінчилися 9 червня 1815-го. У Відні збиралося 216 представників усіх європейських держав (за винятком Туреччини) на чолі с переможцями Наполеона — Росією, Великою Британією, Пруссією й Австрією.

Задля участі у конгресові прибули 2 імператори (російський та австрійський), 4 королі (Пруссії, Данії, Вюртемберґу й Баварії), 2 спадкових принци, 3 герцоги, 215 князів, не рахуючи міністрів, канцлерів, інших політичних діячів.

Провідну роль у конгресі відіграли імператор Росії Олександр I, австрійський канцлер К.Меттерніх та Ш.Ф.Талейран, що презентував переможену Францію.

Таких блискучих і багатолюдних дипломатичних зборів в Європі доти не відбувалося. Ясна річ, що кожен представник волів урвати якнайбільше, не зважаючи на права і прагнення інших учасників.

Відень був обраний місцем засідань конгресу через центральне положення Австрії в Європі. Окрім того позиція Меттерніха, що виступив у ролі посередника, балансувала між Францією і Росією, тож він і отримав можливість впливати на хід переговорів. Попередні домовленості передбачали вирішення основних питань у вузькому колі ініціаторів з подальшими консультаціями з Францією й Іспанією. Однак завдяки дипломатичним зусиллям французької дипломатії, яка вдало відігравала на суперечностях між союзниками, Франції дозволили фактично нарівні з державами-переможницями брати участь у переговорах.

Усі питання обговорювалися на раді п’яти держав, на неофіційних прийомах, а також у спеціальних комітетах і комісіях. Були утворені: комітет з італійських проблем, німецький комітет, комітет у швейцарських справах, комісії про свободу навігації, про відміну работоргівлі, статистична та ін.

По найважливіших питаннях були засновані спеціальні комітети/комісії. Переговори велися в обстановці свят, балів, урочистих прийомів та інших розваг, що дало привід князю де Лин назвати ці збори дипломатів і государів “танцюючим конґресом”; 1000 ліврів у день офіційно було асигновано на втіхи та свята для учасників. Однак за усім цим галасом й розгулом велася складна дипломатична гра.

Внаслідок роботи конгресу укладено ряд договорів про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови, значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу.

Однією з найважливіших особливостей Віденського конгресу було охоплення ним усіх європейських держав єдиною системою міжнародних угод. Росія, Велика Британія, Франція і німецькі держави доти ніколи не були зв'язані подібними договорами. Система відносин, створена на Віденському конгресі, в основних рисах проіснувала до 1850-х років[4, c. 86-89].

Головними завданнями Віденського Конґресу були:

Відновлення засад державного устрою, що існували в Європі до Великої Французької Революції;

Відновлення феодальних порядків з реставраціями правлячих династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном.

Затвердження військової поразки Франції, ії дипломатичне послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтримання відповідних взаємогарантій.

Переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.

У більшості цих питань представники усіх держав дійшли до згоди, але у питанні задоволення територіальних вимог думки розійшлися.

9 червня 1815-го затверджено заключний акт Віденського конгресу. Його підписали представники Росії, Франції, Пруссії, Австрії, Великої Британії, Іспанії, Швеції й Португалії. На протязі п’яти років до акту приєднались 53 європейські країни, останньою була Баварія, що приєдналась у травні 1820-го. Акт містив 121 статтю, якими передбачалося створення у кордонів Франції міцних держав-бар'єрів, зокрема, Бельгію й Голландію об'єднано у Нідерландське королівство, що повинне було виступати противагою Франції й усунути можливість панування французів у Бельгії; найзначніший бар'єр проти Франції склали Рейнські провінції Пруссії. Швейцарія була посилена: її кордони були розширені. Швеція отримала територію Норвегії. Італія залишилася поділеною на окремі державки: на північному заході Апенінського півострова через повернення Савойї й Ніцци посилено Сардінське королівство, що на його території знаходилися важливі перевали через Альпи і проходи уздовж берега Середземного моря. Східніше Сардінського королівства знаходилися австрійські Ломбардія і Венеція, що становили собою плацдарми проти Франції.

Заключний акт Віденського конґресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможцями.

Російська імперія отримала Царство Польське, поступившися на користь Австрії областю Тарнополя.

Велика Британія розширила свою гегемонію в Європі, зберегла торгову і морську перевагу і затвердила за собою частину колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська колонія на півдні Африки й о. Цейлон.

Австрія закріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Венецією) і малими італійськими герцогствами; ще й отримала перевагу в Німеччині.

Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економічним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини — Рейнську провінцію і Вестфалію — що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Німецький союз на чолі з Пруссією.

До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі неграми, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства по прикордонних і міжнародних річках, положення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу та ін.

Незважаючи на всі зусилля, Віденський конгрес виявився не в змозі цілком викорінити результати революційних і наполеонівських воєн. Він змушений був відмовитися від послідовного проведення в життя принципу легітимізму у відношенні німецьких князівств і узаконив здійснене Наполеоном повалення правлячих династій у більшості з них. Замість 360-ти дрібних німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.

Віденський конгрес вперше розробив систему договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріпили кордони у масштабах усієї Європи.

Основою Віденської системи стало співробітництво Великої Британії, Росії, Австрії і Пруссії. Будь-яке загострення протиріч поміж ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четвертний союз Росії, Великої Британії, Австрії і Пруссії.

Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815-го укладено нову угоду Росії з Францією, Британією, Австрією і Пруссією, так званий Другий Паризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792-го року, було укладено у травні 1814-го), який був ще несприятливішим для Франції. Її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790-го року, ії зобов'язували протягом п'яти років виплатити контрибуцію у 700 млн. золотих франків. Окрім того Франція повинна була до виплати контрибуції утримувати окупаційні союзні війська.

Підсумовуючи, зазначаємо: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав — Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією з іншого.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904-го Росія, Англія та Франція уклали договір Антанти (від франц. Entente — угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906-го секретні домовленості Британії та Франції визначили умови їхнього військового співробітництва.

Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Англії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія внаслідок переговорів 31 серпня 1907-го підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афґаністані, Тібеті. Британсько-російська угода 1907-го закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

Метою блоків був, повторюємо, переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих, агресивних європейських держав.

Всі ці події завдали нищівного удару і фактично призвели до руйнування Віденської системи міжнародних відносин і наблизили світ до Першої Світової війни[6, c. 79-82].

1.3. Проблема перебудови міжнародних відносин після першої світової війни Версальсько-Вашингтонська система

Версальсько-Вашингтонська система являла собою визначену форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914 — 1918 р. і була закріплена в договорах і угодах 1919 — 1922р. Як звичайно, основою системи міжнародних відносин, найважливішим внутрішнім фактором її розвитку був баланс сил, що розуміється як конкретно-історичне співвідношення питомої ваги і впливу вхідних у систему держав, і в першу чергу великих держав, що по суті були основними системоутворюючими елементами. Звичайно, середні і малі держави також впливали на загальний баланс сил у системі міжнародних відносин, але переважно на регіональному рівні. Існування кожної, у тому числі і Версальсько-Вашингтонської, системи продовжується доти, поки закріплене в ній співвідношення (баланс) сил між окремими країнами відповідає реаліям процесу історичного розвитку держав. Визначена стійкість, властивій системі міжнародних відносин, залежить від ступеня її рівноваги, що є часткою случаємо балансу сил, при якому він відповідає як мінімум балансу головних інтересів великих держав.

Однак у силу внутрішнього розвитку великих держав інтереси однієї чи декількох країн починають виходити за рамки сформованого балансу сил, у результаті чого стабільність системи порушується. У випадку, якщо не вдається модифікувати систему і прийти до нового консенсусу, система руйнується. Перехід від однієї системи до іншої, як правило, супроводжується війнами. Взаємини держав усередині системи міжнародних відносин визначаються в першу чергу їхнім відношенням до існуючого балансу. Деякі прагнуть до його закріплення, інші до трансформації, треті — до руйнування. У залежності від цієї держави і будують свої відносини один з одним як союзники, чи партнери ж як супротивники. Країни, що прагнуть до підтримки рівноваги системи, називають державами-балансирами. Вони виступають гарантами збереження системи міжнародних відносин, її адаптації до нових історичних реалій".

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі. Виробленням Версальського договору займалися тільки переможці, що найчастіше переслідували різні цілі. Для Франції основне значення мало максимальне ослаблення Німеччини, що дозволяло закріпити французьку гегемонію в Європі й убезпечити її східні границі. Англія і США були більш зацікавлені в збереженні європейської рівноваги. Для цього було потрібно в більшому ступені враховувати інтереси Німеччини, що в умовах розпаду Австро-Угорщини, революції в Росії, загального національно-революційного підйому і діючої більшовицької пропаганди можна було використовувати як стабілізуючий фактор у Центральній і Східній Європі. У підсумку версальські домовленості були компромісом між цими крайніми позиціями за рахунок переможених, що визначило революційний підйом в Угорщині, становлення масових комуністичних партій і реваншистський вектор зовнішньої політики Німеччини. Англія і Франція намагалися використовувати нові держави, що виникли в Європі, як проти більшовицької революції, так і проти німецького реваншизму. Однак роль союзників Лондона і Парижа ніколи не була занадто висока і мала тенденцію до зниження[13, c. 114-117].

Гарантією міцності Версальської системи могла б стати погоджена позиція Англії, Франції і США. Однак США з ряду причин самоусунулися від політичних проблем Європи, а Англія і Франція по-різному бачили перспективу європейської рівноваги. Німеччина, що стала об'єктом Версальського договору, і СРСР, що взагалі знаходився поза рамками нової системи міжнародних відносин, цілком природно стали її супротивниками. Тим самим Версальська система залишалася неврівноваженою і не універсальною, а її відносно високий ступінь конфліктності, незважаючи на широку пропаганду пацифізму, визначалася збереженням розподілу політичної карти Європи на переможців і переможених.

Врегулювання міжнародних відносин в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні проходило в більш спокійній обстановці. У ході конференції у Вашингтоні (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.) було встановлено нове співвідношення сил на Далекому Сході, в основі якого лежало партнерство великих держав на базі консенсусу по військово-морських проблемах, взаємних гарантій регіональних інтересів і загальних принципів політики в Китаї. Рівновага системи закріплювалася новою роллю Японії, що хоча і була змушена відмовитися від союзу з Англією й обмежити свої домагання в Китаї і Росії, але одержала гарантії військово-морської безпеки. Таким чином, Японія виявилася в ролі основного гаранта Вашингтонської системи міжнародних відносин. Однак гарантами від японського експансіонізму могли бути тільки далекосхідні держави в співробітництві зі США й Англією, але вони (СРСР і Китай) минулого або виключені із системи міжнародних відносин, або були її об'єктом. Тому, будучи більш рівноважною системою, ніж Версальська, вона залишалася неуніверсальної, оскільки виключила зі своїх суб'єктів СРСР і Китай.

У рамках Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин усі великі держави переслідували власні цілі, що коливаються в діапазоні від повної зміни світового порядку до його значної трансформації.

Говорячи про розвиток Версальсько-Вашингтонській системи в міжвоєнне двадцятиліття, слід зазначити наявність глобальних протиріч, що зробили першорядний вплив на політику великих держав. Формування післявоєнної системи міжнародних відносин проходило без врахування інтересів Німеччини і СРСР, що зробило їх її супротивниками, і в Європі склався політичний трикутник (Англія і Франція — Німеччина — СРСР), учасники якого прагнули досягти своїх зовнішньополітичних цілей, граючи на протиріччях суперників. Побоюючись радянсько-німецького зближення, Англія і Франція в середині 20-х рр. пішли на поступки Німеччини, що привело до деякого згладжування протиріч у Європі. Однак проблема СРСР, стремившегося повернути собі роль великої держави, так і залишилася невирішеної, і в 20-х рр. основним світовим протиріччям було зовнішнє стосовно системи міжнародних відносин протиріччя між СРСР і світовим порядком, що в основному улаштовував всі інші великі держави.

У 30-і рр. зміна балансу сил великих держав привело до того, що ряд держав зробили відверту ставку на насильницьку трансформацію Версальсько-Вашингтонської системи, принципи якої перестали відповідати їх інтересам. Периферійне положення цих країн у системі міжнародних відносин дозволяло їм використовувати основне протиріччя для поліпшення своїх позицій. До цього варто додати загальний ріст регіоналізма, прагнення усіх великих держав використовувати складності суперників для поліпшення власних позицій. Тим самим позначилася внутрішня криза системи міжнародних відносин, що неможливо бути усунути без досягнення нового балансу сил і інтересів. Однак досить переконливі стимули його досягнення були відсутні. Криза світової економіки збіглася з кризою Версальсько-Вашингтонської системи, і усі великі держави в тім чи іншому ступені стали на шлях гонки озброєнь, готуючись до нової боротьби за переділ світу. Просто одні робили ставку на грубу силу, а інші — на використання ситуації у своїх інтересах. Таким чином, у 30-х рр. зовнішнє протиріччя (СРСР — Версальсько-Вашингтонська система) було доповнено внутрісистемним, наслідком чого з'явилася криза і крах системи міжнародних відносин[5, c. 94-98].

1.4. Ялтинсько-Потсдамська міжнародна система

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991) мала певні основні характеристики та особливості.

1. Мова йде про вищезгадану біполярність структури повоєнних міжнародних відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави -СРСР та США. Значний відрив військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних спроможностей цих двох держав від інших країн світу, призвів до формування двох основних, домінуючих „центрів сили", що здійснювали системоформуючий вплив на структуру і характер всієї міжнародної системи.

2. Повоєнна система носила конфронтаційний характер. Мова йшла про системне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах, протистояння, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансування на грані реальної, „гарячої" війни отримав назву „холодної війни" (1948-1953, 1958-1962, 1981-1984 рр.).

3. Повоєнна біполярність складалася в епоху ядерної зброї, що призвело до революції як у військових так і в політичних стратегіях. Ця революція сприяла поступовій трансформації стратегій та доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу та ультиматумів (середина 50-их — початок 60-их років) в особливий механізм попередження світової ядерної війни (модель конфронтаційної стабільності) на основі доктрини взаємного ядерного стримування на базі ядерного паритету та „рівновазі страху" (кінець 60-их — 70-ті роки), а потім й виключення ядерної війни як засобу здійснення політики та концепцій однакової безпеки, розумної достатності та стриманості в ядерній сфері (друга половина 80-их — початок 90-их рр.).

4. Розподіл світу на сферу впливу двох наддержав як в Європі так і на периферії, виникнення „поділених" країн (Німеччина, Корея, В'єтнам, Китай) та становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та США призвело до глобалізації та поглибленої геополітичної структуризації системного протистояння та конфронтації. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР та США дозволяли через механізми „блокової дисципліни" домагатися достатньо високого ступеню „керованості" міжнародних процесів, зокрема у військово-політичній сфері, переговорах з контролю над озброєннями, врегулювання конфліктних ситуацій тощо.

5. Повоєнна біполярність мала форму політико-ідеологічного протистояння, ідеологічної конфронтації між „вільним світом" країн західної демократії на чолі із США та „соціалістичним світом" на чолі з СРСР. З одного боку ідеологічний антагонізм віддзеркалював месіанський характер зовнішньополітичних настанов Заходу та Сходу: США прагнули встановлення в світі американської гегемонії під гаслом „Рах Апіегісапа", СРСР — твердив про невідворотність перемоги соціалізму у світовому масштабі. Ідеологічна конфронтація, „боротьба ідей" призводила до взаємної демонізації протилежної сторони і залишалась важливою рисою повоєнної системи міжнародних відносин. Радянсько-американське протистояння виглядало насамперед як суперництво системи політичних та етичних ідеалів, соціальних та моральних принципів. З іншого боку ідеологічний антагонізм здебільшого маскував глибинні геополітичні наміри протилежних сторін: досягнення світового лідерства та гегемонії з боку Вашингтона (глобалізація „доктрини Монро") та Москви (панування на євразійському континенті).

6. Повоєнний світ перестав бути переважно євроцентристським, міжнародна система перетворилася в глобальну, загальносвітову. Руйнація колоніальних систем, становлення регіональних та субрегіональних систем здійснювалася під домінуючим впливом горизонтального розповсюдження системного біполярного протистояння та тенденцій економічної й політичної глобалізації. Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла децентралізації насильства та посиленню конфліктогенності на регіональному та субрегіональному рівнях, множенню регіональних конфліктів.

7. Ялтинсько-потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. Первісні домовленості, що лягли в основу повоєнного порядку були або усними, офіційно не зафіксованими, або були закріплені переважно в декларативній формі, або ж їх повноцінна реалізація була заблокована внаслідок гостроти протиріч та конфронтацією між основними суб'єктами повоєнних міжнародних відносин.

Так, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської системи, мала стати головним механізмом координації зусиль з метою виключення з міжнародного життя війн і конфліктів шляхом гармонізації відносин між державами та створення глобальної системи колективної безпеки. Повоєнні реалії, непримиримість конфронтаційних відносин між СРСР та США значно обмежили спроможність ООН зреалізовувати свої уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосереджувалося на попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як на глобальному, так і, переважно, на регіональному рівнях, тобто на підтриманні стабільності радянсько-американських відносин в якості основної передумови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час[11, c. 127-129].

2. Формування сучасної міжнародної системи

2.1. Процес розвитку міжнародних систем

Виникнення міжнародного господарства та становлення міжнародних економічних відносин мають досить давні корені. Деякі дослідники відносять цю подію до часів Римської імперії, інші — до часів великих географічних відкриттів XV-XVI століття. Власне, міжнародні економічні відносини існували ще до виникнення світового господарства, в процесі розвитку якого вони поглиблювались, розширювались, отримуючи глобальний характер.

Міжнародні економічні відносини, базуючись на міжнародному поділі праці та принципі примноження багатства суспільства, досліджуються з використанням спрощених теорій, які мають назву моделей. Вони розкривають у логічному або математичному вигляді співвідношення між різними економічними параметрами. Розглянемо основні теорії або моделі міжнародних економічних відносин.

У системі світових економічних зв'язків капіталістичне господарство зайняло домінуючі позиції: 9/10 всієї міжнародної торгівлі на початок 90-х років припадало на товарообіг у межах світового капіталістичного господарства; крізь канали міжнародного економічного обміну наприкінці 80-х років реалізовувалось 1/5 всього сукупного валового продукту капіталістичного світу. В той час, як у колишніх соціалістичних країнах вироблялось 1/3 світового національного доходу.

З 1960-х років система світового господарства почала розширюватись, до неї приєднались нові індустріальні країни Південно-Східної Азії та країни Латинської Америки. Поступово світове господарство отримує риси цілісного єдиного утворення, формуючи глобальну світову економічну систему. Процеси глобалізації почали прискорено розвиватись після холодної війни та занепаду біполярного світу.

Міжнародні відносини стали об'єктом досить помітного дослідження американця С. Хоффмана. В залежності від характеру поставлених цілей та методів їх досягнення, Хоффман розділив всі міжнародні системи на дві великі категорії: «помірні» та «революційні», відразу зазначаючи, що це ідеальні типи систем, які в чистому вигляді ніколи не зустрічались.

Помірні системи ґрунтуються на принципі «балансу сил», що діють за умов функціонування двох факторів: мультиполярності, тобто наявності в системі більш, ніж двох великих держав, та «кодексу міжнародної законності», що являє собою певні узгоджені правила суперництва [10, c. 151-152]. Міжнародні системи, які відносяться до цієї категорії переслідують помірні цілі з використанням мірних методів.

До революційних систем Хоффман відносить союзи, які широко реалізують національні цілі, застосовуючи при цьому жорсткі засоби. До таких систем належать біполярні системи, які проводять політику ворожнечі один до одного.

Зазвичай, циклічна закономірність розвитку міжнародних систем полягає в переході з однополярної структури в багатополярну, остання в свою чергу породжує біполярну, яка знову переходить в однополярність і т.д. Хоффман будує сучасну модель міжнародної системи на трьох рівнях: фундаментальна основа — біполярність, за нею випливає поліцентризм та мультиполярність. Хоча дана модель більш зосереджена на міжнародній політиці, наслідки її реалізації безпосередньо позначаються на міжнародній економіці[16].

2.2. Особливості формування сучасної міжнародної системи

Структура міжнародної системи визначається її полярністю, ієрархічністю, гомогенністю і основними структурними принципами взаємодії. Деякі дослідники, наприклад, американський вчений Г. Снайдер, обмежують цей перелік першим і останнім елементами. Основні принципи функціонування системи міжнародних відносин випливають із стану анархії, в якому вона перебуває і прагнення держав-елементів внаслідок цього збільшити власну безпеку. В такій ситуації держави, звичайно, прагнуть до здобуття відносних переваг, оскільки “…їхня безпека існує лише відносно можливостей потенційних противників.” В свою чергу, це призводить до невпевненості держав щодо можливих стратегій одна одної; а оскільки безпека розглядається як відносна категорія, найкращим засобом її досягнення є зменшення потенціалу інших елементів. Найпростішим шляхом це досягається в ході конфлікту, яскравим прикладом такого конфлікту в постбіполярній системі, породженого дилемою безпеки, є індо-пакистанський конфлікт. Однак поряд із стимулюванням конфліктогенності, структура міжнародної системи одночасно її стримує. Відбувається це шляхом протиставлення інтересам безпеки окремих держав структурних обмежень. Вони виливаються в принцип т. зв. “силової рівноваги”, що є наслідком взаємодії індивідуальних інтересів безпеки всіх держав, тобто структурним елементом. Крім того, в умовах взаємодії із неповною інформацією в анархічній міжнародній системі, держави знаходять і інші засоби збільшити власну безпеку, такі як, наприклад, побудова альянсів і створення міжнародних режимів. В тому ж індо-пакистанському конфлікті структура (конфлікту) відіграє стримуючу роль, не дозволяючи державам виходити поза певні рамки ворожих дій. Інкорпорація до структури ядерного чиннику накладає додаткові обмеження. Такими є загальні фактори впливу міжнародної структури на процеси виникнення і розвитку форм міжнародних конфліктів і співробітництва.

Дослідження сучасної міжнародної системи структуруються, по-перше, за виокремленням одного чи декількох полюсів (відповідно, прихильники т. зв. “мультиполярності”(multipolar system) та т. зв. “монополярності (monopolar system)” або “мононаддержавності”); і, по-друге, за виокремленням етапів еволюції постбіполярної системи, а саме до і після 11 вересня 2001 року. На нашу думку, останній поділ не повною мірою враховує логіку і динаміку тенденцій, закладених після розпаду біполярної системи, які, крім іншого, призвели до структурних змін, проявом яких стали події 11 вересня. Перший параметр безпосередньо пов'язаний із особливостями розвитку сучасних міжнародних відносин. Термін “постбіполярність” характеризує собою певну невизначеність сучасної міжнародної структури. В ній, на відміну від біполярності чи мультиполярності, що відповідали конкретним періодам історії, не закладено однозначної оцінки структури. Більше того, навіть за наявності такої однозначної оцінки було б доволі проблематичним застосувати аналогію із попередніми системами, чи-то біполярними, чи-то мультиполярними. “Постбіполярність”, таким чином, означає не лише констатацію завершення біполярності, але й піддання сумніву “полярності” загалом, принаймні, в її традиційному розумінні[15, c. 50-55].

2.3. Сучасні міжнародні системи в умовах глобалізації

Міжнародна система включає не тільки зазначені суб'єкти, але і відносини між ними (міжнародні відносини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, міжнародної ввічливості, міжнародні порядки), а також взаємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Терміни «глобалізація», «інтеграція», «інтернаціоналізація» виступають основними визначеннями у дослідженні геоекономічної структури світу. Вона визначається економічною вагою держави, що відображає її економічний потенціал, оцінений показниками ВНП та ВВП. Економічний потенціал дає можливість визначити економічну потужність держави і встановити її у вигляді полюса, під яким розуміють суб'єкт, економічна потужність якого вдвічі перевищує аналогічний показник наступної держави(рис. 3, 4). На сьогоднішній день світовим або глобальним полюсом виступають США, ВНП яких вдвічі перевищує аналогічний показник Японії.

Глобалізація, виносячи потреби й інтереси людини за національні кордони, пускає в хід тенденцію персоніфікації міжнародних відносин, пов’язану зі становленням додаткових джерел зовнішньополітичної ініціативи – приватних корпорацій в особі їхніх керівників і самої Людини як кінцевого споживача створюваних глобальною економікою і культурою товарів, послуг, культурних цінностей і способу життя. Їхні інтереси можуть не збігатися з офіційно сформульованими національними інтересами. В. Михеєв говорить, зокрема, про виникнення феномена “Людини Інтернаціональної”, що пов’язує задоволення своїх потреб не тільки з “своєю” державою, але і зі світовою спільнотою в цілому [2, с. 132]. Тим самим Людина виходить за функціональні рамки громадянина своєї країни і перетворюється на самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Поява людських потреб, що об’єктивно перебувають на регіональному чи світовому рівні бачення, зростання їхньої кількості, є важливими передумовами глобалізації.

Основна своірідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціонують насамперед як самостійні системи — суверенні держави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані виступає як інтегральний компонент міжнародної системи, причому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато(див. рис. 5). Насамперед, існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єктів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних міжнародних систем різного характеру, зокрема система європейських економічних співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної системи визначаються також науково-технічним прогресом (НТР).

НТР впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

— як безпосередньо, розширяючи сферу відносин між державами і, отже, сферу міжнародної системи і міжнародного права (наприклад, поява міжнародного космічного, міжнародного екологічного права);

— так і через відповідні соціальні процеси, що вона викликає, і які, у цілому, ведуть до росту прогресивних сил у світі.

У сучасний період розвитку НТР, завдяки володінню людством ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення, загостренню світової екологічної кризи, уперше виникає ряд глобальних проблем, від розв'язання яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світового термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енергетичні проблеми й інші. У процесі визначення і розв'язання цих проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу роль інтегративного і координаційного характеру[10, c. 249-252].

3. Глобальні і регіональні міжнародні системи

3.1. Підходи до дослідження міжнародних систем

Категорія міжнародна система є загальноприйнятою, досить широкою та гнучкою у використанні. Лише деякі дослідники, зокрема Б.Рассет і Х.Старр, вживають категорію "світова система", в окремих працях також застосовується категорія "глобальна система". Таке окреслення системи є неприйнятним для багатьох учених, хоча б тому, що вони, перебуваючи на позиціях реґіоналізму, принципово не погоджуються з твердженням про глобальний характер міжнародної системи.

Усі дослідники, які в той чи інший спосіб дефініювали міжнародну систему, визначали як її найістотнішу рису взаємодію та взаємозалежність між елементами системи (які вони, зрештою, по-різному тлумачили).

К.Холсті визначив її як сукупність незалежних політичних спільностей — племен, полісів, націй чи імперій, які взаємодіють між собою зі значною частотою і згідно з певним упорядкованим процесом.

Дж.Розенау трактує це поняття як макроскопічне явище дії та протидії національних суспільних структур, в основі яких конфлікти і рішення малих груп, великих організацій, можливості та обмеженість суспільних інститутів.

Обидва визначення досить складні, позаяк, крім відповіді на питання чим є міжнародна система, намагаються одночасно окреслити її складові та з'ясувати природу системотворних зв'язків між ними. Визначення Холсті пов'язує існування системи з частотою зв'язків та з упорядкованим процесом, тобто режимом відносин.

Дещо простіше міжнародну систему визначають Р.Арон та К.Волтц. Зокрема, Р.Арон вважає, що вона є сукупністю, узаконеною політичними одиницями, які підтримують регулярні зв'язки одна з одною. Волтц окреслює міжнародну систему як структуру, що формує політичні взаємовідносини між її учасниками. Крім цього, він зауважує, що одиниці формують структуру системи, так само, як структурні особливості міжнародного середовища впливають на одиниці системи, тобто держави.

Принциповим положенням цих дефініцій є констатація активної ролі "одиниць" у складі системи, які організовують її своїми діями, визначаючи характер, структуру та особливості, але результатом їхніх інтеракцій стає виникнення системи, яка впливає на них, визначаючи їх місце, роль, значення і потенційні можливості.

Загалом більшість дослідників погоджуються на тому, що міжнародна система характеризується такими особливостями:

— вона є сукупністю взаємозв'язаних елементів, що перебувають між собою у певних причинно-наслідкових зв'язках;

— вона є функціональною цілісністю;

— вона є сукупністю відносин, дій та учасників;

— вона є сукупністю, що становить органічну єдність із міжнародним середовищем.

До цього важливо додати ще дві істотні особливості міжнародної системи:

— вона є ієрархічно-структурованою цілісністю, а не спонтанною чи анархічною множиною складових;

— вона не є статичною, а в процесі розвитку постійно видозмінюється[12, c. 18-20].

З огляду на сказане вище, міжнародну систему можна окреслити як ієрархічно-структуровану, цілісну сукупність учасників міжнародних відносин, що зв'язані між собою сталими взаємовідносинами. У найпростішому варіанті, міжнародну систему можна зобразити у вигляді елементарної моделі (рис.6).

Така модель охоплює два рівні ієрархії (І, II) та трьох (у найпростішому варіанті) учасників (А, В, Q, які є її елементами. Складовими системи є також взаємозв'язки (А-В; A-Q B-Q, що, власне, й утворюють цілісність. Інакше кажучи, міжнародна система є реальністю не тому, що до неї як складові входить певна кількість учасників, а через наявність між ними цілої низки взаємозв'язків і взаємозалежностей. Важливо зауважити, що учасники міжнародних відносин, незалежно від їх типу, беруть участь у формуванні та функціонуванні міжнародної системи та є її складовими.

Структура міжнародної системи охоплює три рівні організації: на першому міжнародна система розглядається як цілісність, на другому — як поєднання підсистем учасників і відносин між ними, на третьому вона є поєднанням елементарних складових — учасників міжнародних відносин. Підсистеми складаються з елементів системи й самі є елементами системи (надсистеми). Рівень підсистем об'єднує складові, які є також системами на нижчому ієрархічному рівні. Дж.Бартон визначив, що підсистема — це система в собі, що може бути ізольована (хоча в ізоляції її функціональна доречність не завжди очевидна).

Простіше та чіткіше, на нашу думку, підсистеми окреслює Я.П'єтрась: "Міжнародні підсистеми складаються з елементів і самі є елементами системи (надсистеми)".

Із такою структурою міжнародних систем згідні більшість дослідників, хоча окрему позицію займають польські вчені Ю.Кукулка та В.Щепанський. їх точка зору полягає в тому, що доречніше називати такі структурні цілісності "групами міжнародних систем", а замість категорії "міжнародна система" слід вживати поняття "система держав" або "система міжнародних відносин". Така модель структури міжнародної системи не може бути визнана особливо продуктивною, бо зведення її до стосунків між державами, або лише до відносин занадто вузьке. У спеціальній літературі визначається велика кількість підсистем, окреслених за критеріями: учасники, міжнародні відносини, організаційний, процеси тощо. Здебільшого виділені таким чином підсистеми стосуються типів чи станів міжнародної системи, але не її структурних частин. З точки зору внутрішньої структури системи міжнародних відносин можна чітко виокремити дві підсистеми, стосовно яких немає серйозних суперечок: учасники та відносини між ними.

Підсистема учасників. Учасники міжнародних відносин розглядаються як елементи міжнародної системи. Елементами системи є всі учасники міжнародних відносин, до якого б типу вони не належали, але основним елементом завжди є держава. Дослідження загальних особливостей і закономірностей функціонування та розвитку міжнародних систем не потребує заглиблення на ієрархічні рівні нижче державного, що аж ніяк не означає вилучення суспільних груп і фізичних осіб із учасників міжнародних відносин. Міжнародні організації є функцією інтересів та дій їх членів, і через це практично повторюють у міжнародній системі поведінку держав, що в них домінують.

Підсистема відносин — це система нижчого ієрархічного рівня, складовими якої є стосунки усіх видів і типів та ієрархічні взаємозв'язки, що виникають між учасниками міжнародних відносин.

Ієрархічні взаємозв'язки між ними визначаються впливом, який один учасник міжнародних відносин чинить на іншого. Природа таких взаємозв’язків майже не досліджена, що суттєво впливає на дієздатність теорії міжнародних відносин. На наш погляд, особливість ієрархічних взаємовідносин визначається двома змінними: могутністю (силою) учасників міжнародних відносин і активністю їх дій у міжнародному середовищі.

Рівень елементарних складових об'єднує учасників та відносини між ними без пов'язання їх у розглянуті вище структури. На цьому рівні кожний учасник міжнародних відносин чи кожний їх вид розглядається як окрема "мікро-система", що володіє власними інтересами, мотивацією, специфікою тощо. Усі рівні структурної організації міжнародної системи пронизані як вертикальною, так і горизонтальною взаємозалежністю і взаємозв'язком, що, своєю чергою, посилює цілісність системи. Більшість дослідників визначають атрибутами міжнародної системи границю, входи та виходи. Закладається також, що слід розрізняти оточення системи та її середовище.

Границя системи розуміється як аналітична межа поширення системи.

Вхід у міжнародну систему розуміють як канал, через який середовище впливає на систему у вигляді натиску, що з точки зору Я.П'єтрася, є "функціональним, коли посилює його стабільність, або дисфункціональним, якщо стабільність порушується".

Вихід системи розуміють як канал, через який вона діє на середовище, що її оточує, з певною силою натиску пристосовуючи його до своїх потреб. М.Каплан розглядає взаємозв'язки системи з міжнародним середовищем як систему дій, що полягає у ставленні комплексу індивідуальних змінних (власне системи) до комбінацій зовнішніх змінних середовища.

Середовище системи є частиною оточення, яке підтримує з нею істотні зв'язки.

Визначені таким чином атрибути, на наш погляд, справді характеризують деякі міжнародні системи, починаючи з регіональних і завершуючи міжрегіональними, але зовсім не стосуються рівня глобальної міжнародної системи, яка ототожнюється зі світовим міжнародним середовищем і є проявом його структурної організації.

Можна вважати, що світова система завжди є середовищем яке істотно впливає на будь-які міжнародні системи нижчого ієрархічного рівня.

В теорії міжнародних відносин поняття середовище також вживається для означення сукупності природних та соціальних явищ і процесів, на тлі яких відбуваються міжнародні відносини[3, c. 137-139].

3.2. Глобальна система та регіональні підсистеми міжнародних відносин

Ієрархія властива будь-якій системі, позаяк без неї множина елементів перетворюється на аморфне утворення, тобто множину випадкових одиниць. Ієрархію розуміють як розташування частин або елементів цілого в певному порядку — від вищого до нижчого. Важливою особливістю ієрархії є субординація — підпорядкування нижчих елементів системи вищим.

У міжнародній системі ієрархія виявляється в тому, що кожен учасник міжнародних відносин посідає певне місце, залежно від системних параметрів, що його характеризують. Учасники не є однорідними щодо свого місця в системі навіть тоді, коли належать до одного типу. Якщо припустити зворотне, то доводиться констатувати, що будь-які стосунки втратили б сенс, тому що однакові можливості, ресурси та потреби унеможливлювали б взаємозв'язки взагалі.

Отже, всі учасники міжнародних відносин перебувають на певних щаблях в ієрархії системи, що є однією з умов її існування. Такі щаблі можна назвати рівнями, які принципово відділяють групи учасників одна від одної.

Критерій, за яким слід відділяти групи учасників одну від одної, розставляючи їх за різними рівнями ієрархії, в теорії міжнародних відносин не підлягає дискусії. Ним є сила, найважливіша серед змінних, що визначають ієрархічні взаємозв'язки, оскільки власне її параметри визначально впливають на формування міжнародної системи. Поняття "сила" походить з англомовної наукової літератури (power), де воно трактується як "міцність" і як "примус до чогось". До міжнародної системи, очевидно, правильніше застосовувати поняття "могутність", яке (що в цьому випадку й потрібно) має статичний характер, щ0 аналогізується з поняттям "маса" у фізиці.

Могутність, як критерій, цілком застосовна до будь-яких типів учасників міжнародної системи, однак для кожного з них її слід модифікувати за змістом. У випадку фізичних осіб на першому плані опиняється особиста значущість, що визначається фаховими, інтелектуальними, діловими якостями особи, її авторитетом, фінансовими можливостями, власністю тощо. Для політичних партій, рухів та організацій визначальним є рівень популярності, обсяг фінансових засобів, що можуть бути залучені до їхньої діяльності, впливовість соціальних груп, що за ними стоять. Могутність ТНК залежить передусім від обсягу нагромадженого ними капіталу (основних фондів, оборотних засобів і т.ін.).

На думку Р.Сетова, "могутність держави треба розуміти як загальну суму можливостей, що можуть бути використані для оптимального виконання основних функцій, для реалізації …державних інтересів у сфері міжнародних відносин". Вимір могутності держав значно інтегральніший та складніший, про що наочно свідчать методологічні проблеми теорії міжнародних відносин, пов'язані з труднощами у визначенні єдиного, універсального показника, за допомогою якого можна було б її відобразити. Рудольф Челлен вважав, що держава є організмом, концентрацією специфічної сили, що діє в міжнародному просторі (серед інших сил). Власне з'ясування суті такої "специфічної" сили і породжує чи не найбільше дискусій у теорії міжнародних відносин[1, c. 75-79].

Прихильники простого розв'язання пропонують розглядати силу держави через прояв одного чи декількох параметрів, що її характеризують. Зокрема, К.Кнор (середина 50-х років XX ст.) запропонував оцінювати силу держави через її військовий потенціал, що може бути використаний у великій війні. В основу цієї ідеї лягло припущення про те, що військові параметри держави є результуючими, позаяк вони опосередковано відображають стан усіх інших суспільних структур (політичних, економічних, соцільних тощо). Р.Ґилпін визначав силу як поєднання воєнних, еко-номічних і технологічних можливостей держави, які вона може використати за певних умов.

А.Камінський серед "елементів сили" виділяє такі:

• географічне положення;
• кількість, структура і характер населення;
• національна мораль;
• ступінь розвитку економіки.

Таке означення "елементів сили" важко вважати вичерпним. Зокрема, географічне положення, що, зрештою, підкреслює й сам автор, не є фактором, а лише його передумовою.

Могутність, на думку більшості дослідників, охоплює матеріальні та нематеріальні параметри. До факторів, які найчастіше вважають складовими поняття могутність держави, належать:

1. Географічні — положення, розмір території, її орографічна та гідрографічна характеристика, природні умови.

2. Демографічні — чисельність населення, рівень урбанізації країни, структурні особливості населення (вікові, етнічні, релігійні тощо).

3. Економічні — забезпеченість природними ресурсами, рівень розвитку технологій, потенціал промисловості й сільського господарства, фінансова системи країни, валовий національний продукт (ВНП).

4. Інфраструктури — шляхи сполучення, рівень розвитку транспорту, система зв'язку, рівень інформаційних технологій.

5. Військові — чисельність та оснащеність збройних сил країни, рівень їхньої боєздатності, військові традиції.

6. Політичні — стабільність політичної системи держави, позиції національної політичної еліти, рівень розвитку державного апарату, політичний престиж держави у міжнародних відносинах.

7. Історичні, які пов'язані з т. зв. історичною репутацією держави як суб'єкта міжнародних відносин.

8. Психологічні, що являють собою історично зумовлений менталітет населення.

Інакше кажучи, йдеться про параметри, які можна виміряти кількісно, а також ті, щодо яких це, принаймні поки що, неможливо. Тут варто розрізняти усі складові за приналежністю до надзвичайно близьких, але не тотожних понять могутність та сила[2, c. 128-131].

3.3. Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам була прийнята 14 грудня 1960 року на XV сесії Генеральна Асамблея ООН по ініціативі СРСР.

Це було видатною акцією ООН в боротьбі з колоніалізмом. Її прийняття поклало початок новому активному етапу боротьби колоніальних народів за звільнення і сприяло скорішій ліквідації колоніальних систем.

Декларація передбачала негайно прийняти заходи для передачі влади народам підопічних і несамокерующихся територій, а також всіх інших територій, які ще не достали незалежності; підтвердила право всіх народів на самовизначення, закликала всі держави строго і сумлінно додержувати положення Статуту ООН, розвивати відносини на основі рівності, невтручання в внутрішні справи, поваги суверенних прав всіх народів в територіальній цілісності їх держав.

Декларація отримала широке схвалення. Жодна країна не проголосувала проти її прийняття, лише 9 держав, серед них США, Англія, ПАР, утримались.

Прийняття Декларації сприяло зміцненню міжнародної політичної і правової основи національно-визвольного руху. Багато рішень ООН, що були прийняті після 1960 року з питань деколонізації, базувались на головних положеннях Декларації. Так, в резолюціях ООН підтверджувалося, що колоніальне домінування погрожує міжнародному миру і безпеці, визнавалось право народів вести боротьбу за своє звільнення з використанням всіх засобів, включаючи військові, і право одержувати необхідну допомогу.

В 1970 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повного здійснення Декларації. (резолюція 2621), а в 1981 році був прийнятий План дій для повного здійснення Декларації. (резолюція 35/118).

Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі):

· перший — з 1945 року до середини 50-х рр. — характеризувався визволенням від колоніальної залежності країн Азії;

· другий — з середини 50-х рр. до середини 60-х рр. — появою незалежних держав у Північній та Тропічній Африці;

· третій — з 1975 р. до 1990 р. — завершенням деколонізації півдня Африки.

В середині 50-х років помітився значний підйом національно-визвольного руху народів Північної Африки. На початку 50-х в ООН арабськими та азіатськими країнами було поставлено питання про вирішення марокканської і туніської проблеми, було зазначено, що ці країни досягли політичної зрілості і повинні отримати незалежність. В наслідок антиколоніального руху 2 березня 1956 року незалежність отримала Марокко, а 15 червня 1956 року Туніс. Франція вимушена була визнати незалежність Марокко і Тунісу.

Впродовж кількох років своїх колоній в Африці позбулись Англія, Франція та Португалія. Незалежність здобули майже всі колоніальні країни Тропічної та Південної Африки. За період з 1950 по 1960 р. ситуація в Тропічній Африці змінилась докорінно. В 1950 р. на всій цій величезній території було тільки дві юридично суверенні держави: Ліберія і Ефіопія. До кінця 1960 р. в Тропічній Африці на терені колишніх колоній існувала вже 21 незалежна держава. Революційні процеси зростали і на Півдні Африки.

Форми боротьби африканських народів за незалежність відрізнялися більшою різноманітністю в залежності від місцевих умов і конкретного співвідношення політичних сил. Кордони, що склалися в період колоніалізму, розірвали або різко скоротили традиційні зв'язки між африканськими народами, а в більшості випадків мали як слідство відокремлення окремих частин одного і того же народу. Разом з тим встановилися нові етнічні зв'язки між групами, які опинились на протязі декількох поколінь в межах однієї колонії, в умовах одного колоніального режиму. В період колоніалізму відбулися також складні і многообразні соціальні зрушення. Особливо великі зміни відбулись в районах відносно швидкого капіталістичного розвитку – такі райони виникали в кожній з колоній. Однак африканська буржуазія, що народжувалася, ще не окріпла настільки, щоб конкурувати з європейським капіталом.

Першою в Тропічній Африці здобула незалежності англійська колонія Золотий Беріг (Гана). Цю боротьбу очолювала Народна партія Конвенту, що виникла в середині 1949 року. Вибори в Законодавчі збори в липні 1956 р. показали, що більшість населення підтримує Народну партію в її боротьбі за незалежність країни. Палата общин британського парламенту 18 вересня 1956 р. прийняла закон про надання Золотому Берегу статусу домініону.

Урочисте проголошення Золотого Берега державою Гана відбулося 6 березня 1957 року. До складу нової держави ввійшла і західна частина Того – підопечна територія ООН, що знаходилась під англійським управлінням. В травні 1956 р. в цій частині Того був проведений референдум. Більшість населення висловилася за об'єднання з Золотим Берегом.

В 1957 – 1960 гр. уряд Гани здійснив деякі міри по ліквідації залишків колоніалізму і упроченню незалежності. В 1960 році внаслідок референдуму Гана була проголошена республікою. Вона залишилася в складі Співдружності, але статус домініону було скасовано, і останній англійський губернатор залишив країну.

Через півтора року після звільнення Золотого Берега колоніальний режим був ліквідований в Гвінеї. 2 жовтня 1958 року, після підсумків референдуму в Гвінеї, країна проголосила себе незалежною Гвінейською Республікою.

В 1960 р. на Африканському континенті з'явилося 17 нових держав. 1 січня була проголошена незалежність Камеруну, що знаходився під управлінням Франції, 27 квітня — Того, 26 червня — Мальгашської (Малагасійської) Республіки. Колишнє Британське Сомалі і Сомалі, що знаходилось під опікою Італії, об'єдналися і 1 липня проголосили створення незалежної Сомалійської Республіки.

В серпні – листопаді 1960 року здобули незалежності всі колонії Французької Західної і Екваторіальної Африки. Республіка Дагомея виникла 1 серпня, Республіка Нігер – 3 серпня, Республіка Верхня Вольта – 5 серпня, Республіка Беріг Слонової Кістки – 7 серпня, Республіка Чад – 11 серпня, Центральноафриканська Республіка, що до кінця 1958 р. Називалася Убанги-Шари, – 13 серпня, Республіка Конго (зі столицею в Браззавилі, колишнє Середнє Конго) – 15 серпня, Габонська Республіка – 17 серпня, Ісламська Республіка Мавританія – 28 листопада.

20 червня була проголошена незалежність Федерації Малі. Ця федерація виникла ще в колоніальний період, 17 січня 1950 р., в результаті об'єднання Сенегалу і французького Судану і була названа в пам'ять крупної середньовічної західноафриканської держави — Малі. Однак федерація майже відразу же розпалася: 20 серпня 1960 р. Сенегал вийшов з її складу і став незалежною республікою. 22 вересня колишній французький Судан було проголошено суверенною Республікою Малі.

Серед колоніальних володінь, що дістали незалежність в 1960 році були найбільші країни Тропічної Африки — Нігерія і Конго (колишнє Бельгійське Конго). В Нігерії, самої крупної по чисельності населення країні Африканського материка (35 – 36 млн. мешканців) був ліквідований колоніальний статус 1 жовтня 1960 року за рішенням британського уряду. В Конго самій великій країні Африки по площі (2 345, 4 тис. кв. км.) незалежність було проголошено 30 червня 1960 року.

Завершальним акордом деколонізації було звільнення від колоніальної залежності народів Тропічної Африки на межі 60-х років ХХ століття. На руїнах колоніальних імперій Великобританії, Франції, Бельгії і Португалії виникло біля 40 незалежних держав. Метрополії передали владу еліті цих країн, зберігши політичні і економічні зв'язки.

В 70-ті — 80-ті роки відбувся крах останньої, португальської колоніальної імперії, визволилися Ангола і Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Досягнення незалежності Намібією в березні 1990 року завершує цей глобальний процес ліквідації колоніалізму.

Виникнення біля сотні нових держав на колишній колоніальній периферії має величезне історичне значення. Ці держави стали важливим фактором у світовій політиці. Вони складають приблизно дві третини держав-членів Організації Об'єднаних Націй.

Ще більше значення деколонізація має для розвитку людської цивілізації в глобальному масштабі. Перетворення колишніх колоніальних систем в систему незалежних держав якісно змінило вектор історичного розвитку гігантського Афро-азіатського континенту. У народів незалежних держав з'явилася можливість самостійного розвитку, більш того, можливість модернізації і вибору шляху розвитку з урахуванням національних традицій і культурно-цивілізаційних особливостей. Застійність, непорушність економічних архаїчних структур та суспільних порядків змінилися варіантністю і різноманітністю шляхів суспільного розвитку[16, c. 189-192].

Висновки

Підсумовуючи матеріал викладений у роботі, можна визначити три основні особливості для всіх типів міжнародних систем:

1. Параметри міжнародних систем не є сумою параметрів їх елементів, позаяк їх взаємозв'язок породжує якісно новий рівень цілісності.

2. Елементи міжнародних систем є системами нижчого ієрархічного рівня і можуть розглядатись як такі лише в межах макросистеми, до якої вони належать.

3. Міжнародні відносини, як макросистема, мають три рівні організації: цілісний (макро), частинний (мезо) та елементарний (мікро), що відповідає системам, підсистемам та елементам (складовим).

Визначено, що теоретична модель міжнародних відносин може бути подана як схема "елемент — взаємозв'язок — структура", кожна зі складових якої є предметом окремого наукового дослідження. У всякому разі не слід забувати, що міжнародна система є науковою абстракцією, певною понятійно-категорійною моделлю реально існуючих міжнародних відносин, що створюється для їх розуміння та пояснення.

Досліджено, що міжнародні відносини, як і їх учасники, не можуть існувати поза системою, яку вони самі ж і створюють: фактом свого існування, діями, зв'язками і впливами. Водночас міжнародна система впливає на них зворотно, визначаючи межі їх функціональної активності, місце в ієрархії тощо. З огляду на це, основним питанням теорії міжнародних відносин є дослідження міжнародних систем, їх структурних особливостей та закономірностей, процесів еволюції, циклів, фаз, станів, у яких вони перебувають.

Проблематика дослідження міжнародних систем частково розглянута у третьому розділі цієї праці, де вона пов'язувалась насамперед із теоріями неореалізму та біхевіоризму. Водночас низка питань, що стосуються міжнародних систем, вимагає ґрунтовнішого аналізу та докладнішого пояснення через відсутність чіткого дефініювання основних понять значні розбіжності у їх інтерпретації.

Таким чином, було узагальнено міжнародні економічні відносини, базуючись на міжнародному поділі праці та принципі примноження багатства суспільства, досліджуються з використанням спрощених теорій, які мають назву моделей. Вони розкривають у логічному або математичному вигляді співвідношення між різними економічними параметрами.

З’ясовано, що відсутня єдина загальноприйнята типологія міжнародних систем. Натомість учені в залежності від критеріїв і свого розуміння квінтесенції системного підходу виділяють низку типів міжнародних систем. Так, у залежності від просторово-географічних характеристик Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі у праці "Міжнародні відносини" (Париж, 1990) виділили загальнопланетарну міжнародну систему та її регіональні підсистеми-компоненти, елементами яких, у свою чергу, виступають субрегіональні підсистеми. Російські автори книги "Система, структура і процес розвитку сучасних міжнародних відносин" (М., 1984) розглядають регіональні, а також групові та двохсторонні аспекти взаємодії держав як структурні рівні міждержавної системи.

Список використаної літератури

1. Бэттлер А. Контуры мира в первой половине ХХІ века и чуть далее // Мировая экономика и международные отношения. — №1. — 2002. — с. 73-80
2. Гуцал І.А. Глобалізація як провідна тенденція трансформації сучасної системи міжнародних відносин. // Нова парадигма: Журнал наукових праць/ Гол. Ред.. В.П.Бех. – Вип. 47. – К.: Видавництво НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. (13 с.)
3. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
4. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 80с.
5. Коппель О.А. Основні парадигми дослідження глобальних політичних процесів. // Вісник КНУ ІМВ, 2005.
6. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем та глобального розвитку в Україні. // Наукові записки Т.Х. Інститут міжнародних відносин КНУ КПВД «Педагогіка». Вип.. 29-30. – К., 2004.
7. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття. – К.: Віта, 2005.
8. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи та глобальний розвиток. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004.
9. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика: Навч.пос.- К.: ФВТВ ЛТД, 2001.
10. Коппель О.А., Петюр Р. Близькосхідний регіон в контексті зовнішньополітичних пріоритетів України. // Історичний журнал, 2005
11. Коппель О.А. Цивілізаційні комплекси в сучасних міжнародних відносинах. // Вісник КНУ ІМВ, 2005
12. Коппель О.А., Петюр Р.В. Сучасний стан і перспективи співробітництва України з державами близькосхідного регіону. // Вісник КНУ ІМВ, 2005.
13. Мальський М. Теорія міжнародних відносин: Підручник/ Маркіян Мальський, Михайло Мацях,; М-во освіти і науки України, Львівський націон. ун-т ім. І.Франка . — 3-е вид., перероб. і доп.. — К.: Знання, 2007. – 461 с.
14. Мартиненко А. Міжнародні відносини 1945 -1975 років: Навчальний посібник/ Анатолій Мартиненко, Богдан Мартиненко,. — К.: Ліра, 2007. — 359 с.
15. Міжнародні відносини та зовнішня політика, 1945-70-ті роки. Підручник. /За ред. В.А.Манжоли. – К.: Либідь, 2003.
16. Міжнародні відносини та зовнішня політика: Навчальний підручник/ Автори: В.АМанжола, М.М.Білоусов та ін.. — К.: Либідь, 1999. — 557 с.
17. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
18. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.
19. Моделі міжнародних систем С. Хоффмана. — www.kimo.univ.kiev.ua/TMO/26.htm
20. Парсонс Т. Система современных обществ=The System of Modern Societies/ T.Parsons / Л.А. Седова (пер.с англ.), А.Д. Ковалева (пер.с англ.). — М. : Аспект Пресс, 1998. — 270с.
21. Пешко А., Назаренко А. Міжнародні економічні відносини: структура, моделі розвитку та сучасні тенденції. // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр. ОРІДУ. — О., 2006. — Вип. 3 (27). — С. 50-55
22. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
23. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.
24. Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. посібник для студ. вищ. закладів освіти. — К. : Либідь, 1997. — 232с.
25. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — 3-е вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 320 с.
26. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.
27. Эльянов А. Глобализация и догоняющее развитие // Мировая экономика и международные отношения. – 2004. – №1. – С. 3 – 16.