1. Комерційні операції міжнародних корпорацій.

2. Міжнародна банківська діяльність.

3. Портфельні інвестиції міжнародних корпорацій.

Список використаної літератури.

1. Комерційні операції міжнародних корпорацій

Серед різноманітних комерційних угод договір купівлі-продажу — один із найбільш поширених. За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати товар покупцю у власність, а покупець зобов'язується сплатити оговорену ціну.

В торгівлі, і особливо в міжнародній, дуже часто покупець товару знаходиться далеко. В цьому випадку порядок передачі товару покупцю стає важливим.

Головні відмінності "внутрішньодержавної" купівлі-продажу від міжнародної купівлі-продажу:

• внутрішня купівля-продаж, як правило, регулюється однією державою, в той час як міжнародна купівля-продаж регулюється двома (або більше) державами;
• при міжнародній купівлі-продажу вартість товару розраховується двома (або більше) сторонами;
• при міжнародній купівлі-продажу варто враховувати, які міждержавні угоди можуть впливати на права й обов'язки сторін.

При укладанні договору міжнародної купівлі-продажу бажано пам'ятати такі положення:

1) найменування (прізвища, імена) й інша інформація про сторони (телефон, факс, адреса електронної пошти);

2) опис товарів;

3) кількість товару (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, — кількість товару на кожному етапі);

4) час поставки (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, — час поставки на кожному етапі);

5) метод і місце поставки, а також, якщо це потрібно, перелік документів до товару, що повинен мати продавець;

6) ціна;

7) час платежу;

8) засіб і місце платежу (включаючи валюту платежу, а також поправку суми на рівень інфляції);

9) вимоги про страхування;

10) гарантія виконання продавцем (резервний акредитив);

11) гарантія платежу покупцем (документарний акредитив);

12) митне оформлення товарів у країні продавця;

13) митне оформлення товарів у країні покупця (включаючи сплату мита, зборів, податків і т.ін.);

14) права покупця у випадку порушення договору продавцем:

• непоставка товарів;
• неповна поставка товарів;
• невчасна поставка товарів;
• поставка ушкоджених, неякісних товарів або не тих товарів, що були оговорені в договорі;

15) ризик випадкової втрати речі;

16) права продавця у випадку порушення договору покупцем:

• відмова прийняти товар;
• неплатіж або затримка платежу;

17) припинення або розірвання договору:

• коли або за яких обставин;
• які передумови припускають припинення або розірвання договору.

18) порядок розрахунку збитків;

19) виконання зобов'язань за договором у натуральному вигляді (тобто поставка саме таких товарів, що були зазначені в договорі);

20) інші засоби захисту;

21) неможливість виконання (форс-мажор, комерційна нездійсненність, інші причини);

22) права третіх сторін, зобов'язання третіх сторін;

23) наслідки банкрутства продавця;

24) наслідки банкрутства покупця;

25) вибір застосовуваного права;

26) вирішення спорів:

• третейський суд;
• вибір суду (який суд повинен вирішувати спір);

27) повідомлення:

• у якій формі;
• коли і де повинні передаватися;

28) поправки або одностороннє припинення договору;

29) мова договору;

30) які документи і якою мовою складають офіційний текст договору. Як видно з цього переліку, при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу може виникнути багато запитань, у тому числі:

• що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;
• коли переходить право власності на товар;
• коли переходить ризик випадкової втрати товару;
• хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку;
• хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування;
• хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори;
• коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;
• наслідки невиконання договору;
• неможливість виконання[6, c. 169-171].

Характер міжнародної діяльності ТНК накладає істотний відбиток на розвиток міжнародного товарообміну, оскільки ТНК контролюють більше половини світової торгівлі і перетворили понад третину міжнародного товарообміну на внутрішньокорпоративні поставки неторгового характеру. Це означає, що ТНК одержали можливість здійснювати регулюючий вплив на міжнародну торгівлю в цілому, переносячи на неї застосовувані ними форми і методи. Оскільки внутрішньокорпоративний обіг ТНК носить, певною мірою, планомірний характер, ця планомірність певним чином впливає на розвиток міжнародних економічних зв'язків, сприяючи посиленню їхньої збалансованості.

Відносини між найбільшими фірмами на світовому ринку стрімко переміщуються у сферу регулювання номенклатури, масштабів їхньої виробничої діяльності і ступеня участі в міжнародному поділі праці. Зміна форм і методів здійснення діяльності ТНК на світовому ринку відбиває пошук ними шляхів вирішення економічних проблем за умов посиленої конкурентної боротьби.

Взагалі, застосовувані БНК форми і методи міжнародних економічних зв'язків сприяли перетворенню їх у ТНК. Зростання потужності ТНК і їхньої панівної ролі на світовому ринку було визначено розвитком організаційних форм і методів їхньої міжнародної діяльності. Це свідчить про те, що розвиток форм і методів міжнародної діяльності ТНК є діалектичним процесом, що веде до виникнення в них якісно нових рис і водночас потребує подальшої зміни форми методів з метою пристосування до умов і потреб світового ринку.

Нові явища в організаційних формах управління міжнародною діяльністю ТНК випливають, насамперед, з проведеної ними політики переорієнтації від експорту товарів з країни базування материнської компанії до здійснення виробничої діяльності на підконтрольних закордонних виробничих підприємствах з наступною реалізацією продукції на закордонних ринках. Це продиктовано прагненням ТНК використовувати відносний надлишок капіталу для збільшення норми прибутку, одержуваної в країнах з більш низькою заробітною платою, меншими податками, витратами на сировину, транспортування та ін.[10, c. 139-141]

2. Міжнародна банківська діяльність

Становлення сучасної міжнародної фінансової системи було викликано цілою низкою об'єктивних економічних факторів, найважливішим з яких є інтернаціоналізація господарського життя. Стрибкоподібна активізація економічних зв'язків між країнами, національними компаніями, а також зміцнення транснаціональних корпорацій поставили на порядок денний необхідність відповідної перебудови і банківських послуг.

Сьогодні найбільші банки мають розгалужену мережу закордонних філій та відділень, через які вони контролюють фінансові операції на міжнародному рівні. Це — транснаціональні банки (ТНБ), основною клієнтурою яких є промислові транснаціональні корпорації (ТНК). Останні часто самі беруть активну участь у міжнародних фінансових операціях. Важливе місце серед учасників міжнародних фінансових операцій займають країни, які виступають як у ролі кредиторів, так і позичальників. Ця діяльність також здійснюється як через національні, так і транснаціональні банки.

Крім того, існує ціла система міжнаціональних банківських інституцій, серед яких — група Світового банку (СБ), що спеціалізується на наданні кредитів окремим країнам для економічного розвитку. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) здійснює кредитну підтримку країн Східної Європи. Банк міжнародних розрахунків (БМР) у Базелі відіграє значну роль у вирішенні проблеми взаємної заборгованості між країнами[2, c. 23-24].

Як і будь-яка інша, торгівля банківськими і фінансовими послугами дуже швидко стає міжнародною.

Міжнародні правові питання в сфері банківської діяльності виникають:

— коли банк надає іноземний займ або іншу послугу, бере участь в угоді, яка має міжнародні наслідки;

— коли банк створює постійне підприємство в іншій країні;

— коли банк здійснює в іншій країні операції зі своє країни і при цьому не підпадає під деякі вимоги й обмеження, застосовувані за правом його країни.

Банківська діяльність, по суті, "просто" ефективний аналіз ризиків. Один "банк може процвітати або збанкрутувати залежно від того, наскільки вміє він оцінювати ризики.

Але велика роль і так званих "системних" ризиків, коли крах одного банку може призвести до краху цілої банківської системи. Криза банківської системи неминуче відбивається на економіці в цілому. Тому суспільство зацікавлене в тому, щоб банки завжди працювали стабільно. Для цього до банків застосовуються особливі заходи контролю, наприклад:

— мінімальні вимоги до розміру статутного фонду;

— вимоги до кваліфікації головних менеджерів і бухгалтерів банку;

— вимоги до співвідношення між різноманітними показниками діяльності банку.

Раніше системні ризики були, у більшості випадків, обмежені рамками однієї країни, оскільки:

— у багатьох країнах існували обмеження на операції з валютою й інші міжнародні банківські операції;

— рівень розвитку засобів комунікації, транспорту тощо обмежував можливості банків надавати послуги в інших регіонах.

Останнім часом засоби комунікації, транспорту, зниження обмежень на валютні операції та ін. привели до серйозних змін у сфері банківських послуг. Сучасні банки щодня здійснюють великі транскордонні угоди, їхні клієнти можуть бути з різних країн, і гроші, що вони одержують від банків у вигляді кредитів, відсотків тощо, можуть використовуватися де завгодно. Місцезнаходження банків часто не відіграє принципової ролі. Всі банки світу складають, по суті, одну банківську систему.

Цей процес змін у характері банківських і фінансових послуг прийнято називати глобалізацією. Сьогодні вже можна говорити про наявність глобальних системних ризиків[4, c. 326-328].

Зміни в характері банківської системи приводять до нових підходів у їхньому регулюванні.

У регулюванні глобальної банківської системи останнім часом виділилось дві тенденції:

— з одного боку, зниження обмежень банківської діяльності в багатьох країнах, щоб сприяти активізації банківської діяльності;

— з іншого боку, поява глобальних системних ризиків викликала необхідність створення стандартів банківської діяльності, узгоджених між різними країнами.

Таким чином, у всіх випадках, коли здійснюється міжнародна торгівля банківськими і фінансовими послугами, банки мають справу з цілим рядом державних вимог. Ці вимоги можна розділити на три групи:

— вимоги, що ставляться до всіх банків на території країни, незалежно від того, хто ці банки контролює;

— норми, що встановлюються тільки до іноземних банків або банків, які є власністю іноземних осіб;

— спеціальні норми в країні банку, що встановлюють до позик іноземним особам та інших банківських операцій, спрямованих "за кордон".

У цьому розділі розглядається чотири аспекти регулювання міжнародної банківської діяльності.

1. Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Вони, як правило, є рекомендаціями для державних органів, що регулюють торгівлю банківськими послугами.

2. Внутрішньодержавний нагляд за всіма банками, включаючи іноземні банки і банки, що перебувають у власності іноземних осіб.

3. Внутрішньодержавні обмеження на здійснення закордонної комерційної діяльності.

4. Обмеження на створення постійних банківських установ іноземними банками й іншими іноземними підприємствами.

Вимоги до банків у різних країнах змінюються іноді щодня. Тому метою цього параграфа є окреслення найважливіших питань, що можуть виникнути в банківській діяльності, а не відтворення всіх можливих відповідей на них.

Міжнародні стандарти для банків і банківської діяльності. Процес глобалізації банківської системи став усеосяжним. Глобалізація потребує, принаймні в деяких випадках і для деяких банків, глобальної координації і гармонізованих правил.

Прагнення багатьох країн забезпечити стабільність банківської системи призвело зрештою до створення в 1930 році Банку міжнародних розрахунків. Його засновниками були центральні банки країн Західної Європи і США. Банк міжнародних розрахунків надає короткострокові кредити в періоди банківських криз і вживає інші заходи стабілізації. Він, проте, не має права вживати заходів, обов'язкових для банків.

У 1974 р. був сформований Базельський наглядовий комітет. Його головна мета — надати всім зацікавленим центральним банкам форум для обговорення питань міжнародного банківського регулювання. Час від часу він видає рекомендації з питань банківського регулювання. Хоча вони і не є обов'язковими для виконання, багато центральних банків прагнуть ними керуватися.

Серед питань, з яких Комітет давав рекомендації, найбільш важливе значення мали:

— регулювання діяльності дочірніх банків і філій іноземних банків. Базельський комітет рекомендував у Базельському конкордаті 1975 року:

— як приймаюча країна, так і країна материнського банку повинні нести спільну відповідальність щодо ліквідності філій і дочірніх банків та їх платоспроможності;

— центральний банк материнської компанії має здійснювати нагляд за платоспроможністю філій;

— у 1992 році Базельський комітет опублікував рекомендації з мінімального розміру статутного фонду банків;

— у 1997 році Базельський комітет опублікував "Базельські загальні принципи ефективного банківського нагляду". В цьому документі містяться найбільш важливі рекомендації із втручання держави у торгівлю банківськими послугами.

Внутрішні заходи регулювання для всіх банків. Кожна країна має свою систему банківського регулювання. Контролюючі органи (наприклад центральні банки) видають різного роду вимоги і правила, в основному, з таких питань:

— банкам забороняється здійснювати будь-які види діяльності крім тих, що перераховані в законодавстві як види банківської діяльності;

— у деяких країнах (наприклад у США) банкам заборонено бути засновниками або акціонерами інших підприємств, за деякими спеціальними винятками. В деяких країнах вважається, що дозвіл банкам контролювати інші підприємства надасть їм можливість обмежувати економічну конкуренцію в своїх інтересах. У інших країнах банки можуть контролювати інші підприємства;

— у деяких країнах заборонено одному підприємству контролювати занадто велику частину статутного фонду банку (наприклад понад 25 %) або ж потрібно пройти спеціальні дозвільні процедури, щоб одержати такий контроль;

— у багатьох країнах існують обмеження іноземної участі на ринку банківських та інших фінансових послуг, наприклад: заборона іноземним громадянам керувати банками; заборона іноземним банкам створювати філії в країні або обмеження на створення таких філій; заборона іноземним банкам або іншим підприємствам викуповувати вітчизняні банки або обмеження таких операцій (наприклад вимога пройти спеціальну процедуру повідомлення контролюючого органу)[2, c. 314-316].

Доступ іноземних банків на ринок банківських послуг. Доступ іноземних банків на ринки деяких країн може бути обмежений або неможливий:

— в силу прямих заборон або обмежень. Наприклад, одна країна може встановити ліміт коштів, які підприємства цієї країни можуть одержати у вигляді кредитів від іноземних банків;

— через дискримінаційне оподаткування іноземних банків, дискримінаційні заходів контролю, що стосуються тільки іноземних банків.

Зусилля багатьох банків домогтися полегшення доступу на іноземні ринки останнім часом стали приносити плоди.

Багато міжнародних спільних угод знімають обмеження на створення банків особами інших країн.

Значну роль тут відіграють договори про уникнення подвійного оподаткування. Наприклад, подібний договір між Україною і Німеччиною встановлює правило, за яким постійні представництва німецьких підприємств в Україні сплачують податки тільки в Україні (за деякими спеціально оговореними винятками).

Обмеження на створення банків іноземними підприємствами. Ще один можливий засіб обмежити створення банків іноземцями — заборона іноземним особам мати у власності більше визначеного відсотка капіталу вітчизняного банку.

Інший засіб — встановити дискримінаційні заходи контролю стосовно банків, які є власністю іноземних громадян.

Офшорні банки і спроби обмежити їхню діяльність. Вимоги до банків суттєво відрізняються в різних країнах. Наприклад, Сполучені Штати і Велика Британія жорстко регулюють торгівлю банківськими послугами. Деякі інші країни (й інші території, що здійснюють самостійну "банківську юрисдикцію") мають "м'які" вимоги до банків або майже не мають таких вимог. Як правило, в таких країнах (територіях) діють суворі законодавчі акти про комерційну таємницю, що сприяють створенню банків. Це вигідно для країн, де організовуються такі банки, оскільки це приносить прибуток у скарбницю у вигляді ліцензійних зборів й інших платежів. З іншого боку, місцеве законодавство захищає підприємства, утворені в офшорних зонах, від посягань на їхню структуру, види діяльності, обсяг активів, а іноді навіть на їхнє фірмове найменування. Дуже часто в ролі таких "вільних податкових зон" згадують Швейцарію, Гонконг і Сінгапур, але є й інші зони, наприклад:

— Нідерландські Антильські острови;

— Кайманові острови;

— близько двадцяти п'яти інших невеликих острівних держав.

З часом посилилися спроби багатьох країн зменшити їхню привабливість. Найбільш типові засоби, до яких вдаються уряди, такі.

1. При укладанні договору про запобігання подвійного оподаткування з вільною податковою зоною вносити в договір вимоги про обмін інформацією.

2. Встановлювати в податковому законодавстві спеціальні жорсткі норми про оподатковування підприємств, що одержують прибутки з вільних податкових зон.

Наприклад, 18 листопада 1997 р. до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" № 283/97, від 22 травня 1997 року, зі змінами, було внесено зміну, що передбачає: у разі укладання договорів, що передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, котрі розташовані в офшорних зонах, або при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів, або через їхні банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (у грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів чи нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їхніх валових витрат у розмірі 85 % від сплаченої вартості цих товарів (робіт, послуг).

3. Створювати свої власні території з пом'якшеним режимом банківського регулювання. Наприклад, в США були створені "Зони міжнародної банківської діяльності" (International Banking Facilities). В них банки не зобов'язані сплачувати місцеві податки. Привабливість таких зон порівняно з традиційними оффшорними й іншими вільними податковими зонами — насамперед у більшій надійності, відсутності політичних ризиків.

Міжнародні зусилля щодо зниження "невиправданих" обмежень міжнародної банківської діяльності. У 1995 році набрала чинності Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС). В ній беруть участь усі країни — члени Світової організації торгівлі (COT).

Мета цієї угоди:

— домогтися зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами;

— у випадках, коли якась країна зменшує обмеження щодо банків й інших фінансових установ іншої країни, вони повинні, по можливості, зменшуватися щодо всіх країн — членів СОТ, без дискримінації.

ГАТС є основою для переговорів про зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами. Переговори щодо банківських і фінансових послуг уже почалися й дедалі продовжуються[9, c. 251-254].

3. Портфельні інвестиції міжнародних корпорацій

Портфельні інвестиції — акції, облігації, інші форми капіталовкладень, що не дають можливості безпосереднього контролю над діяльністю зарубіжного підприємства. Інвестори можуть отримувати прибуток лише у відповідності до встановлених правил про цінні папери. Портфельні інвестиції — важливе джерело залучення іноземного капіталу для фінансування облігаційних позик, що випускаються найбільшими корпораціями, державними та приватними банками. Посередниками при здійсненні зарубіжних портфельних інвестицій виступають, як правило, великі інвестиційні банки. На рух портфельних інвестицій значний вплив справляє різниця у нормі процентних ставок, що виплачуються по облігаціях в окремих країнах.

Інвестиційні стратегії багатонаціональних підприємств (multinational enterprises, MNEs) можуть забезпечити додаткове проникнення іноземного капіталу. В останні роки глобалізація стала складовою частиною корпоративної стратегії, а прямі іноземні інвестиції зробились невід’ємними, а не просто можливими.

Окрім того, прихід нових технологій (наприклад, Інтернет) надає компаніям можливість посилити дієвість стратегії, посередництвом якої вони проникають на зарубіжні ринки, а також підвищити ефективність своїх інвестицій.

Тим не менш, зростання іноземних інвестицій є до певної міри взаємопроникненням: конкуренти слідують один за одним на ринок, а прямі іноземні інвестиції можуть стимулювати інші інвестиції, утворюючи вертикальний ланцюг постачальників або провайдерів бізнес-послуг. Тому короткострокова перспектива для потоків інвестицій видається сприятливою і зараз прогнозується тенденція їх постійного зростання.

Характерна риса прямих інвестицій, по визначенню МВФ, особиста участь інвестора у виборі об'єкта інвестування, вкладенні засобів і управлінському контролі над об'єктом, у якому інвестований його капітал. Портфельні інвестиції такого контролю не дають, вони здійснюються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками, що розміщають засобу інвестора в найбільш ефективні на їхній погляд об'єкти інвестування, беруть участь у керуванні ними, а отримані доходи розподіляють потім серед своїх клієнтів. Портфельні інвестиції звичайно являють собою пакети акцій, на які приходиться менш 10-20% власного капіталу фірми, а також облігації й інших цінних паперів.

Однак реальної границі між прямими і портфельними інвестиціями ні, хоча в багатьох країнах вона формально визначена законодавчими актами.

Вивіз прямих інвестицій може здійснюватися або через створення за рубежем нової фірми (самостійно або з місцевим партнером), або через покупку істотної частки у вже діючій за рубежем фірмі або повне поглинання цієї фірми. За рубежем усі ці фірми звичайно називаються закордонними філіями батьківських компаній (в Україні під філією мають через те, що на Заході називають відділенням). Ці філії підрозділяють на відділення, дочірні й асоційовані компанії[1, c. 159-162].

Здійснюючи прямі інвестиції за рубежем, компанії керуються переважно одним з наступних мотивів.

Основним мотивом є прагнення до найбільш вигідного вкладення капіталу, що досягається виробництвом товарів і послуг на місці.

Значна частина прямих інвестицій здійснюється по техніко-економічних причинах і націлена на створення за рубежем власної інфраструктури сучасних зовнішньоекономічних зв'язків (складів, баз підробітку, транспортних підприємств, банків, страхових компаній…), тобто товаро- і послугопровідної мережі, переважно для збуту товарів і послуг зроблених у країні-експортері.

Частина інвестицій вивозиться в рамках т.зв. утечі капіталу, особливо це характерно для країн з нестабільним економічним, соціальним і політичним життям, високими податками й інфляцією, твердими обмеженнями на господарську діяльність, а також з високим рівнем злочинності. Цей мотив є в даний час ведучої для більшості нових компаній з українським капіталом за рубежем.

Активність участі країни у світовому ринку інвестицій і готовність інвесторів до експорту капіталу в яку-небудь країну залежить від інвестиційного клімату в країні, що імпортує капітал.

Інвестиційний клімат являє собою сукупність економічних, політичних, юридичних і соціальних факторів, що визначають ступінь ризику іноземних капіталовкладень і можливість їхнього ефективного використання в країні. Інвестиційний клімат є комплексним поняттям і включає ряд параметрів: національне законодавство, економічні умови (спад, підйом, стагнація), митний режим, валютна політика, темпи економічного росту, темпи інфляції, стабільність валютного курсу, рівень зовнішньої заборгованості і т.д.

Отже, портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобов’язання; інструменти грошового ринку та інші).

Портфельні інвестиції —це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного підприємництва набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була заінтересована в отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претендував тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед із допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише в 60-ті роки[8, c. 346-348].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.